Гнат Хоткевич Авірон. Довбуш. Оповідання



Сторінка5/34
Дата конвертації06.03.2016
Розмір6.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
IV

Познайомився отець Кралевич із Довбушем випадково. Був у сусіднього панотця храм, де Кралевичу випадало служити. Бо то здавна вже так повелося, що служать на храмі сусіди-священики. По службі обід і нудна балаканина, від якої отець Кралевич звичайно не знає, куди себе дівати. Він зрозумів уже під сей час, що являє собою якесь пугало для околичного священика, що при ньому всяка бесіда в'яжеться, в'яне, никне. І що для обох сторін далеко краще, коли вони розходяться. Їхати додому не випадає, бо це означало би образити господаря. Властиво, так, по суті, господар не тільки не образився би, а навпаки — був би дуже радий, що позбувся такого неспокійного гостя, але назверх мусив би вдавати ображеного. — Щось поганого завидів отець Кралевич у моїй хаті, що так борзо ся виніс… А збоку хтось додасть: — Великим попам у наших покоях тісно… А ще хтось добавить: — А нам, скажім раз правду, у їхніх… — і це звучить як заклик до бойкоту. Отець Кралевич все це знає, у тому нудиться, відсиджуючи неписаним звичаєм призначені години «куртуазії». Але слухати рівнодушно кострубатої бесіди сільських попів не може. Ще як вони трудяться пльоткарствами, переполіскують, як баби, кості ближньому своєму, ще якось слухає того Кралевич, як бреніння мухи. Але коли бесіда часом, не густо, звертається на якісь загальніші тори й починають зачіпатися трохи ширші, ніж парохіальні, теми — Кралевич не витримує і вмішується. Говорить пристрасно, нервово, одразу показує таке знання предмета, таку всебічну ерудицію, що бідні попики гаснуть, умовкають і тільки переглядаються один з одним: звідки ся мара впала в наші гори? От і тут таке трапилося. Завели отці розмову про різні удосконалення обряду. Один хвалиться, що він таке й таке ввів до своєї служби, чим вона, по його думці, скрасилася безмірно. Другий теж вихваляється, як він скоротив і покращав свою… А отець Кралевич слухає, слухає і нараз вмішується. І слова його такі, що якби бомбу кинув у мирне коло сусідочок, то, мабуть, менше зробила би вражіння. — А не приходило вам, отці, до голови, що за ті всі зміни ви можете відповідати, і то сильно, перед духовною властен)? — …? — А так. Бо ви порушили канон. Отці вибалушують очі. Дехто роззявляє рота. їм не зрозуміло, як це… «Таже служба від того стала кращою, коротшою, а се є рівно добре й для пастви, й для пастиря. Зрештою — хто мені може в моїй церкві розказувати? Я ту є ґазда — і ґазда!» Все це ворушиться в головах панотців, вертиться на язиці, але виповісти ніхто не сміє, бо знають прекрасно, що Кралевич заб'є, запаморочить, засипле цитатами, латиною, і будеш ти у тім усім, як невмитий. Хтось все ж знаходиться відважний: — Але що ж тут такого лихого, отче? Ми ж хотіли, як краще.. — А хіба ви маєте право хотіти? Хіба ви маєте право порушувати чистоту й правильність обряду? Таж ми мусимо стояти на незбитій основі приписів соборів, отців святих і брев папських — і тільки! Перемін жодних!!. Можемо — і мусимо — увзгляднити лише переміни, заведені провінціальним собором руським Замойським і потверджені конгрегаціями римськими та папою. Тільки вони! Тільки ці зміни ще суть і понині для нас нічим не обезсиленою нормою. Всякі ж інші, пізніше зроблені й постановам собору протиставлені,— то є злоупотребленія законодавчої власті! Отці переглядаються. Отак вони попали вже й у злочинці, і в ругателі. Біда прямо з сим отцем Кралевичем… Облає тебе хтозна за віщо, зневажить — а ти не знаєш навіть, що й відповісти. Хтось пробує виправдатися: — Нам постанови собору того не відомі, то ми й не можемо їх придержуватися… — Як то — не відомі? Як то — не відомі? — кип'ятиться отець Кралевич, і очі його блискають. — А «Лейтур-гіаріонь»?.. — Який лі…тур…аріон?.. — Як то — який?.. Що ви?.. «Лейтургіаріонь»? — се єсть служебник літургій божественних святого Василія Великого, Іоанна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин! — О… вже й я попав у злочинці! — іронічно зітхає отець декан і розводить руками. — Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий. Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тоскою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося би, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця би отця Кралевича був вартий, — а от переморгуються, поемішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти. Оце би забрала його зараз, повела би геть, бо як розгониться, то може наговорити пан Біг знає чого, але як це зробити? І тому дуже зраділа, коли отець Кралевич, зразу обірвавши бесіду, заявив, що його щось заболіла голова, отже, він піде на свіже повітря, трохи прохолодиться.  

V

Вийшов на подвір'я із задушної і в буквальному, і в переносному смислі атмосфери — і відітхнув вільніше. Плебанія була убога. Ні садочка, ні квіточка — нічого будь більше привітного для ока. Нема де не то сісти, а й стати. З царинки церковної перелаз на вузенькі суточки. Мабуть, був тут потік колись і вижолобив сутки глибоко. По один бік суток «ограда» церковна, тобто звичайнісіньке гуцульське вориння; по другий — земляний насип невеличкий. То кладовище. Зараз воно було веселе, усе розбарвлене червоними хустками та запасками гуцулок, червоними гитами та сардаками гуцулів. Аж засміятися хотілось, бачачи стільки червоних великих квітів на тлі зелених трав, кущів і дерев кладовища. Царство мертвих усе рухалося, жило. Купи гуцулів переходилися з місця на місце — і тоді здавалося, що то плететься фантастичний многоцвітний вінок із рухливих цвітів. Хто в потребі якій переходить, а хто просто так, із цікавості: подивитися, як люди їдять, послухати, що люди говорять. Підійде до компанії, постоїть, подивиться, послу хає — і йде до другого. І нікому це не дивно, ніхто на це не звертає уваги: стоїть чоловік — ну й нехай собі стоїть. І від усього цього натовпу, мов від гігантського рою бджіл, ішло гудіння, одноманітне гудіння. Сотні різних голосів, сотні різних тембрів змішувалися в одну гущу, тратили кольори і ставали гомоном людської товпи. Так вона, товпа, гуде в спокої. В безпокоїстві, мабуть, інакше. Отець Кралевич став і прислухався. Він ніколи не чув шуму моря — і оце йому здалося, ніби море отак-о повинно гудіти: одноманітно, в якомусь певному середньому тоні. Це в спокої. При бурі, мабуть, інакше. Лише від найближчих куп гуцулів доходили часом якісь окремі слова. От одна газдинька, повненька, кругленька, кричить: — Будьте-ко тут, бо я йду других шукати! Це гостей. Бо ті ґазди, що сидять у верхах, май, не завжди мають можливість закликати гостей до себе, бо то далеко; тому привозять з дому харчі, віхтунок і роблять бай на нейтральнім грунті. Он один із таких газдів здіймає з кобил бербениці: в одній, мабуть, голубці, у другій — сита. А ще один кінь стоїть натерханий бесагами: там ринви а пирогами, буряками, бринзою, маслом — та усячина, сказати. Миски, а у кого заможнішого — то й таріль або два. Отець Кралевич іде далі. От уже розгощена компанія, підвеселена. Ґазда віхтує горивков, а не п'єт — ситов. Дехто вже наївся й тільки злегонька відригує. Господар припрошує: — Але будьте-ко ласкаві, кумочку. Не стєгайтеси, харчюйте. — Не стегаємоси, прости Біг за ваше старане, дав би Бог вам здоровля за ваш труд. А поважний, повний чоловік, видимо, війт якийсь або бувший або теперішній, ізрік коротко: — Дєкую. Мене вже дійшло, — і голосно відригнув. Ґазда до нього з особливим пошанівком: — Та й я дєкую за ваш прихід, шо-сте були ласкаві загостити до мене. — Така гостина невелика, — вставляє ґаздиня, умаляючи достоїнства своєї стряпні. — Е, ні! Не гнівіт Бога. Гостина була пишна. Дай, Воже, аби-сте й нарік дочекали таков гостинов людей гостити. — Дай, Боже, й вам, ґазди любі, гоські мої славні, дорогі… Дав би Госпідь і вам, та й нам усім, прошеним, аби-сми дочекали й нарік такої днинки божої. Отець Кралевич з охотою слухає всі оті ґречності. Йому подобається, що сі люди завжди так ґречно одне до одного говорять, така у них обильність всяких формул ввічливості, й то загального, щоденного вжитку. Молодші старших цілують в руку, старші взаємно цілуються. Все вказує на певну культуру, на певний тон у громадськім обходженні. Не сказати, очевидно, щоб бракувало в гуцульськім лексиконі й лайливих слів, а замість гречностей і цілування в руку аби не траплялося удару в писок чи топірцем по голові, але все ж не лайка й бійка оприділили для отця Кралевича загальний характер гуцульських відносин, а власне лагідність і ввічливість. До сього часу отець Кралевич не знав гуцулів. Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому рішуче сподобався цей народ. «Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…» Навіть «шєнуючи слухи ваші»… Всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова «свиня» без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов отець Кралевич до гуцула, питається, де жінка. — Обору, перебачєйте, підмітат. Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності. Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, мало зрозуміла. А коли він хотів приноровитися — плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні — і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях — все це отець Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь. Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба «пращєти». То інший так «пращєє» — тіло піп, що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально — а воно й не вредно. От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша — а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бь вміє з усього потягти. Іменно — вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда «токмитиси» за похорон батька. — Хоче, аби все було «йкнайліпше». Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся — мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. Помнявся, помнявся і каже: «Єгомостику. А йк під парасолем?» Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди — ага!.. Вже знаю! Наморщив-єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: «Що ж… Єк під парасолем — на десятку дорожче». «Най буде!.. Най буде! — аж зрадів мій ґазда. — Аби лиш під парасолем». «Добре, — кажу. — Буде тобі й під парасолем». А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв-єм парасоля з хати й так їхав-єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав-єм десятку зверх. — І їхав під парасолем? — Аякже! У файну сонячну днину їхав-єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем — на десятку дорожче, ха-ха-ха… І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро-бистро руки (се звичка у нього). І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають. — О, у нас єгомость фала бу! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит! І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості. Особливо в неділю, по службі божій. Прийдуть цілою гурмою, сядуть. Вийде до них єгомость, конче скаже щось жартівливе, веселе. Тмость винесе трохи голубців, по чарчині такій, як наперсток. Люди вип'ють, заїдять отим голубцем — і уходять чимось утішені, з чогось задоволені. А отець Березовський висміює їх, тих людей, і не почуває, видимо, до них жодної любові. А от Кралевич і любить їх, і помагає їм в усяких бідах та нещастях, помагає щиро і щедро — а от не має ласки у людей, не має того «взяття», як сказав би поляк. Минають отця Кралевича люди, бокують, стісняються. От і зараз. Варт помітити комусь із компанії й шепнути: «Піп, ади, сапогівський…» — щоб всяка бесіда припинилася й два десятки очей втупилися, питаючи: чого тобі, мовляв, тут треба? Іди собі своєю дорогою і не мішай людям веселитися, як уміють. Як старші встануть на мало слухняні ноги, підійдуть під благословення, перекинуться словом-двома, але то такі все слова, беззмістовні, от аби не мовчати. А в темпі тих слів чується: скоріше, скоріше проходь, куди там тобі треба… І отець Кралевич усе це бачить, відчуває — і йому стає боляче. «І там мене не хотять, і там від мене тікають, і тут… де ж моє місце? Де мене приймуть радо, вислухають слово моє, скажуть мені своє навзаєм? Серед високих я був — і викинули вони мене з-поміж себе. Попав до середніх — не хочуть мене і середні. Йду до найнижчих, до осих простих людей, несу їм серце розкрите, ум, готовий служити, — а вони не хочуть моїх послуг і мене разом із ними. І нема мені місця на всіх цих трьох колах землі, що стали мені трьома колами Дантового пекла… Чи я прокажений який, окаянний серед людей, що ніде мені прихилитися? Чим же і як заслужити мені людську ласку? А що власне? Отих великих? Ні!.. Їхньої ласки я не хочу і заслуговувати собі на неї не буду. Бридивбимся сам собою, якби почав ганятися за ласкою усієї отієї високої сволоти. То ласки отих середніх тобі треба? Щоб на соборчиках вони тебе слухали, часто їздили до тебе в гості й тебе рачили у себе приймати? Ні… не варто заходу… І єдино вашої ласки хотів би я заслужити, добрі, любі, дорогі парафіяни мої… Щоб ви мене не боялися… Щоб і я міг сказати до вас, як Той: «Не бійтеся — це Я…» І отця Кралевича поразила глибина цієї фрази, яку він повторяв тисячі разів у своєму житті, але оце лиш тепер зрозумів зміст сих кількох простих слів. Се ж Я!.. Хіба ви не пізнали мене? Се той, хто несе вам любов, зцілення від ваших страждань, спокій ваших сердець, осушення сліз — а ви перелякалися, не пізнавши… Не бійтеся — це Я… У отця Кралевича навернулися сльози на очі. Як це просто і як торкає серце… Чому ж я не маю такої сили, щоб підійти до оцих людей і сказати їм: не бійтеся. Харчуйте, ведіть далі свою немудру, але таку потрібну, таку життєву бесіду… Се ж я… Той, що любить вас, що хотів би вам зробити багато-багато добра… І от бояться. Припиняють розмову, дивляться неспокійно запитливими очима, чекають, щоб ти скоріше пройшов… Як же, якими засобами прихилити ці серця до себе? Тактикою отця Березовського? Невже чесний, щирий підхід тут непотрібен і приводить до небажаних скутків, а от спосіб отця Березовського якраз досягає мети? Я ж певен, що коли б оце йшов не я, а отець Березовський, то з усіх боків би кричали йому: «їгомостику солоденькі, Бог би вам віка продовжив. Ано-ко йдіт-ко суда, щось ми вам ізговоримо файне». А він би віджартовувався, потім би підійшов, із жартом би випив чарку горілки, заїв гуцульським запашним голубцем (от чого би я так уже ніяк не міг, при всьому бажанні…), знов би зажартував, часом навіть масно, до якої молодиці, і пішов би далі. А потім би говорив: «Мало-мсі не вдавив тим голубцем. А дух який від него! Не тра й борсука!.. Го-го-го!..» Гонений цими своїми думками, йшов отець Кралевич поміж гуцулів — і, як умовившися, кожний гурт при його наближенні замовкав. «Та хоч хто-небудь говоріть! Лайте мене, коли вам це подобається, — тільки не мовчіть же, не мовчіть»! Ще трохи — і отець Кралевич розридається отут, на кладовищі, перед гуцулами, а вони скажуть дома: — А піп сапогівський ік напився, браччики, на храму, то так плакав, сарака!.. — Де? — Та такой на цминтарі. — О, видев, добрий пугар був, що не посоромився перед люде йти плакати.  

VI

Але доля змилостивилася над Кралевичем. Він підходив до якоїсь групи, а там, чути, говорить один голос. При наближенні священика слухачі почали зацитькувати оратора. — Та замовч, Оле… Ци не видиш, хто йдет?.. Ще би що лихого могло вікапатися з того… Але оратор відмахнувся рукою й говорив далі. — Піп? А ци мені піп дивний? Ци я го си бою? Я жадного попа си не бою!.. Що він ні зробит? Ци я неправду кау, що присіли пани нас та й нема життя людем на світі?! Гуцул, видно, був підохочений, отже, мав те на язиці, що по-тверезому носив в умі. Ґазди, які тверезіші, оцінювали становище інакше і хотіли збити оратора з дороги. — То всьо правда, лиш давайте си нап'ємо вба, Оле… Ци ви д'мені, ци я д'вам. Ой, будьмо та й ще будьмо. Ано-ко тримайте пугарчіка, аби не впав… Той, що його називали Олексою, брав чарку, але, тримаючи її в руці, не переставав говорити: — Я віп'ю. Чіму бих не мав віпити з добрими людьми? А шо я правду кау, то всі люде ми свідками, шо я правду кау. Ци не так? Ви, Мартею, ви старша людина… Скажіт, най усі чюют — ци сказав-сми о тільки неправди, єк є синє за ніхтем? Ци є слово, одне слово з неправди, а ци усі слова з правди? — Та то все так, Оле, лиш змовчіт троха, — і зараз же звертався до отця Кралевича. — Перебачєйте, підохочена людина… От вогорит, лиш би вогорити… Укритий зміст того звернення був: а сам ти, голубе, проходь, проходь. Бачиш же, що ти зайвий… Отець Кралевич бачив, але умисне не проходив. «На зло…» Зрештою, його дуже зацікавила постать оратора. Це був чоловік саме у цвіті віку, високий, гарно збудований. Сорочка, як взагалі у гуцулів, мала широкі рукави, але навіть вони не могли укрити вузлів стальних м'язів. Одягнений був небагато, скоріше бідно, але тримався з достоїнством і нічим не був нижчий тих, хто його чествував, хоч то все були, видимо, заможні люди. Не був він і п'яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був іменно підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо о тім, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову. — То кажеш, ґаздо, — перепрошую, що не знаю, як величати, — кажеш, пани обсіли? — А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли… — Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах. — Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, що тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Дідо мій, ніби дєдів дєдя, тот ми вповідав, що не було панів у нас, та й не цулували-сми у руку жєдної лєнки. То так тра мудрувати, аби тоти часи назад сі повернути та й аби гори очістити, ади. — А як же ти би їх очистив? Отець Кралевич не помічав, що бесіда набирає небезпечного характеру, що тут може бути поліція — оті пушкарі. Не помічав, яка тривога почала малюватися на обличчях і поглядах людей. І того не помітив, що вже один-два, які крайні, потиху відповзли й утекли, а решта сиділа, мов на голках, поглядаючи, чи не втекти й собі, але так, щоб не показатися боягузом. — То як же ти думав би гори очистити? — Єк?.. Вже бих знав єк… Коби лиш бартку мав у руках. — Преці маєш бартку, — чому ж гори досі не чисті? — Не прийшов ішє чєс… — І не прийде, ґаздо. Жодне повстання нам не поможе. Нам поможе освіта, конституція — от куди треба направити сили. А проти бартки вони зуміють поставити бартку, а то й десять. — Лиш не у нас у горах. На долах оден вартуєт, як оден, а то й ніц не вартуєт. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда. Шліт на мене дваціт люда у горах! Перестрілєю усіх, єк кутюг! І ця фраза супроводилася таким широким викликаючим жестом, що отець Кралевич мимоволі залюбувався. От де справжній народний вождь! От за оцим підуть. — І все ж, ґаздо славний, жодні повстання, особливо жакерії, в історії не вдавалися. їм завжди бракує організованості. Один хоче так, другий хоче інакше. — У мене би так не було. Маєш робити, що я звелю. А не хочеш — на всі штири вітри, п'єтий шум. — О! Та се ти про ватагу опришків говориш? — А хоч би й так! — і знову широкий певний жест. — Оле… Змовєли-бисьте краще… Таже пушкарі тут… усяке… — Шо я пушкарів си бою? — Та й єгомость… Отця Кралевича се зачепило. Як? То вже його вважають нарівні з пушкарями, за здібного на донос? І з обуренням (казав: — Ґазди!.. То ви думаєте, що священик і пушкар — одно? Погано ж ви знаєте нас, священиків. Чи я би на вашого товариша доносив? Чи я би ставав на панського приспішника?.. Я до вас усією душею, а ви… Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався… — Мені дуже приємно було побалакати з ґаздою, лиш не знаю, як звати. — А видиш? Випитуєт, — щиро вирвалося у когось із присутніх. — А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю. — Дуже мило мені спізнатися… Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які б були на місці, не знав Кралевич. — Я би з вами, ґаздо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки… Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово «книжка» було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п'яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертельникам ставиться у гріх. Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до «тої книжки», але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як-небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання. — Яз їмостею тут… ми би ся не змістили на візку. — Я не потребую вашого візка. Я піхотов скорше буду, аніж ви кіньми. — Та ні… бачите… Нім дійдете, нім що, а воно вже пізно… — Ає, ає, Оле!.. Дайте покі!.. Ба то-то, ба се-се — а вно вже ніч. — У книжку попові темно читати… — Ой, дивися, Оле! Єгомость вивчют тебе у книжку читати, та й буде у нас грамітний. — Поставимо тебе на дека. Цего скинемо, бо цей пустий. Вже відзискали гумор і втратили страх. Вже й отець Кралевич пішов, а гуцули все підсмішковувалися з Олекси та з його майбутньої грамотності. Так почалося знайомство Олекси Довбуша із сапогівським попом. Олекса не забув цієї бесіди і вже в слідуючу неділю явився до Сапогова до церкви. Піп його побачив під час служби й зрадів: «Може, він, сей чоловік, буде огнивом, яке з'єднає з народними масами? — Потім подумав. — А може, Олекса попав випадково? Ні!.. От уже всі вийшли, а він зостався». А Олекса теж думав: «Може, піп збрехнув, ади, так, а я дурний послухав?» Ні… Підходить якесь хлоп'я: — Єгомость просили вас, аби-сте були ласкаві зайти ід ним. — Додому ци тут? — Ади д'хаті казали… — Най, я си яв'ю. Най харчюют собі троха. Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти. — Єгомость просили, аби-сте таки зара йшли… — А ти у них служиш? — Ні… Я при церкові… Олекса подумав і спитав: — Може, там гоські йкі є? — Нє… У нашого єгомостя гостей не буває… — Най буде. Йду. І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій — і пішло… Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і в будень. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.  

VII

Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera[12] (хоча тих cetera й не було), величав себе «ловчим курським». То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій. Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним-давно перестали належати Речі Посполитій: хто поменшає, особливо уся ота повітова братія, задоволялися титулами «чесника», «підкоморого», «ловчого», «мечника», «підчашого» і так далі і так далі — титулами без усякого обов'язку, без влади, без плати й без поваги. Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять-п'ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним труднитися, як чепуховим, продавав лише дипломи на ордени. Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик, підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив: — Титул «вельможний» у наших предків у XV–XVI віці значив дуже багато й давався лише особам першої ранги. Конецпольський, воєвода, сенатор, ргосег Regni[13], титулувався «вельможним», а вже Яків Собеський, батько будучого короля, маючи високий пост хорунжого коронного, титулувався уже тільки як «urodzony»[14]. А вже в XVII віці ніхто не хоче бути ні «уродзоним», ні «шляхетним», а тільки «вельможним» або «ясновельможним». Так воно і пішло. «Ваша милість» — це був титул тільки короля. Згодом і високого достойника почали величати «ваша милість пан». А ще згодом так почали узивати всякого та ще, аби не говорити довго, почали скорочувати у «вашмосць», «вашець», «вацьпан» і нарешті просто «ваць», похоже, як селяни-русини кличуть поросят. Це було ядовито, але це була правда, як і те, що дійсно всі оці провінціальні титули були пса варті. Отаким «ловчим» був і пан Кшивокольський. Більше. Брав декого сумнів, чи він навіть шляхтич взагалі. — Біс його там знає,— говорив один з другим. — Вже одно те, що він якраз сюди приїхав господарювати, а не на які жизніші й більш залюднені околиці, вже це одно свідчить не на його користь. Це ж відомо, що всякий худопахолок, принабувши собі пару-другу сотень дукатів, тікає із своєї околиці, де його всі знають, і їде — куди? Та сюди ж до нас, бо тут далекий край, бо тут слабий контроль, бо тут індигенатів не питають. Приїхав, об'явив себе шляхтичем, ловчим курським чи яким підфіліпським і живи. А воно якби помацати кістку, от і показалося би, що ти за шляхтич. Але це говорилося лише по кутках, у вічі ж панові Кшивокольському ще ніхто не насмілився висловити сумніву в шляхетстві. Насамперед тому, що й взагалі це річ делікатна: ану ж він дійсно шляхтич — яка образа тоді! А потім і просто тому, що ніхто не хотів зв'язуватись. Пан Кшивокольський, чи він був шляхтич, чи ні, але носився із шаблею, був гострий, нетерплячий, отже, в першім імпеті міг хапнутися до шаблі. І знов же: якби він дав яку притоку до сумніву, скажім, проштрафився би у чому проти гонору рицарського — ну, тоді можна було би підняти питання про шляхетство. Але пан Кшивокольський поводився, як і всякий інший, приток до якихось сутичок нікому не давав, і тому на Коломийщи ні вважався за шляхтича, як і багато інших. Загалом він був, «як і всякий інший». Поставив собі дворик на своє уподобання. Не був то старопольський шляхетський двір, що дід його почав будувати, а онук допіру скінчив двір, що в ньому росло не менше як три покоління й кожне клало свою печать на будову всіма отими прибудовками, надбудовками, прикрасами й оздобами. У пана Кшивокольського все було сучасне, сказав би — аж надто. Архітектура будинку, якщо сюди можна було придати сей термін, відбивала не загальні риси народу чи епохи, а виключно індивідуальну вдачу володільця: приземистий (щоб тепліше було), присадкуватий будинок ніби хижо вчепився в ту землю, на якій стояв, і наче говорив: «Ага? Попався? Тепер чортового батька хто тебе з-під мене вирве…» Вікна мало чим більші від селянських; жодних прикрас, в яких так любувалися шляхетські двори й дворики; отже, не було там ні великих отих галерейок, пежичок, не прикрашувалася зовнішність baniami і banieczkami[15] різного роду прибудівками, присінками, з фантазією поприбудованими. Нічого того не потребував пан Кшивокольський. Голі стіни, скупий дах, але зате дуже міцні оковані двері, комора з цілих бревен і з дверима ще дужче окованими. Так само і довкола. Жодних натяків на якийсь садок, без чого не мислив себе шляхетський двір. Город без усяких там вигадок, із самими найнеобхіднішими варевними рослинами. Служебні будинки, як-от стайня, шпіхлір тощо, — це було міцне, але вже будинки для людей — то були просто ліп'янки, з кривими вікнами, сяким-таким дахом, рипучими дверима, холодні й смердючі. Отже, лише раз глянувши на двір, можна було сказати, що тут живе жмикрутиста, скупа, недалекоглядна й обмежена людина. Так це й було в дійсності. Мабуть-таки, пан Кшивокольський дійсно був доробкевич. Мабуть-таки, досить трудним, а може, й не зовсім прямолінійним способом роздобув суму грошей, потрібну для набуття шматка землі, кількох десятків душ селян, побудування й життя далі вже з господарства. Гріш у нього — то було все. Видно, пам'ятав труднощі, з якими довелось йому добувати той гріш, тому шанував його, любив і видирав, звідки тільки міг. А видирати, властиво кажучи, було нізвідки. Промислів жодних не існувало, торгівля була утруднена, та й місцевість не по тому. Доводилося обмежуватися тільки на господарстві, а господарство в гірській околиці — це, ой, яка трудна штука! Тут дохід могла би давати маржина, але для того мусило б її бути багато — а де ж її одразу багато взяти? Накупити не стало у пана Кшивокольського снаги, бо всі здобутки пішли на будівлю, ще й задовжився. А чекати, нім маржина сама розплодиться, не вистачало у пана Кшивокольського терпіння. Він рад би жили тягти з кожної телиці, аби вона скоріше ставала коровою, одного дня не пропустить. І тому скотина у нього вся така миршава, низькоросла. Воли у нього роблять майже з дня народження. Робив спроби уживати навіть корів, чим непомалу здивував усю гуцулію. — Ой людочки! Шо-м нинька виділа-а! — співає яка молодиця. — На панськім коровами орут — і бигме, Боже, не брешу. — Ае, — іронічно потакує дядько. — Бо то ви, баби, все за мушшінину ховаєтеси: ми і до воська, ми і до рала… А тепер пани вас навчют. Ше й до воська мут брати. — Отаке з корови кєгло, єк із баб восько. Так само витягав соки пан Кшивокольський і з своїх хлопів. Він хотів би, аби вони й не спали, і не їли, а все би робили, робили, робили, щоб пан ловчий курський скоріше зробився багатим, скоріше добився шаноби, значення. Часом йому навіть аж дивно було, як це селяни не розуміють його стремлінь і не помагають йому. Таж йому треба, конче треба якнайскоріше забагатіти! Без цього ж немає смислу працювати, відмовляти собі в різного роду приємностях. Приємності, і то всі одразу, прийдуть потім, коли стане черес повним, коли поля стануть неозорими, а скотина ревтиме тисячею глоток — от тоді допіру почнеться уживання життя! А до тої пори кожний гість — це тільки об'їдало, що норовить побільше на дурничку з'їсти та випити; кожна година робітничого супочинку — це крадіжка; кожний шматок хліба для працівника — це зайвий ущербок, зайвий камінчик перепони на шляху до отого будучого зверхблагополуччя. Сон пана Кшивокольського недовгий, уривчастий, наповнений тривогою за недороблену кимось роботу, каяттям, що от там не достояв, там не доглянув, там довірився. Дріб'язковий взагалі він, сей пан ловчий курський. Буде стояти тобі над душею, буде скребти моркву — і тим дуже дошкулює своїм підданим. — Та ти бий… Ліпше ти мене вдар — лиш не стій мені над душею, не виїдай ми печінок. Таким він і у себе в хаті. Жінка довго морочилася, поки звикла. Спочатку це її дратувало. — А чого се ганчірка валяється? А чого каганець довго горить? Чому на слуги так багато хліба виходить? Раз жінка десь випадково заподіла кілька злотих. Сунула просто десь і забула. То він років два пам'ятав і при кожній оказії нагадував. Як чогось шукає жінка, то він: — Се, мабуть, там, де ті дванадцять злотих. Потроху й жінка заражалася тою копсєшністю, аж нарешті у своїй галузі господарства стала теж скрупулятною й дріб'язковою. До нитки вираховувала мотки пряжі, що їх мусила дістати від молодиць, так що не раз яка баба докладала й свого повісма, аби лише вдовольнити двір. Пір'я приймалося на вагу, а для яєць то вигадано було навіть спеціальний апарат: пані Кшивокольська поставила дошку, а в дошці зробила дірку й кожне яйце у ту дірку просовувала. Якщо проходило — вертала назад ґаздині, і собі брала лише ті, що зоставалися по цей бік діри. А що у гуцулок кури були звичайно дрібні, яйця несли маленькі, то багато жіночих сліз пролилося через оту дірку в дошці… І чим далі господарили панство Кшивокольські, тим обоє ставали дошкульнішими. Не була та панщина, може, такою лютою, як на долах, бо тут з гуцулами не можна було собі позволити того, що зі смирним та плохим яким-небудь жителем долин або бойком, але для гуцулів і ця панщина була річчю малотерпимою. Тут не було одвічного панства, народ був свобідний, отже, першим носителям ідеї кріпацтва трудно було впоювати ту свідомість в народ. Тому часто те, що пройшло би на долах непомітно, будучи явищем побутовим, тут викликало гомін незадоволення. Та якби ще лиш гомін — з ним можна би миритися. Але біда власне в тому, що в гірських околицях цей гомін легко міг перейти у що гірше. Тому доводилося стримуватися й не перетягати занадто струни. Доліський чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде; подітися йому ніде. А в гуцула кругом ліси, дебри, скали, пропасті. Як тільки що йому не подобається, він зараз бухає з пістоля в голову напасникові, а сам за бартку — і в ліс. Набере собі ще таких одчайдухів — і готова банда опришків. Це все потроху стримувало тутешніх панів взагалі й пана Кшивокольського зокрема. Вони, гірські панки, тільки з заздрістю могли дивитися на своїх долинних колег, що накладали на своїх підданих які угодно тягарі, за провину карати як угодно немилосердно і взагалі поводитися як угодно. Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно мимо вух і очей — взагалі панькатися з хлопом. Та даремні були старання. — Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, — і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: «А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу». Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка — а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як-не-як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком» За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж отут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича. — Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають. Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа. Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають. Ніби нічого не сталося, ніби все так, як і було — а от… наче хвилюються гуцули, коли з попом говорять. Відповідають часом якось зухвало; або дивиться на тебе отакий який-небудь дядя мірою сажень у плечах і наче каже: «Ану вдар!..» Сусіда пана ловчого курського якийсь пан Волошиновський, давній оселець тутешній, розшифровує це просто: — Мабуть, знову вчуємо скоро за опришків. Давно вже, років п'ятнадцять, їх не було, ніби таких, помітних. Гуцулія набирала сили. Оце, мабуть, набрала і, боюся, вибухне такою хвилею опришківства, що довго будемо її пам'ятати, хто живий зостанеться. Це буде дев'ятий вал, як на морі. Бо у нас опришківство ходить хвилями: нахлине, потім схлине, не чуть. А згодом іще — так і йде. Поміщики не розуміють і розводять руками. — І що їм треба, отим хлопам? Здається, вже де їм і життя краще, як не в нас. Хліба вони не роблять, підвод не дають так, як на долах, обходимося ми тут із ними, як із панянками якимось, — і все невлад, все він тебе ненавидить, сатаною дивиться. — Вдача вже така хлопська. Нічим ти його не приласкает, нічим не привернеш до себе запеклого серця. — А я би сказав, що тут багато важить околиця. Се гірські люди. Вони відчувають по-іншому. За такий лад, як у нас, доліський хлоп Бога би благословив, а гуцул, бач, не переносить. Всі вони, гірські люди, такі. Швейцарці, візьміть, або кавказці… Так уже гори впливають, роблять людей більше свободолюбими, більше чутливими на всяке посягання. — Е, при чому тут гори! Просто хлоп є вроджений мерзавець. Всюди він однаковий, всюди він прихильник до нсякої сваволі, до гайдамацького грубіянства, всюди він має з молоком матері всмоктану ненависть до пана. Це вже така природжена мужицька невжиточність, і вона однаково дає себе знати і на горах, і на долах, і всюди, де є хлоп. І нам з тим завжди треба боротися й то крутими мірами, бо з іскри, як це споконвіку бувало, може розгорітися вогонь бунту, який треба буде вже гасити, напруживши всі сили. Чуєте, що робиться на Волині й Поділлі? А це ж від нас у двох кроках. А там дійсно діялися неприємні речі. Подужавши козачество, шляхетська Польща думала, що вона вже подужала весь український народ. Показалося, що це не так, що народ не почуває себе упокореним і що він готовий далі проводити боротьбу, коли не в формах козачества, то в формах гайдамацтва. Не перестають то там, то там появлятися більші або менші купи гайдамаків, палять панські двори, нападають на корчми, на села й навіть на міста. Вже гетьман Сенявський мусив посилати частину вгйська з армії, щоб нищити «свавільні купи», а пан Галецький, регіментар усіх українських воєводств, видав грізного універсала, де вимагав, аби йому доношено про місця перебування «куп гайдамацької сволочі». «Особливо ж звертаю увагу панів губернаторів та війтів, що вони будуть відповідати перед Річчю Посполитою, якщо виявиться зв'язок кого з них із свавільними людьми…» Але се нічого не помагало, гайдамацькі ватаги росли, напади їх ставали грізніші, сміливіші. Гетьман Сенявський почав заводити надвірні міліції для оборони від гайдамаків, більші пани пішли за його прикладом. Появилися міліції з козаків, зі шляхти, з волохів. Але і це не зупиняло» народного руху, гайдамацтво росло, аж поки у 1734 році не вибухнуло серйозним селянським повстанням на широку шкалю. Запалали не тільки корчми й панські двори — запалали міста й містечка. Паволоч, Погребище, Тараща, Животів, Жаботин, Фастів, Бердичів, Володарка, Умань, Медведівка, Мошни, Гранів, Вінниця, Летичів, Могилів, Межабож, Корсунь, Козятин, Проскурів і так далі і так далі. Було від чого занепокоїтися не тільки Київському воєводству, Брацлавщині, Поділлю й Волині, а й більше віддаленим околицям. Наповнилися тривогою серця і підгірської та покутської шляхти. Страшно стало, як би ця повстанча хвиля не перекинулася й сюди. І лагідніше говорив пан до своїх підданих, частіше величав їх «добрі мої сусіди», оглядав рушницю й щільніше замикав двері на ніч. А пан Кшивокольський мав іще особливу причину непокоїтися: у нього в селі виплекалася якась така людина, що під неї всього можна "чекати. Самі гуцули про нього кажуть: «Наш Олекса… він такий єкийс… Не оприділяють далі, а от відчувають, що серед них виросло щось особливе. Відчував це й пан, але, як з тим боротися, не знав.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка