Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка12/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30

МОЙ СОСЕД – ПОЛИВАНЦЕВ БОРИС АЛЕКСАНДРОВИЧ
Дмитриев Станислав, ученик 9-А касса

Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права


Поливанцев Борис Александрович родился 10 мая 1926 года. В 17 лет добровольно ушел защищать свою Родину. Прошел длинный путь от Харькова до Винерной (штат в Австрии). Войну начал в артиллерийской разведке, выходя, на нейтральную полосу (это между «нашими» войсками и немецкими), корректировать огонь артиллерии. Были случаи, когда приходилось вызывать огонь на себя. Так складывалась обстановка. У нас был твердый закон – сам погибай, а товарища выручай. У нас был момент, когда перебило связь между командиром батареи и разведкой. С огневого рубежа и до разведчиков провод тянул он, когда прервалась связь, Борис Александрович находился на наблюдательном пункте. Мы с напарником пошли на устранение обрыва. В это время немцы прорвали оборону, и вышли в тыл, а мы этого не знали. Связь нужно было тянуть по свободному участку, он знал прекрасно, где их тянул, а тут вдруг они потянулись через кусты, его это насторожило, он дернул за провод, думал, возможно, взрывной волной забросило за кусты. Но провода не потянулись. До кустов было метров 30. Немцы зашли к нам в тыл, перерезали связь и залегли в кустах. Они знали, что кто-то должен прийти ремонтировать. Когда мы остановились, они выскочили из кустов, их было трое, направили автоматы на нас и что-то кричали нам. Он был впереди, а напарник шел за ним. Напарник дал очередь по немцам, и он только увидел, как завалился немец, здоровый такой, рыжий. Мы вместе открыли огонь, они попадали, но один остался живой. Но место было ровное, и спрятаться негде было, мы тогда рванули назад, а немец запустил по нас гранату, и после разрыва он почувствовал боль в ноге. Это его ранило первый раз. После госпиталя опять фронт, снова разведка, и за «языком» лазил в тыл, было хорошее и плохое. Было и второе ранение. Случаев на войне было много, можно написать целую книгу и не одну. У него три боевых награды, а остальных медалей самое малое полтора десятка. Прослужил в рядах Красной Армии с октября 1943 года по июль 1951 год, в звании старшина. Пошел в армию в 17 лет, а вернулся в 25 лет.

«ЦІНУЙТЕ, ЩО МАЄТЕ…»
Дмитроченко Діана, учениця 11 класу Вільшанської загальноосвітньої школи

I-III ступенів Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., учитель української мови
Сьогодні мало залишилося в живих ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але є інше покоління, на яке війна вплинула ще більше. Це покоління, якому війна затьмарила дитинство. Їх так і називають – діти війни.

Хтось скаже: подумаєш, діти війни! Адже їм не доводилося воювати самим, стріляти з гвинтівок, сидіти в окопах і під вогнем витягати поранених з полю бою. Але життя дітей війни було не менш важким, ніж у ветеранів.

Замість дитячих пісеньок діти війни чули розриви бомб, замість чистого неба бачили літаки-бомбардувальники. Вони росли без красивого одягу й зручного взуття. Добре, якщо було хоч якесь вбрання. У половини цих дітей війна відняла батьків, бабусь і дідусів, братиків і сестричок. Таке горе не порівняти ні з чим, ні з якими іншими стражданнями. Що відсутність якихось речей, якщо втрачені рідні люди!

Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати, нікому було виконувати їхні забаганки. Адже їхні батьки або воювали, або трудилися з ранку до вечора, щоб країна могла перемогти у війні. Або батьків уже не було… Часто в 14-15 років діти війни вже самі починали працювати, як дорослі: на заводах, у полі, на фермі або в госпіталі.

По сусідству зі мною самотньо живе Овчаренко Петро Тихонович. На перший погляд звичайна людина. Тільки пильно придивившись у його очі, розумієш, з якими життєвими труднощами йому довелося зустрітися.

Петро Тихонович народився у 1936 році у селі Маньківка (сьогодні про існування цього села нагадує тільки кладовище). Ріс веселим допитливим хлопчиком, влітку босоніж бігав стернею скошеного поля, взимку вигрівався на теплій лежанці, слухаючи казочки матусі. 1941 рік перекреслив щасливе дитинство. І, навіть, чотирирічна дитина вмить подорослішала.

«Звичайно, під час війни я був маленьким, але добре пам’ятаю початок війни, окупацію, визволення, кінець війни. Село Маньківка до війни було багате. У кожній хаті були чорні, круглі радіорупори, а в центрі села потужний гучномовець, і з нього ми почули інформацію з Москви про початок війни.

Почалася мобілізація. Багато добровольців з села вистроїли в колону. Повсюди плач, крики, бо всі розуміли, що для багатьох сімей це останнє побачення. А потім мало не кожного дня плач то в одному дворі, то в іншому.

У селі залишилися переважно жінки, діти та старі люди. Роботи було багато, основним гаслом стали слова: «Усе для фронту, усе для перемоги!». Тяжкий тягар упав на плечі наших жінок, а їхніми єдиними помічниками були ми – діти. На війні швидко дорослішають. Не оминуло це і нас. Разом із старшими багато працювали на полі, допомагали по господарству, намагалися їх підтримати та розрадити.

Найстрашніше було мені пережити голод. Їсти хотілося весь час. Улітку було простіше: на буряках ставили коритчатка і наливали патоку, а через деякий час прибігали й злизували її. За радість був і шматочок макухи»

В очах старенького з`являється сльоза: «І малі, і голодні…». Він замовкає на деякий час, сидить, хитаючись, та пильно вдивляється в далечінь, ніби повертається в ті часи. Важко даються йому ці непрості спогади. Через деякий час повертається до розмови.

«Прожили то прожили, тільки як прожили… Мені б хотілося, дитино, щоб ті страшні часи ніколи і нікого не спіткали. Війна – це велика трагедія, це смерть рідних і близьких, це розруха, голод, це страждання і тяжкі зусилля для відбудови розбитого і знищеного ворогом. Живіть у мирі та злагоді, любіть батьків, людей, поважайте старших, а над усе цінуйте, що маєте та бережіть мир».


ВАЛКІВЩИНА У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. ГЕРОЇ ВАЛКІВЩИНИ
Докучаєва Валерія, учениця 10-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 40 Харківської міської ради Харківської області

Керінвик: Півненко Тетяна Олександрівна, педагог-організатор
Наприкінці вересня 1941 року Валківщина стала близьким тилом червоної Армії.

У Валках і в навколишніх селах розмістилися військові шпиталі. Усе працездатне населення копали окопи і протитанковий рів поблизу села Литвинівка.

У вересні – на початку жовтня 1941 року у Валках спішно почали готувати ударні групи для боротьби з ворогом у підпіллі. В цей час було створено Високопільський партизанський загін.

Наприкінці вересня 1941 року бої йшли на південних підступах до нашого району. 24 – 27 вересня 1941 року бійці танкового батальйона під командуванням капітана В.Г.Богачова на три доби затримали наступ 57 німецької піхотної дивізії.

9 жовтня 1941 року фашистські загарбники вдерлися у Валки і довгих 23 місяці тривала німецька окупація Валківщини.

На території краю протягом цілого року діяв партизанський загін, сформований в с. Нова Водолага..

На фронтах Великої Вітчизняної війни билося більше 650 огульчан, з яких 219 загинули смертю хоробрих, 235 - нагороджені бойовими орденами і медалями.

У лютому 1943 року почався невдалий наступ частин Червоної Армії на Валки. 25 лютого 1943 року розгорілися бої поблизу села Огульці.

Остаточне визволення Валківщини розпочалося у вересні 1943 року. 7 вересня були визволені Старий Мерчик, Добропілля, Огульці. В результаті жорстоких боїв 16 вересня 1943 року Валки були визволені .

У братській могилі, яка знаходиться на території села, покоїться прах 277 радянських воїнів-визволителів, полеглих в боях з гітлерівськими загарбниками.

Серед видатних людей села Огульці Валківського району за часів подій Великої Вітчизняної війни можна виділити наступні героїчні постаті:


  • Дзюба Іван Михайлович (01.04.1918 с. Огульці – 26.07.1995, м. Щепково Московської області) - військовий діяч, льотчик, полковник авіації, Герой Радянського Союзу;

  • Яцина Микола Омелянович (28.05.2014 - 02.01.1965) – повний кавалер Ордена Слави.


Мені є ким пишатись!
Доля Софія, учениця 5-А классу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

№ 88 імені О.Г. Зубарева Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Міцай Олена Владиславівна, учитель історії,

Ісаєнко Наталія Іванівна, учитель української мови та літератури


Чим далі від нас роки Великої Вітчизняної війни, тим важливішою стає робота з увіковічення пам’яті, збереження спогадів про той час, про людей, які захищали нашу Батьківщину. Світ подвигу не вичерпний, і все в ньому пов’язано міцними нитками.

Ми, нове покоління, яке виросло без війни, прийняли життя, дорогою ціною відвоювали, прийняли з подякою та незмінною пам’яткою про війну з повчанням наступним поколінням, які прийдуть у цей світ.

Чи збережеться пам'ять про солдатів – фронтовіків, які брали участь у Великій Вітчизняній війні, та чи будуть згадувати про них наші внуки й правнуки, залежить тільки від нас із вами.

Тому мені дуже хочеться розповісти про мого прадідуся Івана Даниловича Корчинова, який, будучи зовсім юним, став учасником бойових дій тієї жорстокої війни.

Мій прадідусь народився 27 січня 1925 року. в селищі Тетлега Чугуївського району Харківської області.

Шістнадцять років було прадідусеві Іванові, коли почалася війна.

Йшла весна 1943 року. Кожен мріяв про перемогу, але всі знали, до неї ще далеко й потрібно подолати багато чого.

У години затишшя між наступами доводилося танкістам - розвідникам, часом відразу ж після бою, за наказом генерала армії Шумилова йти в розвідку.

- Бувало, викличе генерал до себе, - згадував І.Д. Корчинов, - і скаже просто: "Знаю, що втомилися, але я - «сліпий». Потрібен «язик». Зробіть, хлопці ". І розвідники йшли «полювати».

- Маскували зазвичай надійно. Заляже будь-хто в стороні - і зіллється з землею. Вечеря у німців завжди була об одинадцятій вечора, розповідав Іван Данилович.

- До цього часу ми вже вдвох чи втрьох на своїх постах. Пам'ятаю, якось раз іде фашист з казанком до річки один, розмахує ним. Ми з напарником стрибком до нього - удар ребром долоні по шиї. І раптом майже поруч – звуки гармоніки. Шепнув товаришу: «Тримай», а сам присів за кущ і вичікую. А той уже поруч. Стукнув і його. Він обм'як, ковзнув по мені своєю рукою, в якій затиснута була гармоніка. Я не розгубився: однією рукою волочу німця, інший - гармоніку до губ, пілікає потихеньку. Мотивчик був якийсь знайомий. Так благополучно і дісталися до своїх. Один, правда, мертвим опинився. А другий дав цінні відомості. Вони допомогли в наступній операції. А мене незабаром нагородили медаллю "За відвагу".

Корчинов І.Д. був учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни з лютого 1943 р. по травень 1945. Воював розвідником: з 20 лютого 1943 по 18 червня 1943 р. в складі 104 -ї окремої стрілецької бригади на Південно-Західному фронті; з 18 червня 1943 по 25 січня 1944 р. у складі 1059 -го стрілецького полку 297 -ї стрілецької дивізії на 2 -му Українському фронті. З 25 січня по 4 червня 1944 р. - курсант прискорених курсів молодших лейтенантів при 7-й гвардійській Армії за спеціальністю розвідник. З 4 червня 1944 р. по 26 травня 1946 р. – командир взводу пішої розвідки у складі 12-го стрілецького полку 53-й стрілецької дивізії на 2-му Українському фронті й Одеському військовому окрузі. У травні 1946 р. звільнений до запасу у званні лейтенанта.

Нагороджений орденами: Слави III-го ступеня, Червоної Зірки, Олександра Невського, Вітчизняної війни II -го ступеня; медалями: "За відвагу", "За взяття Відня", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. " та іншими ювілейними медалями.

Додому старший лейтенант І.Д. Корчинов повернувся через три роки після війни. Одружився. А коли вирішив іти на роботу в ковальський цех ХТЗ, його дружина Раїса Олексіївна не заперечувала. Так і працював у ковальському цеху Іван Данилович. І на заслужений відпочинок пішов звідти.

Але не всидів вдома колишній фронтовик, пенсіонер, прийшов працювати на Чугуївський завод паливної апаратури і кілька років сумлінно працював вантажником в автоматному цеху N 2.

За сумлінну працю заохочувався подяками, грошовими преміями. Присвоєно звання "Ударник комуністичної праці", нагороджений медаллю "За доблесну працю.

Ветеран війни й праці. Проживав у м. Чугуїв по вулиці Мічуріна в будинку 9. Помер 28 березня 1991 р. Похований у Чугуєві на Преображенському цвинтарі.

Є що перейняти від нього його дітям - Ліні й Володимиру, є чим пишатися дружині. Любили й свого дідуся й троє внучат. Вони часто задавали йому різні питання. І, відповідаючи їм, дивився прадідусь Іван Данилович відразу помолоділими, живими очима у своє минуле. І воно підказувало йому відповіді.

23 роки немає вже мого прадідуся, та я пишаюся тим, що він воював у роки Великої Вітчизняної війни, не жаліючи свого життя. Мені про нього розповідали бабуся та мама. Навіть вийшла книга «Воскреси меня в сердце своем», де розповідається про прадідуся Івана. Я дуже рада, Що всі дізналися проте, яким героєм був мій прадідусь Іван Данилович Корчинов.
«МЫ ВСЕ – РОДОМ ИЗ ОДНОЙ ПОБЕДЫ…»
Доля Владислав, учень 9 класу Червонодонецької гімназії

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Вишненко В.П., учитель історії
70 лет отделяют нас от Великой Победы. 70 мирных лет…

А ведь помнит ещё Шебелинская земля кровопролитные бои 1942-1943 гг., и кажется мне, что и сегодня не смолкает это долгое эхо войны. В окрестностях находят пробитые солдатские каски, котелки, гильзы от патронов и снарядов, полуистлевшие от времени солдатские ботинки небольшого размера: по сути ведь многим бойцам, попавшим в 42-м в кровавую мясорубку, едва исполнилось 17-18 лет…

Село Копанка. Весной 42-го шли бои за высоту 162. Сегодня здесь возвышается величественный обелиск с высеченными на нем именами защитников украинской земли и надписью: «Тут поховані воїни радянської армії, які загинули в бою з німецькими загарбниками при визволенні села Копанка 5 лютого 1943 року». И не счесть имен, высеченных на этом камне.

«Мы, бравшие эту высоту, – рассказывает бывший сапер-разведчик Анатолий Филиппович Вишневский, – тоже могли бы остаться лежать здесь. Но живые, как щитом, закрывались телами погибших боевых друзей, и буквально по сантиметру, пядь за пядью, двигались к цели, чтобы наша армия смогла пойти в наступление». «Со взятия этой высоты и началось изгнание фашистских захватчиков с земли Шебелинской, – говорят солдаты той войны. – И сколько тут полегло наших, даже трудно себе представить…»

Боевые действия продолжались, пядь за пядью воины 228 стрелковой дивизии освобождали нашу землю.

Не менее кровопролитные бои развернулись у села Дальняя Шебелинка. Погибших при освобождении села воинов похоронили на деревенском кладбище…

Прошли годы… К 20-летию Победы останки защитников Шебелинки были перезахоронены в Червоном Донце, у Вечного огня. На месте захоронения в Дальней Шебелинке и сегодня высится за скромной оградкой обелиск с начертанными на нем словами: «Вечная слава героям 1941–1945 гг.».

Сегодня памятник Воину освободителю в Червоном Донце представляет собой архитектурный ансамбль: над местом захоронения Неизвестного солдата расположена большая площадка, в её центре горит огонь Вечной славы. А выше, над могилами воинов-освободителей Шебелинской земли, установлены пилоны в центре которых находится внушительная скульптура «Солдата Победы» в наброшенной на плечи плащ-палатке с поднятым автоматом. Символична и фигура ребёнка, которого держит солдат-освободитель на руках. Это ребёнок грозных военных лет, представитель поколения ради которого совершён Бессмертный подвиг. За гранитными пилонами строгие ели, защищающие вечный сон наших солдат.

70 лет отделяют нас от Великой Победы. 70 мирных лет…

Но и сегодня мы трепетно относимся к памяти о войне. Мы чтим павших, и оказываем знаки величайшего уважения оставшимся в живых ветеранам, их родным и близким.

9 мая 2010 года стало знаменательной и одновременно горькой датой в истории семьи Бетчер из Северной Осетии…

С 1942 года хранится в семейном архиве Бетчер похоронка, которая пришла на имя родителей Нелли Бетчер: «Ваш сын лейтенант Бетчер Виктор Наумович, зам. командира батальона 975 стрелкового полка, в бою за Социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество, был убит 12 марта 1942 года и похоронен у села Дальняя Шебелинка Харьковской области». Так складывались жизненные обстоятельства, что родителям не довелось побывать на месте гибели сына. Нелли, совсем не помнившая старшего брата, все эти годы просто надеялась, что однажды случится чудо, и он обязательно вернется целым и невредимым. И мечтала о том, как круто изменится после этого их жизнь… А точка на географической карте под названием «Дальняя Шебелинка» так и продолжала оставаться далекой и незнакомой, пока она не решила в какой-то момент отправить письмо-запрос на Украину. Было это в феврале 2010 года, а уже в марте пришел ответ за подписью Черводонецкого поселкового головы Анатолия Петровича Наздрачова в котором он пригласил Нелли приехать в Червоный Донец.

…И вот она посреди деревенского кладбища у обелиска с начертанными на нем словами: «Вечная слава героям 1941–1945 гг.». «Именно здесь, – уточняет Анатолий Петрович, – и был похоронен ваш брат. А потом останки защитников Шебелинки были перезахоронены в Червоном Донце, у Вечного огня». Тишину вокруг нарушает только щебетанье птиц. Кружит голову запах буйно цветущей сирени. А над головой – такое ясное, такое безоблачное небо, что невозможно даже представить, какие здесь шли кровавые бои, ставшие для немцев непреодолимым препятствием, а для наших – последним днем жизни. На память Нелли Бетчер приходят выученные почти дословно строчки из письма, писавшегося именно здесь, под непрекращающимся огнем противника: «Здравствуйте, родные и близкие лейтенанта Бетчера Виктора Наумовича… Ваш сын был назначен в нашу батарею в должности зам.командира. С первых дней прибытия он показал себя как способный командир, пользовался большой любовью красноармейцев и командиров, но 12 марта в 7 часов утра в селе N. был жестокий бой, он находился возле орудий, на которые фашисты пустили 18 танков и два батальона пехоты. Но Ваш сын не дрогнул и дрался как герой нашей Родины. Он подбил 3 фашистских танка и остановил продвижение остальных. Но вражеский осколок от снаряда вырвал навсегда из нашей среды любимого командира – героя. Рядом с ним также геройски погиб красноармеец Бутузов. В результате смелости и отваги вашего сына вражеская атака была отбита с большими для них потерями. Он похоронен в селе Дальняя Шебелинка Балаклейского района Харьковской области… Командир батареи Александр Андреевич Муратов».

И вот теперь на этом самом пятачке, возле той самой братской могилы, у того самого окопа, где лейтенант Александр Муратов нашел силы, время и мужество написать её родителям подробное письмо, стоит его родная сестра.

Отгремели залпы праздничного салюта, Нелли Бетчер возвратилась домой. Но на братской могиле, где похоронен её брат теперь есть горстка земли из Северной Осетии, а на могиле их родителей земля, навеки укрывшая их сына.

70 лет отделяют нас от Великой Победы. 70 мирных лет…
НЕ ЗІГНУЛАСЬ В ЧАСИ ЛИХОВІСНІ
Дорохова Ольга, Дорохов Євген, учні 9-А класу

Балаклійської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

Балаклійської міської ради Харківської області

Керівник: Подольська Алла Федорівна, учитель географії


22 червня 1941 року мирне життя було порушене – розпочалася Велика вітчизняна війна. З перших дніввійни на фронт пішлоблизько 14 тис. жителів району.

З фронтів надходили тривожні вісті. Літаки з чорною свастикою на крилах, бомбардуючи Харків, почали з’являтися над Балаклією. У ці дні балаклійці передали військам 28 автомашин, 41 трактор, 3217 коней та 834 вози. Сіла за штурвал нічного бомбардувальникам ужня балаклійка П.П.Прасолова, яка героїчно воювала в складі жіночого Таманського полку. Пілот П.П.Прасолова зробила 426 бойових вильотів. Минуло небагато часу, і ця хоробра жінка булла удостоєна високих урядових нагород.

Пішли на фронт і орденоносці С.С.Шишкін, активний учасник громадянської війни, П.П.Горбуль, герой боїв з японськими самураями біля озера Хасан.

Коли майже всі працездатні чоловіки взяли у руки зброю, на плечі жінок, старих і підлітків лягли турботи по господарству та забезпеченню фронту всім необхідним. Вісім тисяч жителів міста споруджували протитанкові рови, окопи на берегах Дінця та інших танконебезпечних напрямках. Копали вдень і вночі, навіть тоді, коли над головами кружляли фашистські стерв’ятники.

У ворога "88 точка" (такою булла Балаклія через стратегічні військові об’єкти) значилася на особливому рахунку. Не булотакої доби, щоб "Юнкерси" не скидали свій смертельний вантаж на арсенали, а коли невдало потрапляли у ціль, бомбардували навколишні села і місто.

У Балаклії бувстворений винищувальний батальйон, який ніс патрульну службу, а коли ворог наблизився до міста, влився до ЧервоноїАрмії.

24 жовтня 1941 року фашисти з’явилися в передмісті Балаклії – селищі Лагері.

Та місто не здавалося. З кінця жовтня, весь листопад і початок грудня його захисники, воїни 44-ї і 270-ї стрілецьких дивізій, вели кровопролитні бої з ворогом.

У цей час у лісах на правому березі Дінця розпочав бойові дії партизанський загін №10. Він буворганізований ще в серпні 1941 року. Командиром загону був призначений колгоспний агроном Микола Вербицький, комісаром – Іван Пилипович Колотилов, секретарем парторганізації - Іван Кузьмич Разіньков. У йогоскладі воювали Т.І.Козуб, Т.Н.Коновал, І.Т.Коновал, Г.І.Кравченко, Ф.М.Тарасенко, І.І.Горлач, К.О.Винник, П.А.Білокопит та інші - всього 29 чоловік.

Перша сутичканароднихмесників з фашистами, яківислалирозвідку до Мілової та Лагерів, відбулася 25 жовтня.

9 грудня ворог вдерся до міста. З часу окупації і до 22 травня 1942 року народні месники Балаклії воювали з ворогом у складі військ 6-Ї армії генерала А.М.Городнянського.

Як і скрізь на окупованій радянській території, німці почали з арештів, розстрілів мирних людей, пограбувань, руйнувань. Вони спалили, перетворили в руїни Будинок культури, приміщення держбанку, школу медпрацівників, інші споруди.

За час свого "господарювання" окупанти розстріляли 200 балаклійців, 378 юнаків і дівчат загнали на каторгу до Німеччини.

Бої за визволення Балаклії почалися 5 лютого 1943 року, коли з’єднання 6-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Ф.М.Харитонова увірвалися на її східну околицю. Особливий героїзм у боях за місто виявили бійці й офіцери 172-ї, 263-ї стрілецьких, 35-ї стрілецької гвардійської дивізій та інших військових частин. Радянське Інформбюро 7 лютого 1943 року повідомляло: "6 лютого на Україні наші війська в результаті жорстоких боїв оволоділи залізничною станцією Лисичанськ, містом і залізничною станцією Барвінкове, містом і залізничною станцією Балаклія".

У ніч на 8 лютого велике угруповання ворога, яке залишилось у тилу наших військ, зробило спробу прорватися через Балаклію на Харків. У районі так званого Торохтієвого мосту і на вокзалі зав’язався останній, найбільш кровопролитний бій за місто. У ньому брали участь тилові підрозділи 172-ї стрілецької дивізії, які залишились в місті, до них приєднались бійці партизанського загону №10. Навіть бувалі солдати і офіцери, сам командуючий армією Ф.М. Харитонов, оглядаючи поле бою, говорили, що не бачили такого страшного побоїща. Наневеликому відтинку шляху залишилися понад 500 убитих ворожих солдатів і офіцерів, до сотні коней. Багато військової техніки.

У боях за місто Балаклію відзначилися бійці гвардійської кавалерійської дивізії. Насмерть стояли кіннотники, а місто німцям не віддали. На його вулицях героїчно загинув комісар 15-го стрілецького корпусу полковник І.М.Ростовцев, лейтенанти Л.С.Алієв, К.М.Муканов. На честь їх названі вулиці міста, а центральна площа міста носить ім’я Івана Микитовича Ростовцева.

8503 балаклійців не повернулися з Великої Вітчизняної війни і їхні прізвища занесені до "Книги пам’яті" Балаклійського району.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка