Г. С. Сковороди



Сторінка44/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Список використаних джерел інформації


  1. Стаття з брошури "Свято-Михайлівський Пелагеївський монастир", видавництво Ірини Гудим, 2010 рік

  2. Николаевская епархия. Украинская Православная Церковь/ Исторический очерк о Пелагеевском монастыре [Електронний ресурс]. – Режим доступу:// http://eparhia.mk.ua

  3. Древности Поингулья. – К., 1977.

  4. Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. — 772 с.

  5. Наталья Христова. Заповедник в Ингульской степи/Вечерний Николаев/19.06.2008

  6. Матеріали зібрані під час краєзнавчої експедиції МОЦТКЕ УМ (26.03.-01.04.2012) до с. Пелагіївка


«Подорож як спосіб пізнання світу»
Чіжов Олексій, учень 6-В класу Харківської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів № 85 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Антонюк Т.П., вчитель історії
Три століття назад на Полтавщині народився Григорій Сковорода, щоб почати своє дивовижне життя: довгу подорож по дорогах України, по дорогах розуму і добра.

Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.

Сковороду спокушали високими світськими посадами, але він жив вільним життям і навіть на своїй могилі заповідав написати «Світ ловив мене, та не спіймав». Григорій Савич подорожував близько тридцяти років,з них два з половиною роки вивчав Європу: старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на Україні, і, коли почав сумувати за батьківщиною, повернувся додому.

Сьогодні людина подорожує не тільки заради відпочинку, а й для того, щоб пізнавати світ.

ФІЛОСОФІЯ Г.С.СКОВОРОДИ
Шай Олександр, учень 9 - А класу Харківської ЗОШ І - ІІІ ступенів №2

Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна станція

юних туристів», Рудюк Н.О., вчитель історії та правознавства


Григорій Савович Сковорода (1722-1794рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Мандрівник поєт і вчитель мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини - все це створює образ оригінального мислителя, який посідає видатне місце в історії української і світової духовної культури. Найголовніша мета письменника і філософа - пізнання світу і сутності людського буття.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонствував можливість здійснення глибинних перетворень. Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатнї до розвитку і постіїного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі,закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії. Філосовські і літературні твори Сковороди - це джерело мудрості. Сучасники і нащадки черпають з нього мудру пораду і щире слово.

Викладаючи принцип мистетства життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрожчів, заздрість - від ремствувуння, а те -від невдячноі долі, що вдень і вночі гризе дух. Досконалість людини, грунтуючись на "мистетстві життя", переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Погляди письменника - філософа викладенні в діалогах, трактатах та притчах - незмінні. Від окремих моралістичних ідей він переходить до розгортання цілісного вчення. У трактаті "Потоп Зміїний" філософ подає суть своєї філасофської системи. Її основою є концепція трьох світів: макрокосма (людина) і світу символів (Біблія, міфологія, тощо). Всі світи складаються з двох натур: внутрішній (духовний) і зовнішній(матеріалістичний).

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень. Філософія митця є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постіїного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно - історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ – ДУША УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Шевченко Артем, учень 9 класу Зіньківщинської ЗОШ І- ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Микитенко М. М., вчитель історії та правознавства
Ми, українці, як одна з найдавніших націй у світі, маємо багаті й своєрідні народні традиції та звичаї. Завдяки їм ми відомі у світі як працьовиті, помірковані, щирі, гостинні й дотепні люди, з багатою мистецькою фантазією та витонченим смаком, великим потягом до знань, шанобливим ставленням до свого родоводу та близьких, і зневажливим – до безбатченків, тобто тих, хто забуває звичаї свого народу.

Хто забуває минуле, той не вартий майбутнього – справедливість цього вислову перевірена часом. Непросто зрозуміти те, до чого не був причетний, що сам не бачив і не відчував. Але неможливо пробачити сучасному українцю небажання осягнути цей багатющий шар народної культури. Прикро, коли народ забуває свої духовні традиції, народні звичаї, моральні засади. Що треба зробити сьогодні, аби й завтра лунала народна пісня, не всихало життєдайне джерело народної мудрості та творчості? Які зусилля докласти, щоб молоді люди не цуралися національного спадку, щоб не шукали на Заході собі ідеалів?

Життя людини у будь-якому суспільстві залежить від певного загально-прийнятого, традиційно встановленого порядку. Такий уклад формується протягом всього історичного розвитку народу і пов’язаний або з річним календарем, або зі стадіями розвитку людини та її сім’ї. Якщо ми хочемо зрозуміти світ і себе в ньому, то повинні знати, як його розуміли до нас…

Кожен українець має бути обізнаний з історією свого народу, мусить знати, як жили наші діди і прадіди, за що вони боролися і як будували собі кращу долю. Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні.

Літочислення, періодичні зміни сезонів природи - невід’ємні складники етнічної культури, з яким пов’язані звичаї, обряди та свята. Протягом багатьох віків ця обрядовість увібрала в себе істотні риси соціального, економічного життя народу. В ній знайшли відображення громадський устрій, сімейно-побутові стосунки українців, особливості їхнього світогляду, психології, моралі.

Щодо внутрішньої сутності календарної обрядовості, то вона зумовлена двома чинниками: циклічністю процесу життєдіяльності людини та сезонністю природи, відповідно поділяючись на зимовий, весняний, літній та осінній цикли.

Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння – та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачати майбутнє й водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ряжень, ворожінь. Наші предки-язичники святкували свято коляди під час зимового сонцестояння. Із прийняттям християнства вони змішалися з християнськими віруваннями. Ця традиція збереглася і дотепер, але змінила мотив на християнський. На Різдво колядники також ходять від хати до хати і співають колядки, але пов'язані із народженням Ісуса Христа. Колядки, за традицією вшановують всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднується із відповідними іграми, танцями, музикою. Свято це супроводжується численними звичаями, ритуальними діями, обрядами, зокрема обходом дворів з величальними піснями і побажаннями – колядами, або колядками.

У колядках нашої місцевості здавна звучать мотиви побажання благополуччя всім членам родини. Новий час вносить свої зміни в зміст колядок. Та залишається основний зміст цих народних віршів: побажання родині щастя, благополуччя, процвітання, миру. Чи не є найважливішим у нашому житті ці поняття?

Нині, як і багато століть тому, народні традиції та звичаї є одним із найголовніших чинників відродження українського народу, його національної свідомості та людської гідності, адже в цих життєдайних джерелах – душа народу. Кожен з нас є спадкоємцем великої скарбниці народної культури, продовжувачем її традицій та звичаїв. А це неможливо без їхнього ґрунтовного знання.

Колядки – це невід’ємна частина українського фольклору. Коляда увібрала в себе національний колорит та менталітет нашого народу. Хто ж як не молодь повинна дбати про збереження національних традицій та звичаїв. Не варто дивитися на закордон і переймати у них різні свята такі як Хеллоуін, це чужі свята, які не варті наслідування. Хочеться сказати – бережіть своє, рідне, ніколи не забувайте, де ви народилися і якого ви роду-племені і тоді сам дух українського народу буде допомагати.


УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ВИШИВКА – ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Шип Катерина, учениця 9-а, вихованка гуртка

«Основи учнівського самоврядування» Куп’янського центру дитячої та

юнацької творчості, Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник гуртка: Леонова С.В.


Україна - край смутку і краси, радості і печалі, розкішний вінок рути і барвінку, над яким сяють ясні зорі.

Україна - віковічна боротьба нашого народу за незалежність, волю, за щастя. Україна - це милосердна рідна мова, вишитий рушник і задушевна лірична пісня. Духовним символом українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук є вишиванка. Саме у вишиванках відбилася доля України: її боротьба за незалежність, туга за загиблими, за рідним краєм.

Майже кожна область, район і окремі села з покоління в покоління, від матері до доньки надавали перевагу тому чи іншому узору, барвам. Тому за кольором, орнаментом, фактурою вишивки завжди можна було визначити місце її виготовлення.

З раннього дитинства я була вражена творінням бабусі, бачила як вишивала матуся. Мене цікавила вишиванка.

Вдивляючись у вишиванки, ці твори мистецтва і дивуємося - скільки тепла, любові, терпіння, смаку вклали майстрині у свою працю. По квіточці вишивали, з любов'ю і ніжністю, укладали візерунок на полотно.

Народне прислів'я каже: «Без верби і калини нема України». До сказаного слід додати: «І без вишивки». Тому, що вишиваний рушник і вишита сорочка давно стали українськими народними символами - оберегами.

Вишивка в Україні - світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхнених образів, звичаїв і уявлень наших предків.

Предки залишили нам в спадщину величезне багатство і наш обов'язок не тільки не втратити, а й примножити їх і передати наступним поколінням, а головне не розучитися творити.

У вишивці яскраво і повно розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного.

Дуже часто рушник порівнюють із піснею вишитою нитками на полотні. Саме такою народною піснею стала перлина української поезії XX століття «Пісня про рушник» А. Малишка.



А що ж таке взагалі рушник?

Рушник, як особливий, високого рівня сакральності предмет, характерний для багатьох народів, головним чином слов'янської, балтійської та угро-фінської груп. Українці, котрі належать до слов'ян, акумулювали у надрах традиційної матеріальної і духовної культури значний масив інформації у тканих та вишитих рушниках, яка становила цим значний інтерес для всього світу.

Адже орнаменти, символи, знаки, котрі наносилися на рушники, передають інформацію не конкретно про історію якогось народу, хоча, безумовно, вона там присутня. А про планетарну та космічну генезу, про створення Людини та інших форм Життя. Ці полотняні криптограми, котрі зуміли зберегти та донести до наших днів українські жінки, як хранительки глибокої традиції, містять коди, ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ. Тому так багато у вишиваних рушниках сюжету з «Деревом Життя»- букетик незвичайних квітів, котрий безперечно є центральним символом, сповненим надзвичайно глибокого змісту.

Починаючи від народження і до самої смерті, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник, або лише полотно, котре називалось крижмо, приймали малу дитину, що символізувало чистоту новонародженої душі. Довгий прямокутний шмат тканини завжди у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити. Так само в далеку путь проводжали душу, спускаючи тіло небіжчика до ями на рушниках чи полотні.

Протягом усього життя людину супроводжували рушники. Вони допомагали під час календарно-обрядового річного циклу у різних роботах, святах, обрядах. Ще задовго до християнських часів люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях та дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем.

В моїй родині вишивка є родинним захопленням. З розповідей бабусі, ще моя прабабуся дуже любила вишивати. Вона багато часу проводила за таким поширеним видом рукоділля.

В ті часи необхідно було вишивати рушники, готуючись до приходу сватів. І моя прабабуся, готуючись до заміжжя, вишила багато рушників, серветок, скатерті. Вона творила такі чудові речі і цим привила любов до вишивки моєї бабусі.

Бабуся Ніна, також з самого малку почала захоплюватися різними видами вишивки. Вона вміє вишивати різними видами вишивок, але найбільше любить вишивати гладдю. Моя бабуся живе в селі Кислівка і її хатинка схожа на велику красиву квітку. В кутку ікони оповиті квітучими рушниками, на столі заслана скатертина, покрита яскравими квітами, як на квітнику. А які чудові наволочки на її подушках. На свята бабуся одягає вишиту своїми руками сорочку і фартух з такими чудовими візерунками.

Зимовими теплими вечорами бабуся сідала вишивати, а моя мама сідала поруч і придивлялася, як вона це робить. І крок за кроком моя мама теж почала вишивати, спочатку найпростішими швами, а далі все складнішими і складнішими.

А коли в родині з'явилася я, то за діями мами та бабусі почали спостерігати зацікавлені оченята. На моє прохання навчити вишивати і мене, бабуся розповіла мені багато цікавого. Вона говорила, що в ті давні часи кожна жінка вміла вишивати, а свої вміння обов'язково передавала своїй доньці, а та своїм дитям. А ще за кількістю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчата підготували до свого весілля, судили про її працелюбність.

Бабуся Ніна говорила, що в узорах вишивок жінки розповідають про свої думки і почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні і замріяні, а є радісні й веселі.

У вишивці як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

А ще мені бабуся розповіла, що вишитий рушник в Україні посідає особливе місце.

Рушник - це символ України, відбиття культурної пам'яті народу. Впродовж віків рушника надавалося важливе образно - символічне значення. Рушник є неодмінним атрибутом народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовувалися як традиційна окраса житла.

А ще мені бабуся сказала, що різним областям України притаманні свої техніки вишивок, кольорів, орнаментів. Отже, тепер, я знаю, що на нашій Східній Україні вишивають більше червоними та чорними кольорами.

Червоне - то любов,

А чорне - то журба.

(Дмитро Павличко)

А скільки рушників у колекції моєї бабусі і які вони всі гарні. Істинно зайдеш до оселі, а в ній, як у вінку, всі стіни цвітуть. Адже хата - обличчя жінки, господині матері. У цій хаті світлій, теплій, завжди відкритій для добрих людей, зберігаються і передаються найкращі сімейні традиції. В цій хаті виховуються щирі, працьовиті, чесні люди.

Після таких спілкувань з бабусею, та після маминих навчань я теж вирішила продовжити сімейну традицію.

Тепер всі ми живемо краще, заможніше, але часто я замислююся, чому ми так обідніли духовно? Чому соромимося прикрашати свої віконці, вишити й повісити на покуті прадавній рушник?

Іноді подруги в мене запитують?

  • Скажи, де ти придбала таку чудову вишивку?

  • Це бабусина пам'ять, я її бережу, як родинну святість.

Мамина пісня, отчий дім, дідусина казка, бабусина вишиванка, незамулена криниця, з якої пили воду - це наша родовідна пам'ять, наші символи, наша історія.

В нашому місті і районі є дуже відомі вишивальниці. Серед них Гутник І.В, та Святошова Н.І. з роботами яких ми з дітьми вже познайомились. В міському музеї ми відвідали виставку робіт Гутник І.В. всі її роботи ми роздивлялися затаївши подих, бо це справді неймовірна краса.

А ось тепер я всіх сміло можу запевнити, що вишивальне мистецтво ніколи не зникне, а буде передаватися з покоління в покоління. Та буде лише примножуватися все новішими різнобарв'ям кольорів та орнаментів. А наша Україна в цьому різнобарвна буде лише процвітати.
Переселення та асиміляція болгар на території Бессарабії та Причорномор’я
Ябанжі Лівій, учень 11 класу Миколаївського морського ліцею

імені професора М. Александрова м. Миколаєва,

вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка МОЦТКЕ УМ

Керівники: Сасюк С. Г., керівник гуртка-методист МОЦТКЕ УМ

Соколова Н. Л., вчитель історії Миколаївського морського ліцею
Так Пушкін писав про місто Болград – місто, що стало центром переселенських рухів болгар і сконцентрувало у собі весь цвіт асимільованої культури болгар Бессарабії, Причорномор’я і Таврії. Але в чому полягає актуальність цієї теми? Для дослідника-етнографа Бессарабія – це «золоте руно», оскільки Бессарабія – унікальна етнічна територія: тільки на території Бессарабії, на такій компактній території, проживають так багато національностей: болгари, молдовани, татари, українці, гагаузи, поляки, швейцарці, німці, румуни і інші. Тим паче, що культура болгар на територіях Бессарабії і Таврії малодосліджена, а етногенез бессарабських болгар є унікальним.

Мета: дослідити етнографію та етногенез етнічної групи болгар на території Бессарабії та Причорномор’я. Проаналізувати процес акультурації за історичними даними. Визначити ступінь асиміляції представників даної місцевості.

Об’єкт дослідження: міста та села, що створенні болгарами-переселенцями, на території сучасної Молдови та України.

Предмет дослідження: сучасна етнографічна культура і антропологічні особливості представників даної етнічної групи. Процеси: пасивний і активний етногенез, асиміляція, акультурація, міжетнічна інтеграція (тільки на території молдавської частини Бессарабії) на територіях Бессарабії та Причорномор’я.

Історія переселенських рухів болгар на територію України розпочинається ще у середині 18 століття. Тоді переселялося близько 200 чоловіків і це були військові поселенці, що оселилися поблизу річок Вись і Синьоха.

Найбільший розмах переселенських рухів настав протягом 19 століття. Саме у цей період здійснилися три найбільші хвилі переселення. Перша відбулася під час Російсько-турецької війни 1828-1829 років. Друга хвиля відбулася під час Кримської війни, а третя хвиля пройшла одразу після Кримської війни.

З історичних фактів і джерел стає доволі очевидним походження сучасних болгарських етнічних груп. Але чи можна на сучасному етапі назвати їх болгарами? До кого ж їх віднести: до проболгар, ново асимільованих українців, молдован чи росіян, або ж вони є представниками окремої етнічної групи?


Слобожанщина: сила і відвага козацтва на південних кордонах Російської держави
Ярещенко Артур, учень 9-А класу Харківської гімназії №12

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Грабко О.О., вчитель трудового навчання
Вперше переселенці на південно-західні окраїни Московської держави згадуються в часи Івана IV. Окремі переселенці з'явилися в московській державі вже на початку XVII століття і селилися урядом зазвичай по Білгородській межі. З плином часу , стали відбуватися і масові переселення. Перше з них відноситься до 1638 , коли , після неуспішного повстання Гуні і Острянина проти Польщі , гетьман Яків Острянин , із загоном козаків числом близько 800 осіб , з'явився на московську кордон , був прийнятий і заснував за межею м. Чугуїв . Оселившись тут , козаки отримали землю на помісному праві і повинні були нести військову службу користуючись самоврядуванням , але підкоряючись розпорядженням призначеного в Чугуїв воєводи. У 1645 бояри і воєводи прикордонних великоросійських міст повідомляли царя про те що в прикордонні землі, що пустують « приходили чужестранные , разных племен народы» які просили дозволу про поселення , пропонуючи натомість «защищать от нападений неприятеля». Знову масова еміграція малоросів в дану місцевість продовжилася з 1651 року, з часу невдалого обороту повстання Хмельницького і продовжилася потім ще деякий час з правобережної Малоросії , спустошують нескінченними набігами і походами . Завдяки цій еміграції , на південь від старої межі московської держави почала облаштовуватися нова лінія з міст і містечок .У 1652 році був побудований Острогожськ , в якому оселилася значна партія вихідців - малоросів , наведена сюди після Берестецької поразки І. Н. Дзінсковським по «зазывной грамоте» воронезького воєводи Арсеньєва . Тут же з'явився перший слобідський козацький полк отримав назву Острогожський (іноді також іменований і Рибінським ) . У тому ж році виникли як слободи Суми , в наступному - Харків , ще пізніше - Охтирка . Слобожани розселилися по річках Коротояк , Воронеж , Нового Осколу , Лопані , враховуємо Іслу , Ворсклу , Дінець. З 1656 Харків був названий містом . За царя Олексія Михайловича вони були зараховані до Бєлгородському розряду і стали офіційно іменуватися «Слобідський українськими козацькими полками » , а заселений ними край став іменуватися «Слобідською Україною » ( «Слободской украйной».

До початку правління Петра I кожен з полків на чолі мав полковника, який обирався усіма козаками, які займали керівні посади. Він мав право призначати полкових старшин і сотників , роздавати в спадкове володіння порожні землі та інші угіддя, за його командою , займалися нові землі , що затверджувалося універсалами , скріпленими підписом полковника і його гербовою печаткою ( яка одночасно вважалася і полковою ) . Право його було довічне . Також , він виносив покарання злочинцям у відповідності з власним розсудом . Знаком влади полковника в полку був шестопер ( пернач ) , виготовлений з металу і прикрашений дорогоцінним каменем за бажанням полковника . Другим після полковника особою і головним полковим старшиною був полковий обозний . У його відомстві була полкова артилерія і снаряди до неї , а також особи, які її обслуговують . У відсутність полковника він керував справами полку , але полковницькі повноваження , згадані вище , йому не передавались. Далі йшов полковий суддя , що засідав у полковій ратуші , розглядаючи справи , підлягають суду . Вердикт за судовими рішеннями виносився полковником . Полковий осавул ( осавул ) приводив у виконання накази полковника по військовій службі . Полковий хорунжий в походах беріг і охороняв полковий прапор . Полковий писар мав посаду в полковій ратуші схожу за функціями з секретарською. Сотники , кожен у своїй сотні , виконували важливі справи з волі полковника , менш важливі справи вирішувалися ними самостійно. У сотнях були сотенні отамани , асаули , хорунжі і писарі , які вибиралися з волі сотника з рядових козаків. На полкових знаменах були зображені лики. У кожному з слобідських полків були побудовані монастирі . Полковницькими універсалами їм були виділені землі ; також від власників їм виділялися і «піддані » люди.

Харьковскій слобідський ( черкаський ) козацький полк . Полковий центр - місто Харків . Полк з'явився між 1651 і 1659 роками. Судячи з « відписці » першого харківського воєводи Воїна Селіфонтова 1657 та іменний опису 1658 року, в той час полковий центр Харків був вже досить великим поселенням. У опису значилося 578 душ чоловічої статі , і можна вважати, що в цей час у місті було не менше 200 будинків. Дата виникнення полку не документована . Сам полк офіційно вів свою основу від 1651 . Полк був остаточно сформований наприкінці 1650 - их за царя Олексія Михайловича в складі Бєлгородського розряду , в переважній більшості з переселенців з Лівобережної та Правобережної України ( черкас ) .

Сумський слобідський ( черкаський ) козацький полк. Полковий центр - місто Суми . Полк з'явився між 1651 і 1655 роками. Дата виникнення полку точно не документована. Сам полк (його наступник Сумський 1 -й гусарський полк) офіційно вів свою основу від 1651 . Основний і спадковий кадр полку склали переселенці з Лівобережної та Правобережної України, відомі під ім'ям - черкаси. Імовірно , саме 1655 року тут оселилися сто козацьких родин з містечка Ставище, Білоцерківського полку , на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим . За свою більш , ніж вікову історію , Сумський слобідський козацький полк взяв участь у численних сутичках з кримськими татарами , в Чигиринських походах , в Північній війні , Перському поході і в Семирічній війні. Сумський козачий полк - один з чотирьох полків СЛКВ , що проіснували безперервно від початку і до кінця.

Охтирський слобідський ( черкаський ) козацький полк. Полковий центр - місто Охтирка . Полк з'явився між 1655 і 1658 роками. Як Охтирський козачий полк , так і його наступник - Охтирський 12 -й гусарський полк ) - офіційно вели свою основу від 1651. Перша згадка про Охтирку в 1641 році, тоді ще місто входило в Річ Посполиту. Після Поляновського миру ( 1634 ) був підписаний договір про розмежування земель між Річчю Посполитою і Московським царством. Розмежування відбувалася в 1635-1648 роках. За цим договором Охтирка відійшла Московському царству . Не все ясно з етимологією . Хоча можна припустити , що козаки нарекли знову завойовану фортецю на честь хорунжого Охтирки ( сподвижника гетьмана Якова Острянина ) , розтерзаного в 1641 році залізними кігтями у Варшаві.

Ізюмський слобідський ( черкаський ) козацький. Полковий центр - місто Ізюм , полковий храм - Спасо-Преображенський собор ( 1682-1684 ) . Полк з'явився в 1688 році , стараннями Григорія Єрофійович Дінця ( Донець -Захаржевського ) , полковника Харківського слобідського ( черкаського ) козачого полку. Полк був остаточно сформований в 1688 переважній більшості з переселенців з черкас. У 1677 до Харківського полку був приєднаний Балаклійський слобідської козачий полк. Землі, що входили до Балаклійського полк , склали незабаром сформований Ізюмський полк. Деякі історики приписують заснування фортеці Ізюм Балаклійському полковнику Якову Степановичу Чернігівцю. З іншого боку , Г.Ф.Квітка -Основ'яненка , слідом за анонімним козацьким літописцем XVIII століття , стверджував , що Ізюмську ( Гузунскую ) фортеця відвоював у татар Григорій Єрофійович Донець. У 1682 році Харківському полковнику Григорію Донцю наказано називатися полковником Харківським і Ізюмським. За свою більш , ніж вікову історію , Ізюмський слобідський козачий полк взяв участь у численних сутичках з кримськими татарами , в Північній війні ...



Острогожський слобідської ( черкаський ) козацький полк ( також Рибінський полк ) - слобідський козачий полк. Полковий центр - місто Острогожськ . Початок полку можна віднести до 1651 або 1652 , коли на донських притоках Тихій Сосні і Острогоще був заснований Острогожськ , що став полковим містом . Туди відразу прийшов у повному складі черкаський Чернігівський полк у 1000 чоловік ( чисельність одних чоловіків , без сімей) , на чолі з полковником Іваном Миколайовичем Дзіньковским , і з усією полковою та сотенною старшиною. За царським указом , Воронезький воєвода Арсеньєв почав допомагати їм осідати на постійне місце проживання. Острогозьку фортецю , під керівництвом воєводи , будували козаки спільно з московськими людьми служивих . Приватні ж будови козаки робили для себе самі. Острогожськ був заснований не за межами Білгородської лінії , а в її межах - і з цієї причини він , як і весь полк , мав більш щільний контакт з центральною владою та російськими містами , ніж інші слобідські полки , які розселилися за лінією , на справжньому Дикому полі , як наприклад Сумський чи Харківський . Зв'язок Москви зі Слобідським козачим військом спочатку підтримувався через Розрядний наказ. З 1669 року - через Посольський.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка