Г. С. Сковороди



Сторінка42/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

ПІЗНАЄШ Г.СКОВОРОДУ – ПІЗНАЄШ СЕНС ЖИТТЯ
Філімонов Роман, учень 9 класу Токарівської ЗОШ І-ІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Ковальова З. Є., учитель української мови та літератури
Життя. Неосяжна річ, до якої приходить усе живе на планеті Земля. Життя – це безкінечний, вічний, неперервний ланцюжок, у якому кожній істоті є своє місце. А яке місце займає людина? У тому числі і я?! Для чого ми, люди, живемо? Щоб задовольнити свої власні потреби чи для чогось більшого, вищого? Часто чую: «Ми живемо раз на світі, і треба пізнати все, зразу; Для чого захмарне майбутнє для когось? Я хочу жити щасливо сьогодні! Маю на це право? Маю.» А інші люди мають право жити щасливо? Мають. То як же поєднати своє щастя і щастя інших?! А що таке щастя? І в чому все-таки сенс людського життя? Ці питання вічні, як і саме життя. Кожна людина намагається знайти відповідь по-своєму, в залежності від виховання, соціального статусу та інтелектуального розвитку.

Християнська віра проповідує ідею служіння Богу. Жити за Божими заповідями – в цьому сенс людського життя. Філософ Епікур вважав, що треба насолоджуватися земним життям і не тьмарити власний розум сумними думками про смерть. Сутність цієї думки в тому (як на мене), що вона відсторонює людину від небезпечної ситуації, коли пошук сенсу життя затьмарює саме життя, відсуває його на задній план. От Фауст, герой одноіменної драми Гете, свій сенс життя – служіння людству – знайшов і усвідомив аж у столітньомі віці. Т. Шевченко сутність життя бачив у тому, щоб «не валятись гнилою колодою по світу», і боровся за кращу долю свого народу. То жити для себе чи для людей? Чи, може, як І. Вишенський – стати аскетом? А чи всі люди точно усвідомлювали свій сенс життя? Багато хто жив і живе, не задумуючись над цим.

А мене цікавлять ці питання, тим більше, що я дев'ятикласник, стою на порозі першого в моєму житті серйозного ,самостійного життєвого вибору. Ким і яким бути? Життя навколо мене таке різноманітне, таке цікаве і водночас заплутане, історія людського життя така складна, погляди людей такі різні, інформації безліч. Спробуй, розберись.

Ясніше стало в моїй голові, коли в школі почали вчити Г.Сковороду. Мене вразив і зацікавив його спосіб життя. Виявляється, можна бути щасливим без матеріальних благ. І це повністю не збігається з сьогоднішнім розумінням щастя більшості людей. Тих, хто байдужий до матеріальних благ, сучасної дорогої моди і знаходить задоволення у мистецтві, подорожах чи просто у цікавому занятті, не зв'язаному з грошима, часто-густо називають «чудаками». Дійсно, як сьогодні можна відмовитися від благ цивілізації і жити по-сковородинівськи: бути високоосвіченим і не займати ніяких посад, бути талановитим і не стати офіційною «зіркою», жити серед неба, задовольнятися найпростішою їжею, спілкуватися з найбіднішими як з рівними і при цьому відчувати себе найщасливішою людиною. А такі люди були і є.

Про Сковороду говорили, що він жив, як учив, а учив, як жив. Саме цього бракує якраз нашим багатьом політикам, керівникам, учителям і навіть служителям церкви.

Мандри по Європі, по великій частині України, зокрема по Харківщині (чим я дуже горджусь) дали змогу поету стати філософом в першу чергу народним, українським, бо він черпав мудрість і досвід саме свого народу, він у нього вчився сам і високо підносив народну мораль нарівні з загальнохристиянською.

У багатьох своїх творах, зокрема байках («Бджола і Шершень»), Сковорода підносить ідею «сродної праці». Знайди заняття, професію за своїми природними даними, здібностями, уподобаннями – і ти відчуєш насолоду та радість, бо з великою охотою будеш нею займатися, і всі оточуючі будуть задоволені, оскільки все, зроблене з власного бажання – прекрасне і корисне.

Ця ідея дуже актуальна дя випускників шкіл, які стоять перед вибором: куди йти, ким бути. Може, дійсно дослухатися до свого внутрішнього «Я» і не слідувати туди, куди «пхнуть» тебе батьки чи мітяться великі гроші. Відчувати насолоду від своєї праці і не думати про гроші – може, в цьому сенс життя, щастя людини? У зв'зку з цим згадується афоризм філософа: «Щастя до багатства не прив'язане». Це він довів власним життям, це доведено і сьогодні багатьма людьми, бо, виявляється, «багаті теж плачуть». То чи варто все життя накопичувати те багатство, щоб в один момент позбутися його? А не краще витратити дорогоцінний час – своє життя, бо воно таке коротке, − на пізнання світу, створення чогось власними руками, як говориться в народі, посадити дерево, збудувати дім, народити й виростити сина. «Втрата часу – найбільша втрата» − читаємо у Сковороди.

Колись я запитав свого знайомого,чого він боїться найбільше. І почув відповідь: «Найбільший страх – це страх перед тим, чого я не знаю, страх перед невідомим». То, може, смисл життя – пізнати невідоме? Сковорода дуже високо цінив освіту і науку,був просвітителем народу. Тож пізнати світ, за його вченням, − це теж щастя. Яке задоволення часто отримуєш, дізнавшись щось цікаве і нове, а потім від того, що ти це знаєш, а твої знайомі – ні.

Ніхто з нас не знає наперед, що буде з ним. Саме життя є невідомість. Ти живеш і пізнаєш його. А щоб не було страшно в ньому, пізнай самого себе. Це вчення Сковороди, на мою думку, найважливіше. Звідси йде його філософія про три світи.

У цьому свобода людини, яку поет теж дуже високо цінив. Без свободи людина не може бути щасливою. Виходить, сенс життя у свободі, до якої в усі часи прагнуло людство. Є свобода – є вибір, є можливості для втілення своїх бажань, мрій, знань. Це все можливе, я так думаю, у вільній, справді демократичній країні. Цю країну ми зараз будуємо

Мені дуже хочеться зрозуміти сенс життя, бути щасливим і бачити щасливими своїх рідних, друзів, односельців і весь народ. Як це зробити? Мабуть, все ж таки дослухатися до порад генія людської думки Григорія Сковороди. У кожної людини своє життя. Хоч і кажуть, що від долі не втечеш, та все ж людина сама творить своє щастя. У кожного воно своє. Кожен іде до нього своїм шляхом. Головне, щоб «совість була чиста, як кришталь». Бути чесним перед самим собою і перед людьми. Сковорода був таким. Саме тому «світ ловив його, та не спіймав».


ОБРАЗ РУСАЛКИ У ВІРУВАННЯХ УКРАЇНЦІВ СЛОБОЖАНЩИНИ
Харитюк Валерія, вихованка народного художнього фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» Нововодолазького БДЮТ, учениця 10 класу Комунального закладу «Нововодолазький санаторний НВК» Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівники: Коваль Т. П., Коваль О. В., Заслужений працівник культури

України, відмінник освіти України
Серед жіночих образів у народній демонології особливе місце належить русалкам (мавкам, нявкам). Перша наукова згадка про русалок як особливих міфічних істот зустрічається у ХVІІІ ст. Образ русалки у плані народної демонології стає об’єктом дослідження етнографів М.Попова, М.Чулкова, О.Афанасьєва, С.Токарєва, Л.Виноградової. Окрему увагу цим міфічним істотам приділяв дослідник традиційної культури Слобожанщини кінця ХІХ- початку ХХ ст. П.В.Іванов. Цікаві матеріали стосовно русалок, основані на свіденнях українців у Німеччині, подані у нарисі О. Воропая «Звичаї нашого народу».

Дане дослідження базується на польових матеріалах по Слобожанщині народного художнього фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» Нововодолазького БДЮТ, а також власних експедиційних матеріалах за 2010-2013 рр.

Мета дослідження: дослідити живучість народних вірувань в образі русалки у ХХІ ст.

Образи русалок і мавок за своїм значенням неоднорідні і становлять сукупність різних світоглядних уявлень та вірувань. Русалки в українській народній уяві – «дуже красиві дівчата, які топли в річці» (Чалиш Л.Т., с.Рябухіно, Нововодолазький р-н, Харківська обл). Такі вірування поширенні у всіх досліджених селах Слобожаншини. Також побутували вірування, що русалками ставали померлі нехрещені діти. Жителька с. Братениця Богодухівського району Харківської області Скиба Г.А. казала, що у неї була русалочка – «маленька дитина нехрещеною померла» (запис Семенової М.О.). На Харківщині у русальних піснях співали:

Мене мати народила,

Нехрещену схоронила,

В руки палку дала,

Щоб русалка була (записи П. Іванова).

П. Іванов від селян Куп’янського повіту Харківської губернії зафіксував свідчення, що «…русалками стають діти, померлі нехрещеними або народжені неживими, а також утоплениці». За народними віруваннями ті дівчата, які неприродною смертю відійшли «на той світ» і переселилися у таємничу сферу (на дно річок, у темні ліси тощо) ставали русалками – утоплениці, вішальниці, мертвонароджені.

Русалки в народній уяві виступають в естетичній і художній привабливості. За свідченнями респондентів, русалки надзвичайно красиві, мають довге розкішне хвилясте волосся, вінок на голові, одягнуті в білу сорочку або ж зовсім голі, з риб’ячим хвостом замість ніг.

Місце знаходження русалок – ліси, поля та різні водоймища. Тому народ розрізняє русалок за трьома видами: лісові, польові, водяні, надає їм власні імена, пов’язані з назвами рослин, як то: Пшениця, Житниця, Травниця, Вербиця, Вишниця, Розовиця і багато інших (всього 27), записаних дослідником Ю. Миролюбовим в селах Подніпров’я.

Період найбільшого розвою русалок належить до весняно-літнього періоду, кульмінацією якого є Зелені свята. Русалки люблять гойдатися на вітах дерев, водити хороводи, співати пісні. Піснями русалки могли зачаровувати тих, хто їх чув, і заманювати до себе. «Дядько розказував, як ходив на вулицю. Каже: «Іду, а там балка, а в балці – криниці. Тільки увійшов у ту балку, а воно шось іде: жінка, волостя розпушене до пояса, біла сорочка, пісню співає. Вона співає, а я слухаю, стою, як укопаний. Вона заглянула у криницю і пішла. Я скоріш додому». Він казав, шо то ходила русалка» (Супрун С. П., с. Комарівка, Ізюмський р-н, Харківська обл.).

Зустріч з русалками була небезпечною, вони «візьмуть в своє коло, будуть бавитися, а потім залоскочуть і затягнуть у річку на дно» (О. Воропай). З цього приводу було заборонено ходити на Зелений тиждень в поле, в ліс, купатися у річці, «шоб русалки не залоскотали». «Старі люди казали, шо десь коло річки якась русалка. Не ходіть туди, - все дітям приказували» (Святохіна Г.М., с. Білки, тростянецький р-н, Сумська обл.). Існують свідчення, що на Зелений тиждень навіть на городи ходити було небезпечно, бо «русалка-лоскотарка залоскоче». «На русалку казали лоскотарка, бо вона лоскоче. Дітей раніше лякали русалками, шоб на Зелену неділю не ходили на вгороди, бо русалка залоскоче» (Чегерин Г.Т., с. Петропілля, Ізюмський р-н, Харківська обл.).

Четвер на Зеленому тижні був Русалчиним Великоднем. Вірили, що в «Нявчин Великдень») русалки найбільш активні, можуть перевтілюватись в образ людини. «Кажуть, ніззя в цей день виходити на город, бо русалка закача дитину і тебе може закачать. Я ще маненькою була, на празник, на Нявчин Великдень, вийшла женщина полоти з маненькою дитиною, а русалка дитину закачала» (Антоненко Ф.А., с. Сосонівка, Нововодолазький р-н, Харківська обл.), [запис Красикова М.М.]. Тому зранку в «Нявчин Великдень» дівчата намагалися задобрити русалок. Вони ішли у поле «на жита», брали з собою житній хліб, замішений на свяченій воді. Той хліб залишали в житі русалкам, мавкам, «шоб жито родило».

Збираючись гуртом, дівчата завивали вінки, брали з собою полин і любисток та йшли в ліс. Там вони залишали свої вінки для русалок, щоб ті «насилали їм багато женихів» [за О.Воропаєм]. Полин і любисток вважається оберегом проти русалок.

У Новій Водолазі у 1950-х роках минулого століття діти грались «У русалку». «Серед дівчат вибирали русалку. Русалка питала у дітей: «Полинь чи петрушка?» Якщо дівчина відповідала «полинь», русалка вигукувала: «Згинь! Згинь! Згинь!» і тікала. А як хтось із гурту скаже: «петрушка», русалка на те: «Залоскочу тебе, моя душка!» і намагається схопити «душку», тобто дівчину» (Коваль О.В., смт Нова Водолага, Харківська обл.). На нашу думку, такі дитячі ігри є відголоском давніх вірувань, які, вірогідно, існували колись в даній місцевості.

Серед зразків народної творчості є пісні, в сюжеті яких русалки випрошують у «дівочок-сестричок» для себе сорочки.

Дівочки-сестриці,

Дайте мнє сорочки.

Тому у деяких регіонах України (Полісся, Поділля, Волинь) селянки розвішували на деревах полотно «русалкам на сорочки». Але на Слобожанщині таких ритуалів нами не зафіксовано.

З прийняттям християнства стало побутувати повір’я про русалок-семиліток, які померли нехрещеними дітьми. Народна творчість є доказом цього:

Мене мати породила,

На світ білий не пустила.

Такі душі символічно охрещували, кидаючи на воду рушник або хустку і промовляючи заклинання: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». «Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розв’язуванні загадок» (Н. Петров). Таким чином зрозумілою стає пісня «Ой, дівчино-семилітко», записана у смт Нова Водолага Харківської області від Решетняк А.П.

Ой, дівчино-семилітко,

Щось я тобі сказать маю,

Щось я тобі сказать маю,

Сім загадок загадаю.

В давнину на Петрівку відбувалися «проводи русалок». На Слобожанщині зараз не пам’ятають такого обряду. Але на Харківщині зафіксовано цікавий ритуал на свято Івана Купала. «Русалку робили. Одівалися: робили стьожки, шо вроді у нас волостя таке довге, як у русалок. Або кукургузка підспівала та оте волостя з кукургузи скрутимо на березі на вірьовці якійсь, поробимо довгі коси. І ото кажуть, русалки вискакують. Ми з води вискакуємо, а всі тікають» (Сливка М. І., с. Чернещина, Зачепилівський р-н, Харківська обл.). Припускаємо, що цей ритуал є свідченням давнього обряду проводів русалок, який, вірогідно, існував у даній місцевості.

Отже, завдяки дослідженням Слобожанщини на початку ХХІ ст. у плані народної демонології, зокрема хтонічного образу русалки (мавки, нявки), визначаються вірування та світоглядні уявлення сільського населення в ці міфічні істоти. Коріння вірувань у русалку знаходиться в глибокому язичництві. Зі свідчень респондентів, виявляються поклоніння міфічним божествам в обрядах, ритуалах, народній пісенній творчості.

Сучасне молоде покоління знайомиться з образом русалки тільки завдяки художнім творам українських класиків. Якщо такі персонажі народної демонології, як відьми, чорти, домовики перебувають у межах пасивного побутування, то русалки майже повністю зникають з світогляду та уяви нинішньої молоді. Таким чином відбувається збіднення духовності української нації. Тому дослідження таких міфічних образів, якою є русалка в давнішніх народних віруваннях та світоглядних уявленнях, надасть етнокультурну інформацію, сприятиме засвоєнню духовних багатств народу, накопичених поколіннями.
Г.С.СКОВОРОДА В Санкт-Петербурге
Хмелевская Ирина, ученица 9 класса Муниципального бюджетного общеобразовательного учреждения "Первоцепляевская средняя общеобразовательная

школа Шебекинского района Белгородской области

Руководитель – Астапов С.В., учитель истории
В истории XVIII столетия России все тесно переплетено, замешано на Божьем слове, тяжкой работе и веселой песне. Тысячи реестровых казаков построили Петру І величественный город на болоте, с дворцами и каналами, а со временем украсили его знанием, словом и мудростью украинские ученые, богословы, поэты. Григорий Сковорода приехал в город голубых каналов, барочных дворцов, позолоченных шпилей, величественных храмов — новый для него, незнакомый, а люди оказались знакомые, свои. Мы знаем, что начальником капеллы во время пребывания при дворе Сковороды был киевский иеромонах Иосиф, а позднее хор возглавил тоже выходец с Украины, Марк Полторацкий, а со временем — человек с известной и дорогой для нас фамилией Дмитрий Бортнянский. Тесно связано с капеллой и имя композитора Максима Березовского. Особенно много в те времена и позже, вплоть до нашего времени, жило и живет в Санкт-Петербурге полтавцев. Многие исследователи считают, что в Санкт-Петербурге Григория Сковороду встретил его дядя Игнатий Кириллович Полтавцев, которого забрали из Чернух в столицу, конечно же, под фамилией Полтавец. Он же, такой знакомый и незнакомый родственник, важно шествовавший в расшитом золотом кафтане и напудренном парике, показал племяннику и его новоприбывшим друзьям их комнаты для проживания в Зимнем дворце, поскольку устройство царской челяди, наблюдение за порядком и внутренним распорядком входило в обязанности Игнатия Полтавцева как камер-фурьера императорского двора.

Встречи с земляками особенно радовали Григория Сковороду. Это дружеская атмосфера и поддержка в самой капелле. А в петербургской непростой жизни у Григория Сковороды тоже было прибежище, ему не нужно было начинать знакомство, осторожно приглядываясь к новому окружению. В 1742 году в Петербург срочно вызвали учителя Сковороды по Киевской академии Симеона Тодорского, который должен был по всем правилам (изучение православного закона Божьего, русского языка) обратить из лютеранства в православие привезенного из Киля племянника Елизаветы Петровны Петра Карла Ульриха, провозглашенного преемником царского престола. Почти год, проведенный в Москве, на коронации Елизаветы Петровны, Сковорода находился в близком ему окружении, почти в родной среде, ведь три четверти преподавателей Московской славяно-греко-латинской академии были выходцами с Украины. Учительствовал в академии земляк Сковороды, чернушенец Федор Чарнуцкий. Еще по Киевской академии Сковорода был знаком с преподавателем риторики, а ныне префектом московской академии Иоанном Козловичем, учителем поэтики в Могилянке, а теперь проповедником в московской академии Петром Канючкевичем. Искренне приветствовали своего способного ученика преподаватель аналогии Иоиль Врублевский, учитель синтаксимы Феодор Бенклеевский, проповедники Симеон Шмигельский и Иуст Русичевский. Особенно близко сошелся Сковорода с однокурсником по Киевской академии Алексеем Сохой-Канаровским, который позже, 25 января 1754 года, напишет письмо Сковороде в Каврай с самым теплым обращением «Сердечному другу і приятелю моєму…»

Истории захотелось распорядиться так, что певческая карьера Сковороды соединилась с музыкальным увлечением царицы Елизаветы Петровны, поскольку императрица и дня не могла провести без услаждения хоровым пением, а то и сама становилась за отдельный пульт и исполняла сложнейшие мотеты с самыми умелыми певцами. Церковное пение, литургии, тезоименитства, торжественные богослужения по случаю военных побед — первейшие обязанности хористов. Но царице чрезвычайно нужны были певцы и в оперных представлениях, которые ставили заграничные композиторы и дирижеры. Поэтому «инструкция», составленная начальником капеллы, украинцем Марком Федоровичем Полторацким, кроме регламентации дисциплины, предусматривала также изучение хористами в свободное от пения и репетиций время итальянского и французского языков. В рабочих комнатах капеллы репетировали басы, тенора, альты и дисканты. Распорядок был строгий: ежедневные изнурительные репетиции, строжайшая дисциплина и абсолютное послушание. За малейшее нарушение — наказание. С малолетними, 6—8-летними хористами не церемонились: за непослушание и баловство полагалось «дать хорошо розгами, дабы и прочие страх имели». Среди важных басов, сладкоголосых теноров, других взрослых голосов жестко искоренялись «бесчинства, пьянства и ночная отлучка».

Важной поощрительной льготой для придворных хористов было освобождение их родителей, братьев и сестер, проживавших в родительском доме, от налогов, от настоящей беды того времени — солдатских постоев и других повинностей. В царском указе о льготах семьям украинских хористов от 2 мая 1743 года в списке 17 певцов с Левобережной и Слободской Украины, в группе из 9 альтистов, значится и «Григорій син Сковорода Лубенского полку местечка Чернух, содержит мать ево Палагея Степановна дочь Шенгереевна».

Так прошел для Григория Сковороды первый год. Пошел второй… Жизнь непростая, сложная, но все же обустроенная, сытная, с привлекательной перспективой — хороший пенсион, а там, смотри, и имение выпадет на родной Украине, в селе где-то над тихим Удаем. Почему же на молодом челе со временем все углублялась складка? Задумчиво ходил по галерее, останавливался, опирался на перила и долго думал, всматриваясь в огоньки свечей. Решил: Libertate — свобода выше позолоченной одежды, богатого стола с вином и сладостями. Знания, поиск истины выше и пения, и музыки, хотя и не собирался оставлять флейту, песню и поэзию. Слышал, собирается царица взять капеллу в свою поездку в стольный Киев. Весть о предстоящей поездке порадовала Григория Сковороду. Неужели он снова увидит широкий Днепр, веселые киевские улицы, товарищей по академии, откуда его два года назад забрали в придворную капеллу, в мглистый, неприветливый Петербург?

Но скоро все здесь надоело. Сковорода подает прошение о дальнейшей его учебе в Киевской академии. Жаль было отпускать хорошего певца, посему указом императрицы был подтвержден его музыкальный талант присвоением чина «придворного уставника», то есть регента, руководителя хора. В 1744 году Григорий Сковорода отбыл из Санкт-Петербурга. Вместе с тем навсегда остался здесь, в северной столице России. Остался своим музыкальным талантом, своим мудрым словом, которое стало краеугольным камнем фундамента украинской и российской философской мысли. И мы верим — настанет день, когда на одной из улиц Санкт-Петербурга появится в задумчивости и радости познания мира бронзовый Григорий Сковорода…


ЧЕЛОВЕК СОЗДАН ДЛЯ СЧАСТЬЯ…
Хоботков Анна, ученица 9 класса

КУ «ХС УВК имени В.Г.Короленко», председатель

совета музея истории УВК Харьковского областного совета

Руководитель: Воробьева М.А., учитель русского языка и мировой литературы


В жизни каждого человека духовные ценности играют важную роль, особое место среди них играют ценности нравственные. Писатель-гуманист В.Г.Короленко всю свою жизнь занимался проблемой нравственных ценностей, проблемой смысла человеческой жизни, недаром в критической литературе конца ХІХ – начала ХХ века его называли апостолом «всечеловеческой любви» и «совестью русского народа».

Вот уже 9 лет я живу и учусь в специальном учебном заведении, которое много раз меняло свое название. За 126 лет существования оно прошло путь от Мариинского училища для слепых детей до учебно-воспитательного комплекса. Но суть оставалась одна: школа-интернат имени В.Г.Короленко, где обучаются дети с проблемами зрения. С тех пор вот уже 92 года воспитанники школы с гордостью называют себя «короленковцами».

В гимне нашего учебного заведения есть такие слова:

Та зірка в темряві сія

З ім’ям славетним Короленка,

І до життя веде маленьких

Гімназія, що нам сім’я.

В этих строчках автор, выпускник нашей школы, отразил то трепетное и почтительное отношение к имени великого гуманиста, которое существует в нашем учебном заведении, носящем имя писателя вот уже 90 лет.

Почему именно нашей школе в далеком 1922 году в январе месяце было присвоено имя писателя-гуманиста В.Г. Короленко, человека с большим и добрым сердцем? Писатель никогда не был у нас, но его общественная деятельность, начиная с 1886 года, когда он вернулся из Сибирской ссылки, была непосредственно связана с благотворительным обществом призрения слепых в России. Он оказывал существенную помощь Попечительству императрицы Марии Александровны в организации училища для слепых детей. Своими литературными произведениями Короленко утверждал, что в стремлении к свету, к полноте жизни человек способен преодолеть все преграды, потому что он по божьему закону создан для счастья, как птица для полета.

Владимир Галактионович Короленко – это имя глубоко вошло в жизнь наших учащихся. К 100-летию школы в 1987 году был открыт музей, где оформлены экспозиции по двум направлениям: «История развития и становления учебного заведения» и «Жизнь и творчество В.Г. Короленко». Собраны уникальные экспонаты, связанные с жизнью и творчеством писателя-гуманиста. Мы встречаемся и переписываемся с потомками писателя, сотрудничаем с музеями В.Г.Короленко, со школами и библиотеками, носящими его имя.

В стенах гимназии прошло 25 Короленковских недель, в рамках которых в нашем музее проходят выставки, литературные чтения и спектакли по произведениям писателя, научно-практические конференции, радиожурналы, поездки в Полтаву, где жил и работал В.Г.Короленко.

В последние годы издаются новые книги о жизни писателя, публикуются журнальные статьи о нем. Почти все эти издания есть в нашем музее. Конечно, у каждого из нас выработалось свое представление о личности этого сильного, мужественного человека, очень чуткого к горю и несправедливости, но все согласны со словами литературного критика М.Н.Покровского: «О лучшем произведении Короленко едва ли возможны споры, лучшее его произведение не «Сон Макара», не «Слепой музыкант», не «Без языка», не «Дети подземелья», не «Бытовые явления». Лучшее его произведение – он сам, его жизнь, его существование».

Каждого, кто заходит в музей истории Харьковской гимназии для слепых детей, встречает простой, умный и добрый взгляд В.Г. Короленко. Курчавые волосы, окладистая борода, живые глаза. Сильный, волевой. Кажется, сейчас он нам расскажет о своей жизни, о людях, мужественных и свободолюбивых, о стремлении к свету. Читая его произведения, дневниковые записи, письма, мы пришли к выводу: ни малейшего противоречия не было между тем, чему учил и к чему призывал он своих читателей и тем, как жил и действовал сам. Потому и называем мы его: рыцарь чести и справедливости.

В произведениях писателя на первом плане всегда одно и то же: красота человеческой души, хоть на час, хоть на минуту, на мгновение, - но все-таки красота. Центр его произведений – красота человеческой природы, стремящейся к счастью. Здесь В.Г.Короленко несравненен. Смысл человеческой жизни писатель видел в достижении, стремлении – такова основная идея его очерка «Огоньки». «Самое большее, на что можно надеяться – это чтобы у людей становилось все больше силы желать, стремиться, достигать и опять стремиться. Если при этом люди научатся все больше помогать друг другу в пути, если будет все меньше отсталых, если на пройденных путях будет оставаться все больше маяков, светящих вперед,…то это и значит, что счастья будет все больше», - писал В.Г.Короленко.

Писатель считал, что счастье передается, как и несчастье, и поэтому каждый должен быть счастливым. Эта тема звучит и в рассказе «Парадокс». В.Г.Короленко устами одного из своих героев высказал самую задушевную мысль: «Человек создан для счастья, как птица для полета». Писатель с поразительным искусством показывает, как иногда в самом смиренном и забитом человеке вдруг вспыхивает сознание своего права на достойную жизнь и на столь же достойное, осмысленное счастье.

Счастье человека не в приобретении богатства и роскоши. Сам Владимир Галактионович был далек от роскоши и комфорта, был удовлетворен минимальными удобствами, любил физический труд. «Без черной работы в жизни не может быть и работы «светлой». В.Г.Короленко знал на собственном опыте, как тяжело порой достается кусок хлеба, ведь ему приходилось работать и чертежником, и корректором, он давал уроки, сапожничал, служил кассиром на пристани, поэтому пронес через всю жизнь уважение к физическому тяжелому труду.

Он любил косить траву и хлеб, рубить дрова, выращивать деревья и цветы. Стремился быть ближе к земле, к природе, наполнять ее красотой и щедростью собственную душу и дарить затем это богатство другим. Вообще соединение умственного и физического труда приносило ему огромное удовольствие.

Часто в беседе с близкими на тему здоровья он приводил изречение древнегреческого величайшего мыслителя Аристотеля: «Ничто так не изнуряет, не разрушает организм человека как длительное физическое бездействие».

Биограф писателя Ф.Д.Батюшков в книге «В.Г.Короленко как человек и писатель» отмечает: «У В.Г.Короленко была жилка спортсмена, которой я и сочувствовал, так что весной и осенью мы совершали дальние экскурсии на велосипедах, а зимой катались с ним на коньках, по соседству с домом, где он жил». К физическим упражнениям, закаливанию, спортивным играм приучал писатель и своих дочерей, и местную полтавскую детвору.

Короленко считал, что в системе воспитания маленького человека одно из важных мест должно занимать физическое развитие, соблюдение правил здорового образа жизни как залог сохранения здоровья. В повести «Слепой музыкант» дядя Максим начинает воспитание слепого племянника с физических упражнений и приучает мальчика обслуживать себя самостоятельно, отказываясь от помощи слуги.

Даже в пожилом возрасте В.Г.Короленко отличался небывалой выносливость и силой. Например, однажды ночью бандиты ворвались в его дом с целью ограбления. Писатель не растерялся, бросился на одного из них, сильно сжал руку нападавшего с пистолетом. Разоружив преступников, он заставил злоумышленников убежать.

У В.Г.Короленко была мечта по созданию организации содействия физическому воспитанию молодежи примерно в той форме, с которой он ознакомился , будучи в Англии. Вместе с земским врачом А.А.Волкенштейном им было учреждено Полтавское общество содействия физическому воспитанию детей. Комитет популяризировал идею исключительной важности проблемы здоровья детей в деле воспитания и формирования личности. Члены этой организации контролировали проведение комплекса физических упражнений и подвижных игр, читали бесплатные лекции для взрослых по физиологии и гигиене.

В.Г.Короленко постоянно подтверждал поступками свою любовь к простым людям, но это была любовь не «доброго дедушки» из детской сказки, а человека никогда ни к кому не относившегося с равнодушным безразличием. Писатель неразрывно переплетался в нем с гражданином и, встречая проявление зла и несправедливости в жизни, он, повинуясь голосу своей натуры, откладывал в сторону кисть художника и брался за перо публициста. Коренные пороки русской жизни один за другим в ярком свете вставали перед глазами читателей его публицистических работ.

Один из фактов. В начале ХХ века в Росси были учреждены военно-полевые суды, которые выносили смертные приговоры и приводили к гибели на виселицах сотен людей. В.Г.Короленко пишет ряд статей под общим названием «Бытовое явление». Изображение мук «смертников» в «Бытовом явлении» ярче и лучше всяких общих рассуждений освещало недопустимость смертной казни. Впечатление, произведенное этим публицистическим произведение было потрясающее: «Никакие думские речи, никакие трактаты, никакие драмы, романы не произведут одной тысячной того благотворного действия, какое должна произвести эта статья», - писал лев Толстой.

К представителям всех сменяющих друг друга режимов В.Г.Короленко обращался с призывом сохранять человечность.

Владимир Галактионович Короленко оставил нам колоссальный пример действенной любви и сострадания к людям. Мы же, потомки великого писателя не должны оставаться черствыми, равнодушными друг к другу. Люди ХХ века обязаны помнить и использовать этот пример истинной, великой любви к человеку. Там, где нужна рука помощи, ее обязательно нужно протянуть.

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка