Г. С. Сковороди



Сторінка4/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Майбутнє моє та моєї країни
Білоконь Анастасія, учениця 7 класу

Новомерчицького НВК Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Книш К. Л., вчитель української мови та літератури
Напевне, кожен із нас колись замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з-поміж інших держав світу. Відповісти на ці питання непросто, адже рідний край — це не просто клапоть землі, це щось значно більше. Рідна Батьківщина — це почуття, які виникають до цього «клаптя», це бажання діяти на його благо, повага до нього. Я можу впевнено сказати, що моя Україна — найкраща країна у світі. Та чи маю я підстави стверджувати це так категорично? Що ж таке моя країна? І чому вона найкраща для мене?

Україна — це славетна історія. Україна — це мудрі літописи, це дзвін козацьких шабель, це зойк кріпака на панщині, це революційні заграви, це довгоочікувана незалежність…

Україна — це чарівна природа: високі гори й неосяжні степи, плодючі чорноземи, тополя у волошковому полі, хрущі над вишнями, калина у дворі, п’янкі любисток і м’ята, верба край дороги, жовтогарячі соняшники на струнких стеблах…

Україна — це ніжна лірична пісня, сповнена патріотизмом дума, вишитий рушник на покуті, розмальована святкова писанка…

Можна довго перераховувати все те, чим для мене є моя країна. Україна — це все, що навколо мене, усе те, чим живу й про що мрію. Це мої батьки, друзі, вчителі. Кожен стук мого серця, кожен мій вчинок, кожен життєвий крок стосуються моєї країни.

Однак головне, що Україна — це та земля, де я народилася, де живуть мої батьки, де завжди чекатиме мамина домівка, зігріта теплим родинним затишком, це — моя Батьківщина, найкраща і найрідніша, завжди захоплива у своїй непізнаності й, навіть, непізнанності.

Майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні. Вони — вільні й творчі, запальні та доброзичливі, бо українцям взагалі притаманні доброзичливість і гостинність.

Україна майбутнього — це прекрасна та забезпечена держава. Її поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі.

Я думаю, це буде країна, насамперед, без страху. Де ніхто не озирається, де люди ходять вільно, де всюди можна крокувати впевнено і нічого не боятися.

Я б хотіла, щоб кожен із нас усвідомив, що майбутнє незалежної країни в наших руках. Я можу гордо заявити, що я — українка і, думаю, що кожен із нас мусить дбати про свою єдину країну, про порозуміння й злагоду на всіх її землях.

Я впевнена, що в майбутньому я прикладу всіх зусиль, щоб прославити свою Батьківщину, адже я не бачу свого майбутнього без своєї рідної держави. Ким би я не була, де б не працювала, але своє майбутнє я пов’язую лише з рідним краєм, в якому завжди шумітимуть верби й тополі, цвістимуть вишні, пишатиметься червона калина. Хочеться вірити, що Україна буде багатою, розвиненою і демократичною державою. Я не хочу кричати, що я патріот, бо, думаю, що патріот — це не той, хто вміє виголошувати пишні фрази, а той, хто своєю щоденною працею множить багатство рідної землі, прикрашає, перебудовує свою Батьківщину. Думаю, у мене вийде.
ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Блінова Ксенія, учениця 7 класу

Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Харківської районної ради

Керівник: Дьяконова О.М., вчитель початкових класів
Духовна культура - це складова культури, що охоплює мистецтво та філософію. Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності.

Дивний світ оточує нас. Місяць і зорі, безмежне блакитне небо, поле і луки, ліси і гори, а ще стежка, якою ти йдеш до школи, червона калина, що росте біля рідної оселі, перша колискова мамина пісня. І цю дивну землю ми звемо Україною. Земля наших батьків, наших предків стає для нас найближчою, найдорожчою в цілому світі. Рідний край- це цілющі джерела, до яких пробивається корінець людської свідомості, пробивається до життя, до знань, до світла.

Я народилась у мальовничому селищі Березівка! Для мене Березівка- це не лише казкова, гарна мальовнича природа, але й добрі та щирі люди, рідна, квітуча земля! Ще з найдавніших часів в нашому селищі сформувалось шанобливе ставлення до хліба. Хліб-сіль на вишитому рушникові - це незмінний символ нашого селища. Хлібом у нас зустрічають і проводжають дорогих гостей у далеку дорогу. Для нас хліб – це не тільки щоденний вжиток, а й велика святість, витвір мистецтва. Хліб здавна є символом добробуту, гостинності. Традиційно в кожній українській хаті на столі на вишитому рушникові лежав хліб.

Колись у нашому селищі була велика церква. Але під час війни її зруйнували. Довго не було у нас храму. Але 12 січня 2011 року церкву вирішили реконструювати. Назвали: Храм Пророка Іллі. І хоч наша церква маленька. Але до нього приходять багато моїх односельчан. Я сподіваюсь що ми і надалі будемо розвиватися, і колись в нас буде великий і гарний храм.

У нашому селищі є чудова бібліотека, яка знаходиться у Березівській Селишній Раді. Там завжди багато відвідувачів. Дорослих, і особливо дітей.

А ще у нашому селищі проживає надзвичайно талановита людина Святенко Тамара Сергіївна. У своєму житті вона зазнала кілька професій, була і комсомольським працівником, і журналістом. Завжди активна, рухлива, вона вражала і захоплювала своєю енергією. Та ніколи їй не спадало на думку, що згодом обере шлях художника, що три її картини – «Жаба», «Соняхи», «Чужий город» - увійдуть до каталогу світового мистецтва. Вона пише надзвичайно чудові вірші. Тамара Сергіївна написала гімн нашого селища. На кожному святі все селище співає його. Вона талановита художниця, письменниця, дизайнер і звичайно господиня. А ще ця надзвичайно талановита жінка разом зі своїм чоловіком збудували у Березівці чудову криницю з дерева, та освятили її. І відтепер кожен може напитися святої та чистої води!

Нещодавно вийшла книга «Рідна Березівка». Її автор Ключко Лідія Нікіфорівна. Це людина, яка поклала багато зусиль щоби написати цю книгу. Там вона розповіла про все! Про таланти, про будівлі, природу та ще багато іншого. І відтепер кожна дитина може прочитати цю книгу і дізнатися все про свою рідну Березівку.

Потонуло у вербах моє рідне селище Березівка. Має воно свою історію, свої звичаї. Живуть тут щирі, по-справжньому красиві душею люди. Споконвіку лунала у селі мелодійна пісня, яка надихала людей на працю, на подвиги, оздоровлювала душі. Є в нашому селищі вокальний ансамбль «Вишиваночка». Вони учасники багатьох конкурсів, без них не проходить жодного свята. Вони завжди у гарних костюмах, з гарним настроєм. «Вишиваночка»- це наша гордість.

В нашому селищі є багато талановитих дітей. На всіх концертах нас завжди дивують діти своїми чутливими піснями та гарними танцями. Є в нас танцювальний колектив «Іскринка». Я танцюю в цьому колективі, і пишаюсь цим. Нашому колективу понад сім років. Мабуть немає такої людини яка б не знала нашого колективу.

Є в селищі чудова майстриня. Яка вміє все робити своїми руками: і вишивати, і виготовляти іграшки і штучні квіти, займається бісероплетінням, квілінгом, орігамі- все не перерахувати. А людину цю звуть Бліновою Ганною Олександрівною. Все своє уміння вона передає дітям, які з великим задоволенням приходять до неї на гурток.

Ще в нашому селищі розвинена фізична культура і спорт. Ми пишаємось тим що в нас є футбольна команда під назвою «Автомобіліст». Влітку кожного вихідного вони грають з різними командами на футбольному полі. Жителі селища Березівка з превеликим задоволення ходять на матчі і вболівають за нашу команду. Ще у нас прижилась традиція на світа влаштовувати Богатирські ігри. Це дуже цікаво та захоплююче. І діти і дорослі можуть взяти участь.

І наостанок я б хотіла сказати про наших юних спортсменів. Це Багішвілі Софіко та Бачукі. Вони чемпіони України та світу по бойовому самбо. Вони мають багато нагород та медалей. І взагалі в нашому селищі багато дітей цікавляться спортом. Спеціально для цього Супрун Олександр проводить заняття. Його учні спортивні та сильні парубки.

Моє селище дуже багатогранне! В ньому мешкають багато талановитих людей! Я дуже люблю свою рідну Березівку!!! А назва нашого селища пішла від того, що колись давно протікала в нашому селищі річка «Березівка». Ось тому так і назвали наше селище.

З пензлем у руці
Богачова Наталія, вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Миколаївського обласного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді, учениця 8 класу Нечаянської

ЗОШ І – ІІІ ступенівМиколаївського району Миколаївської області

Керівник: Запорожченко Г. М., методист, керівник гуртка

«Літературне краєзнавство» МОЦТКЕ УМ


Досить часто буває так, що в пошуках чогось незвіданого, екзотичного ми відправляємось в іншу область, навіть за кордон. Слідуючи народній мудрості «Добре там, де нас нема», ми чомусь думаємо, що десь краще, цікавіше, що десь там і люди талановитіші. Але як же ми помиляємось! Як часто не помічаємо, що оте прекрасне тут, і що найталановитіші люди поруч. Адже талантами своїми вони не хизуються, бо скромні. А творять свої дива, бо вклав Господь у душу людську іскорку таланту.

У цьому переконалися і я разом зі своїми друзями – вихованцями краєзнавчих гуртків Миколаївського обласного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді - учасниками краєзнавчих експедицій рідним краєм. Програми подорожей завжди цікаві, а все побачене і пережите залишається у нашій пам'яті і у наших дослідженнях.

Кожен раз на початку подорожі вирішували після всіх зустрічей, екскурсій написати короткі репортажі і «робити» колективні статті у «Рідну стежину» - газету нашого Центру.

От і взялася я за цю справу – впорядкувати думки своїх друзів і подати їхні та свої враження про зустрічі з людьми мистецтва нашого краю – Іваном Івановичем Шапошніковим та Віктором Євменовичем Москаленком - двома художниками Миколаївського краю. Та ще й виникла тоді ідея написання дослідження творчості митців. Адже зустрічі з ними були зворушливими і дуже цікавими.

У своїй роботі я намагалася розкрити самобутність таланту і щедрість душі обох художників.

Доцільність пошукової роботи полягає у тісному зв`язку минулого з майбутнім, у дослідженні та збереженні всього найкращого, що є у нашому краї для майбутніх поколінь.

Інформаційними джерелами даної пошукової роботи стали інтерв`ю з майстрами пензля, до яких ми завітали під час нашої подорожі, їхніми учнями, односельцями, фотоматеріали.

Методи дослідження: історичний, описовий, словесний, наочний.

Незабутньою стала зустріч із Шапошниковим Іваном Івановичем, художником-професіоналом із села Парутине, що на Очаківщині, який пише масляними фарбами копії картин найвідоміших художників світу. Та ще й як пише! Копію від оригіналу важко відрізнити. Я не сподівалася побачити у хаті цього дідуся справжню картинну галерею.На чистих стінах висять картини знаменитих художників світу: Леонардо да Вінчі, Іллі Рєпіна, Карла Брюллова, Віктора Васнєцова, Тараса Шевченка та ін. Виявляється, це не їхні полотна, а Івана Івановича. Унікальна людина!

Віктор Євменович Москаленко... Легенда нинішньої Христофорівки, що на Баштанщині. За неабиякий хист у малярстві йому пророкували блискуче майбутнє. Але Віктор Євменович обрав професію хлібороба. Як сам розповів, що гору взяв той перший шматок хліба, спечений із борошна, яке змололи на кам’яних жорнах. На Київщині, у далекій Шамраївці. Там народився і виріс. А далі – Уманський технікум сільського господарства, Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, і – двадцять шість років підряд біля керма сільськогосподарського підприємства у Христофорівці. Для своїх односельців він, будучи головою їхнього колгоспу, зробив багато добрих справ. Насамперед, відбудував на базі маєтку відомого просвітителя, історика, композитора, етнографа Миколи Аркаса його школу; за кошти господарства збудував соціально-культурний комплекс. І, найголовніше - прославив милу Христофорівку своїм малярським хистом.

Люди різного віку, від молодших школярів до пенсіонерів, отримують велике задоволення від споглядання картин талановитого майстра. І у нас, вихованців краєзнавчого гуртка теж з’явилася можливість завітати у світ прекрасного, захоплюючого – у художню залу із полотнами художника-земляка Віктора Москаленка. Самобутність, різноманітність та художня витонченість картин майстра зачаровує, наче дивна мелодія. Д
Фото 3. Ознайомлення із виставкою картин Москаленка
ух творчості панує у цій кімнаті. У зачарованій атмосфері духовного спілкування з картинами відкриваєш для себе цілий світ.

Живопис Івана Шапошникова та Віктора Москаленка вчить бачити красу людських почуттів, взаємовідносин, порівнювати зображене у творах образотворчого мистецтва, порівнювати явища з реальною дійсністю. І це розвиває естетичні почуття шанувальників їхнього мистецтва. Бо навіть, якщо хтось завітав до майстерень художників вперше, він все одно стане багатшим на одну думку, на одну ідею, на одне натхнення, навіяне творами майстрів пензля.


У ПОШУКАХ СЕНСУ ЖИТТЯ
Бондаренко Ірина, учениця. 9 класу Роганської гімназії

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Гливчак Н.Г.
Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності для самоствердження. На певному рівні соціально-психологічної зрілості особистості в структурі самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо. Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті.

Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обґрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю.

Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільне значимої діяльності. Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле в історичному досвіді, і свою новину у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистий сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формування свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний життєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуального бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результату самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя один із способів усвідомлення його сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс. Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні результатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єктивною умовою самореалізації особистості. Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може змінюватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами, досвідом, а наслідок зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєвих позицій. У сучасній дійсності ми маємо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, деформують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі.

Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості містяться сенси, вже накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільне заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці смисли фіксуються у виглядів стійких соціальних стереотипів, якими людина користується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття життєвого досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбільш значущі. Сенс життя може бути пов’язаний із суспільно значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтований. Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення. Щастя це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів.

Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого. Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім'ї тощо).

Бути щасливим означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей. Сенс життя, щастя, обов'язок це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціокультурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини.

Я провела свое соціальне опитування, майже всі відповіли, що їх сенс життя закінчити школу і вищий навчальний заклад, знайти хорошу роботу, створити сім'ю, виховати дітей. За останні півстоліття цей сенс життя майже не змінився.
ЄВАНГЕЛІСТИ ХРИСТИЯНИ – БАПТИСТИ УКРАЇНИ НА

ПРИКЛАДІ ГРОМАДИ СЕЛА НОВИЙ МЕРЧИК
Бондаренко Дмитро, учень 11 класу Новомерчицького НВК

Валківської районної ради Харківської області, член гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської

молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Н.П., вчитель історії
У незалежній Українській державі проблема співіснування традиційних релігій із сектантськими течіями стоїть дуже гостро, так само, як і питання про можливість інтеграції нових духовних вчень у сучасне українське суспільство. У зв’язку з цим постає необхідність вивчення історії виникнення та поширення нетрадиційних релігійних рухів у різних регіонах нашої держави.

Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт української ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Саме Реформація, за словами Михайла Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».

Наприкінці XIX і початку XX в. починається новий період в історії російського і українського баптизму. Світська адміністрація у своїх заходах щодо баптизму стає ще рішучіше і твердіше. За словами єпископа Алексія, "Секта баптистів стає предметом серйозних наукових досліджень, організовуються місіонерські з'їзди для колективного судження про міри боротьби з нею; із середовища духівництва і православного народу виступають борці за істину православної Церкви, що віддають свої сили і знання важкій справі боротьби з баптизмом, пробудився дух православ'я й ожила свідомість своїх щирих церковно-патріотичних інтересів. Результатом усебічного вивчення баптизму було те, що ... 4 липня 1894 р. положенням Комітету міністрів баптизм (штунда) був оголошений сектою особливо шкідливою в церковному і суспільно-державному відношеннях", а послідовникам секти заборонялося збиратися на суспільні молитовні збори.

Але з 1905 р. положення всіх російських сектантів і зокрема баптистів зовсім змінилося. З появою так званого закону про віротерпимість 17 квітня 1905 р. і указу 17 жовтня 1906 р. про реєстрацію старообрядницьких і сектантських громад баптисти стали вільно відправляти своє богослужіння не тільки в призначених для того будинках, але і влаштовувати свої збори в різних суспільних будинках. Сектанти почали проводити з'їзди і відкривати початкові школи, збирати свої баптистські громади, друкувати свою літературу і т.п.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почався в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віровчень. Упродовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 рази. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об'єднують 34 протестантських течії, які охоплюють 6098 організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти (2506 організацій).

Така протестантська громада існує і у моєму селі Новий Мерчик. Поряд із поширенням правослів ҆я, яке прийшло сюди разом з переселенцями в кінці ХVІІ ст., а православна церква в селі збудована в 1743 році, з ҆являється і інша віра – протестантська. Певно не всіх людей задовольняло православ ҆я. Час зародження баптистської громади в селі Новий Мерчик достовірно невідомо. Можна припустити, що церква тут утворилась у кінці 80-х –на початку 90-х років ХІХст., що підтверджує метричне посвідчення пресвітера Матвія Кузьмовича Партоли, в якому вказано, що він сповідує євангельську віру. У селі існувало окреме кладовище «інаковіруючих», яке було влаштоване на вимогу панівної православної церкви.

Громада на той час нараховувала 200 осіб, на служінні співав хор. У грудні 1911 р. М.К.Партола брав участь у ІІІ Всеросійському з ҆їзді євангельських християн у Петрограді, що свідчить про його активність та авторитет церкви. Цікаво, що в 1920 р. на території між селищами Олександрівка та Новий Мерчик було організовано поселення «Сіон», своєрідне втілення в життя знаменитої ідеї Проханова про «Місто Сонця». У цій місцевості, яка донині має назву «Сіон», чотири роки жила комуна, що складалася тільки з членів баптистської церкви.

З 1929 р. пресвітером новомерчицької церкви був Пилип Назарович Шеремет. Під час сталінських репресій його заарештували і відправили до Сибіру, звідки він уже не повернувся. Влада забороняла віруючим збиратися, та майже 50 осіб щоразу крадькома приходили у дім Якова Григоровича Ковтуна.

У 1940 р. церкву очолив Іван Якович Комірний. Віруючі невеликими групами таємно збиралися по домівках. В повоєнний період, коли настало тимчасове пом ҆якшення ставлення влади до віруючих, церква винаймала у місцевого жителя будинок для служінь, а пресвітером було обрано Захара Никоноровича Чухна.

В післявоєнний період, багато людей виїхало до міста на відбудову. Кількість віруючих значно скоротилась, та й держава не зовсім позитивно відносилась до релігії взагалі. Незважаючи на таке становище, громада продовжувала існувати навіть у невеликій кількості у так званому «підпіллі». Збиралися у когось на хаті, співали тихенько своїх пісень, слухали проповіді. Точні дані де збиралися баптисти відсутні, так як місце перебування дуже часто змінювали, та й дуже не афішували, так як боялися розправи з боку влади.

З здобуттям Україною незалежності, громада стала збиратися відкрито, не боячись переслідувань. Тільки кількість віруючих, у порівнянні з минулим, було дуже мало – близько 20 чоловік. Збирались у будинку Євдокії Григорівни Івасенко, де проводились зібрання до 1997 року, коли пастором став Федір Максимович Макаренко. З 1997 року по 2004 рік служіння проходили в домі Марії Юхимівни Партоли.

У 2004 році громада придбала нове приміщення у провулку Аптекарському,5, де і сьогодні проходять служіння. Церква невеличка – всього лише 15 членів, та й село нині набагато зменшилося кількісно. Віруючі ревно бережуть свою історію і охоче передають свою віру прийдешнім поколінням.


ЗНАЧЕННЯ Є.М.ДУХІВСЬКОГО В ЖИТТІ ЖИТЕЛІВ СТАРОГО МЕРЧИКА
Бондаренко Марина, учениця 7 класу Новомерчицького НВК

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Бондаренко О. О., вчитель початкових класів
У 1870 році сумські підприємці цукрових заводів і винокурень відчули гостру недостачу паливних ресурсів. Багатий лісами сумський край після двох столітнього безконтрольного винокуріння збіднів на паливо. Сучасні заводи і потужна технологія потребували калорійного палива – донецького вугілля. У 1873 році сумські підприємці цукрових і винокурних заводів через земство подали прохання Харківському губернатору про термінове будівництво залізниці Суми – Люботин – Мерефа – Азовські дороги. Сумчани діловито приводять розрахункові вигоди від залізниці для свого краю. Сумське земство телеграмами турбує міністерство шляхів в Петербурзі. У 1873 – 1874 роках розпочалися пошукові роботи по прокладці залізниці , організовується акціонерне товариство по спорудженні дороги.

Валківська земська Управа втрутилась в проект прокладки дороги Харків – Суми і в прошенії харківському генерал – губернатору від 30 квітня 1875 року попросили змінити напрям залізниці не через Люботин, а через Ков’яги. Валки на Азовську дорогу в районніМерефи – Борки.Валківці не зуміли добре обґрунтувати потребу дороги в повіті, але запевнили , що вони посилають своїх представників до Петербургу з цього приводу. Суперечка затримувала будівництво , і міністр шляхів на початок січня 1876 року повідомив , що він підписав розпорядження про фінансування будівництва дороги без врахування пропозицій Валок і Богодухова, який запросив підхід залізниці ближче до міста.

Справжньої сили , яка не бажала змін в проекті прокладки траси Сумської залізниці ні валків ці, ні богодухівці ні сумчани не знали. Цією могутньою силою був новий валківській поміщик Духівський Євгеній Михайлович, якого ще ніхто не знав у повіті. Без родословної слави він став славним сам собою. Це був новий тип ділової людини в перехідний період східного феодалізму до капіталізму .

Народився Є.М Духівський 1835 року в родині службовця Михайла Петровича Духівського в Петербурзі. З ранніх років був беручкий до навчання . У 1845 році , після закінчення кадетського корпусу , десятирічний Євгеній відмінно складає вступні іспити в інститут залізничного транспорту . Але юнаку не вистачило одного року, щоб бути зачисленим в інститут. Директор інституту генерал, князь Петро Андрійович Клейміхель, проситьЙого величність Миколу Павловича прийняти десятирічного здібного юнака. Є .Духівського зараховують до інституту на свій кошт.

У 1853 році Євгеній в чині поручика , інженера путійця закінчує інститут і направляється на будівництво залізниці С. – Петербург – Варшава . Працює помічником Ромера. З 1854 року працює при головному товаристві російських залізниць. Молодого, але досвідченого інженера в 1864 році відправляють в Швейцарію, а після повернення в Росію 1869 році зараховують Духівського в штат в Міністерства залізниць.

В Є. М. Духівського заводиться зайва копійка, і він розпочав шукати для купівлі доброї поміщицької садиби. Першого жовтня 1871 року Духівський пожалуваний в чин Колезького радника , а 9 жовтня він купує Села Старий Мерчик і Караван. 23 серпня 1872 року Духівський приїздить в Старий Мерчик, щоб прибрати економію під своє керівництво, але продовжує виконувати свої обов’язки в Міністерстві залізниць, звідки добре знав про початок будівництва залізниці Суми – Харків . Доля його звела з цією історичною подією з розвитком Слобожанщини .

В 1873 – 1874 роках виникло акціонерне товариство по будівництві сумської залізниці як сигнал дій для рухівського. Він з ним і складає контракт як підрядчик по її будівництву. Сім’я Духівських вкладає великі кошти : 96 облігацій були внесені Євгенієм, Сергієм , Віктором і сестрою Ольгою. Крім цього в міжнароднім банку на своє ім’я Євгеній взяв 400 000 крб. Солідна інженерська підготовка, талант організатора, працьовитість і впевненість в своїх можливостях не підвели Євгенія Михайловича. А що він міг працювати свідчить те , що через два роки , в 1877 році Духівський затребував прийняти Сумську дорогу і розрахуватись з ним. В цьому році Сумська дорога була відкрита . Не забув Духівський запроектувати залізничну станцію « Мерчик» у своїй економії.

В 1883 році , у віці 48 років, Євгеній Михайлович одружується на двадцятиоднорічній красуні Софії Іванівні Бахметтєвій. Не дивлячись на різницю у віці, шлюб був удалий.

Крім залізної дороги, яка проходить Мерчиком, Духівський зробив багато добра і жителям села Старий Мерчик. Будучи гарним господарем свого маєтку, не скупивсь і на освіту у своєму селі. Виділив ділянку під школу у центрі села , а згодом дозволив священику будувати церковну – приходську школу.

В урочище Круглик , неподалік від станції Мерчик в 1890 – 1891 роках Духівським була організована лісопильня по виготовленню шпал і дощок для потреб залізниці. Пиляли шпали із свого лісу, який був розташований двома масивами в бік Огульців, Майського. Деревина місцевого лісу виявилась непридатною для виготовлення шпал. Їх забракували. Духівський боляче переживав невдачу задуманого і вже налагодженого підприємства. Німець , інженер лісопильні заспокоїв хазяїна , запропонувавши виготовляти продукцію більш популярну на попит і вар тіснішу по цінності, наприклад , паркет. Ідея Духівському сподобалась, інженерні розрахунки доводили прибутковість підприємства. Вирішено було зайнятись справою капітально на промисловій основі. Передусім потрібно було підібрати вигідне і раціональне місце розташування підприємства. Вирішили будувати на станції Мерчик. Було вирішено підвести на фабрику залізничну гілку для підвозу лісоматеріалу і завантаження продукції. Транспортом могли користуватися майбутні робітники ближніх сіл.

Під самою станцією в лісі на північно – західній стороні дороги від станції Старого Мерчика виділили в 20 гектарів для майбутньої фабрики, а на протилежній стороні дороги вирішили побудувати житлові приміщення для робітників і службовців. З Литви запросили майстрів – паркетників. Побудували паркетний цех і лісопильну , сушилу, викопали колодязь. Змінили і назву підприємства: « Лісопильна і паркетна фабрика Є.М.Духівського». Були побудовані два цегляні цехи і контора, житлові бараки для робітників, встановлюється паровик і тяглова трансмісія, яка по закритих цегляних траншеях підводилась в цехи до верстатів.

Уже в 1900 році фабрика виконувала широкий асортимент замовлень: паркет не менше десяти сортів і виводів, буфети, двері, вікна, нагонки, дошки, бруски, спеціальні рами для заводів, залізниці, храмів. Практична в столярних роботах фабрика не мала обмежень в замовленнях . В часи Першої світової війни фабрика отримала велике замовлення для війська.

Як і господар, фабрика пережила важкі часи, але зуміла дожити і до сьогоднішніх днів, зберігши пам’ять про свого засновника.
БЕРЕГИНЯ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ
Борисенко Єлизавета, учениця 6 класу Рідкодубської ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Кисіль Ю. М., вчитель біології та хімії
Споконвіку в народі бриніла нестримна радість краси, не зникав потяг до всього прекрасного житті й побуті. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. За допомогою лише голки та нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку чи шматок полотна для витирання рук. Кожну річ майстрині оздоблювали, роблячи з неї високомистецький витвір завдяки прекрасним вишиванкам.

Вишиванка в Україні – світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним.

Рушник на столі – наш давній звичай. Не було, здається, жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичний смак, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережані рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошановувачами.

Вишитий рушник створював настрій, був взірцем людської працьовитості. Він пройшов крізь віки, він і нині є символом чистих почуттів, глибини безмежної любові до своїх дітей, відданості коханому, міцності сімейних зв'язків.

Коли і хто вигадав рушник – це таїться у глибині віків. Ткали і вишивали їх споконвіку. Тчуть і вишивають донині.

Хочемо розповісти вам про одну із берегинь народних традицій, майстриню вишиванки, яка проживає в нашому селі. Це Медяник Таїсія Іванівна.

Медяник Таїсія Іванівна народилася 13 грудня 1938 року в мальовничому українському селі Путніково, яке має ще і назву Дорошівка, бо всі мешканці цього села мали прізвище Дорошенко. Це було дуже красиве село. Рівненькі вулиці, біленькі хати, які потопали в квітучих садах. Коло кожної хати ріс бузок, в дворі росли різнокольорові квіти. Яка була краса коли зацвітали садки, бузок! Хати стояли в білому цвіту, ніби наречена в вінку.

Коли маленькій Таї виповнилося два роки померла її мама. Тато пішов на війну і її виховання повністю лягло на плечі бабусі. З шести років бабуся навчала її плести мережива, рукавички, носочки. Пізніше, навчаючись у третьому класі, вона навчилася вишивати.

Найбільше Таїсії Іванівні подобається вишивати гладдю, через яку вона передавала всі відтінки живої природи, які запам’ятала з дитинства.

Скільки себе пам'ятає, завжди займалася улюбленою справою. Коли в руках голка з кольоровою ниткою, а поруч купа ниток – забувала про все. На півтори-дві, а то і більше годин потрапляла у «царство вишивки», де розквітали і пахли квіти, щебетали пташки, які з'являлися на полотні як живі, де бігали стрімкі коні і голосно співали півні, де красувалися цвітом маки.

Другим захопленням Таїсії Іванівни є ткацька справа. Будучи зовсім малою допомагала бабусі в роботі, намотувала стьожок на палички. Підростаючи сама стала сідати за верстат і раділа своїй роботі.

Таїсія Іванівна передала вміння вишивати і ткати своїм онукам. Радісно їй від того, що вони не цураються ремесел прабабусі і бабусі.

За своє життя Таїса Іванівна виткала 600 метрів ліжників різних малюнків, вишила понад 100 вишиванок: рушників, серветок, скатертин. Більше 20 весільних рушників вишила односельчанам на замовлення.

Не раз її рушники, серветки, наволочки красувалися на різноманітних виставках в районі, області і навіть в м. Києві.

Нині Таїсія Іванівна на заслуженому відпочинку. Та любов до вишивання, до ткацької справи не полишає її і досі. «Через біль в ногах не можу ходити, та в вишивці, тканні все моє життя, моє продовження, без цього мистецтва сумно було б мені жити» − говорить Таїса Іванівна.

В нашому селі вже багато жінок почали займатися вишивкою. Часто заходять до нашої майстрині за порадою в якій вона нікому не відмовляє, чи то просто показати свої роботи. Так вона передає нам свої вміння, традиції, свій талант.


СМІТТЯ Й ТВЕРДІ ВІДХОДИ В УКРАЇНІ
Борисов Олексій, гурток «Краєзнавці-туристи» Черкаського обласного центру туризму,

краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради

Керівник: Турченюк С.П., методист центру
Фахівці вважають, що в Україні з приблизно 2 млрд т щорічних твердих промислових відходів лише половина закладається під землю у шахтні виробки чи в борти кар'єрів, а половина «навантажує» поверхню, займаючи тисячі гектарів ґрунтів. В окремих областях Придніпров'я і Донбасу це навантаження досягає 10-18 тис. т на 1 км2 їхньої поверхні, а в середньому по всій Україні - 3 тис. т щороку. Нагадаємо, що частина цих (переважно природних) речовин все ж забруднює довкілля шкідливими елементами чи вторинними сполуками. Типовим прикладом таких звалищ-забруднювачів є шахтні терикони.

Загалом місця зберігання відходів є більш-менш шкідливими для довкілля, бо пилоутворення зі шлакосховищ, горіння териконів, проникнення мінералізованих (на жаль, не лікувальних) вод у водотоки і підземні горизонти погіршують здоров'я людей, завдають шкоди ґрунту запасам питної води.

Специфічною для України є проблема твердих і рідких радіоактивних відходів. Тут у черговий раз ми стаємо перед проблемою руху відходів виробництва через кордони України. І раніше, і зараз вони як експортувалися (відходи вуглевидобутку, кар'єрні тощо), так і ввозилися (макулатура, піритні недогарки тощо). Останніми роками почастішали спроби «робити бізнес» на ввезенні до нас тих отруйних відходів, що їх не бажають ані зберігати, ані знешкоджувати багатші країни, які є ближчими чи дальшими сусідами. Це можна розцінювати як великий кримінал, бандитизм, тому й кордони мають бути непроникними, і «премії» за таке «співробітництво» повинні вже в зародку відбивати намір «спробувати». А поки що радять виявляти пильність і цікавитися, що ж саме звалено купами за парканом, що відділяє ваші оселі від дуже популярних останнім часом контор із завезення отрут з Німеччини чи Польщі під торговою маркою «сировина».

Фахівці з екологічних і санітарних служб України вважають незадовільною і дуже далекою від західноєвропейських стандартів ситуацію з побутовими відходами. До трієчки не дотягують навіть системи знешкодження побутових стічних вод, хоч обласні центри мають відповідні системи. Та працюють вони, як правило, погано, бо перевантажені або вкрай зношені. Фахівці наводять довгий список негараздів і попереджають, що слід чекати не лише наростання забруднення річок патогенними мікроорганізмами і шкідливими сполуками, а й спалаху епідемій та подальшого погіршення здоров'я населення. Не дивно, що не кожного літнього дня і не на всьому узбережжі можна безпечно зайти у воду наших морів. Часто краще спостерігати за хвильками у бінокль. Ще гірша ситуація з твердим сміттям. Були спроби керуватися європейським прикладом і переробляти його на сміттєспалювальних заводах. Багаторічна практика їх використання засвідчила, що без попереднього сортування сміття така переробка просто неможлива.

Це ще раз і підтвердили українські заводи. Рівненський протримався до закриття менше року, на Київський дивляться дуже косо санітарні служби, бо надто вже отруйні гази струменять з його димарів. У цьому легко переконатися на досліді, якщо спалити у вогні невелику кількість будь-якої пластикової плівки. Радять не захоплюватися і не принюхуватися, бо ненароком і отруїтися можна, і досить серйозно. Отже, сучасних і безпечних заводів немає і не скоро вони будуть. Втім, це залежить від наших читачів, адже варто нам усім дружно розпочати «по-швейцарськи» сортувати своє сміття, як закуплений на Заході завод дуже швидко (за 2-3 роки) почне давати чистий зиск! Автори готові до такого сортування, але не беруться переконати в його необхідності все своє покоління.

А поки що все побутове сміття без сортування опиняється в далеких від світових стандартів сміттєзбірниках. На наш превеликий жаль, є чимало так добре «вихованих» осіб, що частина цього сміття опиняється у формі смердючих куп на узліссях, галявинах, задвірках, схилах заліснених ярів. Та полишимо емоції для газетних статей і назвемо точні факти. Серед усіх звалищ обласних центрів лише з Хмельницького відводиться і використовується біогаз. Практично ніде не виконуються технологічні вимоги безпечного захоронения (створення глинистих прошарків, захист питних водотоків, відокремлення сухого сміття від мулів і токсичних речовин тощо). Часто все заразом звалюють у траншеї, з яких дощі вимивають отруту в підземні питні горизонти або в ріки. Варварство!

ВИСНОВОК: В світі, як і в Україні, головними причинами, що призвели до загрозливого стану довкілля є:

● застаріла технологія виробництва та обладнання,

● висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два-три рази відповідні показники відповідних країн;

● високий рівень концентрації промислових об'єктів;

● несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв,

● відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо);

● низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів;

● відсутність належного правового та економічного механізмів, які б стимулювали розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем;



● відсутність належного контролю за охороною довкілля.
ПРИКЛАДИ БЛАГОДІЙНИЦТВА У МІСТІ ЗІНЬКІВ ЯК ОДИН З ПРОЯВІВ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ПОЛТАВЩИНИ, БАТЬКІВЩИНИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Боровик Олена, учениця 10 класу, Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №2,

загін «Зеровчата» Зіньківської районної державної адміністрації Полтавської області

Керівник: Літвішко Л.В., учитель історії
Діяння для блага інших значною мірою вносить у суспільство ті якості, без яких воно втрачає людську суть. Енциклопедичний словник ХІХ ст. визначає «благодійність» як прояв співчуття до ближнього і моральний обов’язок заможного поспішати на допомогу незаможному. Інколи це поняття ототожнюють із поняттям «добро». Сьогодні, коли на перше місце починає виходити тільки пожива і корисливість, воно залишається тим острівцем, що нагадує людині, чим вона відрізняється від тваринної зграї. Нині доброчинна діяльність в Україні регламентується Законом «Про благодійність та благодійні організації». Ми розглядаємо цей феномен як діяльність, що формується на громадських засадах, або приватній ініціативі, здійснюється фізичними та юридичними особами, і має такі суттєві ознаки: 1) надання допомоги різноманітного характеру: фінансової, матеріальної консультативної, оздоровчої. освітньої, організаторської та інше; 2) наявність різних форм прояву: милостиня, опіка, патронаж, меценатство, філантропія, спонсорство, побутова допомога тощо. Благодійництво має давню історію. Про це ми знаходимо свідчення ще в Біб­лії. Очевидно, це внутрішній стан, коли людина сама відчуває потребу в таких діях. В усі часи цінувалася небайдужість до чужих про­блем. Витоки благодійності нерозривно пов’язані, певною мірою, з утвердженням християнства, а насамперед, із ментальністю українців. Це підтверджується багатьма дослідженнями вчених, присвячених діяльності цілих династій, – Симиренків, Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків, Яхненків або окремих відомих доброчинців, – Г. Галагана, Г. Маразлі, О. Поля та інших. В цьому контексті можна пригадати ще декого із багатьох доброчинців Полтавщини: Данило Апостол, Паїсій Величковський, Іван Котляревський, Єлизавета Милорадович). Але першим слід назвати уродженця Полтавського краю Григорія Сковороду, бо він не лише сам творив добро, а й спонукав до цього інших. У своїх творах він часто звертався до такої тематики. Так, трактуючи по-своєму Біблію він у Четвертій заповіді говорить, що « … И от тебе больше ничего не требует, кромѣ Чистосердечнаго Милосердїя к ближним твоїм [1]. Він займався творчою і просвітницькою діяльністю. Допомагав людям, навчаючи їх добру. Його вважають предтечею Василя Каразіна, бо першими підписалися на значну суму 618 тисяч карбованців сріблом для заснування Харківського університету учні, знайомі та друзі філософа. [2].Звичайно, благодійництво у Зінькові не мало такого розмаху, про що йшлося вище, але є свідченням гли­бинних позитивних коренів у свідомості громадян. Відомо багато імен, які уславилися у цій царині. Тому, наша мета була віднайти факти благодійництва, та встановити осіб, які активно ним займали­ся(17- поч.20 століття), бо ці люди варті, щоб про них знали і згадували. В архівних матеріалах публікаціях, спогадах та літературі вказуються факти в першу чергу благо­дійництва для церков та монастирів. Так, запорізькі козаки за свої гроші та пожертвування збудували Скельський монастир на Зіньківщині ще 1600 року(тепер Сумська область). Після пожежі в шістдесятих роках XVII століття землі для побудови монастиря, який було тепер названо Пустино-Скельський Свято-Преображенський, були надані зіньківським полковником Василем Симоновичем Шимоном(Шиманом). Він же зробив перші пожертви на цю обитель. А. Твердохлєбов у своїй роботі «Осколки старины в Зеньковском уезде» зазначає[3], що в церквах міста знаходилися унікальні речі виготовлені за кошти зіньківчан: отамана Зіньківської сотні Антона Довбні, Юліани Лісовицької, козака із хутора Новоселівка Павла Сухого. титулярного радника Афанасія Кальницького та його дружини. Названо ще ряд осіб. У православних храмах міста до 1920 року зберігалося багато реліквій періоду XVII- XVIIІ століття (церковні книги - одна з них з гравюрами Ієремії Білецького, ритуальні речі, дзвони та багато іншого) - подарунки, зокрема, уродженця Зінькова, послушника Києво-Печерської лаври Кіндратія, дар архімандрита Златоверхого монастиря Йосипа Милошевського, братів Олексія та Кіндрат Хоменків. Коли у Трьохсвятительській церкві міста було відкрито книгу для збору благочинних пожертв на будівництво храму - в основу було покладено 1000 карбо­ванців, які надіслав із Кронштадту протоієрей Іоан Сергієв. Ікону Володимирської Божої Матері, пензля послушниці Хорошківського жіночого монастиря Євдокії, пожертвувала у цю церкву жителька міста П. Бутович.[4] Є і інші приклади. На прохання священика Олексія Анатолійовича Копи-Авдєєнка та громадськості 1897 року при Троїцькій церкві відкрилась жіноча церковнопарафі­яльна школа. 30 карбованців вчительці платив осо­бисто Зіньківський міський голова Сергій Іванович Крижанівський, він же за власний кошт повністю облаштував школу меблями. Крім такого роду діяльності, характерними були благодійницькі дії цілої гро­мади. 1905 року при Миколаївській та Троїцькій церквах почало діяти Богородице- Каплуновське сестринське братство. Воно було створене у Зінькові за ініціативи Михайла Легейди. Діяльність братства складалася з благочинної роботи в приході та за його межами, що виявлялось у допомозі сиротам, вдовам і безпритульним, піклуван­ні за хворими бідняками, опіка та благоустрій храму, підтримка чистоти й порядку в ньому. Михайло Легейда сам бував у сім’ях приходу, записував нужденних і сповіщав про них членів братства. На приватні пожертви влаштовувалися благодійні обіди.. Сюди приходило близько 100 осіб. За перші чотири роки свого існуван­ня на потреби храму братство витратило 637 крб. 50 коп., а на виплати бідним - 54 крб. 11 коп..[5] Вносили зіньківчани також свій вклад на притулки для ста­рих, сиріт, інвалідів Жертвували не лише гроші Відомим у Зінькові був купець І гільдії Іван Степанович Воздвиженський На релігійні свята він власноруч розвозив бідним зіньківчанам борошно, інші продукти харчу­вання. Неподалік села Лютенські Будища колись існував хутір Рівне Воздвиженського. Назва його пішла від того, що для своїх працівників він збудував тут добротні гарні однотипні будинки. Як окремі жителі, так і громада підтримували починання в організації світських освітніх закладів. Наприклад, приміщення для повітового і приходського училищ міста віддав лейте­нант Левенець [6]. Добру славу по собі залишив завідувач земською лікарнею Іван Олексійович Петровський, який не лише був прекрасним кваліфікованим лікарем, але й започаткував за свій кошт кілька стипендій для учнів жіночої прогімназії та чоловічої гімназії. Дворянка, вихователька жіночої прогімназії, а згодом вчителька жіночої гім­назії Олена Михайлівна Оранська та завідуюча цього закладу Олександра Іванівна Нікотіна постійно брали під опіку здібних бідних учениць, вносячи плату за їх навчання. На початку XX століття в Зінькові було засновано губернську школу садівни­цтва для дітей-сиріт, приміщення для якої і землю віддала поміщиця Васильєва. Хороший приклад показали зіньківчани при будівництві чоловічої гімназії. Будівельні матеріали на неї дав І. С. Воздвиженський. Пожертвував 1000 карбованців предводитель Зіньківського дво­рянства Григорій Євгенійович Бразоль. Власник Величковського хутора, відставний майор Косюра, заповів на цю справу 10 000 карбованців. Інші кошти внесла громада, давши, хто скільки міг. [7]У архівних матеріалах неодноразово згадується також, що земство постійно брало на себе обв’язки по виплаті стипендій бідним учням, які здобували освіту у вищих навчальних закладах, училищах, гімназіях, давало кошти на будівництво гімназій, Народного дому тощо. Як показали дослідження документів, інших писемних джерел, спогади чи перекази жителів міста, акцій благодійництва можна назвати ще чимало. Тобто, були такі факти під час визвольних змагань 1917-1920 років, в роки Голодоморів 1933 та 1947 років, Великої Вітчизняної війни(коли, наражаючись на небезпеку рятували військовополонених, бійців, виручали співгромадян). Існують вони і в сучасний період. Одними з таких проявів - зведення біля Христо-Різдвяної церкви каплиці зі статуєю Святого Миколая за кошти колишнього жителя міста Симоненка Миколи. Інакше не можна назвати підтримку відомої Зіньківської дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з гандболу колишніми її учнями, нині підприємцями, Шумом Володимиром, Ричиндою Миколою. Традиції благодійництва продовжують багато жителів різного віку та достатку - ісьогодні не забувають свого основного морального обов’язку - допо­моги ближньому. Вона проявляється у різних чинниках: грошові пожертвування, допомога речами, залагодження господарських проблем(особливо людям у поважному віці) та іншим, що може принести ко­ристь і душевний спокій людині. Недарма говорять, що загибель нації починається з байдужості й невігластва. Але доки існують такі особистості й благовидні справи, доти буде існувати й на­род. Вважаємо, що високі моральні й духовні принципи благодійників минулого можуть стати прикладом для засновників сучасних доброчинних фондів, організацій та об’єднань.
Використані джерела

1.Григорій Сковорода. Начальная дверь ко Христіанскому добронравію./ Григорій Сковорода. – ПЗТ. у 2-х томах. – К. – 1973. – Т.І. С.151

2.Ващенко Г.Виховання любові до Батьківщини. / Ващенко Г. - Вибрані твори. - Дрогобич. – Відродження. – 1997. – 323 с.

3.А. Тердохлебов. Осколки старины в Зеньковском уезде. / / Тердохлебов А.. –Киевская старина. – 1905. – Т.90



4.Матеріали Зіньківського районного історичного музею.

5., 6 . Там же.

7, Л. Літвішко, О. Літвішко Зіньків від сивої давнини до наших днів. //Літвішко Л, Літвішко О. – Полтава. – Артполаграфсервіс. – 2004. – 120 с.
ФІЛОСОФІЯ СУЧАСНИХ ҐЕНДЕРНИХ ВЗАЄМИН
Борщ Анна, учениця І курсу класу української філології

Ніжинського обласного педагогічного ліцею Чернігівської обласної ради

Керівник: Бутурлим Т. І., кандидат педагогічних наук,

учитель української мови та літератури


На сучасному етапі розвитку суспільства спостерігається криза інституту сім’ї. Конфлікти між чоловіком і жінкою, нерівноцінний розподіл ґендерних ролей, нещирість, зради призводять до міжособистісної дисгармонії, що позначається на особистості суб’єктів ґендерних взаємин та їх найближчому оточенні.

Незважаючи на актуальність проблеми ґендерних взаємин в ХХІ ст. та всебічний аналіз категорії ґендеру (Т. Бендас, Ш. Берн, О. Гайденко, Т. Говорун, О. Здравомислова, О. Кікінежді, І. Кльоцина, І. Кон, В. Кравець, О. Ярська-Смірнова та ін.), філософія сучасної ґендерної інтеракції потребує детального аналізу й узагальнення.

Ґендерні взаємини – це особливий вид суспільних відносин між представниками певної статі, що визначає міжособистісне спілкування та взаємодію в інститутах суспільства. За допомогою ґендерних відносин утвержується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче як базові категорії соціального порядку.

Упродовж віків наука сформувала дуалістичне розуміння статей: жінка ‒ тіло, пасивність, ірраціональність, безсвідомість, чоловік – раціо, активність, свідомість. У філософії домінував соціологічний метод, який зводив розуміння сім’ї до вузької емоційної прихильності. Саме тому з метою формування нової системи ґендерних знань, трансцендентної, надісторичної реальності наприкінці ІІ половини ХХ ст. виникає феміністична епістемологія, яка поступово трансформується в ґендерну філософію – філософію співпраці статей. Остання спрямована на реконструкцію фіксованих в історії суспільства патріархатних стереотипів, зокрема виявлення причин, ознак і наслідків замовчування жіночого буття, подолання андроцентичного стилю презентації історичного досвіду, відмову від авторитаризму, «чоловічого стилю» творення науки, що ототожнює людину з особою чоловічої статі. Так, згідно ґендерної філософії, особистість розглядається не як статична сутність, а історично змінна дефініція, тобто чоловік і жінка розцінюються як самодостатні особистості, що мають право й можливість на повноцінний саморозвиток.

Ґендерний підхід, на відміну від традиційного, розглядає сім’ю як відкриту, автономну, цілісну систему. Сім’я, на думку, О. Вороніної, – це культурна система зобов’язань, емоційних зв’язків, синтез любові й домінування [6].

Як зазначає Н. Байдюк [1], існує дві моделі ґендерних взаємин: партнерська й домінантно-залежна. Партнерська модель – це стосунки двох рівноправних суб’єктів, кожен із яких має власну цінність, узгоджує позиції та прагнення зі своїм партнером. Домінантно-залежна модель взаємин статей не передбачає рівноправ’я, оскільки один суб’єкт спонукає іншого підкорятися іншому.

М. Сологуб на противагу традиційній сім’ї виокремлює такий тип ґендерних взаємин (егалітарний), для якого характерний рівноцінний розподіл ґендерних ролей, свобода самореалізації [5]. Саме така модель взаємин чоловіка та жінки, відповідно до філософії ґендеру, є зразковою. О. Вороніна в праці «Теорія і методологія ґендерних досліджень» наводить три приклади ідеальної сім’ї: дружна (любов, розуміння, співпереживання, готовність допомогти), незалежна (повне задоволення особистісних потреб, бажань, саморозвиток, свобода виконання обов’язків), взаємозалежна (кохання, турбота, відповідальність, підтримка прагнень партнера до самореалізації). Усі вищезазначені характеристики конструктивних взаємин статей властиві гармонійній (зрілій) сім’ї.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка