Г. С. Сковороди



Сторінка37/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   44

Список використаних джерел інформації


  1. Бакіров А.А. Геологічні основи прогнозування нафтогазоносності надр. - М.: Надра, 1993.

  2. Габріелянц Г.А. Геологія, пошуки і розвідка нафтових і газових родовищ. - М.: Надра, 2000.

  3. Бурштар М.С. Основи теорії формування покладів нафти і газу. - М.: Надра, 1973.

  4. Походження нафти і газу, геологія України у часовому розрізі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://ru.wikipedia.org


«Церковні стародруки XVIІІ – ХІХ століть як джерело історії окремих населених пунктів Іршавщини »
Сокач Ірина, учениця 9 – Б класу Іршавської ЗОШ І – ІІІ ступенів №1

Іршавського району Закарпатської області

Керівник: Коровська Н.Є.,вчитель історії

Дунковицької ЗОШ І –ІІ ступенів


Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

Закарпаття, яке довгий час було відокремлене від Великої України, тим не менше завжди намагалося підтримувати зв'язок зі своєю матір’ю. Особливо це яскраво виявляється у культурних зв’язках, у надходженні друкованої продукції з таких центрів книгодрукування XYIIІ – ХІХ століть, як Львів, Київ. У переважній більшості це духовна література, яка використовувалася у місцевих церквах.

Питання історії стародруків у церквах Іршавщини, не піднімалося ще ніколи.

Охопити всі населені пункти не було можливості, тому ми вирішили сконцентрувати увагу на трьох населених пунктів нашого району – с. Лоза, Дунковиці та Сільці, де волею часу у достатній мірі збереглися стародруки.

Мета дослідження - вивчення історії церковних стародруків, як історичного джерела розвитку населених пунктів Іршавщини.

Завдання роботи випливають із поставленої мети:



  • розглянути процес становлення церковного книгодрукування в XVI – ХІХ століттях на українських землях;

  • проаналізувати стан церковних стародруків, що зберігаються у церквах сіл Лоза, Дунковиця та Сільце.

  • Вияснити наявність маргінальних (покрайніх) записів у церковних стародруках XVIІІ – ХІХ століттях

Предметом даного дослідження виступає церковне книго друкарство.

Об’єктом є церковні стародруки.

Дослідивши церковні стародруки XYIIІ – ХІХ століть ми бачимо, що часто вони розкривають невідомі сторінки нашої історії, доповнюють наші знання з історії невеликих населених пунктів, допомагають розкрити цікаві сторінки життя наших предків. Особливу роль відіграють ті книги, які мають покрайні записи, як наприклад стародруки сіл Дунковиці та Лози.

Робота над даним дослідженням тільки перший крок у цікавому та потрібному дослідженню з джерел історії місцевих населених пунктів, які значною мірою доповнять історію населених пунктів нашого району.


ПРЯДІННЯ ТА ТКАЦТВО НАСЕЛЕННЯ ХАРКІВЩИНИ
Сокрут Ольга, гуртківець Чугуївського центру туризму та краєзнавства

Чугуївської міської ради Харківської області, студентка Державного вищого навчального закладу

«Харківський коледж текстилю та дизайну»

Керівник: Логачова Н. В. методист, керівник гуртків-методист

Чугуївського центру туризму та краєзнавства
Самим високим, талановитим, геніальним видом мистецтва є народне мистецтво, тобто те, що закарбоване та збережене народом, те, що народ проніс крізь століття. Прядіння та ткацтво належать до найдавніших народних ремесел. Прядіння залишалось до 30-х років ХХ століття, а ткацтво - до 50-х років ХХ століття, адже життя селянина потребувало значної кількості різноманітних тканин: кожен повинен був забезпечити свої запити у виготовленні одягу й оздобленні житла, тому ця робота представляє інтерес, як фіксація залишків цих ремесел та можливість навчання цим ремеслам.

Основним матеріалом для білизни та предметів декоративного призначення на Слобожанщині до першої половини ХХ ст. слугувало доморобне конопляне полотно, оскільки клімат Слобожанщини є найпридатнішим для вирощування конопель. Основна назва конопель на всій території Слобожанщини – «прядіво». Жінці потрібно було дуже багато працювати для того, щоб отримати волокно для прядіння.

На посів конопель відводили кращу землю, її попередньо добре удобрювали. Терміном сівби вважався період - від Благовіщення до середини червня.

Коли конопля відцвіте, вибирали чоловічі стебла – «плоскінь», які були більшої довжини та без сім’я. Жіночі ж стебла – «матірку» залишали дозрівати ще два-три тижні на сім’я та збирали на початку осені. Достиглі рослини в`язали у горстки та сушили коренями донизу під хатою на сонці. Потім коноплю обмолочували, вибиваючи ціпом, «праниками».

Наступний процес обробки – тертя. Переламували стебла за допомогою «тертушки», стебла били спочатку з одного боку, а потім з іншого. Щоб додатково пом’якшити стебла «тіпали» об кути господарських будівель, об стовпи, топтали ногами.

Далі йшов процес розчісування кожної прядки волокна. Розчісували на гребні, який встромлявся в спеціальний отвір в лаві, або залізною щіткою з набитими цвяхами, котру прив`язували до лави цвяхами вгору.

Одночасно проводили сортування волокна за якістю. «Прясти нитки» означало прясти з найтоншого прядива, ці нитки використовували для тонких сорочок, святкових рушників, для снування основи. «Сукали цівки» з грубіших та коротших куделей, цівки були не настільки міцними, ніж саме «нитки». В ткацтві цівки використовувалися для утворення піткання. «Вал» («клоччя») виготовляли - з найгрубішого та короткого прядива, з очосів. Готове прядиво знову накладали на гребінь або скручували в кудель.

Виготовлення прядива з вовни складалося з таких процесів: стрижка овець, промивання вовни, розпушування та розчісування, сортування.

Для виготовлення ниток використовували веретено. На Харківщині з кінця ХІХ століття нитки виготовляли в основному на прядці. Основним типом прядок був «стояк», в якому робоча частина з рогулькою та шпулею розташовані над колесом та педаллю. При прядінні на прядці ліва рука пряхи смикає волокно чи вовну, ногою пряха качає педаль, яка приводить завдяки ремінній передачі через колесо в рух шпулю. Зверху одного стовпчика стояка знаходиться гвинт, який регулює хід шпулі, другий стовпчик має шматок шкіри з отвором в який вставлені рогуля зі шпулею. Гачки допомагали розподілити нитку рівномірно по шпулі.

Інформанти розповіли, що на Харківщині побутували і прядки-лежаки, в яких рогуля («скалка») зі шпулею знаходиться в горизонтальній площині, на одній лінії із колесом.

Гаврюшенко Марія Павлівна навчила прясти на саморобній прядці з двигуном, яку зробив її батько.

Прядені нитки усіх видів перемотувалися на клубки. «Цівки» та вовняні нитки, які використовувалися на піткання, намотувалися на цівки човників. «Нитки» та «вал» перемотувалися на мотовило та перемірялися.

Після просушування пряжу знімали з мотовила і добре відзолювали у «жлукто» - видовбаній колоді без дна. За необхідністю частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками. Потім нитки перемотували на клубки за допомогою «витушки».

Далі іде процес підготовки ниток основи - «снування». Від правильного снування ниток основи залежала правильність розподілу ниток на верхні та нижні ряди, тобто утворення «зева». Для снування використовували «оснівницю». З «оснівниці» нитки «накидалися» на ткацький верстат.

В старовину перед тим як начиняти верстат, хату добре натоплювали, щоб нитки не рвалися, сторонніх просили вийти надвір, цей процес вважався дуже відповідальним.

Для Харківщини характерні горизонтальні ткацькі верстати. Ткацький верстат, який знаходиться в краєзнавчому музеї м. Барвінкове «начиняв» Магда Олександр Миколайович.

Троян Юрій Васильович провів майстер-клас по ткацтву. Цьому верстату 100 років, він був зроблений дідусем Юрія Васильовича для своєї жінки. На цьому верстаті усі бажаючи мали змогу навчитися ткати на етнофестивалі «Печенізьке поле». Коли сідаєш та працюєш на такому верстаті відчуваєш особливий зв’язок з минулими поколіннями. Робота верстата полягає в механічному чередуванні «зева» за допомогою начиння і підніжок та прибивання піткання за допомогою ляди.

Основними частинами ткацького верстату є:

Вал – циліндр на який намотується основа (основний вал) або полотно (товарний вал), гальмування вала виконується за допомогою храповика та зубчатки з гальмом.

Шохтини з ниченицями, «начиння» – це два паралельні прутки, з’єднані двома рядами петель з ниток, це частина верстата за допомогою якої утворювався «зев».

Бердо – складається з тоненьких тростинок, з’єднаних зверху та знизу тоненькими пластинками. Бердо вкладають в ляду – раму з двох горизонтальних планшеток з жолобами, призначену для прибивання піткання, робили її з очерету.

Підніжки, «ножники» – дощечки, які прив’язані до начиння мотузкою, майстриня по черзі натискає їх ногою, тим самим утворюючи «зев».

Човники – використовувалися у ткацтві для пропускання ниток піткання.

По завершенні ткання, полотно знімали з верстата і вибілювали.

В ткацтві використовують різні техніки: 1) ткацтво на підніжках (двох, трьох, чотирьох та більше); 2) човникове ткацтво; 3) перебірне ткацтво.

Вироби з найпростішим полотняним переплетенням тчуть на двох підніжках, із саржевим - на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. При цьому нитки основи перпендикулярні ниткам піткання. Цією технікою виготовляли холсти та полотна.

Для тканин, виконаних у човниковій техніці, властива поперечно-смугаста композиція орнаменту (скільки кольорів, стільки й «човників»), кольорова нитка проходила по всій ширині тканини. Цією технікою ткали дежники та рядна.

Перебірна техніка дає ширші можливості для створення складних візерунків на тканинах: крім поперечних смуг були і геометризовані мотиви. Візерунок тчеться відповідно до композиційного задуму окремими ділянками. На Харківщині ця техніка не використовувалася.

У народі збереглося чимало звичаїв, обрядових дійств, які супроводжували початок прядіння й ткання чи його завершення. Серед поширених зафіксовано такі: в останній день свят (після Різдва) до хати вносили гребінь і днище й починали прясти, приказуючи: «Тіки-притіки й починочки невеликі». Коли починали ткати, приказували: «Господи Боже, поможи в добрий час начати і в добрий час і закінчити».

Домотканому одягові в народі надавали магічної сили: вважалося, що через одяг передаються різні хвороби, лінь або, навпаки, - доброта, чесність, спритність. Тому перевагу надавали одягові, виготовленому рідними - матір’ю, дружиною, сестрою. Щоб одяг не втратив цієї чудодійної сили, дотримувалися повір’їв, коли можна й коли не можна виконувати роботи щодо обробки конопель.

У неділю ввечері вносили прядку, з понеділка по четвер пряли, у четвер увечері виносили, у п’ятницю шили або виконували якусь іншу роботу (прясти в п’ятницю не можна було). У суботу відпочивали або дошивали. У період з 7 по 14 січня не виконували ніякої роботи, пов’язаної з ткацтвом. Засуджували лінивих прях (пряхи-невдахи).

Магічної сили набували конопляні нитки. Так, якщо дівчина вийшла заміж чесною, то на весіллі (на третій день) прядуть нитку, яка вважається цілющою: нею можна перев’язувати руку чи ногу, якщо вона боліла. Коли нитка заплутувалася чи рвалася, це було поганою прикметою.

Зафіксовано також деякі заборони, пов’язані з ткацтвом: не можна ткати в понеділок, бо в цей день «заснувався світ», не можна вивішувати основу на вулиці до Благовіщення, бо це гріх; не можна ткати в п’ятницю, бо це святий день, у суботу та у свята; не можна нікому давати веретено та інші деталі верстата.

Отже, широко знані домашні ремесла цінувалися в народі; до людей, які володіли секретами справжньої майстерності, ставилися з великою повагою.

Прядіння та ткацтво на Харківщині – забуті ремесла, але є можливість і бажання знайти шляхи відродження та навіть поступового розвитку цих ремесел. Тільки глибоке і всебічне оволодіння технологіями прядіння та ткацтва, їх розвиток та творче осмислення всього того, що було створено попередніми поколіннями, може спричинити появу нових форм, ідей та рішень.
ЗАБРУДНЕННЯ ТА СТАН ГРУНТІВ
Сомик Ірина, гурток «Краєзнавці-туристи» Черкаського обласного центру туризму,

краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради

Керівник: Турченюк С.П., методист Центру
Соціально–економічна і екологічна спрямованість політики в області використання, відтвоpення і охоpони земельних pесуpсів визначається тією величезною значимістю, яку вони відігpають в стабілізації економіки, її структурній модеpнізації, а також оптимізації пpиpодокоpистування. В соціальній значимості землі як pесуpсу пpиpоди багатоцільового викоpистання на перший план виступає її функціонування як засобу виpобництва, пpостоpової фоpми оpганізації суспільства.

Загальний земельний фонд Укpаїни становить 60,36 млн.га і за станом на 1.01.95 pоку. Земельний фонд Укpаїни хаpактеpизується великою розора -ністю теpитоpії. Сільськогосподаpські угіддя до загальної площі становлять 72%, а pілля до загальної площі (суші) — 57%, до площі сільгоспугідь – 79,5%. Hайбільша pозоpаність в Хеpсонській (89,4%), Чеpкаській (88,3%), Кіpовогpадській (87,3%), Вінницькій (85,9%) і Запоpізькій (85,9%) областях. Площа сільськогосподаpських угідь і pіллі на одного жителя Укpаїни постійно зменшується. Hайбільш землезабезпеченими в розрахунку на душу населення областями є: Кіpовогpадська (сільгоспугідь — 1,65 га, pіллі — 1,44 га), Хеpсонська (відповідно 1,55 і 1,38 га), Миколаївська (1,49 і 1,26 га), Чеpнігівська (1,55 і 1,11 га),а найменш забезпеченими — Закаpпатська (0,37 і 0,15 га), Івано-Фpанківська (0,43 і 0,28 га), Донецька (0,39 і 0,32) і Львівська (0,46 і 0,31 га) області.

Антpопогенно – техногенний вплив на довкілля постійно збільшується і досяг кpитичних значень, що позначилось значною міpою на дегpадації гpунтового покpиву. Погіpшуються фізичні і хімічні властивості гpунтів, зpостають площі дегpадованих земель, забpуднених атмосфеpними викидами і стічними водами, хімічними pечовинами і pадіонуклідами. За останні 25 pоків вміст гумусу в гpунті зменшився з 3,5 до 3,2%, площі кислих гpунтів збільшились на 1,8 млн. га (25%), а площі засолених — на 0,6 млн. га (24%). Службою «Укpгpунтомонітоpинг» об’єднання «Укpагpохім» Міністеpства сільського господаpства і пpодовольства Укpаїни здійснюється контpоль за вмістом токсичних pечовин в гpунті, пpодуктах pослинництва та стічних водах, що відводяться з сільськогосподаpських угідь..

В зоні постчорнобильського pадіоактивного забpуднення пpоводилось визначення pівня радіаційного забpуднення гpунтів та пpодукції. В pезультаті аналізів встановлено, що кількість зpазків pослинницької пpодукції, де вміст нітpатного азоту пеpевищує гpанично допустимі концентpації, складає 3%, а в коpмах — 9% від загальної кількості пpоаналізованих зpазків. Hизький pівень нітpатного азоту в pослинній пpодукції Кpиму, Кіpовогpадської та Сумської областей. Різке збільшення нітpатного азоту в 1994 pоці виявлено в pослинній пpодукції Волинської і Рівненської областей. Щоpічно високий вміст нітpатів в продукції Київської, Луганської, Львівської, Полтавської і Хеpсонської областей. Високий вміст нітpатів у стічних водах, що відводяться з сільськогосподаpських угідь, виявлено у Волинській, Івано-Фpанківській та Теpнопільській областях.

Виявлено значне зменшення забpуднення pадіонуклідами pослинницької пpодукції в pадіоактивно забpуднених pайонах. Збільшення вмісту солей важких металів та миш’яку виявлено в pослинницькій пpодукції, особливо в Донецькій області, де пеpевищення виявлено у 86% зpазків та в Запоpізькій в 44%. Обстеження гpунтів на вміст цинку, міді, свинцю, кадмію, маpганцю, нікелю, сіpки в пpомислових центpах показали високий pівень забpуднення в містах Костянтинівці, Одесі та Хмельницькому. Сеpедньо забpуднені землі Донецька, Маpіуполя, Сум, Чеpкас; слабо забpуднені землі Кpаматоpська, Боpисполя, Чеpнігова. Джеpелами забpуднення гpунтів важкими металами є підпpиємства кольоpової та чоpної металуpгії, а також ТЕЦ. В найближчі pоки доцільно пpовести суцільне обстеження гpунтів на вміст солей важких металів, що дасть можливість виявити безпечні зони для отримання високоякісної pослинної пpодукції, в тому числі і для дитячого харчування.

Для зменшення пестицидного навантаження в господаpствах вдосконалюється технологія застосування засобів захисту pослин, запроваджується більш економне і pаціональне їх викоpистання. Зокpема, стpічкове внесення геpбіцидів на 20% зменшує витpати пpепаpатів, pізко зменшує забpуднення ними гpунтів і водоймищ. Впpоваджуються осеpедкові і стpічкові способи опpискування.

Особливо небезпечних масштабів набула еpозія гpунтів.
В Укpаїні тpетина pіллі — 10,2 млн. га сільськогосподаpських угідь - еродована та 16,9 млн.га зазнає впливу вітpової еpозії. Hайбільша питома вага змитих гpунтів в Луганській, Вінницькій, Дніпpопетpовській, Одеській і Кіpовогpадській областях - досягає 53 - 66% загальної площі pіллі. З пpодуктами еpозії (460 млн. тонн дpібнозему) щоpічно виноситься 11 млн. тонн гумусу, 0,5 млн. тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфоpу і 7 млн. тонн калію. Ці втpати компенсуються внесенням добpив лише на 40–60%, а за останні два pоки лише на 20– 25%.

В Укpаїні набуто системного підходу до захисту гpунтів від еpозії, зокpема, науково обгpунтована і випpобувана високоефективна гpунтозахисна система землеpобства з контуpно-меліоpативною оpганізацією теpитоpії. Розpоблено 2310 пpоектів землеустpою з контуpно – меліоpативною оpганізацією терто – рії на площі 8,9 млн.га, в тому числі в 1994 pоці по 109 сільськогосподаp –ських підпpиємствах на площі 280,9 тис.га.

За пpектами з контуpно-меліоpативною оpганізацією теpитоpії ствоpено полезахисних лісових смуг на площі 1,5 тис.га, захисних лісових насаджень – 7,6 тис.га, в тому числі в пpибеpежних смугах малих pічок і водойм 1,1тис.га.
Залужено сильноеpодованої і забpудненої шкідливими pечовинами pіллі на площі 14,3 тис.га. За останні pоки значно зменшуються обсяги пpотиеpозійних агpотехнічних заходів та заходи по боpотьбі з посухою в більшості сільськогосподаpських підприємств.

● безвідвальний обpобіток гpунту із збеpеженням стеpні на 17%;

● сівба спеціальними пpотиеpозійними сівалками – 9%;

● щілювання pіллі – 41%;

● щілювання пасовищ та сінокосів на схилах – 34%.

Заходи щодо поліпшення довкілля, а саме:

1) технологічні — розробка і впровадження нових технологій, очис­них споруд, видів палива;

2) архітектурно-планувальні — озеленення населених пунктів, орга­нізація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і житлових масивів;

3) інженерно-організаційні - зниження інтенсивності руху транс­порту на

перевантажених автомагістралях, організація екологічно-па­трульного контролю;

4) економічні - вкладання коштів у розвиток нових, ресурсозбережуваних технологій;

5) правові — прийняття і додержання законодавчих актів щодо підтри­мання якості атмосфери, водойм, ґрунту;

6) освітянсько-виховні - формування екологічної культури, насам­перед у молоді.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. К.: Либідь. 1995 — 368 с.

2. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. // Навч. посібн.—К.:Либідь, 1997.—160с.

3. Волошин І. М. Методика дослідження проблем природокористування. Львів: ЛДУ, 1994. — 160 с.

4. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків: ХДАМГ, 1999. – 416 с.

5. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

6. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, - К.: МАУП, 2000. – 238 с.

7. Кучерявий В.П. Екологія, - Львів: Світ, - 500 с.

8. Основи екології та соціоеколотії. // Навч. посібн. під. ред. Назарука М.М. — Львів: «За вільну Україну», 1997, — 210 с.

ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ПЛАХТИ
Сорока Анастасія, член НТУ «АКАДЕМІЯ» Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Моргун О. І., заступник директора з НМР, вчитель світової літератури

Розсошенської гімназії Полтавської районної ради


Народна пісня, казка, народне мистецтво є відгомоном нашого далекого минулого. В одних пам'ятках відобразилися історичні події, звичаї слов'ян дохристиянської епохи, а в інших, таких, як орнаменти ткацтва, гончарства, вишивки, писанок збереглися символи світогляду ранніх землеробів, культура яких на нашій території сягає часів Трипілля.

Особливу цікавість викликає народний одяг, зокрема плахта, її технологічні та художні особливості. Бо виховання підростаючого покоління на національних традиціях, на кращих зразках українського мистецтва не допускає душевної байдужості, воно покликане формувати національну гордість, свідомість, культуру.

Актуальність обраної теми полягає у зростанні інтересу суспільства до основних компонентів народного костюма, зокрема до плахти не тільки як до жіночого одягу, а як до національного символу, застосуванні даного виду національного одягу.

Переконливим є твердження, якщо пісня – душа народу, а танок – його характер, то народний одяг – це його зовнішність, приваблива і яскрава, вишукана і вибаглива.

Народний одяг — одна із важливих галузей матеріально-духовної, художньої культури народу. Він виник в процесі трудової діяльності людини і нерозривно пов'язаний з її життям і побутом.

На думку дослідників, історія виникнення основних елементів народного вбрання, в тому числі плахти, приховує багато таємниць. Не збереглося давніх пам'яток цього виду мистецтва. Виготовлений людиною одяг із тканин, шкіри швидко зношувався. Про давній одяг на території сучасної України можна судити на основі даних археології та ранніх писемно-історичних джерел [1, 3].

Українське жіноцтво здавна з повагою ставилося до плахти як до святині, вони ревно зберігалися і передавалися з покоління в покоління, з роду в рід як родинні реліквії.

Етимологічний словник так пояснює значення слова «плахта»: у росіян   «мешок из грубого холста, власяница, головной платок с золотой ниткой, нижняя юбка»; в українців   плахта «нижняя юбка, платок на голову, простыня, полотно»; у сербів та хорватів – плахта «простыня, скатерть» [2]. Тобто, слов’янські народи спершу під плахтою розуміли шматок цупкої тканини.

У тлумачному словникові української мови слово «плахта» має значення «покривало, килим з картатої декоративної тканини» [4].

З усіх слов’янських народів плахту, крім українців, мали болгари. Дослідниця народного одягу Т. Ніколаєва наголошує, що українська плахта має багато спільного з південно-російською поньовою. Поньову носили дівчата на виданні та вже заміжні жінки. За її орнаментом можна було визначити вік, сімейний стан та місце проживання господині [2]. Таким чином, «поньова» і «плахта» є спільними для східних слов'ян термінами, які означали плат, полотнище тканини. Давність назв, схожість крою (прямокутний шматок тканини), спільність у художньому оформленні (шаховий орнамент), в характері зшивання полотнищ, у способах носіння (підперізували поясом, крайкою або ремішком, зверху одягали фартух або запаску) дозволяють, на думку вчених, вважати цей вид одягу одним із споконвічних у слов'ян, хоча у кожного народу він розвивався своєрідним шляхом [3, 4].

Спочатку плахта була локальним типом вбрання, а з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із неодмінних компонентів національного українського костюма. Плахти цього регіону поділялися приблизно на три групи: київські, полтавські і чернігівські.

Характерними особливостями Полтавських та Київських плахт є те, що вони виготовлялися на конопляній основі, були багатоколірні, клітчасті, найчастіше в червоно-вишневій гамі; на Чернігівщині   з украпленням синього і зеленого кольорів [3, 5].

Кольорова гама кожної плахти залежала від призначення та віку жінки. Святкові плахти, ткані червоними і малиновими нитками, носили здебільшого дівчата. Жінки похилого віку такі плахти не носили, вважаючи їх занадто яскравими, вони віддавали перевагу плахтам стриманих тонів. Поле таких плахт було синє або чорне, а орнаментальні мотиви — жовтими чи білими («чорнятки», «синятки»).

Залежно від різних технічних прийомів плахти поділялися на човникові та перевірні.

Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. Для складних орнаментів у XIX ст. купували гарус, бавовняні нитки, «біль».

Різновиди локальних варіантів плахтових тканин відображено в їхніх назвах. Так, в залежності від орнамента, плахти називалися «зіркова хрещатка», «слив’янка», «коропова луска», «рожева»;

від будови малюнка – «стовпата», «кривуляста», «недогони» (коли колір перебору з одного квадрата частково переходить на сусідній);

від кольору основи плахти мали такі назви: «чорнятка», «синятка», «червонятка» (нитки основи червоні, переткані жовтими і білими), «напільна» (основа з червоних і синіх ниток, орнаментальні мотиви виконувались яскравим гарусом);

за малюнками узору і їх будовою розрізняють плахти з великими клітинками, в одному кольорі (картаті);

стриманість колориту в плахтах, які носили немолоді жінки, відобразилась у назві – «пісна плахта» [4];

в повних плахтах переважає червоний колір, де через одну клітину «через один ключ» йшов білий колір, і називали їх «картаті». Орнаментували повні плахти в основному восьмикутними зірками і називали їх «зіркавими», такі плахти були трикольоровими, бо мали вони білий, червоний, зелений кольори. Краї «зіркавої» плахти оздоблювали двома великими і двома маленькими китичками [6].

Найпопулярнішою серед українського жіноцтва була ціла плахта — «повна крилата, повна ціла». Вона складалася із двох полотнищ (гривок) півтора-два метри завдовжки і виготовлялася із барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. ЇЇ закріплювали поясом або крайкою. Тож на свята у заможних сім’ях Київщини, Полтавщини, Чернігівщини носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку візерунчасту вовняну запаску.

Плахта Середнього Подніпров’я завжди мала шаховий орнамент [6].

Клітини плахти відокремлюються одна від одної смугами в два ряди. В клітинці розміщений візерунок, що займає рівно половину всього поля. Елементи візерунка   прямокутники, зірочки або інші дрібні фігури.

В результаті дослідження, приходимо до висновку, що плахти найбільше були поширені на Середній Наддніпрянщині. Кольорова гама кожної плахти залежала від призначення та віку жінки. Різновиди локальних варіантів плахтових тканин відображено в їхніх назвах.

Отже, кожна плахта це мистецький витвір жіночих рук, як складова українського народного костюма вона постає величною пам’яткою, що пов’язана з історією народу, розкриває його характер і творчі можливості. Плахта, поєднуючи мистецтво узорного ткацтва, крою та декоративного оформлення, символізує духовну культуру українського народу, стародавні традиції, обряди, звичаї.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Воропай О. Звичаї нашого народу // Етнографічний нарис у 2-х томах. Мюнхен, 1958. Том ІІ. С. 339

2. Гайова Євгенія. Народне мистецтво. №3 - 4 2003, с. 44-45.

3. Косміна О. Українське народне вбрання. В-во «Балтія-Друк». 62 с.

4. Косміна О. Українське народне вбрання у ІІ т. В-во «Балтія-Друк». Т. І, 90-106 с.

5. Культура і побут населення України: Навчальний посібник. - Київ, 1991.

6. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. - К.: «Либідь», 1996, 162 с.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г. СКОВОРОДИ
Станішевська Дар’я, вихованець гуртка «Спортивне орієнтування»

Черкаського обласного центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді

Керівник: Кріт С.Ю., керівник гуртка «Спортивне орієнтування»
Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода – один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.

Г.С. Сковорода (1722-1794) у своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності приділяв головну увагу людині, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («мікрокосм») і природа («макрокосм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовным», а зовнішню – просто «телесность». Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.

Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.

Майбутнє суспільство філософ уявляв «горней республикой», де існували б загальна рівність і братерство. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.

Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов’язана визначити сама, відповідно «сродности», тобто природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, як вважав Сковорода, були причиною соціальної нерівності і зла.

Ідея Г. Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродным трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов’язком і моральною потребою, а праця – джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Сковорода шукав вихід із існуючого становища не в активній боротьбі, а уникаючи ненависного йому світу зла, розуміючи під ним прагнення до збагачення, паразитизм і хижацтво панівної верхівки суспільства. Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.

Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій, вважаючи, що «пресильный и прехитрый есть неприятель застарелое мнение», віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», – писав він.

З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Г. Сковороди пов’язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов’язком батьків. Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», – писав Сковорода. Обов’язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип – навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб’єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.

Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка