Гуманітарний Форум «Відродження, оновлення і розвиток людини»



Сторінка1/4
Дата конвертації21.02.2016
Розмір0.67 Mb.
  1   2   3   4
Гуманітарний Форум

«Відродження, оновлення і розвиток людини»

25 квітня 2006 року

Київ, Україна

Стенограма засідання секції B
Модератор:

– І я пропоную… Я в принципі вже відмітила наявність наших виступаючих, і я пропоную іти за нашою програмою тільки з тією тільки різницею, що ми будемо пропускати тих осіб, яких тут немає.

Я думаю ми спробуємо почекати на Юрія Івановича Саєнка кілька хвилин, я маю на увазі, коли він підійде ми надамо йому слово, або якщо він не зможе, то дамо слово його співробітникам, які власно презентують те, що він мав сьогодні сказати. І тоді я надаю слово пану Толстоухову, з виступом на тему «Перспективи відновлення і розвитку майбутнього. Досвід України». Прошу.
Анатолій Толстоухов:

– Дякую. Вельмишановне товариство, дорогі друзі, колеги, 10 років минуло після Чорнобиля, це час пам’ятати і замислюватись над майбутнім. 15 років ми незалежні, це час об’єднуватись і працювати. Багато це чи мало, щоб, здавалося, випадковий Чорнобиль-вибух, який стався за радянських часів, не перетворився у суцільний закономірний Чорнобиль-процес, який неможливо буде закрити навіть людським життям вже у час український. Людина – міра усіх речей, як іменували її давні філософи, схильна вимірювати все часом свого життя. Для середнього українця це 68 років або 24 837 днів, і тоді це життя цілого покоління. Природа вимірює час інакше. Період напіврозпаду плутонію 500 000 років, а ізотопу-урану 238 близько 4,5 млрд. Це дорівнює віку усієї нашої планети і лише в 3 чи 4 рази менше за вік всесвіту. І тоді життя людини – це незначна мить. З таких митей складається історія країни, життя людства, цивілізаційний поступ. Цей вимір дійсно може в себе вміщати не менше смислового багатства, ніж історія всесвіту, але це залежить від самої людини, від того, як вона розпоряджується часом свого життя, яким смислом вона збагачує свою діяльність. Теж саме можна сказати й про нашу державу, вік якої ще зовсім невеликий, а тому й смисл, який ми вкладаємо в державотворення, ще неясно визначений. Ми маємо працювати якраз над тим, щоб співвіднести цей смисл з настановами сучасності, один із проявів якої вбачаємо в Чорнобильській катастрофі.



З’ївши яблуко з дерева пізнання добра та зла, людина уподібнила себе творцю, заявила претензії саме на те, щоб бути порівняною за своїми масштабами з усім світом, претензії на звання володаря природи. Людина стала на шлях гріха. І, здається, вирішила, що грішити потрібно не відступаючи назад, хоча й молячись наперед. Можна провести аналогію із війною, на якій ми вміємо лише наступати. Так напередодні Великої Вітчизняної війни навіть думка про можливість майбутнього відступу сприймалася як блюзнірство, як зрада Батьківщині. Так само ми розуміємо зараз і науково-технічний прогрес, як війну і війну наступальну. Супротивник наш на цій війні – не зовнішній агресор, не бідність, не відсталість. Цей супротивник наш власний дім, наша власна природа, цей супротивник – ми самі. Оголошуючи мирний наступ на природу, ми оголошуємо війну самим собі, кидаючи всі сили на передній фронт боротьби, ми залишаємося безсилими перед своєрідним партизанським рухом у тилах. З обох боків стискують нас проблеми соціальні та проблеми екологічні. Чорнобиль – це не окреме дискретне явище, Чорнобиль – не лише один з незчисленної кількості бід у цій війні, Чорнобиль, як ім’я загальне, - це все наше життя, це діагноз нашого способу життя. Інакше кажучи, вся наша діяльність як така, що руйнує, так і така, що відновлює поки що відбувається за рахунок природного світу, за рахунок екомайбутнього.

Чорнобильська катастрофа лише найбільш гучний прояв екологічної катастрофи, чи не є такими ж Чорнобилями менш явної дії регіони екологічної безпеки України, такі як Донбас? Чи це не ми і не наші батьки коптили синє небо України трубами заводів, повертали назад рух великих рік, затопляли цілі осередки народного життя водоймами сумнівної корисності? І це сприймалось як прогрес, як нагальна потреба. Ми не маємо права звинувачувати наших батьків у цій діяльності, хоча б тому що ми й самі залишаємо нашим дітям менш безпечний світ, ніж той, що ми отримали від минулого покоління. І не лише дітям, але й усім нащадкам, яким не пощастить жити під час ініційованого нами процесу розпаду радіоактивних елементів, процесу що вимірюється тисячами та мільйонами років. Рішення про те, чи продовжить людство своє існування, приймається сьогодні, і головним нашим співрозмовником на цьому Форумі є майбутнє покоління. Це його життя залежить від рішень, які ми робимо зараз. Наші батьки не знали, що вони роблять, у нас немає цього виправдання. Знання – це сила, міць, влада. Ось зміст відомого вислову, що він став гаслом людської діяльності на кілька сот років вперед, але тільки сьогодні ми усвідомлюємо яка це сила незнання. Ми справді не знаємо, не вміємо, не можемо мислити й працювати нелінійним чином, чітко плануючи своє майбутнє. Невідомо в якому стані знаходиться під саркофагом решта палива. Саркофаг 1986 року, що був розрахований на 20-30 років служби, руйнується. Звичайно, ми почали будувати інший, більший саркофаг, та й новий розрахований лише на 100 років, ото вдячні будуть наші онуки, чи їм взагалі буде вже потрібно накривати саркофагом всю землю. Що вже тоді казати про наслідки катастрофи, відносно яких навіть серед спеціалістів існують різко відмінні думки. Як діяти нам в такій ситуації, в умовах непрозорості світу, що оточує нас, коли старі класичні імперативи вже втратили свою ефективність. Адже чим більше стає людське знання, тим ширше стає й той горизонт незнання, який оточує його. Гадаю, що єдиний шлях – гармонізація знання, усвідомлення ціннісного виміру буття. Чи дальше ми проникаємо у таємниці всесвіту, тим більше потрібна нам людяність самих наших знань, сфера раціонального наукового має зустрітися в акті єдності буття зі сферою емоційною, функціональною. Як помітив ще не так давно Альберт Ейнштейн, випручання атомної енергії не створює нової проблеми, але робить більш пекучим вирішення проблеми старої. Я думаю, що та стара проблема є проблемою людської культури. Сьогодні вона поглибилась, піднялася до нової висоти, як в широкому сенсі, як вищої духовності, так і в більш вузькому розумінні, культури безпеки, культури відповідальності, культури екологічного розвитку. Ця культура має у своєму розвитку не наздоганяти, а випереджати розвиток науки і техніки. Тільки наші моральні норми і цінності здатні компенсувати нестачу наших знань, тільки вони можуть виступати дороговказами в екологічне майбутнє. Мова тут іде про пріоритети, про цінності вищості. Культура безпеки відповідальності – це пріоритет майбутнього над миттєвим. Так і ми, і наші батьки дуже довго жертвували всім своїм життям зради марева світлого майбутнього. Але чи не дозволяємо ми зараз маятнику хитатися у протилежний бік? Чи не жертвуємо ми майбутнім наших дітей та онуків задля миттєвого задоволення наших штучних примх, задля невловимого, дійсно примарного сьогодення. Адже прагнення до насолоди не приносить людству ані щастя, ані втіхи. Навпаки, воно вертає нас в край песимістичного ставлення до свого майбутнього. Ми або не помічаємо загрози нашому існуванню, або ж так розчиняємося в цій проблемі, що вже й руки в нас опускаються. Ми звикли просто впиватись своїм горем. Так, дуже тужною видається історія нашої землі, руїни, війни революції, геноцид XX-го ст.., голодомор, Чорнобиль … Ми пам’ятаємо все, але чи не занадто ми схильні звинувачувати в наших невдачах зовнішні сили, чи маємо ми підстави пояснювати болісний стан здоров’я переважного числа українців, негідну тривалість життя лише Чорнобилем. А той достовірний факт, що на 2050 рік має залишитися лише 35 млн. українців. Як має бути пояснений цей геноцид, що ми сьогодні продовжуємо його творити своїми власними руками? Не треба звинувачувати зовнішні обставини, не треба шукати привід скинути власну провину, забуваючи про необхідність діяти й діяти справно. Це теж культура, культура життя, культура діяльності. Я гадаю, що ми повинні з оптимізмом дивитися у майбутнє, а не сумувати за тужнім минулим. Інакше і творення держави ми будемо розуміти як копіювання минулих, середньовічних практик, замість того щоб будувати екологічне майбутнє. У майбутнє взагалі можна дивитись лише з оптимізмом, або ж не дивитись, не задумуватись зовсім. То й буде песимізмом. Мене можуть запитати, а як узгодити пропонований оптимістичний погляд у майбутнє з оцим нашим сумним минулим і теперішнім із постійною війною, про яку йшлося на початку. Що в тому й справа, що гарне майбутнє у нас можливе лише за умови, якщо ми самі про нього подбаємо. Якщо ж ми будемо сидіти та очікувати, сумуючи самі за себе, то нічого в нас не буде, окрім ще більшого суму. В тому й завдання, щоб не оплакувати Чорнобиль, а робити висновки з нашої трагедії, і не просто давати весь цей час її наслідки, роблячи роботу над помилками, але створювати позитивну програму розвитку, здійснювати оптимістичну політику, тобто таку політику, яка б організовувалась на довгостроковість та базувалася б на моральності та принципах. І нехай зловживання категорією моральність у політичному дискурсі часом приводить до сприйняття цього поняття як затертого, банального, від того справжня моральність у політиці, моральність не на словах лише, а й на справі не робиться менш необхідною. Я впевнений, що така політика реально можлива, бо орієнтація лише на сьогодення не приведе до поліпшення нашого життя зараз і тепер. За умов сучасного глобального світу вона швидко перетвориться на орієнтацію на вчора. А це вже політика, що позбавлена самої своєї суті, політика , яка переслідує егоїстичні інтереси меншості за рахунок спільного майбутнього усіх. Ви спитаєте мене, чи не такою завжди була і є політика, чи не має політична діяльність за мету задоволення інтересів якоїсь окремої групи, класу, прошарку, партії, еліти… Так, дійсно має у певному відношенні. Але не політика екологічна. В тому ж і особливість екологічної ідеології, що вона не розрізняє своїх та чужих, а прагне екомайбутнього для всього людства без винятку, спільного і для півночі, і для півдня, і для помаранчевих, для синьо-білих. Це протиріччя як база для розвитку, а не як привід для сварки. З точки зору масштабів природи, з точки зору вічності, з точки зору питань про існування усієї планети, якими дрібними виявляються оті наші повсякденні сутички та суперечки. Тому й не можна протиставляти майбутнє сьогоденню, не можна ставити питання на кшталт: «Буття чи розвиток? Збереження природи чи економічний та соціальний прогрес?» Задавати такі перспективи так само безглуздо як і роздумувати, іти Україні в Європу, чи наближатись до Росії. Ніби ці перспективи є взаємовиключні, ніби сама по собі Україна нічого не варта.

Я гадаю, що секрет успіху та віра в свої власні сили без надмірного опору на зовнішній вплив, але віра, звичайно, не сліпа, віра розумна. І це не хуторянство, навпаки, це теж культура, культура самоповаги та зваженої самооцінки. Ми повинні побудувати таку систему цінностей, завдяки якій ми всі усвідомлюємо себе українцями. Так, Європа, Захід зараз живе краще ніж ми, але чи можна при цьому їм заздрити? Стара техногенна цивілізація не в змозі вирішити глобальні проблеми сучасності, як екологічні, так і соціальні. Її політика базується на лінійному підході. На вході маємо ресурси, що не відновлюються, а на виході шкідливі відходи, які ми вже не знаємо де й схоронити. Така наша діяльність, це діяльність в зачарованому колі, коли подолання наслідків однієї катастрофи ведуть до нових катастроф, що відрізняються від попередніх хіба що більшими масштабами. Як не може нас задовольняти стара техногенна цивілізація, так і в політиці не відповідає сьогоденню і стара ліберальна концепція демократії. Потрібна демократія нова, екологічна, у вимірі якої людина зможе відчувати споріднення своєї соціальної активності із діяльністю природи, уможливлюючи поширення людських цінностей справедливості, свободи, відповідальності на весь світ. І це теж культура. Адже первинне значення цього слова сама обробка, ушляхетнення природи людиною. І справа не в тому, щоб захищати права тварин і рослин, як ми захищаємо права меншин та бідних. Точніше не лише в цьому. А в тому, щоб усвідомити неподільність природи та цивілізації, їх переплетіння у культурі, що є продуктом їх взаємного розвитку. Для цього потрібна, як би голосно це не звучало, ціла нова парадигма мислення життєдіяльності, навіть нова людська цивілізація. Це парадигма не лінійності мислення до діяльності, парадигма єдності суспільства і природи, єдності буття і екорозвитку. Екорозвиток – це принципово нова модель матеріального та духовного прогресу цивілізації, перехід світового господарства на безвідходні технології. Екорозвиток має орієнтуватись на самоцінність природи, на її власний розвиток у гармонії з розвитком людства. Оскільки останній вже не може здійснюватись за рахунок природи. Це ми й маємо усвідомити з досвіду Чорнобиля.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що уроки винесені нами з цього досвіду полягають в тому, що, по-перше, треба дивитись вперед, творячи своє майбутнє, а не сумуючи за минулим, по-друге, існуючі суперечки мають бути фундаментом для розвитку, для єдності в багатоманітності, а не приводом для чвари, по-третє, в сучасних умовах поширення водночас знання і незнання лише наша культура, наші цінності можуть служити дороговказом у екомайбутнє.

Я хотів би звернути вашу увагу на одну подію, яка відбулася декілька днів тому. У Фонді сприяння розвитку мистецтв відбулася виставка робіт дівчини, яка пішла з життя у 27 років. Вона ледве закінчила школу. В 15 років цукровий діабет позбавив її можливості жити повноцінним життям. Вона не вчилася бути художником або поетом, але залишила після себе 30 робіт художніх і більше 200 поезій. Її звали Надія Курбатова. Я з вашого дозволу один вірш мовою оригінала прочитаю. Мені здається він є актуальним і адекватним сьогоднішньому нашому ставленню до життя, до світосприйняття і таке інше.


«Играет бездна.

Игроки сидят, прикрывшись отраженьем,

На двух концах в одном сраженье,

На двух концах одной строки.


Написанному – пулю в лоб,

Ненаписуемому – петлю,

С полуусмешкой, полуплетью,

Кладут слова в дощатый гроб.


Все, что не есть – идет в игру,

Все, что не будет – к пораженью,

Молчание под отраженьем

И наблюдающий в углу.»


Мені здається, що сьогодні прийшов час, коли ми повинні наповнити смислом такі поняття як демократія громадянської участі і відповідальності, екомайбутнє, екодемократія, екорозвиток. І це буде найліпшим пам’ятником для тих, хто захистив нас під час трагічних подій Чорнобиля. Це буде кращий урок із всіх катастроф, крізь які ми пройшли, і які нас чекають у майбутньому. Це буде кращий стимул для того, щоб жити далі. Дякую за увагу.
Модератор:

– Дякуємо пане Толстоухов. Чи є питання до пана Толстоухова? Немає, то може будуть в дискусії якісь виступи, які будуть якось відноситись до цього виступу.

Я запрошую до слова пана Юрія Швалба, доктора психологічних наук, професора Інституту психології Академії педагогічних наук України. Його доповідь звучить так: «Людина у кризовому соціумі. Цінності до і після катастрофи».
Юрій Швалб:

– Протягом 20 років … Дослідження, до яких я маю безпосереднє відношення, ми почали з 86-87 років, і протягом 20 років з деякою періодичністю ми вели різні дослідження, незважаючи на те, що вони мінялися тою чи іншою мірою, за ці 20 років ми маємо досить чітку картину динаміки психологічних наслідків. І тепер я хотів би зробити сьогоднішню доповідь, присвятивши її цій динаміці. Перш за все певно, що ключовим моментом має бути розуміння сенсу катастрофи. Тут абсолютно чітко можемо виділити два принципових моменти. Перший – це спроба розуміння Чорнобильської катастрофи як такої катастрофи, яка відбулася у 1986 році та обговорення всіх інших наслідків, як подовженої післядії самої катастрофи. Друге розуміння пов’язане із тим, що катастрофа 86 року це є аварія, дії катастрофічного фактору продовжуються і будуть продовжуватись ще багато і багато років. Ось це така позиція, про яку пан Толстоухов саме зараз говорив. Можна говорити, що саме в цьому розумінні ми не можемо обговорювати наслідки катастрофи, а треба обговорювати довготерміновий вплив катастрофи на психіку та здоров’я людини. Розуміння наслідків повинно йти як оцінка такого фактору, що постійно розгортається та змінюється. Такими базовими твердженнями я почну мабуть з короткого огляду тих основних характеристик, які склалися у 86-87 роках. За нашими даними приблизно на 96 рік та останнє наше дослідження було проведено у 2004 році.



Перше, про що треба говорити, про ситуацію 86-87 року, це ситуація повного нерозуміння сенсу самої катастрофи, відсутність досвіду подібних катастроф, відсутність змістовної інформації, а та інформація, яка була, навіть вона не давала можливості адекватно її зрозуміти. Це привело до того, що основною характеристикою 86-87 років було повне нерозуміння людьми того, що відбувається. На цьому фоні почали складатися такі психологічні характеристики, відношення людини до катастрофи, за яких людина намагалася підмінити реальне розуміння катастрофи чимось таким, що хоч якось давало йому зрозуміти, що відбувається. Перше, що відбулося, це дуже сильний, дуже потужний радіаційний страх і фобії тоді склалися дуже стійкі. Вони проіснували доволі довго і ця тривога, цей страх радіації, це була перша думка, яка визначала відношення людей до самої ситуації. Страх як такий взагалі пов’язаний із будь-якими катастрофічними діями або впливами, але страх, який пов'язаний зі катастрофічним впливом, який не підлягає ніякому візуальному або іншому контролю, це є такий страх, який подвійний чи потрійний. Він підсилений і ніякі раціональні моделі поведінки неможливо створити для супротиву цьому страху. Таким чином другим або третім параметром, який визначав ситуацію 87 року, це глибинна втрата контролю над ситуацією і неможливість керувати власним життям. Для людини власне це ситуація, яку можна психологічно охарактеризувати як таке переживання життя, тобто життя є, але ми нічого не можемо зробити з цим. Таке переживання винятковості життя, воно було одним з глобальних, можна сказати, що така принуджена втрата всіх життєвих пріоритетів. Така ситуація, коли мої цілі взагалі нічого не варті в цьому житті. У цій ситуації єдиним, що найменше для масової свідомості, єдиним виходом є спроба просто пережити, фізично пережити. І в 86-87 році ця ситуація дійсно є ситуація втрати життєвих сил і перехід до життєвої установки простого виживання. Це й була ситуація того часу. У такому індивідуально-психологічному плані мабуть оці 4 основні моменти, звичайно сюди можна додати 5-ий момент - це просто пережиття простого емоційного стресу, це власне була основна характеристика індивідуально-психологічного життя. Але вже на той час відбувся досить жорсткий розподіл наслідків на соціально-психологічні та індивідуально-психологічні. А взагалі на той час стало зрозуміло, що пост-стресова теорія катастроф вона дожить обмежена і не дає розуміння тих процесів, які відбуваються не тільки на рівні особистості, але й на рівні відношення особистості до соціуму, а головне, що вона не дає виходу на розуміння тих потужних соціальних процесів, які почали складатися в посткатастрофний період. На рівні соціальних наслідків я можу назвати два найбільш значущих. Перше: сформована абсолютна недовіра до засобів масової інформації, і ця недовіра збереглася на дуже довгі роки. Друге: соціально-психологічний наслідок, дуже сильне особистісне відчуження людини від суспільства і в першу чергу від країни. Мабуть можна виділити і ряд інших аспектів, але ці 7 основних пунктів характеризують базовий стан людини в пост-чорнобильський період.

Такі наслідки якимось чином визначали життя цілого покоління людей. Як безпосередній результат, наслідки, на мій погляд, саме ці установки визначили специфіку психологічного розвитку дітей та підлітків. І це почало проявлятись через 10 років, коли в 95-96 роках ми почали проводити дослідження і в цих дослідженнях ми почали досліджувати підлітків, яким було 13-14 років, і які пережили Чорнобильську катастрофу, коли були ще дуже малими. На 96 рік ситуація дуже суттєво змінилася і на першому місці тепер стоїть не радіофобія, а страх за своє здоров’я. Це стала основна, провідна думка всіх людей, які були охоплені різноманітними опитами. Ми прийняли результати цього дослідження і інших досліджень до уваги, і можна говорити, що цей страх за своє здоров’я став однією з причин психосоматичного стану всього населення України. Я, нажаль, не маю медичних даних, але я точно знаю, що у цей період був абсолютний пік звертань до психологів саме з приводу психосоматичних розладів. Ні перед тим, ні після того, хоча зараз різні психологічні служби ростуть, але такої кількості звернень як в середині 90-х більше ніколи не було. Страх перед хворобою, цей страх і був причиною багатьох реальних захворювань. Другий тип страху - це відмова від контролю ситуації. Якщо в 87 році люди хотіли, але не могли контролювати своє життя, то в 96 році виникла така ситуація, коли люди взагалі відмовлялися від того, щоб контролювати ситуацію. Тобто «якось воно буде». В психологічному плані виникла дуже глибока так звана «екстернальність», тобто відмова від того, щоб контролювати власне життя і передача відповідальності за контроль на інші інстанції, причому інші інстанції це теж дуже цікава річ. Коли в 96-97 році підліток класично відповідав: «Я не буду продовжувати навчання тому, що мені може лишилося жити всього 7-8 років, я хочу прожити ці роки весело». Це, звичайно, відмова від контролю. Дивіться, він передає цей контроль навіть не на державу, а на якусь міфічну уяву про те, що з ним буде. Це є наступним пунктом відмови від контролю виявився дуже тісно пов’язаним з відмовою від життєвих перспектив. Я пам’ятаю, як у 96 році разом з паном Саєнком на подібній конференції всі обговорювали одне питання, що найстрашнішим наслідком 96 року виявилася ситуація, коли і дорослі, і діти відмовилися від постановки перспективних життєвих завдань, життєва перспектива зникла. І звичайно, що на цьому фоні розвилася позиція соціального плану, це глибокий рівень єждивенських позицій, розвився комплекс жертви, це соціальний комплекс скоріш, ніж індивідуально-психологічний. Дуже широке розповсюдження отримала особова агресивність. Звичайно ми повинні брати до уваги, що 96 рік це п’ятирічний період, який співпав не тільки з постчорнобильським, але й з глибоким соціальним, економічним та іншими кризами. Але, незважаючи на це, в дослідженнях дуже чітко було виявлено, що не буває особового або соціально факторних криз, кризи завжди є поліфакторні і можна говорити про те, що на 96 рік ми отримали цілий континуум кризових суспільств, де механізм їхнього життя вів до того, що вони повинні були стати постійною самопоглиблюваною кризою. На той час це виявлялось найбільш важким наслідком, і ми можемо говорити про те, що центр тяжіння змістився від індивідуально-психологічних до соціально-психологічних наслідків.

І нарешті дуже коротко про останні результати 2004 року. Тут знову ж таки дуже сильно були здвигнуті параметри. Якщо говорити про індивідуально-психологічні наслідки, то певно, що нам потрібно говорити про таке. Перш за все, це зміна страхів. Страхи почали мати латентний прояв, це дуже цікаві страхи, тому що всі переживають не за своє здоров’я, а за стан здоров’я своїх родичів. На рівні молодих людей це проявилося в дуже важкій формі. Перш за все вони дуже занепокоєні станом здоров’я своїх батьків, тому що вони покладаються на … вони дивляться на своїх батьків і думають, що вони зараз почнуть хворіти і помирати. А з іншого боку молоді люди зараз бояться народжувати, тому що вони бояться, що будуть проблеми зі здоров’ям новонароджених. Пов'язаний з цим дуже цікавий феномен неадекватної оцінки. За нашими даними як би не було це парадоксально, населення Чорнобильських регіонів оцінюють ситуацію після 20 років більш оптимістично, ніж жителі сусідніх непостраждалих регіонів. А взагалі це дуже невротична реакція. Нам потрібно зробити вигляд, що все добре, тоді може щось і буде добре. Третій момент, дуже важливий у характеристиці сучасних наслідків, це зворотна хвиля цих піків інфернальності. Якщо у 96 році люди відмовлялися від контролю, то тепер навпаки, вони надто інфернальні, тобто ця інфернальність, приписування джерела контролю власно тільки собі, вона дуже зле вплинула на людей, бо вони почали переймати всю відповідальність за те, що відбувається, на себе. І вони зараз говорять про те, що ми відповідальні за все те, що зараз відбувається. Це те ж не є дуже позитивним у психологічному плані. Позиція нарешті зберігає та поглиблює песимістичне ставлення до можливості реалізації власних життєвих планів.

Це приблизно ось така картина. Ми таку картину маємо за динамікою психологічних досліджень. Якщо підбити загальний підсумок, то я взагалі впевнився в дуже негативному результаті, пов’язаному з тим, що вся динаміка 20 років привела до того, що демонструється дуже сильна здатність адаптуватися, яка характерна для нашого населення. Адаптація до умов життя. Це є адаптація психологічна, але на рівні активному, на рівні соціальному нічого не відбулося. За ці 20 років ми повернулися до точнісінько такого ж способу життя, як і перед Чорнобильською катастрофою. Але ж при тлумаченні внутрішніх страхів і… Я можу сказати, що є така аналогія, що на сучасному етапі наслідки Чорнобильської катастрофи можна порівняти з традиційними переживаннями людей, які зайняті у таких видах діяльності, які пов’язані з постійним ризиком, наприклад, шахтарі. Вони знають про постійну небезпеку, але вони звикли до цієї постійної небезпеки, вони звикли до цього ризику, вони сприймають його як належне. Тепер ми сприймаємо можливість катастрофи, в тому числі як і можливість ядерної катастрофи, як щось таке не дуже незвичне, з того боку, що «Ну що ж, ми й це можемо перетерпіти». Дуже песимістичні висновки, то що будемо чекати наступної катастрофи?

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка