Г. С. Сковороди



Сторінка39/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Сучасна науково-технічна революція та її наслідки.
Сушкова Катерина, вихованка гуртка «Пішохідний туризм»

Черкаського обласного центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді

Керівник: Коханчук В. П., керівник гуртка «Пішохідний туризм»
Науково-технічна революція (НТР) почалась в 50-х роках 20 століття. Під впливом наукових відкриттів докорінно змінилися погляди щодо будови та форми матерії, виникли нові можливості застосування науково-технічних досягнень у матеріальне виробництво. В умовах науково-технічної революції принципово змінюється роль науки в суспільному виробництві. Вона за темпами свого розвитку випереджає виробництво і перетворюється на один з дійових факторів розвитку виробничого процесу. Суспільний процес стає неможливим без широкого розгортання наукових досліджень і швидкого впровадження їх у виробництво.

Внаслідок науково-технічної революції створюються можливості для розробки якісно нових підходів до з`ясування і використання фундаментальних закономірностей розвитку природи. Характерний перехід від описування й аналізу явищ і продуктів природи до синтезу їх, перетворення речовини, створення нових властивостей речей, процесів і керування ними. Великого значення набуває виникнення нових галузей знань – кібернетики, біофізики, біоніки та ін. Науково-технічна революція охоплює різноманітні галузі науки і техніки, сфери людської діяльності, а також науково-технічна революція впливає на знаряддя і предмети праці, технологію виробництва і організацію управління, тобто характер трудової діяльності людини.

На вищий ступінь свого розвитку піднімається велике машинне виробництво внаслідок впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва. Застосування електронно-обчислювальної техніки, верстатів з числовим програмним керуванням, дає змогу подолати обмежені можливості людини у сфері переробки інформації і управління виробництвом.

Науково-технічна революція ставить нові вимоги до професійної підготовки і загальної культури працівників. Вона виступає дійовим фактором зростання продуктивних сил, підвищення рівня усуспільнення та ефективності їх внаслідок концентрації виробництва і вдосконалення управління ним.

НТР – явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливості для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технологічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:



  • загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

  • зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

  • зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників та спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

  • підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

  • прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – в сфери науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює концентрацію населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

  • втрата людиною емоційності, інтелектуальне перенавантаження;

  • виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних та екстремальних умовах навколишнього середовища (надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т.д.).

Отже, в сучасних умовах, виробничий потенціал країни залежить від ефективного використання найновітніших досягнень науки, техніки і технології.
ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ
Таненя Вікторія, учениця 7 класу Клугино-Башкирівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

вихованка Чугуївського центру туризму та краєзнавства

Чугуївської міської ради Харківської області

Керівник: Логачова Н. В. методист, керівник гуртків-методист

Чугуївського центру туризму та краєзнавства
Хлопчик йде зі школи і по дорозі грає у футбол, замість м’яча він використовує хліб. З’явилася думка: «Невже ця дитина не знає, що він робить?». Зразу виникло бажання розповісти хлопчику про хліб. Бажання дізнатися якомога більше про хліб стало метою роботи.

Звертаючись до небесного Отця нашого, ми просимо: «Хліб наш насущний дай нам днесь». Ці слова зі щоденної молитви заключають у собі великий зміст, бо у них все, що потрібно для нашого земного життя: це і здоров'я, і сила, мир і спокій, благодать і злагода, мудрість і щирість, правдивість і вічність.

Насущний хліб - наш щоденний годувальник. Його з давніх-давен називають святим Божим даром, бо він є основним продуктом нашого прожитку з тих самих пір, як первісна людина призвичаїлася вирощувати колоски, а з їх товченого зерна випікати палянички.

З давніх-давен народ наш понад усе цінував хліб, сіль і честь. Хліб - це багатство, достаток, сіль - це гостинність і щирість, а честь - то людська гідність, за яку предки наші стояли і нам заповідали стояти на тому.

Вчені-археологи різних країн світу стверджують, що першою «хлібною ослиною» слід вважати не сучасні злаки - жито та пшеницю, а дуб. Так, при розкопках трипільських поселень на території теперішньої Кіровоградщини знайшли висушені і розтерті в борошно плоди дуба, з яких пекли хліб більш як п'ять тисяч років тому. Вважається також, що першим хлібом людини могли бути жолуді, горіхи.

Пшениця - дуже давня сільськогосподарська культура. На території України пшеницю сіяли майже п'ять тисяч років тому.

Існують два способи випічки хліба: давній - прісний, коли тісто замішували на воді чи молоці й одразу випікали, і більш пізній, пов’язаний із винайденням дріжджів - квашений. Цей спосіб ще називають опарним. Хліб вимішували у великих діжах чи кориті на залишкові розчину з попередньої випічки. Тісто підходило декілька годин у теплому місці. Випікали хліб у гарячій печі на капустяному або дубовому листі один раз на тиждень, найчастіше в суботу.

Випічкою хліба займалися жінки, рідше - дівчата. Це було своєрідним ритуалом, мало низку заборон і обмежень. Так, не можна було пекти хліб у п'ятницю, тримати двері відчиненими, коли саджали хліб у піч, позичати з дому хлібну діжу й лопату тощо.

Довгою і важкою дорогою приходить хліб на наш стіл. Спочатку в добре оброблений грунт висівають зерно, воно проростає, колоситься. Коли колосся дозріває, його жнуть або скошують. Зараз його косять комбайни, а колись наші дідусі й бабусі жали достиглий колос серпом, а потім в'язали у снопи. Снопи обмолочували ціпом. Обмолочене зерно провіювали і сортували на спеціальних машинах. Тоді мололи на млині, і з одержаної муки випікали хліб.

Зараз робота в полі і хлібопекарнях переважно механізована. У сучасному світі хлібопечення - високотехнологічний процес. Сучасна жінка за допомогою хлібопічки може виготовити хліб вдома.

Хліб - продукт висококалорійний. Це пояснюється тим, що в ньому міститься 30-40% крохмалю і 1,3-3% простого цукру - головних постачальників калорій. Важливе джерело вітамінів групи В - також хліб. Наприклад: 500гр. хліба з пшеничної муки забезпечує людину добовою нормою вітаміну В1 - на 68%, вітаміну В2 - на 28% і вітаміну РР - на 28%.

З хлібом людина отримує значну кількість мінеральних речовин: калій, кальцій, магній, натрій, фосфор, сірку, хлор, залізо, йод, мідь, марганець.

Хліб - частина історії і майбутнє людства. Раніше люди говорили про хліб як про живу істоту: «Хліб - годувальник!», «Хліб - батечко».

А чи завжди ми ставимося до хліба дбайливо? Скільки незібраних колосків залишається лежати в полі! Підраховано, що якщо на кожному квадратному метрі хлібного поля лишається один колосок, то хлібороб на кожному гектарі не дораховується одного пуда зерна. А якщо кожен із нас шматочками викине за один рік хоч два кілограми хліба, то у всій країні це буде 1 млн. тонн.

Хліб - це настільки велика святиня, що важко собі уявити, що могло б його замінити. У слов'ян хлібом-сіллю стрічають бажаних гостей, благословляють молодих на щасливе подружнє життя, вітають матір з новонародженим; з хлібом уперше входять в нову хату.

Існує багато повір’їв про хліб, які мають практичний і ритуально-магічний зміст: «Люди пильнували, щоб хліб не падав додолу. А як упаде, спід підняти, перепросити, поцілувати і з’їсти. Вважається, якщо так не зробити, то родина зазнає страшенних збитків.

Коли хтось знаходив на дорозі окраєць, не можна було через нього переступати. Треба було підняти, обтрусити й покласти на видному місці - птахам. За гріх вважалося навіть надкусити та недоїсти шматок. Перший хліб нового врожаю давали потроху собаці чи котові.

Хліб, який залишався після поминок, роздавали людям. Не можна його давати свиням, бо на тому світі покійному хліба не дістанеться. Не можна позичали нікому з дому хліб, коли йшли вперше сіяти, бо не вродить.

Весільний хліб, коровай треба скоро з'їсти, щоб не засох, бо в молодих «життя всохне». Горбушку давали дівчатам, щоб цілували хлопці. Крихти зі столу ніколи не змітали на долівку, ретельно збирали й віддавали птиці, а крихти свяченої паски - худобі й птиці.»

Є страшне слово «голод». У роки Великої Вітчизняної війни не тільки від куль гинули люди, а й від голоду.

Хліб блокадного Ленінграду. З чого тільки не випікали його. Різні були домішки. До житньої муки домішували муку вівсяну, ячмінну, кукурудзяну. Товкли й досипали макуху, додавали висівки, проросле зерно, порох млинарський, рисову лузгу і всяку всячину.

Десятки разів трусили й перетрушували мішки з-під муки, вибиваючи їх до порошинки. Хліб був кислуватим, гіркуватим, трав'янистим на смак. Та голодним ленінградцям він був солодший солодкого. Норма видачі хліба з кожним днем зменшувалась: 200 грамів на день - дорослим і 125 грамів – дітям, а потім і ще менше.

Про те, що є і «ніякий» хліб добре знали ті, хто помер голодною смертю на такій родючій землі українській у 1932-1933 рр. Цей період в історії України зветься голодомором. Від нього вмирали і дорослі, і малі. Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба коштував стільки, скільки саме життя.

У Харківській області було зафіксовано дев'ять районів масової смертності. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба.

За один рік голоду в Україні загинуло безкровною смертю за різними статистиками від семи до десяти мільйонів українців.

Хліб часто порівнюють із сонцем. І не тільки за схожістю форми, а й за суттю: сонце і хліб - символи вічності життя, його сили і святості. Не забувати б нам про це ніколи!

Нині нерідко можна почути: «Той, хто не голодував, ціни хлібові не знає». У цьому справді є доля істини. Але, можливо, основним критерієм суспільного ставлення до хліба є рівень нашої загальної культури. Кожна людина, ознайомившись з роботою, почне берегти хліб, виховувати кожен у собі святе ставлення до хліба. Тоді не будуть рогалики «літаючими», не будуть шматки хліба валятися на землі, не буде булка слугувати м'ячем для гри, а буде хліб насущний святинею для кожного з нас.

Хай ніколи не обмежується наша пошана і любов до хліба насущного, хай ніколи не черствіє він і не буде непотребом, бо тоді почерствіють і наші душі, наша совість, і нічого буде нам робити у цьому житті. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитвою не на сьогодні і не на завтра - на все життя.


КІЗОЧКО МОЯ МИЛА, КІЗОЧКО МОЯ ЛЮБА!
Тесленко Андрій, учень 11-А класу Харківського ліцею № 161 «Імпульс»

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Бутенко О. С., вчитель географії,

керівник краєзнавчого гуртка «Барви Слобожанщини»


З давніх-давен кожен народ, спостерігаючи за природою обирав собі своєрідніобереги, символи. Найчастіше ми згадуємо про рослини: вербу, калину, барвінок, дуб та інші, які вплітали у вінки, зображували на рушниках, використовували в обрядових дійствах. Деякі з них з’явилися на нашій землі нещодавно і вже стали улюбленими в народі, от як чорнобривці й соняшник. Широко оспівані в фолкльорі птахи: лелека, соловей, зозуля, півень. Багато тваринсупроводжують нас з раннього дитинства в народних казках і віршиках. Однак, серед них всіх найулюбленішим і найпопулярнішим є цап і коза.Переконаний, кожному з нас бабусі і матусі розповідали вірша про Козу коли ми не хотіли їсти:

Іде коза рогата,
Ховайтеся малята, 
Хто каші не їсть, 

Молока не п"є 
Заколю рогами, 
Затовчу ногами...

Аще, звичайно, розважали малечу такими віршиками, пісеньками,казочками:

На городі цап, цап. 
Капусточку хап, хап. 
Борідкою трусь, трусь. 
Капусточку хрусь, хрусь. 
Ратичками туп, туп, 
Капусточку хруп, хруп. 

А за цапом дід, дід. 
З батурою хтось, хтось. 
Цап як скоче: брик, брик. 
На все село крик, крик. 
На синяки дме, дме, 
Вигукує: „Ме, ме…”

Норовлива, смілива, нахабна коза стала улюбленицею дітей, які і в 21 столітті залюбки дивляться мультик про Козу Дерезу:

Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.

Але присутність цієї тварини для Українців не обмежувалась лише дитинством, вона супроводжувала їх і в Різдвяні свята - одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у щедрий вечір і на Масляному тижні.

Дійство організовується гуртом парубків, які ходять по хатах, іщедрують із символічною зіркою-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною), або ж з символічною семикутною зіркою.

Добрий вечір вам, чесним господа(ря)м.

Ми не самі йдем, ми Козу ведем.

За слобожанською традицією на різдвяні свята «водили козу»: на хлопця

(чоловіка) одягали вивернутий кожух і висушені роги або робили ріжки з паперу;

водили «козу» й співали: «де коза ходе, там жито роде…» .

В архаїчних віруваннях цап постає як символ врожаю, тому вивернутий кожухсимволізує добробут, багатство, плодючість. Коза як символ родючості малавплив на статево-шлюбні відносини людей . Під час обрядодії хлопець вобразі «кози» падає й катається по землі, що сприяє плодючості родини та худоби.

Цей хлопець у руках носить вирізану з дерева (липи) і оббиту козячою шкірою маску кози. Голова кози може мати рухому нижню щелепу з бородою, що клацає під час вистави.

Де Коза ходить там жито родить

Де Коза ногою там жито копою

Де Коза рогом там жито стогом

Водив козу «дід» “солдат”. Парубок, який грав діда, надягав кожуха або драну свиту, на спину намощував горб із соломи, на голові в нього була кудлата шапка. Він робив довгу бороду та вуси з клоччя, підперізувався перевеслом, у праву руку брав сучкуватий ціпок, а лівою за мотузок вів наряджену “козу, сцена “купівлі-продажу”, смерть “кози” і рятування її лікарем, або смерть і воскресіння “кози”-неодмінні складові дійства,що символізує колообіг завмирання та відродження природи.

Коза вважалась воскреслою, коли починала сміятись, оточуючі робили все, щоб її насмішити і веселились самі. Останнім аргументом, було здирання з кози шкури (штанів), і жартівлива обіцянка її подоїти.

Ой, Козо, Козо, яка ти дурна.

Яка ти дурна, нерозумная,

Своїм діточкам та й не матінка.

Побігла б в садок, побігла в лєсок,

Нажала б трави повстяний мішок.

“Козяча масляна” відзначалась у наступну неділю Великого посту. Справжнього козла виводили на площу, з рогами, прикрашеними різнокольоровими стрічками, інколи з вінком на голові.

У легенді, записаній у Куп’янському повіті, розповідається, що Бог узяв глини і став ліпити людину за образом Своїм і за подобою. Угледівши це, диявол і собі взяв глини і також заходився ліпити фігуру за образом своїм. Бог зліпив людину, а диявол – цапа. Бог вдихнув у своє творіння душу, і людина ожила. Диявол ну собі дмухати на свою твар: дмухав спереду, дмухав ззаду – не оживає, а лиш смердить. Попросив Бога дмухнути, Бог дмухнув – і цап став живий. Диявол як не підійде до цапа, той усе на нього рогами, все рогами. Розлютився диявол, схопив цапа за хвіст, – цап рвонувся, частина хвоста лишилася в диявола, а сам цап усе-таки втік. Ось чому цапи куці» Слід також звернути увагуна те, що символика кози і козла різна. Символика кози позитивна, в тойчасяак символика цапа може бутияк позитивною, так інегативною. Коза уособлює животворні космічні сили, символізує плодовитість и турботу про хліб насущний. Козел - символ, хитрості, хтивості й дурості; він уособлює старого хтивого чоловіка.

Символ кози шороко застосовується в Україні і зараз. Зокрема на Слобожанщині, пригадайте де?Адже герб нашого міста Харкова прикрашений Рогом Достатку, між іншим зробленим з рога козла.

Сучасні науковці (В. Войтович, О. Знойко, М. Лановик та З. Лановик) вважають, що Щедрий вечір — це свято народження Місяця, і що «коза споконвіку була атрибутом місячного божества», і, відповідно, в Україні коза теж уособлювала місяць і вважалась прапредком дослов'янських племен.

Багато хто вважає, що «Водіння кози» — "це, певне, запозичений від римських Сатурналій звичай, а коза віщувала урожай: «достатньо пригадати козлоногих фавнів, покровителів лісів, полів і стад та присвячені ним розгульні свята римських луперкалій…»

Існує припущення про зв'язок кози з астральним тілом у різдвяно-новорічні свята: ще античні астрономи зазначали, що на зимовому небі одним із найяскравіших є сузір'я Візничого, головною зіркою якого є Капелла , що в перекладі на слов'янські мови значить Коза. Можливо, зірку Коза (Капелла) у давнину найкраще було видно саме в Щедрий вечір, і тому в цей день святкували появу зірки Кози.

Маски кози пов'язані з аграрно-магічними культами і шануванням тотемних тварин. Ціла низка дослідників вважає, що коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах.

Поширення символіки кози-тотема як символа врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів арійської спільності народів (за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу українського народу і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г. Лозко, О. Знойко). Якщо коза була тотемом племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА І СЛОБОЖАНЩИНА
Тимченко Інна, учениця 11 класу Леб’язької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Буряк О. В., вчитель історії
Історія постійно ставить перед людиною проблему переборення часу: злитися з ним і зникнути разом так само безслідно, як з’явилася, або змінюючи його, переборюючи стереотипи, випереджаючи свій час, вирватися із тенет повсякденності і тоді, вона (людина) належить нащадкам, стає безсмертною.

З глибин віків до нас доходять імена тих, хто поборов свій час: Піфагор, Сократ, Плутарх, Сенека, Платон, Шекспір, Шевченко, Франко. І поряд з ними Григорій Савич Сковорода – великий просвітитель, поет, філософ, оригінальний і незалежний мислитель, який своєю думкою і самим способом життя піднімається над нашою багатостраждальною землею, закликаючи до порозуміння, до утвердження людини в її правах на щастя, на свободу і незалежність.

На теренах нашої рідної Слобожанщини інтенсивний розвиток філософії припадає на XVIII-XIX століття. Центром харківської наукової думки у XVIII столітті був Харківський колегіум.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в с. Чорнухи на Полтавщині у сім’ї козака. Освіту одержав у Києво-Могилянській академії, але навчання було перервано через те, що юнака забрали до приватної капели. Через два роки він відновлює навчання в академії, вивчив латинську, грецьку та німецьку мови.

Згодом Григорій Савич приймає запрошення генерала Вишневського їхати з ним за кордон – в Угорщину та Австрію за перекладача. Там він набуває нових знань, заводить нових знайомих, читає багато наукових та філософських праць [3, с. 14].

Григорій Сковорода жив за власними уявленнями про щастя і свободу. Він сам обирав свій шлях, то стаючи на службу, то вільно подорожуючи світом.

Своє розуміння життя він передавав у розмовах з усіма тими, хто тільки спромігся на відкритість до його слів і вчинків. За це його назвали українським Сократом.

Останню третину свого життя Сковорода мандрував Слобожанщиною, яку особливо любив і називав «землею Нагірною» [5, с.75-77].

Тому саме для нас, слобожан, стають цінними і надихальними його повчання про щастя, його життєвий досвід, що не йшов у протиріччя з його ідеями.

Антична філософія, Біблія і музика - ось що було нескінченним джерелом натхнення для мислителя.

Під час своїх мандрів дорогами Слобожанщини Сковорода часто гостював у родині Каразіних. Під впливом демократичних ідей мандрівного філософа відомий учений і засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін передав своїм кріпакам у спадок землю і заснував у селі школу [2, с.47].

Викладаючи у 50-60-ті рр. поетику, синтаксис і грецьку мову в Харківському колегіумі, Г.С. Сковорода виділяв різні ступені підготовки учнів до навчання, спираючись на їхні розумові здібності. До оцінки знань вихованців педагог підходив диференційовано, давав кожному індивідуальну психолого-педагогічну характеристику, поділяючи учнів на здібних до навчання, достатньо підготовлених і недостатньо здібних, слабо чи зовсім слабо підготовлених. Але жодного із слабо підготовлених учнів не було відраховано зі школи, бо педагог вважав за доцільне допомогти їм отримати знання відповідно до рівня здібностей [1, с. 232-235].



У спогадах сучасників, учнів, біографів розповідається, що педагог проводив у колегіумах такі форми музичних занять, як індивідуальні уроки співу та колективні заняття з хором у супроводі органу, прогулянки на природу, бесіди, додаткові заняття з музики, що давало змогу розширити навчальний матеріал.

Вивчення напрямів та особливостей національної музично-просвітницької діяльності педагога-наставника на Слобожанщині показує, що його музично-поетичну спадщину зберегли для наступних поколінь творчо перероблені та використані просвітянином усні народнопісенні здобутки, які ще за його життя увійшли до репертуару співаків-бандуристів, лірників, мандрівних дяків [4, с.5].

До наших часів образ Г.С. Сковороди уособлює поєднання високоосвіченого, вільнодумного народного філософа, просвітянина, педагога-музиканта.

25 років він мандрує селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно й письмово поширює просвітницькі ідеї [7, с.10-11]. За цей час він написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латини на російсько-українську мову того часу.

«Ні про що не турбуватися — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота стан душі, а життя — це рух», — пише Григорій Сковорода. Рух людської душі, невпинний духовний розвиток і творчий пошук — це одна з вічних цінностей.

Є у творчій спадщині письменника знаменитий вірш, який увійшов до збірки «Сад божественних пісень» і який присвячений нашому рідному місту. Це — 10-та пісня «Всякому городу нрав і права», що носить морально-філософський характер. У вірші поет гостро негативними рисами змальовує весь тогочасний побутовий устрій життя. Численні подробиці вказують на Харків і всю тодішню Слобожанщину. Пісня написана дуже простою, зрозумілою кожному мешканцю Харкова мовою, у гумористичній формі. Впізнавши своє місто і буття, слобожанці відразу її полюбили і з повагою ставляться до неї й сьогодні. Але за всіма цими негативними рисами тогочасного Харкова Григорій Савич не міг не побачити й позитивне: лише пройшовши шляхом помилок і вад, харків'яни навчаться їх долати, щоб врешті-решт змогли прокинутися і «розкрити очі», тобто стати правдивими християнами.

Кожен мислитель є сином своєї епохи й завжди залишається самим собою; тому його потрібно сприймати таким, який він є.

Г.С. Сковорода зробив із свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо утвердження власних ідеалів.

Ніхто з наших сучасників не знає, якою людиною був Григорій Сковорода, але ми можемо створювати його образ із творчості мислителя. Його чудові вислови характеризують автора, як людину, що ні на мить припиняє вчитися, розвиватися та самовдосконалюватися.

«Уподібнюйся до пальми: чим міцніше стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона до гори». Ось такий вислів. Він навчає нас не здаватися, сміливо йти вперед, не зупиняючись перед труднощами, не зважаючи на обставини та власну невпевненість.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині село Сковородинівка Золочівського району) [6, с.5]. Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.

Г.С. Сковорода започаткував не тільки українську філософську науку, а й став засновником нової всесвітньої філософської думки.

Пам'ять вдячних нащадків невмируща. Харків'яни у глибокій пошані схиляють свою голову перед величчю життя і творчості свого земляка.
Список використаної літератури

1. Бакай С.Ю. Головні етапи формування музично-просвітницьких ідей Г.Сковороди // Науковий вісник. Серія «Філософія» /Харків: ХДПУ, 2001. – Вип. 9. – С. 12-17.

2. Г.С.Сковорода в слобідській хаті на святі Калити // Все для вчителя. - 2000. - № 3. - С. 47.

3. Дудко Д. Григорій Сковорода і рід Ковалівських // Панорама. - 2000. – 8 грудня. - С. 14.

4. Салімонович Л. Григорій Сковорода: Бажаючи бути любимим, я сам перший люблю // Україна молода. - 2000. - 11 серпня. - С. 5.

5. Стогній В. Про поєднання вчення і життя Г.С.Сковороди // Рідна школа. - 2000. - № 11. - С. 75-77.

6. В. Тут пам'ятають Сковороду: [До 275-річчя з дня народження Г.С.Сковороди] // Дем. Україна. - 2000. - 13 липня. - С. 4.

7. Чернова Н. Де з посохом ходив Сковорода // Слобід. край. - 2000. – 14 березня. – С.10-11.

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка