Гнат Хоткевич Авірон. Довбуш. Оповідання



Сторінка4/34
Дата конвертації06.03.2016
Розмір6.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

ДОВБУШ
Повість




Частина перша


І

Преці ж могла би бути спокійною. І навіть щасливою. Олекса не пиячив, жінки не бив, не волочився за любасками і їх до хати не спроваджував. От ґаздував, як і інший порядний: гарував коло свого господарствечка, маржинку якусь кутав. Правда, не було так на чому вже й ґаздувати. Грунтику дасть Біг, маржинки якась пара хвостів, та й тої годувати нічим: десь по узбоччях насмикає Єлена, та Олекса десь укосить заробляючи — ото й усе. Може, якби не панщина, то поменшало б злиднів: там би приспорив чоловік, а воно і йшло би все у купку. Але панщина не давала. Саме в золоту пору, коли днина одна важить, пішов би заробив — а тут іди на панське. Воно і кожному так, усім так, але ніхто не відчуває того остільки по-особливому, як Олекса. Цей ніколи не мовчить. Лає попів на чім світ стоїть. Так клене часом, що Єлена не може того слухати. — Оле!.. Бійси Бога… Тоже дес хтос учуєт — попові донесут… — То й що? — Та й ме збиткуватиси над тобов і наді мнов!.. Олекса скрипне зубами, і коли що було у нього в руках — ламає. Раз закладав вориння з грубих заворітниць. Саме прийшов панський гайдук кликати на роботу. Олекса почервонів, вдарив заворітницею об коліно — і груба деревина вгоріла, як скіпка. Олекса глянув і… усміхнувся. Гайдук роззявив рота. — Ади, видев, із трішшінов була!.. — протяг він недовільно. Мовчки, з тою ж усмішкою на устах, Олекса взяв другу заворітницю з купи, вдарив об коліно — переломилася й вона. Гайдук плюнув і, нічого не сказавши, якось бистро відійшов геть. А Олекса спокійно пішов на панщину. І не кляв сьогодні, і не лаявся. А Єлена хрестилася вдячно. Бо кожного разу, як виправляє чоловіка в лютості на панщину, боїться, дуже боїться, як би щось не вийшло. Особливо останніми часами. Появився в поводженні Олекси якийсь упір, трудніше він став переносити долегливості панщини, сильніше лаявся й дужче скрипів зубами. Паніцина!.. Що ж, що панщина?.. Не у нас лише в селі пани, і не ми самі ходимо на панську роботу. Рахувати, по цілім світі так, що є пани й хлопи. Так уже Бог дав, що ж удієш проти божої волі? Треба коритися… Чи він один, Олекса? Всім же людям тяжко, всі терплять, але мовчать і в карності переносять. А Олекса не хоче — оце і є причина неспокоїв Єлени. Вона криється, вона не подає виду, вона все вдає щасливу. — Е, сусідко файна! Шєслива ти, що твій, ади, не п'єт та й не збиткуєси над тобов. А йк мій що ннина божа п'єний з коршми приходит та б'є мене, дітву ногами копає. З хати вігонит, а сам із любасков си набуват. Та не встидаєси добрих людей, на діти си не дивит. Иой… побило мене трома нишєстями… Шєслива ти, сусідочко… ніц того не знаєш. Тихо у вас, ік у церкові. Лагідков усе йдет, супокійно… Раніше це підіймало Єлену у власних очах. Вона неначе діставала на хвильку змогу зі сторони, з віддалення заобсервувати своє власне життя і, в порівнянні з сусідчиним, знаходила багато додатніх рис. Тоді душа її переповнялася вдячністю. Вона не знала вже, чим і догодити своєму Олексі, що він зробив її щасливою. Без багатства, без статків та маєтків, на шматинці землі в убогій хаті… І от тепер Єлена чула, що все те щастя кудись улітало. Незримо, непомітно, бо нічого, як єсть нічого особливого не сталося й не змінилося. Той же будень, те ж свято. І Олекса ніби такий самий і… ніби не такий. Якимось глибинним, не шостим уже, а якимсь дванадцятим, чи що, органом чуття, несвідомо для самої себе десь занотувала Єлена якісь невловимі прояви — і для неї вони стали реальністю. В тім був трагізм. Для неї ясно — а ніхто не бачить. Вона відчуває — а оприділити словами не може. Зрештою — що слова? Слова ніколи нічого не можуть. Он спробувала якось. — Олексику… — сказала, — і тільки. Більше не знайшлося слів. Бо Олекса так здивовано глянув, і погляд той був таким ясним покажчиком далекості, усамітнення, пустельництва якогось, що Єлені стало ясно — де вже там пробитися через ту пустелю й дістатися до свого справжнього давнього Олекси. І зосталася сама. Билася з думками, довго не спала ночами, шукаючи причин і роздумуючи — чи не могла б вона повалити їх своїми слабими жіночими руками. Але нічого не бачила, ніде не слідно жодних фундаментів. Перше, що приходить звичайно, — і Єлені прийшло — се думка про іншу женщину. З усім спритом любящої істоти, з усією тихістю й обережністю, на які була здібна, почала стеження. Як беззвучна тінь, висувалася за Олексою, коли він куди виходив; годинами простоювала десь у гущавині смерек, падала в темноту між камінням і лежала; входила несподівано під зручно і тонко вигаданим предлогом до хати, де був чоловік, — і ніде, нічого, ніяк. З усіма рівний, холоднокровний, з бесідою тихою, навіть повільною, Олекса, здавалося, не робив різниці між мужчиною і женщиною, звертаючись до них однаково ввічливо, однаково спокійно. Не бракувало на селі таких молодиць, які будь рухом руки, будь бровами, очима давали знати, що не від того були би, аби… якос… Але навіть у таких випадках, коли мужчина звичайно не витримує й піддається покусі,— навіть тут Олекса зоставався врівноваженим, спокійним, розхолоджуючи тим спокоєм палку яку молодицю. Перебрала Єлена всіх дівчат, усіх молодих женщин свого села, всіх приміряла до чоловіка — ні!.. Нема нічого. А відчуження преціж є. Чує його Єлена! Вона могла би сказати навіть, скільки ліктів воно шириною. Може, просто розлюбив? Буває ж так… Любив, подобалася, все — а потім охолов. Отак, як костер: не може ж він вічно горіти?! Упала духом, коли вперше відчула цю думку, як свою. Це вже був би кінець. Що з того, що нема женщини — вона явиться. І знову напружила весь свій сприт, нотувала в думці кожний рух, кожний погляд, кожне слово чоловіка — ні! І тут нічого! Любить, видимо, любить. Не тим парубочим блискотливим коханням, що обпалює, як солом'яний вогонь і як солом'яний вогонь гасне. А любить справжньою, глибокою, зрівноваженою любов'ю дорослої людини. На цьому почуттю можна базуватися, можна будувати. Так в чому ж річ? — Де мій ворих? — говорила сама до себе, заламуючи руки, — а ворога не знаходилося. Один час почало їй здаватися, що ніби натрапила на стежку, де того ворога шукати. Наслано! Очевидно, наслано! Хто і во ім'я чого, для якої потреби — то вже інша (Права, але ясно, що наслано! Є дві сили, що рядять світом: божа сила і дідьча сила. Однаково могутні, однаково заздрі на людське благополучіє, і не часто так одразу взнаєш, де діється божа воля, а де дідьча. Можливо, що і в данім випадку: божа воля якось проворонила, і воля арідника, осинавця того, ади, взяла верх. Як не дивно, а Єлена навіть заспокоїлася. Бо це, сказать, лихо поправиме. Всяке наслання можна одіслати, і вже, її усякому разі, з ним боротися. На те є знаюки, і з них найближча й найпопулярніша — баба Лючка. Це її так прозвали, бо вона ніби з Лючі родом; бодай так сама каже. Пішла Єлена до баби. Понесла признаку — сорочку стару Олексину. Баба почала шепотіти, вертіла ту сорочку довго, а потім об'явила: — Вроки! А наврочила білєва молодиця, шо сидит від вас понад захєд. Молодиць, що сиділи на захід від Олексиної хати, було багато. Не бракувало й білявих, але на жодну з них не могла Олексиха грішити. А втім — хто знає, що може дідьча сила? Почалося відвертання насланого. Всі оті шептання, плювання, зливання. Носила Єлена й покладки, й солонину, й бринзу, але видимих наслідків ворожіння не давало. Тоді Єлена подумала, що, може, ся баба не досить сильна. Все ж, ла-не-ла, баба. А от у Чорних Ославах є дід, так про того повідають, що дійсно великий знаюка. Пішла до діда. Той теж одразу оприділив, що се вроки. А наврочила чорнява молодиця, що сидить на схід. Подібність формульовок вразила Єлену і вперше хитнула її віру — не в надприродні сили взагалі, а в мале ознайомлення з ними оцих двох найближчих представників — баби Лючки й чорнославського діда. Єлена вже, сказати правду, мало й слухала діда, одразу якось переконавшись, що хоч обряд буде, видимо, трохи інший — бо то ж білява молодиця й на захід, а се чорнява й на схід, — але суть зостанеться одна. Таким чином, наслання, якщо воно й було, то так і зосталося. А може, його й зовсім не було. Так і шамоталася Єлена від одної думки До другої, а якась сувора скупченість чоловіка, його мовчазна задума зоставалися нерозгаданими.  

II

— Де йдеш, Олексику? Вона звичайно ніколи не питала чоловіка, куди він іде. Так у них повелося з самого початку. Звичайно Олекса сам казав, і куди йде, й коли поверне. Але останніми часами Олекса уходив і не говорив куди, тому й Єлена почула себе в праві зламати звичай і запитати. Олекса і не здивувався, і не заспокоївся, а звичайним голосом відповів: — До Сапогова. І нараз мов ударило Єлену. Вона аж широко розкрила очі — як могла бути такою недогадливою, такою глупою, такою короткозорою. Ясно ж, що надаремна була річ — шукати любки в твоєму селі, коли вона сидить у Сапогові. Інакше чому б Олекса так часто ходив до Сапогова? Пригадала й блискавично порахувала, скільки-то разів за останній час ходив Олекса до того Сапогова, і ще раз вилаяла себе за недостачу догадливості. Боляче защеміло серце… Досі ще була якась надія, тепер нема… проміняв… відійшов… Хто ж буде любити тебе більше? Хто щиріше й так без остатку віддасть серце? І дивилася повними сліз очима на збори чоловіка, як він переобувається, бере які делікатні онучі, сардак вбирає небуденний. Ясно, що до женщини. Постановляє — вислідити хоч би ціною смерті. Прощається з Олексою ніби рівнодушно, товчеться коло печі, але з механічною точністю відзначає кожен рух і кожен погляд. Олекса пішов. Єлена взяла хлопчика, побігла до сусідки й попросила поглядіти, а сама не пішла селом, а видряпалася відразу на грунь і побігла наздоганяти чоловіка. Олекса йшов дорогою, ішов бистрою своєю ходою. Єлена бігла хащами, через потоки, видиралася на високі обриви й скоро, дуже скоро виморилася, але бігла. Хотіла все мати чоловіка перед очима, але де вже про те й думати, коли треба вибирати, куди можна пролізти. Прийшла навіть думка про можливість заблудити, але думки про поворот не приходило. Широкий потік перегородив дорогу. Перебрести б можна, але другий берег — строма скала. Волею-неволею треба сходити на дорогу. Довго сходила, але зійшла. Почувши себе на твердому, вже не дивилася на втому і бистрим бігом пішла вперед. Ото якби хто з людей побачив, що якась жінка біжить по дорозі, не знати що й погадав би. Довго довелося бігти, поки впереді побачила Олексу. Він ішов усе тою ж своєю рівномірною бистрою ходою, якою міг би йти й дві доби без перестанку. Побачивши — так зраділа! Хотіла крикнути йому, щоб зупинився, щоб підождав, щоб пожалів, бо вона так утомилася, так подряпалася по хащах. Він же єдиний близький і рідний… Он іде… Здержалася. Побачимо, що буде далі. Як вислідить та як увірветься до хати, ци де вни там сп'ют… Кинеться на ту курву й задушит. Єкий Олекса дужий, а з її рук любаски не вирве… Он і Сапогів. Де ж буде йти мій чоловіченько любий? До котрої хати? Олекса йде прямо до церкви. Що-о? При чому тут церква, дім благословенства, на таке паскудне діло? Ага!.. Мабуть, дяк тут живе. А у нього гарна жінка або дочка. Знов ні, бо Олекса йде прямо до плебанії. Собак нема, мабуть, бо не гавкають. Як же то піп не боїться без кутюг жити? Як тінь, сунеться Єлена. Бачить, що Олекса підійшов до попівського дому. Застукав. Йому відчинили. Увійшов… Якісь сумніви почали залізати в душу Олексихи. Щось тут не так. Не може ж бути, щоб його любаскою була попадя або попівна! Правда, нічого неможливого тут нема. Хіба мало було таких випадків, що пані любили хлопів? Он як у тій пісні співається, що «вельможная пані Петруня кохала»… Але чи йшов би тоді Олекса так сміло? Ой, ні!.. Став би десь, вичікував, свистав, знаки давав… А може, то служниця попова?.. О, напевне служниця! Сказала попові, що до неї брат ходить, а сама… Тихо підійшла під вікно й заглянула. Сидить її Олекса на дерев'янім кріслі у поповій хаті. Такий красивий у своєму гірському наряді, дужий, смілий. А коло нього вертиться попик. Ходить по хаті, руками розмахує. То зупиниться коло Олекси і щось йому виговорює, то знову забігає по хаті. Нервовим рухом переставляє речі, з місця на місце, і то так, ні з того ні з сього. То стілець переставить на дюйм уліво, то свічник візьме і наче довго думає, куди його поставити, й ткне потім на своє місце назад. І все не перестає говорити. Та не так собі говорить, а все з притиском, з придавом, з жестикуляцією. А де ж женщина? А де ж та, ради якої Олекса йде сюди, кидає жінку, кидає дитину! Її не видно в поповій хаті. Не тільки фізично, от в даний момент не видко крізь вікно, а оте дванадцяте чуття Єлени говорить, що її взагалі немає. Бо ж би вона була — тисячі прикмет, тисячі ледве значних рухів указали би Єлені її присутність. Олекса не так би сидів, не так би держав топірець, не так скидав би очима на попа, не так ворушилися б у нього вуста, коли говорить, — все було би не так, і з кожного руху, з кожного ґудзика на одежі виглядала би вона, женщина. — Єзус-Марія! Хто це тут? — розітнувся нараз жіночий крик майже над вухом Єлени. Вона відхитнулася від вікна, і перший рух її був — тікати. Шарпнулася була навіть, але, побачивши коло себе жіночу фігуру, стала. — Хто ти? Чого тобі тут треба? Чого ти у вікна заглядаєш? Єлена бистро оцінювала зовнішні прикмети женщини. Ні… І це не вона. Підстаркувата, некрасива. Може, є молодша? Не могла розібрати по уборі, чи то служниця, чи сама попадя, тому спитала: — Чи ви самі їмость будете? — Ні, я у них служу. А вам чого треба? Жінка теж, видимо заспокоїлася й перейшла навіть на «ви». Єлена не знала, що відповісти. Вся її подорож сюди здалася їй нараз страшенно глупою. Стидно було перед цією незнайомою жінкою. І власне тому, що було стидно, Єлена вирішила сказати все. — То мій чоловік, — кивнула головою на хату. — Гадала-смо, шо до любаски ходит. Любочко… Скажіт — ци не ви му любасков? Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти. — Ні. Так ви того і прибігли? Єлена кивнула головою. — А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость? — О ні! — А вони єки, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дужі? — А ось подивіться. Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила — лише не від Єлени. — Ну як? Не вона? — питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки. Єлена зітхнула. — Ні!.. Не вона… — Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де — того не знаю, а тут нема. — А у вашому селі Олекса ще куди йдет? — А звідки я знаю? Хіба я за тим дивилася? Неначе нікуди не заходить, бо завжди йде прямо на оцю стежку, а проте ручитися не можу. Вам би ліпше свого чоловіка знати. Хіба він такий, що… — Ні-і!.. Він не такий! — То чого ж ви тоді бігли аж сюди? Он аж подряпалися. Єлена глянула на себе. Дійсно, на одежі було видно сліди шаленого бігу непроходимими хащами. Стало ніяково. — Та видите… Шо жили ми єк належно… Він у мене такий чемний… Слова, ади, пустого не скаже. І не п'ет і не… Мені все, було, вогорє баби: йка ти шєслива… А йка я шєслива, шо він шос від мене криєт, шос думкуєт та й аби все сам… Та й шос дес ходит… та й до Сапогова, та й до Сапогова… Єлена вже втерла очі кінцями хустки. Жінка стояла й співчутливо слухала. Ще немає трагедії, але вона, видно, десь назріває. Ще можна з усього сміятися, але скоро, мабуть, хтось буде плакати. — Може, підете до хати та там на чоловіка зачекаєте? Єлена хитнулася. — Ой де!.. Най біх боронит… — Чому? Боїтеся, щоб не бив? — Ні… Він мене й пальцем, ади, йкий є палец, не текнув… Лиш… встид мені… — А чого ж? Ви жінка, мали право! Єлена не була юристом і не знала, чи вона має право, чи ні, але відчувала, що Олексу може образити таке слідження. Зітхнула. — Ні… Видев, іт хакі йду… Перебачєйте, шо-м… шо-м так… — Що ж… я розумію… Лиш будьте спокійні — лихого тут нічого нема. Ваш чоловік приходить до нашого єгомостя, вони бесідують. О чім, того я вам не скажу, бо то не моя річ. Лиш думаю, що наші єгомость поганого нічого не навчать. Єлена чуло попрощалася й пішла. Але з дива не могла вийти: яка може бути бесіда в Олекси, простого гуцула, із сапогівським попом?  

III

А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз їлася на нього, знайшли притоку його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію. Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів переписку з якимись вищепоставленими людьми — словом, був якоюсь загадкою. Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому попросту не було о чім балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство. Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересилав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами. Був гарячим прихильником свого греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко. Нервовий, похопливий, він, видимо, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці,— і тому на сапогівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я. Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну побіду над одвічним своїм ворогом — руським клером, отець Кралевич просто ставав невміняємим. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав: — Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати… — Не чуєте?.. Не чуєте? — кричав отець Кралевич і блискав очима по залі.— І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus[1] перетягають Русь до свого обряду, забирають наші деєцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini[2] знаходився, — що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот чотирнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила… — Що він говорить!.. Що він говорить! — в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. — Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому — які там у нас іще поточні справи?.. Але отця Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і жутко. Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж наблюдалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, — те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати о тім не лише на соборчику — Боже, спаси! — а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки. Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається: — Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, що Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего… — Так! — перериває отець Кралевич. — Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами? Еге, мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою. — Боротися?.. Як? Чим?.. Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас та й то… — Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі — руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обварувала собі liberum exercitium ritus sui graeci![3] Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!..[4] І «Проект»… Особливо «Проект на знищення Русі» показати! І витягав список досить поширеного того «Проекту» з 1717 року й відчитував: — 1. Шляхту руську до жодних урядів не допускати. 2. В компаніях від русинів сторонитися. 3. В сусідстві жодної приязні з русинами не мати. 4. При присутнім русині висміювати його всяко. 5. Багатших русинів виїдати з міст на передмістя й відбирати від них усякі доходи. Се для світських, для світських… Тут іще багато… Але ось і для нас, і для духовних… — Ми це знаємо, — пробує боронитися отець декан. — Ви, може, й знаєте, а колеги мої не всі знають! Не всі! Не всі! — і вибирає найбільш ядерні місця: — 1. Латинські біскупи мають поробити руських єпископів своїми суфраганами. 2. Попів руських тримати в недостатках і простоті, аби нічого не знали й не вміли вчити людей. А дітей їх старатися переводити в кріпаків. 3. Церквам ерекцій не давати, а де є старі — накладати на них великі оплати. 4. Землі волинські і подільські, де люд уперто тримається схизми, віддати татарам. А унію треба плекати для того, що тоді Русь злучимо з нами і навчимо її ненавидіти Москву. — О!.. О!.. — кричав отець Кралевич і потрясав папером. — Треба, щоб усе це Рим знав… щоб знав, як тут ненавидять нашу Русь і як хочуть exslinguere[5] той обряд, що його установили святі грецькі отці, а святий престол за добрий і рівний узнає!.. Римові треба одкривати очі! Поляки там хваляться, ніби вони всі єсть ширителями віри католицької на Сході, а це неправда!.. Історія знає, як у тисяча п'ятсот п'ятдесят третьому році Польща всіма силами противилася з'єднанню Москви з Римом, аби Москва не забрала тоді Русі. Отже, не віру католицьку завжди мала на увазі Польща, а лише свою користь. І треба, щоби Рим усе це знав… — Будуть там нас у Римі слухати!.. — А чому ні? Преці коли ми unius matris ecclesiae catholicae єсьмо filii aequaliter[6] із другими терпеливо слухані і вислухані бути мусимо, аякже! — Рим не захоче наражати собі Польщі ради нас. — Рим боїться, аби ляхи не забунтували. Отець Кралевич аж підскакував. — Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo[7], нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший… Це вже таки було страшно слухати. Дехто вже поглядав і на двері, щоб чмихнути в потрібну хвилину. Отець декан сидів весь червоний і не знав, що почати. А Кралевич, мов трибун який, видимався із свого не дуже високого зросту й кидав громами на притихлу аудиторію: — Нехай Польща пам'ятає, що скільки разів поляки замишляли ritum graecum unitum у нас supprimere, завжди a Deo cladem insperatum[8] понесли. Хто читав історію, то це знає. Та й Суша, єпископ хелмінський, іще у тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду — то чому latini мають нашому обрядові церковному опонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонам. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі — нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший-ліпший жид є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні. — Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі,— тихенько, перехрестившися, говорив який-небудь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком. Але отець Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом. — Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об'являє, але у нас у самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер не винно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли би набридла панщина й підводи, то ми як простачки-схизматики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі. Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика — то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла. Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, отець Кралевич не піддавався. — Лях знає тільки Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska і Moskwa!..[9] Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції іще сто літ перед Росією друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по-нашому, а не по-польськи, — все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк — то московські. Отець декан набирався поваги, надимався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменше стосовному місці провозглашав: — Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за-ми-ка-ю. Дехто зразу підскакував і починав суєтитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в мовцю, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх. А отець Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити. — Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд, — це було б зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis[10] се будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam[11],— знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих, а нас ледве-ледве за сотворіння боже признають. Зрештою — так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скоріше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б'ють, б'ють і ніяк до решти не виб'ють. Мов після лазні доброї, вилазили попики із такого соборчика. І коли таке повторилося і раз, і другий, то скінчилося на тім, що отець декан сам! рахуйте… заїхав до Сапогова і просив, просто-таки по-товариському просив Кралевича не їздити більше на соборчики. — Ой, то знаєте… Всі ми бачимо, всі ми розуміємо — ну коли ж несила наша. Що ж ми поробимо? Ми всі душею з вами, вірте, але не в кожного є стільки сміливості. Вам то добре, бо у вас немає дітей. А наші священики здебільшого нарід многосімейний, нам наражатися на неласку власті не приходиться. Тому будьте добрі і не приїздіть більше на соборчики. Отець декан просили. Але нараз отцеві деканові починало здаватися, що така просьба ніби ущербляє якось деканське достоїнство, що сапогівський піп може, чого доброго, подумати, ніби він і справді яка велика цяця, коли його сам отець декан просять. Тоді отець декан прибирав урядову міну, яка, до слова приточити, так мало пасувала до його круглого і трохи, вибачте, свинуватого обличчя. — Воно я міг інакше поступити… Ви ж мене розумієте… Але я не хочу. Я хочу, щоби у мене в деканаті все було тихо, спокійно, щоби на мене люди не нарікали. Отець Кралевич обіцяв і дійсно більше не їздив на соборчики. Так і закінчилася на ні чім спроба вселити в духовенство своєї округи почуття незадоволення і, логічний висновок звідти, — протест. Почуття незадоволення, може, й існувало, але нахилу до протесту священство не проявило. Правда, логічно мислячи, й трудно було сподіватися протесту від убогих сільських батюшок, але, на біду (чи на щастя), люди типу отця Кралевича не мислять логічно в певних окресах людської діяльності. Або, вірніше сказати, у них логіка своя, що ходить цілком іншими шляхами, ніж звичайна людська, і ті шляхи рідко зходяться з тими, що їх нормують будні. Завдяки тому, що на тлі провінціальної мізероти отець Кралевич виділявся особливо, до нього ніхто не їздив із батюшок. — Бог з ним, — говорив не один з видимою скромністю і з внутрішнім далеко складнішим почуттям. — Куди нам! То нарід учений, а ми на мідні копійки вчилися. Він засипле тебе латиною, а ти стій як баран. Бог з ним! І, наче умовившися, не їздили до Сапогова. Хіба на храм. Попробував було отець Кралевич їздити до колег, але мусив припинити. Бо, кажуть, його приїзд приймався по меншій мірі як наїзд мирно успособленого розбійника, що ото йому годи та годи, бо інакше добрий гумор з нього спаде й він може тебе зарізати. В попівськім домі, куди загостив отець Кралевич, підіймалася така суєтнява, обличчя всіх були такі вистрашені, попадя виходила вся тремтюча й не могла зв'язати трьох слів. З очей не менше переляканого господаря била, очевидь, ота «упшейма» гостинність, яка, будучи перекладеною на слово, звучала би більш-менш так: «І за яким чортом ти оце до мене явився? І коли тебе вже винесе нечиста сила з мого двора?..» Поїхав отак отець Кралевич раз, два й скінчив. Бог з ними, із тими сусідами, коли вони такі… Так і жив якимось відлюдком. Ні він ні до кого, ні до нього ніхто. Він то, може, не так се відчував, бо затоплений був у свої книжки, писав щось, але матушка… та, мабуть, відчувала самотність більш діткливо. Рятувалася хатньою роботою, чистотою покоїв, доведеною до крайніх степенів, близькими стосунками з жінками села, які побачили в їмості рідну доброзичливу істоту, але часом того всього бувало замало. Хотілося хоч іноді товариства рідних, трохи ширшої бесіди. Не було ще тоді Ніцше на світі, а то матушка залюбки повторяла б його афоризм: «Втомилася вже я все давати й давати поради. Як хотілося би й мені узяти щось». Так і йшло життя цієї пари, можна би сказати, тихо, якби не ота вічна нервовість, вічна звинченість отця Кралевича. Щось у цьому було з конквістадора, щось із вічного бунтівника, конфедерата. Рішуче помилково він потрапив до сутани; йому далеко більше до лиця була би якщо не кольчуга, то, в усякому разі, плащ народного трибуна. Він тоскував, він не знаходив собі місця, коли не протестував, не громив філіпіками, не здавалося йому, що когось організовує, щось підготовляє, до чогось готується. Мабуть, за цю рису характеру, розгадану на верхах і оцінену негативно, і злетів отець Кралевич до убогої сільської парафії. Видимо, сила, яка його сюди перевела, добре знала перефразоване російське прислів'я: «Дальше едешь — тише будешь». Міркували, певно, що тут отець Кралевич порозумнішає. А ні — існують іще засоби. Але отець Кралевич не смирився, не упокорювався. Навпаки. Оце йому здавалося, саме тепер знайшов те поле діяльності, за яким тоскував усе своє життя. Дві людини, з яких одна чула в собі колосальні засоби чину, але не чула під нею жодної ідейної обгрунтованості, і друга, що вміла все теоретично обгрунтувати, але ніколи не бачила реальних сил для здійснення своїх мрійних постулатів, — таких дві людини зійшлися, тягнені незримою силою одна до одної з різних точок земної кулі, аби доповнити одна одну й аби слово сталося чином. Не дивно, бідна Єлена не могла тут нічого зрозуміти.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка