Г. С. Сковороди



Сторінка9/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44

Роль церковно-приходських шкіл у системі освіти

дореволюційної Росії
Говор Вадим, учень 9 класу

Новомерчицького НВК Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Гарбуз В.М., вчитель світової літератури
З 1828 року Російська Православна церква починає систематично займатися створенням навчальних закладів. Для цього приймається Статут парафіяльних училищ.

Мета навчання у церковно-парафіяльних школах визначалася першим параграфом «Правил», в якому говорилося: «Школи ці мають на меті утверджувати в народі православне вчення віри і моральності і давати початкові корисні знання», і далі: «парафіяльні школи нероздільно з Церквою повинні вселяти дітям любов до Церкви і богослужіння, щоб відвідування церкви і участь у богослужінні зробилися навиком і потребою серця учнів. У недільні та святкові дні учні повинні бути присутніми при богослужінні, а здібні, за належної підготовки, повинні брати участь у церковному читанні і співі. Щоденні заняття починаються і закінчуються молитвою».

І-класні парафіяльні школи існували у селах і волостях. До цих народних училищ приймали дітей всіх верств населення, не залежно від статі, не молодше 8 років. Плата за навчання не вимагалася.

Серед вчителів було багато осіб духовного стану (священики, диякони, дьячки), так вчителі, які закінчили єпархіальні училища.

Існували такі типи парафіяльних шкіл: школи грамоти (однорічні), однокласні (2-3 роки навчання) і двокласні (4-5 років навчання), В цих школах дітей селян та інших “нижчих” верств населення навчали елементарної грамоти.

Закон Божий займав переважне становище в церковно-приходській школі, а всі інші предмети мали б другорядне, допоміжне значення. При цьому малося на увазі не тільки вивчення підручників, а читання Священного Писання і святоотцівських книг, привчання до основ християнської моральності, до зберігання звичаїв і традицій Церкви. Важливе місце приділялося вивченню церковнослов'янської мови і церковного співу. Викладалася російська мова і арифметика, та занять було мало, вони не давали задовільних знань, учні практично залишалися безграмотними. Більшість шкіл не мала пристосованих приміщень та необхідного навчального обладнання.

Для того, щоб підвищити рівень загальної освіти в школі, призначався 4-річний курс навчання з двома вчителями. Для бажаючих продовжувати навчання у віці від 12 до 16 років передбачалася освіта у повітових вищих народних училищах, також з чотирирічним курсом.

В 1844 році парафіяльні школи дістали назву (“церковно-приходські”). До речі,кількість їх у Росії на початку ХХ століття становила 46,5% всіх початкових шкіл.

Після відміни кріпосного права в Російській імперії була проведена земська реформа, у відповідності з якою на рівні губерній та повітів були створені всестанові виборчі органи - земства. Протягом наступних 60 років вони відіграли помітну роль у вирішенні різноманітних соціальних проблем місцевого рівня. Земства відкривали школи і бібліотеки, лікарні і медпункти, будували мости і дороги, створювали різні господарські структури.

Земські школи — загальноосвітні школи в дореволюційній Росії,які відкривалися і утримувалися земствами в сільській місцевості.

Особливо інтенсивним процес відкриття земських шкіл був у 1-й половині 70-х та 2-й половині 90-х років XIX ст. Це дало поштовх для розвитку освіти при церковах: духовенство, субсидоване державним казначейством, відкривало нові церковно-приходські школи та школи грамоти.

Взагалі, у дореволюційній Росії існувало 5 типів початкових шкіл: державні, міністерства народної просвіти, земські, сільських товариств, церковно-приходські, приватні.

Після Жовтневої соціалістичної революції церковно-приходські школи були скасовані у зв'язку з закриттям всіх релігійних шкіл і створенням єдиної державної соціалістичної школи.

Отже, церковно-парафіяльна школа мала більш тривалу історію свого розвитку, ніж земська. Церковні школи з'явилися на Русі разом з початком поширення християнства, іншими словами з часу утворення російської державності. Пріоритет у них віддавався релігійно-моральному вихованню над розумовою освітою. Світоглядною основою викладання всіх предметів була православна віра, яка була єдиним критерієм істинності всіх знань.
КАМ’ЯНСЬКА СІЧ - ТОЧКА ДОТИКУ СТОЛІТЬ
Головачов Данііл, учень 9-А класу Запорізького колегіуму «Елінт»

вихованець гуртка історичного краєзнавства «GT»

КЗ «ЗОЦТКУМ» Запорізької обласної обласної ради

Керівик:Окорокова І. Г., керівник гуртка історичного краєзнавства «GT»

КЗ «ЗОЦТКУМ» ЗОР, кандидат історичних наук
Історія запорозького козацтва є однією з найяскравіших сторінок в українській історії. Січі були адміністративними й військовими центрами козаків, де формувалися основи державності. Але дослідження цього унікального пласту історії значно обмежене тим, що більшість козацьких фортець зараз затоплені Каховським водосховищем. Кам’янська Січ незатоплена і це дає можливість ґрунтовно її досліджувати. Вона є унікальною пам’яткою запорозького козацтва, оскільки тут збереглись усі три складові її частини: внутрішній кош, передмістя та кладовище. Але і їй загрожує руйнація водами водосховища. Власне, перший ряд куренів ним вже знищений. Отже, дослідження пам’ятки є дуже актуальним.

Об’єктом роботи є історія Кам’янської січі як військово-адміністративного центру запорозького козацтва

Предмет дослідження – політичні й господарчі особливості даної січі, її значення для української держави як духовної спадщини та туристичного об’єкту

Мета роботи – на базі наявних джерел та опублікованих досліджень проаналізувати політичні й господарчі особливості Кам’янської січі, охарактеризувати її значення для сучасної української держави

Завдання


  1. Простежити історію та основні здобутки археологічних досліджень козацьких січей.

  2. Проаналізувати історію дослідження та ступінь вивчення Кам’янської Січі.

  3. Охарактеризувати історію січі, з’ясувати специфіку її політичного становища та господарського укладу.

  4. Визначити особливості Кам’янської Січі як пам’ятки козацької доби.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань використано такі методи дослідження: аналіз наукових джерел, історичної літератури з метою класифікації, порівняння та узагальнення позицій науковців щодо досліджуваної проблеми; емпіричні: спостереження, бесіда, методи системного аналізу.

Для того, щоб вивчати історію та особливості Кам’янської Січі, треба було спочатку дізнатися, хто ж з істориків досліджував цю пам’ятку, коли і які отримав результати. Виявилося, що її дослідження має багату історію.

Справжні наукові дослідження об’єкту розпочав видатний історик Д.І. Яворницький. Він створив опис Січі та її план із позначенням залишків будівель.

З 1972 р. на Січі проводять розкопки співробітники Національного (тоді – Державного) заповідника «Хортиця» під керівництвом В.Е. Борисова (1972 р.), А.Л. Сокульського (1974 р.). Вони намагалися знайти зовнішній вал Січі, на який звертав увагу Вертільяк. Але вал не знайшли. Можливо, він, як і багато споруд, був розібраний для господарчого будівництва. Місцезнаходження його може бути встановлено в майбутньому за залишками рову.

Роботи продовжилися у 1988–1991 рр. на чолі з В.Є. Ільїнським та А.В. Козловським. Метою було встановлення кордонів Січі, вивчення її території та збереженості окремих частин, а також прилеглої місцевості. А головне – проведення рятувальних робіт на об’єктах, яким загрожувала руйнація водосховищем. Було досліджено окремі поховання, чотири будівлі.

Із входженням об’єкту до складу Національного заповідника «Хортиця» археологічні дослідження стають регулярними. Протягом останніх років було досліджено залишки будівель, поховання. Окремі знахідки поповнили експозицію Музею історії запорозького козацтва. Серед них – ложка, ложкар, вилка, ножиці, бритва, віконне скло, монети, замки, ключ та ін.

Отже, завдяки археологічним дослідженням Кам’янської Січі було уточнено її планування, виділено залізоплавильні і залізообробні комплекси, які дозволяють відтворювати технологічні процеси видобування і обробки заліза. Вивчені житлові комплекси дають змогу простежити розміри і планування куренів та відтворити їхні особливості.

Кам’янська Січ існувала в два етапи:

- з 1709 по 1711 рр.

- з 1728 по 1734 рр.

Появі Січі на річці Кам’янці передували трагічні події Північної війни. Після того, як кошовий отаман запорожців Кость Гордієнко підтримав виступ Івана Мазепи проти Петра І, останній наказав знищити Чортомлицьку Січ. Козаки були змушені шукати притулку на кордоні із володіннями Кримського ханства та прийняти протекторат турецького султана. Нову столицю козаки заснували при впадінні р. Кам’янки в Дніпро, на місці Каїрської переправи. Це було зручне, захищене природою місце, обжите до цього і козаками, й попередніми народами. Так, на цьому місці було досліджено поселення XII—XIV ст. Тут також розкопані скіфське поховання та два могильники: один золотоординського часу, другий – XV–XVI ст. [1]

У 1711 р. Кам’янську Січ знову зруйнували російські війська. Запорожці відступили до пониззя Дніпра і заснували там Олешківську січ.

Другий етап почався після того, як турки завдали поразки російським військам під час Прутського походу, частина запоріжців повернулась на Кам’янську Січ і залишилась тут до 1734 р.

Досліджуючи Кам’янську Січ, ми з’ясували, що вона мала низку особливостей в політичному і господарському планах. Це, перш за все, було зумовлено обставинами та місцем її заснування.

Вона виникла та існувала в умовах майже повного розриву стосунків з Росією та Гетьманщиною, а колишні вороги запорожців – турки і татари – стали їхніми союзниками. Ці обставини не могли не позначитись на розвитку і матеріальної культури запорозького козацтва у цей період. Зокрема, відомо, що татари не дозволяли козакам зводити укріплення на Січі, тримати гармати. Проте дослідники ХІХ ст. вказують на наявність залишків оборонного валу. Розрив зв’язків із Центральною Україною і неможливість у зв’язку з цим мати будівельний ліс та деякі інші матеріали зумовили особливості будівництва на території Кам’янської Січі. Більшість споруд були земляними.

Велику кількість інформації про устрій та побут Січі нам дають матеріали археологічних розкопок. Так, археологами було встановлено, що, не зважаючи на специфічні умови та нетривалість існування Січі на р. Кам’янці, вона мала усі складові частини розвинутого козацького центру: основний кіш, передмістя та козацьке кладовище, на якому є могила відомого кошового Костя Гордієнка.

Співробітниками НЗ «Хортиця» проведено реконструкцію козацького куреня, який планується відтворити на території пам’ятки. Розкопками підкріплюється писемні дані про наявність у курені нар для спання і столів у центрі. Знайдені тут матеріали свідчать про конструкцію стін, для зведення яких застосовували вертикальні стовпи, переплетені хмизом і обмазані глиною. Вперше виявлено в курені віконне скло, яке дозволяє впевнено говорити про наявність шибок. Освітлювався курінь за допомогою свічок або каганців, які вставлялися у ніші в стіні. Майже повна відсутність кухонного посуду свідчить про те, що їжа готувалася в іншому приміщенні, яке знаходилося поруч.

Багато інформації дають також речові знахідки. Так, знайдені монети свідчать, що зв’язки мешканців Кам’янської Січі розвивалися в двох напрямках – з Україною і з Кримом. Підтверджується це і знахідками окремих речей. Скажімо, ряд виробів з кераміки, зокрема піали, потрапили сюди завдяки зв’язкам з Кримом, а вироби з гутного скла, безумовно, походили з України. Про це ж свідчить велика група кераміки з білої та сірої глини, розписана хвилями-мазками, комами, лініями по вінцях та плечках. Ця кераміка поширена в культурних шарах пам’яток України кінця XVII ст. [1]

Таким чином, відзначаємо, що Кам’янська Січ мала низку особливостей політичного та господарчого характеру. Вони були зумовлені розташуванням Січі на підтурецьких землях. Це вплинуло як на зовнішні зв’язки козацтва, так і на її устрій та господарче життя. Особливістю, характерною для більшості будівель на Кам’янській Січі, є їх заглибленість в грунт і турлучна конструкція стін.

Після ліквідації Запорозьких Вольностей земля, на якій розташовувалася Кам’янська Січ, була передана російським урядом австрійському консулу в Херсоні І.Г. Розоровичу. Так виникло поселення Консулівка. Після численних змін власників, у 1858 р. майже вся територія колишньої січі перейшла у власність чумацького отамана М.Ф. Огаркова. Він був нащадком козацького роду, тому не нищив пам’яток, шанобливо ставився до лицарської спадщини.

На жаль, на той час, коли земля січі була передана Огаркову, зберігати вже було майже нічого. Принаймні, наземних пам’яток майже не лишилося. Письменник-етнограф О.С. Афанасьєв-Чужбинський, який побував на цьому місці у 1856 р., згадує лише про декілька козацьких могил вздовж берега, три розбитих кам’яні хрести із зіпсованими написами, могилу Костя Гордієнка з хрестом, «залишки насипів і поглиблення, що свідчать про козацьке житло».

Проте М.Ф. Огарков зробив великий внесок у збереження пам’яток січі. Він фінансував археологічні дослідження і передавав знахідки до Херсонскього музею, а також дбав про козацький цвинтар.

Після встановлення радянської влади в маєтку Огаркова створили колгосп Республіканець (таку ж назву має сучасне село Херсонської обл. біля місця січі) та піонерський табір.

Говорячи про створення на території колишньої козацької фортеці філії НЗ «Хортиця», варто повернутися ще до 1965 р. Тоді урядом Української РСР було прийнято постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією козацтва». Був створений Державний історико-культурний заповідник на о. Хортиця, стали приділяти більше уваги питанням історії козацтва.

Проте Січі ще довго довелося чекати на своє визнання. 1974 р. рішенням Херсонського облвиконкому були встановлені охоронні зони пам’ятки, але тільки у 1983 р. «Кам’янська Січ та кладовище запорозьких козаків першої половини XVIII ст.» взяли під охорону в статусі пам’ятки місцевого значення.

З кінця 80-х років це місце набирає популярності, його відвідують патріотично налаштовані українці та новостворені козацькі організації. Завдяки діяльності археолога М.П. Оленковського херсонською обласною владою у 2004 р. було створено історико-культурний заповідник «Кам’янська Січ».

У 2008 р. науковці запропонували включити Січ до складу НЗ «Хортиця». 30.09.2010 р. Кабінет Міністрів України постановив оголосити філією НЗ «Хортиця» пам’ятку історії національного значення Кам’янську Січ, кладовище запорозьких козаків і могилу кошового отамана К.Гордієнка в с. Республіканець Бориславського р-ну Херсонської обл.[2]

Зараз на місці Січі проводяться планомірні археологічні розкопки, впорядкування території. Коли ми відвідали пам’ятку, то змогли на власні очі побачити її нинішній стан. Зараз на місці козацької фортеці зберігся лише хрест з могили Костя Гордієнка. Вже в наш час тут було встановлено пам’ятник згаданому отаману, споруджено символічні вал та ворота, встановлено бекет, аншлаг із планом Січі. Підготовлено екскурсійний маршрут, у планах – відтворення козацького куреня, проведення культурних заходів.

Отже, Кам’янська Січ є унікальною пам’яткою козацької доби, яка дає можливість історикам дослідити усі складові війсково-адміністративного центру запорожців, планування окремих його частин, особливості козацького побуту. Це особливо цінно в умовах, коли більшість козацьких січей затоплені Каховським водосховищем.

Кам’янська Січ мала низку особливостей політичного та господарчого плану, які були зумовлені умовами та місцем її заснування. Вона мала обмеження щодо військових споруд та артилерії, не мала будівельного лісу, через що більшість її споруд були турлучними. Проте була доволі розвинутим козацьким центром, яким мав у складі внутрішній (основний) кош, ремісниче передмістя та кладовище.

Зараз пам’ятка є філією НЗ «Хортиця», що дає надію на отримання нею нового життя. Розроблено екскурсійний маршрут, який проходить через могилу І. Сірка. Ми вважаємо, що це дуже важливо для відродження пам’яті про козацьку звитягу, виховання патріотизму. Учні, які можуть приїхати на місце справжньої Січі, на наш погляд, вже по-іншому будуть ставитися до вивчення власної історії.

Отже, Кам’янська Січ – це один із важливих духовних центрів України, де наче в одну точку сходятся століття її історії. Тому дуже важливо досліджувати й зберігати цю пам’ятку.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Козловський А. О., Ільїнський В. Є. Козацькі старожитності пониззя Дніпра // Матеріали Національного заповідника «Хортиця»

2. Сурченко С.В. Кам’янська Січ – історія створення філії Національного заповідника Хортиця // Заповідна Хортиця. Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці». – Спеціальний випуск. – Запоріжжя: A&V. Art GROUP, 2010. – С. 170–173
ГЕРБ І ПРАПОР ХАРКІВСЬКОГО РАЙОНУ
Головко Анастасія, вихованка гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ,

учениця Височанської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Безрукова Т. М., керівник гуртка історичного краєзнавства

РЦДЮТХарківської районної ради, почесний краєзнавець України


У 1923 р. Уряд УРСР прийняв нову систему адміністративного розділу республіки. У Харківській губернії замість 10 повітів було створено 5 округів, замість 227 волостей – 77 районів. Харківський район створений 7 березня 1923 р.[5, C. 12]. На протязі чотирьох десятиріч територія району п’ять разів змінювалася в адміністративно-територіальному плані. У сучасних кордонах Харківський район був сформований відповідно до Указу президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 р. з адміністративним центром у м. Харків [2, C.5]. Район, найбільший в області за територією, розташований у північній частині Харківщини і оточує Харків з південно-західної частини. В адміністративному відношенні район складається з 2 міських, 14 селищних, 14 сільських рад, яким підпорядковані більш ніж 100 населених пунктів [1].

ГЕРБ, ПРАПОР ХАРКІВСЬКОГО РАЙОНУ – представлено зображенням оригінальної розробки. Затверджені рішенням V-ї сесії районної ради ХХІV скликання від 21 січня 2003 р.[3] Ініціаторами створення символіки виступили Харківська районна рада та Харківська районна державна адміністрація. Розробник символіки – Дизайн Имидж Компания [4].

Герб району являє собою геральдичний тенет (чотирикутник, загострений до низу) складений з 3-х щитів, розділених золотою каймою. На зеленому полі щита зображені: перехрещені золотий рік достатку і кадуцей, жезл якого також золотий, а крила і змії срібні [6, C. 24]. Щит обрамлений золотою каймою. На синьому полі щита розміщене сонце, яке обвите колосками пшениці і освітлює зелені поля. На жовтому полі щита стилізовані зображення символів промисловості району: на фоні підприємства – шестірня, цегла, фаянсовий посуд, будівельні матеріали. Пропорції герба – висота до ширини 8:7, закруглені частини герба являють собою ¼ кола з радіусом окружності рівним 1/8 висоти герба. Герб обрамлений золотою каймою. Еталонний зразок герба знаходиться в Харківській районній раді.

Прапор району являє собою прямокутне полотнище (відношення ширини до довжини 2:3) малинового кольору із зображенням в центральній частині герба району. Висота червоного щита дорівнює ½ ширини прапора. Прапор району двосторонній. Наввершя древка являє собою металевий конус висотою, рівною 1/10 ширини прапора, основа конусу дорівнює 2-м діаметрам древка, закріплюється на циліндричній основі висотою, рівною 1/20 ширини прапора. Колір металу з якого виготовляється наввершшя, срібний. Еталонний зразок прапора району зберігається в кабінеті голови районної ради, що міститься в будинку районної ради (м. Харків, вул. Комсомольське шосе, 52).

Література


  1. Безрукова Т. Герб Харьковского района // Время. – 2013. – 24 апреля

  2. Безрукова Т.М. Харківський район: минуле і сучасне. Роздуми краєзнавця. – Х.; Торнео, 2003. – 36 с.

  3. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст.. ст.. 22, 43)

  4. Матеріали V сесії ХХІV скликання Харківської районної ради від 21 січня 2003 р.

  5. Перлина землі Слобожанської. Харківський район: історія та сучасність. – Х., 2003. – 246 с.

  6. Саратов И. История харьковских гербов. – Х.: Майдан, 2008. – 328 с.


Етичні погляди Григорія Савича Сковороди
Гончарова Альона, учениця 11класу

Куп’янського навчально- виховного комплексу № 2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Мороз Т. С., учитель української мови та літератури


Практична філософія Сковороди, його етика - це його проповідь щастя. Ця частина його філософського світогляду пов'язана із теоретичною філософією, але вона міцніше, ніж перша була зв'язана з життям. Довівши, що початком світу є вічність, Сковорода прийшов до висновку, що всі повинні будувати своє щастя на ньому, як на універсальному фундаменті, бо усе решта, на чому його хочуть будувати (багатство, чини, здоров'я і т.д.) не міцне, не стале і не є універсальним для усіх і тоді щастя досягне кожний і це для нього не буде важко. Тут Сковорода проводить думку Епікура, "що натура зробила потрібне нетрудним, а трудне непотрібним." Що таке щастя?

Щастя є в нас самих, а не поза нами. Добившись до себе, пізнавши самого себе, і ми знайдемо свій душевний спокій: веселе серце, що здобувається мудрістю і добродійством, перше пояснить нам, що воно таке - звідсіля виходить найважливіше значення у житті філософів - друга допоможе його знайти. Щастя кожної людини залежить від того, щоб знайти, пізнавши себе, свої здібності, які потрібно знайти в собі івідповідно їм вибрати для себе діяльність: така діяльність буде корисною для суспільства і дасть людині внутрішнє задоволення. Усі посади є гарними, якщо їх вибрано за здібностями. Обираючи собі якусь професію, якраз потрібно іти від самопізнання. Якщо людина обрала собі професію не за своїми здібностями, то хоча б півсвіту їй належало, вона не може бути щасливою. Отже, це "несродное занятие" шкодить не тільки самій людині, а й всьому суспільству, всій країні, руйнує мир, спокій, науку, мистецтво іт.д.

Загальний цей постулат, що "несродность" заважає людському щастю, Сковорода викладає ще в 3 тезах, що деталізують його. Щастю заважає ось що:

  1. "Входить в несродную стать".

  2. "Нести должность, природо противну".

3."Обучаться, к чему не рожден."

Той, хто пізнає себе, пізнає і Бога і премудрість.

Для того, щоб легше прийти до щастя, треба людину виховувати з дитинства в напрямку до цього. Справа такого виховання, хоча і почесна, але дуже важка. Потрібно в дитині розвинути її природні здібності. Дитина повинна народитись у здоровій етичній сім'ї і тоді такій дитині, народженій на добро, не важко буде вже прищепити знання і етику. Тут головне зробить природа.А наука вже сама народжується у природних здібностей. Виховувати дітей повинні батьки.

"Благодарить" - це значить дати дитині поняття розуміння добра. Якщо цього не буде, то ніяке виховання їй не допоможе. Це вже не буде справжнє виховання, розвиток здібностей, закладених природою, а "обуздание".

Що ж до "благовиховання", то воно складається в тому , щоб розвинути оте зароджене почуття добра - навчити вдячності, яка є основним завданням виховання. Потрібно вселяти вихованцеві думку, що він є одиницею колективу, громади, потрібно, щоб він був свідомий, щоодиниця без громади - сирота. Національний момент у вихованні, за Сковородою, зводиться до того, щоб вихованець усвідомив себе представником певної нації. Виховання не мусить бути багатим, а спасенним. Ні до чого тут знання іноземних мов, коли дитина не знає вдячності.

Діти ж відносно батьків мусять пам'ятати: що батьки - це є Божий портрет. Потрібно шанувати і любити батьків. Хто батьків не шанує, той не шанує й Бога.

А вихователь має пам'ятати, що він слуга природи, і він повинен бути таким, що вже себе пізнав. Він повинен полегшити пошуки свого вихованця щодо вибору професії. Правильним чином вихований учень буде готовий вступити на шлях самопізнання, пройде його і потім з'єднається з Богом, досягне справжнього блаженства.

Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й третій світ, третій елемент всесвіту - Біблію, Біблія завжди була незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував, складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біблія - є світ символів, який відкривається тільки перед обраними. Той, хто сам себе вже пізнав, повинен добре пам'ятати, що Біблія - це світ символів і тому розуміти її дослівно не можна. Кожне біблійне слово має якесь приховане значення, яке буде зрозумілим тільки тим, хто себе пізнав. Так робив і Сковорода. Про Біблію як книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали привід людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої планети. Правильно розуміти Біблію дуже важко, і Сковорода рекомендує обрати собі у цій справі наставника. Наставниками він вважає розумних людей і до них зараховує: Василя Великого, Івана Златоустого, Августина Блаженного, Григорія Великого.Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи здороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди. Нехтуючи особистими користями, він все життя присвятив своїй ідеї. Ця тверда, наче скеля, людина самостійно йшла своєю дорогою і переможцем пройшла все своє життя.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка