Гнат Хоткевич Авірон. Довбуш. Оповідання



Сторінка9/34
Дата конвертації06.03.2016
Розмір6.23 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34
XV

Пастухів то вона кликала, трембіта, просто на вечірню роботу, на скромне поживлення і сякий-такий спочивок, якщо так можна назвати оте перебування між сном і діяльністю, в якому знаходяться цілу ніч пастухи. Ожила отара, повскакували пси, вівчарі займають кожний своє місце. Двоє йдуть впереді ботея, один іззаду, підганяючи одсталих покликом: «Гісь… Гісь…» А як наперед яка вівця пихопиться, то на неї кричить: «Пррст…Пррст…» — і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік — і баран воленс-не-воленс біжить на місце. А як пес зазівається — пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними цепами. Будь-де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави — одразу би їм уняло манну. Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили нражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично. — А єк же то пізнати сукровище? — Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют. Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе, роблять суєтлиними. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух: «А най би си розчєхла! — а вона її тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик: «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» — і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де. — Іва! Іва! — несеться поклик до якогось Івана. — Ци твої всі? — Усі-і!.. А у тебе? — Е-е-е-о-у! — вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське». — Кцьо-кць-кцьо!.. — ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати. Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там — другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина — там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полегают і лежат собі, шукай їм єнчої паші». Бовгарям, чи як їх ще називають — гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. їх худоба поважна, не суетиться — не суєтяться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать. «Вскня! Вскня!» — іноді закличе корову — і вона йде собі супокійно, повільним, кроком. Таким же кроком іде пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію. «Шшкне-е! Шшкне-е!»— пікне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває. Найвеселіший народ, конярі, або як їх. ще називають — стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далека, а йому все одна. «Сиддтси на шкапє та й їхає». І хто найбільше спочіванок знає — вони. Ще не видко стада, а вже чути вигалайкування — то знай, що, коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою. Ой розлука, пане-брахе, розлука й розлука,
Бо ти ідеш, поза граба, а я поза бука..

І кричить: — Єй, вівчєрії! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає? — Ци чюєш? Курєви не здіймай! Це чисто толстовське: «Пехота! Не пыли!.. — Ци, пршека, фист би ті вгнив. — Ігіне!.. Ігіне!.. — це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне… — Пршо!.. Пршо!.. І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце — до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрюкають свині, визкотять поросята — і то такий рейвах зчиняється коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові. І от на звук чарівної трембіти, мов «а звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати. — Чо пхаєшся з кіньми? Чо си пхаш, кац! Ци не знаєш, шо дійник має йти вперед? — А ти там шо — єлівник подав меже дійне? В охап дай! Єлівник в охоп… — Ходи, хло, на струйку-у! — Обганєй вівці в кошєру! — Ади, хроманє лишиласи — скоч прижени! — Полоч пєлети-и!.. — Басарунок неси, кому кажу? Телята побачили корів і рвухься у своїх загородах, мечуться доокола розсік. Корови теж непокояться — і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доїнники до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато — раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доіння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах із другого і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше, аби задовольнити. Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята — от і все. Кошара ж на овець куди складніша. Насамперед вона не одна, а дві. Менша — ніби передпокій, і більша — як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари. Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка — не висидів би довго. Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби. Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках у струнці. Наймолодший — це гонінник — вже озброївся в прут і то доконче з листям. — Ік бес гонив голим — могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит. Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..» Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна. Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами — і вівцю здоєно. — Рист! — кричить дояр. Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами — видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву — порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають. Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти без діла. Предложив би свої послуги — так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса постойкував з товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн — це той пастух, що зустрів хлопців, — мов би догадується і предлагає Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику. — На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси. Олекса біжить з радістю. Товариші — з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг. — Єк же тут усе… — тільки й зумів сказати. Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодмі особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде «юха з миєсом», а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.  

XVI

Олекса придивляється до того ватага, що все знає. Це писокий суєтнист, жилавий чоловік, неначе міцно сплетений із самих мускулів. Якось красиво лежить на нім чорна (орочка-мазанка, погляд проникливий, рухи певні себе. З боку уст люлечка, якою безперестанно попахкує. — А се шо за хлопці? — кидає ватаг запит у просторінь, ннаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість. Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобливі, товариські, скоріше зближають, ніж роз'єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково. Хлопці червоніли, глупо посміхалися. — Є… Сі хлопці типер багачі. — Може, бисте позичили єкого сороківця? — А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли? — То вони так умисне, аби ніхто не знав, єкі вони багачі. — Се їк у нас Василь Тирик. Багач темений, а в такім ходит — сказав би прошень єкий. Аж ватаг змилосердився й припинив жарти. — А найте-ко! Лишіт. Хлопці єк хлопці. А єк ви си називаєте й чиї ви? Сказали. — Твого дєдю знаю (се до Олекси). Се тот, шо у Гаврила у Твердюка у комірнім сидит? Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає. Гаряча, вся в парі кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву — і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України. Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання їди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема — вражіння дня. — У мене билиси корови нині. Та онна уломила ріг. — Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни. Ватаг оприділив причину. — Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш — боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того. Всі приймають це як віщання оракула і, певне, ніколи не забудуть. Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто-небудь зробить це голосніше, другий дасть співаночку: Посію я руту-мнєту,


Тую матриганю,
Ой уже ж ми на вечері
Та й по відриґанню.

Молодші беруться до прятания: той полоще дійниці, той поніс псам їсти, той свиням. — Шо єм нині? — Дзеру. — Дай дзеру. — Там, у бербениці бери. — Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ше дійницю полагодити. — Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам. — А я піду стрілю. Най си звір пуджєє. За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, грунями, впала в ізвори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбачку й охотно слухає мелодію пального оружжя. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають — це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї. А над усім — трембіта Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки. В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує натра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось ппсякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, писпівуючи собі потихеньку: Пішли вівці в полонину,


Лиш єгнєта блгют.
А шо наші вівчєрики
В полонині діют?

Ой я знаю, моя мамко,


А шо вони діют.
Они сидє при ватерці,
Білі ніжки гріют.

Ой я знаю, моя мамко,


Шо раненько встают
Та білими волічками
Ніжки обвивают.

Ой я знаю, моя мамко,


Коли вни лєгают,
Та єк озмут трембіточки
Та й затрембітают…

Ах, ці пісні, ці пісні… І хто їх складав, що в них усе так точно описано… От і зараз: ми сидимо коло ватри, ноги гріємо, а Микулка трембітає. Тихо точиться бесіда під звуки трембіти. Нікому не хочеться вставати. Але втома дає себе знати. Пора й на спокій, тим більше, що його так мало в полонинах. — Ой, шос крижі ми ломит… Видев, дощ буде. Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже. — Хлопці! — звертається ватаг до них. — Де мете спати? Хочіте на піддашшу, хочіте — йдіт із пастухами. Лукєн моргає Олексі: — Йдім зо мнов… Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий. Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають. Ніч була якась світла, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різкі контури й стали якимись безформеними масами. І Іеначе колосальні чудовища, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі. Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі та й лінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє. Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю… Безшумно у своїх постільцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає — заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Бічна стіна одна — зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках — аби видко було. — А ци моя ватерка не загасла? — любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. — Є не… Видиш — блищитси. Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка. Ось і застайка. У Лукєна зроблено по-господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним відблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак. — Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов. Підпливти, може, обитатель застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його «лушку», то се факт. — Ано-ко, дє ту мої друвце?.. У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало. І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти. — Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати. — Я устану! — з готовністю предложив Олекса. — Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю. — Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці? Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є, і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхався своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»  



XVII

Взагалі Лукєн — то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя. — Пастух, що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить — а то вно, чєлідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха. І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував. — А йк уже став великий, мали го жєнити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік. Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивитси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит. Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по-шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько посилувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає… Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства. Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова. — …Господи, заступи, Господи, заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припаду злого на полонинах, на бутинах, на роботах, на кождім поступі. Перше слово, перше прохання було — оборонити від панської корости. Так уже в'їлася вона, та панська короста. Слідуюче зло — ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен — несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва. «Від устиду… від сорому…» Це так прекрасно звучало в устах сеї простої людини. Це було ознакою вищої культури цих «некультурних» людей. Там десь книги й університети, векселі і банки, експлуататори й дипломати, що дійсно вже обходяться «без усякого стиду й сорому», — і все це разом на купу називається: культура. Там бистро одягають чи роздягають чоловіка, бистро переносять його з місця на місце, бистро готовлять йому якусь мішану з десятків інгредієнтів поплутану їду. Але сон тої культурної людини неспокійний; вона не завжди насмілиться вийти вночі зі своєї щільно замкненої хати і піти всякими вулицями свого міста. І є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її обидити. Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від «людської ненависті, від устиду й сорому». У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: «Нехай ненавидять — аби боялися». Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву. Не вигадана вона ні попами, ні соборами, се тільки пошана до того вищого й вічного, що є в людині, але зособлюється й переноситься назовні. Прости мене, — каже, — Боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих померлих уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си потопили, шо плаями убійники вбили, у праці, у вітру задушили»… За них треба особливо згадувати, бо про них же ніхто не знає, ніхто добрим словом молитви не скрасить їх гіркої долі. І Лукєн молиться за них як член вселюдського вічного колективу, який об'єднує в одну сім'ю не тільки тих, хто випадково живе у цей же час, а загалом усіх: і тих, що віджили своє й пішли геть, і тих, що не приходили ще, не народилися. Се було Лукєнове «Послан і є до мертвих, і живих, і ненарожденних», але не земляків тільки, а всіх людей. Висока і велика твоя молитва, Лукєне. — „.Господи, їх оборони… Николаю свєтий — їх вірєтуй… І це не крик істерика, не вибух екстазу, що з екстазом і гасне — це тиха, щоденна, буденна молитва. Це сама суть благородного в суті єства людського. А закінчує Лукєн свою велично-просту мелодію-молитву таким могутнім акордом, після якого якби дійсно сказати горі: «Здвинься!» — вона здвинулась би. — …Боже, прийми… Боже, схвали… Не сам собою, а з причестойов свєтою. Боже! Дай шєстє і розум добрий усім людєм та й мені. Щастя і розум добрий! Що можна побажати краще? Усім людям і в тім числі й мені. Тільки в тім числі. Се не молитва «праведника» — дай мені царство небесне, а іншим хоч і не давай. Убережи мене від усього лихого, а іншими не турбуй собі голови. Взагалі піклуйся лише мною, май на увазі лише мене, бо я найважливіший і найдорожчий, я найвартіший. Я ж і свічки тобі ставлю, і пожертвував для тебе тим, отим і ще й он тим. А ти мене за це нагороди з відсотками і за мої уступки в земних конечних благах нагороди мене небесними вічними. І нічого з того нема у Лукєна в його молитві. О, скільки ж вища вона християнської… Лукєн скінчив. Смачно позіхнув і почав чухатися. Олекса сидів на постелі, все так же узявши коліна в руки. Чи розумів він усю красу, усю велич сієї вечірньої молитви гірського пастуха? Свідомістю, може, не так, як Лукєн. Але хто ж создав цю молитву, як не такий же Лукєн і такий Олекса? Тому вони й розуміли, але не свідомістю, а суттю своєю цілою, усім своїм єством, що було одною цією молитвою, і з оцими горами, з цією природою, вічністю, зорями і всім простором вселенної. Лукєн ліг під стіну, сказав іще кілька слів і одразу яаснув. Мов камінь держали-держали близько над водою, потім пустили пальці — і камінь потонув. Олекса не міг так скоро заснути. Правда, солодко було простягнутися після трьох неспаних ночей, коли залізали від звіра на дерево й там умощувалися на гілках. Але вражіння сьогоднішнього дня були сильніші за фізичну втому. А до того ж іще лежав на ньому певний обов'язок. Он пістоль у головах. Треба через деякий час устати, крикнути в усю силу легенів: «І-го-о-о-а-а-а!«— і бабахнути з пістоля. Заспиш, не зробиш так — а ведмідь прийде, розірве яку худобину — та й що тоді? І Олекса постановляє зовсім не спати, аби тільки виправдати покладені на нього надії. Але він не знав всесильного сну. Боровся, не піддавався, та що ж, коли сон підкрався непомітно, як злодій, і вкрав свідомість. Олекса незчувся, як заснув. Не чув, як Лукєн перелазив через нього, як узяв пістоля, виліз. І вже тільки як бахнув, закричавши при тім найдикішим голосом, тоді Олекса прокинувся, одразу усвідомив собі, що сталося, і краска встиду запалила йому все лице. Аж Лукєн, підкидаючи дровець до ватри, помітив сю ніяковість і добродушно потішив спокійним голосом: — Нічо, нічо. Ти трудний. Спи. Я лиш ще раз устану. Олекса хотів протестувати, хотів сказати, що це він ненароком, а вже що тепер він доконче не заспить, устане… Але така втома опанувала його, що він, не сказавши нічого, повалився на ліжко і в той же момент заснув. І не чув уже більше, як стріляли по інших застайках, як нічник трубив у свій ріг, як Лукєн іще раз переліз через Олексу й вистрілив. Правда, відійшов далеченько.  

XVIII

Прокинувся, коли вже на стоїщі буяло життя повним ходом. Крики пастухів, дзвінки й калатала, рев худоби — все це змішалося в один безперестанний гул. Маржина розходилася в призначені ватагом місця на пашу. Якийсь молодий пастух протестував: — Шо ви мене женете третій раз ув одно місце? Там уже нічо нема паші. Єк буду пасти? Ватаг спокійно відповідав: — Ти, хло, не пискуй дуже, а роби, що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тоді дзєвкати. Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає. Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї. — Може би, я що вам допоміг… Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця. — Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитися, єк то идет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню. Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити — він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик. Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже: — Файна днинка нині має бути. Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг: — Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти. Рі шуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи. — У нас тут ружного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно — аз полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла. Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї. Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах. Оструб, як і хатєний, лиш вікон немає й стелини, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму — й годі. Двері одні. Ділиться стая на три части. Перша назовні — це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину — там тушаться звичайно будзи. Далі більша частина стаї — обиталище пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг — це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не ♦овсім посередині ватарника, а під серединною стіною. Погонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, Гм, він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а нмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, іде не ліг — варить щось у котлі. А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат — от він і мається у вигляді верклюга й берфели. Механізація не складна. При серединній стіні стоїть у петлях верклюг — то є стовп, що може крутитися — на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в тих вилках ходить кужба чи берфела — досить груба, витесана з дерева пластина з дірками. Вона, як то кажуть гуцули, заклєбучена, має на кінці клєбуку, крюк, що на нього вішається котел. Таким чином: перше, коли треба котел зовсім вивести зі сфери дії вогню — повертається верклюг, і колет опиниться збоку, друге, коли треба зоставити котел над вогнем, але змінити силу і місце удару полум'я — берфела посувається між двома вершками у продовбаній частині плеча, третє, коли треба на довший період часу дати сильніший чи менший вплив вогню — берфелу підтягають або спускають на одну-дві дірки, і котел стає вище або нижче над вогнем. Комбінаціями цих трьох основних способів можна осягти дуже тонких нюансів у зміні температури — а це для роботи має величезне значення. Під бічними стінами ватарника йдуть широкі лавиці, настелені хвоєю, сіном, гіллям. Ліворуч — постіль ватага, цього полонинського генерала; праворуч сплять старші які або недужі пастухи, що не йдуть до застойок. Над лавами йдуть полиці та стоять миски, пляшки, сіль, ложки — таке усяке. Від входу по кутах ватарника стоїть посуд: путні на молоко, бо дні з гуслянкою, жентицею — загалом усе те, що вживається щоденно. Над посудом по стінах висять сита, цідила, а на осібних клинках пастуше лудіння, зброя. Так виглядає ватарник. А третя частина стаї — це комора. Там переховується вже готовий продукт: бринза, будзи тощо, а також продукти споживання: мука, пшоно, солонина — усєке. Олекса розглядається з цікавістю. Вдома не доводилося бачити, бо близько села полонин немає. Впрочім ватаг не дав довго розглядатися. — Ано-ко! Видів'єс, де дрива? Урубай трохи. Цес свої попалив, а на ннину най собі ватаг сам нарубає. Спузар усміхнувся, скалючи свої білі-білі зуби, які здавалися ще білішими на полі чорного обличчя. Олекса зрадів: нарешті він може помогти чимось реальним. Сокира аж свистіла в руках дужого, звинного хлопця. Гора нарубаного дерева росла. Вже би й досить, а Олекса все рубає. Йому хочеться, щоби ватаг здивувався, вийшовши, й сказав: «Ого, скільки ти нарубав І Я й не знав, що ти такий молодець…» Так не сказав ватаг. Він сказав: — Доста, доста. Се ти мені ту на два нни нарубав. Але в устах такої стриманої людини це була вже похвала. А потім тон — і Олекса розцвів в усмішці. — Ідім, мешси дивити, єк молоко глєджіют. Аби з тебе був цілий ватаг.  

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка