Гаврило Троєпольський білий бім чорне вухо



Сторінка1/11
Дата конвертації05.03.2016
Розмір1.84 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Annotation


Ця широко відома повість — про собаку, розумного, доброго сетера Біма, і про людей, добрих і лихих, яких зустрічає на своєму шляху Бім. Автор пристрасно захищає усе живе на землі, говорить про величезну відповідальність людини перед природою, вчить добра. У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР. Гаврило Троєпольський

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

ГАВРИЛО МИКОЛАЙОВИЧ ТРОЄПОЛЬСЬКИЙ

Гаврило Троєпольський
БІЛИЙ БІМ ЧОРНЕ ВУХО
Повість

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

 

 

Переклад з російської ВІРИ БІЛОВОЇ Малюнки ЮРІЯ МЕЛЬНИЧЕНКА Перекладено за виданням: Гавриил Троепольский, Белый Бим Черное ухо. Повесть. «Детская литература», М., 1976.  



Олександру Трифоновичу Твардовському  

 

РОЗДІЛ 1


Двоє в одній кімнаті


 

Жалібно й, здавалося, безнадійно він раптом починав скавучати, незграбно перевалюючись туди-сюди, — шукав матір. Тоді хазяїн садовив його собі на коліна й засовував у ротик соску з молоком. Та й що. лишалося робити місячному цуценяті, коли воно ще анічогісінько не тямило в житті, а матері нема й нема, хоч як жалійся. От він і намагався в перші два дні час од часу учиняти сумні концерти. Але це, між іншим, не заважало йому в обіймах із пляшечкою молока засинати на руках у хазяїна. А на четвертий день малятко вже стало звикати до тепла людських рук. Цуценята дуже швидко починають розуміти ласку. Імені свого він іще не знав, але через тиждень уже добре запам'ятав, що він — Бім. У два місяці він з подивом побачив речі: височенний як для цуценяти письмовий стіл, а на стіні — рушницю, мисливську сумку і обличчя людини з довгим волоссям. До всього цього швиденько звик. Нічого дивного вже не було і в тому, що людина на стіні нерухома: якщо не ворушиться — зовсім не цікаво. Щоправда, трохи пізніше, згодом, він хоч і зрідка, а візьме та й гляне: що б це означало — обличчя визирає з рамки, наче з віконця? Друга стіна була цікавішою. Вона вся складалася з різних брусочків, які хазяїн міг по одному вийняти і вставити знову. В чотири місяці Бім уже зміг, ставши на задні лапки, дотягнутися до стіни. Він сам вийняв зубами брусочок і спробував його дослідити. Але той чомусь зашелестів і залишив у зубах у Біма якийсь клаптик. Так весело було роздирати той клаптик на дрібні часточки. — А це ж що таке?! — нагримав хазяїн. — Не можна! — І тицяв Біма носом у книжку. — Біме, не можна. Не можна! Після такої науки навіть людина відмовиться від читання, а Бім — ні: він довго й уважно дивився на книжки, схиляючи голову то на один бік, то на другий. І, мабуть, вирішив-таки: якщо вже не можна цієї, візьму іншу. Він тихенько вп'явся в корінець і затяг оте саме під диван; там віджував спершу один ріжок палітурки, потім другий, а потім, забувши про все, витяг нещасну книжку на середину кімнати й почав терзати лапами граючись, та ще й з підстрибом. Отут він і дізнався вперше, що таке «боляче» й що таке «не можна». Хазяїн встав з-за столу й суворо сказав: — Не можна! — й скубонув за вухо. — Ти ж мені, дурна твоя голово, «Біблію для віруючих і невіруючих» пошматував. — І знову: — Не можна! Книжки — не можна! — Він ще раз смикнув його за вухо. Бім вискнув та й підняв усі чотири лапи догори. Так, лежачи на спині, він дивився на хазяїна й не міг зрозуміти, що ж, власне, відбувається. — Не можна! Не можна! — товкмачив той навмисне і тицяв знову й знову книжку до носа, та вже не карав. Потім підняв цуценя на руки, гладив і знай казав: — Не можна, хлопчику, не можна, дурнику. — І сів. І взяв його на коліна. Так у ранньому віці Бім вислухав від хазяїна мораль через «Біблію для віруючих і невіруючих». Бім лизнув йому руку й уважно подивився в обличчя. Йому вже подобалося, коли хазяїн з ним розмовляв, але розумів він поки що лише «Бім» і «не можна». Одначе дуже цікаво спостерігати, як звисає на лоба білий чуб, ворушаться добрі губи і як доторкуються до шерсті теплі ласкаві пальці. Зате Бім уже напевно умів розпізнати — веселий нині хазяїн чи сумний, лає він чи хвалить, кличе чи проганяє. А хазяїн бував і сумний. Тоді він розмовляв сам з собою і звертався до Біма: — Отак-то і живемо, дурнику. Ти чого дивишся на неї? — показував він на портрет: — Вона, друже, померла. Нема її. Нема… — Він гладив Біма і з повною впевненістю примовляв: — Ех ти, мій дурнику, Бімко. Нічого ти ще не розумієш. А втім, це було не зовсім так, бо ж Бім розумів, що зараз гратися з ним не будуть, та й слово «дурник» брав на себе, і «хлопчик» — також. Отож коли великий друг називав його дурником або хлопчиком, то Бім ішов негайно, як і на кличку. А якщо вже він, у такому віці, засвоював інтонацію голосу, то, звичайно ж, обіцяв бути якнайрозумнішим собакою. Та хіба тільки розум визначає становище собаки серед своїх співбратів? На жаль, ні. Хоч Бім і був розумний, одначе в нього не все було як слід. Щоправда, він народився від породистих батьків, сетерів з довгим родоводом. У кожного його предка було особисте свідоцтво. Хазяїн міг би за цими анкетами дійти не тільки до Бімових прадіда й прабаби, але й знати, при бажанні, прадідового прадіда й прабабину прабабу. Це все, звичайно, добре. Та річ у тому, що Бім при всіх достоїнствах мав велику ваду, яка згодом дуже позначилася на його долі: хоч він був із породи шотландських сетерів (сетер-гордон), але масть виявилася зовсім не типовою — ось у чому сіль. За стандартами мисливських собак сетер-гордон має бути неодмінно «чорний, із синюватим вилиском — кольору воронового крила, і неодмінно з виразно одмежованими яскравими рудо-червоними підпалинами»; навіть білі плями на не передбачених стандартом місцях вважаються великою вадою у гордонів. А Бім уродився таким: тулуб білий, але з рудуватими підпалинами і навіть ледь помітним рудим крапом, тільки одне вухо та одна нога чорні, справді — як воронове крило; друге вухо м'якого жовтувато-руденького кольору. Просто дивовижне таке явище: за всіма статтями — сетер-гордон, а масть — нічого схожого. Якийсь далекий-далекий. предок узяв ото й вискочив у Бімі: батьки — гордони, а він — породи альбінос. А загалом, з такою різнобарвністю вух і з підпалинками під великими розумними темно-карими очима Бімова морда була навіть симпатичніша, показніша, можливо, навіть розумніша або, так би мовити, філософічніша, розважливіша, ніж у звичайних собак. І їй же право, усе це не можна навіть назвати мордою, а певніше — собаче обличчя. Проте за законами кінології біла масть, у конкретному випадку, вважається ознакою виродження. В усьому — красень, а за стандартами кольору шерсті — явно сумнівний і навіть порочний. Отака біда була в Біма. Звичайно, Бім не розумів провини свого народження, бо нікому не дано природою до появи на світ обирати батьків. Бімові просто не дано й думати про це. Він жив собі й поки що радів. А от хазяїн непокоївся: чи дадуть на Біма родовідне свідоцтво, яке закріпило б його становище серед мисливських собак, чи він залишиться довічним ізгоєм? Це буде відомо лише в шестимісячному віці, коли цуценя (знов-таки за законами кінології) визначиться й оформиться в близьке до того, що називається породною собакою. Власник Бімової матері взагалі вже хотів був вибракувати білого з приплоду, тобто утопити, але знайшовся дивак, якому стало шкода такого красеня. Дивак той був теперішнім Бімовим хазяїном: очі йому сподобалися, бачте, розумні. Треба ж! А тепер і стоїть питання: дадуть чи не дадуть родовідну? Тим часом хазяїн намагався розгадати, звідки така аномалія в Біма. Він перегорнув усі книжки з полювання та собаківництва, щоб хоч трохи наблизитися до істини й довести згодом, що Бім не винен. Саме для цього він і почав виписувати з різних книжок у товстий загальний зошит усе, що могло виправдати Біма як справжнього представника породи сетерів. Бім був уже його другом, а друзів завжди треба виручати. Інакше — не ходити Бімові переможцем на виставках, не бряжчати золотим медалям на грудях: хоч би яким золотим собакою він був на полюванні, з породних його буде виключено. Яка ж бо, одначе, несправедливість на білому світі!  

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

 

За останні місяці Бім непомітно увійшов у моє життя й міцно закріпився у ньому. Чим же він узяв? Добротою, безмежним довір'ям і ласкою — почуттями завжди невідпорними, коли між ними не втерлося підлабузництво, яке може потім, поступово, перетворити все в оманливе — і доброту, і довір'я, і ласку. Огидне це явище — підлабузництво. Боронь боже! Але Бім поки що — маленьке і миле собаченя. Усе залежатиме в ньому від мене, від хазяїна. Дивно, що і я часом помічаю тепер за собою таке, чого досі не бувало. Наприклад, якщо побачу картину, де є собака, то насамперед звертаю увагу на його масть і породистість. Непокоїть запитання: дадуть чи не дадуть свідоцтво? Кілька днів тому був у музеї на художній виставці й одразу ж звернув увагу на картину Д. Бассано (XVI століття) «Мойсей висікає воду зі скелі». Там на передньому плані зображено собаку — явно прототип лягавої породи, з дивною, одначе, мастю: тулуб білий, а морда, розсічена білою пролисинкою, чорна, вуха теж чорні, а ніс білий, на лівому плечі чорна пляма, задній криж теж чорний. Змучений і худющий, він жадібно п'є довгождану воду з людської миски. Другий собака, довгошерстий, теж із чорними вухами. Знесилений від спраги, він поклав хазяїнові на коліна голову й смиренно жде води. Поряд — кріль, півень, ліворуч — двоє ягнят. Що хотів сказати художник, вивівши собаку разом з людьми на передній план? Очевидно, він хотів сказати, що люди любили собак ще з глибокої давнини, ніколи їх не покидали, навіть у нещасті, навіть на грані загибелі народу, а собаки лишалися відданими й вірними, ладними загинути разом з людиною. Адже за мить до цього всі були у відчаї, у них не. було ні краплини надії. І вони казали у вічі своєму рятівникові від рабства — Мойсею: «О, якби ми вмерли від руки господньої в землі єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м'ясом, коли ми досита їли хліба! Бо вивів ти нас у цю пустелю, щоб усіх довкола зморити голодом». Мойсей з великою гіркотою зрозумів, як глибоко оволодів людьми дух рабський: хліба досхочу й казани з м'ясом їм дорожчі за волю. І ось він висік воду зі скелі. І було в ту мить добре всім, хто йшов за ним, що й відчувається в картині Бассано. А може, художник і помістив собак на головному місці як докір людям за їхню малодушність у нещасті, як символ вірності, надії та відданості? Усе може бути. Це було давно. Картині Д. Бассано понад триста років. Невже ж чорне і біле в Бімі йде з тих часів? Не може того бути. А втім, природа є природа. Проте навряд чи це допоможе чимось відкинути звинувачення проти Біма в його аномаліях забарвлення тіла та вух. Адже що давніші будуть приклади, то більше звинуватять його в атавізмі й неповноцінності. Ні, треба шукати щось інше. А якщо хтось із кінологів і нагадає мені про картину Д. Бассано, то можна в крайньому разі сказати просто: а до чого тут чорні вуха у Бассано? Пошукаймо дані ближчі до Біма за часом.  



* * *

 

Виписка із стандартів мисливських собак: «Сетери-гордони виведені у Шотландії… Порода склалася до початку другої половини XIX століття... Сучасні шотландські сетери, зберігши свою могутність і масивність кістяка, мають дедалі більший попит. Собаки спокійної, лагідної вдачі, слухняні й незлобиві, вони рано й легше беруться до роботи, успішно справляються і на болоті, і в лісі… Характерна виразна, спокійна, висока стойка з головою не нижче від рівня холки…»  



* * *

 

Із двотомника «Собаки» Л. П. Сабанєєва, автора чудових книжок — «Мисливський календар» та «Риби Росії»: «Коли ми візьмемо до уваги, що в основі сетера лежить найстародавніша раса мисливських собак, яка протягом багатьох століть діставала, так би мовити, домашнє виховання, то не здивуємося, що сетери являють собою чи не найкультурнішу та найінтелігентнішу породу». Так! Отже, Бім собака інтелігентної породи. Це вже може знадобитися.  



* * *

 

З цієї ж книжки Л. П. Сабанєєва: «У 1847 році Перленд із Англії привіз для дарунка Великому Князю Михайлу Павловичу два чудових красивих сетери дуже рідкісної породи… Собаки були не для продажу, і їх поміняли на коня, який коштував 2000 карбованців…» Отак. Віз для дарунка, а злупив ціну, як за двадцять кріпаків. З листа відомого у свій час природолюба, мисливця і собаківнику С. В. Пенського до Л. П. Сабанєєва: «Під час Кримської війни я бачив дуже гарного червоного сетера у Сухово-Кобиліна, автора «Весілля Кречинського», і жовто-рябих у Рязані в художника Петра Соколова». О, це вже ближче до діла. Цікаво: навіть сатирик мав тоді сетера. А в художника — жовто-рябий. Чи не звідти, бува, твоя кров, Біме? От коли б! Але навіщо тоді… чорне вухо? Незрозуміло.  



* * *

 

З того самого листа: «Породу червоних сетерів вів також московський палацовий доктор Бере. Одну з червоних сук він звів з чорним сетером покійного Імператора Олександра Миколайовича. Які вийшли цуценята й куди вони поділися — не знаю; знаю тільки, що одне з них виростив у себе в селі граф Лев Миколайович Толстой». Стривай! А чи не тут? Якщо твоя нога і вухо чорні від собаки Льва Миколайовича Толстого, ти — щасливий собака, Біме, навіть без особистого свідоцтва породи, найщасливіший з усіх собак на світі. Великий письменник любив собак.  



* * *

 

Ще з того самого листа: «Імператорського чорного собаку я бачив в Ільїнському після обіду, на який Государ запросив членів правління Московського товариства полювання. Це був дуже великий і досить гарний кімнатний пес, із чудовою головою, добре вдягнений, але сетерового типу у ньому було мало; до того ж ноги були надто довгі, й одна нога зовсім біла. Кажуть, цього сетера подарував покійному Імператорові якийсь польський пан, і чутка ходила, що пес той був не зовсім кровний». Отже, польський пан обдурив імператора? Могло бути. Могло це бути и на собачому фронті. Ох уже цей мені чорний імператорський пес! А втім, тут же поряд іде кров жовтої суки Берса, яка володіла «чуттям незвичайним і чудовою тямовитістю». Отож, якщо навіть нога твоя, Біме, від чорного імператорського пса, то ввесь ти цілком можеш бути далеким нащадком собаки видатного письменника… Ба ні, Бімко, дзуськи! Про імператорського — ні слова. Не було — та й годі. Ще чого не вистачало.  



* * *

 

Що ж лишається в разі можливої суперечки на захист Біма? Мойсей відпадає зі зрозумілих причин. Сухово-Кобилін відпадає і за часом, і за мастю. Залишається Лев Миколайович Толстой: а) за часом найближчий; б) батько його собаки був чорний, а мати червона. Усе підходить. Але ж батько, отой чорний, — імператорський, от заковика. Хоч як повертай, а про пошуки далекої чистокровної породи Біма доводиться мовчати. Отже, кінологи визначатимуть тільки з родовідної Бімових батька і матері, як у них і належить: нема білого в родовідній і — амінь. А Толстой їм — ні до чого. І вони мають рацію. Та й справді, отак кожен може походження свого собаки довести до собаки письменника, а там і самому недалеко до Л. М. Толстого. І дійсно: скільки їх у нас, Толстих! Страх, як багато об'явилося, неймовірно багато. Хоч і кривдно, та розум мій ладен уже змиритися з тим, що Бімові бути ізгоєм серед породистих собак. Погано. Лишається одне: Бім — собака інтелігентної породи. Але й це — не доказ (на те й стандарти).  



* * *

 

— Погано, Біме, погано, — зітхнув хазяїн, відклавши ручку й засунувши в стіл загальний зошит. Бім, почувши свою кличку, підвівся з лежака, сів, нахилив голову на бік чорного вуха, нібито слухав самим жовто-руденьким. І це було дуже симпатично. Усім своїм виглядом він говорив: «Ти хороший, мій добрий друже. Я слухаю. Що ж ти хочеш?» Хазяїн одразу ж повеселів од такого Бімового запитання й сказав: — Ти молодець, Біме! Будемо жити разом, хоча б і без родовідної. Ти гарний пес. Гарних собак усі люблять. — Він узяв Біма на коліна й гладив його шерсть, примовляючи: — Добре. Все одно добре, хлопчику. Бімові було тепло й затишно. Він одразу ж на все життя зрозумів: «Добре» — це ласка, вдячність і дружба. І Бім заснув. Яке йому діло до того, хто він, його хазяїн? Важливо — він добрий і близький. — Ех ти, чорне вухо, імператорська нога, — тихо сказав той і переніс Біма на лежак. Він довго стояв перед вікном, вдивляючись у темно-бузкову ніч. Потім глянув на портрет жінки й промовив: — Бачиш, мені стало трошечки легше. Я вже не самотній. — Він не помітив, як у самотині поступово звик говорити вголос «до неї» або навіть до самого себе, а тепер і до Біма. — Ось я й не один, — повторив він портрету. А Бім спав.  



* * *

 

Так вони й жили удвох в одній кімнаті. Бім ріс міцненьким. Дуже скоро він дізнався, що хазяїна звуть «Іван Іванович». Розумне цуценя, тямуще. І потроху воно засвоїло, що нічого не можна чіпати, можна лише дивитися на речі та людей. І взагалі нічого не можна, якщо не дозволить або не накаже хазяїн. Так оце «не можна» стало головним законом Бімового життя. А очі Івана Івановича, інтонація, жести, чіткі слова-накази та слова-ласки були головними у собачому житті. Більше того, самостійні рішення зробити щось аж ніяк не повинні були йти всупереч бажанням хазяїна. Зате Бім поступово почав навіть угадувати деякі наміри друга. Ось, наприклад, стоїть друг перед вікном і дивиться, дивиться вдалечінь і думає, думає. Тоді Бім сідає поруч і теж дивиться і теж думає. Людина не знає, про що думає собака, а собака усім своїм виглядом говорить: «Зараз мій добрий друг сяде за стіл, неодмінно сяде. Походить трошки з одного кутка в другий і сяде і водитиме по білому аркушу паличкою, а та тихо-тихо шепотітиме. Це буде довго, тому посиджу-но і я біля нього». Потім тицьнеться носом у теплу долоню. А хазяїн скаже: — Ну що ж, Бімко, будемо працювати, — і справді сідає. А Бім бубличком скручується біля ніг або, якщо сказано «На місце», піде на свій лежак у куток і чекатиме. Чекатиме погляду, слова, жесту. А втім, через деякий час можна й зійти з місця, пововтузитися з круглою кісткою, яку розгризти неможливо, але погострити зуби — будь ласка, тільки не заважай. Та коли Іван Іванович затулить обличчя долонями, зіпершись ліктями на стіл, тоді Бім підходить до нього й кладе різновуху мордочку на коліна. І стоїть. Знає, погладить, знає, другові щось не по собі. А Іван Іванович подякує: — Спасибі, любий, спасибі, Бімко, — і знову шепотітиме паличкою по білому паперу. Так було дома. Але не так було в лузі, де обидва забували про все. Тут можна бігати, гратися, ганятись за метеликами, перекидатися в траві — усе було дозволено. Одначе й тут, після восьми місяців Бімового життя, усе пішло за хазяїновими командами: «Іди-іди» — можеш гратися. «Назад!» — дуже зрозуміло, «Лежати!» — абсолютно ясно, «Ап!» — перестрибуй, «Шукай!» — знаходь шматочки сиру, «Поруч!» — іди поруч, але тільки ліворуч, «До мене!» — швидко до хазяїна — матимеш грудочку цукру.



І багато інших слів вивчав Бім до року. Друзі все краще й краще розуміли одне одного, жили як рівні — людина й собака. Але одного разу трапилось таке, що Бімове життя змінилося, і він подорослішав за кілька днів. Сталося це лише тому, що Бім раптом виявив у хазяїна велику разючу ваду. Було так. Пильно й старанно йшов Бім через луг човником, вишукуючи розкиданий сир, і раптом серед різних пахощів трав, квітів, самої землі та річки ввірвався струмінь повітря, незвичний і хвилюючий: пахло якимось птахом, зовсім не схожим на тих, яких знав Бім, — горобців там різних, веселих синиць, трясогузок і всілякої дрібноти, яку нізащо не наздоженеш. Пахло чимось невідомим, що бентежило кров. Бім зупинився й озирнувся на Івана Івановича. А той звернув убік, нічого не помітивши. Бім був здивований: друг нічого не вловив нюхом. Та він же каліка! І тоді вирішив сам: тихо переступаючи в підтягуванні, почав наближатися до невідомого, вже не дивлячись на Івана Івановича. Кроки ставали повільнішими, він ніби обирав точку для кожної лапи, щоб не зашарудіти, не зачепити бадилинку. Нарешті запах став таким гострим, що далі йти було вже неможливо. І Бім, так і не поставивши на землю правої передньої лапи, завмер на місці, застиг, немовби скам'янів. Це була статуя собаки, неначе створена майстром-скульптором. Ось вона, перша стойка! Перше пробудження мисливської пристрасті аж до самозабуття. О ні, хазяїн тихо підходить, гладить Біма, той ледь-ледь трепетно здригається: — Добре, добре, хлопчику. Добре. — І бере за нашийник. — Уперед… Уперед… А Бім не може — нема сили. — Вперед… Вперед… — тягне його Іван Іванович. І Бім пішов! Тихо-тихо… Залишається зовсім мало — здається, невідоме поряд. Але раптом рішучий різкий наказ: — Уперед!!! Бім кинувся. Враз із шурхотом випурхнув перепел. Бім рвонув за ним і-і-і… погнав, пристрасно, чимдуж. — Наза-ад! — крикнув хазяїн. Та Бім нічого не чув, вух наче й не було. — Наза-ад! — І свисток. — Наза-ад! — І свисток. Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий і радісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться створю, не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний друг… Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушливе жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти. Хазяїн сказав: — Та ти зовсім не про те, дурнику. — І веселіше: — Ану ж бо, почнімо. Біме, по-справжньому. — Він зняв нашийник, начепив другий (незручний) і пристебнув до нього довгий ремінь. — Шукай! Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого. А Іван Іванович спрямовував його туди, куди перемістився птах. Бімові було невтямки, що його друг бачив, де приблизно сів перепел після ганебної погоні (нюхом, звичайно, не чув, а бачити — бачив). І ось той самий запах! Бім, не помічаючи ременя, звужує човника, тягне, тягне, підняв голову і тягне верхом… Знову стойка! На тлі призахідного сонця він напрочуд красивий — це не кожен і зрозуміє. Тремтячи від хвилювання, Іван Іванович узяв кінець ременя, міцно закрутив на гуну й тихо наказав: — Вперед… Вперед. Бім пішов на підводку. І ще раз на мить зупинився. — Вперед!!! Бім так само кинувся, як і вперше. Перепел тепер спурхнув з пружним скрекотом крил. Бім знову нерозважливо кинувся був наздоганяти птаха, але… ривок ременя змусив його відскочити. — Назад!!! — крикнув хазяїн. — Не можна!!! Бім, перекинувшись, упав. Він не зрозумів — за віщо так. І тягнув ремінь знову до перепела. — Лежати! Бім ліг. І ще раз усе повторилося, вже на іншого перепела. Але тепер Бім відчув ривок ременя раніше, ніж перед цим, а коли почув наказ — ліг і тремтів од хвилювання, пристрасті й водночас від смутку і печалі: про це промовисто свідчив його вигляд — від носа й до хвоста. Адже так боляче! І не лише від жорстокого, бридкого ременя, а ще й від вонючок усередині нашийника. — Ось так, Бімко, нічого не вдієш — так треба, — Іван Іванович, пестячи, гладив Біма. Від цього дня й почався справжній мисливський собака. Від цього ж дня Бім зрозумів, що тільки він, тільки він один може взнати, де птах, і що хазяїн безпорадний, а ніс у нього причеплений тільки для годиться. Почалася справжня служба, в основі її лежали слова: не можна, назад, добре. А потім, — ех! — потім рушниця! Постріл. Перепел пада, мов ошпарений окропом. І наздоганяти його, виявляється, зовсім не треба, його тільки знайти, підняти на крило й лягти, а решту зробить друг. Гра на рівних: хазяїн без нюху, собака без рушниці. Так тепла дружба й відданість ставали щастям, тому що вони розуміли один одного і кожен не вимагав від другого більше, ніж той може дати. В цьому основа, сіль дружби.  

* * *

 

У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому: нехай тільки скаже Іван Іванович: «Подай» — буде зроблено; скаже він: «Подай капці» — подасть, «Неси миску» — принесе, «На стілець!» — сяде на стілець. Та що там! По очах уже розумів: добре дивиться хазяїн на людину, і Бімові вона — знайома з тієї ж хвилини; неприязно зиркне — і Бім часом аж загарчить; навіть лестощі (лагідні лестощі) він уловлював у голосі чужого. Але ніколи й нікого Бім не вкусив — хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий, — будь ласка, але щоб укусити — нізащо. Така вже інтелігентна порода. Щодо інтелігентності, то Бім умів навіть так: навчився сам, дійшов своїм розумом, дряпатися в двері, щоб відчинили. Бувало, захворіє Іван Іванович і не йде з ним гуляти, а випускає самого. Бім трохи побігає, впорається, як і належить, і поспішає додому. Подряпає в двері, ставши на задні лапи, стиха поскавулить прохально, і двері відчиняються. Хазяїн, важко чалапаючи по прихожій, зустрічає, ласкаво гладить і знову лягає в постіль. Це коли він, літня людина, занедужував (до речі, хворів він дедалі частіше, чого Бім не міг не помітити). Бім твердо засвоїв: подряпай у двері, тобі відчинять неодмінно; двері й існують на те, щоб кожен міг зайти: попросися — тебе впустять. Із собачої точки зору це було вже тверде переконання. Тільки не знав Бім, не знав і не міг знати, скільки потім буде розчарувань і біди від такої наївної довірливості, не знав та й не міг знати, що є двері, які не відчиняються, хоч би скільки в них дряпався. Як воно там буде далі, невідомо, але поки що лишається сказати одне: Бім, пес із видатним чуттям, так-таки й лишився сумнівним — свідоцтва родовідної не видали. Двічі Іван Іванович виводив його на виставку: знімали з рингу без оцінки. Отож — ізгой. І все одно Бім — не спадкова нездара, а чудовий, справжній собака: він почав відчувати птаха з восьми місяців. Та ще й як! Хочеться вірити, що перед ним відкривається гарне майбутнє.  




  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка