Г. С. Сковороди



Сторінка7/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44

Громаді віра сили додає



Волевач Василина, учениця 7 класу

Новомерчицького НВК Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Гарбуз В.М., вчитель світової літератури
Що може зробити для історії одна людина? А якщо ця людина – всього лише учениця 7 класу…Це питання не дає мені покою вже майже рік. Зовсім невелике село, де я живу, де народилася, на очах занепадає… Здається, що нібито то якесь прокляття – вже давно немає жодного сільгосппідприємства, а колись насаджені садки у радгоспі «Україна» поступово перетворюються на дикі хащі…

Як змінити ситуацію? Чи сидіти, склавши руки, сумно спостерігаючи за подіями?

Саме ця думка привела мене до гуртківців нашої школи, які займаються вивченням та популяризацією історії рідного краю. Зацікавила мене доля нашої церкви, її місця в історії інших храмів Харківської області. Тим більше, що в цьому році нашій церкві виповнюється 270 років!

Ось так і з’явилося на світ дослідження, яке стосується історії появи, існування, сьогодення Покровської церкви с.Новий Мерчик Валківського району Харківської області.

Духовний світ мешканців села Новий Мерчик був типовим: він складався впродовж усієї історії і передавався з покоління в покоління. Звичайно, першоосновою у цьому відношенні була церква. Саме вона зуміла вселити в людські душі віру в Бога, поєднувала в нерозривному зв’язку вірування та обрядність, прищеплювала християнську мораль. Церква відігравала завжди велику роль. До неї йшли не тільки молитися Богу: вона організовувала проведення всіх християнських обрядів, тут відбувалася реєстрація громадянських актів і завжди відчувався її вплив на духовний і моральний стан селян.

Перша дерев’яна церква у Новому Мерчику, збудована у 1743 році поміщиком Григорієм Шидловським . Вона носила назву Покровська.

Дерев’яна будівля Покровського храму прослужила селянам Нового Мерчика майже століття. У 1880 році вона була розібрана, й на її місці поміщик Є. Духовський звів нову муровану Покровську церкву. «Прямокутна у плані, двоверха, однопрестольна, з червоної цегли. Вкрита залізом, обнесена мурованою огорожею. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа. Покровська церква – одна з небагатьох церков на Валківщіні, якої не торкнулися більшовицькі репресії 1930-х рр. Служба тут продовжувалась до 1947(церква діяла і під час війни)».

Пізніше храм було переобладнано під сільмаг райспоживспілки: розібрано другий поверх з куполами та знято дзвони, замазано штукатуркою усі церковні розписи, які «на зло кооператорам постійно проявлялися з-під товстого шару вапна. А у вівтарній частині церкви ні зображення Ісуса Христа, ні святих угодників взагалі не вдавалося замазати. Вони проявлялися знову і знову. Саме тому червоні кооператори взагалі вирішили відділити цю частину приміщення окремою стінкою, і в цій же по суті комірчині встановили бочки, в які завозили гас для продажу».

Отже, сумною виявилася доля нашої церкви. Та все ж з’явилася надія на духовне відродження, коли в 2000 році за ініціативою сільського голови Савенкова Г.Б. було повернуто приміщення церкви віруючим, яке вже простоювало, бо на той час було закрито і сільмаг, який саме там розташовувався.

Жителі села відремонтували будівлю, облаштували церковну залу. Та на жаль, активність поступово згасала…

Мешканці Нового Мерчика пережили за кілька останніх десятиліть немало чорних днів, в яких об’єднались і руйнація державного сільгосппідприємства, і розграбування його майна, і «бої без правил» за земельні паї, і розпродаж та банальне розтягування по цеглині колишніх соціальних об’єктів.

Та громада мого села вирішила: досить! Якщо не ми – то хто?

Ми, школярі, ще не зовсім розуміли, що відбувається. А наші батьки, односельці тим часом розпочали велику справу: вони відроджували душу нашого села – місцевий Свято-Покровський храм.

Ініціативу новомерчан підтримали районна влада і депутати рад різного рівня. Ми раділи, бо традиційна вже на Валківщині громадська Великодня акція «Заради добра і любові» відбулася цього року саме в Новому Мерчику. Сюди з’їхалися, зокрема, близько двох десятків самодіяльних колективів з усіх куточків району, щоб не тільки піснею та словом, а й своїми благодійними внесками долучитися до цієї благородної справи.

Знайшлася справа і для школярів: ми прибирали шкільне подвір’я для проведення акції, готували концертні номери, готували інформацію про нашу церкву для Валківського краєзнавчого музею.

Тож ми віримо, що мине кілька років, і отак, усім миром, вдасться не тільки полагодити дах, а й відновити на церкві зруйновані куполи, встановити дзвін і повернути храму голос.

Я впевнена, що спільна справа не тільки об’єднає людей, а й очистить та відкриє для добра їхні власні душі, допоможе усвідомити, що є у житті прості речі, дорожчі за статки усіх олігархів.
ЗМІЙ ЯК ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОГО ТРАДИЦІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ
Вотінцева Анастасія, вихованка народного художнього фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» Нововодолазького БДЮТ, учениця 8 класу Нововодолазької гімназії

Керівники: Коваль Т. П., Коваль О. В., Заслужений працівник культури України,

відмінник освіти України
Народний світогляд, пов’язаний із змієм (гадюкою, вужем), визначає особливості народного світосприйняття, які пов’язують сучасне мислення з його архаїчною передосновою. Змій, гадюки, вужі відносяться до хтонічних образів народного світобачення. У світогляді українського народу змій виступає в негативних образах носія зла, звабника, спокусника, ненажерливого людоїда, викликає огиду своїм зовнішнім виглядом. Але вшанування змія як священної істоти безперечне.

Дослідження та вивчення неоднозначного ставлення людини до образу змія сприятиме розумінню як окремих елементів, так і цілого комплексу давніх уявлень про Всесвіт, взаємодію людського та тваринного світів зі світом богів та «нижнім світом», де мешкають предки, допоможе глибше пізнати світогляд українського народу.

Мета дослідження – вивчити окремі семантичні риси давніх українських вірувань, пов’язаних з хтонічними образами, виявити їх місце у світогляді предків, дослідити особливості функціювання народних вірувань та уявлень населення Слобожанщини стосовно змія (гадюки, вужа).

В основі дослідження – архівні матеріали фольклорно-етнографічних експедицій народного художнього фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» Нововодолазького будинку дитячої та юнацької творчості по Слобожанщині 1992-2013 рр., а також власні експедиційні записи автора за період з 2010-2013 рр. Зібрано чимало свідчень респондентів про плазунів, відношення до яких неоднозначне та в більшості все ж таки негативне.

Культ змія поєднує елементи культів вогню, води, землі та тварин. Археологічні знахідки посуду із зображенням змія чи дракона свідчать про давність вшанування цих тварин. Широковживані символи «Вужів» та «Гадючок» представлені зигзагоподібними та меандровими лініями та безконечниками на традиційних писанках регіонів України. На вишитих рушниках також є стилізовані зображення змій у вигляді зигзагу чи ламаної лінії.

Багатофункціональна символіка змія висвітлюється в українських замовляннях, які є одним із найархаїчних жанрів усної народної творчості. У замовляннях, які стосуються зміїних укусів, відображене двоєвір’я наших предків, де перепліталися язичницькі боги і християнські святі. Існують численні українські повір’я, пов’язані з палкою, якою розганяють змій. На Сумщині довелось записати свідчення про бабку-знахарку, яка за допомогою замовляння і палки в руках повертала змію назад в ліс. «Оце заходе та бабка-знахарка на край лісу. Становиться з палкою в руках. Каже молитву, показує палкою в ліс. Змія повертається і повзе назад у ліс, коли вона їй шось скаже. Це я сама бачила» (Задорожня Л.В., хут. Поділ, Охтирський р-н, Сумська обл.).

Селяни слобідських сіл розповідали про «шептунів», «знахарів», «відьом», «відьмаків», які уміли «насилати» плазунів в обійстя своїх ворогів. Наприклад, в результаті сварки між сусідами, у когось з них з’являлися змії на подвір’ї, в сараї, в хаті. «Приходе чоловік, а у дворі повно гадюк. У горшках гадюки, кругом гадюки, не пройдеш. Він тоді до Петра-відюка прийшов у двір, навколішки впав і просе, шоб прибрав тих гадюк. Той Петро прийшов у двір, дивиться на гадюку і каже: «Катько, ти чого прилізла сюди? Ану, забирай своїх подруг, друзєй і йди своєю дорогою» (Вовченко В.І, хут Вовча, Тростянецький р-н, Сумська обл).

Відомий український етнограф В.Т.Скуратівський зазначає, що «окремі шептуни, зустрівшись з гадюкою або вужем, змушували їх відповзати назад, скручуватись у клубок, а нерідко й гіпнотизовували».

У тих населених пунктах, де є великі річки, селяни пам’ятають повір’я, розповідають бувальщини про змій, гадюк, вужів. Загальновідоме й поширене серед українців повір’я про те, що у зміїному світі є свій вожак: змій-цар, змія (гадюка)-цариця. У зміїних вожаків є певний знак на голові – корона. «На голові у гадюки квітка така, як ото перстень є, нароста у неї з тіла. Ото їхній вожак» (Курінна М. І., с. Сосонки, Охтирський р-н, Сумська обл.).

У річному циклі є два архаїчні свята, на яких особлива увага приділяється зміям і «всім гадам». Весною це день Руфа (21 квітня). За народними віруваннями саме в цей день із землі вилазять плазуни. Їх можна побачити не тільки в лісі, а й на подвір’ї. Але у цей день їх не можна вбивати, «бо сонце буде три дні плакати». Друге «зміїне» свято – це Воздвиження (27 вересня). Народні уявлення і вірування стосовно цього свята несуть відголосок ще дохристиянської доби. «На Воздвиження усі гади залазять під землю» (Дмитренко М. І., с. Просяне, Нововодолазький р-н, Харківська обл.). З цього приводу «на Воздвиження нільзя ні в ліс ходити, ні в погріб лазити, бо все гаддя злазиться і може вкусити» (Гапоненко А. М., с. Пластунівка, Нововодолазький район, Харківська область).

Саме на Воздвиження «все лісове гаддя збирається на останню раду, на якій кожен має одзвітуватись за свої вчинки. Ті, що не порушила даної ними обітниці, будуть спочивати до наступного Руфа (21 квітня), а потім знову вилізуть з землі; натомість ті, що жалили людей, висмоктували у корів молоко, їли пташенят, не мають право на відпочинок, бо «їх не бере земля», а відтак нечестивців засуджують на смерть і проганяють геть» [В. Скуратівський].

На прикладі слобожанської казки «Як мужик рубав бичі на ціпи», записаній у селі Завадівка Нововодолазького району Харківської області від Клеби О.С., спостерігаємо цілу низку народних вірувань, які існували по всій Україні:

- мужик провалився у яму (потрапив у підземний світ);

- яма наповнена гадюками (зміїне царство);

- гадюки «лизькають камінь» (священний живий камінь алатир – алтар);

- «лизнув камінь – вже напився і їсти не хочеться» (камінь дає «силу могутню, і тій силі кінця немає» [Войтович В., Укр.міфологія, с.8];

- «мужик просидів у ямі цілу зіму» (до весняного свята Руфа);

- «весною стали вилазити гадюки наверх» (у свято Руфа);

- мужик виходить на земний світ за допомогою гадюки ( напевне, цариці зміїного світу);

- заборона розповідати про перебування у підземному царстві;

- порушення заборони карається смертю.

Такі певні заборони досить поширенні в народному епосі. Ніхто на землі не повинен знати про закони підземного вирію. Той, хто порушить правила має бути покараний.

У чарівних казках змій заподіює лихо всьому навколишньому («Кирило Кожум’яка», «Івасик Телесик»). Таким лихоманцем виступає змій і у казці «Іван-царевич і царівна», записаній у с. Завадівка Нововодолазького району Харківської області від Клеби О.С. Зла сила в образі змія у казках завжди стає переможеною богатирською силою. Християнство сприяло образів змієборців у народному епосі.У християнській традиції відомі змієборці Святі Юрій (Георгий Победоносец), Димитрій, Федір. З перемогою змія руйнується його царство, що знаменує перемогу світла над темрявою, добра над злом, космосу над хаосом.

До вужів у народі ставилися прихильно. Селяни переконливо свідчать, що вуж живе у кожному обійсті. «Вуж живе десь на подвір’ї, під порогом чи під сараєм. Його убивати нільзя, а то буде якесь нещастя» (Калмикова У.А., с. Бахтин, Борівський р-н, Харківська обл.). Убити вужа вважалось гріхом. За народним світоглядом вуж – охоронець домашнього добра, затишку, достатку.

Сюжет відомої казки про вужа, який покохав дівчину і одружився з нею, досить розповсюджений в Україні. Казка «Вуж, мой муж», записана у селі Чемужівка Зміївського району Харківської області від Саян Г.О., має певні регіональні відмінності. Шляхом батьківського прокляття парубок перетворений у вужа. Загальновідомі казкові мотиви на прикладі слобожанської казки пов’язані з світоглядом первісної людини:


  • вуж мешкає на межі (край лісу);

  • мотив шлюбу дівчини з вужем;

  • родина дівчини не сприймає такого шлюбу;

  • вуж належить світу померлих і не може стати частиною світу живих.

Ось чому смерть вужа у слобожанському варіанті казки є зрозумілою.

Таке доброзичливе ставлення наших предків до вужа, яке збереглось до на наших днів, наводить на думку, що в його образі вшановували хатніх духів чи духів предків.

Як бачимо, у свідомості людини образ змія (гадюки, вужа) відображається цілою системою міфологічних уявлень та народних вірувань. Семантичне поле цих хтонічних тварин надзвичайно широке. Змій (гадюка, вуж) виступає в різних жанрах народної творчості, має певне значення у побуті, звичаях та інших знакових систем етнокультури українців Слобожанщини. Розгляд образу плазунів на етнорегіональному матеріалі сприятиме глибшому розумінню світогляду наших предків в системі народних уявлень та вірувань.
Туристська інфраструктура Чорногори в міжвоєнний період
В´юницька Валерія, вихованка гуртока «Спортивний туризм»

ДЮКСОТ «Валтекс» м. Лубен, Полтавської області

Керівник: Полонський М.М., методист ДЮКСОТ «Валтекс»
Організація туристичних подорожей на Гуцульщині сягає середини XIX ст., коли туризм не набув масового характеру через низький рівень сфери послуг, незадовільний стан доріг, низький рівень культури обслуговування тощо. Проте, незважаючи на ці недоліки, він все ж таки розвивався, про що свідчить велика кількість різноманітних рекламних та інформаційних матеріалів, що були видані в кінці XIX – першій третині XX ст.

Початок туризму у цьому краї припадає на середину XIX ст. Можливо, першим туристом був М. Романовський, який у 1858 р. з Космача через гори Рокиту, Гордю, Шекелівку та Синяк добрався до Чорногори, а назад повертався через Микуличин [1]. Дещо пізніші відомості про туристів датовані 1875 р., коли члени Товариства Татранського з Коломиї через дійшли до Майдану, а звідти через Делятин, Дору, Ямну, Микуличин – на Говерлу[2]. У 1876 р. восьмеро членів Товариства Татранського пройшли маршрутом через Дору, Ямну та Микуличин на Говерлу. У Микуличині туристів зустріли лісники Татарівського надлісничого Льобера, пересадили на коней і піднялися на г. Хом’як. Наступного дня туристи кінно подались під Заросляк, 24 серпня побували на Говерлі, звідки направились в Жаб’є[3].

Особлива роль в історії вітчизняного туризму належить Івану Франку. У 1883 р. він організував «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю», результатом постійних мандрівок якого стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів.

В 1897 р. було складено перші карти лижних маршрутів на Хом’як та Говерлу6.

У 1926 р. з’явилося багато детальної інформації про подорожі українських туристів, насамперед, членів громадських організацій «Пласт» та «Луг».

У 1930-х рр. було написано багато путівників, серед яких особливою популярністю користувалися “Przewodnik po Beskidach Wschodnich”[4], “Przewodnik na Czarnohorę i do Wschodnich Beskidow”[5], “Wschodnie Karpaty”[6].

Окремою сторінкою в розвитку туризму та відпочинку на Гуцульщині є

діяльність українських і польських громадських організацій. Перше туристичне Галицьке Товариство Татранське засновано 1873 р. у Новім Тарту; юридично оформлене у Кракові 10 травня 1874 р. У жовтні 1874 р. це товариство перейменовано на Татранське Товариство (до 1920 р.; в 1920–1950 рр. – Польське Товариство Татранське)[7], метою якого було дослідження Карпат і Татрів та розповсюдження зібраних про них відомостей; заохочення громадян до подорожей у Карпати і Татри; полегшення доїзду в гори та перебування там членів товариства, дослідників природи, письменників, поетів, художників і любителів природи; охорона рідкісних видів рослин і тварин; підтримка гірського господарства та народних промислів.

У 1883 р. Товариство мало понад 2200 членів, у 1908 р. – 2016 членів у кількох відділеннях (Станиславів, Коломия). До 1910 р. було збудувано 21 схроніско (притулок), в т. ч. під Говерлою та Попом Іваном, у Гаджині та Завоєлі, два будинки відпочинку. Одним з найбільших був постійно діючий притулок під Говерлою в урочищі Заросляк.

У числі перших українських спортивних товариств Галичини було туристично-спортивне товариство «Чорногора», засноване у квітні 1910 р. любителями мандрівок Станиславова. Члени Товариства здійснювали спільні мандрівки з метою пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр, збирали матеріали про відвідувані місця, організовували виставки і наукові туристичні звіти. Передбачалося також видання журналу, поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, карт, будівництво туристичних притулків, маркування маршрутів у горах і утримання в горах провідників[8].

Товариство припинило свою діяльність у 1914 р. через початок Першої Світової війни. У 1922 р. “Чорногора” відновило свою діяльність, а 24 червня 1931 р. на Надзвичайних загальних зборах ухвалено зміну Статуту Товариства, метою діяльності якого було: огляд і пізнання (під туристичним і науковим кутом зору) усіх земель, що належать до Польської держави, а особливо Карпат, розповсюдження зібраних про них відомостей; заохочення членів товариства, туристів, дослідників природи до мандрівок і наукових досліджень зазначених вище земель, а також полегшення їх перевезення та побуту[9].

Значно активніше в організації туристичної діяльності працювало польське товариство “Приятелі Гуцульщини”, з головним управлінням у Варшаві, а у воєводських та повітових містах діяли його відділення (експозитури). Утворення цього товариства у другій половині 1933 р. було зумовлене підвищеною увагою населення до особливостей гуцульського реґіону. Товариство ставило перед собою такі завдання: сприяння плановому економічному і загальнокультурному розвитку Гуцульщини; охорона природних і духовних цінностей краю; плановий розвиток на Гуцульщині туристичного, дачного і курортного руху[10].

Надзвичайно цікава подія відбувалася 8–9 червня 1934 р. в Яремчі – з’їзд

суб’єктів туристичної індустрії Польщі під назвою “Розвиток туристики, оздоровниць та літнівок в Карпатах Польських”[11].

Головними висновками, що були висловлені стосовно Гуцульщини, вважаємо наступні: запровадити спеціальні залізничні знижки для Східних Карпат; застосувати постійний розклад на літній період та різдвяно-новорічних свят на лінії Львів–Воронєнка; запровадити розклад поїздів таким чином, щоб відпочиваючі могли протягом дня відвідати курорти і повернутися назад до міст дислокації; запровадити пасажирські перевезення на вузькоколійках Ворохта– Форещанка, Надвірна–Рафайлова, Микуличин–Поляниця; терміново провести ремонт наявних шоссе та залучити інвестиції для будівництва автобусних доріг на Гуцульщині.

На з’їзді також було класифіковано туристичні притулки (схроніска) на три групи: I – великі притулки (а – до 120 місць, б – до 70 місць), II – середні притулки (а – до 50 місць, б – до 35 місць) III – малі притулки (а – навіси, б – колиби). На теренах Гуцульщини планувалося будівництво притулків на г. Шпиці (II а класу), г. Кострича (II класу) та під г. Піп Іван (II б класу). Розроблено та затверджено також Інструкцію для туристів. Слід зауважити, що інструкція, яка була розроблена ще 75 років тому, не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Під час туристського походу по Чорногорі в липні 2013 р. ми збирали матеріали про сучасний стан притулків, збудованих в міжвоєнний період. Вони припинили роботу в 1939 р., після входу радянських військ в регіон і були зруйновані під час Другої світової війни та національно-визвольних змагань. Проведено дослідження руїн притулків на полонині Маришеска, під Смотричем, в урочищі Гаджина та на Заросляку.

Руїни схрону на Маришескій та під Смотричем зараз відвідуються туристами, але про відбудову не іде мова. На місці притулку Заросляк в 1959 р. збудована нова база, що зараз є одним з важливих об´єктів підготовки українських спортсменів. Виділяється «Білий слон» – руїни польської астрономічної обсерваторії. Завдяки фінансовій допомозі польської сторони можливе відновлення обсерваторії як наукового і туристського центру Чорногори.

Можна зазначити, що, незважаючи на низький економічний рівень розвитку, незадовільний стан освіти та охорони здоров’я, Гуцульщина була привабливою для туристів і відпочивальників завдяки лікувальним властивостям клімату та лісів, родовищам мінеральних вод та кухонних солей, живописним краєвидам, чудовим горам, водоспадам та скелям.

Будувалися дороги, притулки. Туристична галузь господарювання дала поштовх для розвитку на Гуцульщині сфери послуг, відродженню традиційних ремесел, розвитку сільського господарства, насамперед, тваринництва тощо.


Список використаної літератури

1. Romanowski M. Kilka dni w gόrach Pokucia. Gazeta codzienna. – 1858. – № 40–46.

2. Dziędzielewicz J. Wycieczka po wschodnich Karpatach w r. 1875 // Pamiętnik Towarzystwa Tatrańskiego. – 1877. – T. II. – S. 40–67.

3. Pamiętnik Towarzystwa Tatrańskiego. – 1877. – T. II. – Cz. 1. – S. 33–39.

4. Gąsiorowski H. Przewodnik po Beskidach Wschodnich. T. 2. Pasmo Czarnohorskie. – Lwow; Warszawa: Zjedn. Zaklady kartografi czne i wydawn. T.N.S.W., S.A., 1933. – 125 s.

5. Hoffbauer H. Przewodnik na Czarnohorę i do Wschodnich Beskidow. Z. II. Wycieczki ze stancyi kolejowych Nadworna, Lojowa, Delatyn, Dora, Jaremcze i Mikuliczyn. – Kolomyja: Druk. A.J. Miziewicza i Sp., 1898. – 154 s.

6. Orlowicz M. Wschodnie Karpaty (Prszewodnik illustrowany). – Lwow: Grafi a, 1914. – 19 s.

7. Szematyzm krόlewstwa Galicyi na rok 1910. – Lwow, 1910. – S. 962–964.

8. Луцький Я. Історія туризму на Прикарпатті // Джерела. Науково-методичний вісник. – 1999. – № 3. – С. 16.

9.Федорченко В. К., Дворова Т.Н.Історія туризму в Україні: Навчальний посібник. – К.:Вища школа, 2002.–С. 75.

10. Клапчук В. Туризм та відпочинок на Гуцульщині у другій половині ХІХ – першій третині ХХ століття // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 17/2008

11. Rozwoj turystyki, uzdrojowisk i letnisk w Karpatach Polskich (protokuł i uchwały Zjazdu odbytego na zaproszenie Ministerstwa Komunikacji w Jaremczu w dniu 8 i 9 czerwca 1934 roku). – Warszawa: Wyd. Ministerstwa Komunikacji, 1935. – 65 s.



«ТИ ЗНАЕШ, ЩО ТИ – ЛЮДИНА?!»
Гайворонська Аліна, учениця 11 класу Вільшанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., вчитель української мови I категорії
З усього, що існує у світі, найбільш цінною й найбільш важливою для людини є сама людина. Цінність людини визначається насамперед тим, що вона є найдосконалішою з усіх відомих нам істот. Тільки людина здатна пізнавати навколишній світ і саму себе й цілеспрямовано перетворювати їх згідно з законами розуму, добра й краси. Завдяки її зусиллям створено «другу природу» − світ культури, який є скарбницею загальнолюдського досвіду передумовою людського буття.

Свобода людини, її щастя, створення реальних умов для її вільного й всебічного розвитку – ось що має бути головним у ставленні до людини, якщо виходити з визнання її найвищої цінності. Нарешті, як про найвищу цінність можна говорити про людину, маючи на увазі не тільки весь рід людський, тобто людство, але й кожну окрему людину, як індивіда. Бо ж у цьому розумінні кожна людина – це велетенський та неповторний світ. І ця неповторність, унікальність кожної людини роблять її самоцінною й незамінною.

Немов світло далеких і давно згаслих зірок дійшли до нас імена Гомера, Данте, Пушкіна, Т.Шевченка, Лесі Українки. Їхні геніальні твори донесли до нас багатий та неосяжний внутрішній світ кожного з них. Поряд з цими визначними іменами має стояти ім`я Ганни Андріївни Гайворонської. Дослідження її творчості є моїм прямим обов’язком, бо головну цінність саме для мене становить те, що вона моя землячка і надзвичайно талановита людина!

Хто ж така Ганна Гайворонська? Сама себе вона називає «жінкою одягненою в Сонце» або

Я – дитина Сонця, птаха, вітру,

Я – промінчик на твоїх (Божих) вустах.

Народилася поетеса у Вільшані на Харківщині. Журналістська освіта, яку вона після школи здобула в Київському державному університеті, дала їй змогу наблизитися до стихії мови та загострила відчуття розуміння слова як матеріалу, з якого творяться духовні цінності. Відрадно, що на початку своєї літературної діяльності завдання поезії вона вбачала не в галасливій столичній славі, а в тому, щоб бути «поближче до землі», зійтися словом з потребою душі трудящої людини, «щоб в далекому селі стеблом пшениці вийти…». І це не поза, а органічна потреба віддавати працю свого серця таким людям, як сільський коваль («Смерть коваля») чи безногий старий фронтовик («Червона субота»), який не може всидіти без роботи і в червону суботу:

Поставив ослін коло хати,

Гармошку притис до грудей,

І пісню – пташину крилату

Пускає із рук до людей.

А ще поетеса володіє цікавим умінням – пишучи про речі, здавалося б, другорядні (про яблуньку-дичку чи про ріки з порожніми рукавами), зображує їх так, що за названими в об`ємному плані бачаться образи людей з їхніми малопомітними, але такими болючими долями.

У її першій ліричній збірці «Перший поцілунок» панує ідейне здоров`я, чуття високої відповідальності перед рідною землею, Батьківщиною, небайдуже ставлення до свого роду. Тому лірична героїня відчуває себе нерозривною ланкою в тісному єднанні поколінь і вона з повним правом говорить:

Не зрадь себе, не зрадь своїх доріг.

Життя твоє у всесвіті єдине.

Очима зір, ледь вийдеш на поріг,

Вдивляється у душу Батьківщина.

Драматична п’єса у віршах «Булава» була написана на зорі першої річниці незалежної України. У ній біль, «бо порчею земля побита й люди, мов привиди, блукають збайдужілі до всього й до всіх», філософські роздуми: «Невже це все? Невже ніколи ми не дійдемо до правди, До Божих заповідей? До чистоти? Небесної, словесної, земної?», заклик до дії, до очищення душ, джерел, праматері землі.

Поетеса доводить, що лише віра, любов, праведність можуть зробити щасливими цей світ і людей:

Це віра в Бога сходить над Землею,

Над Україною моєю.

Це жезл Всевишнього,

Щоб правити людьми.

Смерть сина змусила Ганну Гайворонську повністю змінити своє життя: вона відреклася від світського життя, прийняла постриг, ставши черницею греко-католицької церкви на ім`я сестра Філомена, і знайшла спокій у служінню Богу

Я відрікаюсь світського життя,

Всіх чорних ангелів, фальшивого і злого.

У небесах усі мої чуття.

До Батька прагну і до Сина-Бога.

Вже всесвіт завертівся в голові,

Тікає з-попід ніг земна дорога.

Не я. Від мене відсахнувся світ

І душу спрямував мою до Бога.

«Жінка зодягнена в Сонце» шоста поетична книжка Ганни Гайворонської, яка ніби витікає з попередньої поетичної збірочки «Чаша Грааля». Вона присвячена найпрекраснішій із жінок у світі – Матері Божій. Вірші, сповнені сонячних барв, оспівують святе почуття Любові до Бога, людини і рідної планети. Кожен вірш неповторний, не залишає байдужим, змушує задуматися над проблемами сьогодення і переконує, що порятунок наших «зболених душ» залежить тільки від нас.

Я бачила Бога. В тумані до п’ят

Ходив, наче лунь, між наморених хат.

Дощем у шибки мовчазні дріботів,

Ніхто і не відав, чого він хотів.

А люди гадали, якийсь дідуган

Старцює і гроші складає в гаман.

Сікли матюками і злістю товкли,

Були аж зелені від тої хули.

Заплакав Всевишній. Узяв його страх:

Щось Боже лишилось у ваших серцях?

Людей вирізняє від мавп доброта –

Чи люди не ті, чи планета не та?

Я землю квітучу для вас сотворив

І поле вам виткав, і степ простелив,

Джерельними ріками обперезав

І звіра, і птаха до вас посилав.

Ви в ріки плювали й кривавили світ,

Від диму чадного в дірках небозвід.

У храмах святих поробили хліви

Й плодили бездухих з тії сіряви.

Ви глави стинали із білих церков!

На вас материнська і батьківська кров.

І знищені голодом в стиглих житах,

І підла підступність по ваших хатах.

О ні! Ви не святість свою берегли -

У кубла свої, що тяглось, те й тягли,

І заповідь Божую «Не укради»

Пустили за плином гнилої води.

Ви все продали за шматок ковбаси.

То хто ж ви? Чи люди? І я хто єси?

…А дощ старчі плечі шмагав батогом.

Бог плакав, обстукував землю ціпком.

У мене круж хати паркану нема,

Лиш вітер цілющий в обіймах трима.

Заходь, Боже праведний, в затишок мій,

Зігрій сиву душу і руки зігрій.

… Ми довго мовчали… аж тьмарився зір…

Повір нам, Всевишній. Востаннє повір.

Ми зійдем у часі, у жилах трави,

Збудуєм по землях прекрасні церкви.

Молитись тобі навчимо діточок,

Очистим замулені душі річок.

І святість соборну в собі зведемо.

І землю в наругу уже не дамо!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка