Голубівська зош І-ІІІ ступенів



Сторінка1/3
Дата конвертації06.03.2016
Розмір0.88 Mb.
  1   2   3
Голубівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Новомосковської районної ради

Дніпропетровської області

51230 вул. Леніна, буд. 17, с. Голубівка

Новомосковський район, Дніпропетровська область

тел.(05693)53193

E-mail: sndgolubovka@ukr.net

Вчитель початкових класів


(«Старший вчитель»)
Булава Світлана Олександрівна

2012-2013 н.р.


Лелека

 

Священний птах, покровитель сім’ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір’я про священність лелеки.  Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров’я ще в IV-II тисячолітті до н.ч..

 

Лелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії – всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, і походить назва цього птаха. Інша його назва гайстер, що давньогрецькою означає "зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки.


Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини.

 

Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах  за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток. З ними розмовляли, „радилися” як з членами сім’ї.



 

Лелеки розуміють людську мову (адже колись говорили), як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята і лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

 

Як і людина, лелека може плакати: "Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, - розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться.Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: "стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.



 

Звернімо увагу на те, скільки пісень, казок і повір’їв в Україні пов’язано з цим білим птахом з чорною позначкою і скільки він має назв – бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека. У фольклорі і літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Невипадково ліричний герой однієї з пісень просить: "Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята".

За легендами, лелека походить від людини, яка згрішила колись проти Бога і тепер, у пташиній подобі, старанно спокутує свою провину. Найпоширенішою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого мішка: "Кажуть, бусол — з чоловіка. Бог усіх гадів у мішок зібрав і дає чоловікові: "На цей мішок, однеси до моря і вкинь у воду. Як нестимеш, не розв'язуй і не заглядай у мішок, що там є". Йде той чоловік з міхом до моря - кортить подивитися. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього! А Бог і каже: "Не хотів мене слухати, пустив гадюччя по всіх усюдах, іди ж та збирай...". От тоді й став той чоловік буслом".
На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей. Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому птахами.
Інколи у Вирію лелеки змушені битися з орлами, коли ті на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Перед вирієм лелеки вчиняють суд і закльовують до смерті птаху, яка зрадила своєму подружжю: "Один самотній бусол полюбив чужу буслиху. І відбив таки її, забрав з чужого гнізда, і полетіли вони на нове місце до лісу. А через якийсь день, коли бусол прилетів на луг, його великим колом оточило пташине товариство й щось почало вичитувати своїм клекотом. Стоїть посередині самотній бусол. Ось він підняв опущену голову, важко підняв крила, тріпнув ними і піднявся угору. Там він раптом здригнувся всім тілом і, згорнувши крила, каменем полетів донизу. Так і закінчилася буслина любов".

Лелеки з давніх часів перебувають під охороною українців, ще з часів тотемізму. Їх вважали провісниками весни, птахами Сонця.

 

Якщо згадаємо, що за повір’ям він приносить дітей, то стане зрозумілим, чому бог шлюбу і кохання в давніх українських і польських піснях зветься Лель, а скіфський бог плодючості – Гайстеріс. Отже, Лелека – ще й символ Сонця.



 Ластівка
Символізує щасливе родинне життя, ласку, любов і ніжність. Там, де звила гніздо ластівка, живуть добрі господарі. Вона також оберігає житло від грому, блискавки, пожежі. Ластівка пов’язана з Новоліттям, недаремно згадується у щедрівках, які первісно виконували навесні: „Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”.  Вважають, що ластівка – улюблена Богом пташка, своїм щебетанням вона прославляє його, наче молитвою. Тому вважається великим гріхом розорити її гніздо, тим більше не сміли вбивати, бо могли накликати біду на свій дім. У поляків, чехів і словаків ластівка – пташка, яка сприяє закоханим, переносячи їм вісточки.Загалом у слов’ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: „Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут – як ворони”. Ластівки, за повір’ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачитьластівку, віддає їй „веснянки” і просить у ластівки „білянки” (щоб було біле лице). Недаремно темні плями на обличчі мають назву „ластовиння”.

Є така легенда про ластівок:

Жили на Росі, в самісінькому гирлі її двоє молодят - Мил і Лепа. Гарні були такі, що на їхнє весілля всі Боги злетілися з Вирію.

Нерозлийводою їх називали, бо скрізь вони ходили разом, Мил і Лепа. Навіть на полювання. Меткі в стрільбі з лука обоє. Прудконогі - лише Стрибог міг їх наздогнати під час бігу.Звагою палали їхні очі. І невимовно палкою любов'ю одне одного. Серця мали добрі і ласкаві: свою здобич вони віддавали найперше старим і немічним людям. Їх любили небо і земля, води й ліси, люди й Боги. Сам Троян, Бог-місяць, Бог-тесля, збудував їм оселю там, де нині Хрещатик біліє біля гирла Росі. Сам громовержець просив Мила полювати в Перуновій пущі лютих вепрів, яких розвелось багато і які підривали коріння дубів. І Мил ходив до Перунів. Сам. Без чарівної Лепи, бо в Перунову пущу жінкам ходу не було - громовержець уникав жіночої статі. Тож збирається Мил на полювання в Перуни, а Лепа місця не знаходить. Гайне хоч назирці за своїм коханим. Тоді він побачить, заверне її: не можна гнівити Перуна! Та одного разу невгамовна Лепа таки непомітно прийшла назирці. Та й заклякла за кущем папороті. Бачить, аж страшнющий вепр - як гора! - рохкає і риє замлю, коріння дуба вивертаючи.Кинув у нього дротик Мил і завмер з мечем під дубом.

Заревів поранений сікач, аж листя посипалося з дерев. Помчав на Мила, наставивши ікла.

Завмерла Лепа. І коли кабан ось-ось мав уже прохромити коханого, вона скрикнула. Мил вчасно відскочив, і сікач загородив свої гострі ікла в дуба. мил блискавичним і могутнім ударом гострого меча відтяв звірові голову.

Бризнула кров на груди мисливцеві.

"Коханий мій, ти живий!" - підбігла Лепа й припала до закривавлених грудей Мила.

"Пташечко ти моя!" - скрикнув схвильований Мил.

Поцілувалися моллодята і... пташками стали. Бо уздрів їх Перун і розгнівався, що жінка ступила в його пущу.Полетіли Мил і Лепа у світ гострокрилими красивими пташками, що їх роси ластівками нарекли.Понесли тії пташки червоні мітки на грудях від крові мила і Лепи.

Гнізда в'ють ластівки на людських оселях, бо люди ж - їхні родичі.

І зустрічають росів з далеких походів щебетом. Так само супроводжують душі померлих у Вирій.

  Жар – птиця
У слов'ян - посланниця Сварога, денного світла, весняного розквіту природи. Вона зображається магічним знаком - свастикою. Її ім'я пов'язане з жаром - розпеченим у печі вугіллям, а також літньою спекою. Нашій Жар-Птиці тотожна Гаруда - чарівна птиця давньоіндійської міфології, що має чудові золоті крила, а також чеський і словацький птак-огнівак, германський der goldene Vogel, назви яких вказують на зв'язок з небесним вогнем, золотим світлом. Цей образ походить із найдавніших  священних текстів Рігведи, де сам Бог Агні уподібнюється швидкому, золотокрилому птаху або могутньому соколу, що символізує небесний вогонь (блискавку), викрадену і передану людям.

 

Жар-птиця живе у золотій клітці, що висить на чарівному дереві в Райському саду, споживає золоті яблука, які дають вічну молодість, красу і безсмертя. Коли вона співає, з її дзьоба сиплються коштовні перлини – образ оживляючих крапель дощу. Навіть одне перо з хвоста Жар-птиці вночі освітлює увесь сад. У греків до Жар-птиці подібний птах Фенікс, схожий на орла з червоно-золотим пір’ям, який вилітає у призначений час зі святилища Геліоса (Бога Сонця) і, співаючи похоронну пісню, вмирає, спалюючи сам себе, щоб знову воскреснути зі свого попелу. Так, міф розповідає про вмирання природи взимку і воскресіння її навесні. Про спочинок Сонця увечері і пробудження його на світанку.




Ведмідь

Якщо у південних народів царем звірів вважався лев, то на наших слов’янських широтах царем звірів, безперечно, був ведмідь. Він є господарем лісу, покровителем полювання. Однак найпопулярнішим у слов’янській міфології була ведмедиця та її зв’язок із сузір’ям Великої і Малої Ведмедиць, Полярною зорею, Світовим Деревом і весною. Ці сузір’я символізують Богинь Рожаниць – Ладу і Лелю.

Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвиження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов’язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традицій, тотем. Ведмідь і людина в повір’ях слов’ян слов’ян вважалися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.

До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежачого хутра.
Як вважають дослідники, навіть ім’я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім’ям-замінником «відаючий мед». Таких евфемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов’ян, як і романо-германців, могла бути ber, bar (пор. назву барліг – лігво бара-ведмедя).
В уявленнях жителів Карпат, ведмідь також постає могутнім лісовим мешканцем, царем звірів, якого вголос називати небезпечно. Тому цю тварину найчастіше кличуть "вуйком", "великим", "батьком", "Бурмилом", "старим", "мельником", "бортником", "лісовим чоловіком", у казках діє "Ведмідь-Набрід". 
З ідеєю родючості, врожаю, народжуваності пов'язане рядження ведмедем під час весілля, Масниці, Великодня в українців, поляків, чехів, росіян, словаків. Під час похоронного рядження в українців Карпат чи не найпоширенішим був образ ведмедя. Він тут постає прародичем, тотемом, магічною твариною, символом плодючості, благополуччя та здоров'я. Ведмедем убирали, використовуючи вивернений кожух, шапку з "ухачами", вуха робили зазвичай із ложок. Обличчя при цьому чорнили сажею. Відомі дві форми забав із рядженим-ведмедем: це "полювання на ведмедя" й так звана "ведмежа комедія". Гра "полювання на ведмедя" відтворювала кілька сюжетів: блукання ведмедя "полониною" з прагненням його схопити собі на поживу "корівку" (котрусь із дівчат). Дівчата весело тікали від того, хто зображав ведмедя, а в цей час, "розбуджені" звуками трембіти, з'являлися "пастухи" з рушницями, які "переслідували" "ведмедя" і, зрештою, "вбивали" його.

Інша гра відтворювала виступ "ученого ведмедя", якого приводили "комедіяші". Вони й побрязкували перед "ведмедем" "грішми" (камінцями) в полумиску, заохочуючи його до танцю.


"Ведмідь" танцював, припрошував до танцю дівчат і молодиць, дотепно жартував із ними. Сама гра була імпровізованою, комізму могли додати сам "ведмідь", "комедіяші" чи інші учасники забави.
Чому під час похоронного обряду в наших предків з'являється ряджений ведмідь? Відповіді на це "темне" питання можна пошукати у звичаях досить далекого від нас сибірського народу — кетів.
Убиваючи на полюванні ведмедя, кети ніжно називали його "старим", умовляли не сердитись і запрошували в гості. Перед тим, як обдирати шкуру, відрубували праву передню лапу й ворожили за її допомогою, вгадуючи, хто з померлих родичів прийшов до них у ведмежому образі. Щоразу, кидаючи лапу на живіт ведмедя, запитували, з якого роду померлий, хто він. Ствердну відповідь означала лапа, що впала "долонею" догори. Після такого ворожіння праву ведмежу лапу зберігали як амулет.

За давніми уявленнями, перший ведмідь був богом. В одній з українських легенд, записаних на Харківщині, "старий дід" робить чоловіка спочатку богом, а потім ведмедем: "... ведмеді від людей пішли плодиться, від того чоловіка, що був богом". У сибірській та північноамериканській традиціях існувало вірування, що душі най- могутніших шаманів мали здатність набувати ведмежої подоби. Шаман не тільки ототожнював себе з ведмедем, а й наділяв "ведмежими" рисами учасників ритуалу. Перевертнів-ведмедів знають й інші народи. У східних слов'ян поширені уявлення про ведмедів-перевертнів, якими перекидаються чарівники, або ж про людей, зачаклованих у ведмедів. Найчастіше перетворення відбувається під час весілля, оскільки саме цей обряд належить до ритуалів "переходу", коли людина, за стародавніми уявленнями, перебуває на межі — "світів", соціальних станів, різних родів... Тому саме в такий день найлегше нашкодити, чинячи всілякі метаморфози.

У легендах багатьох слов'ян ведмедем стає чоловік, покараний Богом за якусь провину.

Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіплялися в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров’я худоби. Якщо господар не мав справжніх амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювали курники, хліви.


Ведмедю притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювали магію родючості. У Росії мати зустрічає молодих після вінання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні – у овечому кожусі, що симовлізує богатство і родючість.
Вважалося, що жінка виліковується від беспліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.
У «Ведмежі дні» (на Калиту, Велесовий тиждень, Масляну) господині випікали хліб і підкидали його в димохід «для ведмедя». Це, безперечно, є свідченням того, що ведмедя вважали першопредком, адже піч і димар є тим місцем, біля якого оселялися Предківські душі. Цю ж думку можуть засвідчити й інші вірування: цього дня не перуть, не прядуть, а також не ремонтують старого взуття. Саме цих робіт, щоб пошанувати предків, не виконують і в інші поминальні дні, боячись засмітити очі померлим родичам.

Образ ведмедя бачимо в лікувальній і любовній магії та в народному соннику. Якщо дівчині присниться ведмідь — хай чекає нареченого. Якщо уві сні вона їстиме ведмежатину — буде весілля в родині. Шерстю ведмедя обкурюють хворих — від переляку та від лихоманки. У замовлянні від зурочень ведмідь на своєму хребті відносить хворобу "в темні ліси, на тряскі болота". Кігті й шерсть ведмедя використовували також і як оберіг від лихого ока. Коли "ломить кості" чи при обмороженні — хворі місця натирають ведмежим салом. Ним же мастять лоб, щоб мати добру пам'ять. А подекуди вірять, що, з'ївши ведмеже серце, можна зцілитися від усіх недуг відразу.

...ведмеді пішли від роського перевізника.

...Звали його, кажуть, Весел. Бой справді був неабиякий витівник. А ще вмів руками ловити рибу, заворожуючи її. І завзято бортничав, через що його прозвали Медвяником. Ще мав таку звичку: лякати під вечір пізнього подорожнього. Одного разу, коли сонце вже сховалось за борами, помітив Медвяник, що в сутіні до перевозу наближається якийсь чоловік. "От я йому покажу, як пізно ходити!.." Накинув на себе Весел вивернутий кожух, зачаївся в кущах за вербою. Тільки-но порівнявся з ним подорожній, як Весел вискочив з-за верби і, здіймаючи догори руки з волохатими рукавами, погрозливо заревів.

А подорожній зовсім не злякався (бо то був Сварог, що ходив од села до села й навчав людей ковалювати), лише спокійно проказав:

- Ось так, чоловіче добрий, ревтимеш увесь вік свій та людей лякатимеш.

І тої ж миті приріс кожух до тіла Весела, і став перевізник-витівник могутнім незграбним волохатим звіром, що любить мед і рибу та вміє з людьми ладити, бо ж їхнього роду він.

І назвали роси цього звіра ведмедем. Відтоді й пішли ведмеді на землі.



Кабан
Ця тварина, як свійська, так і дика, символізує пробудження творчої світлоносної сили природи. На практиці свиня – характерний символ осідлого хліборобського народу, на відміну від вівці – символу кочового способу життя. Отже, свиня вважається показником багатства й достатку. В арійських народів свиня або кабан символізували втілення хлібного духу.

Культ свині був поширений на різних територіях ще з V тисячоліття до н.е. Серед трипільсько кукутенських археологічних знахідок, датованих цим часом, є глиняні скульптурки поросят із втиснутим у них зерням. Серед археологічних пам'яток скіфських курганів знайдено фігурки свиней, виготовлені із золота.



У багатьох народів збереглися фольклорні порівняння сонця або зірок із золотою свинкою. У германців на вепрі виїздять Бог весни Фрейр і Богиня Фрейя (слов’янська Прія). Чехи напередодні Різдва виводять дітей на вулицю і показують зірку Звіриницю (Венеру), говорячи при цьому: «Vot zlate prasatko» (Ось золоте поросятко). Слов’яни на Різдво не сідають їсти, доки не з’явиться Зоря, а хто витримає, той побачить «золоте поросятко».
На Різдво шведи і датчани випікають коровай у вигляді кабана і називають його «святочним вепром». До тіста цього короваю обов’язково додають зерно з останнього снопа. Частину цього святочного вепра з’їдають, а частину домішують до посівного зерна. Естонці також випікають «різдвяного вепра», а подекуди на новоліття (в березні) готують «березневе порося», яке господиня вирощує спеціально таємно від усієї родини. В Україні істочки з різдвяного поросяти закопують у потаємне місце для підвищення плодючоті поля. Болгари і серби випікають із тіста різдвяне печиво у вигляді свиней, яке називають божура, божуриця.
Християнство принесло негативне забарвлення образу свині, створивши байку, нібито свиня постійно розривала солому, в яку було загорнуте намовля-Христос, коли його переховували від слуг царя Ірода. Християнська уява вселила в свиню різних «бісів», «чортів» та інших негативних, з її очки зору персонажів. Однак, незважаючи на це, землеробські народи з повагою ставилися до свині завжди, не відмовляючись від неї і сьогодні.
Свиня з поросятами у світогляді слов’янських племен ототожнювалась з місячним культом Богині-матері, а вепр – з початком сонячного круга (Різдвяним святом Кола Сварожого). Не випадково у Давній Русі свиняча голова була обов'язковою весільною стравою. Її подавали на стіл, обкладену червоними стрічками — символом дівоцтва. Наречена мала скуштувати хоча б один шматок: за повір'ям, це забезпечувало велику кількість і здоров'я майбутніх дітей. У деяких місцевостях України народження дитини так і пояснювали: "Свиня дитину принесла", а вагітним жінкам, щоб пологи пройшли добре, заборонялося штурхати ногою свиню. Ототожнення жінки-матері зі свинею бачимо в багатьох зразках в українському фольклорі. Наприклад, у народі й досі побутує така традиція: матері, в котрих померли маленькі діти, не їдять яблук до першого (яблучного) Спаса. Вважається, що на це свято малечі на тому світі роздають золоті яблука. Дитині, мати якої не дотримувалася заборони, не дадуть яблук, а скажуть: "А твоє яблучко свиня з'їла".
«Свинка-золота щетинка» наших казок уподіюнюється сонячним променям. А слов’янський фольклорний Овсень, який їде на золотій свинці – аналог германського Фрейра. Обидва Божества згадуються в день зимового сонцевороту.
Кабан, його ікла та щелепи позначали культові місця Бога-громовержця Перуна. Їх також широко застосовували як обереги, виготовляючи спеціальні амулети, намиста тощо.
Припускають, що первісно існувала міфологема «вепра початкового часу», який на Різдво сонця виходить з бещмежного океану (первісного хаосу), щоб почати свй щорічний круг вічного повернення ладу (космосу).

Олень

Цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем та його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю).



Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць, що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов’янських казок – втілення сонячного світла – поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):

В чистім полі все полин-трава,
В тім полину ходить білий олень,

Білий олень – золоті роги...






Зозуля





Віща птиця, присвячена Богині Весни Живі, символ людської долі.Свято богині Живи відмічали під час воскресіння природи. Їй приносили пожертви ті, хто навесні вперше почув голос зозулі. Вважалося, що сам Бог чи Богиня в образі зозулі літає лісами і віщує роки. Зозулю запитували скільки літ  житиме та чи інша людина, скільки матиме дітей тощо. А після того, скільки разів вона «накує», робили висновки про тривалість того, про що запитували. Тому зозуля пов’язана з Богинею Долі. Про це говорить українська приказка: "Зозулечка кувала, літечка казала".
За повір’ями зозуля вважається посередницею між світами Нави, Яви та Прави. Вона прилітає останньою і відлітає до Вирію першою тому, що вона відчиняє  зачиняє небесну браму як «ключниця» Вирію.

Побутують такі прикмети: якщо зозуля вперше закує на сході сонця і при зеленому дереві – на врожай, якщо увечері і на «голе дерево» - до неврожаю, голоду та епідемій. Якщо закує після співу солов’я, то буде гарне літо, коли ж почути зозулю раніше солов’я – переслідуватимуть невдачі. Хто зачує зозулю на голодний шлунок, тому буде невдача. Якщо ж зозуля не закує аж до Купайла, буже неврожай, голод, мор. Почувши вперше зозулю, слід побряжчати монетами, «щоб водились гроші». Про це й приказка: «Сховай грошульку на зозульку», бо якщо в цей час грошей не виявиться, не буде їх протягом року.

Зозуля перестає кувати після Перунових свят (у християнстві після Петрівки). Якщо ж почути її після цього часу – на біду. Щоб запобігти негативній магії (не дати їй кувати після вказаного часу), з пшеничного борошна, яєць та сиру випікали спеціальні пампушки – «мандрики». В такому випадку кажуть, що «зозуля мандрикою подавилась».
В Україні господині також варили вареники з сиром і казали: «Будемо давити зозулю вареником». Крім того, вважалося, що це хліб, який зозуля бере із собою на дорогу («у мандри») до Вирію.

Кування зозулі поблизу хати віщувало весілля, особливо, якщо вона сяде на калину. Магічною силою наділялося пір’я зозулі або сучки з того дерева, на якому вона кувала.

"Зозуля - то вдовиця, тому вона гнізда не в'є"

...Зайшли дівчата подалі від людського ока та й скупалися в Росі. Стали вдягатися. А одна все хлюпочеться та й хлюпочеться. «Гей, Милашо, ану вилазь, бо Водяник схопить!» - гукають подруги. А вона показує пучечок кропиви – обереги, що її взяла з собою у воду, та й далі хлюпочеться. Пішли дівчата. Милаша вийшла з води, кинулась до одежі, а на ній лежить величезний вужака. Злякано відсахнулась дівчина. А вуж раптом озивається до неї людським голосом: «Якщо візьмеш злюб зі мною, то віддам одежу». Страшно стало дівчині: як же за таку потвору віддаватися? А він своєї: «Ти не дивись, що я повзучий. Ось тільки поклянись іменем Богині своєї, що візьмеш злюб зі мною, то й побачиш, який я насправді, ще й полюбиш мене». Стоїть, тримтить Милаша од холоду й страху.

Вже й череда йде з пасовиська. Треба й Милаші повертатися додому корів доїть та порати. А вуж лежить на її білій сорочці. Тоді вона зітхнула й каже: «Клянуся Мокошею, що візьму злюб з тобою, вуже». І вмить сяйво спалахнуло над її одежею. Милаша од жаху заплющила очі. А коли розплющила, побачила красеня юнака, що промовляв, сором’язливо відводячи погляд від її голого тіла: «Одягайся, Милашо, та кажи, коли присилати старостів до тебе...»

Гарно зажили Милаша й Уж. Вона й справді полюбила свого судженого: і вродливий він, і добрий, і мисливець з нього вдатний, і ратай беручкий.

Та одного разу засумував він. Каже: «Піду я, Милашо, до свого роду. Погостюю трохи. А коли забарюся, ти, жоно, прийди до того місця, де ми вперше зустрілися, та й гукни: ку-ку! Я й повернуся».

Тілечки два дні витримала без коханого чоловіка Милаша. Побігла на знайоме місце, гукнула щодуху «ку-ку», аж він і виринув з води вужем, а за кущами перетворився в чоловіка. Питає вона: «Чого забарився?» А він: «Рід мій не пускав мене до тебе».

Знову зажили гарно і щасливо. Аж ось удруге засумував чоловік, потягло до свого роду. Довго тоді кувала Милаша понад берегом, доки повернула чоловіка.

З часом і втретє зібрався Вуж до своїх родичів. Іде і каже Милаші: «Якщо мене зовсім не відпускатимуть, то я пришлю свого побратима. Він тебе й одвезе до мого роду. Ти тільки не бійся і не відмовляйся, бо погано буде тобі».

Довго не було чоловіка. Довго ходила Милаша понад берегом й гукала «ку-ку». Нарешті виплив страшнющий вусатий вуж, схожий на змія, і сказав: «Просить тебе чоловік твій і весь рід наш перейти жити до нас. Станеш ти царицею підводною».

Злякалася Милаша, кинулася тікати. Одбігла трохи од Росі та й... у небо злетіла – птахою стала. Літає відтоді та всегукає «ку-ку». Шукає щастя своє. Та не знайти його ніколи.



Півень




Стародавнє Кур – віщий птах, провісник Зорі і Сонця, дуже шанований усіма слов’янськими народами. Своїм голосним співом, він нібито пробуджує з нічного сну небесне світило, повертаючи на Землю світло дня. Через це в Україні його називають Будимиром.
Українська загадка порівнює Сонце і його промені з півнем "Сидить півень на вербі, спустив коси до землі".
Півень, як і всі інші птахи, вважається «двічі народженим» - спочатку яйце, а потім саме пташеня. Тому пташине (найчастіше куряче) яйце є божественним символом відродження природи і використовується з магічною метою в обрядах, починаючи від Стрітення до Купайла.
Уявлення про Сонце як золоте яйце знайшло своє відображення в численних казках різних народів. Це яйце, занесене в темну хату, освітлює все навкруги, як сонце. Відомі казки про Курочку Рябу, Качечку з золотим яйцем.

Цікава казка про Півня (Кочета), який зніс чарівне яйце. Із цього яйця потекло сім річок, що наповнили землю зеленню і всякими плодами, перетворивши її в Рай. Безтурботно і щасливо жили в цьому Раю люди. А високо в небі сидів божий Кочет і щодня сповіщав людям, коли що треба робити: коли вставати, коли працювати, коли обідати. Надокучило це людям і почали просити Богів, щоб звільнили їх від набридливого птаха, мовляв, «ми самі знаємо, коли і що нам робити». Боги послухали і виконали прохання – божественний півень зник з Неба і почалося безладдя, голод і хвороби. Тому навесні люди й пишуть писанки, аби на Великдень відродився небесний півень (Сонце) і навів лад на Землі.

Півень присвячувався Сварогу, Світовиду, Перуну – Богам Великого Триглава.
Півня приносили в жертву при будівлі хати та господарських споруд, особливо овина, бо він здавна був пов’язаний з культом Вогню-Сварожича. Саме через свій зв’язок із небесним вогнем півень став символом вогню земного, він вважається як охоронцем дому від пожежі, так і винуватцем пожежі (особливо червоний півень).

У багатьох європейських народів півень такоє вважається символом хлібного духу, духу врожаю. «Сидить півень на копі, дивується бороді...» - співається в українській жниварській пісні під час обряду завивання «Велесової бороди».

Півень також наділявся різними якостями залежно від кольору: білий – півень Світовида, приносить щастя; чорний – символ грозових хмар, приносить сварки; червоний – символ вогню, може передбачати пожежу (якщо кричить і б’яється у вікно). Символомнебесного світубув білий півень, а підземного темного царства – чорний.
Півень широко використовувався у слов’янських звичаях, пов’язаних із магією родючості полів, у жниварських, весільних обрядах, а також у дівочих ворожіннях про заміжжя. Крик півня, за народними віруваннями, відганяє різного роду злих духів, «нечисту силу», оберігає від епідемій.
Півень має таку природу, що тісно поєднується зі станом космосу: він співає у певний час дня і ночі, починаючи з опівночі, - «перші півні», «другі півні», і, нарешті, вранці – «треті півні»).

У зв’язку з цим, своєчасний спв півня сприймається як символ порядку, ладу.Існували також деякі прикмети, пов’язані з півнем: якщо він прокричить на порозі – чекай гостей; несвоєчасний крик півня віщує отримання новин (листів). Якщо ж курка закукурікає – то недобрий знак. Якщо кури «купаються» в пилюці – буде дощ. У греків і римлян були кури, що використовувалися спеціально для ворожінь: їм посипали певне зерно і за тим, як вони клювали, могли передбачати наслідки війни. Таких птахів доглядали спеціальні служителі, бо кожен легіон мав своїх «віщих курей».



Ворон


Крук. У слов’янських міфах ворон називається "птицею віщою", яка вміє говорити людською мовою. У казках ворон виступає власником золота, срібла і самоцвітів, які зберігаються в його гнізді, він приносить «живу» і «мертву» воду, дістає молодильні яблука.


Як свідчить давньоскандинавський епос, ворони Гугін і Мунін були посланниками Одіна, якому щодня приносили звістку про всі події, які відбувалися в світі.
Оскільки птахи літають у просторі, вважалося, що вони більше чують і бачать, тому й знають краще від людей, про те, що відбувається в світі.

Якщо зграї ворон супроводжували військо, то вважали, що вони віщують поразку і загибель багатьох воїнів. Траплялося, що орли й ворони летіли разом. Це знак, де буде запекла битва: хтось одержить перемогу, а хтось – поразку (Іпатієвський літопис 1249р., опис битви Ростислава з Данилом Галицьким). В українських народних думах ворон, який «кряче», віщує смерть козака. У германців, навпаки, оскільки ворон – помічник Одіна, вірили, що він – вісник перемоги.

Слов’яни переконані, що в Чистий четвер ворон перший купає своїх дітей у цілющій воді, наділеній чарівними властивостями. Вважалося, що цей обряд, виконаний людиною «до ворона», приносить надзвичайну силу. 
Ворон також віщує непогоду: якщо каркає – до вітру, бурі, заметілі (залежно від пори року). Вороняче каркання вважають поганою прикметою. Щоб захиститися від негативної прикмети, слід відповісти вороні: «Кар – на твою голову!» 


Лебідь

Назва цього птаха означає «білий», що відповідає його символіці, як білого денного світла (сонячний птах). У багатьох народів лебідь – Божественний птах, символ богів; цнотливої наготи та незаплямованої білизни; повноти задоволення бажань; відродження; самотності; смерті; краси, вірного кохання; вродливої дівчини; щасливого дитинства.

Порівняймо священне ставлення до лебедів у слов’янських народів. Лебідь у давніх русів – символ вірності, любові до рідної землі.

Символіка лебедя досить складна. Червоний лебідь у світовій міфології слугував символом сонця, чорний - злих сил. Проте найпоширенішим є образ білосніжного (білого) лебедя. За міфами, у нього перетворювався Зевс, син Аполлона Кікн (вміщений потім, за міфами, у сізір'я Лебедя). Сам Аполлон їздив на колісниці, запряженій лебедями. Один із найголовніших божеств староіндійців Варуна (бог космічних вод, справедливості) також ставав лебедем. Подібні метаморфози характерні для Лха - близнят-богів (ведійська міфологія), Омі – (евенкійська). У євреїв лебідь вважався "нечистим" птахом. Священним птахом-тотемом був він і в бурятів, якутів. Лебеді завжди були в упряжці Купайла. Один із найголовніших язичницьких богів Білобог, за повір'ями, міг перевтілюватися у білого лебедя, тому волхви під страхом смертної кари забороняли полювання на нього. Лебеді завжди були в упряжці Купайла.

Лебідь у давніх русів – символ вірності, любові до рідної землі.

Стародавній слов'янський фольклор знає прекрасні образи дів-лебедів. Поширеними мотивами було перетворення лебідки-королівни у дівчину-красуню і навпаки.

Давньоруський переказ знає могутню Білу лебідь, що володіла живою водою, молодильними яблуками. Праукраїнська легенда про заснування Києва, окрім Кия, Щека та Хорива, називає ще й сестру їхню, Либідь.

Германці вірили, що сонце може перетворюватись в прекрасну Богиню – білосніжного лебедя. Так виникло уявлення про Лебедину діву як дочку і супутницю Сонця. У греків білі лебедині крила мала Богиня Вранішньої зорі – Еос.Лебедині метаморфози відомі також у слов’янських казках, наприклад, «Царівна Лебідь». Оскільки лебідь – символ Сонця, його казкова «біографія» пов’язана зі скиненням пір’я і перетворенням на діву, викраденням юним героєм «лебединої сорочки» і поверненням її через випадкове порушення ним визначоного табу. Казка має солярну символіку зміни літа і зими, де лебідь наділений здатністю вмирати і відроджуватися. Краса цього птаха широко використовується у фольклорі, особливо в описах жіночої і дівочої краси. Біла лебідка завжди символізує відродження, чистоту, мудрість, ясновидіння, досконалість, але і смерть.Цікаво, що лебідь символізував і козака, чоловіка взагалі ("Де йшла дівка за яриною, де ярина лелії, за нею іде козаченько, як лебідь біліє").Досить часто лебідь виступає символом душі, яка літає по небу в образі цього благородного білого птаха. Відомий вислів «лебедина пісня» означає останній вияв таланту чи героїчний вчинок у кінці життя. Він грунтується на уявленні про те, що лебідь перед смертю злітає високо в небо, ніби лине до сонця, і співає останню пісню, схожу на срібний мелодійний дзвін. Пара лебедів зберігає подружню вірність усе життя. А втративши свою пару, лебідь, проспівавши прощальну пісню, каменем падає на землю, розбиваючись насмерть. «Лебедина вірність» стала зразком любові і відданості закоханих, породила безліч поетичних, музичних та інших мистецьких творів, а сам вислів став крилатим.Білому лебедю (символу сонячного дня) у казках протиставляється чорний лебідь (символ чорної ночі). Відомий також мотив перетворення білих лебедів на сірих гусей – символ обманутих надій, несправжності, брехні.Прадавня легенда про сотворення світу Соколом-Родом оповідає:

...І була напочатку Пітьма – вічна й безмежна. Ні Землі, ні Неба, ні Сонця. Тільки – морок. Густа, холодна й безконечна Ніч. А її пронизувало Око.

Звідки летіло воно? І – куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно.

Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл.

Його золотаве пір'я осяяло непроникну ніч.

Сокіл розправив крила і закружляв над Оком.

І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.

І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води.І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.

Тоді Сокіл зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.

І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили Молодильні Яблука – плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.

Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: "Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ".

зніс Сокіл двоє яєць: біле й чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися.

Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: "Зупиніться!"

І лебеді перестали битися. І сказав Сокіл: "Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба".

Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, волосся – русяве, очі – блакитні, а в другого все було чорне – і шкіра, і волосся, і очі.

І сказав Сокіл їм: "Зірвіть з дерева по яблуку і з'їжте їх".

З'їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну.

І сказав їм Сокіл: "Тепер ви невмирущі Боги".

І вклонилися йому велетні. І сказав Сокіл білошкірому: "Ти є Білобог, Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому".

І сказав Сокіл чорношкірому: "Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній".І сказав він обом: "Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла і Краси – без Погані, тож не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому".



Жайворонок

Розповідають, що, коли Див створив землю, він хотів скликати всіх небесних богів, щоб ті помилувалися на справу його рук. Кликав, кликав їх Див знизу, навіть втомився, а вони все не чують. Тоді підняв він камінчик і кинув його так високо, що докинув до самого неба. І у вишині камінчик раптом претворився на маленьку сіру пташку, яка дзвінко заспівала - і привернула увагу богів. Глянули вони на землю - і захопилися справою рук Дия. Почали так голосно кричати від захоплення, що пташка каменем впала з висоти - якщо б не крильця, розбилася б вщент! З тих пір жайворонок то парить високо-високо, то різко опускається з пронизливим криком. Але там, у блакитній височині, він співає так солодко, що навіть Боги не можуть залишитися байдужими до цього співу. А про людей і говорити нічого!


 
За народними повір'ями, на зиму жайворонок перетворюється в мишу, а влітку приймає колишній вигляд. Зиму він проводить в мишачій нірці, у полі під каменем, під грудкою землі в борозні. У середині зими перевертається на інший бік і спить до весни. 

А ще кажуть, ніби він взимку знаходиться високо-високо в небі. Боги тримають його в руках, тішать і пестять, поки не блисне перша блискавка і не розкриються небеса, куди в цей час жайворонкам дозволено буває зазирнути. 

Приліт жайворонків знаменує прихід весни. В народному календарі є свято, що присвячене птахам – це Сороки (Сорочини) або Жайворонки. Так називаються і обрядові коржики у вигляді пташок, які печуть в цей день дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію. Діти бігали з тим печивом по селу, підкидали вгору, імітуючи пташиний політ, і викрикували весняні заклики до птахів: 

Із краю кураю 

Пташок викликаю: 

– Летіть, жайворонки, 

До нашої сторонки, 

Спішіть, ластів'ята, 

До нашої хати – 

Весну зустрічати, 

Зиму проводжати!

Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забаряться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих "жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев.



Соловейко

Назва цієї маленької співочої пташки походить, як вважають мовознавці, від давньоруської славій – той, хто співає пісню-славу Богам. Недаремно соловей, як і інші великі птахи, вважається віщим пташком, про свідчить пісня:

Соловейко маленький,

В тебе голос тоненький,

Скажи, де мій миленький?
Віщий співець Боян у «Слов о полку Ігоревім» названий «соловієм старого часу». Про те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім’я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей» (Іоакимивський літопис).

Соловей – провісник Богині Весни: його спів (давньоруськещекот) завжди сприймається як щасливий Божий знак, а відсутність співу солов’я свідчить про передчуття біди.

Шевченкове «соловейко в темнім гаї сонце зустрічає» має глибинну народно-світоглядну основу, яка пов’язує солов’я з сонячним Божеством. Соловей називається «птицею рахманнною» (від рахманів, брахманів), тобто птахом жрецької верстви, «Божою», «святою пташкою». Усі слов’янські народи шанували солов’я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Лелі, співця любові і щастя.

На Київщині, (с.Зазим’я, Княжичі, м.Бровари) існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник – це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був загрозою заїзджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрищених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище.

Пізніша християнська інтерпретація надала йому образу розбійника. Російський народний епітет Солов’я-розбійника «алатырец некрещеный» доповнює ці припущення і свідчить про язичницьке походження Солов’я, а також про символіку цих особливих птахів. Солов’ями були наповнені священні гаї, де стояли жертовники (пор. Камінь Алатир – вівтар) язичницьких святинь.

В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, «як нап’ється води з березового листя».



Голубівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Новомосковської районної ради

Дніпропетровської області

51230 вул. Леніна, буд. 17, с. Голубівка

Новомосковський район, Дніпропетровська область

тел.(05693)53193

E-mail: sndgolubovka@ukr.net

Українська мова

1 клас

Вчитель початкових класів


(«Старший вчитель»)
Булава Світлана Олександрівна

2012-2013 н.р.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка