Г. С. Сковороди



Сторінка36/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44

УЧИВ, ЯК ЖИВ, ЖИВ, ЯК УЧИВ
Сатуєва Мар’ям, учениця Зміївської ЗОШ I-III ступенів №2

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Тарасова А. М., вчитель української мови та літератури
Григорій Сковорода є знаковою постаттю світового масштабу, «небесним патроном» українства. Філософ, просвітитель, педагог, письменник – він залишив неоціненну спадщину для нашого народу.

У наш час гостро постає питання про відродження духовності суспільства, його людяності. Професор Харківської державної академії дизайну і мистецтв Станіслав Пазиніч закликає: «Жити так, щоб привертало увагу інших людей, так, щоб це дійсно було привабливо і допомагало б зрозуміти нашим сучасникам, що морально-естетичний ідеал – це не ідеал далекого минулого, а вічно живий ідеал, особливо для нашого народу».

Суспільство проживає такий період, в який, з ряду причин, відбувається занепад морально-етичних принципів. Цей сучасний виклик суспільства потребує нової парадигми мислення. Зміни мають відбутися в свідомості людини. Історія показує, що, коли людство втрачало людську подобу і образ, це призводило до трагічних результатів. Як відомо, причина обумовлює наслідок. Відбувалися катаклізми: соціальні, психологічні, природні. Ми стоїмо на тій межі, коли проблема морально-етичних принципів є гострою.

Услід за Григорієм Сковородою, який вважав цифру «7» щасливою, я вирішила розглянути сім животворних принципів у «Байках Харківських». Написані в доступній формі, вони несуть таку силі і мудрість, що змушують замислитися над своїм життям, своїми вчинками. Сам філософ говорить так про байку: «Друже мій! Не зневажай байкарства! Байка і притча – одне й те ж. Не за гаманом суди скарб – правдивим судом осуджуй. Байка тоді буває погана й бабська, коли в простацькій та смішній шкаралущі своїй не ховає зерна істини і схожа на червоточний горіх».

Отже, я так сформулювала сім морально-етичних принципів Григорія Сковороди, за якими він жив і які втілені в «Байках Харківських»:

Принцип перший. «Внутрішню сутність людини не сховаєш під зовнішньою маскою».

Яка користь від зовнішньої краси, коли серце потворне? Народна мудрість свідчить: «Зустрічають по одягу, проводжають по розуму». І це дійсно так. Від того, як зарекомендує себе людина, так її і будуть сприймати. Якої б зовнішності вона не була, але якщо замість гарячого серця в неї холодний камінь, вона, як лялька. А яка нам користь від іграшки? Помилувалися і забули. Г. Сковорода у байці «Ворона і Чиж» стверджував: «Серце i звичаї людськi мають свiдчити, хто вiн такий, а не зовнiшнi якостi. Дерево по плодах пiзнається» Це народна мудрість, біблійна істина. І не можна людину судити за її зовнішні якості. Ми ж не вибираємо собі колір волосся, форму носа, довжину ніг. А внутрішній світ ми формуємо самі. Лише від нас залежить, якою ми будемо людиною.

Проблему внутрішньої краси філософ порушує у передмові до «Байок Харківських», у байках «Олениця та Кабан», «Баба та Гончар», «Чиж та Щиглик», «Голова і Тулуб», «Вітер та Філософ», «Кріт та Лінкс».

Принцип другий. «Відносся до інших так, як хочеш, щоб відносились до тебе».

Великий український філософ і письменник Г. Сковорода казав, що любов – це почуття не лише найсолодше і найприємніше, а й животворне. Тому людина без любові – однаково що позбавлена сонця, напівмертва. «Давати – значить отримувати» – закон любові. Любов, на думку Г. Сковороди, не виникає між негідними, підступними людьми. «Щоб тебе любили, спершу сам полюби, бо «любов викликається любов'ю». Хто любить, той і щасливий. У байці «Сова та Дрізд» мислитель говорить: «Лiпше з одним розумним та добрим душею жити в любовi та шанi, анiж з тисячею дурнів».Другий морально-етичний принцип закладений Г. Сковородою у байки «Пси», «Кріт та Лінкс», «Щука та Рак».



Принцип третій. «Чи є плодом тонка наука, коли недобре серце?».

У байці Г. Сковороди «Мурашка та Кабан» однойменні герої посперечалися: хто з них багатший? За суддю взяли Вола, вважаючи його мудрою звіриною. У Мурашки була лише жменя зерна, а у Кабана – жмень триста з третиною. Звичайно суддя віддав перевагу Кабану, на що Мурашка йому відповіла: «Не те вирахували, пане Вiл, — обірвала його мову Мурашка. — Надiньте окуляри i киньте на рахівницю витрати проти прибуткiв...»Сила цієї байки звучить так: «Не мале те, чого досить для прожиття, врештi, це i є статок та багатство».

Ідея «дурної» науки ще розкрита в байках «Два коштовні камені – Діамант і Смарагд» «Змія та Жаба», «Жаби», «Пси», «Нетопир та двоє пташат – горлиці та голуба», «Соловей, Жайворон та Дрізд».

Принцип четвертий. «Не май сто рублів, а одного друга».

Людина, яка вміла дружити (цьому є підтвердженням епістолярна спадщина філософа) здатна вчити цьому інших. Тому кому, як не нам, вчитися дружбі. З цим питанням у нашому сучасному суспільстві також не все ідеально. У листі до А. Лизогуба Т. Шевченко писав: «Було, на собаку кинь, то влучиш в друга, а як прийшлось до скрути, то святий їх знає, де вони поділись!».

Дуже мало вірних друзів, готових допомогти у тяжку хвилину, виручити з біди. в байці «Соловей, Жайворонок та Дрізд» можемо прочитати: «Дружби годi випросити, купити чи силою вирвати». І далі читаємо: Щасливий той, хто хоча б тінь доброї дружби зумiв здобути. Годi знайти щось дорожче, солодше i кориснiше. У Великiй Росiї про таке кажуть: «В поле пшеница  годом родится,  а добрый  человек всегда пригодится». «Де був?» — «У друга».— «Що пив?» —  «Воду, але це краще ворожого меду». Ходить i в Малоросiї приказка: «Не май сто рублiв, а одного друга». Але недогоден товариської любовi той, хто пiдносить щось вище дружби i не кладе її як нарiжний камiнь i пристанище всiх своїх справ та бажань», а також цей принцип зустрічається у байці «Собака та Вовк».

Принцип п’ятий. «Біблія єсть джерело».

Г. Сковорода постійно апелює до авторитету Біблії, яка в його філософській системі означав «третійсвіт» – світ символів, щонаповнюють усе Святе Письмо.

Відношення філософа до Біблії взагалі надзвичайне: він зве сам себе «любителем» чи «любовником» Біблії. «Біблію я почав читати з трицятого року від народження, та ця найкраща книга отримала верх над усіма моїми любовницями, бо вона задовольнила мій довголітній голод та спрагу хлібом та водою, щоє солодощі за мед та щільник Божої правди, та я почуваю до неї властивий природний нахил…».

У своїх творах Г. Сковорода спирається майже на весь корпус біблійних текстів (близько 80% цитат зі Святого Письма). І «Байки Харківські» також насичені істинами з Біблії.

У байці «Верблюд та Олень» мислитель подає своє визначення книги книг: «Бiблiя – це джерело. Всi людськi iсторії в нiй та плотськi iмена – це бруд i каламуть. Її живлющої води водограй схожий на кита, що випускає вгору з нiздрiв потаємну воду нетлiнностi, про яку писано: «Рада в серцi людини - глибока вода, i розумна людина її повичерпує». Цей принцип розглянуто ще у таких байках, як «Гній та Діамант», «Лев та Мавпи». «Соловей, Жайворонок та Дрізд»

Принцип шостий «Практика без природженості бездільна».

Становище людини в суспільстві, на думку Г. Сковороди, має визнача­тися «сродністю», під якою філософ розумів природну схильність до праці, здатність людини із задоволенням і радістю виконувати ту чи іншу роботу. Праця по своїй природі покликана, говорив Г. Сковорода, супроводжувати все свідоме життя людей, вона є органічною потребою кожної здорової людини, не зіпсованої лінощами і дармоїдством, але праця «сродна», а не будь-яка. Вибір заняття всупереч вимозі «сродності» ні до чого хорошого призвести не може. У байці «Собака та Кобила» Г. Сковорода сказав:«Але коли немає спорiдненостi, тодi скажи, що може дати досконале навчання? Слово реrficit означає те саме: веде до досконалостi чи завершення. Адже кiнець, як у кiльцi, завжди з'єднаний зi своїм початком, залежить од нього, як плiд од свого сiменi. Варто знати те, що свiтлиця без фундаменту та стiн покрiвлею своєю не зможе увiнчатися». Ідея сродної праці лежить в основі таких сковородинівських байок : «Собака та Кобила»,«Бджола і Шершень» «Жайворонки», «Годинникові колеса», «Дві курки», «Орел та Сорока», «Голова і Тулуб», «Оселка та Ніж», «Зозуля та Косик», «Собака та Вовк», «Баба та Гончар».



Принцип сьомий «Воля Бога: від Бога все і все до Бога».

Для Г. Сковороди Бог був на першому місці. Мислитель був глибоко віруючою людиною, яка виконувала заповіді Божі, прописані в Біблії і дубльовані філософом у курсі лекції «Вступні двері до християнської добронравності».

Як кажуть у народі, все в руках Божих. Так і є. Коли у нас щось в житті трапляється, ми одразу ж звертаємося до Бога з молитвами. Навіть коли ми спіткнемось, ми говоримо: «О, Господи!». Та чомусь, коли у нас все гарзд, ми забуваємо про Нього. Забуваємо, що треба виправляти помилки, самовдосконалюватися і духовно зростати. Через зміст байки «Соловей, Жайворонок та Дрізд» Г. Сковорода намагається нам донести таку істину: «Все життя наше в руках Божих; це означає приналежний нам припис їжi, стану, дружби... Найменша  справа без такого керування приречена на невдачу. «Без мене не можете...»Хто знає Бога, той знає план i шлях свого життя».

Всеприсутність Бога показана філософом ще в таких байках: «Бджола та Шершень», «Нетопир та двоє пташат – горлиці та голуба», «Гній та Діамант».

Г. Сковорода був філософом, письменником, але він був і педагогом. А кожен вчитель хоче, щоб все, чи хоча б частину, учні не тільки почули і забули, а використали в своєму житті. Знання мають переростати в дію, інакше навіщо вони потрібні. Знання переростають у дії, а дії – у досвід. Якщо певний вчинок ми будемо робити часто, то він стане нашою звичкою. Раз зробили людям добро, побачили, що це приємно, і продовжуєте дарувати людям свою любов. Допоможеш товаришу, а у важку хвилину для вас він підставить своє плече. Бути чистим серцем, як вчить нас наш духозорець вічності, значить – бути людиною доброю, мудрою, щирою і з совістю «мов чистий кришталь». Слідуючи морально-етичним принципам Г. Сковороди, ми можемо стати кращими, світлішими душею, мудрішими. «Жив, як учив, а учив, як жив» - ось справжній шлях педагога. То чому б нам не повчитися корисному у людини, яка поправу внесена до числа Великих українців.
ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ
Силка Ростислав, учень 9 класу Ставівської ЗОШ І-ІІІступенів

Кагарлицького району Київської області

Керівник: Шепелявенко Т. Г., вчитель історії та правознавства
Великий син Індії, видатний державний діяч Джавахарлал Неру говорив: « Лише ті здатні відчувати життя, кому часто доводилося бути на краю смерті.»

Дійсно, люди інколи починають цінувати життя лише тоді, коли воно у небезпеці, коли ризикують утратити його або коли жити їм залишилося зовсім мало. Нерозумно ризикувати життям лише для того, щоб на повну силу відчути всю його чарівність, його справжній смак і сенс проте замислитися про цінність життя все-таки треба, щоб оцінити по-справжньому те, що ми маємо, й більш дбайливо ставитися до цього бесцінного скарбу.

Найцінніше, що є у людини, це — її життя. Воно дається їй тільки раз, і кожному — своє. Довге чи коротке, воно все одно триває лише від народження до смерті людини. Життя не можна прожити двічі. Життя людини — одна з ланок в існуванні світу, у нескінченному ланцюзі змін і взаємоперетворень, які постійно відбуваються у природі та суспільстві. А це означає, що життя кожного з нас тісно вплетене у тканину всезагального буття, займає визначене місце у ланцюзі причин і наслідків. Життя людини – життя моєї родини, мого села, моєї держави. Здається, що ми в боргу перед тими, хто відійшов за вічність: щось не сказали, щось недоробили. Адже вони своєю працею і своїм розвитком зробили можливим наше існування. Кожна людина живе з визначеною їй долею Богом. Але різні народи Бога уявляють по-різному. Хочу навести слова мого земляка Олександра Карпенка: «Особливо тяжким для українців є норми «не заздри», і «не носи камінь за пазухою». Як би кожен українець знайшов у собі силу опанувати цю життєву філософію то безумовно доля нашого народу була б зовсім інша: легка і щаслива, а не така тяжка і трагічна.

У всі часи люди замислювалися над сенсом свого життя. Одні вбачали цей сенс у праці, другі — у коханні, треті — у самовдосконаленні, четверті — в боротьбі, п`яті – збагаченні. Така розбіжність поглядів породжувала нерідко сумнів: а чи має наше життя взагалі якийсь сенс? А якщо і має, то чи можемо ми його пізнати чи зрозуміти? Нарешті, можливо, у кожної людини є лише якийсь свій сенс життя, не подібний до інших? Усе це — дуже непрості питання. Вони не мають якихось однозначних і загальновизнаних відповідей і в наш час. Значною мірою ці відповіді залежать від самого розуміння життя.

Враховуючи, що людське життя нерозривно зв'язане з існуванням усього суспільства, багато мислителів висловлювали думку про те, що, насамперед, сенс життя людини полягає у сприянні процвітанню і розвитку людства. Жити тільки заради самого себе або для себе — безглуздо, бо це не означає жити заради того, щоб жити. Така зосередженість людини лише на самій собі, на своєму власному існуванні не враховує належності нашого життя до існування людства, в якому ми становимо лише окремі ланки єдиного ланцюга. Звичайно, щоб цей ланцюг не розірвався, кожна людина повинна турбуватися і про власне існування. Буває й так, шо сил або вмінь людини вистачає тільки на це. Але в нормальних умовах вона повинна турбуватися не тільки про себе, а й про інших людей, прагнучи хоча б на крок просунути суспільство вперед у вирішенні якоїсь із численних проблем. Якщо ми не робимо цього, то наше життя може стати безглуздим і марним. Та ще гірше, коли, нічого не даючи іншим людям, ми прагнемо жити за їхній рахунок або не приносимо їм користь, а заподіюємо шкоду. Таке життя може бути не просто безглуздим, а й паразитичним або навіть злочинним. Український учений В.Вернатський (ХХст.) підкреслював, що завдання людини полягає у тому,щоб бути якомого кориснішою для свого оточення.

Сприяти розвитку людства можна лише тоді, коли живеш його болями та тривогами, коли відчуваєш і розумієш їх, сприймаєш їх, як свої власні. Це важливо ще й тому, що тривоги та турботи, проблеми і потреби людства не лишаються незмінними: на кожній сходинці історії або у кожному конкретному суспільстві, у кожної нації і навіть у кожного покоління — вони свої. Тому необхідно, насамперед. їх добре знати, щоб відчувати за них відповідальність і щоб правильно вибирати саме ті з них, які найбільшою мірою можуть скласти сенс і мету нашого життя. Я ще навчаюся в школі, але прагну певною мірою докласти своїх зусиль до збереження істричної памяті свого народу. Напередодні 80-річниці памяті жертв Голодомору – геноциду 1932-1933 років в Україні старшокласники нашої школи приймали участь у проєкті « Послання нащадкам.» Ми зібрали 20 відеосвідчень очевидців голодомору.

І все ж визначення сенсу життя залежить не лише від потреб сьогодення конкретного суспільства, у якому ми живемо, а й від наших власних задатків, нахилів і здібностей. Бо ж безглуздо робити справу, до якої у тебе нема ні найменшого покликання, а тим більше — присвячувати їй усе своє життя. Якщо ми не знайшли себе і без будь-якого задоволення, через силу або тільки з почуття обов'язку робимо абияк те, що набагато краще могли б зробити інші, то тим самим ми не приносимо великої користі ні суспільству, ні самим собі. Тому треба прагнути робити насамперед те, що ми можемо зробити краще за інших, або шо, крім нас, не зможе зробити ніхто. Таким чином, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання, з іншого — ось те головне, чим визначається і в реалізації чого полягає сенс нашого життя. Людині, котра зуміла знайти для себе і об'єднати ці сторони життя, ніколи не буде здаватися життя пустим або нікчемним. А визначивши для себе сенс життя, легше знайти і його мету. На думку приходять слова американського політичного та державного діяча Д.Ф. Кеннеді (ХХст.) : « Не питай, що тобі може дати держава, а запитай себе, що ти можеш дати державі»

Мета — це уявний або очікуваний результат наших дій. Майже все, що ми робимо, спрямоване на досягнення певної мети. І перш ніж щось зробити, ми обов'язково ставимо перед собою ту чи іншу мету. Тому мета або ціль — це своєрідний маяк, який спрямовує наші дії і не дає нам збитися з дороги. Але якщо кожна наша свідома дія, з яких складається життя, має вже певну мету, то чи потрібна ще якась інша, загальна мета? Безперечно, тому що, не маючи такої загальної мети, ми можемо уподібнитися муляру, який знає, що він кладе цеглини, але не знає, для чого він це робить. Інколи так буває і в нашому житті.

Якщо життя прожито марно або зроблено лише невелику частку, що мойла й зобовязана була зробити людина, то цінність та сенс життя набагато менші, ніж могли бути. Не слід впадати і в крайнощі, які часто притаманні нам молодим. Ми думаємо про старше покоління, якщо хтось з них не здійснив нічого видатного, то життя його пройшло марно. Не слід поспішати з висновками. Адже багато хто із старшої генерації пройшли голодомори, війну, нестачі повоєнних років. Невідомо, як складеться життя нас молодих. Сьогодні ми мріємо про висоти життя. Чи досягнемо цього?

Часто, особливо в молоді роки, люди схильні, скоріше переоцінювати, ніж недооцінювати свої сили і можливості й тому ставлять перед собою завдання дещо завищені. Наслідки, як правило, виявляються скромнішими. Але, мабуть, таке «завищення» своїх завдань, у тому числі й мети свого життя, якоюсь мірою виправдане: бо ж будь-який стрілець добре знає — щоб влучити у ціль, треба цілитися трохи више. Життя нерідко підтверджує це правило: чим важливіші й піднесеніші наміри, які людина ставить перед собою в юності, тим більше їй вдається досягти. Тому, видно, помиляються ті, хто з удаваної скромності, обережності чи боягузтва ставить перед собою лише легкодосяжні, приземлені завдання. Людина повинна дерзати, а не боятися, не почавши літати, що може впасти. Водночас не праві й ті, хто, переоцінюючи свої можливості або не враховуючи обставин, ставить перед собою завдання абсолютно нереальні. Приміром, навію я собі, що можу стати Папою Римським або кінозіркою, не маючи для цього зовсім ніяких даних? І в такому разі мене неминуче чекатиме розчарування, бо досягнуті мною результати виявляться набагато скромнішими, ніж очікувані. Політичний діяч Цицерон (І ст. до н.є.) говорив, що кожна людина може помилятися, але нікому, крім дурня, невластиве прагнення вперто захищати помилку.

Я живу в державі ще зовсім молодій, хоча Україна відома у світі з давніх-давен своєю історією, традиціями, культурою. Розбудова молодої демократичної держави – нелегка справа, але вкрай потрібна для нашого майбутнього і саме це є частиною сенсу нашого життя. Мене сьогодні хвилює питання, як зробити так, щоб життя моїх близьких, друзів стало кращим, а Україна стала багатою і процвітаючою. Я розумію, що крім нас цього ніхто не зробить. Наразі ми вчимося критично оцінювати дійсність, обстоювати свої погляди, прислухатися до чужих аргументів, знаходити порозуміння одні з одними, обєднуватися з однодумцями та діяти заради досягненя спільної мети. Тобто зростати справжніми громадянами.
РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА
Синиця Валерія, учениця 7 класу Березівської ЗОШ I-III ступенів

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Клименко В. Х.
Неперевершена роль Тараса Григоровича Шевченка в історії людства, зокрема українського народу.

Тарас Григорович Шевченко – великий син українського народу, гордість і слава його. Один із найталановитіших і найвидатніших письменників світу. Відомий він і як художник, а перед цим – як полум’яний борець за щостя знедоленого українського народу. Він – насправді національний поет, як казали колись – «велетень духу». Народ давно визнав його, як духовного батька нації.

Тарас Шевченко народився і жив у непрості для України часи, коли її народ потерпав від кріпацтва, а сама країна – від принизливої імперської політики. Тяжка доля випала талановитому юнакові. Сам Шевченко народився в кріпацькій родині, зазнав гоніння та заслань, тяжких поворотів долі, але через все своє життя він проніс свій талант, палке серце та віру у краще майбутнє. Життя поета – як спалах яскравої зірки. І слід він залишив на землі такий глибокий, що його генія і його мудрості вистачить на віки й тисячоліття.

У кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити. Щиро вболівати за долю співвітчизників – це одне, інша ж справа – поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краще життя, за щасливу долю.

Але, щоб тебе почули, я гадаю, самому необхідно мати чітке уявлення про це «краще життя». І Тарас Григорович Шевченко, сягаючи мріями до наших днів, у своїх творах протягом усього життя розкриває власний ідеал щасливого суспільства, української нації. Усі його помисли і тривоги пов’язані з прийдешньою долею народу. Бачити український народ вільним, незалежним – це основне його бажання, головна мрія життя.

Безсмертна ім’я Тараса Шевченка та його твори ось уже скільки років живуть у серцях народу, в його мріях і сподіваннях, пробуджуючи щирі й благородні почуття.

Немає з нами великого Кобзаря, та слова його актуальні і нині. Вірші написані багато років тому, і сьогодні важливі, бо звернені до нашої історії. Тарас Шевченко завжди з любов’ю згадував про Батьківщину. Все своє життя він мріяв, щоб український народ пам’ятав про свою минулу славу – гайдамаччину, козаччину.

Після прочитання віршів Шевченка завжди хочеться зробити щось незвичайне. Щоб змінити увесь світ. Це такою магічною силою володіють твори Шевченка.

Тарас Шевченко – символ вічної боротьби. Це людина, яка стала легендою завдяки своєму таланту і великій любові до українського народу.

Я та мої друзі ще навчаємось у школі, а молодість, як відомо – та пора, коли душа живе насиченим життям, щодня пізнаючи нове, здобуваючи новий досвід, пізнаючи саму себе. Але і зараз важливо запам’ятати сказане видатним поетом, аби ніколи не «замерти серцем», не втратити ентузіазму, жаги до життя та до духовного розвитку.

Ми живемо у величний час, коли «врага-супостата» земля наша давно позбулася. А от оновлення її продовжується. І мені здається що пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права дати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати прекрасну українську землю – нашу Батьківщину.

Я живу у мальовничому селищі Березівка. Моя вулиця названа на честь Великого Кобзаря. Я пишаюся, що живу на вулиці Шевченка.



ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Сіваченко Катерина, учениця 11 класу Шишацької обласної гімназії-інтернату

для обдарованих дітей, член наукового товариства «Інтелектуал» Полтавської області

Керівник:Соловей В.А., учитель історії
У кожної людини є свій заповітний куточок – дорога і рідна земля, що незбагненним магнетизмом владно притягує до себе. Для мене таким куточком є Шишаччина. Шишацький край багатий славними подіями, відомими особистостями, його чаруюча неповторність завжди вабила до себе усіх, хто хоч раз побував на цій землі. Мене хвилює почуття священного трепету причетності до історії краю, до звичаїв та світоглядних уявлень власного народу.

Значне місце у формуванні цих уявлень займала колись церква. Церковні споруди, без яких не уявляв свого життя весь хрещений люд нашого краю, були найзначнішими в архітектурі кожного населеного пункту. Для спорудження церков наші предки вибирали найкращі місця; коли церковна споруда руйнувалася, то на її місці зводили нову, ще кращу; церковні обряди супроводжували земляків з їх народження до завершення життєвого циклу. Практично в кожному населеному пункті була церква. Та атеїстична політика Радянської влади привела до руйнувань церковних святинь, останньою була знищена Миколаївська церква в селі Ковалівка у 1978 році…

Кожна людина проходить свій шлях до церкви: для одних він короткий як один крок, для когось - він розтягується на роки… Ми - молоде покоління користуємося реальним правом свободи совісті, гордимося цим і до нас приходить ненав’язливе розуміння того, що релігія формує загальнолюдські цінності і ніколи не пропагує антигуманні, адже недарма церкву в народі величають собором людської душі.

Саме питання духовного відродження України, ролі релігії та церкви в цьому процесі, а також прагнення долучитися до багатої історичної спадщини православних церков рідного краю спонукало мене зайнятися дослідженням православних святинь Шишаччини. Дане дослідження хочу приурочити до ювілею Хрещення Русі.

Займаючись пошуковою роботою намагаюся працювати як із наявними публікаціями, так і з архівними матеріалами, що є в місцевих музеях, звертаюся за допомогою до краєзнавця В.І.Магди.

Найбільш дослідженим є питання про Різдвяно-Богородницьку церкву с.Гоголеве, збудовану на кошти батьків М.В.Гоголя. Існує переказ, що Марія Іванівна, дружина Василя Опанасовича Гоголя-Яновського, налякана невдалими першими пологами, перед народженням сина Миколи дала обітницю, що як з'явиться на світ дитина живою і здоровою, то побудує храм[1]. План церкви накреслив архітектор, італієць за походженням, який у той час проживав у далекого родича Гоголів - Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях Миргородського повіту Полтавської губернії. Храм вирішили будувати на майдані, проти маєтку Гоголів. Його споруджували майже три роки. І 1 червня 1821 року будівництво церкви було завершено. Споруда проста і красива, невеличка, однобанна, біла, із зеленим куполом, який завершувався позолоченим хрестом, виконана в стилі ампір. Інвентар Яновщанської церкви описала Галина Орлівна (Г. І. Мневська), яка перебувала в Яновщині в кінці 20-х років минулого століття. Назвали святиню у ВасилівціРіздвяно-Богородицькою.

Метрична книга містить і ім’япершого священника - Іоанн Жадько-Базилелевич. В кліровій книзі на 1902 рік говориться, що поряд із церквою знаходиться дзвіниця дерев'яна на стовпах та церковна сторожка. Вважають, що перша будувалася за проектом батька Гоголя – Василя Опанасовича, а нова – за кресленнями, зробленими М.В. Гоголем.

Церква була центром освітнього життя. У приході існувала однокласна земська школа, побудована у 1896 році на кошти Полтавського повітового земства. Клірова книга перелічує наявне багатство церкви та містить соціальну характеристику прихожан [2].

Доля церкви трагічна. Після Другої світової війни в напівзруйнованій церкві довгий час була колгоспна комора, зерносховище. Проте, пам'ятку не врятували, вона була зруйнована у 1957 році і архівні матеріали зберегли фотографію цього процесу, її розібрали [2].

У музеї-заповіднику М.В.Гоголя містяться матеріали і про Шафранівський храм. Відомо, що в середині XIXстоліття у с.Шафранівка проживав разом із братом Василь Прокопович Шафранов, який був Губернським секретарем. У 60-ті роки надумали вони будувати церкву. На той час церква була окрасою села і духовним надбанням, тому планували не просту, а багатокупольну, цегляну. Будівництво церкви тривало - 25 років. В 1896 році було відкрито Шафранівську Воскресенську шестикупольну, в одному зв'язку з дзвіницею церкву. Також збудували цегляну сторожку, будинок на п'ять кімнат для священика та двокімнатний - для псаломщика, крім того, при ній діяли церковна бібліотека і школа грамоти. На будівлі було два великих куполи, один з них на дзвіниці та чотири маленьких. Під церкву було відведено 1593 квадратних саженів, 24 десятини орної землі [2].У 1925 році у колишньому службовому приміщенні Воскресенської церкви була відкрита початкова школа, де було обладнано дві класні кімнати.Хто розписував Шафранівський храм, на сьогодні, є загадкою. Та все ж таки, за спогадами старожилів, серед «богомазів» був і місцевий художник з Яновщини (Гоголевого). Є підстави вважати, що це маляр - Федір Іванович Ходіс. У 1933 році церкву закрили.

Духовне відродження жителі Шишак пов’язують з будівництвом церкви, та небагато наших земляків знає давню історію місцевої православної святині. У 1792 році у селі Шишаки, на Подолі була збудована Преображенська церква. При церкві працювала бібліотека та церковно-приходська школа, також був зведений будинок для кліра. Невеличка, дерев'яна, з двома куполами будівля чудово вписувалася у краєвид з річкою Псел. Паламарем Преображенської церкви довгий час був Микита Шаруда. Копії документів вказують, що на початку XX століття правив службу в Преображенській церкві Олексій Іванович Пархомович, пізніше священиком був Цареградський, псаломщиком - Кир'ян Олексійович Крем'янський і Микола Васильович Богаєвський, пономарем був, а пізніше став старостою - Мартин Веремійович Солола [7]. В 1893 році на місці старої Преображенської церкви було споруджено нову.

Не менш цікавим є питання про ще одну святиню, яка знаходилася на території Шишак. На початку XIXстоліття була збудована невеличка Христо-Різдвяна церква з двома куполами. У 1883 році шишаччани зібрали пожертви, гроші на нові ікони, котрі закупили у Миргороді із розібраних іконостасів Троїцької церкви. Іконостас цієї святині, за переказами, виконаний родиною Боровиковських. До речі, саме три ікони із розібраної Троїцької церкви зберігаються у Державному музеї образотворчого мистецтва в Києві. Дві ікони датовані 1784 і 1787 роками і підписані В. Боровиковським, ще одна ікона - «Богоматір на троні» - без підпису, але за стилістичними ознаками близька до ікон, підписаних В. Боровиковським. На південних дверях іконостасу в Троїцькій церкві знаходилась ікона «АрхистратигМихаїл», яка з іншими потрапила у Шишаки [3]. Церковним старостою в цей час був Іван Михайлович Ковтун (1850-1929). Церква стояла довго, але 1932року вийшов указ про зруйнування храму[8]. Архівні матеріали краєзнавчого музею містять спогади про цю подію. У 1936 році на її фундаменті збудували клуб, який проіснував до 1943 року, а під час війни приміщення згоріло.

Майже в кожному селі Шишацького району була церква. Найдовше проіснувала церква в селі Ковалівка. Вона була збудована в 1783 році на кошти Олександра Висевича, місцевого сотника, і названа Миколаївською. Будівництво тривало 6 років і основним матеріалом було дерево. Дзвіницю добудували тільки 1799 року. З цього часу церква стала в одному зв'язку з дзвіницею. Але вона проіснувала недовго. Вже в 1891 році постала нова цегляна споруда.Церква стежила за культурним розвитком селян. При храмові діяла жіноча церковно-приходська школа.Довго тривала дискусія між селянами та місцевою партійною владою, та відстояти Свято-Миколаївську церкву не вдалося. У 1978 році за рішенням місцевої влади храм було зруйновано. Публікації у місцевій газеті «Сільське життя» містять страшні спогади земляків про вищезгадану подію [9]. Ця ж церква була відновлена стараннями жителів села найпершою в районі [8]. Сьогодні Свято-Миколаївська церква знаходиться в одній із сільських хат.

Не менш цікавий факт в історіїнашого району існування Свято-Михайлівського козацького монастиря поблизу Хаток, яке тісно пов'язане з долею видатної людини Володимира Галактіоновича Короленка.Восени 1905 року, перебуваючи в Полтаві, Короленко знайомиться з дослідженнями знавця полтавської церковної старовини П. Левицького, який ще 1883 року опублікував такі відомості. Дізнаємося такі факти: Свято-Михайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 року заходами і коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола. Землі, що знаходилися під монастирем, були у відлюдному місці, де тиха річка Грунь-Ташань впадає у Псел [11].

Першим ігуменом монастиря, за припущеннями П. Левицького, був так званий Попович. Це православний священик з Правобережної України, який утік на лівий берег Дніпра від католицько-уніатських переслідувань.Монастир щедро підтримували не тільки рід Апостолів, а й місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани. Свято-Михайлівський монастир діяв протягом 115 років — із 1670 по 1786 рік. На 80-ті роки XVIII століття на території монастиря діяли три церкви: головна була - соборна, Архангела Михаїла, а також Миколаївська (Нікольська) з трапезною і церква преподобної Марфи, матері святого СимеонаДивногорця.

Невідомо, що спричинило закриття монастиря, який у другій половині XVIIIстоліття став одним із значних землевласників. У людській пам'яті місце монастиря залишилося в назві урочища «Монастирище». Гімназисти – учасники учнівської археологічної експедиції здійснили розвідки в цьому районі і знайшли шмат кахлі[11] .

У даній роботі охоплено лише частину історії церков Шишаччини. У майбутньому наш колектив планує продовжити дослідження обраної теми, бо далекі від думки, що вдалося «перекопати» всі пласти церковної минувщини рідного краю. На пам'ять приходять слова П. Ротача: «Хіба вас не хвилює давнина? Вона близька душі, хоч і незнана. Стара церковиця, рушниками вбрана, очима предків дивиться вона…»
ЛІТЕРАТУРА

1. Архівні матеріали заповідника-музею М. В. Гоголя, папка №11.

2. Архівні матеріали заповідника-музею М. В. Гоголя, папка №7.

3. Архівні матеріали Шишацького краєзнавчого музею.

4. Ротач П., І слово, і доля, і пам'ять... Статті, дослідження, листи. - Полтава: 2003.-320с.

5. Самойленко М. Травознай дід Мартин // Сільське життя. - 2005. - 9 грудня.

6. Магда Н. Закривай церкву! // Сільське життя. - 2006. - 6 січня.

7. Лень М. Шишаки. Минулі століття // Сільське життя. - 2005. - 4 листопада.

8.Метенька П. Спогади про родовід // Сільське життя. - 2005. - 9 грудня.

9. Дяченко В. Все біліло від жіночих хусточок... // Сільське життя. - 2005. –

9 грудня.

10. Магда В. Шишаки - перлина на Пслі. Історично-краєзнавчий нарис-путівник. -Шишаки: Екотур. 2006. - 160 с.

11. Магда В. Храми гоголівського краю. Гадяч: Видавництво «Гадяч». 2013.- 353с.
«НІХТО НЕ ПОЖНЕ ТВЕРДОЇ СЛАВИ ВІД БУДЬ-ЯКОГО МИСТЕЦТВА, КОЛИ ПРАЦЮВАТИМЕ БЕЗ НАСОЛОДИ І НАТХНЕННЯ» Григорій Сковорода
Сіренко Олександр, учень 10-Б класу Харківського ліцею № 161 «Імпульс»

Харківської міськорї ради Харківської області

Керівник: Бутенко О. С., вчитель географії, керівник

краєзнавчого гуртка «Барви Слобожанщини»


З давніх часів люди шукали Бога. І не лише загрози зовнішні-посухи, урагани, виверження вулканів турбували людину. Звичайно, вважали, що природою керує найвища сила, і підтвердженням цього були закони існування і взаємозвязки в навколишньому світі, його крихка гармонія. Та перш за все шукали люди бога в своїй душі.

Можна стверджувати, що моральність - від Бога. Народові даються наймудріші люди, які і є її носіями, як сполучна ланка між суспільством і Богом. Для нашого народу цим носієм слова божого і його проводником у свідомість кожного і в суспільну культуру етносу був і є Григорій Сковорода. Бог захищає , благословляє людину, зберігає і її душу.

Вчення Сковороди для людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові,коли кожна людина не лише добра, але і знаходить роботу, що відповідає її внутрішнім потребам, є її покликанням. Се і означає бути щасливим, пізнати себе і свою природу, взятися за своє діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою. Така потреба — се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов’язок.

Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі:«Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — є довгоденність» 

Сковорода вчить, що не з’явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де ж візьмеш бажання без природи?

Природа — всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір’ю бажання. Бажання ж — започаткування, схильність і рух. Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина.

Праця — живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою…Людина повинна творити, і будучи подобою божою мусить творити добро на Землі.

Настанова Сковороди батькам, звучить надзвичайно сучасно, бо багато з нас обираючи професію не слухає свого серця, а відповідно йде проти божественної волі. То ж батькові радимо: бажаєш, щоб син твій охоче й безпомилково виконував свої обов’язки, мусиш сприяти йому під час вибору звання, відповідно до його якостей.

Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, багатше і убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми казали, що без покликання все ніщо…Коли відняти від людини її покликання, тоді їй — смертельна мука. Ся мука позбавляє людину здоров’я, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем прожиття. Мерзенними здаються їй сусіди, нецікавими — розваги, докучливими — розмови, неприємними — стіни помешкання, немилими — всі домашні; ніч — нудною, а день — осоружним; влітку хвалить зиму, а взимку — літо; хочеться зі старості вернутися в молодість, з молодості — в підліткові літа, з підліткових літ — у дитячі, з дитячих — у підліткові, з підліткових — у зрілі; ганить свій народ і звичаї свого краю, гудить природу й сама на себе гнівається. Думаю, кожен так чи інакше впізнав себе і багатьох своїх знайомих в цьому описі. Ми інколи нудьгуємо, впадаємо у відчай, ітим самим ідемо прооти божої волі, бо людина- має творити, замість того щоб нудьгувати, людина має творити добро, робити світ кращім.

Хворому всякий харч гіркий, послуга — набридлива, а постіль — тверда. Жити не може і вмерти не хоче. Таким є життя багатьох людей, які забули про свою душу і про своє покликання, замість цього зосередившись на суто матеріальному, вбачаючи сенс життя в накопиченні матеріальних благ і зневаги до душі, а відтак і до Бога.

Не може бути нічим те, що виростає у велике. Не вважай за мале те, що викликає велике. Не гадай, що невидне і безсильне — одне і те ж саме. А люди лише те цінують, що можна затиснути в кулак, бояться того, чого не слід боятися, і навпаки.

Нудьгу стародавні християнські письменники називали бісом зневіри. Чого ся лиха іскра не витворює?

Усе в тріск і в колотнечу обертає, вселяє у душу кодло гадюче. Та думка, що гризе, — чи не черв’як невсипущий і чи не кодло гадюче. Думка — невидима голова язика, сім’я справі, корінь тілові. Думка — се неослаблена пружина, безперервний рух, що рухає і носить на собі, тлінний тілесний бруд, що припав до своєї думки і зникає, як тінь від яблуні. А люди мають нудьгу за ніщо і, щоб прогнати сього ворога, вважають найкращою зброєю гроші, вино, сади, музику, жарти, карти, прогулянки…

Туга люта скрізь літає

На землі і на воді;

Дух сей, наче грім, шукає

Нас у щасті і в біді.

Один лише верховний отець може бурю сю перетворити на тишу, направити до гавані, а душу спорідненою працею, наче вудилом і вуздою буйну худобу, втримати може. Так вважав Григорій Сковорода, який жодного разу не зрадив свого покликання і вчинки його здавались дивними не тільки його сучасникам а й багатьом з нас, однак на те він і Сковорода, своїм життям і смерттю своєю довів він свою філософію.Його життєдайна думка продовжує творити добро на Землі через його учнів.


ВОНО СХОЖЕ ДО СОНЯЧНОГО СЯЙВА – ВІДХИЛИ ЛИШЕ ВХІД У ДУШУ СВОЮ (ФІЛОСОФСЬКІ РОЗДУМИ Г.С. СКОВОРОДИ ПРО ЩАСТЯ)
Скорик Надія, учениця 10 класу Бричківська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Мельник М.В., вчитель історії
Саме такою людиною був, на мою думку, Григорій Савович Сковорода. Він був філософом і став творцем людських душ, він був мандрівником і цілувала трава сліди його ніг, він був співцем і співали людські душі разом з його душею, він був мислителем і тепер відкрилися нам таємниці його заповідей, він був духовним сіячем і проросли зерна, посіяні його рукою. Він був Людиною. Сходив усю Україну, мандрував Європою, мав багато друзів, які вдячно називали себе його учнями.

У центрі філософських роздумів Г. С. Сковороди – щастя людини та шляхи його досягнення. Актуальними на сьогодні є його роздуми про те, що щастя потрібно шукати не за морем, а у власній країні, у рідному домі, наголошуючи на тому, що «щастя завжди і всюди дається дурно. Близько воно. У серці і в душі твоїй». Істинне щастя людини, на думку Сковороди, у ній самій, а тому вона повинна пізнати себе. Мислитель був переконаний у тому, що перш ніж пізнавати небо, землю та води, потрібно пізнати самого себе та почути голос власного серця. Сковорода вважав, що пізнання має велике практичне та етичне значення. Бажання пізнавати природу та самого себе є однією із рис натури людини, особливістю та призначенням людського роду.

Філософ був переконаний, що його етичне вчення не тільки розшифровує це поняття, але й вказує людині практичний шлях до нього. Темі людського щастя присвячена значна частина збірки «Басни Харьковскіє» і цикл діалогів, написаних у першій половині 70-х років, а саме: «Разговор п'яти путников об истинном счастии в жизни», «Кольцо» тощо.

Мислитель вважав філософське осягнення світу основною метою і змістом нашого життя. І найважливіші помічники в цьому — дух, думка, серце: «Коли дух в людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все довкола світле, щасливе, блаженне. Ось таке людське життя і є живою філософією».

Питання, про щастя людини і шляхи його досягнення лягли в основу трактату Сковороди «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру». Щастя людини, за автором, — у праці. Письменник славив її як джерело достатку, радості й задоволення. Автор підкреслював, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона відповідає здібностям і нахилам людини настільки, щоб можна було любити її, вкладати в неї душу. Цю ж думку філософ утверджує в байці «Бджола і Шершень»: бджоли збирають мед, бо вони «для цього народжені», для них сам процес збирання меду незрівнянно більша радість, ніж його споживання. Шершень збагнути цього не може, він — «пан-порадник», «великий дурень» — вважає Бджолу немудрою, тому що плоди її праці споживають люди. Наприкінці Сковорода розкриває алегорію байки: «Бджола — се символ мудрої людини, яка у природному ділі трудиться. Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого». Отже, праця повинна стати для людини природною потребою, «найсолодшою поживою», тільки тоді життя матиме зміст і красу.

Щастя людини, зауважував мислитель, — у ній самій. Воно не в якихось почестях, а в задоволенні найнеобхідніших потреб. Григорій Сковорода пристрасно обстоював право людини на звичайне людське щастя, вчив шукати його не за морем, а вдома, у буденному житті та щоденній праці. Яким парадоксальним і разом з тим актуальним стало це для нас останнім часом, коли в пошуках щастя погляди багатьох моїх співвітчизників спрямовані саме за моря...

Можна зробити висновок, що значимим для філософської системи Сковороди є байдужість до розкошів, до ненаситного, самодостатнього збагачення. Мислитель вважав, що гонитва за ним сама по собі є злом і породжує зло. В усі часи (і наш не виняток) знайшлося б чимало охочих із цим посперечатися. Але в будь-якому випадку незаперечним залишиться одне: ідеалами видатного українського філософа були багатство духу, чистота серця, душевний спокій, — загалом, цільна і не розбещена «мерзотами світу» Людина.

Отже, підсумувати сказане про розуміння щастя варто словами Григорія Савовича: «шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою».


ЕНЕРГОРЕСУРСИ МИКОЛАЇВЩИНИ І ПІВДНЯ УКРАЇНИ
Слободян Андрій,учень 11 класу Миколаївської гімназії №41 м. Миколаїв,

вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка Миколаївського обласного центру туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Керівники: Слободян Т. Г., вчитель географії,

Пиртя Т. О., вчитель Миколаївської гімназії №41,

керівник туристсько-краєзнавчого гуртка МОЦТКЕ УМ
Інтенсивний вплив людини на природу пов'язаний, насамперед, з потребою у природних ресурсах. Природні ресурси – це компоненти та сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил та ступені вивченості використовуються або можуть бути використані у господарстві.

Запаси нафти в Україні - 400-420 млн. т.; запаси природного газу - 2,8 трлн куб. м.; запаси урану - 235 тис. т, підтверджені - 63 тис. т. [1]

Важливе питання на майбутнє – ресурсонезалежність України.

Є 2 варіанти розв’язання цієї проблеми:

1) Впровадження і модернізація альтернативних джерел енергії.

2) Пошук нових запасів і родовищ.

І якщо перший варіант розрахований на більш тривалий строк реалізації і вимагає великих капіталовкладень, то другий – як кажуть «тут і зараз».

Але де в Україні шукати енергоресурси? Щоб відповісти на це питання, по-перше потрібно знати за яких умов і обставин утворюються нафта, газ, уран і т.д.

Південь України і Миколаїв в тому числі відносяться до малозабезпечених енергоресурсами регіонів України, а чи так це?

Тож, метою роботи є дослідити енергозабезпеченість Миколаївської області, її потенціал; довести перспективу наявності великих запасів енергоресурсів на Миколаївщині.

Південний регіон – найменш вивчений. Основні його перспективи пов’язані з шельфом і континентальним схилом Чорного моря. У післявоєнний період розвідувальні роботи концентрувались на Керченському півострові, де невдовзі було відкрито три нафтових родовища в міоценових відкладах – Мисове, Білокаменське і Приозерне. Але свердловини мали низьку продуктивність. З 1954 р. глибоке буріння переноситься у район рівнинного Криму, де було відкрито кілька родовищ нафти і газу.

Через незначні запаси і складні умови експлуатацію свердловин невдовзі було зупинено, і вони були ліквідовані.[2] В останні роки нафту виявлено в районі Азовського валу. Пошуки і розвідка нових родовищ нафти та газу в Україні останніми роками пов’язані з великими глибинами (4-7 км) та роботами в акваторіях Чорного й Азовського морів. У 1985 – 2000 рр. структура поточних розвіданих вітчизняних запасів нафти та газу погіршувалася, значна їх частина за своїми характеристиками віднесена до важко видобувних [3].

Якщо поглибитись у геологію і історію формування надр Миколаївської області, можна зробити висновок: «Тут є всі умови для появи нафти».

Процес нафтоутворення - стадійний, вельми тривалий (зазвичай 50-350 млн. років) процес, що починається ще в живій речовині. Виділяється ряд стадій:



  • осадонакопичення – під час якого залишки живих організмів випадають на дно водних басейнів;

  • біохімічний – процеси ущільнення, зневоднення і біохімічні процеси в умовах обмеженого доступу кисню;

  • протокатагенез – опускання пласта органічних залишків на глибину до 1,5 - 2 км, при повільному підйомі температури і тиску;

  • мезокатагенез – опускання пласта органічних залишків на глибину до 3 - 4 км, при підйомі температури до 150 ° C. При цьому органічні речовини піддаються термокаталітичній деструкції деструкції, в результаті чого утворюються бітумінозні речовини, що становлять основну масу мікронафта. Далі відбувається відгін нафти за рахунок перепаду тиску та еміграційний винос мікронафти в піщані пласти-колектори, а по них в пастки [4].

Все це було в Миколаївські області і не раз. Море то опускалося то піднімалося, тиск постійно змінювався. Може просто треба шукати ретельніше?

На основі проведеної роботи можна стверджувати, що Південний нафтогазоносний регіон ще недостатньо досліджений з боку наявності паливних ресурсів і потребує додаткових професіонально пошукових робіт. Адже питання сировинної незалежності стоїть дуже гостро, і дослідження нових родовищ це як мінімум енергозабезпеченість на наступні роки, а то й більше. Хімічна промисловість, паливна промисловість, наукомістке виробництво й багато інших передових галузей, для цього потрібна значна фінансова і ресурсна забезпеченість. Пошук і дослідження нових покладів ресурсів дозволяє перетворити ці перспективи на реальність.



1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка