Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка13/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30

ОБПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ ДИТИНСТВО
Доценко Геннадій, учень 11 класу Лиманської загальноосвітньої школи І –ІІІ ступенів

Зміївської районної ради Харківської області,

вихованець історико-краєзнавчого гуртка Зміївського ЦДЮТ

Керівник: Рябуха Людмила Миколаївна, учитель історії


Моя бабуся, Доценко Віра Василівна, народилася 6 квітня 1935 року в селі Лиман Зміївського району Харківської області. Моя бабуся Віра (а у 1941році – шестирічна дівчинка) була найстаршою дитиною в родині, тому на її плечі лягли всі турботи з виховання двох менших дітей. Віра доглядала сестру Марію і братика Івана, допомагала матері по господарству. Вже після війни народилося ще троє дітей – Надія, Ніна та Сергій.

Тяжкими були роки дитинства Віри Василівни. Часто, зі смутком у голосі, згадує бабуся про початок Великої Вітчизняної війни, про несправедливість, якої натерпілися вона та її родина від окупантів, про смерть маленької сестри Марії, про звільнення села та повернення батька з фронту.

Нам, сучасним дітям, важко уявити події того далекого часу. Тож, мабуть, спогади дітей війни – наших бабусь і дідусів про їхнє обпалене війною дитинство є єдиною можливістю відтворити, хоча б частково, картину воєнної доби, побачену дитячими очима.

Після оголошення про напад Німеччини на Радянський Союз 21 червня 1941 року батько моєї бабусі Василь Трохимович був мобілізований на фронт, мати Галина Пилипівна залишилася з трьома малими дітьми та двома старенькими батьками.

Щоб не втратити безцінні зернятка живої історії, я записав спогади моєї бабусі про її дитинство у формі інтерв’ю.

Ось деякі спогади моєї бабусі: «Моя мама була гарною господинею, тому німці, скуштувавши домашнього хліба з нашої печі, примусили маму випікати хліб на всю ту кагалу, що квартирувала час від часу у нашій хаті. Увесь свіжий хліб німці забирали, але одного разу мама вирішила сховати хлібину, щоб нагодувати нас, дітей. Утрьох ми якраз сиділи на печі. Хлібину мама поклала мені, найстаршій, під подушку, сподіваючись, що німці хліб у дітей не шукатимуть. Але німець, нахабно посміхаючись, підійшов до мене, забрав свіжий пухкий духмяний хліб, а мені дав сухе галетне печиво. Отакий собі обмін. Я заплакала, бо злякалася дуже-дуже, мабуть не за себе, а більше за маму, бо німець щось грубо белькотів мамі, кричав на неї. Та все цього разу минулося тільки моїми слізьми та сміхом німецьких солдатів.

А от брату Івану пощастило менше. Коли німці обідали у нашій хаті, ми, діти могли вкрасти трішки масла. Я брала невеликі шматочки, це було непомітно. А Іван схопив більший шматок. Німецький солдат це помітив, побіг за моїм братом, але Івану вдалося сховатися на печі. Німець довго кричав, шукав Івана по хаті, питав у мене про брата. А брат цокотів з переляку зубами у мене за спиною під ковдрою на лежанці.

Наше село звільнили ранньої весни у 1943 році. У нашому дворі, впала бомба й від вибуху не тільки колодязь впав, сталося страшне лихо – наша хата наполовину завалилася. Всі мої рідні залишилися тоді живими, бо врятувалися у погребі. А от моя менша сестра Марійка померла від пневмонії після війни, бо не минулося малій дитині сидіння в холодному сирому приміщенні. Так ми і жили у напівзруйнованій хаті, аж поки мій батько не повернувся після Перемоги з фронту додому.

Бабуся мені розказала зовсім не багато про своє дитинство, обпалене війною, але з її розповіді я дізнався багато повчального. Я зрозумів, який це був складний і страшний час, як страждали ні в чому невинні діти.

Моїй бабусі важко згадувати події Великої Вітчизняної війни, що відклалися в пам’яті шестирічної дитини. Інколи вона плаче, в неї «стрибає» тиск, деякі події важко повністю відновити, бо пройшло вже багато часу. Незабаром бабусі виповниться 79 років. Вона народила і виховала двох синів, опікується п’ятьма онуками та двома правнуками. Бабуся не забуває тих страшних подій, що сталися під час німецької окупації, а я не маю права не знати про дитинство бабусі і тисяч таких як вона дітей війни. На своїх тендітних плечах, коштом свого здоров’я та життя вони відновили повоєнне господарство, побудували наше сьогодення, допомагають нам добрим словом і мудрою порадою щодня. Не забуваймо про них, адже це так просто – поговорити з рідною людиною, посміхнутися їй, обійняти і сказати: «Спасибі, бабусю, що Ви в мене є».


Василь Ковшар – легендарний морський піхотинець з Слобожанщини
Дріль Дарія, учениця 11-А класу Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

№ 12 Куп’янської міської ради Харківської області,

вихованка гуртка «Юні музеєзнавці»

Керівник: Дубовецька З.І., вчитель історії, вищої категорії,

керівник гуртка«Юні музеєзнавці»
В шкільному музеї бойової слави на чільному місці зберігаються 3 фотокартки нашого земляка, 1921 року народження, зроблені в різні періоди його життя. Мене зацікавило зовсім юне обличчя юнака зі світлими очима в морській формі і я вирішила дослідити його бойовий та життєвий шлях.

Саме таким 20-ти літнім хлопцем був Василь Павлович Ковшар, коли розпочалася жорстока війна з німецькими окупантами.

Не дивлячись на мобілізаційну відстрочку, так як він працював у вагонному депо, у вересні 1941 року він пішов на фронт добровольцем. Його направили служити в Севастополь , зарахувавши в курсантом морської школи.

А ворог в цей час рвався до Севастополя. Через місяць навчання курсантів-добровольців кинули на Дуванкойську височину, що за 23 кілометри від міста, прикривати з гори стратегічно важливу дорогу.

Після штурму висотки в живих залишилось 12 бійців 18-го батальйону морської піхоти, серед яких був і Василь Ковшар.

7 листопада 1941 року групка моряків, розділившись на 2 групи вступила в смертельний бій з 23 –ма німецькими танками, відбила всі атаки, знищила 14 танків, решта втекла. Загинули майже всі: залишився тяжко поранений в голову та хребет, контужений В.Ковшар, якого засипало у воронці землею та камінням. Його відкопав ранений командир і вони з останніх сил поповзли в сторону міста, поки їх не підібрали санітари та доставили до шпиталю.

Він вижив, підлікувався і знову напросився на передову. Під час боїв на Мекензієвих горах, виявив та знешкодив ворожу засідку. Знову був ранений, Недовго лікувався і знову пішов в бій.

Севастополь залишив в числі останніх. В лютому 1943 року добровольцем приймав участь в десантній операції, на мисі Мисхако по звільненню Новоросійська. Їх катер був підбитий і моряки в льодяній воді пливли до берега, їх підібрали свої і направили на лікування в Геленжик.

Тільки на початку квітня 1943 року В.Ковшар в черговому десанті підмоги потрапив під Новоросійськ. Вони буквально вгризалися в клаптик відвойованої землі.

Через 5 днів запеклих боїв Василь знову отримав тяжку контузію і поранення в хребет і більше як на рік потрапив до шпиталю.

Додому повернувся Інвалідом І групи зі страшним діагнозом – атрофія нижніх кінцівок, часткова втрата зору. Попереду були довгі роки лікування в санаторіях, Харківському інституті ортопедії та, нажаль, хвороба була невідступною, як панцир скувала його тіло. Він міг або лежати, або стояти, навалившись усім тілом на милиці.

Та не здавався загартований в боях матрос. Тяжко прикутий до ліжка, він до останнього подиху не йшов у відставку, став активним борцем за справедливість. Замість гвинтівки взяв у руки перо. Став активно працювати з місцевою, обласною,республіканською, всесоюзною пресою.

У своїх замітках писав про героїв війни, про бюрократичну несправедливість ,про черствість. До нього фізично немічного люди йшли за порадою, за допомогою, шукали захисту. З ним листувалися десятки шкіл,військових кораблів і частин. Молодь черпала у нього силу духу, любов до життя і Вітчизни.

Свою роботу я присвятила тим, хто зневірився в славі, патріотизмі українських людей, тим хто заявляє на весь світ, що «ми перемогли б у війні і без українців». А що тоді для них 10 мільйонів наших дідів і прадідів, які захищали Севастополь, Сталінград, Курськ, Москву, Київ, Звільнили Європу від німецько-фашистських загарбників?...



ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ ОЧИМА ПІДЛІТКА
Дрозд Анна, учениця 8 класу Токарівської загальноосвітньої школи I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області, член гуртка Токарівського СБК

Керівник: Мешкова О.Б., директор Токарівського СБК
Для тих, хто в 1941 році був ще дитиною, усе, що було до 22 червня 1941 р., згадується з зусиллям. Найяскравіші дитячі спогади пов’язані для них з війною. Їм, сьогодні вже бабусям та дідусям, ніколи не забути той страшний час. Ніколи не забути і тяжко згадувати. Кроваво-червона лавина війни пройшлася по їхнім долям та знівечила їх, залишивши пам’ять на все життя.

Спогади дітей війни Токарівської сільради.

Гряник Клавдія Олександрівна, 14.04.1927 року народження: «Народилась у с. Добролюбівка, де і проживала під час війни. Батьки працювали в колгоспі. На початку війни людей охопила паніка. Через Добролюбівку відступали війська Червоної Армії. Їх було дуже мало. Коли прийшли німці, то почали у жителів села забирати харчі, але населення не чіпали. В період окупації працювала, доїла корів, скиртувала солому, молотила зерно. Німці примушували дуже багато працювати. Але самих німців ми майже не бачили. Поліцаї і старости давали накази від їхнього імені»

Глазунов Петро Андрійович, 05.11.1930 року народження: «Народився в с. Зайцівка, де і проживав під час війни. Батько та дядько загинули на фронті. В період війни ми з хлопцями пасли телят, овець, допомагали і в полі. Коли над нами пролітали літаки, ми кидали худобу, а самі ховалися по ярках. Бачив німців, які ходили по хатах у селі, лазили по горищах, заглядали по хлівах. Місцеве населення вони не займали. Про фронтові події ми дізнавались по радіо та один від одного»

Гайворонська Любов Герасимівна, 1926 року народження: «Проживала під час війни в селі Буряківка. Батьки працювали в колгоспі. Батько і дядько були членами Комуністичної партії. Коли дізналися про початок війни, були дуже стривожені. Через Буряківку під час відступу проходили наші війська. Населення хто чим міг допомагав воїнам. Коли прийшли німці, багато людей було в паніці, у відчаї. До німців ми відносилися з ненавистю. На початку евакуації працювала на окопах. І вся родина також рила окопи. Умови були надзвичайно важкі. Німців місцеве населення старалося уникати. Про партизан тільки чули, але їх не бачили»

Гряник Григорій Михайлович, 04.08.1930 року народження: «Перебував під час війни в селі Добролюбівка. Вчився у школі. Сім’я хотіла евакуюватися, але німці повернули нас назад. У Червоній Армії служили батько та два брати. На початку війни було дуже страшно, а потім всі чекали її кінця. В період окупації люди були дуже схвильовані, налякані появою німців. Але німців ми майже не бачили, вони у Добролюбівці не стояли. Та всі жителі знали, що працюють на німців. Нагадували про «новий порядок» гітлерівців староста та поліцаї. На початку окупації навчався, а потім працював у колгоспі. Партизан на власні очі не бачив, але інколи було чути про їхні дії»

Демченко Євдокія Степанівна, 14.03.1928 року народження: «Я жила під час війни в с. Буряківка. Родина залишилася на окупованій території, бо мати була вагітна перед родами, хворіла і не погодилась на евакуацію. Два брати воювали на фронті. Залишилися жахливі враження про перші дні війни. Але німців в Буряківці не було, бачила італійців, союзників Німеччини. Дуже боялася літаків. Поліцаї були жорстокі, крали у людей пшеницю, птицю. А староста залякував населення. Перед евакуацією боронували, сіяли на полях. Батьки також працювали у колгоспі. Умови праці були важкі. Запам’яталося, що під час «нового порядку» дуже багато працювала. Німці насильно ганяли на роботу. Ми чули, що партизани жили у навколишніх лісах, але не бачили їх»

Железняк Ганна Наумівна, 13.12.1930 року народження: «Народилася в с. Токарівка, на початку війни проживала в с. Нова Кутьківка. Працювала до війни на рядових роботах. Батько і брати були на фронті. Залишилися жахливі враження про війну. Дуже горювали, коли німці прийшли в село, а жінки і діти були беззахисні. Брат Григорій допомагав пораненим партизанам. Розвідники приходили і розказували про події на фронті. Я працювала в колгоспі дояркою. Умови були дуже важкі. Памятаю день, коли село Токарівка було визволено – 2 лютого 1943»

Корчма Ілля Іванович, 23.07.1927 року народження: «Народився в с. Калмиківка Старобільського району Луганської обл., де і проживав перед війною разом з матір’ю. На фронті воювали дядько та двоюрідний брат. Бачив німців, проходили через село, але місцевих жителів не вбивали. Було дуже страшно. Працював у колгоспі на ремонті тракторів. Примушували багато і важко працювати. Гітлерівський «новий порядок» згадую, як страшний сон»

Ковальова Віра Михайлівна, 18.01.1930 року народження: «Я все життя прожила в Токарівці. До війни не працювала. Після війни стала круглою сиротою. Під час війни по території села проходила частина Червоної Армії, в якій було дуже багато солдатів узбеків. Зупинялись вони і в нашій хаті. І мене пригощали солдатським пайком»

Кутько Меланія Степанівна, 1923 року народження. «Народилась у Волинській обл., в с. Хрибенок. На початку війни проживала у с. Токарівка. Була сиротою, працювала на фермі в селі. В 1942 році потрапила на роботу до Німеччини, німці силою зловили і відправили одну. Їхали через польські землі – Варшаву, Краків. Жила і працювала у хазяїна на селі. Поводився хазяїн погано, працювали важко і багато. Визволили нас у 1945 році. Додому поверталася довго. Здебільшого йшла пішки, іноді їхала»

Танцюра Ольга Петрівна, 06.09.1928 року народження: «Народилась в с. Токарівка. До війни допомагала в колгоспі – пасли влітку свиней. Коли розпочалася війна, ходила в 6 клас. Разом з однокласниками і жінками нас возили рити окопи до Валуйського району. Працювала під час війни підганячем. Коли у колгоспі орали поля коровами, то я їх підганяла, а за плугом їхали дорослі жінки…»

Удянська Раїса Тимофіївна, 30.07.1923 року народження: «Народилась в с. Зайцівка, де і проживала в період війни. В період війни було дуже тяжко. Робили багато, та все вручну. Косила в полі, в’язала снопи. Була і на окопах. Туди відвезли, а назад добиралися пішки 6 суток. В селі розбомбило школу . Ми жили біля школи, так і нашу хату також зруйнувало. І корову вбило – вона стояла у хліві. Пам’ятаю,що у яру німці розстрілювали двох чоловік, але ці люди були незнайомі, не з нашого села»

Ось і прогорнули ми книгу людської долі. Це був їх час, їх страждання, спогади, хвилювання – іншого вже не буде. Описуючи ці події, виникає відчуття, що ти прокручуєш плівку і на екрані з’являються мої односельці з їхніми надіями та переживаннями.

Дитяча підліткова пам’ять – чіпка і незрадлива. Вочевидь тому, що вперше відкриваючи для себе красу, а часом і потворність світу, людина ніби проектує дитячі враження на все своє майбутнє життя. А пізніше, вже на схилі віку, минуле постає знов у своїй неповторній первісності…
Я пам’ятаю! Я пишаюсь!”
Експедиційний загін Куп’янської гімназії №2 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Положивець Ольга Віталіївна, заступник директора з навчально-виховної роботи


Скоро 70 років, як закінчилась війна.

Війна. Просте слово. 5 літер. Але це біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, гіркота втрат, розлука, любов...

Страшні роки другої світової згадують ті, хто цю перемогу подарував світу, окропив її своєю кров’ю, заплативши життям однополчан, рідних і близьких. А ми пишаємося героями тієї, тепер далекої, війни і обіцяємо пам’ятати. Напевно, тому так і називається книга - «Я пам’ятаю! Я пишаюся!».

Ця книга - не зовсім звичайна. У неї багато авторів, і всі вони - діти, учні нашій гімназії. Дітям, що не знають війни, довелося з нею зустрітися в оповіданнях прадідів і разом з ними пройти дорогою людської біди.

На знак поваги до рідних, ми вирішили зібрати воєдино спогади про їх участь у Великій Вітчизняній війні. Щоб увічнити в пам'яті майбутніх поколінь безприкладний подвиг радянського солдата і радянського народу, проявлений в роки Великої Вітчизняної війни. Щоб молоді пам'ятали про Героїв.

Чому війна може навчити людину? Перш за все, цінувати мир та об’єднуватись заради нього, можливість бути поруч з близькими, а не чекати їх роками з фронту. Ветерани можуть розказати нам, яка страшна війна, наскільки кращий мир. Але їх стає все менше й менше. Так давайте пам’ятати про це, щоб великі і малі війни залишились в історії.

Пам'ять людська невмируща. Ніколи не перестануть боліти і страждати душі тих, хто був там, на війні, або хоча б чув про неї. У дитинстві, сидячи на колінах у дідуся, ми часто слухали про ті страшні події. Із роками біль не вщухає, а спогади, як і раніше, ранять серця.

Скільки залишилось понівечених війною людей, скільки зникло безвісти, скільки віддали своє життя за перемогу. Та ще більше тих, хто пам’ятатиме про це завжди! Бо ми проросли корінням у рідну землю, вона передала нам у спадок історію нашого роду і нескорений дух українців. Ваш подвиг вічний!

Зараз спостерігаємо за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий і лагідний. Знаємо, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим, чи лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба більше війни. Ніколи!

Ми, юне покоління, пам'ятаємо про героїзм радянських людей, дякуємо їм за те, що вони зробили для нас.


Бойовий шлях визволителів Сахновщини в роки Великої Вітчизняної війни
Жарова Юлія, учениця 11-А класу Сахновщинської гімназії,

вихованка Сахновщинського будинку дитячої та юнацької творчості

Сахновщинської районної ради Харківської області,

Керівник: Перкіна Світлана Федорівна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Історичне краєзнавство»
22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна.

Перші бомби жителі Сахновщини почули вже у вересні 1941року. Район перейшов на військове становище. Кожного дня залізничну станцію бомбардувала фашистська авіація. Сахновщина стала своєрідним пунктом, через яке на схід безперервним потоком переправляли череди великої рогатої худоби, отари овець, вози. Селище вночі завмирало, електричного освітлення не було, а затемнені вікна господарських приміщень, будинків, закладів та організацій нагадували людям про наближення ворогів до їхнього рідного краю.

На місці нинішнього радіовузла в той час знаходився штаб 61 армії Південно-Західного фронту, якою командував генерал Р.Я.Малиновський. Війська цієї армії воювали у Красноградському районі та стримували просування 171 німецької армії на Харків та Донбас. Армія Малиновського складалася з 255, 270, 275 стрілецьких дивізій та 26 і 28 кавалерійських. Протистояли нашим військам 76, 295, 297 піхотні та 13, 14 танкові дивізії противника. Німецькі війська чисельно переважали нашу 6-у армію у три рази, а у озброєнні у чотири . Та незважаючи на велику і відчутну перевагу ворога, воїни 6-ї армії за рахунок надлюдських зусиль зуміли уповільнити наступ німецьких військ. Саме тоді з’явилась можливість для перевезення матеріальних цінностей на схід.

У районі Сахновщини оборону тримала 270 стрілецька дивізія полковника З.Ю.Кутліна, спостережливий пункт якого знаходився на млині, де зараз розташовується елеватор.

В ці дні мужність і героїзм проявили льотчики 44 винищувальної авіаційної дивізії полковника Забалуєва. Для нанесення штурмових ударів по мотоколонах гітлерівців, вони по декілька разів вилітали на прикриття своїх військ. Серед них був командир авіаескадрилії лейтенант Петро Сергійович Кудар. За серпень-жовтень 1941 року він здійснив 155 бойових вильотів на територіях Зачепилівського та Сахновщинського районів.

Матеріали Харківського обласного архіву запрошені Сахновщинським історико - краєзнавчим музеєм в 2010 році, свідчать: «Сахновщина переходила з рук в руки тричі. Перший раз німецько-фашистські загарбники окупували Сахновщину 6 жовтня 1941 року, де пробули до 27 січня 1942р. Партизанський загін, яким командував Лимішко Григорій, та частини Червоної армії звільнили селище від ворожих сил. Другого разу німецько-фашистські загарбники окупували Сахновщину 1-го березня 1942 року. Та знов частина Червоної армії та загін партизанів Лимішка звільнили Сахновшинський край від німців та тримали натиск німців до 22 травня 1942 року. Третій раз німецько-фашистські загарбники окупували селище 22 травня 1942 року, де пробули до 18 вересня 1943 року. А 18 вересня 1943 року частина Червоної Армії звільнили селище Сахновщина назавжди.

За визволення Сахновщини в січні 1942 році героїчно боролися партизанський загін Лимішка Г.П. (35 чоловік) та бійці Червоної армії (27 чоловік). За час, починаючи з 27 січня по 1 березня, було взято 102 німецьких солдатів в полон та розбито німецький авіаштаб і відбито одну гармату з боєприпасами.

І знов наш рідний край був визволений 15 травня 1942 року частинами Червоної армії, якою командував Герой Радянського Союзу полковник Зінов’єв. При визволенні запеклих боїв не було, та вони не оминули Сахновщину 22 травня при відході, тому що задіяна військова частина Червоної армії була відрізана з усім штабом 6-ї армії, якою командував генерал-майор Городянський і його замісник Зусманович. В боях за 60 кілометрів до с. Лозовенька Петровського району Харківської області загинув командир Городецький. А його заступник Зусманович та командир 39-ї армії Героя Радянського Союзу Зінов’єв потрапили у полон». Свідчення голови Сахновщинської селищної ради від 25 липня 1946 року.

Особливо запеклі бої розгорнулися на території району у травні 1942-го року, коли у ході Харківського бойовища тут почали дії війська Південно-Західного та Південного фронтів. 12 травня почали наступ ударні групи Південно-Західного фронту. За три дні наші війська прорвали оборону ворога і змінили ситуацію.

На сахновщинський рубіж були передислоковані частини 270-ї стрілецької дивізії під командуванням генерала З.Ю.Кутліна. 15 травня разом із партизанами вони визволили райцентр, села Огіївку, Дар-Надежду, Гаркушине. Але вже 17-го ворог перейшов у контрнаступ, і радянські війська змушені були залишити район.

Прорахунки командування Південно-Західного фронту, непідготовленість до наступу обернулися трагедією для багатьох тисяч бійців 6-ї, 57-ї та інших армій. Першими у вересні 1943 року увірвалися до райцентру батальйон майора Д.А.Дудіна та рота старшого лейтенанта І.О.Секретука, чиї імена знає сьогодні кожен сахновщанин, як і імена багатьох інших визволителів.

На нашій землі, здійснив свій подвиг лейтенант Павло Іванович Харченко із 248-го стрілецького полку. Разом із групою бійців він увірвався до села Судиха, визволив його від окупантів і тим самим забезпечив подальше просування радянських військ. У бою за Чернещину взвод лейтенанта Харченка захопив у ворога зброю, взяв у полон чимало гітлерівців. За Чернещиною на шляху відважного офіцера та його солдатів були сахновщинські села Великі Бучки, Тавежня…І ці краї прийшлося визволяти у дуже жорстокій боротьбі.

І досі невмирущою піснею звучать для нас імена тих, хто у годину Великої Вітчизняної війни не побоявся вступити у партизанські ряди. Назавжди з нами світла пам'ять про закатованого фашистами командира партизанського загону О.К.Кондратьєва, полеглих у боях командирів груп Сидоренка і Лемішка, страчених окупантами підпільників М.П.Кудрю, А.Д.Коваленко, Г.К. Паламаря, Г.Я Коваленка, І.С. Сіренка і багатьох інших.

Дванадцятирічний школяр Гриша Перець сам прийшов до штабу партизанського загону у січні 1942 року. Зовсім дитина, він свідомо прагнув мститися окупантам за все що вони вчинили у його рідному селі. Тож став розвідником. Скачучи на коні чи пішки, вирушав у села району, збираючи дані про кількість ворожої техніки зброї. Та під час однієї з розвідок гітлерівці схопили хлопця і після звірячих катувань, Гришу було розстріляно у Краснограді. За відвагу та мужність Г.І. Перець був удостоєний ордена Вітчизняної Війни I ступеня.

Слід зазначити, що вже взимку 1941-1942 рр. у Сахновщинському партизанському загоні було понад двадцять юнаків молодше 18 років. І шестеро з них нагороджені медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

Отже, у вересні 1941 року німці напали на Сахновщину і уже 6 жовтня 1941 року селище було окуповано, а вже 27 січня 1942р. – його звільнили. 1 березня 1942 року Сахновщина знов потерпіла від удару фашистів і вже 22 травня була визволена. Однак наприкінці травня 1942 року знову розгорнулися запекла боротьба на території району. В цих затяжних поєдинках за свій рідний край загинуло чимало наших співвітчизників, які пожертвували своїм життям заради того, щоб Сахновщина була вільною.

З 16 по 18 вересня 1943 року Сахновщинський район був повністю та назавжди звільнений від німецько-фашистських загарбників. У ці дні в боях на території району з нашого боку брали участь 394-а, 408-а та 236-а стрілецькі дивізії та частини гвардійської армії Південно-Західного фронту. Ілля Самсонович Тітов, командир 810-го стрілецького полку 394-ї стрілецької дивізії в своїх спогадах писав:«…Вступивши на землю Сахновщинського району, 810-й полк 394-ої дивізії стрімко вів наступальні бої з окремими загонами противника, яких намагався зупинити наступ наших військ. Німецько-фашистські загарбники під час свого відступу нищили все на своєму шляху, чинили всілякі звірства. Пам’ятаю, ми ще здалеку на підступах до Сахновщини спостерігали, як фашистські кати підривали та спалювали громадські будівлі. Ми посилили темпи наступу і обхідним маневром з невеликими втратами заволоділи селищем. Наш наступ був настільки стрімкий, що кінний загін противника в кількості 27 чоловік-факельники (підпалювачі) та підривники, які не встигли втекти з селища, були взяті в полон. »

Мінно-підривний взвод залізничного батальйону під командуванням лейтенанта Бориса Івановича Лукашевича першим увірвався на станцію Сахновщина і розмінував головні станційні колії, приміщення вокзалу. Це було нелегко, адже фашисти уклали протитанкові міни під рейками. Солдати Лукашевича спочатку зсували міни із-за укриття, а коли вибух пролунав, то міна знешкоджувалася шляхом вигвинчування вибухівників.

Літнього дня сорок третього року, над Новодмитрівкою, як і іншими селами району, палахкотіла війна. Фронт проходив у безпосередній близькості. Щедре літнє сонце не спонукало людей покинути своїх схованок. Вони поховалися в погрібах, щойно відритих окопах.

Десь опівдні, пригадують старожили села, з боку станції Кузьминівка до Новодмитрівки наближалась ескадрилія радянських бомбардувальників без бойової охорони винищувачів. З боку Катеринівки назустріч бомбардувальникам виринув із-за хмари німецький винищувач. Зав’язався повітряний бій. Верткий фашистський літак кулеметним вогнем став поливати одну з машин. Літак запалав, впав і вибухнув за селом на житньому полі. Селян, що прибігли подивитися, до літака не допустили поліцаї. Вони заборонили й поховати рештки пілота. Невдовзі село було звільнено.

Отже, вже у вересні 1941 року на території Сахновщинського району розгорнулися оборонні бої за Сахновщину, які тривали до 6 жовтня 1941 року. В 1942 році найзапекліші бої відбувалися на території райцентру, сіл Огіївка та Дар-Надежда. У вересні 1943 року найжорстокішою була боротьба за визволення сіл Великі Бучки, Тавежня, Чернещина, Новодмитрівка .

За архівними даними сахновщинського краєзнавчого музею найбільш численних втрат за звільнення Сахновщинського району радянські війська зазнали в боях за Лигівку (1461 чол.), Тарасівку (353 чол.), Михайлівку (90 чол.), Максимівку (131 Чол.), Олексіївку (148 чол.), Олійники (81 чол.),Червоний степ (118 чол.), Бондарівку (129 чол.), Сахновщину (61 чол.) Це також підтверджують дані на обелісках пам’ятників цих сіл.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка