Г. С. Сковороди



Сторінка40/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Бугогардівська паланка – форпост Півдня України
Тихнєв Іван, вихованець гуртка «Історичне краєзнавство» МОЦТКЕ УМ,

учень 10 класу Миколаївського юридичного ліцею

Миколаївської районної ради Миколаївської області

Керівник: Осадча К. Г., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» МОЦТКЕ УМ


Безперечно, тема рідної землі, історичної спадщини рідного народу завжди хвилювала і хвилюватиме не одне покоління українців, завжди буде актуальною для дослідників. Переконаний: хто не пам’ятає свого минулого, не вартий майбутнього. Тому повернутися до духовних джерел, історії та культури рідного краю – це наш святий обов’язок. Ми намагалися зробити це, вирушивши в історико-краєзнавчу експедицію на Доманівщину; край, який має цікаву історію і культуру, а також сповнене яскравими подіями сьогодення. Подорож мала конкретні завдання у пошуку і дослідженні історичних фактів, подій, які стосувались історії села Богданівка. Адже цей край, справді, насичений непростими історичними перипетіями, пов'язаний із славною козацькою минувшиною.

Буго-Гардівська паланка виняткова в історії козацтва. З півдня і південного заходу вона протистояла турецько-татарським фортецям, а з півночі та північного заходу – заставам польсько-литовської шляхти. Козаки контролювали територію між річками Південний Буг, Мертвовід, Інгулець і Синюха від укріплення Орлика, нині місто Первомайськ, до зимівника Соколи, нині місто Вознесенськ.

Центром Буго-Гардівської паланки до 1775 року було Гардове (нині село Богданівка). До речі, це єдине козацьке поселення в той період на правому березі річки Південний Буг. В цьому його винятковість та особливість.

Метою даного дослідження стало вивчення історії Бугогардівської паланки на Півдні України. Ця робота – це спроба зробити огляд та узагальнення краєзнавчих джерел, а також систематизувати фактологічний матеріал, накопичений у ході проведення експедицій Миколаївського обласного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді до села Богданівка Доманівського району, яка відбулася влітку 2012 року.

Для реалізації поставленої мети – вивчення історії Бугогардівської паланки - необхідно було виконати наступні завдання:


  • набути і поглибити свої знання з історії козацтва на Миколаївщині;

  • ознайомитись з історичними умовами заснування Бугогардівської паланки;

  • дослідити адміністративно-військовий та соціально-економічний устрій;

  • висвітлення значення існування Бугогардівської паланки для подальшого розвитку історії України;

Джерельну базу роботи складають:

  • багатотомні видання наукових досліджень;

  • газетні публікації краєзнавчого характеру;

  • науково-публіцистична література;

  • фотоматеріали;

  • збір експедиційних матеріалів;

  • інтернет-ресурси;

Також висвітленню загальних питань розвитку допомогло вивчення спеціальної літератури, в якій розглядались близькі до даного дослідження питання.

Хронологічні рамки. Робота охоплює період від заснування Бугогардівської паланки до кінця XVIII століття.

Методи пошукової роботи, які використовувалися для дослідження:


  • аналіз газетних публікацій краєзнавчого характеру;

  • історичний;

  • описовий.

СУЧАСНА УСНА ІГРОВА ТРАДИЦІЯ

ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ВІКУ СЕЛИЩА ДВОРІЧНА
Ткачова Єлизавета, учениця 11 класу Дворічанського ліцею

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Проскуріна Н. Л., учитель української мови та літератури
Народженню і вихованню дитини українці завжди надавали великого значення: сім’я була сім’єю, за народними поглядами, лише тоді, коли в ній були діти. Турбота про здоров’я та продовження роду здавна посідала одне із чільних місць у культурі українців. З перших днів немовляти починається природне входження дитини в духовний світ і в традиційне життя рідного народу, її моральне становлення. І тут вирішального значення набуває використання національного дитячого фольклору.

Народ – великий художник і педагог, надавав вихованню підростаючого покоління першорядної ваги. Його поетична творчість була неписаним підручником з педагогіки. Дитячий фольклор, як невід'ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості.

Проте початок XX ст. зі своїм по-більшовицькому заідеологізованим підходом до українського дитячого фольклору негативно позначився і на його вивченні, і на практичному використанні у виховному процесі. Тому так багато лишилося незаписаним, незафіксованим і просто розтануло в сутінках минулого.

Прагнення віднайти ті забуті перлини дитячої творчості, які передавалися і передаються з покоління в покоління, дослідити їх, встановити зв'язок із виховним процесом підростаючого покоління і привело нас до вибору даної теми. А ще її актуальність. Форми і методи виховання мають базуватися на народній педагогіці, усній народній творчості, невід’ємною складовою якої є дитячий фольклор. Можливості формування світогляду, світобудови спочатку пропонується дитині дорослими, а згодом осмислюється та інтерпретується у фольклорі й ігровій культурі самою дитиною.



Метою нашої роботи було: розкрити суть мовної ігрової культури дітей від наймолодшого віку до семи років на території Дворічанщини з характерною для нашого регіону мовою та культурою.

Об’єктом нашого дослідження є дитяча ігрова культура Слобожанщини ІІ половини ХХ – початку ХХІ сторіччя на прикладі селища Дворічна Дворічанського району Харківської області

Предметом нашого дослідження є різні жанрові різновиди усної народної дитячої творчості, записані зі слів корінних жителів селища Дворічна, як найстарших, так і наймолодших їх представників.

Джерела дослідження: роботи провідних етнологів та фольклористів ХХ – початку ХХІ сторіччя, опубліковані фольклорні та етнографічні матеріали, а також матеріали власних польових досліджень.

Наукова новизна нашої роботи в тому, що вперше зібраний і проаналізований матеріал сучасної ігрової традиції дітей молодшого віку на рівні чітко окресленої місцевості – селища Дворічна.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані учителями початкових класів, української словесності та народознавства на уроках літератури, факультативних заняттях. Оскільки записи, зроблені нами з уст місцевого населення, оригінальні, вони можуть стати основою окремої збірки або частиною тих фольклорних та етнографічних праць, які планується видати в недалекому майбутньому.

Вивчивши особливості 136 зібраних зразків, можна стверджувати, що носіями сучасної усної дитячої ігрової традиції є і дорослі, і діти, залежно від призначення, способу і часу виконання. Систематизація зафіксованого матеріалу за групами і жанрами засвідчила наявність у цій місцевості багатьох жанрів дитячого фольклору, найчисленнішими серед яких є забавлянки, лічилки, прозивалки, які, в свою чергу, можна класифікувати на менші групи за темами, мотивами і т.д. Деякі з них, наприклад, заклички, мирилки, забавлянки, ведуть початок від народних обрядів та вірувань, сягають корінням у глиб віків. А окремі – сюжетні лічилки, прозивалки – є пізнішими за часом виникнення, проте, також відбивають світогляд наших пращурів. Більшість жанрів, зокрема значна кількість лічилок, прозивалок, дражнилок, імпровізовані і постійно поповнюються як шляхом пристосування творів інших жанрів, так і завдяки дитячій творчості.

ДМИТРО ІВАНЕНКО – ВИДАТНИЙ ФІЗИК-ТЕОРЕТИК ХХ СТОЛІТТЯ
Ткачук Марія, учениця 9 класу, вихованка Полтавського міського

центру позашкільної освіти Полтавської міської ради Полтавської області

Керівник: Шиманська Т.Г., учитель математики
Багата земля полтавська врожаями і надрами своїми. Та найбільше її багатство – працьовиті й талановиті люди. Немало дала вона світові видатних діячів у різних сферах культури і науки і серед них – учений-фізик із світовим ім’ям Дмитро Дмитрович Іваненко, внесок якого в сучасну науку й нині не осмислений у всій його повноті і значущості.

Ім’я Дмитра Дмитровича Іваненка стоїть в одному ряду з такими як Михайло Васильович Ломоносов, Микола Іванович Лобачевський, Дмитро Іванович Менделєєв. Це ім’я сходить до витоків сучасної ядерної фізики і фізики елементарних частинок, квантової механіки, квантової теорії тяжіння та інших фізичних полів.

Свою наукову діяльність Д. Д. Іваненко присвятив головним чином вивченню атомного ядра й випромінювання електронів у прискорювачах елементарних частинок і полів.

Саме професор Д. Д. Іваненко вперше, ще в 1932 році висловив гіпотезу про те, що ядра атома складаються з протонів і нейтронів.

Коло його інтересів і спілкування був дуже широкий, включаючи літературу, музику, живопис, архітектуру, історію, філософію. Він знав німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську мови, а 80 років почав вивчати японську. Він мав гарну літературну пам’ять, через півстоліття легко згадував численні віршики, що ходили в їх студентському середовищі; хвалився, як одного разу він і німецький професор читали Гете наввипередки – хто більше знає, і він переміг.

Народився Дмитро Дмитрович Іваненко 29 липня 1904 році в Полтаві у будинку № 9 по вулиці Марата (колишній Різницькій), у сім’ї вчителів.

Батько Дмитра Дмитровича – Дмитро Олексійович – походив з роду священиків, був відомою на Полтавщині людиною. Він деякий час редагував газету «Полтавський вісник».

Дмитро Дмитрович, будучи підлітком, іноді писав у газету батька, але небагато, більше його займали інші речі. Він захоплювався філософією. Коли йому було 14 років, він подарував батькові уривок з Канта у своєму перекладі. У гімназії організував філософський гурток «Наука і життя», а вже потім захоплення філософією переросло в інтерес до фізики.

Мати Дмитра Дмитровича, Лідія Миколаївна – дворянського походження. Працювала вчителькою.

У сім’ї талановитих і працьовитих батьків і діти зростали в атмосфері поваги до книги, до інтелектуальної праці.

Дмитро Дмитрович був виключно прив’язаний до своєї єдиної сестри Оксани. Він любив повторювати, що на їх долю випало дуже щасливе дитинство. Вони росли у великій міській садибі – затишному будинку, який розташовувався всередині прекрасного саду. Дітей оточувала увага численних родичів, які жили в Полтаві, приїжджали з Петербурга та інших міст. Постійно ходили в театри, виїжджали на прем’єри в Петербург і Москву. Випускали сімейні журнали, влаштовували домашні спектаклі.

Дмитро Дмитрович навчався в 1-й чоловічій гімназії (нині спеціалізована середня школа № 3 м. Полтави), де колись навчався видатний математик і механік М. В. Остроградський .Гімназія була класичною, з німецької та латинської мовами, в ній добре були поставлені російська література, історія, фактично читався курс з історії філософії, але фізики і математики було мало. Вільно володів усіма основними європейськими мовами.

Отримавши у 1920 році документ про завершення середньої освіти, Дмитро Іваненко в 16 років став учителем і працював у школі, де викладав фізику і математику і одночасно навчався в Полтавському інституті освіти (нині – Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка).

Через рік він вступив до Харківського університету, але не був задоволений рівнем викладання і поїхав до Москви, де познайомився і подружився з сином Л. І. Мандельштама Сергієм, а врешті-решт опинився в Ленінградському університеті.

Перші свої наукові дослідження Д. Д. Іваненко датував в кінці 1924 року.

Студент 3-го курсу Ленінградського університету Дмитро Іваненко приймав участь на 4-ому Всесоюзному з’їзді фізиків.

Після закінчення університету в 1927 році і роботи в фізико-технічному інституті Академії наук СРСР Д. Д. Іваненко у 1928 р отримує пропозицію від І. В. Обреїмова переїхати до Харкова, де з ініціативи Йоффе створювався Фізико-технічний інститут, аналогічний ленінградському. Дмитро Дмитрович без зволікання погодився, тим більше що в Харків перебралися його батько, який викладав літературу і сестра Оксана..

У 1929 р. він викладав в Університеті і Механіко-машинобудівному інституті. Тоді ж організував у Харкові першу конференцію з теоретичної фізики. Став ініціатором видання в Харкові фізичного журналу німецькою мовою «Physikalische Zeitschrift der Sowjet Union» (потім і англійською), який незабаром набув міжнародного значення – в ньому стали друкуватися фізики інших країн.

Працюючи у вузах, Дмитро Дмитрович, поряд із навчанням і вихованням студентської молоді, вів плідну наукову й науково-організаторську роботу.

На початку 30-х років під редакцією Іваненка вийшли переклади російською мовою книг П. Дірака «Принципи квантової механіки» і А. Зоммерфельда «Квантова механіка».

Іваненко брав активну участь в організації конференцій з актуальних питань фізики: у 30-ті роки з фізики ядра, а в наступні роки – з питань гравітації.

У 1931 р. Дмитро Дмитрович повертається до Ленінграда. У 1933 р. на базі Ленінградського фізико-технічного інституту пройшла перша ядерна конференція.

27 лютого 1935 р. Д. Д. Іваненка заарештували. Причина його арешту залишається невідомою. Постановою НКВС від 4 березня 1935 року Д. Д. Іваненко був засуджений на 3 роки як «соціально небезпечний елемент» і відправлений до Карагандинського виправно-трудового табору. 30 грудня 1935 року на термін ув’язнення, який залишився, він був засланий у Томськ. Вже в 1936 р. він опублікував 8 робіт, керував теоретичним семінаром.

У 1938 р. заслання закінчувалося, і на початку 1939 р. Д .Д. Іваненко перебрався у Свердловськ на посаду професора, зав. кафедрою теоретичної фізики Уральського (Свердловського) університету.

У 1940 р. Д. Д. Іваненко став професором, зав. кафедрою теоретичної фізики Київського університету, почав викладати.

Початок війни застав Д. Д. Іваненко в Києві.

З 1944 року по сумісництву завідував кафедрою фізики Тимірязєвської сільськогосподарської академії, де керував роботами по використанню атомної науки у біології і сільському господарстві.

В 19501960 роках продовжив роботу в цьому напрямку вже в якості наукового співробітника Інституту природознавства і техніки АН СРСР.

В квітні – серпні 1945 року вчений перебував в лавах Радянської армії в Німеччині.

Дмитро Дмитрович Іваненко систематично бував в Україні, зокрема на так званих Ужгородських конференціях, які влаштовувалися в Ужгородському університеті зусиллями професора Ю. Ломсадзе та його кафедри – офіційно «Всесоюзної конференції з теорії квантових полів та елементарних частинок».

Володіючи великою інтуїцією, Дмитро Дмитрович одразу помічав найцікавіші та перспективні серед нових напрямки фізики і широко рекламував їх, видаючи збірники основних статей, присвячених цим напрямкам.

Він, мабуть, одним з перших у нашій країні оцінив розвиток електродинаміки в кінці 1949 р. і випустив дві збірки, що містять переклади основних робіт Ю. Швінгера, Р. Фейнмана, Ф. Дайсона та ін.

Точно так само відреагував він на виникнення калібрувальних теорій, видавши збірку «Елементарні частинки і компенсуючи поля».

Д. Д. Іваненко опублікував понад 400 наукових робіт. Видана у 1949 р. (перевидана з доповненнями у 1951 р. і перекладена на ряд мов) книга Д. Д. Іваненка і А. О. Соколова «Класична теорія поля» стала першим сучасним підручником з теорії поля.

Його ім’я увійшло до всіх найавторитетніших енциклопедій світу.

Слід відзначити широту наукових інтересів Д. Д. Іваненка, який запропонував нову матричну геометрію, який висунув разом з В. А. Амбарцумяном ідею дискретного простору і разом з В. О. Фоком поклав початок фундаментальному узагальненню рівняння Дірака на Риманову геометрію: ці напрямки фізики продовжують розвиватися і донині.

Заслуги Дмитра Дмитровича були неодноразово відзначені багатьма найвідомішими фізиками XX сторіччя. Так, серед учених, які вважали себе послідовниками його ідей можна назвати Гейзенберга, Паулі, Фермі, Юкаву, ряд інших імен.

Востаннє він був у Полтаві восени 1967 року – брав участь у роботі республіканської наради астрономів України.

Помер 30 грудня 1994 року. Похований на Кунцівському кладовищі у Москві.

Пам’ять про Д. Д. Іваненка – нашого земляка, видатного фізика і нині живе.

У 2004 році Московський державний університет імені М. В. Ломоносова, відзначаючи 100-річний ювілей Дмитра Дмитровича Іваненка, заснував стипендію його імені для студентів фізичного факультету.
Список літератури


  1. Окара О. «Полтавський Ейнштейн» Дмитро Іваненко / О. Окара // Полтавський вісник. – 2005. – № 5. – С. 19.

  2. Сарданашвили Г. А. Дмитрий Иваненко – суперзвезда советской физики. Ненаписанные мемуары. – 2010. – С. 130-191.

  3. Руденко О. П. Дмитро Дмитрович Іваненко: навчально-методичний посібник для студентів, учнів старших класів та вчителів / О.П. Руденко; Полтавський державний педагогічний університет ім. В .Г. Короленка. – Полтава, 2001. – 36 с. – (Видатні фізики-полтавці). – Біблогр.: С. 34-35.

  4. Д. Д. Іваненко – автор протонно-нейтронної моделі будови атомного ядра: посіб. для учнів, студ., учителів, викладачів / Учнівський ун- т краєзнавства ім. П.Мирного. – Полтава : АСМІ, 2004. – 52 с.: іл. – (Іст. полтав. краю). – Бібліогр.: С. 48-49.

  5. Стріха М. Український внесок у квантову фізику / М. Стріха // Світ фізики. – 2013. – № 2. – С. 3-13.

  6. Лебеденко С. Професор Дмитро Іваненко: портрет на фоні епохи / С. Лебеденко // Слов’янський збірник. – Полтава, 2005. – Вип. IV. – С. 267-280.

  7. Кордун Г.Г. Біографічний довідник видатних фізиків. – К.: Вища школа. – 1985. – С. 90-91.


Слобожанська вишивка – покликання душі і серця
Трофимова Алла, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»,

учениця 11 класу Соколівського НВК ім. О. Яроша

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Хименко Л. П., керівник гуртка «Історичне краєзнавство», учитель історії


З раннього дитинства я була вражена творінням бабусі, бачила як вишивала матуся. Мене зацікавила вишивка. Моє захоплення переросло в науково - дослідницьку роботу.

Мета моєї роботи – дослідити притаманні Слобожанщині вишивки , не дати безслідно пропасти цьому виду мистецтва, зберегти унікальні скарби, зацікавити своїх ровесників витворами вишивки і прилучити їх до вишивання.

Завдання праці полягає в тому, щоб доповнити до цього відомі слобожанські мотиви і техніки вишивання, накопичити зібраний матеріал і передати до шкільного краєзнавчого музейного комплексу, залучити до пошукової роботи своїх ровесників.

Вишивки представлені в моїй роботі, захоплюють мене досконалою композицією, різнобарвним колоритним вирішенням. У роботах соколівських вишивальниць Трофименко Ніни Дмитрівни та Кречик Марії Максимівни відчувається от вічний потяг людини до краси, зв'язок з рідною природою. В орнаменті, його плавних лініях, в улюблених мотивах промовляє душа цих жінок, природа, в оточені якої вони живуть. Вдивляючись у ці вироби, відчуваєш тепло їхніх трудолюбивих рук. Під їх руками простий шматок домашнього полотна стає справжнім витвором мистецтва.

Дослідження розпочала зі стародавніх бабусиних рушників, які дійшли до нас ще з інця ХVІІІ століття і передавались із покоління в покоління.

Вишиті рушники багато важили в житті людини. На них приймали немовлят, з ними проводжали в останню путь, на них ставали молодята, ними перев’язувала свекруха, щоб не закінчувався рід, на них зводили будівлі…» Ще моя бабуся мені розповідала, говорить Ніна Дмитрівна, що рушники є святими оберегами нашого народу. Свого часу в кожній хаті було багато рушників різного призначення. Вони виконували також обрядові і оберегові функції. Рушник здавна був хатнім оберегом. Його вішали над стріхою, щоб заспокоїти негоду. Рушник, на якому було зображено Берегиню або іншу захисну символіку, розміщували над вікнами і дверима, щоб вони відганяли від оселі злих духів».

Рушник над образами або як його називали «покутний» або « божник» виготовлявся більших розмірів ніж звичайний.. Обидва його кінці діставали лави, іноді полотники збирали в збірки і перев’язували, щоб у такий спосіб надати найпочеснішій іконі ілюзорності і святості. Зверху «божник» прикрашали паперовими або засушеними квітами рути – м’яти. Окрім буденних були святкові рушники – божники їх вивішували на великі свята.

Сьогодні мистецтво вишивати рушники поступово починає відроджуватися. І хоча сучасні українці не беруть у дорогу із собою рушник, як співається у відомій пісні, але починають згадувати, яке значення рушники мали для українського народу. Відновлюються старі прийоми й мотиви, згадують бабусині уроки. За цим можна прослідкувати на весільних рушниках Кречик М.М.

З відродженням духовності поступово відновлюється вишивка на релігійну тематику. Традиційний напис « Христос Воскрес» і зображення троянд – явлення народу про Всесвіт та барвінку – немеркнуче життя. Тут закладений глибокий зміст поєднання Всесвіту і людського життя: божественного начала і невмирущої людської душі, тобто поєднання божественного і людського. Вишита ікона відображає народження Ісуса Христа ( Різдво). Німф над Божою Матір’ю підкреслює її непорочність і святість, а зображення немовляти з німфом підтверджує, що він є син Божий. Перевага блакитно – синіх кольорів підкреслює непорочність Марії.

Щоб вишивати рушники, замало опанувати технікою вишивання, треба ще знати зміст певних знаків ( птахів, рослин і ін..), тобто вивчати українську вишивку, різні оберегові знаки. Але найголовніше, це робити все з чистим серцем, з відкритою для добра душею.

Рушник був не єдиним хатнім оберегом, знаючи українську вигадливість асоціативність, поетичність і хазяйновитість, можна стверджувати, що наші пращури намагалися як найшвидше начиняти свій дім оберегами: щоб і в господарстві був порядок, і сімейні стосунки були теплими, добрими, милосердними. Оберігати людину від хвороб, чорних сил та життєвих негараздів мали не тільки прикраси, рушники, а й сам одяг. Сильну магічну дію наші пращури приписували і обереговим вишивкам на одязі. Кожен стібок на сорочці мав символічне навантаження і повинен був захищати того, хто носив цей одяг. На головному уборові, на поясі кожна деталь мала своє призначення.

Вдивляючись у вишивки, дивуєшся – скільки тепла, любові, терпіння, смаку вклали майстрині в свою працю. По квіточці вишивали, з любов’ю і ніжністю укладали візерунок за візерунком на полотно.

Роботи майстринь – вишивальниць із слобожанського села Соколів Кречик Марії Максимівни та Трофименко Ніни Дмитрівни відомі за межами нашої країни_ в далекій Канаді та в Ізраїлі. Так слобожанська вишивка мандрує по світу, ностальгією відбивається у серцях української діаспори, яка всім серцем лине на Україну, до рідного краю. До рідного дому.
КУЛЬТУРА ВОДОПОЛЬЗОВАНИЯ В ПЕРИОД КРЫМСКОГО ХАНСТВА
Турбина Ксения, ученица 9 класса Межводненской ОШ I-III ступеней

Черноморской райгосадминистрации Автономной Республики Крым,

член краеведческого кружка Крымского республиканского внешкольного учебного заведения «Центр туризма и краеведения учащейся молодежи» (КРЦТКУМ)

Руководитель: Дружникова Л. А., руководитель кружка КРЦТКУМ,

учитель истории высшей категории
Изучив культуру водопользования в период Крымского ханства можно отметить, что бережное отношение к воде воспитывалось у детей в каждой семье. Вода для жителей Крымского полуострова источник жизни. Отношение к воде отразилось в народных песнях, легендах и сказках. Каждый человек соблюдал традиции связанные с водой. Бережное отношение к воде проявлялось не только в уходе за источниками, но и работа по открытию новых источников. Источники в крымском ханстве делятся на три группы: питьевые, для омовения и святые.

Большой опыт имели жители Крымского ханства по созданию сложных гидротехнических сооружений. В степной части полуострова снабжение водой происходит в основном за счет колодцев как до татарского периода, так и созданные жителями ханства. В Горном Крыму гидротехнические сооружения усложняются, так как приходится подводить воду от горных источников к жилью. В гидротехнических сооружениях уже используются фильтры. Хочется отметить качество гидротехнических сооружений, при должном уходе они работают столетия.

В Крыму в период Крымского ханства получают распространение фонтаны – памятники архитектуры малых форм. Фонтаны представляют собой не только источник воды, но и являются произведением искусства, культуры. В них отражается и духовная культура народа. Из религии известно, что рай представляет собой райский сад с большим количеством фонтанов. Ханы превращали свои дворцы в райские сады. Особенно выделяется Бахчисарайский ханский дворец, который изобилует фонтанами, которые в большинстве своем являются памятниками истории и культуры.

Фонтаны ханского дворца воспевали многие поэты и писатели, особенно хорошо описал фонтан Волошин.

Хотелось бы отметить водоснабжение городов Крыма. Столица Крымского ханства город Бахчисарай снабжался водой из горных источников и колодцев. В каждом дворе был источник воды, чаще всего колодец. На каждой улице имелись общественные фонтаны, возле мечетей обязательно находился фонтан для омовения. Всего насчитывалось в городе 119 фонтанов.

Вызывает интерес водоснабжение города Гезлев. Вода в город поступала по трубопроводу из источника находящегося в 4 часах езды от города. В самом городе насчитывалось 7 источников свежей воды. Кроме того использовалась иранская система водопользования – кяризы, сложная система с галереями, колодцами и отстойниками. Кроме этого вода завозилась на повозках и продавалась жителям Гезлева.

Система водоснабжения города Феодосии начала складываться еще при генуэзцах, и поддерживалась в османский период. Это система состояла из водопроводов, отстойников, колодцев, цистерн и фонтанов. После присоединения Крыма к России эта гидротехническая система стала приходить в упадок.

После депортации крымских татар из Крыма вдруг по непонятным причинам обмелели реки, ручьи, стали исчезать источники. Причины оказались просты. Выяснилось, что жители Горного Крыма зимой забивали снегов пещеры, овраги, ущелья. Летом снег таял медленно и поддерживал уровень воды в источниках и реках. С депортацией крымских татар эта традиция была забыта и в летний период опять стала проявляться нехватка воды.

Культура водопользования народа собирает в себя правила обращения и почитания воды, обычаи и традиции сложившиеся в течении нескольких столетий и поэтому заслуживает внимания современных поколений.

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка