Герман Гессе Степовий вовк



Сторінка3/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Та коли я здався і знов вийшов на тротуар, переді мною на мокрому асфальті замиготіли, віддзеркалюючись, барвисті світляні літери. І я прочитав:
ТІЛЬКИ... ДЛЯ... БОЖЕ... ВІЛЬНИХ!
У мене були мокрі ноги, я змерз, а проте кілька хвилин ще постояв, чекаючи, що буде далі. Але нічого більше не було. Та поки я стояв там, згадуючи, як гарно миготіли ті легенькі, яскраві, примарні літери на мокрому мурі й на чорному блискучому асфальті, в пам'яті моїй раптом знов зринув один образ, про який я думав раніше: порівняння з золотим слідом, що зненацька зблисне, але зразу ж віддаляється й стає недосяжним.

Промерзлий до кісток, я пішов далі, мріючи про той слід і з тугою згадуючи двері до магічного театру, відкритого тільки для божевільних. Тим часом я досяг ринкового майдану, де не бракувало вечірніх розваг: через кожні кілька кроків висіло оголошення чи реклама: "Жіноча капела", "Вар'єте", "Кіно", "Вечір танців". Та все це було не для мене, а для "всіх", для нормальних людей, які, зрештою, і юрмилися тут біля кожного входу. А все ж таки мій смуток трохи розвіявся, до мене все-таки долинуло вітання з іншого світу, кілька барвистих літер танцювало й грало в моїй душі, торкаючись потаємних струн, мерехтіння золотого сліду знов стало видиме.

Я зайшов до невеличкої, старої як світ пивниці, де ніщо не змінилося відтоді, як я вперше побував у цьому місті років із двадцять п'ять тому, навіть господиня була та сама, і багато теперішніх відвідувачів сиділи тут уже й тоді, на тому самому місці, перед тими самими чарками. В цій скромній пивниці я знайшов собі притулок. Щоправда, лише такий притулок, як на сходах біля араукарії, бо й тут був бездомний і самітний, тільки мав спокійне місце, з якого міг дивитися на сцені гру чужих людей у чужій мені п'єсі. Але вже й це тихе місце мало свою вартість: тут не було людського натовпу, галасу, музики, лише кілька спокійних городян сиділи біля накритих дерев'яних столиків (ні тобі мармуру, ні емальованих таць, ні оксамиту, ні міді!), і перед кожним стояла вечірня чарка доброго, солідного вина. Може, ці постійні гості, усі знайомі мені з вигляду, були справжніми міщанами, і вдома в них, у їхніх міщанських помешканнях, стояли нудні олтарі, споруджені тупим божкам задоволення, а може, це були самітники, як я, що так само збилися на манівці й тепер за чаркою вина тихо сумували за збанкрутованими ідеалами, бідолашні степові вовки, — я цього не знав. Одних тягла сюди туга за домівкою, розчарування і потреба якоїсь заміни, одружені шукали тут настрою з часів своєї молодості, старі службовці — відгомону своїх студентських років. Усі вони були мовчазні і всі пияки, що так само, як я, воліли посидіти в пивниці з пляшкою ельзаського, ніж на концерті жіночої капели. Отут я й кинув свій якір, тут можна було витримати годину або й дві. Тільки-но я ковтнув ельзаського, як зразу відчув, що цілий день, від сніданку, нічого не їв.

Дивно, скільки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин я читав газету, вбирав у себе очима інтелектуальні вправи якогось безвідповідального балакуна, що пережовував і обслинював чужі слова, а тоді вертав їх назад, але неперетравлені. Я ввібрав їх у себе цілу шпальту. Потім я ще поглинув чималий шматок печінки, вирізаної з убитого теляти. Справді дивно! Найкраще було ельзаське. Мені не подобаються міцні, витримані вина, що так усіх чарують і славляться своїм особливим смаком; принаймні я не люблю їх пити щодня. Я волію зовсім чисті, легкі, скромні місцеві вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, і воно гарно, приємно пахне селом, землею, небом і деревами. Келих ельзаського і кусень доброго хліба — чи може бути щось краще? Але тепер я ще з'їв і порцію печінки, — незвичайні для мене ласощі, бо я рідко їв м'ясо, — і переді мною стояв другий келих вина. Дивно й те, що десь у зелених долинах здорові роботящі люди обробляють виноградники й давлять вино, щоб у іншому місці, уже далеко від них, розчаровані, тихі, питущі міщани і безпорадні степові вовки могли влити з келихів у свої жили трохи відваги й радості.

Але про мене, хай буде дивно! Вино було добре, воно розвіяло сум і піднесло настрій. Коли я знов подумав про словесну кашу газетної статті, то тільки весело засміявся. І раптом згадав забуту мелодію, виконану піано на дерев'яному духовому інструменті: вона росла, роздималася в мені, наче блискуча мильна бульбашка, віддзеркалюючи на своїй яскравій поверхні весь світ у мініатюрі, тоді тихо лопнула. Якби могло таке статися, щоб ця небесна коротенька мелодія нишком укорінилася в моїй душі й одного дня розцвіла знов у мені прекрасною квіткою у всіх своїх ніжних барвах, — чи тоді я б міг бути зовсім пропащим? І хоч я був звіром, що заблукав і не розуміє навколишнього світу, та все ж моє безглузде життя мало якийсь сенс, щось у мені відгукувалося на поклик з далеких світів, у моєму мозку громадилися тисячі образів.

Зграйки ангелів Джотто з блакитного склепіння маленької церкви в Падуї, а поряд із ними Гамлет і Офелія у вінку — чудові символи всього смутку і всіх непорозумінь світу; а там, в охопленому полум'ям аеростаті, стояв повітроплавець Джаноццо й сурмив у ріг, Атила Шмельцле ніс у руці свій новий головний убір, Боробудур здіймав у небо гору своїх скульптур. І хоч, може, всі ці чудові постаті живуть також у тисячах інших сердець, є ще десятки тисяч нікому не відомих образів і звуків, які існували тільки в мені, які бачили тільки мої очі і чули тільки мої вуха. Старий лікарняний мур із вивітреною, в темних патьоках, сіро-зеленою поверхнею, в тріщинах і плямах якого можна було уявити собі тисячі фресок, — хто відгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блідими, пригаслими барвами? Старі книги ченців з лагідним сяйвом мініатюр, і забуті своїм народом книжки німецьких поетів, що жили двісті чи сто років тому, замацані, брудні томи, і друки та рукописи давніх композиторів, цупкі, пожовклі нотні аркуші з застиглими мріями звуків, хто чув їхні натхненні, грайливі й тужні голоси, хто проніс у серці їхній дух, їхні чари крізь іншу, чужу їм добу? Хто ще згадував той маленький стійкий кипарис на горі біля Губіо, якого зломила й розтрощила кам'яна лавина і який усе ж таки міцно тримався за життя і пустив нове, хоч і рідке гілля? Хто захоплювався працьовитістю господині другого поверху з її вимитою араукарією? Хто читав уночі над Рейном сиві письмена текучого туману? Степовий Вовк. І хто на руїнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що іншим здавалося безглуздим, жив життям, що іншим здавалося божевільним, і потай сподівався серед цілковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога?

Я прикрив рукою келих, коли господиня хотіла знов наповнити його, й підвівся. Мені більше не треба було вина. Золотий слід спалахнув і нагадав мені про вічне, про Моцарта, про зірки. Якийсь час я знов міг дихати, жити, існувати, міг мучитись, не боятися й не соромитись за себе.

Я вийшов на спорожнілу вулицю. Холодний вітер сіяв густим дощем, дрібні краплини лопотіли по вуличних ліхтарях і блищали навколо них, мов скляні намистини. Куди тепер? Якби в мене тієї миті була чарівна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилі Людовіка XIV, де кілька добрих музикантів виконали б для мене дві-три речі Генделя й Моцарта. Бо мені тепер хотілося саме такої прохолодної, шляхетної музики, і я пив би її, як боги п'ють нектар. Ох, якби я цієї хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комірчині під дахом мріяв би собі при свічці, а біля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нічний спокій, нечутно б піднявся стрімкими сходами, звалився б, як сніг на голову, і ми б за розмовою і музикою пережили кілька годин неземної втіхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пішло в непам'ять, між тими днями й теперішніми пролягли зів'ялі, мов зірвані квітки, роки.

Я не квапився додому — плентався нога за ногою, піднявши комір пальта й постукуючи паличкою по мокрій бруківці. Та хоч би як поволі я йшов, однаково надто скоро опинюся у своїй мансарді, у своїй маленькій уявній домівці, яку я не люблю, але без якої не можу обійтися, бо минула вже та пора, коли я міг перебути надворі таку мокру зимову ніч. Тепер я благав Бога, щоб мій добрий настрій не зіпсував дощ, чи подагра, чи араукарія, і хоч у мене не було ані камерного оркестру, ані приятеля зі скрипкою, та чудесна мелодія все-таки бриніла в мені, я міг її стиха, але виразно відтворити в такт своєму віддихові. Так міркуючи, я йшов далі. Нічого, можна обійтися без камерної музики та без приятеля, і смішно мучити себе надаремним прагненням тепла. Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки.

Із танцювальної зали, яку я поминав, назустріч мені гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зі свіжого м'яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я її не любив, завжди якось таємниче вабила мене. Джаз був мені гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академічну музику; своєю веселою, брутальною дикістю він глибоко зачіпав і мої інстинкти й дихав якоюсь наївною, щирою чутливістю.

Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики — лірична — була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина — буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів. Звичайно, в порівнянні з Бахом і Моцартом, зі справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порівнянні зі справжньою культурою. І ця музика ще й переважала їх своєю глибокою щирістю, симпатично відвертим демонструванням своєї негритянської основи, веселою дитинністю. В ній було щось від негрів і щось від американців, які нам, європейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незіпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, колишньої справжньої музики, колишньої справжньої поезії, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, — тільки примара? Може, воно вже давно померло, і лише ми, кілька дурнів, вважаємо його ще справжнім і живим? Чи, може, воно ніколи й не було справжнім і живим? Може, все те, що хвилює нас, дурнів, завжди було тільки фантомом?

Я знов опинився в старому кварталі міста, де в сірій сутіні примарно мріла маленька сіра церква. І раптом згадав свою вечірню пригоду, загадкові двері з ґотичною аркою, загадкову таблицю над ними і світляні літери, які глузливо витанцьовували на ній. Що ж вони говорили? "Вхід не для всіх". А потім: "Тільки для божевільних". Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душі, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а двері впустили мене, божевільного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?

Темний мур, повитий густими сутінками, заглиблений у свої думки, байдуже дивився на мене. Ніде не видно було ні дверей, ні ґотичної арки, тільки рівна, без жодного отвору стіна. Усміхаючись, я рушив далі вуличкою і приязно кивнув головою стіні: "Спи спокійно, я не будитиму тебе. Настане час, коли тебе розвалять чи обліплять жадібними рекламами фірм. Але поки що ти стоїш, все ще гарна й тиха, і подобаєшся мені".

З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моїм носом вигулькнув якийсь чоловік, самітний пізній перехожий, що, мабуть, повертався додому. Він був у кашкеті й синій куртці, на плечі ніс плакат на довгій жердині, а перед собою на ремінці — скриньку без віка, як продавці на ярмарку. Він стомлено плентався переді мною. Якби він був озирнувся, я привітався б із ним і запропонував би йому цигарку. Коли ми дійшли до найближчого ліхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорі — червоному плакаті, — але жердина хиталася в такт його крокам, і літери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловіка й попросив, щоб він показав свій плакат. Чоловік спинився, трохи підняв жердину, щоб вирівняти плакат, і я зміг прочитати нерівний, хисткий напис:

АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!

МАГІЧНИЙ ТЕАТР!

ВХІД НЕ ДЛЯ ВС...

— Саме вас я й шукав! — радісно вигукнув я. — Що це за вечірня розвага? Де вона відбудеться? І коли?

Але чоловік уже рушив далі.

— Вона не для всіх, — байдуже, сонним голосом відповів він, не зупиняючись. Він натомився й хотів швидше вернутись додому.

— Стривайте! — крикнув я і побіг за ним. — Що там у вашій скриньці? Я хочу щось купити у вас.

Не зупиняючись, чоловік машинально засунув руку в скриньку, витяг якусь книжечку й подав мені. Я схопив її і сховав у кишеню. Поки я розстібав пальто й шукав гроші, чоловік завернув у якусь браму і зник, замкнувши її за собою. Я почув, як він важко прогупав спершу брукованим подвір'ям, далі дерев'яними сходами, потім усе затихло. Раптом і на мене налягла втома, я відчув, що вже дуже пізно і було б добре тепер опинитися вдома. Я пішов швидше і скоро добрався сонними вулицями передмістя до свого кварталу між давніми валами, де в чистих будинках за рядком плюща і латкою трави мешкали службовці й дрібні рантьє. Поминувши плющ, латку трави й ще невеличку ялину, я досяг вхідних дверей, намацав замок, тоді вимикач, тихенько пробрався повз засклені двері, повз лаковані шафи, вазони й відімкнув свою кімнату, свою уявну домівку, де на мене чекали крісло, груба, чорнильниця, коробка з фарбами, Новаліс і Достоєвський, так як на інших, розважніших людей, чекають мати чи дружина, діти, служниці, собаки й коти.

Скидаючи мокре пальто, я наткнувся на книжечку й витяг її з кишені. Це була тоненька брошурка, погано й на поганому папері надрукована, подібна до тих, що їх продають на ярмарках, як, наприклад: "Людина, що народилася в січні" чи "Як за тиждень стати на двадцять років молодшим".

Та коли я вмостився в кріслі й начепив окуляри, то здивовано, з раптовим відчуттям, що це знак долі, прочитав на палітурці брошурки такий заголовок: "Трактат про Степового Вовка. Не для всіх".

Я прочитав брошурку, не встаючи з крісла, і зацікавлення моє зростало від сторінки до сторінки. Ось що там було.
ТРАКТАТ ПРО СТЕПОВОГО ВОВКА
Не для всіх
Жив собі колись один чоловік на ім'я Гарі, прозваний Степовим Вовком. Він ходив на двох ногах, носив одяг і був людиною, та насправді все ж таки був саме степовим вовком. Він навчився чимало того, чого можуть навчитися здібні люди, і був досить розумний. Не навчився він тільки одного: бути вдоволеним собою і своїм життям. Цього він не вмів, був невдоволеною людиною. Мабуть, тому, що в глибині свого серця завжди знав (чи вважав, що знає), що він, власне, не людина, а вовк зі степу. Мудрі люди можуть сперечатися про те, чи він справді був вовком, чи, може, якимись чарами ще до свого народження був перетворений з вовка в людину, чи, може, народився людиною, але з вовчою душею і натурою, чи просто уявив себе вовком, чи повірив у це внаслідок якоїсь хвороби. Могло ж, наприклад, бути, що дитиною він мав дику, запальну вдачу, нікого не слухав, і його вихователі, намагаючись убити в ньому звіра, тим самим спонукали його уявити й повірити, що в ньому під тоненькою оболонкою доброзвичайності й людяності насправді ховається звір. Про це можна було б довго й цікаво розповідати, навіть написати книжки; але Степовому Вовкові це не дало б ніякої користі, бо йому було однаковісінько, чи вовка в ньому породили якісь чари, чи вчителева різка, чи це був тільки витвір його уяви. Для нього не мало ніякого значення, що інші люди думали про це і що він сам про це думав, адже так чи інакше, а вовк у ньому залишався.

Отже, Степовий Вовк мав дві натури — людську й вовчу; така була його доля, і, мабуть, це доля не така вже особлива й незвичайна. Кажуть, є багато людей, що мають у собі чимало собачого або лисячого, риб'ячого або зміїного, і це їм начебто не дуже заважає. В них мирно живуть людина й лис, людина й рибина, й ніхто нікому не завдає шкоди, навпаки — вони навіть допомагають одне одному. І багато людей, що домоглися в житті великих успіхів, завдячують їх більше лисові чи мавпі, ніж людині. Це всі знають.

А в Гарі було зовсім інакше — в ньому людина й вовк діяли кожен окремо, не тільки не допомагали одне одному, а й смертельно ворогували між собою, кожен робив другому лише кривду, а коли дві істоти однієї крові й однієї душі смертельно ворогують, життя їхнє стає пеклом. Але кожен із них мав свою долю, і в кожного вона була тяжка.

У нашого Степового Вовка виходило так, що він сьогодні почував себе вовком, а завтра людиною, як, мабуть, усі істоти з подвійною натурою, і коли він був вовком — людина в ньому весь час була насторожі, всьому давала свої присуди й оцінки, а коли був людиною, те саме робив вовк. Наприклад, коли Гарі як людина був сповнений чудових думок, шляхетних, гарних почуттів або робив так звані добрі вчинки, то вовк вишкірював зуби, реготав і з жорстоким глумом доводив йому, як не личить вся ця шляхетна комедія степовому звірові, вовкові, який у душі дуже добре знає, що йому належить робити: гасати самотою по степу, час від часу скуштувати свіжої крові чи погнатися за вовчицею; адже з погляду вовка кожен людський вчинок був страшенно кумедним, дурним, безглуздим і марнославним. Але те ж саме виходило, коли Гарі почував себе вовком і поводився, як вовк, коли він вишкірював зуби на всіх людей, палав ненавистю й ворожістю до них та до їхніх облудних манер і звичаїв. Тоді насторожі в ньому була людина, вона стежила за вовком, лаяла його, називала тварюкою і псувала йому всю радість від простого, здорового, дикого вовчого існування.

Такі були справи зі Степовим Вовком. Можна собі уявити, що життя в Гарі було не вельми веселе й щасливе. Але це не означає, що він був украй нещасний (хоч, звичайно, самому йому здавалося, що він справді вкрай нещасний, бо кожен вважає страждання, яке випало на його долю, найбільшим). Ні про кого з людей не можна сказати, що він украй нещасний. Навіть якщо хтось не має в собі вовка, це не означає, що він щасливий. До того ж і найнещасніша людина має в житті свої ясні хвилини, і серед піску та каміння часом розквітає скромна квіточка щастя. Так було і в Степового Вовка. Здебільшого він був дуже нещасний, це правда, і міг зробити нещасними й інших, якраз тих, кого він любив і хто його любив. Адже всі, хто його любив, завжди бачили його тільки з одного боку. Багато людей любили його як приємну, розумну й цікаву людину, а потім жахалися й розчаровувались, раптом виявивши в ньому вовка. А вони не могли його не виявити, бо Гарі, як і кожна істота, хотів, щоб його любили таким, як він був, і саме перед тими, чию любов він дуже цінував, не міг приховати, що він вовк. Були й такі, що любили в ньому саме вовка, саме його вільну, дику, неприборкану, небезпечну й сильну натуру, і вони потім теж дуже розчаровувались і жалкували, коли раптом виявлялося, що цей дикий, лютий вовк був ще й людиною, ще й прагнув доброти і ніжності, слухав Моцарта, читав вірші й плекав людські ідеали. Саме ці його знайомі найдужче розчаровувались і сердились: так Степовий Вовк свою двоїстість та внутрішній розлад вносив і в кожну чужу долю, тільки-но стикався з нею.

Отже, хто думає, що пізнав Степового Вовка й може уявити собі його жалюгідне, сповнене внутрішніх протиріч життя, той помиляється, він ще багато чого не знає. Не знає, що в житті Гарі були й винятки (оскільки не буває правил без винятку й оскільки за певних обставин один грішник миліший Богові, ніж дев'яносто дев'ять праведників), проблиски щастя, що він, часом як вовк, а часом як людина, міг вільно, спокійно дихати, думати й почувати, що навіть зрідка траплялися хвилини, коли вовк і людина вкладали між собою мир і так добре вживалися, що не тільки один спав, поки другий був на чатах, а й обидва підтримували один одного, додавали один одному сили. Як усюди в світі, в його житті теж інколи, здавалося, все звичне, буденне, відоме, правильне ставило собі за мету просто на секунду перепочити, урватися й поступитися місцем незвичайному, диву, благодаті. Хтозна, може, ці короткі, рідкісні хвилини щастя скрашували гірку долю Степового Вовка, врівноважували його страждання, чи, може, навіть цих кілька годин великої втіхи виправдовували всі муки і були більше ніж достатньою винагородою за них, — це, знову ж таки, питання, над яким на дозвіллі можна думати скільки завгодно. Степовий Вовк також думав над ним і тільки змарнував час.



У зв'язку з цим треба сказати ще одне: є багато людей, схожих на Гарі, особливо серед митців, усі вони мають у собі дві істоти, дві душі, в них є Божа й диявольська основа, тече материнська й батьківська кров, хист до щастя й хист до страждання в них живуть поряд у складному плетиві ворожнечі й миру, як вовк і людина в Гарі. І ці люди дуже неспокійної долі часом у ясну хвилину свого життя відчувають таку глибоку, невимовну втіху, піна їхнього короткого щастя інколи здіймається так високо над морем страждання, розбризкується такими яскравими, сліпучими бризками, що ці миттєві спалахи зворушують і зачаровують інших людей. Так само, як коштовна скороминуща піна щастя над широким морем страждання, постають і всі твори мистецтва, в яких окрема людина-страдник підіймається так високо над своєю долею, що її щастя променіє, мов зірка, і всім, хто її бачить, вона здається вічною, здається втіленням їхньої власної мрії про щастя. Хоч би як ми називали вчинки і твори цих людей, самі вони, власне, взагалі не живуть, тобто їхнє життя не має чіткої функції і форми, вони не герої, митці чи мислителі, як інші бувають суддями, лікарями, шевцями чи вчителями, їхнє життя — це невпинний страдницький рух і горіння, воно нещасливе, сповнене тяжких внутрішніх протиріч, страшне й не має сенсу, якщо не вважати сенсом саме ті рідкісні переживання, дії, думки і твори, які спалахують над хаосом такого життя. У таких людей народжується небезпечна й страшна думка, що, може, все людське життя — прикра помилка, завчасний, невдалий викидень праматері, шалена, жахлива, невдала спроба природи. Але в них постає й інша думка: що, можливо, людина не просто тварина, обдарована сяким-таким розумом, а дитина богів і їй судилося безсмертя.

Кожна порода людей має свої особливості, свої пізнавальні ознаки, свої чесноти й вади, свої смертні гріхи. Особливістю Степового Вовка було те, що він належав до нічних істот. Він не любив ранку, боявся його, і ця пора дня ніколи не приносила йому добра. Вранці він ніколи не був у гарному настрої, в передобідні години ніколи не зробив і не придумав нічого доброго, не міг тоді сам радіти й не давав радості іншим. Аж після обіду він поволі теплів, жвавішав і тільки надвечір, у свої вдалі дні, міг плідно працювати, ставав рухливий, а часом навіть палкий і радісний. З цією особливістю була пов'язана і його потреба самоти й незалежності. Ні в кого не було такого глибокого й палкого прагнення до незалежності, як у нього. Замолоду, коли Гарі був ще бідний і заробляв на хліб тяжкою працею, він волів голодувати й ходити обідраним, аби тільки зберегти хоч крихту незалежності. Він ніколи не продавав себе за гроші й достатки ані жінкам, ані можновладцям і сотні разів відмовлявся від того, що в очах цілого світу вважалося вигодою і щастям, аби тільки зберегти свою волю. Найдужче він ненавидів і боявся необхідності ходити на службу, твердо розподіляти свої дні й години і коритися іншим. Контори й канцелярії були йому гірші за смерть, а найстрашніше, що йому могло приснитися, була неволя в казармі. Усього цього він намагався уникати, часто йдучи на великі жертви. В цьому полягала його сила й доброчесність, тут він був незламний і непідкупний, тут виявлялася його дужа й простолінійна вдача. Та саме ця доброчесність найбільше спричинялася до його тяжкої, страдницької долі. З ним сталося те, що й з усіма: він досяг того, що було його найглибшою потребою, чого шукав і прагнув усією душею, але досяг у більшій кількості, ніж це корисно людині. Спершу те, чого він досяг, було його мрією і щастям, потім стало гіркою долею. Владну людину руйнує її влада, грошовиту руйнують гроші, послужливу — служба, а шукача втіхи — втіха. Так і Степового Вовка зруйнувала його воля. Він досяг своєї мети, завжди був незалежний, ніхто йому не наказував, ні до кого йому не треба було пристосовуватись, він сам вирішував, що йому робити, а що лишити. Бо кожна сильна людина неодмінно досягає того, до чого має справжній потяг. Та коли вже Гарі повністю користався здобутою волею, він раптом усвідомив, що його воля — смерть, що він лишився сам, що світ, на лихо, дав йому спокій, що люди до нього збайдужіли і навіть він сам до себе збайдужів. Він почав повільно задихатися в дедалі рідшій атмосфері ізоляції і самоти. Бо тепер уже самота й незалежність були не мрією і метою, а його долею і його карою. Чарівне бажання вимовлене, і слова вже не можна вернути назад, даремно він тужно й покірно простягав руки, готовий зав'язати стосунки з людьми: тепер вони лишили його самого. Але це не означало, що вони його ненавиділи чи що він їм був огидний. Навпаки, він мав багато друзів. І багатьом людям подобався. Але це була тільки симпатія і привітність, його запрошували в гості, давали йому подарунки, писали приємні листи, але ніхто не вступав з ним у ближчі взаємини, ні з ким його ніщо не єднало, ніхто не хотів і не міг ділити з ним життя. Тепер його оточувала тиха атмосфера самоти, світ відступився від нього, спілкування стало неможливим, і ніяке бажання, ніяке прагнення не допомагало. Це була одна з важливих особливостей його життя.

Друга особливість була та, що він належав до породи самогубців. Тут треба зазначити, що неправильно називати самогубцями тільки тих, хто справді накладає на себе руки. Серед них є навіть багато таких, що майже випадково стають самогубцями: потяг до самогубства не притаманний їхній натурі. Серед безлицих, невиразних людей, не позначених яскравою долею, серед сірого загалу є багато таких, що самі зводять себе зі світу, хоч за всіма своїми прикметами не належать до породи самогубців, і, знову ж таки, багато чи, може, навіть більшість тих, кого зараховують до самогубців, насправді ніколи не накладають на себе рук. Самогубець — а Гарі був одним із них — не конче перебуває в дуже близьких стосунках зі смертю; до таких стосунків можна дійти і не бувши самогубцем. Але для самогубця властиве те, що він сприймає своє "я", — однаково, має на те підстави чи ні, — як особливо небезпечний, сумнівний, приречений витвір природи, що йому завжди ввижається небезпека, яка чигає на нього, безборонного, наче він стоїть на вузенькому вершечку скелі й досить найменшого поштовху ззовні чи миттєвої внутрішньої слабкості, щоб полетіти в провалля. Лінія долі таких людей характерна тим, що самогубство для них — найімовірніший вид смерті, принаймні в їхньому уявленні. Передумовою такого настрою, що майже завжди виявляється вже в ранній молодості й не залишає цих людей усе життя, не обов'язково буває якийсь особливий брак життєвої снаги; навпаки, серед самогубців є надзвичайно сильні, активні, навіть мужні натури. Але так само, як бувають люди, в яких при найменшій хворобі підіймається температура, так і тих, кого ми звемо самогубцями і хто завжди дуже чутливо, болісно реаґує на все, від найменшого душевного струсу відразу опановує думка про самогубство. Якби в нас існувала наука, що мужньо, з почуттям відповідальності взялася б досліджувати природу людини, а не просто механізм життєвих явищ, якби ми мали щось середнє між антропологією і психологією, ці факти давно вже були б усім відомі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка