Г. С. Сковороди



Сторінка6/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Буряк Вікторія, учениця 8 класу Великоновосілківської

гімназії з загальноосвітньою школою І ступеня

Великоновосілківського району Донецької області

Керівник: Авілова О. В., учитель української мови та літератури


Григорій Сковорода, безсумнівно, найвизначніша, найславетніша постать в Україні доби бароко. Це перший український культурний діяч, що здобув міжнародне визнання, у такий спосіб відкривши нашу культуру, засвідчив її довершеність і самобутність. Про Сковороду написано близько двох тисяч досліджень. Однак і в його житті, й у творчості залишилося чимало таємничого, незясованого, легендарного. Отже, перед нами людина-загадка, людина-легенда.

Сучасні словники й енциклопедії називають його поетом і прозаїком, гуманістом і філософом.

Його праці є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу ще не одне покоління. Творчість Г. Сковороди, його ідеї демократизму та гуманізму знайшли відображення у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, набравши нової сили й змісту. Високо цінили Григорія Савича видатні письменники. Іван Франко писав, що Сковорода був «цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок». Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей.

Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література.

Ще за життя Григорія Савича слава про нього як про оригінального філософа ширилася далеко за межі України. Ось що каже сам Сковорода: «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія». Отже, філософія, як і література, і навіть власне життя, були для нього засобом для досягнення якоїсь вищої мети.

Свої філософські погляди Сковорода висловлював практично у всіх творах: віршах, байках, притчах, а найбезпосередніше – у трактатах, використовував різні жанрові форми трактату: диспути, повчання, послання, притчі.

Філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії; народної творчості вітчизняного просвітництва. За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя.

На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Його філософії властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. Григорій Савич – яскравий представник барокової культури, принципам якої відповідав й антитетичний метод філософії. Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним усе суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. «У цьому цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву.». Тезу про двонатурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятками відтінків, беручи в основу антитетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ (Сковорода називає його по-різному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) — це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидиму натуру або вічність, дух, істину він розуміє як Бога, нематеріальну основу всіх речей — як вічну і незмінну першооснову всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'ємні, взаємопов'язані. Загинути ніщо не може, воно лише втратить свою тінь. І пояснює це аналогією: художник намалював оленя, потім стер фарби. Малюнок зник, а образ оленя не може зникнути.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний і з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію, він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елементи — вогонь, повітря, вода й земля.

Сутність малого світу Сковорода пояснює так. Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого».

У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе». Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Допомагає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками».

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці — її відповідності тому вищому, розумному і справед­ливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою».

«Споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

Отже, філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, Григорій Савич Сковорода розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки.

ДУХОВНІ СКАРБИ МОГО КРАЮ
Васюта Валентина, учениця 5-В класу, член НТУ «АКАДЕМІЯ»

Розсошенської гімназії Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Тягнирядно Т. П., вчитель математики, директор

Розсошенської гімназії


Церква, храм, собор… Сюди ми поспішаємо в хвилини відчаю, внутрішнього занепокоєння. І сподіваємося на те, що впродовж віків створені людськими руками святині, збережуть нас, вгамують біль, втішать душу.

Мальовниче село Горбанівка є передмістям красуні Полтави. Окрасою нашого села є Храм Різдва Пресвятої Богородиці, який був зруйнований у 1934 році. Далі - 60 літ запустіння. Церковний двір, який колись вражав чистотою, осяювався благодаттю чудотворного образу Пресвятої Діви, обіймався хвилями співу дзвонів, стояв захаращений бур’янами. Місце, де колись височів красень храм, зрівнялося з землею. Людські ж душі за десятиліття безбожжя окутала павутина байдужості. Лише одиниці торували дорогу в Полтаву до Макарівської церкви, де в 40-і роки ХХ століття оселилася чудодійна ікона Горбанівської Божої Матері.

З цією святинею пов’язана легенда, а може й справді бувальщина. Одного разу козак Горбань пішов косити траву і раптом коса об щось ударилась. Нахилившись, в траві він побачив святе зображення – образ Богоматері. Та найбільше козака вразило те, що з її ока покотилася сльоза. Він здивувався такому диву, і тоді з його очей також покотилися сльози. Так старовинна ікона отримала свою назву, згодом і селище було названо Горбанівкою.

Про знайдено ікону стало відомо полтавському духовному начальству. Незабаром на місці знайдення ікони вирішили збудувати храм. І збудували невеличку дерев’яну церкву…

Коли була споруджена церква, точно невідомо, але з 1734 року ведуться метричні книги. У збірнику О.А. Грановського «Полтавська єпархія у її минулому (до відкриття єпархії у 1803 р.) і нині (історико-статистичний досвід)» (випуск І, 1901 року) є такі відомості: церква Різдва Богородиці села Горбанівки – мурована, холодна, побудована у 1812-1818 роках. Раніше була дерев’яна. У 1828 році знесена як непридатна. У 1850 році надбудовано осьмерик і прибудовано нову дзвіницю, облаштовано новий іконостас, в 1887 році його було поновлено.

Цікаво, що при церкві діяла бібліотека, завдяки якій парафіяни мали можливість ознайомитися із здобутками світової літератури, історії, культури та мистецтва.

У 30-х роках ХХ століття Горбанівська церква була повністю зруйнована. Як відомо з преси, чудотворний образ Богородиці уцілів. Його врятувала ризнична, чорниця Ананія Панасенко, переховуючи у своєму домі в м. Полтаві.

Час духовного пробудження - літо 1994 року. Волею Божою зібралися неподалік храмового пагорба ті, хто давно мріяв про свою сільську церкву. Ці люди і стали ініціаторами клопотання перед сільрадою про відродження храму.

Треба було виконати чималий обсяг ремонтних робіт, щоб як належить облаштувати церкву. Будівля складалася з кількох приміщень, що у різний час добудовувалися до восьмигранної башти, яка тривалий час служила як водонапірна. В одному з них була столярна майстерня. Тут й вирішили облаштувати церкву…

Та, зрозуміло, пристосоване приміщення довго не могло задовольнити духовних потреб віруючих. Тож громада плекала надію про спорудження нового храму на місці колись зруйнованого. Парафіяни вирішили поспілкуватися із старожилами села Горбанівки й дізнатися, якою була церква раніше. На жаль, питання залишилося майже відкритим. Але й маленька інформація була досить цінною. Тож громада стала збирати кошти на побудову нового великого храму.

Українська православна церква Різдва Пресвятої Богородиці Київського патріархату Полтавської єпархії була споруджена коштом благодійника Івана Матієшина і відкрита 21 вересня 2013 року. Для освячення храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці та для звершення Божественої літургії прибув Святійший Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет. В цей день завітали до Горбанівки гості з усієї України, були делегації з Росії, подія висвітлювалася багатьма засобами масової інформації.

Отже, ми повинні пам’ятати та знати історію нашого рідного краю. Бо ж, як відомо, без минулого немає майбутнього.



Проблема сенсу життя
Венедіктова Анна, учениця 9-А класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Харківської міської ради,

вихованка історико-краєзнавчого гуртка КЗ «Харківська обласна

станція юних туристів» Харківської обласної ради

Керівники: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна станція



юних туристів», Рудюк Н.О., вчитель історії та правознавства
Раніше я ніколи не замислювалась над сенсом свого життя. Чула від дорослих, по телебаченню, інколи траплялись статті у журналах про кризу середнього віку, про пошуки себе в суспільстві, але все це проходило повз мене. Тому, коли мені випала така нагода, прийняти участь в VIII Всеукраїнській краєзнавчій філософській конференції «Пізнай себе, свій рід, свій нарід», переглядаючи теми для твору, мене зацікавила тема: «Проблема сенсу життя». З різних джерел я здобула багато інформації: Сенс життя - філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де воно розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найгідніший людини сенс життя.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.

Виходячи з цього я роблю висновки що людина, яка не замислюється над сенсом свого життя, подібна тваринам, які живуть щоб їсти і їдять щоб жити, розмножуються, піддаючись природним інстинктам та помирають, не залишивши після себе нічого. В пошуках підтвердження своїх висновків я знов звернулась до Всесвітньої мережі Інтернет. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна: по-перше, задавати собі питання про власне місце та значення у світі;

по-друге, залежно від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, тобто тільки людина має право вибору.

Читаючи розповіді різних людей про пошук сенсу життя, мені здалося що підґрунтям для питань «навіщо», «задля чого» стали зовнішні події та явища. Усілякі невдачі й незгоди, страждання й болі, недуги або втрата рідних чи коханих призвели до того, що люди почали замислюватись, що до мети їх існування. Проблема людини «Бути чи не бути?» пов’язана з муками сумління, нерозділеним коханням, бідністю, хворобами тощо. Однак основна причина її виникнення полягає в усвідомленні людини своєї смертності, скінченності свого існування. Людина як біологічна істота є смертною. Невідворотність смерті надає земному життю незворотного та неповторного характеру. Переконання, що життя на землі дається лише один раз, змушує ставитися до нього зі всією серйозністю.

Після цих строк я раптом усвідомила що вже майже півроку знаходжусь в пошуку свого сенсу життя. Зараз я навчаюсь у 9 класі, після закінчення якого я маю право на вступ до профільного навчального закладу. І тут виникає проблема: як не помилитися з вибором майбутньої спеціальності, щоб обрана справа дала мені все бажане: цікаву роботу, яка буде приносити радість та задоволення; можливість розвинути мої здібності і таланти; достойну заробітню платню; перспективу кар’єрного росту і, що не маловажно, затребуваність на ринку праці.

Нажаль, ми не маємо достатньої інформації. Навчальні заклади проводять так звані «Дні відкритих дверей», метою яких є залучення абітурієнтів до закладу, обговорюються питання умов вступу, учні мають можливість ознайомитися з навчальними та лабораторними корпусами, показують відео або слайди про поза навчальне життя студентства. Як кажуть: « Кожна лисиця свій хвостик хвалить». Нажаль, вони не дають достатньої інформації яка б допомогла мені визначитися з майбутнім покликанням. Можна покластися на поради батьків, на їх життєвий досвід, мудрість.

Але мета життя передбачає щось свідомо обране, ймовірно, що єдино розумний шлях той, який обраний вільно, а не заданий іншими. Тому я зараз в активному пошуку себе в цьому світі .

Виходячи з усього прочитаного мною, я зробила висновки. Поняття про сенс змінюється протягом життя кожної особистості під впливом певних життєвих етапів та обставин.

Сенс життя бути гармонійною особистістю, жити в злагоді з собою і оточуючими.

Сенс життя я знайду ще не скоро, бо сенс життя - це те, заради чого варто жити , це результат, підсумок життя. Тому знайти його у підлітковому віці неможливо.

Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною.
Хай жевріє свіча любові
Вербицька Софія, учениця 7-А класу Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №104,

вихованка УНТ КЗ ПДЮТ «ІСТОК» Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Ілларіонова З. А., керівник гуртків УНТ КЗ ПДЮТ «ІСТОК»
В історії України є періоди й події, погляди на які за останні роки кардинально змінилися. І, насамперед, це стосується історії церковного руху на Слобожанщині. Аналізувати й оцінювати його доцільно за історичними й духовними законами. Тоді багатовимірнішими постануть контури й реалії тих складних років, коли з’явилося чимало яскравих, цікавих постатей, формувалися легендарні історичні особи, виявляючи себе попри будь-яку соціумну специфіку й негаразди. І серед них, на наш погляд, заслуговує найпильнішої уваги життя архієпископа Олександра (Петровського).

„Людина є мірою усіх речей”, - говорив давньогрецький філософ Протагор. І сьогодні, на початку третього тисячоліття, моральні цінності, накопичені людством за тисячі років, високі почуття і стосунки, любов до ближнього стають особливо вартісними. Гортаючи пожовклі сторінки старих книг, ми з подивом відкриваємо для себе своєрідну terra incognita – історію рідного краю, історію, в якій православна церква займає гідне місце. Високий духовний світ людини і велич любові інтегровані в образі Священномученика Олександра.

Виявляється, є пророки і в своєму краї, що вчать величному і прекрасному, сприяють створенню цілісного осягнення Всесвіту, часткою якого є сама людина. У масових репресіях загинуло багато харківських священнослужителів – величезне число знищених єпископів, священників, дияконів - жахливі історії загибелі цих духовно обдарованих людей, які здійснювали кожен на своєму місці вагомий внесок в розвиток виховання, освіти, культури нашого краю.

Адже історія не написана до кінця, поки залишилися неточності, недбайлива приблизність, поки не увічнене ім’я останнього нашого земляка. І не обов’язково це пам’ять у вигляді мармурового монумента, нехай ця пам’ять буде з любов’ю, вдячністю до цієї людини - нашого попередника, який бачив своє покликання в уславленні Бога, у приєднанні людини до Божественної істини, у науці співстраждання і духовного досвіду.

Храм свм. Олександру у Орджонікідзевському районі – це відновлення забутого імені у історії Харківської єпархії за 200 років її існування, це позитивний внесок церкви у виховання, культуру, освіту, науку, шляхом розкриття особистості, яка щодня виконувала свій обов’язок, відновлюючи історію нашого краю і повертаючи з небуття імена гідних його діячів.

Промислом Божим архієпископ Олександр своїми архіпастирськими діяннями і мученицькими стражданнями поповнив лик. Святих, в землі нашій просяявши, вплів у вінок безсмертної слави свою вірність і любов до Бога, його святої церкви і нашому багатостраждальному православному народу. Відповідно до прохання архієпископ Олександр (Петровський) від 10 лютого 1993 року на підставі статті 1 Закону України від 17 квітня 1991 року «О реабилитации жертв политической репрессии на Украине» реабілітований.

На превеликий жаль, докладно викласти життя архієпископа Олександра майже неможливо в силу тих обставин, що вже пішли у вічність усі свідки цих трагічних днів, коли святителів нашої Православної Церкви поголовно винищували. Марними виявилися наші пошуки в різних архівах міста, як свідчення того, що подібні документи таємно винищувалися.

В одному з закордонних видань говориться, що майбутній архієпископ Олександр (Петровський) закінчив юридичний факультет. Жив з матір’ю, яку дуже любив. Після її смерті він став жити вільним життям юнака.

Одного разу, прийшовши додому пізньої ночі, він ліг у своїй кімнаті, яка була відділена фіранкою від кімнати, де почивала його покійна мати. Раптом бачить: розсувається фіранка, входить мати і звертається до нього: «Залиш все і йди у монастир».

Це видіння так вплинуло на молоду людину, що він різко змінив спосіб життя, а незабаром і дійсно прийняв чернечий постриг. І от привів його потім Господь у Козельщанську жіночу обитель, Полтавської єпархії, що була тоді багатолюдною і багатою.

Коли вже дуже стало туго монастирю від усяких репресій, частина сестер перемістилася на ріку Псел, де утворився скит. Духівником його став Олександр. Він мав прекрасного тенора, любив монастир і вмів надихнути народ на загальний спів.

У 1932 році архімадрид Олександр був хиротонисован у єпископа , згодом же зведений у сан архієпископа, і через кілька років ми бачимо його в місті Харкові, де він швидко придбав таку ж загальну любов.

Одна за однією стали закриватися церкви в місті Харкові. Нарешті, залишається всього три: Трьох Святителів, названа «гольберівська» і дві церкви на Холодній Горі – Озерянська і Казанська.

Як для багатьох православних ієрархів того часу, наступив фатальний день і для Владики Олександра, засвідчивши свою вірність Христу своїм мученицьким ісповідництвом.

Відповідно до отриманої довідки з архіву Державної Безпеки Харківської області від 14 травня 1993 р. за № 6012258, - Петровський Олександр Теофанович 1851 року народження (число і місяць не зазначені), уродженець міста Луцьк Волинської губернії до арешту архієпископ – керуючий Тихоновскою єпархією України, мешкав за адресою: м. Харків, Павлівка, вул.. Софіївська, будинок 33. У тім же вищезгаданому джерелі говориться, що архієпископ Олександр у 1937 році Митрополитом Костянтином (Дьяков) був призначений Керуючим Харківською Єпархією.

28 липня 1938 року архієпископ Олександр був арештований УНКВД у Харківській області за підозрою у контрреволюційній пропаганді й агітації, нібито будучи учасником антирадянської церковної організації «Иоанитов», а також звинувачувався у шпигунстві на користь Польщі.

17 червня 1939 року військовим трибуналом Харківського військового округу владика Олександр був засуджений до 10 років тюремного ув’язнення.

5 січня 1940 року вирок було відмінено, а справу повернено на дослідування.

Про його страждання в тюремних катівнях і про факт його мученицької кончини відомо лише одному Богу. Із середовищ тюремного персоналу говорили, що він був задушений. В архівній же довідці 1940 року архієпископ Олександр помер у лікарні при в’язниці № 1 міста Харкова, про що свідчить запис наступного змісту з історії хвороби: «Петровський Олександр Теофанович, вік 89 років, надійшов 24/V/19340 року о 13 годині 30 хвилин. Умер 24/V/1940 о 18 годині 15 хвилин. Діагноз остаточний: «Гостра серцева слабість».

Так, промислительною волею Божою архієпископ Олександр своєю архіпастирською діяльністю і мученицьким стражданням був занесений до списку святих з іншими священномучениками і мучениками Слобідського краю.

Згідно з проханням архієпископ Олександр (Петровський) від 10 лютого 1993 року на підставі статті І Закону України «Про реабілітацію жертв політичної репресії на Україні» від 17 квітня 1991 року – реабілітований.

Храми здавна були осередком духовного життя людей. У них, звертаючись до Бога, шукали шлях до світла та благодаті. Створюючи храми, люди обирали для них найкращі місця і не шкодували коштів для їх оздоблення.

Місце для будівництва храму Священномученика Олександра, рукою самого Творця прикрашене і виставлене зачудовано на подив усім. Він воістину прекрасний, гордий і величний. Підкорює своєю величчю і гармонійно організує простір навкруг.

Зір і слух приковані до храму, викликаючи особливі почуття, в якому і загострена вишуканість, і стримана схвильованість. Пишаєшся великою спадщиною свого народу і радієш, що вона набуває у наш час такого широкого визнання.

Безперечно, храм Священномученика Олександра (Петровського) Архієпископа Харківського, збудований в серці Орджонікідзевського району, гордовито володарює над околицею міста.
Рідна мова – наше найбільше багатство
Вернигора Ангеліна, учениця 8 класу Старомерчицької ЗОШ І-ІІІ ступенів, вихованка

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та

екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Сорокіна Н.С., вчитель світової літератури


Першим з’явилося слово, потім з’явилася людина, бо ж сказано: спочатку було Слово. Це слово людське одвічне й повсякчас передує всьому, до чого доходить творчість людська. А це значить, що допоки в нас є слово, перед нами є майбутнє, є сподівання і мрії, які можуть бути здійсненними.

Горять у вогні часу храми й фортеці, пергаменти літописів, розсипається на порох матеріальна культура, іржавіють знаряддя праці. Та залишається єдине в первозданному вигляді – рідне слово. А українське слово особливе, бо його вбивали, відбирали, замуровували, але крізь мури, крізь грати й колючий дріт пробивалося воно, не покорене ніким, тягнулося до сонця справедливості, до свободи.

Класична українська література, починаючи від Котляревського та Шевченка, показала всім приклад того, як треба ставитися до живого народного слова, до цього ясного й справді цілющого джерела. Народна мудрість закодовує у слові цікаві наукові ідеї з біоенергетики, екології, слово є своєрідним посібником з людинознавства. У ньому знайдено програму живої етики, розумне прогнозування життєвих ситуацій, логічно ясні формули народознавства.

Кажуть: слово до слова, то й зложиться мова. А мова ж – безкінечна як океан, у ній і мудрість віків, і пам’ять тисячоліть, і зойк матерів у нещасливу годину, і переможний гук лицарів, які захищали рідну землю, і лебедина пісня закоханого серця, і перший крик немовляти. Рідне слово – як неосяжна душа народу – його щирість, радість і печаль, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його.

Кажуть, народ є живим, допоки живе його мова. “Мова – це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров – умре нація ”(Ю.Дзерович). Тож від нас, нинішнього покоління молодих, залежить, чи не перерветься та золота нитка, що пов’язує покоління з поколінням. Саме від нас залежить, чи не будуть замулюватися криниці рідної мови. Хай біля наших криниць звучить інше слово – ми раді гостям, ми втамуємо їхню спрагу, адже українці – народ гостинний. Та дбаймо про рідні криниці! Надзвичайна наша мова є таємницею. У ній всі тони і відтінки, усі переходи звуків від твердих до найніжніших, вони мелодійні, вишукані. Тому про їх чистоту треба дбати постійно.

Здавна відомо, що рідне слово, виплекане народом і родом, має таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття. “Мова – душа кожної національності, її святощі, її національний скарб ”(Іван Огієнко). Від батьківського порогу рідної мови можна виходити на широкі магістралі світу. Слід шанувати в собі рідне, споконвічне, поважаючи всі інші мови, які дозволяють нам бути неупередженими й успішними. Бо ще Вольтер сказав: “Знати багато мов – значить мати багато ключів до одного замка”.

Але безмір світовий і космічний не дасться в руки безхатченкам. Тож перше слово, звернене до мами, хай стане оберегом у пам’яті, щоб нести його в собі як маленьку сполохану пташку, а коли стане тяжко – лиш відчути всю полохливу ніжність, і тоді всі труднощі стануть незначними. Воістину правдиві слова:”Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів”(В.Захарченко).

Слово приходило на допомогу в час найбільшої скрути, бо наша історія – це історія віковічної боротьби українського народу за своє місце під сонцем. У цих змаганнях українство мало дві зброї – шаблю і слово, адже кожен народ у Європі не пережив того, що ми,українці, у ХХ столітті! “Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову ” – дуже давно написав К.Маркс, коли ми тільки мріяли про державність. Тоді, як усі давно вже знали , хто вони, ми тільки почали довідуватися. Ми тільки прокинулись, і все те, що інші вже мали нам треба було здобувати. Французів, німців, поляків та інших знають у всьому світі, ми, мов дике плем’я , почали піднімати з темряви голову і лізти угору, щоб нас побачили.

Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних і естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної, материнської мови або цурається її, сам засуджує себе на злиденність душі, стає безхатченком. Ми пройшли тяжкий шлях приниження, нищення, і вже здавалося, що все винищено, випалено. Та на згарищі руїн раптом проривається живе українське слово, за ним тягнуться інші – і українське слово відроджується знову.

Нинішній час ми вже не називаємо відродженням, ми перейшли цей рубіж, нині ми знаходимося в стані розвитку. Тож розвиваймося самі, розвиваймо та вдосконалюймо наше найбільше багатство – нашу мову.


НАВЧАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА СТЕЖКА НОВОМЕРЧИЦЬКОГО НВК ЯК ДІЄВИЙ ЗАСІБ ЕКОЛОГІЧНОГО ВИХОВАННЯ
Винокуров Олександр , учень 11 класу

Новомерчицького НВК Валківської районної ради, вихованець

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій

учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керінвик: Вовк В.Ф., вчитель географії
Наша країна - одна з держав світу, природа яких помітно змінена людиною. Намагаючись виправити ситуацію, Верховна Рада та уряд України у кінці ХХ - на початку ХХІ століть прийняла значну кількість законодавчих актів. Так, за часи незалежності у нашій державі прийняті Лісовий (1994 р.), Водний (1995 р.) та Земельний (остання редакція 2001 р.), кодекси, а також кодекс "Про надра" (1994 р.), які законодавчо регулюють використання відповідних природних ресурсів, та цілий ряд законів і постанов природоохоронного спрямування. Серед них - Закон України "Про природно-заповідний фонд", який визначає перелік об’єктів ПЗФ. Згідно зазначеного закону до об’єктів природно-заповідного фонду в Україні відносяться природні (природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища ) та штучні об’єкти (ботанічні сади,

дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

У законі дані чіткі визначення кожного виду об’єктів ПЗФ.

Проте поряд з узаконеними формами природоохоронних територій і об’єктів в Україні фактично діють і такі форми охорони довкілля, які не передбачені зазначеним законом, зокрема, екологічні стежки. Є подібна екологічна стежка і у Новомерчицького навчально-виховного комплексу Валківської районної ради Харківської області. має певні особливості, які відрізняють її від класичних екологічних стежок. Перша з них полягає у тому, що дана стежка, на відміну від абсолютної більшості подібних утворень, є з 1996 року узаконеною рішенням Новомерчицької сільської ради. Таким чином, змінити форму господарювання на території екологічної стежки у даний час можна лише за рішенням сільської ради.

Друга відмінність полягає у тому, що з самого початку дана екологічна стежка створювалась як навчальна, що визначило третю її особливість : на станціях екологічної стежки щороку проводиться певний комплекс спостережень за станом довкілля. Це означає, що, поряд з традиційною для подібних утворень виховною функцією, екологічна стежка Новомерчицького навчально-виховного комплексу несе також певне науково-дослідне навантаження.

Навчальний характер екологічної стежки визначає також четверту її особливість. Традиційний підхід до створення екологічних стежок вимагає проведення екологічного виховання на базі позитивних емоцій. Це означає, що маршрут і станції повинні мати високий естетичний рівень, який би зумовлював формування у відвідувачів потягу до збереження довкілля.

На жаль, чинна практика показує, що далеко не завжди такий ефект спрацьовує належним чином. Враховуючи це, а також навчальне призначення стежки, розробники її маршруту поряд з традиційними станціями («Першоцвіти», «Шипшина», «Сосновий ліс», «Мішаний ліс») запланували і станції, де проявляється негативний вплив людини на довкілля («Піщаний кар’єр», «Глиняний кар’єр», «Відпрацьований кар’єр»).

Екологічна стежка Новомерчицького НВК дуже компактна. Загальна довжина її маршруту становить приблизно 3 кілометри. На маршруті передбачені 11 зупинок (станцій). Повна екскурсія триває близько трьох годин.

Незважаючи на порівняно невелику протяжність екологічної стежки, екскурсія по ній дозволяє ознайомитись з кількома рослинними угрупуваннями : хвойним і мішаним лісом, чагарниками, заболоченим лісом, степовою і лучною рослинністю. Відвідувачі стежки можуть наочно побачити наслідки діяльності людини та зробити власні висновки щодо її раціональності.


ПРОБЛЕМА воднИХ ресурсів як Глобальна проблема сучасності
Вініченко Ольга, Білоус Ганна, Лобачова Ксенія, учениці 10 класу

Харківської гімназії №82 Харківської міської ради, вихованки гуртка

КЗ «Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради» Харківської області

Керівник: Плига Л.В., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» КЗ «Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради»


Сучасне людство вступило в третє тисячоліття свого розвитку, яке породило нові проблеми й виклики, загострило увагу до глобальних проблем.

Головною причиною виникнення сучасних глобальних проблем є зростання масштабів людської перетворювальної діяльності до рівня загальнопланетних процесів. Якщо будь-які конкретні проблеми можуть бути досліджені окремою наукою, то глобальні проблеми в цілому являють собою складну систему, що охоплює людину, суспільство і природу в їх багатоманітних взаємозв’язках і взаємозалежностях. А тому, незалежно від того, які конкретні задачі вирішує та чи інша наука у вирішенні глобальних проблем, необхідною умовою є філософський погляд, філософське осмислення як причин виникнення, загострення, так і основних передумов розв’язання глобальних проблем сучасності.

Філософія займається дослідженням і розробкою світоглядних аспектів глобальних проблем, актуалізує їх у контексті глобального світогляду і, таким чином, доносить до людини (людства).

Серед науковців не існує єдиної, загальноприйнятої, універсальної думки на природу і причини виникнення глобальних проблем, оцінку та шляхи їх вирішення.Існує і розбіжність стосовно кількості цих проблем. Західні дослідники вважають, що сучасному людству загрожує близько сотні глобальних проблем. Вітчизняні - нараховують таких близько трьох десятків. Одностайні науковці в тому, що, не зважаючи на те, що сукупність глобальних проблем може варіюватися, гострота їх та життєва значимість для суспільства й цивілізації величезна. Всі вони загрожують людському буттю, тому найбільш значущим сьогодні є встановлення серед них пріоритетних та визначення конкретних наукових, техніко-технологічних, матеріально-ресурсних шляхів, методів й засобів їх вирішення та затрат, які має понести людство.

Дослідники відзначають, що найважливішими з глобальних проблем є екологічні. Проблема взаємовідносин в системі «людина - природа - цивілізація» належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись в історію її становлення і розвитку, зазначимо, що перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнину. Сьогодні всім зрозуміло, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні і духовні потреби.

Досить показовою в цьому плані є проблема водних ресурсів – одна з найголовніших у сфері життєзабезпечення. Вода необхідна для підтримки органічного життя на Землі, існування людини, її господарської діяльності.

З кожним роком все більш гострою стає проблема питної води, її світові запаси зменшуються. З усіх водних ресурсів Землі вкрай необхідна людству прісна вода не перевищує 2,5-3%, обсяг прісних вод, до яких людині легко отримати доступ складає менш ніж 0,25% від загальних водних ресурсів.Як зазначають науковці, чистої води при нинішньому рівні експлуатаціїводних ресурсів вистачить лише на декілька десятиліть.В найближчі роки в світі настане велика за масштабами криза водних ресурсів.Дефіцит води стає причиною конфліктів у багатьох регіонах світу.

За даними ООН, на сьогоднішній день нараховується більше 1 мільярда людей, які не мають постійного доступу до чистої води, через 15-20 років від нестачі води страждатиме половина населення планети. Загальна світова потреба у воді впродовж нашого сторіччя зросла в сім разів, тим часом як світова людність за той самий період зросла втричі. А потреби зростають - кожна галузь людської життєдіяльності має свої водні потреби. Найбільш спрагле сільське господарство - на нього доводиться 70% витрат води. З урахуванням нинішніх темпів споживання до 2020 року людство потребуватиме води на 40% більше, ніж сьогодні.

За прогнозом ООН, в разі збереження такого водоспоживання в 2010-2015 рр дві третини нашої планети житимуть у регіонах, збіднених на воду, цьому сприятимуть і глобальні зміни клімату.Багато країн вже знаходяться на межі кризи. Найбільш бідні водою Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Багамські острови, Катар, Мальдівські острови, Лівія, Саудівська Аравія, Мальта і Сінгапур.

Якість води також продовжує знижуватися - 50% населення країн, що розвиваються, змушені користуватися забрудненими джерелами води. Найгірша якість води в Бельгії, Марокко, Індії, Йорданії, Судані, Нігері, Бурунді, Центральноафриканській Республіці. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я80% усіх захворювань у країнах, що розвиваються, пов’язано з неякісною водою і порушенням санітарно-гігієнічних норм.

При такому стані справ до середини XXI ст. приблизно 2 млн. людей із 48 країн світу будуть відчувати нестачу води.

За даними ООН, на сьогоднішній день 2,4 млрд.людей - більш ніж третина населення світу - не мають доступу до належних засобів санітарії. Ця ситуація призводить до катастрофічних наслідків. Щороку більше ніж 2,2 млн. людей, головним чином в країнах, що розвиваються, вмирають від хвороб, пов’язаних з низькою якістю води та незадовільними санітарно-гігієнічними умовами. За прогнозами спеціалістів, якщо не вживати екстрених заходів і не почати розумно витрачати питні ресурси, до середини цього сторіччя нестачу води будуть відчувати 7 млрд. людей із 9,3 млрд. населення планети.

За оцінкою вчених, водні ресурси зменшуються через зростання населення, забруднення навколишнього природного середовища та очікувані кліматичні зміни.В останні роки в багатьох країнах світу стала відчуватися нестача водних ресурсів, яка пов’язана не з їх виснаженням, а з якісним погіршенням природних поверхневих вод - їх забрудненням в результаті використання в побуті і на виробництві. Обсяг забруднених поверхневих вод настільки великий, що проблема чистої води набула глобального характеру.Приблизно 2 млн. тонн м3скидається щоденно в річки, озера і моря. На планеті нараховують близько 12 тис.км3забрудненої води, що дорівнює обсягу води десяти великих річкових басейнів світу.

Достатньо критична ситуація з питною водоюсклаласяі вУкраїні. Наша держава належить до маловодних країн, тому проблема води в Україні - це проблема здоров’я жителів сьогодні та їх проживання в майбутньому.

При цьому дивно, що ставлення до цього найціннішого дарунку природи збереглося в нас дуже споживацьке, недбайливе. Переважна більшість рік і водойм, із яких забезпечується потреба держави в цьому життєво важливому ресурсі, екологічно небезпечні. На жаль, похідні нашого господарювання — промислові стоки - вже досягли навіть підземних горизонтів. Далеко не в усіх регіонах підземні води відповідають вимогам до питної води через підвищений вміст хімічних сполук, нітратів та бактеріологічного забруднення. Крім того, металеві труби, за допомогою яких транспортується вода, також становлять небезпеку.За результатами останніх досліджень близько 40% колодязів в Україні із 41592 обстежених не відповідають санітарно-епідеміологічним нормам.

Отже, і без того майже критична ситуація, що склалася з водними ресурсами, на сьогодні поглиблюється людським чинником саме у філософському аспекті: недбайливим, по-варварському споживацьким ставленням до оточуючого природного середовища, абсолютним нехтуванням безцінних багатств, які надає нам природа, наша планета, Всесвіт в цілому. Нажаль, сучасне людство належною мірою не усвідомлює, яку шкоду своїми діями воно спричинює і що залишить прийдешнім поколінням, адже ми не останні, хто житиме на цій планеті і дуже нерозважливо жити лише сьогоднішнім днем і тільки для себе.

Тут час перейнятися запитанням: що і чому відбувається у відносинах між людиною і природою, що слід зробити, аби кожний індивід зокрема і все людство в цілому нарешті переосмислило своє ставлення до тих життєво важливих ресурсів (і водних в тому числі), які так довірливо дає нам природа, і які, нажаль, не є безкінечними.

Однією з причин того, що людина і природне середовище стали протистояти один одному, є екологічна безграмотність, нерозуміння суті проблеми, її наслідків, непоінформованість, споживацьке і навіть хижацьке ставлення до природи. Екологічна свідомість населення планети (і України зокрема), незважаючи на екологічну кризу, продовжує перебувати на низькому рівні. У свідомості багатьох громадян України закладено прагматично-споживацький стереотип про невичерпні багатства країни, її безмежні можливості, використання сировини без усяких обмежень, без огляду на прийдешні покоління.

Тому в умовах кризи екосистеми, що розростається, величезного значення набуває перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засад взаємодії Людини і Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації.

Вирішення глобальної проблеми водних ресурсів базується на філософських підходах, основою яких є моральне та етичне ставлення до споживання та використання людиною природних ресурсів. При цьому головна функція філософії полягає в тому, щоб формувати світогляд і тим самим здійснювати безпосередній вплив на процеси вироблення і прийняття людством практичних рішень розв’язання глобальних суперечностей сучасності. Але до такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті.




ТРАДИЦІЙНЕ СВЯТКОВЕ ТА ОБРЯДОВЕ ВБРАННЯ

У СВІТОГЛЯДІ УКРАЇНЦІВ СЛОБОЖАНЩИНИ
Віра Аліна, вихованка народного художнього фольклорно-етнографічного колективу

«Вербиченька» Нововодолазького БДЮТ, учениця 10 класу Нововодолазького ліцею

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівники: Коваль Т. П., Коваль О. В., Заслужений працівник культури України,

відмінник освіти України
Одяг в усі часи задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини. Академік М.Ф. Сумцов на початку ХХ ст. в історико-етнографічній розвідці «Слобожане» зазначав, що життя народу поділяється на буденне і святкове. «На Слобожанщині свята в старі часи були в шанобі, люди одягали нову одіж, ішли до церкви, не робили нічого цілісінький день або до півдня…» Експедиційні розвідки народного фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» по Слобожанщині, є підтвердженням того, що навіть у другій половині минулого століття «жінки одівали українську одежу, коли чи до церкви йти, чи на вулицю вийти у празник: вишита полотняна сорочка, довга рясна спідниця внизу обведена чорним, на голові у баби очіпок, білий вишитий фартух, карман, намисто» (Печенко Н.І., хут. Піски, Охтирський р.н., Сумська обл.).

За призначенням вбрання безпосередньо пов’язані багатоманітність символів та варіантів їх поєднання. Наприклад, плахта була святковим поясним жіночим одягом, і одягалась в ансамблі з полотняною сорочкою, вишитою біллю здебільшого на свята, що свідчить про класичний старовинний комплекс. «У селі у нас до сорокових годів ходили у плахтах і дівчата, і жінки, мені мама розказувала. До церкви як собиралися – вишита білими нитками полотняна сорочка, рукава і низ вишитий. Надівалася плахта, керсет, хвартух і зав’язана хусткою» (Кравченко М.С., с. Малий Вистороп, Лебединський р-н,, Сумська обл.). Але найбільш розповсюдженим верхнім поясним одягом у ХХ ст. були спідниці. «Спідниці довгі, широкі. Внизу викладали і лєнтами, і плісом – щіточка украї. Це празникові спідниці» (Завада М.П., с. Караван, Нововодолазький р-н., Харківська обл.).

Важлива роль одягу українських селян в цілому і зокрема на Слобожанщині належить його обрядовій функції. У своїй історичній динаміці одяг українського народу відтворював світогляд як окремої людини, так і нації, всього суспільства, відображав широкий спектр духовних традицій народу, сприяв дотриманню норм обрядової поведінки.

Потреба людини в одязі відбивала її світогляд у плані одягу як оберегу та віри у його захисну функцію. Найважливіший обереговий обряд – то хрещення дитини. Похрестивши немовля, священник віддає його хрещеній матері на крижмо. За народними уявленнями, крижмо означає життєву дорогу дитини. Тому цей шматок полотна використовували строго за призначенням для маляти, бувало, що й першу сорочечку-льолю шили саме з крижма.

Сорочці, як жіночій так і чоловічій, надавали особливі магічні властивості, їй приписували лікувальну силу. Материнською сорочкою обгортали новонародженого, з нею пов’язані сімейні традиції та обряди. Сорочки окремо вишивали на весілля, на смерть. У народних уявленнях сорочка була душею людини. Вишивка на чоловічій та жіночій сорочці була оберегом для її власника.

Магічними властивостями наділявся універсальний зимовий одяг – кожух, який займав важливе місце в обрядовості, символізуючи родючість, багатство та щастя. Кожух використовували в обряді пострижин, у весільних ритуалах, у різдвяній та масляній обрядовості.

Традиційний український стрій пригадують респонденти й у весільному обряді на Слобожанщині. «Одівалися і молода, і дружки по-українськи. Сорочка вишита всякими квітками чорним і красним. Поділ кружевом був, виглядав з-під плахти. Віночки з лєнтами. У віночку – квіточки з воску білі і такі шаріки, як бубєнчики. І листя з барвіночку зелененьке. Намиста було дуже багато, красне, коралі. Були дукати і хрестики. У чоботях були красних. Молоду і старшу дружку підперезували королівським рушником» (ЗадорожнаЛ.В., хут. Поділ, Охтирський р.н., Сумська обл). «Королевичі», «королівські», тобто кролевецькі рушники були необхідним атрибутом весільного обряду, зокрема у вбранні молодої та старшої дружки. Вірогідно, це пояснювали присутністю на «королівських» рушниках червоного кольору як потужного оберега у символіці народного костюма. Існують свідчення, що і молодий на весіллі був одягнений у сорочку, яку йому вишила молода на вечорницях чи досвітках.

Ой, я свого миленького нарядила паничем:

По коліна сорочечка підв’язана кумачем (Чалиш Л.Т., с. Рябухіно, Нововодолазький р-н, Харківська обл.).

Велике значення у весільному обряді мала хустка. Під час сватання на знак згоди дівчина перев’язувала парубкові руку хусткою. Брат сестру на посад вів, тримаючи її за хустинку. Молода сиділа за столом, накрита хусткою, таким чином ховалась від молодого. Старший дружко відкупляв у світилки шапку з квіткою для молодого, даруючи їй хустку. Свашки знімали у молодої вінок і покривали її хусткою. «Як свекруха невістці зав’язує платок, каже: «Дарую тобі хустину і беру в свою родину» (Курінна М.І., с. Сосонки, Охтирський р.н., Сумська обл.).

У поховальній обрядовості також присутні певні ритуали, пов’язані з вбранням покійника або з окремими елементами одягу. Намітка (серпанок) до кінця ХІХ ст. була жіночим обрядовим вбранням голови, «це святочне головне вкриття» [Хв.Вовк]. Нею напинались бабки-повитухи, ідучи «ловити дитину»; наміткою покривали молоду на весіллі. У колядці серед весільних подарунків: таких, як рушник, «лєнта», хустка жінці належить серпанок: «А твоїй та жоні та й серпаночок» (Біда О.М., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл). Намітку готували «на смерть», нею пов’язували голову померлій жінці.

Комплекс траурного вбрання родичів небіжчика склався в другій половині ХХ ст., і у сучасному поховальному обряді сприймається як норма. Жінкам, які обмивали та одягали покійника, віддячували полотном. «Як рядять покійника, давали раньше шматок полотна. Це, кажуть, дорогу покійнику стелять» (Молчанова Н.Т., с. Микитівка, Тростянецький р-н, Сумська обл.).

Ще при житті люди готували собі вбрання «на смерть», «дбали придане на той світ», наказували родичам чи сусідам, виконати певні ритуали пов’язані з одяганням небіжчика тощо. На Сумщині нами зафіксовані свідчення, про поховання небіжчиків в українському одязі. «Як умерла моя бабушка, так їй сорочку оділи полотняну вишиту, керсет чорний давній і ще туди положили карман, у карман – гроші і платочок. Фартухом підв’язали, старих бабів підв’язували фартухом» (Молчанова Н.Т., с. Микитівка, Тростянецький р-н, Сумська обл.).

До середини ХХ ст. небіжчиків-чоловіків одягали у полотняні штани і сорочку. Стосовно підв’язування покійника фартухом чи поясом існують вірування: «Раніше покійників не підперезували. Казали, шоб було легко на тім світі» (Задорожна Л.В., хут. Поділ, Охтирський р.н., Сумська обл.). Частіше пояс клали покійнику в гроб, або зав’язували так, щоб було легко розв’язати.

Майже всі респонденти завіряли, що раніше покійників не взували. «У нас дєдушка як умер, 94 года було, то тільки носочки вділи. Положено на жінку чулочки, а на чоловіка носочки одівати. Кажуть, шо оце ж у нас і ноги того болять, шо покойників обувають» (Біда О.М., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл). За народним уявленням, «мертвеці должні до Бога іти босими».

Померлих дітей називали анголами, які відразу «попадуть до Бога в рай». Коли помирали підлітки чи молодь, то їх ховали з певними елементами весільного одягу. «Як нівєстою умерла дівчина, убирали, як нівєсту, фату одівали, віночок на голову білий восковий. Ще робили з воску кольцо, на пальчик одівали А хлопець, як женіх – костюм, рубашка біла. Ще й квіточку чіпляють на груди» (Молчанова Н.Т., с. Микитівка, Тростянецький р-н, Сумська обл.).

Існують повір’я стосовно обрядових купальських вінків. Слобожанські дівчата на таких вінках ворожили на долю, вірили, куди вінок попливе, туди дівка й заміж піде. «Приносили додому і сушили, сохраняли його довго. Коли сильно болить голова, то оцей вінок одівали. Обичай такий був. Нам так старенькі бабуні так казали: «Ви, дівчата, своїх віночків нікому ніколи не віддавайте» (Нешлюбенко Г.І.,с. Климентове, Охтирський р.н., Сумська обл.).

Отже, одяг слобідських селян виступав як найвиразніший символ на всіх етапах суспільного життя. У знакових функціях святкового та обрядового вбрання втілювався досвід поколінь, довколишній світ і людина в ньому. Найстарші верстви сільського населення Слобожанщини навіть у складні часи берегли традиційний костюм, втілюючи його у народних святах, звичаях, обрядах, віруваннях. Найбільш виразнішим прикладом збереження традиційного вбрання в українців-слобожан навіть у другій половині минулого століття виступають весільний та поховальний обряди, що свідчить про велику духовну культуру сільського населення краю.

Нині певні складові традиційного строю українців-слобожан перебувають у межах пасивного побутування. Народна пам’ять береже назви окремих компонентів одягу і підтверджує їх етнічну ознаку. Тому важливо саме сьогодні, у час сучасних глобалізаційних процесів і нових технологій осмислити народний світогляд та довести вишуканість і розмаїтість традиційного слобожанського вбрання. Дослідження, вивчення та збереження традиційного народного костюма сприятиме підвищенню національної свідомості, а також збереженню самобутньої культури Слобожанщини.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка