Герман Гессе Степовий вовк



Сторінка10/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.17 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

— Он як! А що ж у музиці не байдуже?

— Сама гра, пане Галере. Треба грати стільки, скільки можеш, і грати так само віддано, так добре, як лише можеш! Ось у чім річ, мосьє. Я можу мати в голові повне зібрання творів Баха і Гайдна й казати про них найрозумніші слова, але користі з мене нікому не буде. Та коли я візьму свою трубу й заграю модний шимі, то хай той шимі буде добрий чи поганий, він дасть людям радість, розігріє їм кров і пожене їх у танок. Тільки це й має значення. Гляньте колись на людей у залі тієї миті, коли після довгої перерви знов загримить музика, — як тоді в них блищать очі, як сіпаються ноги, як сяють обличчя! Ось для цього й граєш.

— Дуже добре, пане Пабло. Але є не тільки чуттєва музика, а й духовна. Є не тільки музика, яку виконують цієї хвилини, а й безсмертна, та, що живе тоді, коли її не грають. Хтось може лежати собі в ліжку й відтворювати в пам'яті мелодію з "Чарівної флейти" або зі "Страстей за Матвієм", отже, музика є, хоч ніхто й не грає на флейті чи на скрипці.

— Звичайно, пане Галере. "Тугу" і "Валенсію" теж багато мрійливих самітників щоночі відтворюють у пам'яті. Навіть найубогіша друкарка з контори тримає в голові модну мелодію останнього ванстепу й тарабанить на своїх клавішах під його ритм. І добре роблять такі самітники, хай собі втішаються своєю німою музикою, чи то буде "Туга", чи "Чарівна флейта", чи "Валенсія"! Але звідки ці люди беруть свою самітну, німу музику? Від нас, музикантів. Її спочатку треба зіграти, почути, треба, щоб вона ввійшла такому самітникові в кров, перше ніж він подумає про неї у своїй комірчині й почне мріяти про неї.

— Згода, — холодно мовив я. — А все-таки не годиться ставити на один рівень Моцарта й найновіший фокстрот. І не однаково, чи ви граєте людям божисту, вічну музику, чи дешеву мелодію-одноденку.

Коли Пабло почув, що я підвищив голос, на обличчі в нього зразу ж з'явилася чарівна усмішка, він пестливо погладив мене по руці й лагідним тоном сказав:

— О, шановний пане, ви, певне, маєте цілковиту слушність з тим рівнем. Ставте собі Моцарта, Гайдна і "Валенсію" на який завгодно рівень, я нічого не маю проти! Мені однаковісінько, не я маю вирішувати, що ставити на який рівень, мене ніхто про це не питає. Може, Моцарта гратимуть ще й через сто років, а "Валенсію" забудуть уже через два роки, — на все Божа воля. Бог справедливий, він усім нам визначить вік, і кожному вальсові й кожному фокстротові також, він напевне зробить добре. А ми, музиканти, повинні робити свою справу, виконувати свій обов'язок і своє завдання: повинні грати те, чого людям найдужче хочеться цієї хвилини, і грати так гарно, так майстерно, так палко, як тільки зможемо.

Я зітхнув і здався. З цим чоловіком дарма було сперечатися.


Дуже часто в мені старе й нове, біль і радість, страх і втіха дивно перепліталися між собою. То я був у раю, то в пеклі, але здебільшого і там, і там заразом. Давній і новий Гарі то запекло сварилися, то жили в мирі. Часом здавалося, що давній Гарі остаточно пропав, помер і його поховано, а тоді раптом він знов з'являвся, наказував новому Гарі, тероризував його, все знав краще за нього, а той, маленький, молодий, соромився, мовчав і давав себе загнати в глухий кут. Іншим часом новий Гарі брав давнього за горлянку й люто душив його. Скільки тоді було стогону, скільки смертельних сутичок, скільки думок про бритву!

Але часто мука й щастя напливали на мене однією хвилею. Таку хвилину я пережив через кілька днів після свого першого прилюдного танцю, коли ввечері зайшов до своєї спальні й з невимовним подивом, страхом і захватом побачив, що на ліжку в мене лежить красуня Марія.

З усіх несподіванок, які мені досі влаштовувала Герміна, ця була найприголомшливіша. Бо я ані на мить не сумнівався, що це вона послала мені в ліжко цю райську пташку. Як виняток, я той вечір пробув не з Герміною, бо ходив до кафедрального собору послухати старовинну церковну музику в доброму виконанні, — то була чудова, сумна мандрівка в моє колишнє життя, в країну моєї молодості, у володіння ідеального Гарі. У високому ґотичному соборі, гарне сітчасте склепіння якого примарно оживало й рухалося в мерехтливому світлі кількох свічок, я слухав твори Букстегуде, Пахельбеля, Баха і Гайдна, знов ходив улюбленими давніми стежками, знов чув прекрасний голос співачки, з якою колись приятелював і спів якої не раз давав мені величезну втіху. Звуки старовинної музики, її невмируща гідність і святість збудили в моїй пам'яті піднесення, захват і радість моєї молодості. Сумний, відчужений, я сидів на високих хорах, гість на годину в цьому шляхетному, благословенному світі, що колись був моєю домівкою. Під час виконання одного дуету Гайдна з очей у мене раптом полилися сльози, я не дочекався кінця концерту, відмовився від зустрічі зі співачкою (о, скільки чудесних вечорів провів я колись з артистами після таких концертів!), нишком вийшов із собору і стомлено подався нічними вуличками, на яких то тут, то там за вікнами ресторанів джазові оркестри грали мелодії з теперішнього мого життя. О, яким прикрим непорозумінням стало моє життя!

Тієї ночі, блукаючи містом, я довго міркував про свій дивний зв'язок із музикою. Мені не вперше спадало на думку, що такий самий зворушливий, але й фатальний зв'язок з музикою мають усі німецькі інтелектуали, що це їхня доля. В німецькому інтелекті панує матріархат, зв'язок з природою у формі гегемонії музики, якого не знає жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову без слів, яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її не здатне мати. Замість якомога вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. І, розкошуючи у володіннях музики, серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів і настроїв, які ніколи не змушують, щоб їх утілювали в життя, німецький інтелект проґавив безліч своїх справжніх завдань. Ніхто з нас, інтелектуалів, не почував себе добре в дійсності, ми для неї були чужинці й вороги. Тому і в нашій німецькій дійсності, в нашій історії, в нашій політиці, в нашій громадській думці роль інтелекту така мізерна. Так, я часто міркував про це й не раз відчував палке бажання брати участь у творенні дійсності, бути активним і відповідальним за щось, замість постійно цікавитися самою лише естетикою та мистецькими й інтелектуальними вправами. Та щоразу все кінчалося тим, що я відмовлявся від цих своїх намірів і скорявся долі. Панове генерали й промисловці мили цілковиту слушність: з нас, інтелектуалів, було мало пуття, ми були нікому не потрібною, далекою від дійсності, безвідповідальною публікою, дотепними базіками. Тьху, хай йому чорт, де бритва?

Так я нарешті повернувся додому. В душі моїй ще лунала музика, голова моя була сповнена тяжкими думками, а серце — сумною і розпачливою тугою за життям, за дійсністю, за якимось сенсом, за тим, що я безповоротно втратив. Я піднявся сходами, ввімкнув у кімнаті світло й спробував трохи почитати, але даремно. Я згадав про те, що маю завтра ввечері йти на віскі й на танці до бару "Сесіль", і відчув гірку злість не тільки на себе, а й на Герміну також. Хай навіть вона щиро хотіла мені добра, хай навіть вона чудова жінка — але хай би краще дала мені тоді пропасти, не втягувала мене в цей шалений, далекий мені, галасливий світ розваг, де я однаково завжди буду чужим і де все найкраще, що є в мені, занидіє і зійде нанівець!

Я сумно погасив світло, сумно зайшов до спальні й почав сумно роздягатися. Враз мене спантеличив якийсь незвичний запах, легенький дух парфумів. Я озирнувся й побачив, що на моєму ліжку лежить красуня Марія, усміхаючись і трохи боязко дивлячись на мене великими блакитними очима.

— Маріє! — мовив я. І подумав, що господиня відмовила б мені в помешканні, якби дізналася про це.

— Я прийшла, — тихо сказала вона. — Ви сердиті на мене?

— Ні, ні. Бачу, Герміна дала вам ключа.

— О, ви таки сердиті. То я піду собі.

— Ні, Маріє, лишіться! Тільки я сьогодні дуже сумний, не можу бути веселим, хіба, може, завтра.

Я трохи схилився до неї. Тоді вона обхопила мою голову великими, міцними долонями, притягла до себе й поцілувала. Я сів на ліжко, взяв її за руку й попросив говорити тихо, щоб нас ніхто не почув. Я дивився в її гарне молоде обличчя, що, мов дивовижна велика квітка, лежало на моїй подушці. Вона повільно притулила мою руку до своїх губів, потім засунула її під ковдру й приклала до теплих грудей, що рівно здіймалися й опускались.

— Тобі можна бути й невеселим, — мовила вона. — Герміна вже сказала мені, що в тебе якесь горе. Це кожен може зрозуміти. Я ж тобі ще й досі подобаюся, так? Бо недавно, як ми танцювали, я тобі дуже подобалась.

Я почав цілувати її в очі, в уста, в шию і в груди. Хвилину тому я ще дорікав Герміні й сердився на неї, а тепер тримав у руках її подарунок і був їй вдячний. Маріїні пестощі не ображали чудової музики, яку я сьогодні слухав, вони були гідні її, були її завершенням. Я поволі відгортав ковдру, аж поки доцілував її до ніг. Коли я лягав біля неї, її схоже на квітку обличчя всміхалося до мене мудро й лагідно.

Тієї ночі поряд з Марією я спав недовго, але мій сон був глибокий і спокійний, як у дитини. А в перервах між сном я пив її гарну, веселу молодість, а з тихих розмов довідався багато цікавого про її і Гермінине життя. Я дуже мало знав про таке життя, досі тільки в театральному світі часом зустрічав таких людей, і жінок, і чоловіків, що жили наполовину для мистецтва, а наполовину для розваг. І аж тепер я заглянув трохи глибше в це незвичайне, дивно невинне, дивно зіпсоване життя. Ці дівчата, що здебільшого походили з незаможних родин, були надто розумні й надто гарні, щоб цілий вік триматися якогось погано оплачуваного нудного місця в конторі, і всі жили то з тимчасових заробітків, то зі своєї вроди й привабливості. Часом вони по кілька місяців сиділи за друкарською машинкою і жили в комірчині під дахом, а часом ставали коханками заможних нероб, отримували кишенькові гроші й подарунки, ходили в хутрі, їздили в машинах і мешкали в "Ґранд-готелі", і хоч іноді, коли пропозиція була надто вже вигідна, згоджувалися вийти заміж, загалом не прагнули до цього. Деякі з них мали холодну вдачу й дарували свою ласку неохоче, тільки за найвищу ціну. Інші, й серед них Марія, були незвичайно щедрі на любов і потребували її, більшість їх мала досвід у коханні з обома статями; вони жили тільки задля кохання й завжди мали поряд з офіційними приятелями, які їх утримували, ще й інші любовні зв'язки. Старанні й працьовиті, дбайливі й легковажні, розумні і все ж таки бездумні, ці метелики жили дитячим і водночас витонченим життям, незалежні, не кожному приступні, сподіваючись на щастя й на ходовий вітер, закохані в життя, а проте набагато менше чіпляючись за нього, ніж міщани, завжди готові піти за казковим принцом у його замок, завжди десь у глибині душі певні, що їх чекає тяжкий і сумний кінець.

Тієї першої чудесної ночі і протягом наступних днів Марія багато чого навчила мене, не тільки чарівної любовної гри й нових чуттєвих розкошів, а й нового розуміння кохання, нових поглядів на нього. Світ танцювальних зал і закладів для розваг, кінотеатрів, барів і готельних ресторанів, у якому я, самітник і естет, і досі вбачав щось неповноцінне, заборонене й принизливе, для Марії, Герміни та їхніх приятельок був просто світом, ані добрим, ані поганим, ані бажаним, ані ненависним. У цьому світі квітло їхнє коротке, сповнене палкого очікування життя, в ньому вони почували себе наче вдома і знали всі його стежки. Вони любили келих шампанського або якусь фірмову страву в ресторані так, як хтось із нас любить якогось композитора чи поета, і сприймали новий модний танець або сентиментальну, солодкаву пісеньку якогось естрадного співака так само захоплено й розчулено, як хтось із нас Ніцше чи Гамсуна. Розповідаючи мені про вродливого саксофоніста Пабло, Марія згадала про американську пісеньку, яку він їй часом співав, і в голосі її забринів захват, подив і любов, які мене зворушили й зачарували куди більше, ніж екстаз якоїсь високоосвіченої особи з приводу витончених, шляхетних мистецьких насолод. Я ладен був захоплюватися разом із нею, байдуже, що то була за пісенька; Маріїні слова, напоєні любов'ю, її жагучий, променистий погляд зробили великі проломи в моїй естетиці. Звичайно, були якісь вершини краси, невелике число виняткових явищ мистецтва на чолі з Моцартом, які, здавалося мені, стояли поза всякими сумнівами й суперечками, але де була їхня межа? Хіба всі ми, знавці й критики, не палали в молодості любов'ю до мистецьких творів і до митців, які нам сьогодні здаються сумнівними або просто негарними? Хіба в нас не було такого з Лістом, із Ваґнером, а в багатьох навіть із Бетховеном? Хіба Маріїне палке, дитяче захоплення пісенькою з Америки не було таким самим чистим, гарним, безперечно високим мистецьким переживанням, як розчулене охкання якогось професора над "Тристаном" чи екстаз якогось дириґента під час виконання Дев'ятої симфонії? І чи не дивно, що ці мої думки так збігалися з поглядами пана Пабло, чи не визнавав я цим, що він має слушність?

Марія теж, видно, дуже любила красеня Пабло!

— Він приємна людина, — мовив я, — і мені також дуже подобається. Але скажи мені, Маріє, як ти можеш водночас із ним любити ще й мене, нудного старого чоловіка, негарного, вже навіть сивого, що не вміє ані грати на саксофоні, ані співати англійських пісень?

— Не кажи дурниць! — вилаяла мене вона. — Що тут незрозумілого? Ти теж подобаєшся мені, в тобі також є щось гарне, миле, особливе, тобі не треба бути інакшим, ніж ти є. Навіщо говорити про такі речі й вимагати звіту? Бачиш, коли ти мене цілуєш у шию чи вухо, то я відчуваю, що ти кохаєш мене, що я тобі подобаюся. Ти цілуєш якось трохи несміливо, твої поцілунки ніби кажуть мені: "Він кохає тебе, він вдячний тобі за те, що ти гарна". І це мені дуже, дуже подобається. А в іншому чоловікові мені подобається цілком протилежне: він цілує мене так, наче я для нього нічого не означаю, наче він робить мені ласку.

Ми знов заснули, а коли я прокинувся, то побачив, що й далі тримаю її в обіймах, свою прекрасну, дивовижну квітку.

І дивно — ця прекрасна квітка все-таки завжди була Герміниним подарунком! Завжди за Марією стояла Герміна, прикриваючись нею, наче маскою! І водночас я раптом згадав Ерику, свою далеку, лиху коханку, свою бідолашну приятельку. Вона була, мабуть, така сама гарна, як Марія, хоч і не така квітуча й вільна від усяких упереджень і не така обізнана з мистецтвом кохання. Якусь мить образ її, чіткий, овіяний смутком, стояв перед моїми очима, образ жінки, яку я кохав і доля якої тісно переплелася з моєю, потім зник, розтанув у сні, в забутті, в далині, за якою я вже трохи жалкував.

Тієї чудової, ніжної ночі переді мною зринуло багато картин із мого життя — і це після того, як я так довго перебував у вбогій порожнечі, де не було жодного образу. Тепер, коли Ерос своїми чарами відкрив у моїй душі ціле потужне джерело образів, коли я усвідомив, яке багате моє життя, скільки в душі бідолашного Степового Вовка було вічних зірок і сузір'їв, у мене аж серце завмерло з захвату й суму. Ніжні, осяйні картини дитинства й образ матері десь мріли, як далекий, безмежно синій гірський хребет; дзвінко лунав хор моїх друзів, починаючи з легендарного Германа, духовного брата Герміни; запашні, неземні, наче вологі водяні квітки на плесі озера, пропливали образи багатьох жінок, яких я кохав, жадав і оспівував, кохання яких я рідко здобував і рідко намагався здобути. З'явилася й моя дружина, з якою я прожив багато років, від якої навчився, що означає дружба, чвари і покора, до якої, незважаючи на всі життєві знегоди, я завжди мав глибоку довіру, аж до того дня, коли вона, захворівши, збожеволівши, раптом збунтувалася й покинула мене, — і я тоді зрозумів, як я кохав її і як глибоко довіряв їй, коли її зрада так боляче, на все життя, вразила мою душу.

Ці образи — сотні образів з назвами і без назв — усі з'явилися знов, виринули, свіжі, оновлені, з криниці тієї ночі кохання, і я знов усвідомив те, що в своєму горі давно забув: що вони були моєю власністю і моїм скарбом, що лишилися неторкнуті, ніде не ділися, стали зірками на небі моїх переживань, які я міг забути, але не міг знищити, які творили казку мого життя і зоряний блиск яких був незнищенною цінністю мого існування. Моє життя було тяжке, плутане й нещасливе, воно вело до відмови й заперечення, було солоне від сліз усього людства, а проте було багате, горде й багате, навіть у злиднях було королівським життям. І хоч би я й жалюгідно змарнував той короткий залишок дороги, що відділяв ще мене від смерті, ядро мого життя було шляхетне, воно мало своє обличчя, свою високу мету, було спрямоване не до дрібниць, а до зірок.

Від тієї ночі минув уже якийсь час, відтоді багато що сталося, багато що змінилося, я пам'ятаю тільки дещо з того, що ми казали й що робили, коли нас охоплював шал глибокого, ніжного кохання, пам'ятаю ясні, зоряні хвилини, коли ми прокидалися з важкого сну після любовного виснаження. А проте тієї ночі я вперше від часу свого занепаду побачив своє життя в невблаганно яскравому світлі і знов переконався, що все випадкове в ньому було моєю долею, що руїни мого буття насправді були уламком божистого. Моя душа знов дихала, очі знов бачили, і бували навіть хвилини, коли я палко вірив, що досить мені тільки зібрати докупи ці розпорошені образи, звести в єдиний образ Гарі Галера й Степового Вовка, і я сам увійду в світ образів, стану безсмертним. А хіба це не те, до чого прагне й що пробує осягти кожне людське життя?

Вранці, коли ми з Марією з'їли мій сніданок, мені пощастило непомітно вивести її з будинку. Того ж таки дня я найняв у сусідньому кварталі кімнатку тільки для наших із нею зустрічей.

Моя вчителька танців Герміна ніколи не забувала про свої обов'язки, і мені довелося опановувати бостон. Вона була сувора й невблаганна, не давала мені пропустити жодної години, бо було ухвалено, що я піду з нею на бал-маскарад. Вона попросила в мене грошей на костюм, але не хотіла признатись, який він буде. Відвідати її я не міг, вона ще й досі забороняла мені навіть цікавитись, де вона живе.

Ті дні, що лишилися до бал-маскараду — десь тижнів зо три, — були неймовірно гарні. Мені здавалося, що Марія була першою жінкою, яку я по-справжньому кохав. Я завжди шукав у жінок, в яких закохувався, розуму й освіти і не дуже помічав, що навіть найрозумніша й, можна сказати, найосвіченіша жінка ніколи не відповідала запитам мого інтелекту, завжди суперечила йому; я приходив до жінок зі своїми проблемами й думками, і мені здавалося, що я не міг би більше як годину кохати дівчину, яка навряд чи прочитала хоч одну книжку, навряд чи знала, що таке читання, й не могла відрізнити Чайковського від Бетховена. Марія не мала освіти, їй не потрібні були кружні шляхи й замінники внутрішнього світу, всі її проблеми випливали безпосередньо з її чуттів. Її мистецтвом і її завданням було досягти тими чуттями, якими її обдарувала природа, своєю особливою фігурою, своїми барвами, волоссям і шкірою, своїм голосом і темпераментом якомога більше любовної втіхи, на кожен дотик, на кожен вигин, на кожну найніжнішу форму свого тіла викликати в коханця швидку, радісну відповідь, що давала б їй щастя й задоволення. Я відчув це вже під час того першого несміливого танцю з нею, відчув дух цієї геніальної, дбайливо виплеканої чутливості і був зачарований нею. І Герміна, яка все знала й розуміла, напевне не випадково привела мені Марію. Своїм запахом, усім своїм виглядом вона нагадувала літо, нагадувала троянди.

Я не мав щастя бути Маріїним єдиним чи хоча б привілейованим коханцем, я був одним із багатьох. Часто вона не мала для мене часу, інколи мала годину після обіду і дуже рідко вночі. Вона не хотіла брати від мене грошей — мабуть, їй заборонила Герміна. Але подарунки брала залюбки, а коли я одного разу подарував їй новий гаманець із червоної лакованої шкіри й поклав у нього дві чи три золоті монети, то взяла їх. До речі, вона висміяла мене через той червоний гаманець. Він був дуже гарний, але, виявилося, давно вже не модний. Я багато чого довідався від Марії про ці речі, в яких досі так розумівся, як в ескімоській мові. Насамперед я довідався, що ці модні дрібнички й предмети розкошів не якийсь там несмак, непотріб, винахід жадібних на гроші фабрикантів і гендлярів, а цілий світ, виправданий, гарний, різноманітний, маленький, чи, швидше, великий світ речей, що всі мають одну-однісіньку мету: служити коханню, збагачувати почуття, оживляти мертвий навколишній світ, чарівним способом обдаровувати кохання новими засобами. Все це — від пудри й парфумів до бальних черевиків, від перснів до цигарниць, від пряжок до гаманців — було не просто гаманцями, квітками, віялами, а магією, принадою, пластичним матеріалом кохання, його посланцем, контрабандистом, зброєю, бойовим покликом.

Я часто розмірковував, кого Марія насправді кохає. Найбільше, здавалось мені, кохала вона саксофоніста Пабло з меланхолійними чорними очима й довгими, блідими, гарними, повільними руками. Я уявляв собі Пабло в коханні трохи сонним, розпещеним і пасивним, але Марія запевняла мене, що хоч він і поволі розпалюється, зате потім стає нетерплячіший, наполегливіший, мужніший і вимогливіший, ніж якийсь там боксер чи жокей. Так я довідався багато інтимного про того й іншого, про музиканта з джазового оркестру, про актора, про багатьох жінок, про дівчат і чоловіків нашого кола, дізнався чимало різних таємниць, побачив, що стоїть за тією чи іншою дружбою і ворожнечею, був повільно (і це я, зовсім чуже тіло в цьому світі, нічим не пов'язане з ним) втягнений у їхнє середовище й завоював у ньому довіру. Багато чого я довідався й про Герміну. Та особливо часто я тепер зустрічався з паном Пабло, якого Марія дуже любила. Їй також часом потрібні були його таємничі порошки, часом вона брала їх і для мене, а Пабло завжди був особливо радий мені прислужитися. Якось він сказав мені навпростець:

— Ви такий нещасний, а це недобре, не можна таким бути. Мені шкода вас. Покуріть легенького опіуму.

Моя думка про цього веселого, недурного, хлопчакуватого і все ж таки загадкового чоловіка весь час змінювалася. Ми зійшлися ближче, не раз я навіть брав у нього якийсь порошок. Його трохи смішила моя закоханість у Марію. Якось він влаштував для нас "свято" у своїй кімнаті на найвищому поверсі приміського готелю. Там був тільки один стілець, і нам із Марією довелося сидіти на ліжку. Пабло почастував нас таємничим, дивовижним лікером, налитим із трьох пляшечок. А потім, коли я був уже в чудовому гуморі, він, сяючи з радощів, запропонував нам влаштувати втрьох оргію. Я гостро відмовився, для мене це була неприпустима річ. Але все ж таки скоса глянув, як поставилась до його слів Марія. Хоч вона відразу підтримала мене, а проте я побачив, що очі в неї засвітилися і в її відмові забринів жаль, Пабло був розчарований моєю відмовою, але не образився.

— Шкода, — мовив він, — Гарі надто дбає про мораль. Нічого не вдієш. А було б гарно, дуже гарно! Але я маю заміну.

Він дав нам покурити опіуму, і ми всі троє, непорушно сидячи з розплющеними очима, пережили сцену, яку нам Пабло щойно пропонував. Марія тремтіла з розкошів. Коли мені після опіуму стало трохи зле, Пабло поклав мене на ліжко й дав кілька крапель якихось ліків. Через кілька хвилин я заплющив очі й відчув легенький, як подих, поцілунок, спершу на одній повіці, потім на другій. Я прийняв той поцілунок, наче він був Маріїн, хоч добре знав, що поцілував мене Пабло.

А одного вечора він ще дужче приголомшив мене. Він прийшов до мене додому й сказав, що йому потрібні двадцять франків і він хоче попросити їх у мене. А за це він мені відступить на цю ніч Марію.

— Пабло, — злякано мовив я, — ви самі не знаєте, що кажете! В нас вважають найбільшою ганьбою відступати іншому за гроші свою коханку. Вважайте, що я не чув вашої пропозиції.

Він співчутливо глянув на мене.

— Не хочете, пане Галере? Гаразд. Ви завжди утруднюєте собі життя. Ну, то спіть цю ніч без Марії, якщо вам так краще. А гроші ви мені однаково дасте, я їх потім вам поверну. Вони мені дуже потрібні.

— Навіщо?

— Для Аґостино. Це той хлопець, що грає на другій скрипці, знаєте? Він уже вісім днів як хворий, і його нікому доглянути. Грошей у нього немає ані шеляга, а тепер і в мене скінчилися.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка