Гнат Хоткевич Авірон. Довбуш. Оповідання



Сторінка8/34
Дата конвертації06.03.2016
Розмір6.23 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34
XII

Три дні. Три дні блукали хлопці по безвихідних дебрах, по найпущих лісах. Забиралися іноді в таке, що не сподівалися й вилізти. Обдерлися, попробивали й порозбивали постоли, одежа шматтями висіла з усіх боків. Вже втратили надію вибратися коли з лісів. Безрадісно, тупо йшли нога за ногою, а ліс усе густішає, а скали все вищають, верхи їх криються в туманах. І тільки один Олекса не тратить ні підваги, ні надії. Це він іде завжди вперед, це він вилізає на смереку, чи не вздрить чого, се він знаходить, де густіше ягїд, бо поїли вже хлопці все, що забрали були з дому. І нічого… Вершини за вершинами, безконечні числом і висотою, і немає їм рахунку, і немає їм меж. Як небо, як звізди на небі… І ліси безконечні, несходимі, густі й давучі, що налягають, як пісок, і душать, роздавлюють. І пропасті бездонні чорними зевами вишкіряються й ковтати хочуть, щирять зуби обвилених пнів, позіхають жадібно… Та ще коли ясно кругом, коли бачиш хоч ліс чи верх, то все ж якось… краще тобі. А от як «калєчєют мрєчи»[16]. Як білим саваном похоронним окутають все, що не бачиш нічого за два кроки перед собою і не знаєш, чи ти на краю пропасті бездонної, чи під стрімкою скалою. Нараз перед очима — от-от не виколов око — виринає з білої темряви сук, а другий тонкий штрикає тобі в ухо, а під ногами заплутаються якісь вірьовки чи ланцюги, які нерозривні, і падаєш лицем на якесь суччя — от коли хлопці втрачали иже всяку орієнтацію. Ставали безнадійно, потім сідали, чекали годину, й дві, й три, поки розгонить сонце туман, поки віднайдеться можливість іти вперед, хоча чому вони той напрям, у якому йшли, називали «передом» — невідомо. Впали духом і на силах. Олекса тримався й на дусі, і фізично, вливаючи енергію в своїх товаришів. Він не думав, що так же можна блудити без кінця; він твердо знав, що колись, якось, десь, а вони таки або вийдуть на дорогу яку, або до людей. Преці ж є тут дорога у горах, бо шляхи якісь на Угорщину тут ідуть. Г пасуть же десь тут люди… Як прислухатися, може, учуєш трембіту. Трембіти Олекса не почув, але коли виліз раз на високу смереку, аби хоч що-небудь окрім лісу побачити, то переконався, що вони все йдуть паралельно краєві якоїсь полонини чи взагалі якогось безлісного простору. Треба круто звернути наліво і вийдеш на чисте. Олекса так і зробив. Подивився на сонце. Треба так іти, щоб сонце було тобі з правого боку. Навіть так, щоб трошки заходило тобі за спину — тоді є надія вибратися з лісу й станути на якомусь одкритому місці. З останньою енергією двинулися хлопці в похід. Годин зо дві ще блукали і то вже в таких хащах, що клаптя цілого з одежі не зосталося. Але зате нарешті побачили, що ліс почав рідшати, а он впереді й просвітки показалися. Окрилені надією, хлопці побігли вперед і скоро вийшли на широке, рівне, чисте місце. Скільки око сягало — був єдиний безконечний зелено-жовтий простір. Це полонина. Трава тут така густа, що в ній не можна було просунути ноги. Бігти не можна було й думати: трава хапала, зв'язувала, й чоловік падав. Зрештою хлопці падали просто від утоми, а впавши, вже лежали нерухомо. І тільки Олекса з криком: «Говерла! Говерла!..» — кинувся бігти вперед. Дійсно. Перед очима, замикаючи собою обрій, підіймався величавий конус. Рівна скатертина полонини підходила аж під саму основу, а там уже синіли зарості кущів. То, мабуть, жереп, про який так багато наслухався Олекса ще вдома. Оповідали, що ніби як зайти глибоко в жереп, то назад уже не повернешся. Є живий лабіринт кущів, які стома, тисячею гачків зачіпаються за тебе, хапають і рвуть одежу, хапають і рвуть тіло, зав'язують ноги і валять на землю, не дають устати, накривають зверху, і чоловік гине. Олекса бачить сині плями біля основи конуса, рішає, що то дійсно смертовбивчий жереп, але не зупиняється в бігу. Насамперед то далеко, а» потім то лише клапті: частина гори вільна від жерепу й там певно можна йти. Зрештою, чи небезпека, чи дві, а це ж Говерла, ради якої стільки перетерпілося, то невже перелякатися й відступити? Олекса собі того не уявляв і тому біг. Збігши на горбочок, побачив, що полонина похилилася вниз і на тому просторі — ботей овець… Вівці… Значить, і люди… Живі люди… Куди бігти? До Говерли чи до живих людей? Завзятість перемогла, і Олекса кинувся бігти до гори. Нараз почув якісь крики. Глянув — і побачив, що здалека до нього біжать якісь люди, щось кричать, розмахують руками. Олекса нічого не розуміє. Але глянув убік — і обмер… Окремо від овець паслася рогата худоба. Звідти, з череди, відділився колосальної величини бугай і, похиливши лоба вниз, нісся прямо на Олексу. Ззаду бугая, випереджаючи його і гавкаючи, стрілами летіли чотири гірські пси. Це ті, що нічого і нікого не бояться, це ті, що на вовка один ходить, це ті, що головою чоловікові під пахву досягають. Олекса одразу зрозумів вагу небезпеки, але іншого способу рятунку не знав, як бистрість своїх ніг, і тому рванувся бігти. Одразу розвинув усю силу бігу, на яку був здатен, і понісся вниз, до лісу… Та що ж… Прудко бігав Олекса. Ніхто в Печеніжині не міг його догнати, але пси видимо доганяли, а за ними летів, ревучи, з кров'ю налитими очима, бугай. І не втекти би Олексі. Бистро наздогнали б його пси і, як дичину, розірвали б на шмаття. А якби помилували — у ту ж хвилю наскочив би бугай і розтоптав своїми залізними копитами, роздавив вагою свого великанського тіла. Але, на щастя, трапився по дорозі рів. Мабуть, він був неглибокий, бо з дна його росли дерева й вершини їх підіймалися врівень із краями рову. Боки стромо падали вниз. Олекса не думав, що він робить. Страшні дикі звірі, що гнали ззаду, відбирали час, потрібний на орієнтацію, і Олекса, надбігши до рову, як був, у повнім розбігу, стрибнув прямо перед собою. Це був риск розбитися, впавши на дно рову, але доля берегла хлопця. Він попав на вершини смерек, що росли у рові внизу у вогкім грунті й густою щіткою підіймали ішерх світло-зелене верхів'я своє. Гепнувши усією вагою, Олекса зломив кілька гілляк, і вони, опершися на кількох нижчих міцніших ганках, пружинили й не давали хлопцеві упасти. Обдер, правда, собі ногу, цілий шмат шкіри, але піп того не помічав. За кілька секунд підбігли пси, але стрибати побоялися. Стали над краєм яру й гавкали у чотири собачих глотки, аж у вухах лящало. І троп у троп за ними надбіг бугай. Теж став на краю обриву й бив копитами у землю, вириваючи її цілі шмаття з травою. Слідом за звірами, видно було Олексі, бігли люди. Впереді хлопець, трохи, може, старший Олекси, а ззаду старший чоловік. Ось і вони надбігли до яру. Молодий підпасич почав одганяти псів, а пастух з усього розмаху хльоснув герлигою бугая по лобові. І — дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломинкою, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая. Пастух високий, але сильно збудований чоловік, у чорній вивареній у маслі сорочці, таких же гачях, аби «нужя си не запложувала»; на голові умащена крисаня віковічної давності, у зубах люлька. Він стояв на краю рову й дивився на хлопця, видимо, спочатку сам стараючися отіриділити, що це за проява й які причини могли загнати її аж сюди. — Що ти за їден? — Я си називаю Олекса. Дєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидить у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є шє тутка зо мнов… — Таких, єк ти? — Таких, єк я. — А де вни? — Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу. — Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали? — Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід вам дістати? Пастух усміхнувся. — А єк ти туди зліз, так і назад… Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю — то вже годі. — А ти не скалічивси, єк скакав? — Здає ми си, шо ні. Лиш обдер-сми зі шкіри ногу, ади, кров чюрит. — То байка. Зліаай, сарако, вниз. Лиш там мочєр, то дивиси, де сухіше. І йти гет, у мою праву руку утуда. Там є вихід. І я туда надійду. Олекса поліз униз. Там було темно і вогко. Нога грузла в холодній грязюці, а де її поставити на сухе місце — не було видно. Часом загрузав Олекса так, що ледве витягав ноги. Що й без того його туалет був не першорядної свіжості, а тепер овшім. Пару разів зачепився за невидиме суччя під ногами і впав. Тож коли виліз на світло, було на що подивитися. Старий вівчар лиш головою похитав. — Єк же ви суда си ізнайшли? Олекса розповів, як умів. Пастух тільки хекав слухаючи. — Шо то є дурне, — оприділив потім. — Таже ми, гірські люде, вік наш, сказати, ту проводимо, але тих трох порогів не знаємо, а ви, молодєки, хтіли ізнайти… Є гроші, є, слова нема, лиш гляба їх дістати. Три нни, кажеш, биндили… Могли би-сьте й три тижні блукати і все по однім місці. Бо то й таке буває. Ходит-ходит чоловік, му си здає, ніби гет далеко увійшов — а він докола їдної кечери си крутит. Шіськє ваше, шо ше трафили на полонину, бо могли би й смерті пожити. — Медвідь? — Ни конче медвідь — вепер. Олекса відхитнувся. — А ту й вепрі є? Перед сею звіриною, що про неї тільки розповідали в Печеніжині, Олекса мав респект. Він наслухався, яка то немилостива звірюка, що «вид неї й ретунку нема». Коби знав, що водиться на Чорногорі, то, може, би й не пішов… Впрочім, раз уже все перебуто й Говерла ось тут, то пошукати скарбів Олекса таки пошукає. — А де Говерла? Та це ж Говерла. — Ні. Се не Говерла, а Хом'як. — Хо-м'я-ак… — Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти. — То се не Говерла… Се Хом'я-а-к… В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало. — Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір. Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина — і все те за пусто-дурно. Цілком… — Нічо, нічо… Ти не журиси, — потішив вівчар. — Тобі ніс довго жити на свікі, то ти собі заробиш гроший. Ти ніколи не надійси на гулєві гроші. То гроші непевні. Легко прийдут — легко підут. Оті, шо запрацував-єс своїм горбом — то лиш твої. Олекса не міг витолкувати старому, що, властиво, не по гроші йшов сюди, що, можливо, знайшовши гроші, тільки подивився б на їх блискотіння та й пішов би геть; інше щось тягло Олексу в гори, але що — не міг би пояснити.  

XIII

Прийшли Юра з Виделькою. Обдерті, зморені. Ватаг лиш головою похитує. — Видев, їсти хочете, а я не маю шо вам дати. Най уже прийдемо вечір ід стаї. Недовго вже — туй-туй затрембі тают. Ішли до овець. Пастух, як і всі люди, що живуть у самотності, голосно роздумував. — Єк же то би вас ід хатам направити. Самих пустити не мож, бо хуч єк дорогу розкажи — зблудите. Вивести вас на дорогу? Нема кому. Бо нас мало, пастухів, ади, та ше оден захворів. — Захворів… — механічно повторив Олекса. Він ледве чув, що говорить дядько, бо всі думки його були коло Говерли. Чи пробувати йти далі, чи вже таки облишити. Тим більше, що хлопці, мабуть, не захочуть іти, а самому… тепер він знає, що то значить… — Ає, занедужилоси. Гостец, видев. Ломит ноги, крижі. Хирбет — гет цілком усього ломит. Помовчав. — Се коби борсучого сала, то би натер. Лиш де го взєти? Дає там му ватаг гістівника пити, а шо з того. І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечКу. — Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників ци домарєт си з'євит. Шкода. Ше вчера був оден чоловік из Жєб'я — Ілци. Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом. — Но, но! — напоминав їх пастух. — Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли. У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав. — Дєкую… я не голоден… Юр і Виделька здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли. от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фол. Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався з протягненою рукою. Вмішався вівчар. — Де не голоден? Три нни ходите лісами. Ідж… Олекса взяв кулешу і подякував. Ів не спішачи. Одвічна постанова селянської культури, одвічний постулат: ніколи не показувати, що ти голоден, й ніколи жадібно не їсти. Шматочки були маленькі, голоду не заспокоїли, а тільки роздражнили. Але зате процес угощання — з одного боку й приймання — з другого зблизили хлопців. Наші сиділи й роздивлялися. Перед ними розгорталося поволі невідоме й цікаве полонинське життя. І в них дома півці, і вони знають, як їх пасти у горах, але яка велика різниця! Та де — і порівнювати не можна… Ось обважнілі, з повними вименами дійні вівці. Вони вже нетерпляче чекають знайомого звуку трембіти, щоб бігти скоріше до стаї й увільнитися від надбалого за день тягару. Старі вівці, що знають уже всю поведінку, займають зарані крайні позиції, щоб, як тільки почувається привичний звук: «Гісь, гісь!» — щоб одразу першими розпочати хід, першими прийти до стоїща, першими здоїтися. Молоді дійні ще не затямили собі полонинської поведінки, тож пасуться де-будь, часто відбігають де вбік, і тоді накликає їх пастух покликом: «Бир-р-р!..» Коли яка занадто відійшла або не слухається поклику — ліниво підійметься який пес, ліниво зайде збоку і, ліниво гавкнувши раз або два, прикличе вівцю до порядку. Барани держаться окремо з усією своєю баранячою повагою. Але як він не держиться, а зразу видно, що він дурний як баран. Найбільший із них тримається не з меншою повагою, як директор або швейцар великого банку. Він шутий; очевидно, й роги втратив, боронячи своєї баранячої поваги. Ватаг пішов до свого колеги; він пасе воли сьогодні жолобом — це була кітловина між двома горбами, по сусідству. Звичайно він пасе у джєморах, у гущавині з невисоких кущів, де вола видно й він не може відблукатися. Але сьогодні перемінив пащу. Вівчар пішов оповісти цікаву пригоду сьогоднішнього дня — як приблукалися хлопці, що прийшли шукати скарбів на Говерлі. Посміються удвох із таких шукачів. Пастухи й наші зосталися самі й перебалакували, як у нас і як у вас. Виходило, що печеніжинським хлопцям нема чим похвалитися перед самими справжніми гірськими жителями. Сама вже серйозність масштабів пригнічувала. А головне — скільки ж то знають ці гірські хлопці такого, про що наші й поняття не мають. Скажім — ведмідь. Печеніжинські хлопці знають, що такий звір десь є, але як він виглядає, можуть догадуватися лише з опису. А ці хлопці на власні очі бачили ведмедя і то не раз. Показується, окрім того, що це дуже хитрий звір. Особливо хитрість його виявляється ось в чім. Обгороджується стойбище на полонинах не звичайним воринням, а так званими дінницями зломів смерек. Рубають смереки, валять їх вздовж границі то вершаками, то гузарями до себе. Суччя на тих смереках обтинають укісно, лишаючи довгі шпиці. Ці шпиці стирчать в усі боки, а між ними постає зрубане суччя, там сохне й стає хрупким. І це все робиться так власне проти ведмедя. Насамперед щоби він не переліз через дінницю, шпиці його будуть колоти. А по-друге, коли відважиться й такй полізе, то, ступаючи суччям, буде його ломити, наробить тріскоту, збудить псів, ті людей — і кінець охоті. Так от старі ведмеді нічого того не бояться, бо мають спосіб. — Він, ади, мудріший, котрий старий. Він наловит стропу моху у кожду лапу та й так іде верх ломів. Мох суччє не ломит, та й не чути медведя. А лиш переліз через дінницю, тоді одразу кидає мох, хапає вівцю ци там єрче й кікат. Тогди вже хуч і наробит ломоту, хуч і побудит псів та людей, то вже му оннаково. Тогди вже медведя не запре й не йме жядна сила… — А ти видів медведя? — це допитується Виделька молодшого з хлопців у таємній надії, що хлопець соромливо відповість — ні… і тоді можна буде посміхнутися й тим скинути чужий ореол вищості. Але хлопець-пастух відповідає рівнодушно: — А чому ні?.. А моя сестра застрілила медведя. — Сестра?.. — Ає. Маріка. Вна пасла вівці… — Де? Тут? На полонині? — Є, нє… Лиш наша хата повисоку, май далеко на узліссі. А з лісу вийшов тот великий. Вівці си спуджєли та й в розгін, а вна, Маріка, ізберат вівцє та жене перед собов. А медвідь за нев. Він, сказати, не за нев бігти, а за вівцєма, шо вна позаду май, то він на ню насідати. А ту воринє. Вівці пиштрикли поцерез воринє, а вна за ними, а медвідь туй. Туй мав ї хапати. А в неї пістолєтко було за пазухов. Вна лиш обернуласи та з того пістолети бурр у пащу медведеві, бо він пащу роздєпив. А сама далі за вівцєма. Пригнала вівци д'хаті та й каже мамі: «Здає ми си, шо-м медведя застрілила». — «Де?» — «А там і там». Пшли неня — діправді, застрілений лежит медвідь. Лиш не змогли неня самі нести, аж увечірох дєдя прийшли. — А велика твоя сестра? — Менча мене. — А кіко має років? — Ци я знаю? Менше мене. Я вже на дерево лазив, єк вона у нас си і знайшла. Виходило, що тій амазонці, що так орудувала пістолем, ще й кремневим, було років одинадцять-дванадцять. Наші хлопці проймалися повагою до гірських дівчат. Або чи наші хлопці знали, які існують способи на відобрання молока в овець? А тут вони махом довідалися про цю таємницю й показалося, що то цілком проста річ. — Тра взєти сліпце та й рапавку, покласти у горнец та й спечи на ватрі. Витак вісушити добре, зітерти на порох та й тим порохом усипати вагаш. Єк вівца тот порох переступит, кинеси їй на ікру поганий струп, вівца не даєси доїти та й молоко пропаде. Але як у військовій техніці виробляється броня, якої не проб'є жодна гармата, а потім на тому ж заводі виготовляється гармата, яка іменно цю броню проб'є, так і тут: проти злого наслання існує відворот. Лише показується, наслати лихе легко, а відвернути його вже далеко трудніше. — Се треба знати, де в одній купі б'є дев'їть головиц. Звідти з кождої головици набрати по дев'ять лижок води. Ту воду нести до стаї лиш так, аби не розсипав та й сі не обзирав. Делінь урубай дев'їть трісок сліпого дерева. — Шо то — сліпе дерево? — А шо ти го рубаєш, а на него не дивишси — то є сліпе дерево. І має бути ружне: євір, скоруха, бук, дубина, смерека — усєке. — А єк же ти потрапиш, не дивившиси? — Напомацки шукай. І тни напомацки. По шкаберці з усих дев'їти деревин. А ик укнеш уже дев'єту шкабёрку з дев'єтого дерева, тогда аби ліг долілиць на черево та й так аби-с ліз черевом аж до стаї. Наші хлопці крутять головами. Це вже… Особливо як далеко. Але труднощі на тому не кінчаються. Прилізши до стаї, треба випросити з неї усіх людей і так сховати ті тріски, аби ніхто не міг знайти. А далі — знайти двох щасливих людей. Коли наші хлопці пробували допитатися, яким же критерієм мають оприділитися ті щасливі люди, то не могли добитися точних вказівок. — Єк кємуєш!.. На кєму, ади, тра спадати… Так-от, вибравши після вказівок «кєми» двох щасливих людей, з ними треба зробити «живу ватру». Жива ватра — це вогонь, здобутий предвічним способом тертя дерева об дерево. Ця ватра взагалі грає велику роль у гуцульськім побуті, а на полонині й поготів. Вона має магічне значення, й в моментах особливої важності все мусить фігурувати вона, а не звичайний вогонь із губки й кресала. Через десятки віків проніс гуцул пошану до того першого способу, яким уперше здобула людина вогонь на землі. — Єк єс наклав тоту живу ватру, маєш класти туда сліпе дерево. Ік вна перегорит, з него взєти дев'їть вугликів і кидати в ту воду з головиц, рахуючи назад. Рахувати назад — це значить говорити — не дев'ять, не вісім, не сім і так далі — аж до одного. Всю цю процедуру проробити дев'ять разів, а тоді йти на струнки й покропити тою водою струнки. Мало того. Сідай на сідець та мий тов водов кожді вівці ікру й перехресте. А шо зістане води — віднеси у таку скалу, де ніхто не може знайти, й там вилий… Впрочім, можна цю воду зужити й інакше. Якщо хочеш своєму недругові «збавити молоко», то візьми й вилий цю воду «під его хитар». То вже йк маржина перейдет це місто — ого! Вже ніхто не зверне їй молока. І слухають наші хлопці отої усеї розповіді й думають: які ж то тут, у горах, і пастухи ж мудрі…  

XIV

Олексу відразу захопило полонинське життя. Все йому тут подобалося. І тихий шелест шуварів, коли вони ото зашелочуть, ніби мислять уголос, а о чім? Коби знати. І оці ботеї овець, що, мов хмарки легенькі, пересуваються по світлих тлах полонин. Он два пастухи зійшлися — далеко їх видко. «Наш» зіперся на свою гирлигу і стоїть у мальовничій позі; сардак трохи вітер одвіває. А той, воляр, далеко одставив від себе свою довгу трембіту й кінець її обіпер на землю. Олекса дивиться — а не знає, що то красиво. Не знає свідомістю — несвідомо очей одірвати не може. А на обрію отой Хом'як. Вже не сердиться більше на нього Олекса, що він не Говерла. Хмара біла повзе й зачіпається за гору, за саму вершину; хвильку затримується, потім повзе далі, але клапті її лишаються то там, то там і розтають, не знати де діваються. От іще зараз було щось, якийсь шматок білого серпанку, закривав якусь улоговину — і нема, нічого нема на тім місці. А ще хвилька — й на цілім Хом'яку ні одної хмариночки. Олекса дивиться — і усмішка застигає на його обличчі. Все тут його чарує, все вабить його очі. Собаки… Он лежать кудлаті, здорові. На одну з них вівчар крикнув. — Унене — дрейте-е… Олекса вперше таке чує. Ватага запитати ніяково, як старшу людину. Питає потиху хлопців: — Шо то він скричєв на кутюгу? — Бо то пес волоський, по-нашому не розуміє, лиш по-волоськи. — Чхалла! Чхалла! — кричить собі пастушок. Пес підіймає голову, але не розуміє, до чого тут така нестосовна команда. А Олекса слухає — і знов усміх застигає на його обличчі. Все тут нове, прекрасне. Жив би та й жив тут і додому б не вертався. А ще хлопці так поетично вміють говорити. Може, при ближчім розгляді особливого нічого в тих хлоп'ячих оповіданнях не було, але Олексі то подобається, і він слухає залюбки. — Наша полонина — то найкраща в світі. Велика, красна. Маржини багато: воли, корови, коні, кози, вівці, свині… Се наш ботей. Нас трьох до него. А таких ботеїв у нас штири. Оден вівчєр даєси на сотку — тож собі зрахуй тепер, кіко у нас овец самих. Ні Олекса, ні тим більше пастухи не могли того зрахувати і вкладати то все в одно поняття — багато. Мати чогось багато… це так підіймає. Олексі рідко доводилося в житті переживати це почуття, бо у його дєді ніколи не було багато, окрім хіба злиднів. Але часом як привезуть дєдя хмизу з лісу — дозволить пан назбирати на топливо — то Олекса, бувало, вийде та й любується: так йому чомусь мило поглянути, що от багато хворосту. Тепер вія знаходився серед дійсного багатства. Правда, воно було не йото, але мимо того яскравість отого почуття для Олекси не зменшилася. Він відчував обильність колективу, як свою власну. Тому розумів і гордість пастушків оцих, що так захоплено оповідали про велику кількість овець, кіз, корів на «їхній» полонині, хоч із тої скотини «їхнього» не було й одного хвоста. «Ає… Наша полонина до всього». То є полонина лише для овець або лише для коней, бо тверда трава, швари високі, острі, «зарубуют єзик худобині, то там би вже маржини не пас. У худоби «зик мнєкий, а у конє — твердий, не боїтси остий». Особливо ж вихвалювали пастушки свого ватага. Після їх слів то була якась надзвичайна істота. — Такого другого нема на всі гори ватага, йк наш. Він усе знає… Нема нічого на світі, аби він не знав… Був колись у царській Росії міністр Канцрін. Так він казав про себе: «Я все знаю. Я навіть не знаю того, чого я не знаю». Невже на полонинах гуцульських знайшовся двійник царського міністра в особі ватага? В усякому разі, молодим пастухам їх ватаг імпонував, і то сильно. «Таже він, рахувати, усі гори і полонини знає». Якщо се було дійсно так, то справді ватаг був особливий, бо чарів, до полонини потрібних, існує безконечна кількість. Тут, далеко від людського житла, нечиста сила підстерігає чоловіка й худобу на кожнім кроці. Зазівайся й не відверни того нападу відповідними чарами у відповідний момент — і готове нещастя. Тому з давніх-давен повелося, що ватаг він же і волхв. Він мусить дійсно усе знати, щоб можна було йому довірити кілька тисяч худоби. Зрештою навіть з чисто економічного погляду. За законом полонин, вівця чи корова може згинути, але дат з неї, що його мусить віддати ватаг восени, не пропадає, і як мав ти за кожний міртук молока дати бербеницю бринзи восени, так і маєш. Отже, ніяк невигідно ватагові, щоб у нього пропадала худоба. Значить, треба знати чари. Але й без чарів — скільки ж то справді мусить знати ватаг. Насамперед знає полонину краще своєї долоні. Бо до долоні навряд чи коли заглядає, а на полонині щодня мусить визначити пастухам, де їм сьогодні пасти: кому у чєтір, де ще є тусто туршуків, кому у згари та ломи, тобто такі місця, де можуть пастися лише кози. Як забредуть у каміння та трупи дерев, то часом і кіз не видно, лиш головки мелькають та чути, як тріщить сухе галуззя попід ногами. Ніхто там не піде, де коза. Бо відомо ж, що у кози нога «до половици божя, а до половици дідьчя». Корови мають пастися на полях, незарослих рівнинах, або ріжями та прелуками у лісі. Впрочім рогату худобу пасуть і в заломах, де багато поломленого й поваленого бурею лісу. На коні інша, на вівці інша, на свині інша, і все це ватаг мусить знати. Треба пам'ятати, на скільки разів стале паші на якому участку, щоб не вигнати худоби на спашене вже місце; треба пам'ятати; де, коли й що паслося, бо тут існує «багатопасна» система, «багатопільна», одно пасовисько можна використати різними родами худоби, тільки треба знати, кого, куди й після кого посилати. Ватаг пам'ятає, у кого скільки й якої, худоби, чиї вівці позначені обиркою, а чиї пічкаті, бо їм вирізано тпічку в усі. Один ґазда мітить свої вівці стрьвкою, другий розколює вуха раз або двічі, третій засилює дріїт або волічку — всякий позначає по-інакшому, і все це знає ватаг. А рогату худобу то вже «пєшнуют», кладучи який знак на роги. Той випалить який номер, той ініціали свого порекла, той волос дьогтем вимаже. Усякі є «знаменєта» — і всіх їх мусить пам'ятати ватаг. Пам'ятає, скільки міртуків дала весною кожна худобина, отже, стільки за те бринзєнок бринзи та вурди треба дати восени, а скільки вже в той рахунок забрав мішекник за протяг літа. Треба знати, з ким угода була на міру, а з ким на вагу і кому який датє того припадає.. Та зрештою хіба можна перерахувати все, що ватаг мусить знати? Він дійсна «все знає»» і як воєначальник арміями, обозами, різними родами зброї й комбінаціями їх, так ватаг повеліває турмами овець, ботеями кіз, стадами коней, чередами рогатої худоби. Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не ножному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім'ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремесла, та без реальної змоги його використати. Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печені жині, але — не та марка. Пастух печеніжинський — це убогий кустар у порівнянні, з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах. Пастушки поглядають у бік стаї — чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах — і от дочекалися. Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями-полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав'янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти, — о, тут трембіта — чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить-заспіває одвічну просту мелодію пастушу — і здавить тобі серце солодкою тугою. Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві — і вже весь контур. І коли порівняти з людським барокко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок — єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був би ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір — вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець — а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?  

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка