Гнат Хоткевич Авірон. Довбуш. Оповідання



Сторінка10/34
Дата конвертації06.03.2016
Розмір6.23 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34
XІX

Увійшли до стаї. Ватаг дістав з полиці мішечок із бринзою й посипав її до путини з молоком. Потім весь час обертав велику путину біля вогню аби молоко було рівномірно літепле. Починався незримий процес. Під впливом тепла й мікробів «ринзи» на очах робиться диво-дивне: молоко «ловитси». Поволі, але безперестанно виділяється сир, а те, що зостається, перестає бути молоком, а стає керлибою. Чимдалі все більше й більше виділяється сиру, аж нарешті ватаг, помітивши, що процес закінчився, перестає обертати путиною. Зоставляе її на деякий час у спокої, і сам відпочиває. Далі бере ботелев — такий дірявий кружок з ручкою, і бовтає ним у путині. Це робить процес інтенсивнішим, і сир виділяється вже цілковито. Але він плаває у масі — треба відлучити його від керлиби. Для того ватаг засукує рукави й починає надавлювати сир униз. Давить довго, виловлюючи найменші шматочки, аж поки весь сир не зіб'ється в одну масу. Бере цідило — шматочок полотна — вибирає туди сир і дає стікати. А керлибу з путини виливає у дзерівний котел, доливає туди малу коновку молока і вішає на кужбі над ватрою. — Се вна ту буде баїти, й з неї віваритси вурда. Вурда — це той же сир, але такий, що виділяється вже тільки під впливом тепла. Це гірший гатунок. Вурду скла дає ватаг у друге цідило. Сироватка з-під вурди — це вже останній продукт. Називається жентиця. Її дуже люблять гуцули й п'ють замість води. П'ють самі, роздають прихожим людям додому, але її стільки, що решту віддають худобі — телятам, коровам, свиням, псам. — Ой нема такого вина на світі, щоби так поздоровило чоловіка, єк цеса жентичка, — каже ватаг. — Лиш не зараз, а та, що переварена й стоїть цалий рік. Вна стає квасна та й добра на серце й на черево. Я лиш таку п'ю. Хочеш? Із цідил окремо вибирається сир, а окремо вурда. Сири збиваються в круги й кладуться на подрю, де й вітер добре продуває, й сонце гріє. — Єк довший чєс сир на подрі сохне, то стане на нім не раз така тверда шкіра, шо пласом сокири тра розбивати. Так висушений сир вже називається будз. Ватаг дістав кілька таких будзів. — А теперенька будемо робити бриндзю. Наша бриндзя, видиш, з самого овечого молока, та й вна сита. А де мішєют до овечого молока шє казєчого, тото вже бриндзя вутліша май. Ватаг краяв ножем будзи, дав і Олексі ніж. Будзів було багато, вони були справді тверді, отже, доводилося добре надавлювати. Покраяні шматки ватаг покидав до путини й добре посолив. Потім узяв брай і весело ним махнув. — Ано-ко шє цеї. Брай — то грубий буковий кіл, з одного боку обтесаний гладко, а з другого — гранчастий, та ще й з надрізами. Ватаг почав сильно і з розмахом бити спочатку отим гранчастим кінцем. Це розбивав тверду шкіру на будзах. Розбивши, перевернув брая й почав бити вже гладким кінцем. Бив довго і сильно. Піт виступив йому рясними краплями на чолі. Нащо сильна людина, а видимо, втомився. Став. — Хе-х, сараки… Єк їсти, то така бриндзя добра, а єк робити, ой… — Дайте-ко лиш я трохє. Ватаг посміхнувся й передав брая Олексі. Олекса завжди вважав себе дуже сильним. Серед хлопців, то не було в Печеніжині дужчого. І от тепер, працюючи браєм, побачив, що його сили тут замало. Через п'ять хвилин він уже відчув, що мускули його втомилися. Густе, в'язке тісто схоплювало брай, мов залізними кліщами, й не пускало. Коли Олекса підіймав того брая, за ним тяглися густі пасма, наче не хотіли розстатися. Олекса розривав їх, плутав, але вони рвалися не всі й, шльопнувши назад у масу, з'єднувалися наново з товаришами, знову обхоплювали брай, знову тягли, не пускали. Правда, Олекса міг би не так сильно бити, не так глибоко загружувати брай у масу, але він не хотів. Він хотів цілком так, як ватаг. Втомився. Вже не так рвав будз, вже не так розмахував, але признатися було сором. Хіба тільки спитати: «А чи довго ще бити?» Не спитав і того. Та що ж, коли сей ватаг усе знає — і от дає відповідь навіть на невисловлене питання. — Докив не ймеси. Єк стане така, мов тісто на калачь, що відстає і від путини, і від брая, — отогди вже бриндзя. — Ано-ко дай-ко, сарако, ще я. Вже-сми припочів троха, — сказав по хвилині. Не сказав нічого, не посміявся з хлопця, не дав і знака, що помітив збезсилення і втому. Олекса це оцінив. Для видимості вдарив іще останками сил разів зо три дуже і, задержуючи переривисте дихання, передав брай ватагові. Велике поліно засвистіло, задудніло у дужих руках. Тісто все ворушилося й пищало. Вже шмаття не сміло так нахабно виснути на браї й тягтися вверх. Коли й спробувало, то ватаг непомітним поворотом брая скидав його геть і приводив до покірності. І тісто упокорилося. Вже не чіпляється, не в'язне, а смиренною масою зостається на дні й дозволяє себе бити скільки угодно. Мабуть, і з усякими масами так. «Заяц, ежели ж его долго бить, — спички может зажигать». Останній удар — готова бринза. Вона, як масло. Гостро пахне. — Хтос ме споживати, лиш не знати хто, — каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці. — Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку. Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотирнадцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п'ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює: — Бо то, видиш, ружні є люде. Є такий, шо не кладет і ніжої бриндзі, а обсушит ї троха. Такої менче йдет. Такі накладат — от аби була. А я того не люблю. Я хочю так, шоби єк чоловік розибнит бриндзєнку вдома, то аби сказав: «О, свіжа бриндзя й по-господарську набита…» Є такі футкі люде, аби все когось обдурити. А то він лиш самий гбе дурит. До мене усєкий дає маржину. Я вже не хочю й брати, а вни все дают. А чіму? Бо всі знают, шо я людей не шахраю. Я не див'юси, йке літо. Бо то в нашім ділі, знаєш, так: єк літо мочєве, то бриндзі май бирше, та собі шос си лишит. А йк посуха, то може бути так, шо не лиш робив пусто-дурно ціле літо, а ше й грошима маєш доплатити. Бо ґазда — він нічо не знає. Ти мені дай моє — бирше я нічо не хочю. Та й то таки правда. Я, сказати, шє-м не докладав. Ані раз. Бо я змаціцька при вівцьох, та й я вже знаю. Немає полонини ту у нас, єкої би я не знав… Піду по полонинах: де я ватагував, там усе в порєдку. Потоками корита й вода простує до жолобів сама. Я не шукаю води, а сам ї до себе кличу. У єнчого ватага, то до води маржину тра гнати та ше чєсом і далеко. А у мене вода до маржини йдет. Гнат знав, що він дійсно добрий ватаг, але, як і всі прості люди, любив іще о тім поговорити. — Ци, сказати, стоїще. То не така легка річ — де поставив, то поставив. Тра вибирати, та ще й добре вибирати місце. Аби вно й не під вітрами було, аби догідне на ночліг, приступне для людей, бо мішєнники ж приїзде та й коні з терхами — на все тра думку мати. Кумбуків у мене, видиш, кіко. Видиш, єкі хіхлаті густо, єк руно на вівци. А вно й добре. Дійсно, по стоїщу видно було багато невисоких смерек, що їм іще в молодості було утято вершок. Така смерека вже не росте в височінь, а розкладається вшир, стає крислатою, гілчастою. Вверху густо поростає суччям, а внизу з неї обвисають хвости — сухе галуззя, вкрите мохом. Таку смереку і вітер не повалить, бо вона низька. Ватаг аж наче любувався своїми кумбуками. — Видиш? А вно й добре. Єк плова вдарит — маржина там ховаєси, єк у хаті. Бо крізь кумбук дощ не йдет. Та й сонце єк грієт дуже, маржина стає під кумбук. На все він добрий. Полюбувавшися кумбуками, ватаг повів Олексу загалом по стоїщу. Мов якого високошановного гостя опроводжують по замку. — Маєш телєтник на телєта — я й на зимки го держу. Се кіннок на коні, ци сказати — стаднарка. А ту у мене єлівник. А то — куча на свині… А далі бовчарка на подій корів. Се у нас, у Жєб'ю, так називают. А вже в Єворові то каут на бовчарку — оків. А у Ферескулі — вакарка. Ади, усєко люде називают. Ватагував-сми в ружних полонинах, то усєко чював-сми. Гнат стояв посеред стоїща. Видно, приємно йому було знати, що все в порядку, все йде, як машина, а головна пружина у тій машині — він, Гнат. Посмоктує свою люлечку, ніби не усміхається устами, але цей усміх видно на всьому його обличчі. Потім прийшла йому ще одна весела думка до голови. — Єк гадаєш? — звернувся він нараз до Олекси. — Єк гадаєш, коли я кошери перебивав? Олекса не знав, що сказати. Він знає, що кошара на вівці не може довго стояти на однім місці. Він пригадує, що не раз і в тім же році переносять люди кошару. Бо як маржина вимісить землю, згрязнить її, а дощі ще розмочать, то хоч-не-хоч, а треба переносити. Але це так у. них, у Печеніжині. А як тут, у горах, — Олекса не знає. А тут, у горах, іще складніше. Карпати, такі прекрасні, такі зарослі лісами, показується, носять на собі дуже тоненьку верству землі. Ця верства тримається на поверхні лише коріннями рослин, травою. Коли ж цю землю розмісити, а вдарять добрі дощі — вода змиє усю ту політуру грунту, і на сонце вишкірить зуби одвічний камінь. Скотина не може лягти на холодні гостряки — і кошару треба переносити, хоч вона ще не загноїлася. Тому в горах вибір місця на кошару має далеко серйозніше значення, ніж на долах. Коли ватаг питався Олекси, то, видно, з ціллю здивувати. І дійсно здивував. — На сему місці стоє кошери в мене вже третій рік. — Це було сказано повільно, урочисто. Три роки на однім місці, то таки направду великий термін. Не всякий то потрафить. — Але йдім, хло, їсти варити. Бо, відев, скоро тра трембітати на обідний удій.  

XX

Олекса помагав при готовленню разом із спузарем. Це — Василь — коли він і спить? Це ж і вночі він увесь час чуває коло роботи. І твориться таке враження, що він ніколи не спить. Зрештою, як на якого ватага. Єнчий ватаг не бачив би тільки ті моменти, коли спузар прикучьне та й дрімне. — Ци ти вже виспишси коли, най би раз навіки всунув! Ти мені ше ватру втрать, то я ті покау. Втратити ватру на полонині — це така сама трагедія, як і в передвіках утратити вогонь взагалі. Колись за це карали смертю. Тепер би, може, й ні, але всі кари, якими розпоряджає ватаг, посипалися б на спузаря, що втратив ватру. Гнат був добрий чоловік, і тому у нього спузареві жилося непогано. Удвох з Олексою вони наладили швидко все, що було треба. Ватаг краяв м'ясо: його треба скоріше з'їсти, бо зіпсується. Спузар подружився з Олексою. Вони навзаєм оповідали один одному своє життя. Незавидне було життя Василеве, бо й сам був із Незавидова. — Я таки сирота, гет цалком. Дєдя з ненев померли. Грунтику було там, каут, трішки — так брати дєдеві забрали гет. Та й нема у мене нікого й нічого. Жию роботами. Літо в полонині, зима — в бутині. Олекса теж був син бідняка, але мав батька, матір, брата, сестру, взагалі сім'ю. А сей хлопець не мав нікого й нічого, мусив кожну хвилину жити з чужої ласки. І в будучім. Як-не-як, а Олекса міг сподіватися, що хоч бідно, немічно, але батько допоможе синові на вступах до життя. «Дес дерева на хату дістане, якус вівцю чи козу дасть на розжиток». Оцьому хлопцеві ніхто нічого не дасть, ще всякий норовить узяти. Пан забере його час і силу, люди заберуть місце посеред себе, коли його не відвоює він собі зарані. Все предстояло в житті здобувати самому. Але хлопець іще собі того не усвідомлює цілком і якось радісно несе свої обов'язки, знаючи, що за добре виконання роботи його нагодують, дадуть якесь дрантя одягнутися на зиму, шматок шкіри на постоли. Поки що більш нічого й не треба. А от далі, коли захочеться взяти й свою пайку радощів життя, коли захочеться голосно заявити й про своє якесь місце під сонячним промінням — як тоді? Василь не журиться. Моргає Олексі очима, що їх білки виблискують, як у негра. — Я тобі баранчиків дам… У вас роб'є баранчика? Ні, у них баранчиків не роблять. Там, де мається яких п'ятірко-шестірко овечат, так кожна крапелина молока на обрахунку — де вже там робити баранчики. Це тут, де вівці рахуються на тисячі, кожний пастух може їх собі наробити, скільки схоче. Баранчики — це різні фігурки з сиру, якому дали трохи застоятися й прокиснути. Розвариш його у жентиці, то він зстане тобі глевким і податливим на всяке ліплення — і пастухи виліплюють усяких звірят у найдивніших формах. Потім ці фігурки кидають у розтоплене масло, від чого вони стають жовтими й гладенькими. — Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і їдж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвоста, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії. — Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив? — А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки. Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за діти померші або за маржину. За маржину дают бирше. «Даю, — кае, — за худібчине здоров е. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…» — Василь сміється. — Чьо си смієш? — Бо то парубчєки ліп'є колачіки дівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насиляє у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак дівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец. Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй богданці особливо. А дівчата ждуть виспівуючи: Пішли вівці в полонинку,
Лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчарики
В полонині діют?

Ба шо діют, ба шо діют,


Ци не ватагуют?
Поробє нам колачіка,
Прийдут — подаруют.

І дійсно — як надарують котрій! То ж честь — якій найбільше надають: «Дивиси… дают і дают… Вже я не хочу й брати…» Гнат заглянув до стаї. — Готово у вас, кухарки? — Готово! — весело обзивається Василь. Іменно весело. Він завжди говорить весело і завжди сміється. Ватаг дивиться на сонце. — Но, то тра вже й трембітати. Бере із стаї довгу свою трембіту ватагівську, мічену, виходить на певне місце, де ноги навіть розставляє у певних гніздах, і трубить. Переливчасті різкі звуки стрибають у повному сонця повітрі, встромлюються в нього і гостро летять у далечінь. Але очарування того, яке відчув Олекса тоді, увечері, тепер не було. Тепер це був тільки сигнал на обід. Однаково і Василь у ріг міг би затрубити. Ще кілька хвилин — і які ближчі пастухи вже показуються по убіччях із своїми стадами. Знову крики, шум, доїння, обідній спочинок і для скоту, й для людей. Так і йде собі полонинське життя. Ніби одноманітне, але для Олекси повне нових привабливих вражень. Його все цікавить, усе радує — і ватаг це помітив. — Цес хлопец уродивси на пастуха. Такого хтів би-м у стаї мати, — говорив Гнат до одного з пастухів, а Олекса випадково чув. Та фраза, мов на крилах, його підняла. Він і сам хотів би зостатися у цій стаї, але що ж… треба додому.  



XXI

Чотири дні пролетіли для Олекси, як одна година. Юр і Виделька нудилися, не знали, куди діти час. їм усе здавалося одноманітним там, де Олексу чарувала різнородність. Впрочім, різнородності, пожалуй, не бракувало і взагалі. От, наприклад, ведмідь прийшов. — А так, так… Був… І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але перечислився. Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла. І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має діло. А ведмідь присів і лапою навідліг махнув злегенька. В результаті вирвав псові усе «прирожінє». Заскавулів пес, завив і качався по землі. Тут набігли другі пси, попрокидалися пастухи. Всі біжать, кричать, стріляють. А скотина, зачувши у своїй среді такого страшного гостя, кинулася врозтіч. Хто куди попав… В усі сторони, униз, в глибини долин. Вся огорожа довкола стоїща і ломи оті, і вориння де-неде — все те змела скотина в шаленім лютім бігу. Мов лавина зірвалася з високої гори, котиться й нищить усе на гпоїм шляху. Олекса спав на піддашшю. Коли мимо нього пронеслася її божевільнім бігу тисячоголова маса — він скочив і не ннав, що це робиться. Йому здалося, що земля провалилася, що гори летять у безодню, а разом і стая, і скотина, і він, Олекса. Прийшов до себе, коли затріщали вистріли, засвітилися то там, то там вогні. Кожний пастух, вихопивши головню із своєї ватри, біг у тьму ночі боротися з невидимим ворогом. Олекса кинувся й собі у ту гущу, але, сказати правду, не знав, що має робити. Ведмідь утік. Видимо, хтось його поранив у тій заворушці, бо пустив краску. Але, мабуть, не дуже, бо біг повним ходом. Із сусідньої полонини бігли, шалено гавкаючи, тамошні пси, за ними теж із горючими головнями чужі пастухи, бо так уже заведено: в хвилину тривоги і пси, і люди біжать до сусідів на поміч. Це було страшенно красиво, як ото невидимі руки несли видимий вогонь, і засіялися темні боки гір рухливими ясними точками, але нікому було тією красотою любуватися. Пастухи бігали з криками, розбризкуючи іскри доокола себе, заглядали під колоди, під каміння, чи не сховався. І їси полетіли вздогін за звіром… Гнат уже зорієнтувався в ситуації й голосно короткими фразами віддавав приказания: кому куди бігти, яких псів брати, кому заганяти поближче скотину — всім знайшлася робота. В усі боки розбіглися пастухи, й скоро на стоїщі посталися тільки ватаг, спузар, який ніколи й ні при яких умовах не сміє кинути вогню, й Олекса, що не знав, куди оприділити свою охоту до праці. — Видиш, іке наше? — говорив ватаг. — Тепер великого шєстє треба, аби усу худобу мав назад. Котра розчєхнулася, котра ногу вломила, бо то ж бігло, сиротє, у потемках. Котре так загналоси, шо гляба видшукати буде. Може, хіба у ннину, єк не задере медвідь. Бо то він, я вже знаю го поведінку, буде тут лєшувати — ци би не вдаласи удруге штука. Коби йкий стрілец си нагодив та би го вбив. Я був і самий го спрахтив, лиш єк то від стаї рушити. Почали прибувати перші партії маржини, овець. Найгірше було із свинями: вони так далеко забігали і в таку гущавінь, що трудно було й сподіватися, аби вночі їх можна було відшукати. Про сон уже ніхто не думав. Пригнавши одну партію худоби, пастух зараз же біг із собаками вниз по другу. Отут міг бачити Олекса, що значить добрий пес у полонинах. Без собак пастухи не зібрали б й половини худоби. — Ає, ає,— казав ватаг. — Пастух знає лиш, шо завидит, зачює, а пес — він вітрит. Худоба не раз заженетси у гущавину, причєкнет, шо ти будеш ту-о коло неї стоєти, а не завидиш і не вчюєш. А добрий пес — ого! Він уже знає. Єнчий жєлує на пси кошта класти. А я не жєлую, бо то си окупит. Чкода ми цего. Сірая угорського… Видев, си не виходит з того. Гнат зробив уже псові перев'язку і загнав його під лавицю в стаї — нехай вилежиться. — Лиш то таке, шо вже не буде з него діла. Хуч си й поправит, але не до свої міри. Взагалі багато клопоту наробив ведмідь. Довго ще ліквідували пастухи результати його посещенія, а деякі рани то не загоїлися й зовсім. Відчує їх і господар, що його худобина загибла, відчує і ватаг, що мусить давати мішєнникові продукт від неіснуючої вже скотини. Лише Олекса відчуває се, як поезію полонинського життя, як нову сяйливу фарбу на палітрі. Словом, чотири дні минули для хлопця, як казка, і коли йому сказав увечері ватаг, що, може, завтра прийде хто з села, це зовсім Олексу не обрадувало. — Завтра, ади, субота, то вже надвечір мут люде приходити. Котре піше, котре конем. Тот хлопцє видвідати, тот маржину… Єкий іде дат забрати ци жентиці. — То й жентиця йде в дат? — Та де… жентицу ми так роздаєм, за простибіг. Котре бінне, то берет. Багачеві вна непотрібна. Справді, на другий день надвечір почали появлятися на полонині сторонецькі люди. Першим з'явився якийсь низенький, присадкуватий, вічно веселий гуцулик. Видимо, нужда його давила сильно, але не могла роздавити: він протиставляв тому тисненню непробиту броню своєї веселості. Завжди він із жартиком, завжди він із придибашкою, пісенькою. Ой у мене ременичок
Широкий та довгий,
Любє мене молодиці,
Заки ремень повний.

Єк зачало у ремені


Грошей не ставати,
Стали мене молодиці
Бай й не пізнавати.

Не дивітси, молодиці,


Шо я подорожній,
Любили-сьте ремі
Любіт і порожні

Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить. Він бідняк, маржини у нього немає, всього «єкихось п'етеро овец», отже, йому, властиво, нема пощо сюди й ходити. То ходять ті, що по багато скотини мають; їм треба вибирати дат помалу, за літа, аби потім восени не тарабанити одразу багато. Якову не було такої жури, а проте він часто навідувався на полонину. Пояснював це потягами цілком нематеріального характеру. — Ади, вітрєно тут, свобідно. Там, у селі, пани та жиди нарід присіли та й дихати нічим. А тут — весело. Прийде, поживе кілька днів з пастухами, помагає їм: дров наносить, бо то хоч і ліс кругом, а треба ж їх наносити. Кошару направить, дошку коло сідця приб'є, стовп розхитаний укріпить, застайки полагодить, бо самим пастухам ніколи. І їсти поможе зварити, і в голові не одному поськає — до всього. А за те все і сам прогодується кілька день, і надають йому на дорогу і сиру, і бринзи пастухи — аби доніс. Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить: — Ой га, пршєпеньки! Ци дужі? Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів. — А ти, теску, шо лежиш, єк пан? Чо не доїш? Се один із пастухів, теж Яків, прихворів трохи і лежав. — А ци я гірший за пана? Най раз полежу, йк пан, бо й я такий самий. — Ой, нє, небоже. Ти не такий. — Чіму? Оннаково чоловік си родит. Пан Біг оннаково людей творив. — Ой, нє, не оннаково. — А ци ти там був, шо знаєш? Пастухи охоче піддають репліки, бо знають, що Яків доконче виплете якусь сміховину. — Я при тім не був, а знаю, шо йк Бог зачєв творити усєкі народи, то виліпив русина з глини, а шляхтича з доброго кіста пшенишного, солодкого. Поставив на сонце шушитиси, а сам дес пішов. Лиш біда го наднесла — пес прибіг. То русина не рушєв, бо тот з глини. А шлєхтюка із їв гет цалком, бо то було смашне кісто. Лише погадайте собі — із'їсти тільки того кіста! Обдуло пса, об'ївси неборака та й мусів ізчєста сідати спорожняти-си. Єк дерево завидит — і сідати під деревом. Приходит Бог — ой-га-а!.. Руснак стоїть, єк і стоєв, божов руков зроблений, а шляхтича нема, лиш те, шо пес наслідив. Но, нема шо робити. Треба душу давати. Дмухнув Бог душу у руснака — тот ожив. А витак давай дмухати на те лайно. То шо сідав пес під вербов — став із того шляхтич Вербицький, шо під березов — шляхтич Березовський, шо під буком — Буковецький, під євором Єворський. Так пішла жити гет цала шляхта. Пастухи регочуть. їм приємно, що так влучно, так приперчено вигадав хтось на панів. По вечері сьогодні довго всі не спали, бо Яків усіх смішив. До того ще й музикант він: і на скрипку, і на флояру, на денцівку, монтелев — на усяку тобі музику. Співаночок таких вимудрує, що пукати від сміху. На другий день у неділю нікому не хотілося йти від стоїща — так тут було весело. А ще буде веселіше, бо з самого рання почали прибувати люди та все не з порожніми руками: той горівчини прибаг, той тютюнцю пригістного. І вісті ж із села найновіші — всякому цікаво.  

XXII

Стоїще ожило. Багато людей ходять, крутяться; жива бесіда, жарти, сміх. Ватаг міряє, перекроює, рівняє реваші до колід. Не без того, що дехто й голос підійме, як дасться що не так. Один ґазда почав говорити, що на його шкаберці було «штирі рублі й бовт». — Але йк давали мені онну бриндзєнку та зрізали рубель, то й бовт ненароком ізрізали. Я вам казав тогди, шо зрізали-сте бовт та й можете забути, а ви мені говорили: «Нічо, нічо — я му памнєтати…»Лиш шо були-сте підохочені та, видев, направду-сте забули… Гнат твердо казав, що такого не було й не могло бути. — Шо-сте дістали, то-м зрізав. Я вашого, ґаздо, не хочу. Я кілько ватагом, а міртуна чожого не взєв-сми. — Я ни кау, шо ви взєли, я лиш кау, шо-сте забули. Я вашого теж не хочу, але й свого не дарую. Слово за слово — розмова згострилася. Трудно було рішити, хто з них правий: чи дійсно Гнат забув, хоч це прямо неприпустимо, а чи ґазда, надіючися на те, що не може ж Гнат усе пам'ятати, гадав зірвати й проколов бовт. Гнатові обидно, що це відбувається при людях. Якби сам на сам, то, може, Гнат просто дав би бринзи на той бовт та й відчепись ти від мене. Але зараз люди слухають, кожне думкує: «А хто би то знав? Ніби за Гнатом не водилоси такого, але скуса не по камінню ходит, лиш по людєх». Гнат нараз обриває розмову: — То каете, ґаздо, штири рублі й дєрка на бовт? — Ає!.. І бігме так. І на реваші так, — і совав шматочок тріски усім під очі. На реваші дійсно було півдірочки саме там, де на колідці було зрізано. Виходило, ніби винен Гнат. Правда, дірочку можна було провертіти собі дома, встудіювавши перед тим колідку; таку думку навіть висловив хтось із присутніх, але ґазда клявся і божився, що він того не робив. Гнат знову перервав: — То слухайте, ґаздо, шо я вам іскажу. Приймаю штири рублі й бовт. Даю вам штири бриндзєнки бриндзі за рублі, а за бовт півбриндзєнки — кемуєте? Нє єк за бовт, а єк за півміртука. Одну бриндзєнку-сте ви взєли. То маєте зара від мене дістати півчварта бриндзєнок бриндзі, відлучєйте собі свої дроб'єта й йдіт ід хаті, аби я вас ту на полонині у себе бирше не видів. Ґазда закліпав очима. Такого кінця він не сподівався. Правда, дістати весь дат на початку літа і мати у себе овець, які ще ціле літо будуть доїтися, — це було добре, але… Але, забравши одразу вівці,— що з ними робити? На жодну полонину їх більше не приймуть, отже, пасти дома? А як? Самому ніяк, треба наймати. Мало того. Будеш мати з овець молоко, то треба усе його споживати, бо сам бринзи не наробиш: нема й посуду потрібного, глягу, зрештою, просто уміння. Словом, виграш був, але не покривав програної. Ґазда почав доглумуватися, що, мабуть, він програв. Дивився по людях, шукаючи співчуття, але якось його не знаходив. — Чкайте… Єк же то… — А так. Прийдут пастухи в обід — розлучєйте собі свої вівці. Котрі ваші знаменєта. Пічки. — Ає… Пічкаті мої… — Тож беріт та маршіруйте. — Але ж бо я не маю на чім вести дат… — Кочєте собі. Вно з гори покотитси аж у долину. Ґазда бився руками об поли. — Та чюй, Гнате… Я вже не хочю… Най тот бовт… най моє пропадає… — Я вашого не хочу, аби пропадало. Даю вам бирше, ніж слід. Даю вам зара, то до кінця літа ви собі ше приспорите штири бриндзєнки. Лиш аби я вас ту бирше не видів. — Але я вже говору, шо вже не хочю бирше того… Може, я сі помилив, то перепрошєю. — Ви з мене злодія зробили оперед людей. Ви говорили, шо маєте на реваші те, шо я собі на колідці зрізав. То або ви злодій, або я. Лиш я злодій ше не був. Най люде скажут, ци був я злодій. Кажіт, люде добрі, ци я кого вшахрував, ци кому не додав? Може, хто на мене шє таке говорити, єк цес ґазда? Гуцули відповідали, що ні, що ніколи ніхто не міг сказати на Гната нічого лихого, що він на всі гори ватаг, що другого такого пошукати. Словом, усі були по стороні Гната. Ґазда вже просився, казав, що він помилився, що він бере свої слова назад, — але Гнат був невмолимий. Виніс три бербениці бринзи, четверту в половині, доповнив вурдою і предложив ґазді зараз же то все забирати. — Таже я конє не маю. Ой… — На собі несіт. Віднесете онну — вертайте за другов, але щоб я вас бирше ту не видів. Хтось із гурту бовкнув було, що так ніби не годиться, що треба дати чоловікові можливість забрати своє добро. Але Гнат (Олекса не пізнав зрівноваженого, спокійного Гната): — Своє добро? То моє добро він берет, бо єго худоба шє тільки не наносила. Я му своє добро дарую і не хочу бирше го ту видіти. А хто мені має вказувати? Куждий на своїм обійстю ґазда, а я ту на полонині. Я ту ґазда — і ніхто мені най не вказує… А хто хоче і свої відлучити — до ласки панцкої уручаюси. Хуч зара… Трембітаю на вбід. Зара вівці приженут. Хто хоче — най вогорит свої знаменєта. Схопив трембіту й дмухнув у неї так» що звуки не поміщалися в інструменті й вилітали з горла, мов кулі з рушниці. Ґазда, що так нещасливо зайшов собі з Гнатом, ходив поміж людьми й просив, чи хто не довіз би йому тих бербениць до села. Але кожний приїхав не так собі. Мав мати терх назад, тож усі відмовлялися. Потім того ґазду наче що осінило. Він пошепотівся із якимось своїм приятелем, той передав йому з-під поли пляшку. Ґазда підходить до Гната з налитою чаркою. Лице у нього вже було спокійне — він вірив у всесильність чарки. Але не знав Гната. Ватаг пити не захотів. Ґазда вже і так, і так. І вибачення просив, і давав усякі обіцянки — Гнат зостався невблаганним, і ґазді таки дійсно довелося відлучати своїх овець. А що не його лиш вівці були пічкаті, а й другого ґазди, що саме був тут, то зайшла ще сварка й там. Добре, що той другий ґазда, окрім пічки, познаменував свої вівці ще одним, йому лиш відомим знаком, а то готова б бійка. Словом, поки вирядили того з його вівцями й бринзою, то крику було доста. А вже що лаявся на відхіднім, так скільки хотів. То вже було йому дозволено. Кожний знав, що треба ж дати чоловікові бодай вигавкатися. Впрочім, ця неприємна пригода скоро забулася у взаємнім частуванню. Горілки цей раз принесено було доста, обід тягся довго, і деякі пастухи пішли на пообідню пашу і геть-то веселі. Та й Гнат підохотився трохи і все хвастав — який-то він ватаг знаменитий, яка у нього прекрасна система випасу, як він уміє підбирати пастухів і взагалі служебний персонал. — Пастух має чисто си обходити весь чєс (тобто не знати женщин), бо би від того шкода би була в худобі. Та й щоби не вкрав — не то шо, а таке, шо синє за ніхтем, то й такого аби не вкрав. Бо йк хто краде — худоба зара си розриває, губитси по лісах та й готове нешіськє, ає… Та й меже собов аби вміли в мирності жити, аби не було у стаї псєкуванє та гризи усєкої. Такі у мене пастухи. У мене тихо, у мене спокій у стаї. Правда, пастухи мої славні. І пастухи відгукувалися хором, із п'яною щирістю, лізли цілуватися, прирікали, що всі обіти виповняють якнайточніше. Лиш от… обіт ціломудреності. З ним було найтяжче. Особливо коли прийде хто з домарів із жінкою. Один вид челядини приводив декого з пастухів до стану нервового подразнення — і тоді во ім'я цілості свого обіту нарушалися всі інші. Насамперед обіт мирності, бо пастухи починали сваритися поміж собою, лаятися за кожну дрібницю, доходило часом і до бійки. Нарушався обіт всесторонньої послушності ватагові, бо пастухи нараз починали огризатися, показувати дух свавільства й протесту. Нарушався обіт повздержності, бо пастух хотів потопити у горілці своє подразнення, але горілка ще більше розпалювала. Взагалі нарушалося ще безліч обітів, коли хотілося нарушити лиш один. Пастухи ставали тоді фантастами і мрійниками: — От я пасу, а вна віходит з-за смереки. «А ти тут, легінику. Ци не знайшли би си ми вбоє…» Або лежу у застайці… Коли чюю — шос тепле під боком. Озирнув си — то вна… І ружне. Ватаг перебалакав з одним з порядніших газд, потім закликав печеніжинських хлопців: — Цес ґазда із Жєб'я — Слупейки. Він і дет зара іт хаті. Мете йти з ним. У него переночуєте, а завтра собі підете додому. Він вас ісправит на дорогу. Юр і Виделька зраділи, Олекса зажурився. Пішов прощатися з якими ближчими пастухами. Дивився на Хом'яка, на контури гір і з ними теж прощався. Ватаг усе те бачив, хоч і був підхмелений. — Просиси у дєді до мене в пастухи. Я тє прийму серед літа, а заплачу йк за ціле літо. Бо з тебе буде пастух. Олекса казав, що проситиметься.  

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка