Головним освітнім І науковим центром в Україні І надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн І пошестей



Скачати 121.24 Kb.
Дата конвертації28.03.2016
Розмір121.24 Kb.

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа но­сила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи, музикан­ти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України. Від'їзд освічених людей з України мав украй не­гативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдос­коналення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були під­тримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). На Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким, Пере­мишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне місце в культурному житті українських земель по­сідав Львівський вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слід підкреслити, що куль­турні зв'язки між Правобережжям і Лівобережжям тривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихід­цям із Київської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті, частина з них ставала "мандрівними дяками", тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи. Діяльність ака­демії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656 рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".

За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в 1740—1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщи­ни діяло 866 шкіл. На землях Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи утриму­валися громадою. На заході України аналогічні школи най­частіше Існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для чи­тання вибирали традиційні церковнослов'янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову почат­кову освіту були здійснені в Гетьманщині. У 1760—1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлін­ням: усіх козацьких дітей, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю ініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст. сільські школи занепадають: да­лося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили в

XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на по­чатку XVIII ст. — по 6—7 тис. примірників. З середини

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кор­дон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому став­ленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при на­вчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. було впоряд­ковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька стар­шина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому, що збирали книги з астро­номії, математики, медицини, географії, історії, права.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київ­ській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою "фізика". Найбільшим авто­ритетом був тут Феофан Прокопович, який написав нау­кову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, геогра­фія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручни­ки, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається матема­тика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчив­ся цінити її по західних університетах. Як учитель матема­тики відзначився в цей час Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити тригонометрії.

Особливо багатьох прихильників мала медицина як на­ука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поши­рення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській ака­демії. Однією з найяскравіших особистостей серед вітчиз­няних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Євро­пи обрали його своїм почесним членом, за винятком Пе­тербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства "Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле" користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії "Педіатрика" Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою "капсула Шумлянського—Боумена".

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі.

Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургіч­на допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існува­ли цехи-об'єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луць­ку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: "Май­стерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і зашкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні фран­цузької і шолудної хвороб ...".

Хворих та поранених продовжували лікувати у шпита­лях, які існували при братствах і монастирях, як, наприк­лад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де ліку­валися поранені козаки.

Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, ка­рантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

З. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випус­кала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді й вірші Лазаря Барановича, ряд творів Іоана Максимовича.

В українській друкованій книзі склалися свої традиції, зок­рема у мистецтві оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. У Києво-Печерській друкарні працювали гравери Мігура, Тарасевич, Щирський, які створили свою школу.

З 20-х років XVIII ст. російський уряд поставив над Київською і Чернігівською друкарнями суворий цензурний контроль Синоду. Дозволялося лише передруковувати старі церковні книги, та й те за умови не відрізнятися від росій­ських ні змістом, ні мовою. Укази про цензуру книг, вида­них в Україні, засвідчили не тільки перехід уряду до ціле­спрямованої політики зросійщення, але й свідоме прагнен­ня перетворити Україну в провінцію. З того часу друкарні, які раніше дбали про розмаїття своєї продукції, могли зай­матися лише розмноженням церковнослов'янських текстів. Показово, що в 1745 р. такий впливовий діяч, як префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, не зміг опублікувати свої твори у Києві: його п'єса "Благоут-робіє Марка Аврелія" і трактат "Філософія Арістотелева" вийшли у Львові. Книги київських авторів іноземними мовами друкувались у Вроцлаві. Зокрема, у 1744р. поба­чив світ збірник латинських творів Ф. Прокоповича.

Погіршились умови діяльності видавців і на західно­українських землях, хоча цензурний контроль тут стосував­ся лише змісту, а не мови. Львівська друкарня випускала переважно старі богословські книги. З 30-х років XVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня і почала свою діяльність Почаївська. Хоча ці осередки належали монас­тирям, іноді вони друкували і світські книги. Рівень таких видань був невисоким, та вони все ж залучали до регуляр­ного спілкування з книгою ширші кола читачів.

Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі. Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше зба­гачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найви­значніші фольклорні твори розкривають історичну свідо­мість народу. Через фольклор погляди і оцінки, що побу­тували в народному середовищі, проникали і в писемність. Так, "козацькі літописи" (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старши­ни, а монастирські хроніки — погляди духовенства. Внутрішні суперечності пам'яток історіографії сприяли використанню їх представниками різних соціальних кіл у своїх інтересах.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ора­торсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Се­ред її представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.

У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літера­туру проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в україн­ській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського та деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав".

4. В Україні драматична література, порівняно із захід­но-європейською, виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського театру, передусім шкіль­ного. Православне духовенство на противагу католицько­му, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сю­жети. Ці драми поширювалися в католицьких та пра­вославних школах України. Традиції національного драма­тичного мистецтва виявлялись у декламаціях — віршова­них творах кінця XVI — початку XVII ст.

Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г. Ско­ворода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772).

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Ав­торами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій.

Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають ви­сокий драматично-художній рівень, написані народною мо­вою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.

Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значення був Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшла практичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) "Володимир", постав­леній студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П'єса прославляла просвітителя Русі князя Володимира Ве­ликого, проводилися деякі паралелі з політикою Петра І.

Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомого автора "Милость божія...", написана до 80-річчя початку національно-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатське-шляхетської Польщі.

З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж свого розвитку взаємоді­яли з народним театром. У другій половині XVII ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп.

Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр.

Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити з ляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у другій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської академії.

Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому будиночку, який носили коляд­ники. Драматичною основою вертепу є легенда про народ­ження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст.

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні но­вої української літератури і становленні класичного театру.

Із зародженням театру тісно пов'язаний розвиток музи­ки, яка віддзеркалювала характер нашого народу, переда­вала його переживання, думки і настрої.

Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українсь­кого фольклору. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним був обопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в му­зичний фольклор.

Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII — першої половини XVIII ст. посіда­ли вокальні концерти на 4, 8 і навіть 12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту за своєю мелодикою були подібними до світських пісень.

Про високий рівень музичного мистецтва свідчить ви­дана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Ми­коли Дилецького — відомого педагога і композитора.

Турбота козацької держави щодо розвитку музичного ми­стецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеці­альні школи, які готували професіоналів "вокальної музи­ки і церковного співу". Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитися сюди їхали з усієї України.

Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зро­била Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися му­зика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чи­мало випускників академії стали видатними співаками, ке­рівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східно­слов'янської релігійної музики і народної пісенності з ви­соким професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, ке­рівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театраль­ними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745—1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової му­зики у хорових духовних композиціях. Його твори виріз­няються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літур­гія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням ком­позитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська спі­вацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором цер­ковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опе­ри "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважа­ють концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції тво­рення духовних пісень в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790—1791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хо­ровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури. У другій половині XVIII ст. поширюються романси. Популярними стали пісні-романси "їхав козак за Дунай" С. Климовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Ско­вороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.





База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка