Герольд нескореного покоління



Сторінка1/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір2.83 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16




ПЕТРО ІВАНИШИН

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ –

ГЕРОЛЬД НЕСКОРЕНОГО

ПОКОЛІННЯ



Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

1996

ББК 83.34 УКР

І 19

Ця книжка – це спроба молодого науковця Петра Іванишина, студента філфаку Дрогобицького педінституту ім. І. Франка, осмислити світоглядну еволюцію поета Олега Ольжича та ідейно-естетичні параметри його творчості. Біографія і творчість поета розглядаються в тісному зв'язку з національно-визвольною боротьбою 30–40-х років, активним учасником і одним із керівників якої він був.

Редактор видання Петро Бобик
Художнє оформлення Василь Сава

© П. Іванишин, 1996.

© Видавнича фірма «Відродження», 1996.
ISBN 5-7707-8452-0

БУВАЮТЬ ЛЮДИ
Бувають люди, як святі,

В них світиться душа яскрава.

За муки й подвиги в житті,

Вогнем пропаленим – прослава.


Салют героям тих подій,

Що гори зрушили і стіни,

Що в дні залізні йшли на бій

За правду й прапор України.


За волю бились без ваги,

Збираючи останні сили,

Бо знали – вічні вороги

Смертельним колом оточили.


– Ми знали – відступ не для нас,

Коли не звершена відплата,–

Вже перемоги сонце-час

Кує зозуля віщувата.


– Ми не боялись полягти

На трави скровлені і квіти,–

Немає вищої мети,

Як рідну землю боронити.


Вони пройшли шляхи-путі,

Де здобувається держава...

Бувають люди, як святі,

В них світиться душа яскрава.


Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

1944 рік. Рік втрат. Серед найболючіших – смерть Олега Ольжича. Саме йому присвячена наша праця, саме його ім'я повинно вийти з туманної легендарності (навіть забуття) у свіжу сучасність.
Ольжич – один з найяскравіших представників вогняної музи творців-націоналістів «празької школи». I його, як багатьох інших своїх синів і дочок, рідна нація сприймала через окуляри марксистсько-ленінської ідеології, як ворога. I його доля та чин або зовсім замовчувались, або потворно перекручувались. Вороги України вбачали велику небезпеку у його творах, тому ми, її діти, тим прискіпливіше повинні вивчати їх.
Тридцятисемилітнім відійшов в інший світ цей «герольд нової краси»1, збагативши своєю працею, крім літератури, ще й науку (як археолог-науковець), історію (як активний її творець і осмислювач) і політику (як талановитий і далекоглядний провідник).
Кожен дослідник по-різному підходив до письменника. Наша ж спроба – показати, як втілювалась національна ідея у житті та у творчості поета: націоналізм – творча особистість – переломна доба. Ми прагнули показати його ідейно-художній світ як систему, як щось ціле.
Розділ перший – «Людина на тлі історії: дорогою боротьби» – намагання подати паралельно буття письменника і його боротьбу в історичному контексті.
Другий, третій і четвертий розділи послідовно відкривають цікаві грані творчої оригінальності О. Ольжича як поета і публіциста.
«Мельниківець чи бандерівець?» – своєрідне продовження біографічного розділу, хоча тут нам розходилося про розуміння ідейної суті світогляду поета чи, точніше, революціонера.
Шостий розділ містить ряд висновків, зроблених в ході праці над книгою.
Аж ніяк не претендуємо на вичерпність. Чимало дослідників – Д. Донцов, Ю. Бойко, О. Баган, Б. Червак, Л. Череватенко, М. Неврлий та ін.– сказали і ще скажуть про Олега Ольжича, бо говорити справді є про що. Наша праця в цьому відношенні якоюсь мірою є і узагальнюючою, і поступовою. Проте головна наша мета – повернути Україні, не з її вини забутого, письменника-націоналіста. Тому віримо, що ця книга стане ще однією, бодай найменшою, цеглиною у підмурівок дослідження особистості Олега Ольжича: його життя, праці і смерті.
I. ЛЮДИНА НА ТЛI IСТОРIЇ: ДОРОГОЮ БОРОТЬБИ

Коли мечами злоба небо крає

I крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

I в твоєму імені живу!
Василь СИМОНЕНКО. «Україні»

Можна смерть лише смертю здолати,

Тільки в цім таємниця буття.

I зерно мусить вмерти, щоб дати

В життєдавчому житі – Життя.
Євген МАЛАНЮК

Читаючи твори Олега Ольжича (передусім поетичні), відчуваєш, як тебе починає захоплювати «нова краса» (Д. Донцов), а дух поезії, розчинений у чомусь величному, наповнює кожну клітину і б'є з очей, цих дзеркал душі, променем захоплення; сама ж душа купається в цей час у поетових рядках, знаходячи там щось таке життєво-необхідне, і пояснює розумові, який не завжди здатний зануритись у суть ідеї твору, красу слів-образів, їх значеннєвий зміст.


Одразу ж виникають питання: яким же чином вдається захопити поетові читача? Що надає йому вагомості і поетичної оригінальності? I взагалі, звідки взявся феномен Ольжича в нашій літературі, де коріння його переконань і таланту? Відповіді на ці та інші запитання ми і спробуємо дати у нашій праці. Почнемо ж, кинувши погляд назад, із початку ХХ століття, коли жив, боровся і творив письменник.
I хоча брак фактичного матеріалу не дозволяє зробити грунтовний біографічний нарис (ця справа чекає ще свого майбутнього дослідника), усе ж ми спробуємо подати найвідоміші з подій у житті поета в контексті його епохи: епохи Визвольних Змагань українців у першій половині нашого століття. Крім того, для полегшення запам'ятовування основних фактів, спробуємо періодизувати життєвий шлях О. Ольжича, хоча і сама періодизація, і назви періодів є, звичайно, умовними.

Перший період: «український»

(1907–1923 рр.)

Порохом Україна взялася,

Чорна коло гармати стоїть.

(Не говоріте теорій, бо теорія продалас,

Не говоріте нічого – слова то вороги!)

I коло Неї люди в подертій одежі.

Коло Неї – босі полки,

Що боронять останні межі,

що моляться тільки Їй!
Юрій ЛИПА

Житомир – рідне місто поета. Саме тут він народився 8 липня 1907 року. Батько Олега – відомий український поет Олександр Олесь (Олександр Iванович Кандиба), був нащадком давнього козацького роду. Мати – Віра Антонівна Свадковська, учителька, мовник. Сім'я була інтелігентна, українофільська. Малий Олег виховувався, отже, в українському дусі, що вже було викликом тогочасному російському окупаційному режиму, який, правда, доживав свої останні роки, але від того не став більш людяним у ставленні до закабалених народів. Біла імперія починала потроху тріщати по швах. I можна лише задуматись: чи пощастило, чи, навпаки, не пощастило Олегові, який народився в такий дуже складний перехідний період – бурхливий і непевний щодо майбутнього людини і нації.


А що малого Ольжича справді виховували в українському дусі, то про це свідчить хоча б такий уривок з його листа до батька (березень 1921 року): «Геда тепер вчиться в першій групі нашої школи. Їй тільки 4 роки. Уміє читати і писати (трохи). Вона Українка і балакає в доброму настрої зі мною і мамою, а іноді з Льолею завше по-вкраїнськи. Коли ж хоче мені досадити, то перелазить на російську (підкреслення наше.– П. I.2. Російська мова, яку так наполегливо і настирливо царизм (а згодом і комунізм) насаджував на Україні, сприяла вихолощенню національної свідомості українців, перетворенню їх у «росіян». Боротьба з русифікацією стала одним з найважливіших елементів національно-визвольної боротьби нашого народу.
Малий Лютик (так ласкаво називали в сім'ї Олега) рано почав виявляти різноманітні здібності. У своїй «Автобіографії» О. Олесь згадує, що «маючи чотири роки, навчився читати від матері»3. А його син «почав вільно читати на третьому році життя»4. У п'ять років Олег написав п'єску з козацьких часів на три дії «і сам її ілюстрував»5. А ще захоплювався малюванням і музикою (грав на піаніно і скрипці).
Нелегким було тодішнє життя поета, інтелігента-українця. У жовтні 1909 року О. Олесь змушений був влаштуватися ветеринаром на роботу на київські скотобійні, де він прослужив аж до початку 1919 року. Родина Кандиб переїздить до Пущі-Водиці – передмістя Києва сільського типу. Там їх «привітала» лютнева революція 1917 року, а згодом і більшовицький жовтневий переворот. Ліричний, вразливий батько Олега не витримує: «Тікаючи од жахів… війни, од безумства і знелюдинення, він – начебто представляючи уряд УНР – виїздить із Києва. (…) I осідає в ролі культурного аташе в Будапешті»6.
З від'їздом батька почалося бідування сім'ї. «Олег часто ходив на далекі села вимінювати за різні речі картоплю й муку. Iнколи він у сніговій та холод ніс на плечах тяжкий мішок, щоб сяк-так прохарчуватися в часах післяреволюційної розрухи»7. Паралельно відвідує Українську трудову школу, багато читає і думає. Крім того: «У школі виявив хист до малювання та ліплення, що згодилося йому як археологові»8. Пише прозові мініатюри та вірші. Мріє переїхати до Чехії, щоб бути разом з батьком, якого дуже любив. Олег ніколи не втрачає надії на краще, хоча нотки песимізму раз у раз простежуються в його листах до О. Олеся.
Можна помітити паралелі між батьком і сином і у ставленні до навчання, хоча перший вчився ще за білої імперії, а другий – за часів новоутвореної червоної. О. Олесь: «Науки» не любив і школу згадую як катівню»9. О. Ольжич (уривки з листів до батька за 1922 р.):
«Взагалі, я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні. Боляче. Я таки завзятий песиміст в шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас.»; «Учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія.»; «Батьку! Прошу тебе: не присилай на Пущо-Водицьку школу книжок. Тут нема ні одної людини, котра б щиро до нас відносилася…»; «Читаю, ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю. (…) А хотілось би буть і філософом, і письменником, і художником так палко. Та немає волі у мене»10.
Уже такі малі уривки дають змогу відчути важкий духовний стан Олега. Напевно, не лише матеріальні та шкільні негаразди вплинули на юнака. Молодий хлопчина аж до виїзду за кордон (1923 р.) мав змогу бути очевидцем нової окупації рідної землі.
А починалось усе досить оптимістично. На початку ХХ століття українцям, здається, всміхнулася доля – це чи не вперше протягом багатьох століть животіння під чоботом окупанта – було проголошено УНР (Українську Народну Республіку), українську державу. Та чи була це перемога українського народу? Швидше ні: це був тріумф соціалізму. Грунтовний аналіз цієї трагедії нашої держави 1917–1920 рр. зроблений фахівцями-істориками, а передусім – Дмитром Донцовим. Їх висновки допомагають зрозуміти і життєве кредо О. Ольжича, і його творчість, яскраву, наче сонячний протуберанець. Микола Неврлий згадує у передмові до «Цитаделі духа» фразу поета, яку він запам'ятав: «Дивіться, не перехваліть мого батька. Сучасна доба вимагає іншої поезії, більш мужньої, бойової…»11. Починалася ж «сучасна доба» – «жорстока, як вовчиця» – саме тоді, коли Олег ще перебував у плюндрованому краю.
Тодішні політичні провідники-демократи не зуміли використати весь потенціал революційних можливостей українців. Занадто пізно «розпалася луда» на їхніх очах, засліплених соціалістичними лозунгами; занадто пізно зрозуміли, що у Росії – чи то вона княжа, чи царська, чи демократична, чи більшовицька – щодо України політика завжди агресивна, ворожа, спрямована якщо не на геноцид12, то хоча б на етноцид13. Боячись розливу крові «братнього», «демократичного» російського народу, тодішні вожді (М. Грушевський, В. Винниченко) рішуче виступали проти створення української армії, ставлячи національні інтереси набагато нижче, ніж соціальні і «загальнолюдські», за що згодом і поплатилися, та й якби то лише вони… Україна тонула у своїй власній крові, що й підмітив Ольжич у «Революції»:
Забиті. Числить? Ледве.

З-під мурів – повів гниття.
А українські «державницькі розуми» в цей час, рятуючи свою владу, видумують дивовижні політичні комбінації, наосліп маневруючи в європейській політиці; шукають підтримки всюди, тільки не у свого народу: вони зневірились у народі, а народ зневірився у тих політиках. I закручується вихор збройної боротьби: загони анархізованих отаманів, урядові війська і війська окупантів – усе змішалося, мов у пеклі, і «потекла сторіками кров у синє море» (Т. Шевченко). Тоді не лише ближні сусіди поживилися коштом українців (росіяни, поляки, румуни, чехи), а й дальші (німці, австрійці, французи). Лише наш народ отримав розчарування, розчленування і ще більший гніт на власній, не своїй землі. Як не погодитись із Богданом Стельмахом: «Отака історія рідного народу» або із Шевченковим: «Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути…».
У січні 1923 року Олег з матір'ю, завдяки клопотанням О. Олеся виїжджають з України до батька у Берлін, а звідти у Чехословаччину. Почався новий період в житті юнака.

Другий період: «чехословацький» (1923–1929 рр.)

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому –

Може завтра вже нас відкличе

Кононада грізного грому.
Олена ТЕЛIГА

Цей період можна ще охарактеризувати як «студентський», «празький», бо саме в Празі Олег здобуває освіту, як студент.


Родина Кандиб оселяється ненадовго в чеській столиці, згодом переїжджає в Горні Черношиці (за 50 км. від Праги), пізніше переселяються ще далі – до Ржевниць. «У грудні 1924 року Олег Кандиба з відзнакою складає гімназійну матуру на курсах Українського Громадського Комітету (Прага)»14. Так він закінчив свою середню освіту, розпочату ще на Україні. Тепер можна було продовжити навчання й у вищих навчальних закладах.
Державність України була втрачена, але не була втрачена віра у кращу долю її. Треба було здобувати освіту, учитися, щоб бути якомога кориснішим у майбутніх змаганнях, коли від людини буде потрібне вміння воювати всім: словом і зброєю, думкою і дією.
Ось що пише сам Ольжич про продовження свого навчання:
«В зимовому і літньому семестрах 1924/1925 я вступив як надзвичайний слухач на філософічний факультет Карлового університету. Після складання додаткової матури з латини 29.VI.1926 і зарахування надзвичайних студій як правильних, звичайних студій відвідував я як звичайний слухач лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва і був членом семінарів проф. д-рів: Стоцького, Нідерле, Високого, Матейчека і Фоустека. (…) Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928/29 р.»15.
Дослідники вказують ще на два вузи, де вчився Олег. Леонід Череватенко пише, що одночасно зі вступом у Карловий університет Ольжич «записується на літературно-історичний відділ Українського Педагогічного Iнституту імені М. Драгоманова»16. М. Неврлий та О. Баган відзначають, що з 1925 року Олег студіює історію в Українському Вільному Університеті в Празі17. Там слухає лекції Вадима Щербаківського (археолога), Дмитра Антоновича (історика мистецтва), Дмитра Дорошенка та Василя Біднова (істориків).
Займаючись наукою, молодий дослідник постійно вибирає теми, пов'язані з українською історією, археологією, мистецтвом. Щоб поліпшити важке матеріальне становище родини, Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність. «Він провадить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги»18. На основі розкопок пише низку наукових праць, за які отримує гроші. А в 1929 році за дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини» філософський факультет Карлового університету присвоєю йому докторський ступінь19. Відтепер перед Олегом відкривається можливість блискучої наукової кар'єри, але про це трохи пізніше. Зараз відзначимо лишень таке: «Він (Ольжич.– П. I.) стає співробітником Народного музею в Празі, асистентом в археологічному семінарі Українського вільного університету, співпрацює з музеєм Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, що його очолював Я. Пастернак»20.
Будучи студентом, Олег пише так звану «альбомну» поезію: це жартівливі віршики, епіграми, пародії. Вони виникали принагідно. Першим літературним успіхом Олега можна вважати оповідання для дітей «Рудько (життєпис одного півня)», яке вийшло у 1928 році у Празі21. Однак після цього письменник більше не захоплюється прозою.
Хоча час для українців був невеселий, важкий, час випробовувань і гарту, але молодий Кандиба і тоді прагне повноти життя, хоча й не відзначався особливою фізичною витривалістю (за спогадами Марини Антонович); він вперше закохується (в ту ж Марину Антонович), разом з друзями здійснює подорожі в Карпати, бо любив природу і подорожувати (часто на велосипеді)22. Високий юнак був приємний у спілкуванні, хоча іноді різкуватий, як і кожен молодик з характером.
Iноді Олега охоплювала якась туга. Ось як він описує її у листі до Г. I. Грачевої: «Я загубив останню волю: не кажу вже про батька. (…) Атмосфера загального отупіння навколо так впливає на мене, що мусиш одурманювати себе або наукою, або 13-годинним сном, і так поволі обертаєшся в справжню тварину»23. Звичайно, це не найгірший вихід «одурманювати себе» наукою, але не важко здогадатися, що у юнака відбувався якийсь внутрішній процес. Як активна натура, Ольжич прагнув діяти.
Його успіхи в науці, безумовно, не відбулися б без постійного контролю з боку батька. Ось як він наставляє сина у листі за 1926 рік: «Коли ж нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розума перед найдрібнішим бажанням? Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив?! Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти – птах! Хоч по суті безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети. (…) Подумай і візьми себе в руки. Воля не робиться, а кується людиною. Перестань втішатись тим, що ти вище своїх трьох-чотирьох товаришів…»24. I Олег почав «кувати» свою волю. У цьому йому, безумовно, мусили допомагати і провідні тогочасні мислителі та поети, у яких шопенгауерівська воля була одним з виявів націоналістичного світогляду. Їх не зламала поразка українських Визвольних Змагань: вона оголила перед їх зором усе те, що пошкодило українцям утвердити свою державу. I ось саме проти тих трагічних недоліків і були спрямовані праці основних творців 20-х років. Саме вони стали кумирами і вихователями молоді.
Це передусім Дмитро Донцов (1883–1973 рр.) – провідний ідеолог українського націоналізму, хоча офіційно таким не вважався і членом ОУН не був. До 30-го року ним написані такі основні праці: «Модерне москвофільство» (1913), «З приводу однієї єреси» (1914), «Iсторія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росія» (1918), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Патріотизм» (1925), «Націоналізм» (1926), «Політика принципова та опортуністична» (1928), «Що таке інтернаціоналізм?» (1928), «Маса і провід» (1928), «Дурман соціалізму» (1928). Проте аж до 1973 року виходять за кордоном перевидані й нові праці д-ра Донцова. Ми ж назвали лише ті, які напевно читав Олег Ольжич у 20-х роках, які, безумовно, вплинули на формування його світогляду, спонукали до активної дії в ім'я нації.
Крім того, вплив на Ольжича мали і поетичні твори його пізнішого друга Євгена Маланюка (1897–1968 рр.). Це один з найпопулярніших поетів молоді у 20–30-х рр., «залізних імператор строф» (за його власною характеристикою), «князь нашої поезії» (У. Самчук). У двадцятих роках вийшли дві його збірки: «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926). Згодом видає ще ряд поетичних збірок і літературно-критичних праць.
Не можна забути про ще одного поета – Юрія Липу (1900–1944 рр.), який, як і Є. Маланюк, безпосередньо, активно брав участь у Визвольних Змаганнях 1917–1920 рр. До 1930-го року вийшли такі його поезії: поема «Князь Полонений» (1922), збірка «Світлість» (1925). Згодом відомий як критичний есеїст та історіософ, політик. Були й інші, ті, що побачили необхідність змінити, вичистити світоглядну основу українського менталітету, скерувати всі потуги українського мислення в національно-захисний бік, поставити на сторожі українців «Слово» Т. Шевченка, слово націоналізму. Це: М. Міхновський, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассиян та ін.
Замість «провансальства» – соціалізму, марксизму, гуманізму, матеріалізму та ін.– проповідувались ідеї націоналізму: ідеалізм, воля, романтизм, фанатизм тощо. Правда, усі це робили по-різному, особливо.
Iдейна переорієнтація майже неможлива у старшому віці. Тому нові ідеї націоналізму сприйняло передусім молоде покоління. Націоналізм став ідеологією молодих. Переважно молодіжною була УВО (Українська Військова Організація) створена командиром корпусу січових стрільців, полковником Євгеном Коновальцем у 1920-му році, та й інші націоналістичні організації: ЛУН (Легія Українських Націоналістів), ГУНМ (Група Української Національної молоді), Союз Української Націоналістичної молоді (СУНМ) та ін. Вони провадять збройну боротьбу та культурно-просвітницьку роботу в Галичині та на еміграції (в основному в Польщі, Чехословаччині).
Як бачимо на прикладі 20-х років, розкидані війною українці займаються не тільки влаштуванням свого власного життя, добробуту, а, здобуваючи освіту, вболівають за долю України, беруть участь у підпільному національно-визвольному русі.
У лютому 1929 року у Відні постає Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Є. Коновальця, яка об'єднала всі здорові національно-свідомі українські сили в один кулак. Національно-визвольна боротьба набуває якісно нового, більш потужного, організованого характеру. В цьому ж 1929 році і Олег стає членом ОУН. В його житті розпочався третій період: період націоналістичний, організаційний.

Третій період: «націоналістичний»

(1929–1938 рр.)

Коли прийшла пора і ти дозрів

У муках днів, у боротьбі з собою,

Як образ берегів в імлі, на морі, –

В одній хвилині з'явиться тобі

Твоє призначення і зміст.


Юрій ЛИПА

Кожна людина в своєму житті бодай раз зупиняє те невпинне життєве вирування, щоб зробити вибір: важливий, кардинальний. Зробивши його, вона далі прямує по вже вибраній дорозі і старається не збочувати. Маючи перед собою чітку ціль, мету, легше простувати і витримувати удари долі. Так само і Ольжичеві в 1929–30-му роках довелося зробити свій перший вибір (згодом йому доведеться робити це ще не раз). Олег став на роздоріжжі, дві дороги розходилися в різні боки: наука і політична діяльність, боротьба за Україну.


Поки що обставини дозволяли займатися і тим, і тим без особливої шкоди і одній діяльності, і другій, але треба було вже визначити пріоритет чогось одного. Трохи згодом сюди ж додалася ще й поезія, муза якої теж би бажала «володіти» поетом без конкурентів. Незважаючи на самокритичні оцінки своїх наукових, письменницьких та політичних можливостей, Ольжич таки мав неабиякі здібності до всіх трьох. Але повноцінно можна було займатись чимось одним, доба вимагала: зроби свій вибір! I Олег робить його, чітко усвідомивши, що вибирає між наукою, письменством та професійною революційною роботою в ім'я побудови Української Самостійної Соборної Держави (УССД).
Подібний вибір робить трохи згодом і його ліричний герой. Спробуймо ж відповісти на таке запитання: чому «зрадливими» видавались Ольжичеві «Прозорі озера науки, вина Поезії пінні каскади»? Та тому, що захоплення «озерами науки», «каскадами поезії» – все це відволікало від головного – від боротьби «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ»!
Без власної національної держави нація приречена на виродження, зникнення. Саме така перспектива «світила» українцям після окупації і розчленування у 1917–1920 роках. А коли не буде українців, то який смисл писати українцеві наукові праці, хай навіть дуже грунтовні і розумні, для кого? Для чужих націй, в ім'я їх утвердження чи в ім'я торжествування абстрактної наукової істини, «чистої» науки?
Якщо не буде українців, то кому українець має адресувати свої полум'яні вірші? Хто ж їх «привітає», «прийме», зігріє «словом ласкавим»? Розраховувати на ласку «чужих людей» і утверджувати «просто поезію» як таку?
Якщо не буде українців, то згодом пекучий сором обпече тих, що тільки спостерігали, як «розпинали нашу Україну» (Т. Шевченко) і нічого не вдіяли: не могли, не хотіли, боялися…
То чи міг Ольжич зосередитися не на головному, жертвуючи, щоправда, своїм науковим та письменницьким талантами? Ні, не міг! Бо «щось такеє бачило око і серце ждало чогось» (Т. Шевченко) і дочекалася молода душа справжнього чоловічого діла. Олег Кандиба став одним із багатьох, тих, що повірили в український націоналізм, посіяний геніальною рукою Тараса Шевченка на «вбогій ниві» України, де до того виростали якісь почварні мутанти, хворі виплоди правд «з чужого поля»: лібералізму, демократизму, слов'янофільства, марксизму, соціалізму, гуманізму, космополітизму і т. п. Досить рясно вони проросли і в наш час (чи не тому, що не вміємо читати Кобзаря?), а от у 1920–30-х рр. тим «ідейним хворобам» протиставився націоналізм. I саме під його червоно-чорним прапором велася успішна й активна національно-визвольна боротьба – як за кордоном, так і в «краю», тобто в Україні. Решта ідеологій засвідчили або свою немічність, або ворожо-українську суть.
А щоб не бути голослівним і довести, що саме революційну діяльність О. Ольжич цінував найбільше, дозволимо собі навести ряд фраз із листа поета до батька (1931 р.):
«Бубонько, милий!
Твої міркування з приводу археології і поезії, та навіть політики, приблизно правильні. Хіба тільки, що дуже тяжко без шкоди для господарства рвати квітки поезії на зелених луках: жито висиплеться! Та й «болото» політики дуже звабливе, «ізумрудне», та й затягує страшно. Тут треба підходити до справи зі становища любові до котроїсь з цих речей і користі, які людина може принести в тому чи іншому напрямку. Щодо першого становища (любові.– П. I.) то, без сумніву, археологія – найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі «почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність. Ця не зрадить. (…) I в старості вона мене не покине, як кидають інші музи. (…) Це й було причиною, що я віддав їй руку. Серце ж моє лишалось вільне. I панує над ним друга Муза – література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов'ю, що може зламати навіть життя. (…) Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи комбінувати. Я своєю спробою колись хотів довести, що це можливе, тепер бачу, що помилився. Ось і зараз, працюючи науково, я зовсім не пишу. А згодом, як розпочну якусь річ, наука вивітриться зовсім із голови.
Політика в цій ситуації має роль, не знаю, як сказати,– от так прийти, натхнути, ману навіяти і покинути на роздоріжжі. Я не сподіваюся від неї ні щастя, ні долі. Але влада її велика. Це таки особа з породи Богів! (підкреслення наше.– П. I.).
Тепер підхід другий: користь. Отже: нахил і наслідки. Здібностей до археології, я вважаю, у мене немає або мінімальні. Так як не дає вона мені божественного задоволення, так теж не відповідає моїй вдачі і властивостям. (…) У мене зовсім не наукове думання і відсутність насолоди від нього, коли я його штучно викликаю. Я – тип чуттєвий, естет. Самі наслідки моєї праці в археології, звичайно, будуть великі, але все ж це така область вузька і далека від життя, що рівняти їх з плодами моєї праці (коли вона буде) на полі літератури чи політики не можна.
Висновок – археологія для мене – хліб і забезпечення мінімальної користи моєї особи для української культури. (…)
Література? Тут я вірю, що докажу щось (підкреслення наше.– П. I.). I ця віра є рішаюча. Коли потерплю крах – завжди можу вернутись до наукової діяльності. (…)
Щодо політики, то здібностів у мене, мабуть, не більше, як до археології, але все ж я часто бачу, що зробив би щось ліпше, як другі (підкреслення наше.– П. I.), а це накладає обов'язок стромляти і собі туди пальці. Бо ж наслідки і хиб, і правильних кроків в національному житті – великі будуть. Радощів і овочів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюся. Це дійсно область дуже гірка.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка