Г. С. Сковороди



Сторінка43/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

В ЖИТТЄВІЙ І ТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ РАЇСИ КИРИЧЕНКО
Хорошун Дарина, учениця 9 – А класу, член НТУ «АКАДЕМІЯ»

Розсошенської гімназії Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Вигівська В. М., учитель української мови та літератури
З Полтавою і Полтавщиною пов’язане життя і діяльність багатьох митців-

композиторів, музикознавців, етнографів, як тих, хто тут народився, так і тих, кого життєва і творча доля привела в наш край.

Українська пісня доносилася до кожного жителя найвіддалених сіл Полтавщини, а в цьому вбачаємо велику заслугу народної артистки України Раїси Опанасівни Кириченко.

У роботі зроблено акцент на дослідженні питання про роль української пісні у виконанні Раїси Кириченко, що має величезний виховний вплив на особистість людини.



Мета статті – визначити зміст життєвої та творчої діяльності Р.Кириченко, розглянути особливості її пісенної творчості та дослідити феномен української пісні в її виконанні; сприяти популяризації пісень співачки на Полтавщині.

«Кожна її пісня, як джерельце цілющої води. П’єш, а пити хочеться ще і ще...» – так

пише О.Кравченко про Раїсу Кириченко [6, 7]. Українська пісня Раїси Корж (дівоче прізвище Р.Кириченко) починалася з дитинства. Усе життя своє вона присвятила їй.

Співати Рая навчилася раніше, аніж говорити. Ставала на стільчик, невеличка зростом, щоб усі бачили, і починала виводити ангельським голосочком, що всіх за душу брало [2].

«Уже тоді, виступаючи на табуретці з гармошкою батька чи в шкільній самодіяльності, я твердо вірила, що стану співачкою. Уявляла себе в святковій сукні; високою, стрункою, красивою…Хотілося, щоб слухали люди, захоплювалися моїм співом. Тому змалку не боялася сцени, виходила на неї впевнено, сміливо», - згадувала Раїса Кириченко [1, 5].

У Великі Кринки приїхав народний хор Кременчуцького автомобільного заводу. Для Раї цей день так і лишився святом на все життя. Керівник цього хору П. Оченаш наполегливо відшліфував своєрідний і такий багатий голос співачки, поступово даруючи їй усе складніші партії.

Після виконання пісні В.Міщенка «Море Кременчуцьке» сказав стримано, що це вже професійний рівень. Він зробив молоде дарування солісткою аматорського хору Палацу культури Кременчуцького автомобільного заводу, влаштувавши контролером на 460-му підприємстві [4, 5].

Її ім’я стало відомим за межами Кременчука. А потім на горизонті її долі з’явилась Богдана Авдієвська. Керувала вона ансамблем «Веселка» Полтавської філармонії. Вже в 1962 році талановиту дівчину запросили в Полтавську філармонію.

Р.О. Корж познайомилася у Полтавській обласній філармонії з майбутнім чоловіком Миколою Кириченко. Цих двох талановитих людей поєднала любов до пісні. Більше 10 років її трудової біографії пов’язано з роботою в рідній Полтаві.

Одна з провідних тем творчості співачки – материнська любов. «Коли співаю пісні Марусі Чурай або про маму, – зазначає Р. Кириченко, – стає одразу легше на душі, світліше, чи що. Неначе й справді мамине благословення отримую»[3, 4]

Згодом доля звела з композитором В. Домшинським, який з В. Крищенком написав для неї пісню «Я горда жінка», в її репертуарі з’явилися пісні композитора Леоніда Нечипорука на слова В. Крищенка: «Бабине літо»; «Від весни до літа»; «Чаруєш ти»; «Над моєю долею журавлі летять» Далі познайомилася з творчістю Миколи Сніжка, поета-лікаря. Його пісні «Моя подруга мила»; «Хризантема», музику до яких написав Л. Нечипорук, полюбилися співачці і слухачам. (Додаток А)

Всеукраїнський фестиваль родинної творчості «Мотив для двох сердець», на який подружжя Кириченків запросили Світлана і Віталій Білоножки, ознаменував появу нового вокального дуету. Ось тоді й виникла ця ідея – заспівати вдвох. (Додаток Б)

Валерій Соколик розписав пісню на два голоси. Тембрально їхні голоси злилися – і пісня зазвучала. І були дві пісні Олексія Чухрая і Миколи Ляпаненка «Доля у нас – два крила» та «Любове ніжна моя», які вдалися і авторам, і виконавцям. (Додаток В)

Найбільш талановитою серед усіх виявилася Наталочка Шинкаренко, яку співачка тримала за ученицю. Коли заспівала «Два дубки», вона радісно сказала: «У неї – моя доля. У ній – моє продовження…» І коли 25 листопада 2004 року відбувся Всеукраїнський пісенний фестиваль в Національному палаці «Україна», Раїса Опанасівна розчулено пригорнула її до себе: «Це, мабуть, я…» (Додаток Г)

1. У роботі проаналізовано джерела про Р.Кириченко з метою узагальнення та

систематизації, спостереження за розквітом життєвої та творчої діяльності

співачки. Визначено особливості сприймання нею народних витоків української

пісні та шляхи формування творчої майстерності співачки.



  1. Встановлено особливості феномену української пісні, його впливу на систему ціннісних орієнтацій Раїси Кириченко. Феномен української пісні у виконанні співачки розуміємо як пісню, що виконана серцем, душею, яка «допомагає відчути пісенний образ».

  2. Розкрито багатство репертуару ( пісні про маму, рідну хату, село, Україну, кохання та ін.) Р.Кириченко, його народну та патріотичну спрямованість. Він охоплює водночас пісні громадянського та ліричного звучання. Вона постійно вдосконалювала техніку пісенного виконання, збагачувала свій репертуар.

  3. Визначено роль української пісні Р.Кириченко на Полтавщині як феномену духовності Полтавського співочого краю. У піснях відображені аспекти народного життя, притаманного для нашої місцевості. Все це відіграє значну роль у вихованні сучасної учнівської молоді.

Список джерел та літератури

  1. Волкова Г. Кожна школа Полтавщини одержала в подарунок автобіографічну книгу Р. Кириченко «Я козачка твоя, Україно» // Вечірня Полтава. – 2007. – 15 березня. – С. 5.

  2. Григор’єв В. Доля освічена піснею: [Про Р.Кириченко] //Районні вісті. – Глобине. – 2005. – 6 серпня.

  3. Дашкова Н. Раїса Кириченко: «У своїх батьків я зняла самі вершки»: [Про співачку] // Решетилівський вісник . – 1999. – 28 серпня. – С. 4.

  4. Кириченко Р. «Співаю, аж зорі падають»: [Інтерв’ю брала Г.Волкова] // Молода громада. – 1993. – 20 листопада. – С.5.

  5. Кириченко Р.О. Я козачка твоя, Україно. – Полтава: Видавництво «Полтава», 2003. – 212 с.

  6. Кравченко О. Берегиня української пісні: [Про Р.Кириченко] // Вісті. Полтава. – 2005. – 14 жовтня. С.7.


ЛЕГЕНДИ РІДНОГО КРАЮ
Хрякова Надія, вихованка гуртка «Юні археологи» Золочівського БДЮТ,

учениця Ряснянської ЗОШ І – ІІІ ступенів Золочівської районної ради Харківської області

Керівник: Світлична О. В., методист, керівник гуртків Золочівського БДЮТ
Усна народна словесність є однією з форм суспільної свідомості, узагальненням життєвого досвіду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі знайшли відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні та духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, морально-етичні настанови, людські переживання і настрої.

Значним масивом народної прози є легенди, перекази та оповідання, об’єднані загальною назвою фольклорної документалістики. Як і усна історія кожного народу, легенди та перекази відіграють винятково важливу роль у становленні і розвитку національної культури та світоглядного рівня своїх творців та носіїв. Про це свідчить і той факт, що вченими-народознавцями створена Міжнародна комісія по вивченню неказкової прози, яка розподілила легенди і перекази на:



  • Етіологічні та есхатологічні;

  • - Історичні та культурно-історичні (топонімічні, про війни, про видатних осіб, про порушення суспільного порядку);

  • - Міфічні – про надприродні істоти і явища.

Легенди і перекази зберігають і передають данні про історичне минуле народу, пояснюють причини виникнення різних явищ природи, фіксують народні знання та уявлення про неї.

Легенди за змістом подібні до фантастичних казок, але сюжети легенд більше, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. У легендах відбувається закріплення в усній традиції та пам’яті поколінь певної, заснованої на надприродній причинності, пояснювальної інформації про природні та суспільні явища, історичні події, вчинки визначних осіб; з’ясування і збереження певних космогонічних, міфологічних, релігійних, історичних та соціальних уявлень.

До легенд близькі численні фантастичні-демонологічні народні оповідання, що грунтуються на давніх віруваннях у ”нечисту силу” (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів, вовкулаків), людей з надприродною силою (чарівників, відьом тощо).

Перекази від легенд відрізняються тим, що вони мають здебільш реалістичний характер, повязані з історичними подіями. Значна частина переказів пояснює місцеві назви. Перекази відображають життєві факти, явища і події, інформація про які ведеться не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва жанру – переказ). Ці оповідання переходили з уст в уста, набували емоційного забарвлення, проте не відривались від реальних фактів.

Один із записаних переказів - «Чернечий ліс». У ХVІІ ст. на місці сучасного села Писарівка виник православний монастир. Слід зазначити, що наш край тоді був південним кордоном Московського царства і тут проходила межа з Диким полем. Отже, ченцям монастиря тут жилось нелегко, постійною була загроза татарських нападів, тим більше, що славнозвісний шлях татарів в глиб Росії – Муравський – проходив поруч. Зважаючи на суворі умови життя, охочих їхати в цей монастир не було. Тому монастир став місцем «заслання» духовних осіб, які чимось провинились з точки зору церковної влади в більш безпечних місцях. З огляду на ці обставини, братія тут зібралась далеко не ангельської поведінки. Ченцям досить скоро набридло відмолювати гріхи, і вони взялись за більш достойну з їхньої точки зору справу. Ігумен монастиря очолив, сказати б сучасною мовою – організоване злочинне угруповування, і служителі обителі почали здійснювати грабіжницькі напади на купців, які проїздили Муравським шляхом. Чи довго, чи недовго тривало це беззаконня – невідомо. Та скільки б злодійській нитці не мотатись, кінчик все одно знайдеться. Чутки про грабіжників у рясі дійшли до царської адміністрації, і в монастир неждано-негадано наскочив загін стрільців. Монахів почали хапати, кого де зловлять. Лише ігумену вдалось вирватись з облави. Прихопивши скриньку з награбованими коштовностями, він скочив у бричку, запряжену трійкою коней, і щодуху помчав геть. Та не так просто було втекти від стрільців, вони теж скочили на коней. Почалась погоня. Звісно, вершник мчить з більшою швидкістю, ніж упряж коней, тому стрільці почали наздоганяти бричку. Тоді ігумен спрямував коней до лісу, схопив скриньку і скочив у хащі. Так його і не знайшли. З того часу ліс, у якому зник ігумен-чернець, став називатись «Чернечий». А заарештованим ченцям тепер уже довелось відбувати заслання не в духовному стані і не в обителі. З того часу монастир припинив своє існування. Та ще й до нашого часу старі люди називають Писарівку «Манастир».

Та одна із легенд «Дружок». Раніше в нашому селі було багато відьом. На нашій вулиці жила одна в ярку, інша – там, де вже й хати немає, тільки садок залишивсь. Не раз відьми перекидались чорними кішками, пролазили в хлів до корів і вночі їх доїли. Вийде господиня вранці до корови, а молока нема. Інколи і ловили їх за цим заняттям, та що ж їм зробиш? Вони так уміли заморочити чоловіка, що завжди виходили з води сухими. А ця історія трапилась не так вже й давно, на нашій пам’яті. Жила собі вдова Марія. Була вона дояркою. Пізної осені ввечері поверталась з роботи вже в темряві. Воно ще й не зовсім темно, а все ж допуття щось розглядіти важко. Тільки відійшла від ферми, аж гульк – за нею песик біжить. Марія глянула – та це ж її Дружок! "Видно відв’язався", - подумала жінка. «Ах ти ж капосний, мабуть, вже якоїсь шкоди наробив», - почала вичитувати йому Марія. «А втім, - подумала, – бач, хазяйку зустрічати прийшов, молодець». А Дружок тільки хвостиком крутить, так і в’ється в’юном коло ніг. Так і дійшли до самого дому. Відкриває Марія хвіртку, а її Дружок сидить дома на цепу. Оглянулась: «А це ж хто?!» А песик заскалив якось дивно зуби та й прохрипів людським голосом: «Гха! Дрружок, Дрружок! Га-га-га!». Крутнув хвостом і поволі розтав у темряві. У Марії ноги ніби свинцем налились, так на деякий час і заклякла, не могла зрушити з місця від переляку. А справжній Дружок у дворі вигнувся бубликом, шерсть у нього стала дибом, пес жалісно заскавулив і сховавсь у будці. Ще довго після того Марія боялась повертатись додому одна…

Отже, зібрані та записані під час етнографічних експедицій легенди та перекази будуть збереженими для нащадків та корисними при вивченні історії та народної творчості рідного краю, при проведенні народознавчих заходів, можуть стати в нагоді всім, хто цікавиться минулим своїх сіл та своїми історичними коренями.
Віра, надія, любов

як духовно-практичні виміри людини
Цибульник Юлія, учениця 9 класу Шарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Гетьман О. П., учитель історії
Загальноприйнятим і простим є твердження, що людина не може жити без віри,надії і любові. А звідки взялися ці три слова? Що вони означають?

Ці чесноти з'явилися за часів становлення християнства. Є легенда, що за правління імператора Адріана жила в Римі вдова Софія з трьома доньками, що мали імена Віра, Надія і Любов. Побожна мати назвала своїх дочок іменами трьох богословських чеснот. Вона дбайливо виховувала їх, даючи приклад мужності та витривалості у святій вірі. У 137 році почалося переслідування християн, матір з доньками ув'язнили та відправили на суд до імператора. Коли вимоги зректися християнської віри не допомогли, Адріан доручив родовитій жінці Палладії переконати матір та дочок вернутися до ідолопоклоніння. Проте їй теж це не вдалося. Розлючений імператор наказав замучити трьох невинних дівчат, а матір відпустити на волю. Софія поховала тіла своїх доньок, а сама провела у молитві три дні біля їхнього гробу. Третього дня Бог забрав її святу душу до Себе. З того часу Віра, Надія і Любов - одвічні фундаментальні цінності людської духовності.

Насамперед віра — це почуття, усвідомлення певного ідеалу, упевненість у чомусь буз доказів. Розрізняють такі види віри: буденна, релігійна , філософська. Віра — основа творчих потенцій людини, вона забезпечує здатність особистості долати самообмеженість, адже складові внутрішнього світу людини — досвід, знання, чуттєві образи у пам'яті, душа — часто виявляються як чинники, що обмежують творчість. Віра спонукає людину до діяльності. Вона виявляє і зумовлює потребу в реалізації прихованої в людині можливості здійснити те, що здається нездійсненним. Віра надихає людину, піднімає її над обставинами. У вірі і через віру знання отримують практичну енергію, збагачуються почуттям і волею. Завдяки вірі людина робить новий крок у безмежно-невідоме, долає власну обмеженість, що притаманна їй у зв'язку з обмеженістю досвіду, розсудливості. Виявлення віри найчастіше проявляється в молоді, що немає життєвого досвіду, живе мріями й бажаннями, прагне до нового. Віра лежить в основі нашого життя. А вірити чи не вірити — справа кожної людини. Бо поняття й почуття віри або невіри притаманне кожній людині. Саме по собі слово «віра», як символічне окреслення явища буття людини, вживається найчастіше у трьох вимірах понятійності. Перше — виходить із суспільно-побутового перебігу людських взаємин, окреслює почуттєвий стан людини. У значно вужчому окресленні стану почуттів та свідомості слово «віра» вживається при визначенні ставлення людини до існуючого світо буття. Цей вимір понятійності поділяє людей на віруючих і невіруючих. Тобто таких, які сприймають і визнають існування Бога, або не сприймають і не визнають. Третя понятійність слова «віра» визначає характер релігійного світогляду людини: віра християнська, іудейська, мусульманська і т.д. Отже, віра проявляє себе як орган духовного зв'язку людини з природою, суспільством, всесвітом взагалі. Людина, що вірить у Бога, водночас і вірить в існування непорушних законів Божих, Божої милості і Божої кари. І мораль, ставлення до інших людей, до батьків, дітей, друзів також перебувають у рамках цих законів.

Віра народжує надію. Надія — чекання чогось дуже жаданого, впевненість у можливості здійснення. Віра в позитивну розв’язку ситуації, що склалась у житті людини. Зневірена людина втрачає надію на майбутнє, одночасно втрачаючи істинність людського ставлення до дійсності, суб'єктивного сприйняття обставин і протистояння їм діяльністю. Зі втратою надії втрачається людяність взагалі. Без надії людина може вести лише тваринний спосіб життя. Надія - це остання ниточка, що з'єднує людину з культурою. "Надія помирає останньою ", — говорять в народі, підкреслюючи тим самим надзвичайну роль надії в існуванні людини. Hа крилах надії духовність людини досягає найбільш віддалених горизонтів майбутнього, відтворює його не тільки як можливе, а й як належне і необхідне. Як і віра, надія запалює людину активністю, надихає її потребою творчості, діяльності. Єднаючись з вірою, надія не пориває союзу зі знанням. Без нього надія стає сліпою.

Третя головна складова людської духовності - любов. Це поняття - багатозначне. У поетів любов — це жага, що пристрасно мчить назустріч своєму предмету , надихаючи їх на нові витвори. У авторів пригодницьких романів любов — жага до життя . У вчених — біохімічний процес, що відбувається в мозку людини, супроводжується викидом гормонів побачивши об'єкт любові. А в лікарів — це взагалі хвороба. Слід зауважити, що однозначного визначення поняття "любов" немає. І кожен із нас може спробувати подати своє розуміння цього слова. Я вважаю, що любов — це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність із невідомими властивостями та силами світу, бо інакше вона постійно перебуватиме під впливом відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю світу. Любов — це те, що формує здатність до почуттєвого виявлення окремих предметів і явищ як невід'ємної умови свого існування. Такі предмети та явища мають уявлятися настільки необхідними людині, що одна лише думка про можливість втратити їх може спричинити почуття самознищення. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна жити. Особливим проявом любові є кохання. Почуття сердечної прихильності хлопця до дівчини або дівчини до хлопця називається коханням. Любити — не означає тільки говорити слово «люблю». Справжня любов вище від багатьох слів. Мабуть, не випадково, що таке слово є в українській мові — мові народу, який здатний по-особливому виявляти свої почуття. Любов — прекрасне, містке і багатогранне почуття. Воно означає і почуття глибокої сердечної прихильності до батьків, друзів, своєї Батьківщини. Любов пов'язана з вірністю і відданістю іншим людям. Любов означає віддаватися себе іншим людям, щиро виражати їм свої почуття, приділяти увагу, присвячувати час, тобто бути відданим іншим людям. Приклад такої самовідданості демонструє для людей Бог. У Біблії написано, що Бог так полюбив світ, що віддав свого Єдиного Сина — Ісуса Христа, щоб визволити всіх людей від смерті і гріха. У Біблії також говориться, що найбільшу любов проявляє та людина, яка готова віддати своє життя за друзів.

Отже, віра, надія, любов допомагають людині в нелегкому земному житті, яке зіткане не тільки з добра, а часто у ньому людина зустрічається зі злом. Я вірю, що свята Софія, ім'я якої перекладається як «мудрість», через Віру та Надію передала нам мудрість віри, силу надії і красу любові.



Краса є сенс житія людського

У вірі і надії в майбуття,

В любові щирій до всього земного,

У творення гармонії й добра.

Хай завжди кожному з нас віра приносить мудрість, силу, дає надію, а любов відкриває красу.




«Філософія серця» Памфіла Юркевича
Чаговець Дмитро, учень 10 класу Давиденко Андрій, учень 9 класу

Сляднєва Катерина, учениця 11 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Десятник О.І., вчитель української мови і літератури
«Філософія серця» - основний традиційний напрям української філософії, який відображає специфіку ментальної свідомості. Серце як прихований центр центрів людського буття є проблемою не тільки української душі, а всього людства загалом. Уперше найповніше формування «Філософії серця» спостерігається у вченні Григорія Сковороди: «Істиною людиною є серце в людині, глибоке ж серце – одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа». Після Григорія Савича Сковороди цей напрям української філософії продовжив Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич є видатним представником української академічної філософії. Він народився 16 лютого 1826р. в с. Ліплява (нині Золотоніський район Черкаської області) у родині православного священика. Після закінчення Полтавської духовної семінарії став слухачем Київської духовної академії. У 1852р. здобув ступінь магістра і згодом (1854р.) був призначений помічником інспектора академії. Відмовившись від адміністративної діяльності, перейшов на викладацьку роботу. З 1858р. – професор філософії Київської духовної академії. В 1861р. переїхав до Москви, очолив кафедру філософії в Московському університеті, де читав курс історії філософії, логіки, психології, педагогіки, виконував з 1869р. обов’язки декана історико-філологічного факультету. Памфіл Юркевич є одним із безпосередніх вчителів В.С. Соловйова, якому передав свій курс в Московському університеті. Помер філософ 4 жовтня 1874р., похований на цвинтарі Данилового монастиря у Москві.

Із 48 років життя і 23 років самостійної творчої діяльності цього філософа 10 років припадає на київський, а 13 – на московський періоди. Між цими двома періодами існує істотна відмінність як з огляду на спрямування творчої діяльності, так і зважаючи на той суспільно-духовний клімат, на тлі якого проходила діяльність П. Юркевича. Як філософ він відрізнявся глибоким знанням історії філософії, новітніх для того часу течій і напрямів філософської думки.

У своїх працях П. Юркевич послуговувався досягненнями видатних мислителів античності. Високо цінував Декарта, Лейбніца, Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Останнього він цінував за те, що Гегель проникнув у свідомість людства - це невичерпне джерело начал, ідей, поглядів, відзначаючи при цьому, що спекулятивна думка не заслонила від філософа феноменологічну дійсність. Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. Центральною проблемою якої є проблема людини.

Основні засади «Філософії серця» П. Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце у філософії П. Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Саме в серці людини міститься основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї особливості, яка вирізняє душу однієї людини серед інших.

Філософ дійшов висновку, що світ як система життєдайних, сповнених краси й знаменності явищ, існує й відкривається спершу для глибокого серця, а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що їх розв'язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця.

Отже, «філософія серця» П. Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати такі душевні стани, що за своєю духовністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці.


ПОДОРОЖ ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ СВІТУ
Чаплигіна Анна, учениця 7 класу Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Руднєва І.Д., практичний психолог
Свідчення про перші організовані подорожі з метою знайомства з культурою і природою інших народів дійшли до нас з древнього світу. Фактично першими мандрівниками були купці. Поїздки древніх греків і римлян в Єгипет з V ст. до нашої ери були частим явищем. Їх приваблювала незвична природа Єгипту, древня історія, культура, краса єгипетських будівель.

Відвідуючи Єгипет, грецькі і римські мандрівники залишали короткі записки із вказуванням свого імені-графіті. Одним із таких мандрівників був відомий філософ, "батько історії" - Геродот. Свої численні довготривалі мандрівки по різних землях Геродот описав в дев'яти книгах. Друга книга присвячена древньому Єгипту, котрий Геродот відвідав після 459 р. н. є. Він описав свій маршрут по долині Нілу. Геродот був першим грецьким "туристом", про якого є достовірні дані.

Також звертають увагу на те, що люди мандрували з давніх часів. Посилаються на приклад Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, згадують слово "волоцюга" як термін, що означав у нашій давній мові вітчизняних туристів. Якщо слідувати цій логіці, то до перших туристів треба додати татаро-монголів, а також угорців, або готів, які сотнями тисяч переміщались по безкраїх просторах Азії і Європи. А чим не туристи у такому разі ті, хто мандрував "із варяг в греки", або чумаки, що регулярно відвідували Крим, або бурлаки, які подорожували вздовж Волги?

Хотілося б підкреслити, що мандрівники були за всіх часів, проте це не є доказом того, що існував туризм. Тобто можна вказати на таку парадоксальну річ - мандрівники існують давно, а туризм виник недавно. Вважається, що масовий туризм у його сучасному вигляді з'явився на почату XVIII століття . Звертаючи увагу на складність і небезпечність мандрів, до цього часу мало хто наважувався, ризикуючи життям і здоров'ям, вирушати в далеку подорож, коли на те не було достатньо вагомих причин. Тому мандри були пов'язані переважно з релігійною метою або з торговельною, військовою чи іншою службовою діяльностями. В Україні туризм з'являється ще пізніше. "Українська мова не знала слова "туризм" та похідного від нього "турист" аж до другої половини XIX століття. Воно з'являється в І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова - з поясненням "турист - тобто подорожуючий" згодом-у інших авторів" .

Мандрівкою по своїй країні для древніх греків були поїздки в Олімпію на Олімпійські ігри. Нерідко римляни і греки здійснювали далекі мандрівки до цілющих джерел. Коли сформувалися основні релігійні течії, з'явилась ще одна численна категорія мандрівників до "святих місць" - це пілігрими, або паломники.

Видатні філософи давнини Арістотель, Демокріт, Квінтіліан у своїх трактатах про виховання вказували на необхідність "відвідування природи" і її пізнання.

В кінці XVII - на поч. XVIII століття в європейських країнах при вивченні окремих дисциплін деякі вчителі стали використовувати в роботі з учнями пішохідні прогулянки і поїздки до навколишніх видатних місць. Такі найпростіші форми подорожей отримали назву екскурсій.

Природа - невичерпне джерело для людини. Починаючи від матеріальних багатств, які вона дає, закінчуючи такими ресурсами, як рекреаційні. Слід сказати, що використання рекреаційних ресурсів - це не просто можливість оздоровити людину, але й хороша нагода внести до економіки суттєвий вклад. Так, Іспанія, Італія та інші країни, де широко розвинений туризм, отримують біля 30% валового національного продукту саме з галузі туризму.

В Україні також є чималі можливостей для природокористування в області рекреації. Південні береги України (Одеська, Херсонська області, Крим), Карпатський край, басейн Дніпра та Дністра, Полісся - чимале поле для розвитку і використання рекреаційних ресурсів.

Однак, говорячи про економічну сторону такого природокористування, не варто забувати про екологічні питання, які неминуче пов'язані з туристичною галуззю.

Швидкий розвиток туризму поставив уряди багатьох держав перед проблемою планування та регулювання туристичної діяльності, щоб запобігти негативному впливу туризму на довкілля. Тільки комплексний підхід до цього питання як зі сторони державних органів, так і зі сторони самих громадян, може дозволити розумно використовувати природні ресурси в цілях оздоровлення, активного відпочинку та пізнавальної діяльності.

Надзвичайної важливості набув сталий розвиток туризму, що задовольняє соціальні, естетичні, економічні потреби туристів і одночасно сприяє формуванню екологічної культури особистості. Всесвітня туристична організація (ВТО) і Всесвітня рада з туризму та подорожей (WTTC) підтримали ідею сталого розвитку туризму. Запропоновано комплекс заходів: розширення географії туризму, включення нових об'єктів показу, обмеження в'їзду та зменшенням рівня навантаження, забруднення територій.

Так, наприклад, уряди таких екологічно чуттєвих областей як Галапагоські острови (Еквадор), Непал, Беліз, Коста Ріка почали розробляти спеціальні концепції розвитку туризму, щоб гарантувати захист довкілля від забруднення та взагалі руйнації екосистем внаслідок туристичної діяльності. Інший приклад: у Гімалаях шлях на Еверест, Аннапурну так добре освоєний, що у 1989 р. була створена спеціальна експедиція, з метою прибрати сміття поблизу базового табору, (особливості цієї місцевості створюють проблеми з утилізацією відходів).

У туристичних центрах існує проблема візуального забруднення, яка пов'язана з їх забудовою, що не відповідає існуючій архітектурі. Уряди деяких країн почали вводити обмеження на використання типових проектів, вимагати, щоб готелі будувалися з місцевих матеріалів і відповідали традиційним стилям архітектури та не перевищували визначеної висоти. Наприклад, уряд Тунісу обмежує висоту готелів середньою висотою пальм, що його оточують; уряд Маврікія контролює архітектурний стиль та будівельні матеріали; відділ туризму на о.Лансероте (Іспанія) контролює стиль будинку та їх кольори - дозволені лише білий, синій та зелений.

Формою візуального забруднення території є написи на стінах давніх пам'яток. Проблема не нова, ще римляни дві тисячі років тому залишали власні імена на грецьких монументах. Засоби боротьби з цим явищем різноманітні. Іноді уряд вдається до обмеження доступу, як у випадку із Стоунхенджем - відвідувачам більше не дозволяється вільно гуляти серед валунів, вони мають можливість дивитися на пам'ятку.

Проблема перевантаження об'єкту або певної території існує на психологічному та фізичному рівні. Психологічна місткість об'єкту - це рівень навантаження після якого об'єкт починає втрачати свою атрактивність для туристів. Одна з перших спроб виміру психологічної місткості пляжу була здійснена у Brittas Bay (Ірландія) на початку 70-х років. Опитування засвідчило, пляж не вважався переповненим відвідувачами якщо присутні 1000 осіб на гектар (десять квадратних метрів на людину). Фізичне навантаження визначається здатністю природних об'єктів постійно відновлюватися при відвідуванні їх туристами. Національні парки, заповідники дикої природи, сільська місцевість, пляжі, видатні пам'ятки архітектури чуттєві до перевантаження та мають норму кількості туристів, яких приймають без порушення балансу.

Людина, суспільство не можуть не впливати на природу. Навіть у період свого відпочинку людина так чи інакше взаємодіє з природою.

Під час подорожей і походів, як по рідній землі, так і в інших країнах, подорожуючі знайомляться з країною, її людьми, їх життям і національною культурою. Вони розширюють і поглиблюють свої знання в області ботаніки, зоології, географії, геології, метеорології і астрономії, сільського і лісного господарства, історії і культури. Правильно організована подорож або похід вносить важливий внесок в розвиток загальноосвітньої підготовки.

Завдяки постійному переміщенню по місцевості, вмінню користуватися картою і компасом, активній участі в різного роду іграх на місцевості і туристичних змаганнях розширюється кругозір кожного учасника змагань.

Подорожі та туризм надають велику допомогу у вивченні історії і формуванні світогляду, веде до поваги й активного захисту природних багатств.

Туризм - це можливість наблизити сучасну людину до природного довкілля, це унікальна можливість мирного взаємозбагачення.
ОСОБЛИВОСТІ ВЕСІЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ І ОБРЯДІВ В СЕЛІ КОСТЯНТИНІВКА

МЕЛІТОПОЛЬСЬКОГО РАЙОНУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Чеботаєва Тетяна, Степаненко Ангеліна учениці Костянтинівського

РНВО №1«Таврія», вихованки гуртка «Історичне краєзнавство»

КЗ «ЗОЦТКУМ» Запорізької обласної ради

Керівник: Горбова О. А., вчитель історії та правознавства


В традиційній культурі українців весілля, як обрядовий інститут є найколоритнішим і разом з тим найконсервативнішим, і це дає змогу використовувати його як джерело для вивчення різноманітних сфер життя, простежити складний і тривалий шлях еволюції й трансформації суспільства та культури народу. Для дослідження цих процесів потрібне відтворення весільної обрядовості як системи, що складається з низки різноманітних обрядів.

Весільна обрядовість українців Запорізького краю в основних рисах подібна до весільної обрядовості в інших регіонах України. Разом з тим, існують, як і у кожного регіона, специфічні елементи обрядодій.

Актуальність роботи зумовлена посиленням уваги до духовної сфери життя людини, яка стала у сучасному соціумі невід'ємною частиною суспільного життя людства. Про весільні традиції та сімейні відносини в українській сім’ї в минулому значна частина населення України не має навіть спрощеного уявлення. Зараз ні преса, ні телебачення, ні будь-яка інша інформаційна служба не задаються метою просвітництва народу по цій темі. Пам’ять про своїх пращурів та їх традиції – не забаганка і не данина моді. Це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи звичаї, реліквії і обряди свого народу, та передаючи їх у спадок наступним поколінням.

Мета роботи полягає у вивченні весільних обрядів та традицій населення села Костянтинівки, виявленні їх особливостей і змін в процесі еволюції у період від заснування села (1859 р.) до початку ХХІ ст.

Методологія і методи дослідження: робота з документами, метод інтерв’ю, опитування, історичний, проблемно-хронологічний метод, метод аналізу, порівняльно-історичний метод.

Новизна здобутих результатів полягає в тому, що на основі аналізу локальних досліджень окремих аспектів сімейно-шлюбних та соціальних відносин було показано цільну картину еволюції весільних традицій населення села Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області.

Проблематика весільної обрядовості українців Запорізького краю до цього часу не знайшла належного висвітлення в науковій літературі.

Регіональна весільна обрядовість до теперішнього часу залишається малодослідженою. Стан дослідження весільної обрядовості Запорізького краю потребує цілісного, узагальнюючого етнологічного дослідження.

Особливості весільного обряду в с. Костянтинівка Мелітопольського району

Створенню сім’ї в народі завжди надавалося надзвичайно велике значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми, що формувалися протягом століть. Щоб об’єктивно проаналізувати картину місцевих весільних звичаїв та обрядів, які сформувалися в нашому краї, потрібно вивчити ситуацію, яка склалася в даній місцевості.



В ході нашого дослідження з метою аналізу змін, що відбулися в традиційній весільній обрядовості з часу заснування села Костянтинівка до сучасності було проведено опитування серед населення села Костянтинівка Мелітопольського району протягом травня-вересня 2013 року.

Серед завдань, що ставились, було вирішення таких питань:



  1. аналіз змін, що відбулися в весільній обрядовості населення від часу заснування села, а також в радянські часи, виявлення співвідношення давніх традицій й нових явищ;

  2. визначення й характеристика причин зміни весільних традицій і обрядів;

  3. аналіз сучасного стану весільної обрядовості.

Отримані відповіді дають можливість більш об’єктивно аналізувати процеси еволюції сімейно-шлюбних відносин і весільних традицій, зрозуміти сутність поглядів населення щодо весільної обрядовості. Не претендуємо на широкі узагальнення, але спробуємо зробити локальні висновки, які можуть бути характерними і для інших регіонів країни.

Нами було опитано 80 респондентів віком від 45 років і старше. Це жителі села Костянтинівки, які одружувалися в період радянських часів, були присутні на багатьох весіллях в той час, а також одружували своїх дітей, племінників в сучасний період, а також старожили села, які можуть надати відомості про найдавніші обряди весільного циклу в нашій місцевості.

В ході спілкування зі старожилами села було виявлено, що з часу заснування с. Костянтинівки і до революції 1917 року, серед населення нашого краю зберігалися традиційні українські весільні обряди передвесільного, власне весільного і післявесільного циклу. Обов’язковим було в той час вінчання, бо саме в церкві відбувалася реєстрація шлюбу з обов’язковим занесенням записів до Книги реєстрації церковних обрядів. Старі люди говорять, що весілля тоді було дуже красивим обрядом: біле плаття нареченої, хоровий спів і яскраве церковне освітлення. Велика двокупольна кам’яна церква із дзвіницею існувала в с. Костянтинівка з 1869 р., яка була побудована на кошти прихожан й освячена на честь Казанської ікони Божої Матері, де й відбувалися місцеві весілля. Також тоді обов’язково співалися обрядові пісні під час кожного обряду. Але, на жаль, серед опитаних мало хто може згадати хоча б рядок таких весільних пісень.

В процесі спілкування з старожилами села було визначено, що під час Великої Вітчизняної війни й на протязі першого десятиліття по її закінченні весілля, як таке, фактично не справляли. Молоді, як правило, просто реєстрували шлюб в органах реєстрації цивільного стану, а після цього деякі молоді сім’ї запрошували до себе небагато найближчих родичів (тітоньок, дядьків), щоб хоч трошки «посидіти» й, таким чином, відсвяткувати цей визначний у їхньому житті день. Та більшість молодих пар не могли собі дозволити навіть цього через важке матеріальне становище, їм не вистачало коштів навіть на те, щоб накрити хоча б «скромний стіл».

Наречена в цей період не вдягала білої сукні, й, тим більше, молодята не могли собі дозволити сфотографуватися. У деяких молодят навіть їхні батьки не змогли приїхати на офіційну реєстрацію шлюбу, бо вони жили в іншому місті й дістати гроші на проїзд було проблематично. Знайомство з батьками нареченої й нареченого часто відбувалось через певний час після одруження. Матір молодої, як правило, в таких випадках передавала придане доньці (подушки, рушники, білизну) сторонніми людьми, наприклад, транспортом, що їхав у потрібному напрямку.

З кінця 50-х – у 60-ті роки починають потроху відроджуватися давні весільні традиції і обряди, хоча й дещо видозмінені. Дівчата починають одягати білі сукні, які все частіше замовляють в ательє або в кравців, а також з’являються віночки з довгою фатою. Звичайно, що ні про який обряд вінчання в період радянської влади й мови не було, оскільки церковне життя заборонялося. Але основні давні обрядові елементи стають обов’язковими на весіллі в нашому селі.

Опитування показало, що, як і колись, все починалося зі сватання, коли представники від молодого йшли до батьків майбутньої нареченої укладати попередню угоду про шлюб. Сватання відбувалось приблизно за місяць до весілля. В свати брали когось із родичів (рідних дядьків, троюрідних братів) або якусь поважну людину у селі. Разом із сватами йшли батьки нареченого, наречений. Свататись йшли з хлібом-сіллю, із собою приносили також ковбасу, горілку тощо. Під час сватання співалі різні старовинні пісні.

Батьки нареченої, як показало опитування, майже завжди одразу давали згоду на шлюб доньки під час сватання, оскільки свати приходили вже за попередньою домовленістю молодих. Але, якщо й траплялась відмова, то тоді казали, що хлопець «отримав гарбуза». Випадки, коли б сваталася сама дівчина до хлопця в нашому селі ніхто з опитаних згадати не зміг. Отже, це для нашого краю було не характерно. Сучасне сватання, за традицією, відбувається також в домі нареченої, куди приходять батьки молодого, щоб познайомитися із сватами та «благословити» молодих.

Коровай й весільне печиво пекли за день до весілля. Коровай пекли самі або ж на замовлення, як правило, називали його «гільце». А шишки напередодні весілля випікали в домі нареченої. З 90-х років коровай й обрядове печиво купуються або виготовляються винятково на замовлення. Шишки в кінці 50-х – в 60-ті роки використовувались під час запрошення нареченою гостей на весілля. Наречена зі старшою дружкою ходила по дворах, закликала гостей на весілля й давала їм поцілювати шишку. А вже на самому весіллі під час обдарування молодих кожному гостю роздавали шишки. Ця традиція збереглася й досі.

Напередодні весілля у нареченої відбувався дівич-вечір, під час якого дівчата збиралися у нареченої вдома й співали сумні пісні, але таких обрядів, як розплетення коси, одягання вінка, обміну подарунками не відбувалося. А зараз, взагалі, як правило, дівчатам дівич-вечір не робиться.

Раніше найчастіше виходили заміж дівчата десь у 18-21 рік, зараз така тенденція зберігається, але теж багато молодят одружуються і в більш пізньому віці. Тепер це вважається нормальним й не викликає занепокоєння серед родичів неодружених і незаміжніх молодих хлопців і дівчат.

Власне весілля святкували раніше три дні. Так, на питання, скільки днів тривав раніше і триває тепер весільний обряд у селі, 95% респондентів відповіли, що весільний обряд тривав раніше три дні, а 5% - що два дні. В сучасний час ситуація дещо змінилася: 49% респондентів відповіли, що весілля святкують зараз один день, а 47% - що два дні, а три дні майже ніхто не святкує (додаток Б). Очевидно, це пов’язано з утратою давніх традиційних елементів весільного обряду, але не малу роль в такій ситуації відіграє й фінансове становище населення, оскільки це, як заявили респонденти, зайві матеріальні витрати.

Перший день святкування весілля, як правило, у суботу, в радянський час мав назву «вечоринки». В цей день наречений забирав наречену до себе додому святкувати. Свято в цей день відбувалося в домі нареченого. Зараз усі звикли, що наречений за нареченою приїздить на дорогому авто, а в 60-ті роки навіть прості машини були рідкістю, тому наречений забирав свою кохану та її дружок у день весілля, як би дивно це зараз не сприймалося, на вантажному автомобілі.

Другий день весілля святкувався спочатку у нареченої, а ввечері молоді гості разом з нареченими їхали святкувати до нареченого додому. Там молода дружина й залишалася жити. Важливе місце в весільних традиціях відігравав і відіграє викуп молодої. Раніше навіть сусіди перекривали дорогу нареченому, щоб вимагати викуп, потім гості нареченої «тримали воротню», а зараз процес викупу починається від воріт нареченої.

На третій день, у понеділок, святкували «курі». До наречених приходили гості, приносили по «куриці», тобто зносили селом продукти, господарі й самі накривали гостям стіл. На третій день відбувалося рядження.

За результатами опитування ряджені («цигани», «дід», «баба») приймають участь у сучасному весіллі (51%), 49% респондентів відповіли, що рядження не відбувається на весіллі. До післявесільного циклу весільної обрядовості відносяться в нашій місцевості й покалачини, які відбувались через тиждень після весілля. Під час покалачин в дім молодих сходилися свати й гості.

Опитування показало, що найчастіше весілля гуляли восени, ближче до зими, коли завершувалися сільськогосподарські роботи. Так, трохи більше 50% респондентів сказали, що раніше святкували весілля восени, 20% - взимку, 20% - весною, а влітку святкували весілля всього 5%. Результати опитування показали, що зараз зберігається приблизно така ж тенденція: 48% весіль відбувається восени, 19% - весною, 17% - влітку, 16% - взимку. На питання, чи здійснюється на ряду з державною реєстрацією шлябу обряд вінчання, 41% респондентів дали ствердну відповідь, а 39% - відповіли, що не здійснюється.

Таким чином, можна дійти висновку, що в останні десятиліття весільна обрядовість змінюється, хоча основа залишається традиційною. Власне весілля відбувається зараз у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні обрядові дії, а також з’являються зовсім нові традиції: випускання голубів, закривання замка на мосту й викидання ключів від нього, кидання букету нареченою тощо.

Висновки

Встановлено важливе історичне значення еволюції сімейних відносин та весільних традицій для сучасної української культури та сім’ї.

На шлюб і родину впливають численні особисті і соціальні фактори. Тут насамперед економіка і політика, звичаї і традиції, моральність, тут же соціальні установки особистості, особливості її виховання, характеру тощо.

В ході дослідження встановлено, що у весільній обрядовості нашого краю можна виділити декілька етапів. Перший етап характеризується існуванням традиційного українського весілля з обов’язковим вінчанням (до 1917р.).

Другий етап був пов'язаний зі змінами, що відбувалися в житті людей. Матеріальні труднощі, що виникли в зв’язку з війною, голодом дуже сильно вплинули на давні обряди. В зв’язку з погіршенням матеріальних умов існування була втрачена можливість проведення традиційних весільних обрядів в повному обсязі, весілля ставали скромнішими, а то й, взагалі, обходились й без них.

Третій етап (кінець 50-х – 80-ті роки) характеризується поверненням частково до традиційного українського весілля. А з 90-х років повертається до весільної обрядовості і обряд вінчання.

За останні десятиліття багато весільних звичаїв і обрядів, які носили позитивне морально-виховне навантаження, в обрядовій практиці сьогодення втрачені частково або повністю. Призабуті в життєвій практиці українців села Костянтинівка Мелітопольського району значення і символіка багатох весільних обрядів. Натомість з’явилися нові традиції, а власне весілля відбувається в скороченому вигляді. Але все більше молоді люди починають віддівати перевагу обрядам вінчання, тобто посилюється вплив духовного життя в суспільстві.

Проблема духовності завжди привертала до себе увагу дослідників. Зараз в світі відбуваються великі соціальні зміни, зумовлені глобалізаційними процесами, але вплив глобалізації на духовність вивчений недостатньо і потребує подальшої розробки. Адже духовність – це внутрішній світ людини, моральність, релігійність, певна піднесеність думок та вчинків.


Скарби життєвого шляху мандрівного філософа та педагога
Чепурко Вікторія, учениця 10 класу Куп’янського навчально-виховного комплексу

№2 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Проценко Л.М. , учитель української мови та літератури
Григорій Сковорода народився в с. Чорнухах Лохвицького повіту на Полтавщині 1772 р. в родині малоземельного козака. Хоча його батьки були люди незаможні, але за свою чесність, за спокійний характер та прихильність до ближніх вони мали велику шану і повагу від своїх знайомих.

Вже з дитинства у Григорія вироблялася спокійна та вдумлива вдача. Як і всі сільські хлопчаки, користувався він повнісінькою до часу волею - ніхто йому не міг заважати блукати там, де йому схочеться. Дитинство його проходило, як і у всіх хлопчиків. Змалку він також мав талант до співів та музики. Грамоти навчився у дяка, як це було заведено у ті часи, у нього також і навчався співати святих церковних пісень. Маючи вісім років, він ходить до церкви і там допомагає дякові читати та співати. Зважаючи на таку прихильність Гриця до освіти, батьки віддали його у 1738 р. на навчання до академії, коли йому було 16-17 років.

Сковорода народився в кінці царювання Петра 1, який зневажав українські вольності, затверджені Переяславською угодою його батька Олексія Михайловича та статтями гетьманів, що були після Хмельницького. Україні далося взнаки царювання Петра. Робив він, що хотів і на Слобідській Україні. Те ж робили і наступники Петра. Отже, автономія була тільки примарою. Були роки, коли зникла й сама гетьманська влада. Єдиним просвітом у політичному відношенні була доба Єлизавети, яка погодилася на обрання гетьмана К. Розумовського.

Сковорода потрапив до академії в той час, коли проводилися реформи Феофаном Прокоповичем. Знайомий безпосередньо з класицизмом, він почав його заводити і в академії. Запроваджено було і викладання нових мов. До 1741 р., звикши до академічного життя, вступив до царського хору.

Був він там аж до відставки, яку одержав у 1744 році. У нагороду за співи у царських хорах дали йому чин придворного уставщика. Цього ж року він повертається до академії і продовжує своє навчання, де робить великі успіхи. Сковорода добре володів латинською мовою, навіть писав вірші. У відомого на той час Григорія Кониського Сковорода вчився філософії. З філософських наук він слухав логіку, метафізику й етику. Кониський завжди на своїх лекціях наголошував, що метою філософії є "блаженноє человеческое житие." Ця думка мала великий вплив на Сковороду, і він потім часто розвивав цей постулат.

Навчаючись в академії, Сковорода прагнув побувати за кордоном. Він у той час знайомиться з генералом Вишневським, який їхав до Угорщини з метою закупити вина до царського двору і хотів із собою взяти свого дяка для православної церкви. Йому указали на Сковороду, говорячи, що він добре знає латинську, німецьку та грецьку мови і бажає поїхати у Західну Європу. Вишневський взяв його в Буду (Офен), а з Буди він обійшов пішки Угорщину, Польщу, Німеччину та Італію. Тут він найбільше дбав про те, щоб познайомитися із вченими людьми, є деякі думки про його зустрічі з Е. Кантом.

У 1753 р. Сковорода повертається додому в свої рідні Чорнухи. Ковалинський говорить, що Сковорода в ті часи був багатий на знання, але дуже бідний на матеріальні статки, тому в той час він був у пошуках роботи. Пізніше Сковорода дізнається, що в Переяславській семінарії є місце вчителя поезії. Він із проханням звертається до переяславського єпископа Івана Козловича ,і той призначає його вчителем.

У цей час Сковорода починає формуватися як філософ. Приблизно тоді, як він сам каже, Біблія стає його улюбленою книгою, він починає її пильно вивчати.Він написав "Рассуждение о поезии й руководство к искусству для Переяславской коллегии».

За цей твір і почався конфлікт між єпископом Переяславським і Сковородою. У викладі "поезій" Сковорода дотримувався Ломоносова, а не Полоцького, це йому зауважили. Якщо це справді так, то Сковорода випередив на кілька десятків років свого товариша митрополита Самуіла Миславського, який за свого ректорства в Київській академії наказував професорам учити студентів "по правилам господина Ломоносова."

Отже, Сковороді було зауважено, що його "Руководство" може бути курсом для семінарії. Але Сковорода ,виправдовуючи себе, говорив: "Одне - єпископський жезл, а друге - сопілка...".

Але ось багатий поміщик Степан Томара шукає вчителя для свого сина, панича Василя. Сковороді не пощастило на посаді офіційного вчителя, тому він береться за приватну педагогічну діяльність у цього поміщика. Однак у 1754 р. його було вигнано із дому панича, але згодом він знову до нього повернувся.У 1763 році Сковорода займає посаду вчителя у Харкові. У цей час він зустрічається із Ковалинським, з яким його єднає велика дружба. Вони вивчали класиків : Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіяна, проте основну увагу вони звертали на Біблію.

У 1766 р. Сковороду було призначено професором "блаґонравия" у Харківському колегіумі. Цю пропозицію він радо прийняв і не брав ніякої платні за роботу.

В останні роки свого життя він мандрує по монастирях, знайомих поміщиках, відвідує ярмарки, де навчає простий народ. Старість не змінила його життя. Одні вважали його за розумного, інші - за юродивого, дивака, проте всі шукали його і були раді його розмові. Він усе частіше ходив у степи, бо вважав, що на самоті можна складати трактати, збільшувати "Сад божественних песен" або грати на флейті чи сопілці, пізнавати себе, Бога і Біблію.

У серпні 1794 р. він був дуже хворий і пішов у Орловську губернію в село Хотетово на зустріч із Ковалинським, адже це була їхня остання зустріч. Із Хотетова він іде на рідну Україну, відмовляється від грошей, які дає йому Ковалинський. Так прийшов він до села Пан Іванівки, де жив його знайомий поміщик Ковалевський, там він і помер.

Його не стало 29 жовтня 1794 року.

Але, крім філософії,літературних творів і музики Сковороди, лишився нам і урок цього справді рідкісного життя.


КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ
Черкашин Павло, учень 9-А класу Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна станція

юних туристів», Рудюк Н.О., вчитель історії та правознавства


Вибрана тема для роботи не нова, але актуальна. Актуальність полягає у тому, що сучасні люди, створюючи навколо себе матеріальний світ, у який входять будинки, авто, оброблена земля, інколи забувають про світ правил, традицій, звичаїв, норм, манер поведінки. Змінюється людське життя, але в центрі завжди знаходиться розумна культурна особистість, а розумне завжди викликає пізнання. Я спробую "доторкнутися "до цієї теми, так як тільки починаю знайомство з філософськими теоріями.

Культура, за Г.Сковородою,- це “ друге, духовне народження ” людини через осягнення нею “ заповітного, священного в собі ”.

Культура особистості. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфері — як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки — як про талановитого вченого, в мистецтві — як про обдарованого художника, музиканта, композитора, поета тощо.

Біологічно людині дається лише організм, який має певні задатки та можливості.

Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями, прийомами і способами діяльності, людина освоює й змінює свою культуру. Отже, міра її причетності до культури визначає міру її суспільного розвитку, міру людського в людині.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і історичний час, в якому вона живе, і національна культурна атмосфера. Культурні якості особистості формують: воля, здатність до самовдосконалення, самовиховання, самоконтролю, самоосвіти, самооцінки, самосвідомості тощо.

Воля – здатність людини долати перешкоди і труднощі на шляху до мети, наскільки вона вміє керувати своєю поведінкою. Формування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти "через не хочу". Для досягнення поставленої мети людина проявляє ініціативу, напружує свої розумові і фізичні сили, долає труднощі, стримує пориви і бажання, які не сприяють успішному досягненню мети. У цих проявах людської поведінки найяскравіше виявляється воля. Самовдосконалення - це постійний, безперервний розвиток особистості. І відбувається він як природним шляхом – людина вчиться, змінюється і розумнішає протягом життя, отримуючи досвід з ситуацій, які з нею трапляються, так і за допомогою самої людини – вона читає книжки, бажаючи отримувати знання, черпає мудрість зі спілкування з іншими людьми, постійно прагне до самовдосконалення і відточення людських якостей і навиків, естетичних і релігійних поглядів.

Всебічно розвинена особистість усе життя прагне до самовдосконалення – як морального, духовного і естетичного, так і фізичного, та професійного, і ніколи не припиняє працювати над собою. Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Аналіз біографій, щоденників, мемуарів, життєписів великих людей (Сократа, М. Лютера, Л. М. Толстого, М. Ганді, А. Швейцера, О.Ю. Шмідта та багатьох інших) свідчить, що у виробленні світогляду, працьовитості, інтелектуальної, професійної, естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченого здоров’я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належала самовихованню.

Самоконтроль – своєрідний “звіт” особистості перед собою, усвідомлення власної недосконалості і прагнення діяти так, як якщо б людина була досконала. Самоосвіта –задоволення пізнавальних потреб людей.

Кожен, хто хоче досягти кращого у своєму житті, повинен витрачати деякий час особисто на себе, щоб «не відставати від життя».

Самооцінка – результат оцінювання людиною своїх якостей, себе, рівня успішності власної діяльності. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач.

Самосвідомість – усвідомлення людиною власних почуттів, думок, дій, мотивів поведінки, інтересів. Проблеми людини і культури дуже тісно пов`язані в повсякденному житті, у всіх сферах людської діяльності. Сучасні філософи приділяють велику увагу вивченню етики, естетики, права і держави, релігії і науки, антропології, етнографії, психології, педагогіки, літератури і мистецтва. Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Неможливо уявити історію української культури без імен Г.Сковороди, Т.Шевченка, Л.Українки, М.Грушевського, І.Франка, М.Лисенка, І.Гулака-Артемовського, І.Яблонської, О.Довженка. Всі вони творили в ім`я народу і заради народу. Особистість є культурною настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своєму житті вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання.

Отже, людину можна сприймати, розуміти не по тому, які у неї судження про культуру, а по тому, як вона особисто реалізує ці уявлення практично. Культура - це наше майбутнє.


ІСТОРІЯ СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКОГО ПЕЛАГІЇВСЬКОГО ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ НОВОБУЗЬКОГО РАЙОНУ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Чернега Олександр, учень 11 класу Миколаївської гімназії №41, м. Миколаїв,

вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка Миколаївського обласного центру туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Керівник: Сасюк С. Г., керівник гуртка-методист МОЦТКЕ УМ


Жоден народ, нація не може творити своє майбутнє, забувши при цьому про своє минуле. Вивчення історії рідного краю дає нам знання для глибшого усвідомлення та розуміння сучасності, спонукає до вибору активної життєвої позиції, а вивчення розвитку релігії та діяльності духовенства показують нам, які культурні та естетичні надбання пропагувала церква, яке значення це мало для збереження спадщини нашого народу.

У цій роботі є спроба відтворити історію одного з найстаріших жіночих монастирів (Свято-Михайлівського Пелагіївського жіночого монастиря Новобузького району Миколаївської області), який пережив не одні хвилини лихоліття: закриття, розкрадення церковних реліквій та гоніння прибічників монастиря зі сторони правління, але, попри це, «вистояв та вижив».

Мета дослідження полягає у зібранні та науково-дослідницькому опрацюванні матеріалів з історії Пелагіївського жіночого монастиря як взятих із писемних пам’яток та архівів, так і зібраних під час експедиції до місця дослідження.

В 60-х роках 19 ст. купець першої гільдії Ісідор Дурилін купує 5 десятин землі від Інгулу до Ольгополя. В 70-х роках тут ґрунтується хутір Пелагіївка (на честь коханої дружини Ісідора – Пелагії). У 1890 році Ісидор Харлампійович заповідає свої володіння синам з умовою продати сільській громаді землю і побудувати храм на честь Св. Пелагеї [1]. Заповіт батька було виконано скрупульозно. У 1896 році було закладено фундамент трипрестольної церкви і через два роки розпочато будівництво.

До будівництва храму ретельно готувалися. Мешканка села Мотрона Тимофіївна розповідає, що у великих ямах, оббитих дошками, протягом 5 років витримували вапно для будівельного розчину. Для виготовлення цегли недалеко від будмайданчика був побудований невеликий цегляний завод. Архітектор був запрошений з Німеччини, художники і муляри – з Москви. Залізні вікна, огорожу, хрести виготовили на власному заводі Михайла Дуриліна. Храм будували без кранів, вручну [2].

Церква вийшла дивовижною. Вона була несхожа на навколишні храми і стала місцем паломництва для людей з різних місцевостей. Багаті мандрівники просили візників зупинятися, щоб помилуватися видом цієї споруди, яка несподівано виникала: дванадцятиглава церква з куполами і дзеркальними хрестами, перетворювала околиці в радісну декорацію з чарівної дитячої казки.[3]

У радянські часи Свято-Михайлівський храм пережив усю тяжкість гонінь і репресій. У 1934 році місцевий союз безбожників пропонували всім бажаючим селянам звалити хрести з куполів. Охочих не знайшлося. Довелося все робити своїми руками. 11 хрестів вдалося звалити, дванадцятий хрест на дзвіниці виявився фатальним. Двоє п'яних активістів-безбожників впали з тридцятиметрової висоти і розбилися. [4] Цей хрест стоїть і донині [6].

У середині 30-х років тут було зерносховище, а в правому боковому вівтарі стояла крупорушка. Коли селяни цілими селами вимирали від голоду, територію церкви охороняли від розграбування військові. Потім охорону зняли і стали «ділити» парафіяльне майно. Вівтар довгий час не чіпали, але в 60-х, охочі до екзотики туристи стали розтягувати на сувеніри фаянсові кіоти. Найбільше храм постраждав на початку 80-х років. Безбожники в третьому коліні розбили унікальний вівтар і розтягнули мейсеновський фарфор. Зганьблений храм довгий час стояв забитий в повному забутті.

Сьогодні Свято-Михайлівський храм повільно відроджується. У 1992 році церква була передана УПЦ. 24 липня 1994 рішенням Священного Синоду тут був створений жіночий монастир [5]. Десятирічне буття Свято-Михайлівського (Пелагеївський) жіночого монастиря не назвеш безхмарним.

А поки стараннями настоятельки Свято-Михайлівського монастиря матінки Серафими та черниць храм знаходить друге життя. Єпархія акумулює фінансові кошти, направляє їх на реставрацію церкви і всього храмового господарства. Відновлена церковна огорожа, побудовані нові келії, готель для паломників. Відремонтовано покрівлю, заново відтворюється внутрішнє оздоблення храму. З навколишніх сіл повертаються випадково вцілілі ікони і пишуться нові. Так, з допомогою Божою, молитвами Владики, працями черниць, благодійністю людей доброї волі повстає храм з руїн.

Україна пережила безліч нещасть і попри продовжує відновлюватися. Одним з таких прикладів є Пелагеєвський Св.Михайлівський храм. Монастир багато разів закривали, розкрадали, але все таки він незламний, як дух українського народу.

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка