Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка14/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30

ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ МОГО ПРАДІДА ДО 70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
Жданко Євген, учень 11-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

№113 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Жданко Вікторія Геннадіївна, педагог-організатор
Краковський Яків Моїсейович. Звання – гвардії старший лейтенант. Пройшов всю війну: від рядового до майора. Воював в Україні, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Австрії. Бойові ордени та медалі за звільнення міст, а саме: орден «Червоної зірки» та ордена Вітчизняної війни І та ІІ ступенів.

Народився в 1902 році в селі Ковалівка на Полтавщині

Служив у 17-й Гвардійській механізованій червонознаменній ордена Суворова Бригаді, 6-го Гвардійського механізованого Львівського червонознаменного корпуса, 4-й Танковій армії. В 1941-му та 1945-му роках був поранений.

В період боїв за Батьківщину проводив велику роботу по вихованню особистого составу, доводив бойові завдання до кожного екіпажу, чим забезпечив вірне розуміння бойових задач танкістами.

В бою у жовтні 1943 року за розширення плацдарму на правому березі річки Дніпро, переслідуванні супротивника та оволодінні містом Житомир, під обстрілами ворога, наступаючи разом із танками, завжди організовував охорону командного пункту, при цьому особисто знищував солдат противника. В листопаді 1943-го в районі селища Яблонька сумісно із взводом танків та розвідників знищили 15 фашистських солдатів та взяли в полон більше 50 німців і з ними цінні штабні документи.

В боях за місто Динув у 1944-му році, находячись на танку, своїм особистим прикладом повів автоматників у бій, при цьому ним було знищено особисто 3 ворога.

Учасник форсування річки Шпреє.

В боях за місто Потсдам бойові частини, в яких находився Я.М. Краковський, за один день боїв взяли в полон 900 німецьких солдатів та офіцерів противника.

25-го квітня при форсуванні водяної перепони в районі міста Кетцен був у бойових частинах першим, хто переправився на західний берег та прийняв активну участь у захопленні в полон німецьких солдат та офіцерів.

Війну закінчив уже майором.

Після війни служив під Берліном, куди забрав з Харкова свою сім’ю. Діти пішли вчитися в гімназію. Але згодом всі повернулися на Батьківщину, щоб відбудовувати СРСР.

ЭСКАДРИЛЬЯ «ЧУГУЕВСКИЙ КОЛХОЗНИК»
Жихарев Алексей, Лебидь Денис, Синельникова Анастасия, воспитанники кружка

«Историческое краеведение» Чугуевского центра туризма и краеведения

Чугуевского городского совета Харьковской области

Руководитель: Волкова Е.С. руководитель кружков Чугуевского ЦТК


Представленная работа посвящена 70-й годовщине победы советских войск в Великой Отечественной войне.

Все дальше в прошлое уходят годы Великой Отечественной войны, но интерес к этому героическому периоду в истории нашей страны не угасает. События второй мировой войны не перестают поражать силой народного духа, величием подвига миллионов, поднявшихся на защиту Родины. Создание эскадрильи «Чугуевский колхозник» - это часть военной истории нашего города, которая только увеличила его воинскую славу и доблесть.

Цель нашей работы - сохранение памяти о подвигах героев, достойно исполнявших свой воинский долг.

В рамках достижения поставленной цели были поставлены следующие задачи:


  1. Расширить знания о Великой Отечественной войне. 

  2. Изучить материалы о боевом пути эскадрильи «Чугуевский колхозник».

К сожалению, сегодня не осталось в живых никого из летчиков прославленной эскадрильи. Поэтому в нашей работе мы использовали материалы из фондов и научного архива Художественно-мемориального музея И.Е. Репина. Это письма с воспоминаниями летчиков и фотографии, которые отражают торжественные и повседневные моменты из жизни эскадрильи.

Шел 1943 год. Освобожденная Чугуевщина лежала в руинах. Общие убытки, которые нанесли немецко-фашистские захватчики району, исчислялись почти 888 миллионами рублей. Вопреки большим потерям Чугуевщина возрождалась. Восстанавливались дома, поднимался сельское хозяйство, жизнь входила в новый, мирный ритм.

Несмотря на то, что люди жили впроголодь, часто в землянках, они активно поддержали сбор средств в фонд обороны страны. В 1944 году в районе начался сбор денег на создание самолетов.

Уже в апреле 1944 года, было собрано 3,6 миллиона рублей на эскадрилью, которую решено было назвать «Чугуевский колхозник».

В сентябре жители Чугуевщины передали самолеты ЯК-9М эскадрильи, которую зачислили в состав 204-го отдельного  корректировочно-разведы-вательного авиационного полка (ОКРАП). Самолетов было 10.

Изначально летчиков было 9: Кондратенко Дмитрий Степанович, Осипов Николай Назарович, Иван Федотович Юхименко, Михаил Гаврилович Сизов, Серебрянский Павел Игнатьевич, Савельев Александр Иванович, Будков Валентин Иванович, Пихур Петр Никитович, Кулешов Александр Иванович, который и возглавил эскадрилью «Чугуевский колхозник».

Летчикам было поставлено задание - сопровождать корректировщики Ил-2. Задача была очень трудная и важная.

В сентябре 1944 года эскадрилья была направлена на Карельский фронт, в состав своего полка. Весь месяц летчики эскадрильи принимали участие в боевых вылетах. А уже в начале октября летчики перебазировались на аэродром Кипл-Явр, где в это время началась Петсамо-Киркинесская операция — наступательные боевые действия войск Карельского фронта и Северного флота ВМФ СССР против войск вермахта на севере Финляндии в области Петсамо и на севере Норвегии с 7 октября по 1 ноября 1944 года.

Служить пришлось в трудных условиях. Жили в землянках, участвовали в операциях в валенках и полушубках, т.к. обмундирования еще не получили. За этот месяц эскадрилья провела множество боевых вылетов, многие летчики – более 20. Именно за это, по окончанию Петсамо-Киркинесской операции, летчики А. Кулешов, А.Савельев, М. Сизов были представлены к ордену Красной звезды. А сам полк получил орден Суворова 3 степени.

В декабре 1944 года полк начал перелет на аэродром под Данцигом, Польша. Там было совершено множество удачных вылетов. Многие летчики особо отличились, так Валентин Бутков сбил немецкий самолет, за что получил орден Отечественной войны 1 степени.

Боевой путь летчики эскадрильи завершили под Берлином. За отличное выполнение боевых заданий эскадрилья была награждена орденом Кутузова 3 ст. Все летчики эскадрильи были удостоены правительственных наград.

Закончилась страшная война. Членов эскадрильи жизнь разбросала по разным городам страны. Многие из них продолжили службу Родине. В мае 1977 года состоялась долгожданная встреча летчиков с жителями Чугуевщины. Четверым летчикам, оставшимся в живых: Кулешову А. И., Будкову В.И., Савельеву А.И. и Сизову М.Г. решением Чугуевского городского совета народных депутатов № 1 /299-1 от 29.10 1977 года было присвоено звание «Почетный гражданин города Чугуева».

С большим интересом мы перебирали старые фотографии и пожелтевшие письма, окунаясь в атмосферу тех лет. В душе поднималась гордость за наших земляков, которые в такое трудное время жертвовали последним, только для того что бы приблизить долгожданный День Победы.
Доля дітей у роки війни
Закапко Анастасія, учениця 5 класу Сомівського навчально-виховного комплексу,

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Закапко Юлія Вікторівна, керівник гуртка «Історичне краєзнавство»
Війна. Яке страшне слово. Вона – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть, це найстрашніша подія в історії людства. Летять роки …. Все більше часу відділяє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас спогади ветеранів, які пройшли війну.

Тоді нестерпно важко було всім - і старим, і малим, і солдатам, і їхнім близьким. Але особливо страждали діти. Страждали від голоду та холоду, від неможливості повернутися в дитинство, в непроглядному пеклі бомбардувань і страшній тиші сирітства ...

Про Велику Вітчизняну війну я знаю лише з розповідей дорослих. Життя саме такої родини, яка провела на війну батька – це життя моєї бабусі Сафронової Тамари Сергіївни. Народилася вона 8 березня 1935 року в селі Другі Світиловичі Білинського району, Могильовської області. Батьки були колгоспниками і весь час проводили на роботі. Сім’я складалася з чотирьох чоловік: батько – Сафронов Сергій, мати Сафронова Марфа та двоє дітей – старшою була Тамара (моя бабуся), і молодша сестра Наталія.

Бабусі було п’ять років, коли її батько пішов на війну. Обличчя його бабуся не пам’ятає, але в пам’яті залишилися батькова постать, як він вмивався і клав рушник на плече. А ще бабуся згадує, як на наступний день після оголошення війни по місцевому радіо почали в центрі села зранку збиратися чоловіки - це були перші добровольці. Туди і увійшов батько Тамари їх забрали на підготовчу. До пізнього вечора юрмився народ. На наступний день відправився перший загін. Жінки обіймали своїх чоловіків, тихо плакали.

Згадує бабуся: «Коли розпочалася війна наступили німці на наше село. Ми з дітьми гралися на подвір’ї і раптом почули шум літаків, ми думали, що то наші, зраділи і почали махати, але матері сказали, що то німці. Вони почали бомбити Могильов. Неподалік від нас проходила траса Мінськ –Могильов.

Наша хата послідня коло траси. Ми з сестрою замітили коло дороги німців, вони йшли і розмовляли по своєму. Як увійшли у село, то почали грабувати все, що траплялося під руку .

Ми, діти, - каже бабуся, - усвідомлювали війну по-своєму. Ми не воювали. Для нас війна – це, перш за все, голод, їли взагалі німецьких коней, матері підуть наріжуть м’яса і приносять нам в окоп, їли без солі. Деякі діти умирали, інші ледве ходили. Так і жили ми в окопах, доки наші не заступили. Коли сиділи в окопі, то почули шум танка, їхав прямо на нас, то я вибігла і почала махати руками, танк зупинився, вийшов наш солдат і кинувся до мене, крикнув на мене, що ти робиш, міг би тебе задавити. Я промовила, що у окопі діти. У школу не ходили, тоді школа не приймала дітей, бо взимку нічого було надягати, а з ранньої весни доводилося багато працювати і в полі, і в городах, копали, садили, сіяли, косили сіно і збирали врожай. Дрова возили на санчатах, на биках, працювали лише жінки та старші діти».

Коли почалась окупація, бабуся хоч і була ще зовсім малою, проте пам’ятає багато чого - сотні понівечених життів сусідів, голод і жах. Під час бомбардувань люди переховувалися й у підвалах. Бабуся згадує, що було дуже страшно. Бомби розривалися неподалік, страждали люди, худоба. Жаль було поранених корів і коней. «Не дай Боже, щоб ті страшні часи повернулися», - каже вона.

Ще одна історія закарбувалася в її пам’яті. Ось що вона розповідає: Після закінчення війни більшість сімей залишилася без чоловіків, не виняток і сім’я моєї бабусі. І так склалося життя, що доводилося працювати в колгоспі, виконуючи не лише жіночу роботу, а й чоловічу. Багато жінок були трактористками, працювали в полі, піднімали колгоспи у повоєнні роки.

Після закінчення школи бабуся завербувалася на два роки на лісоповал - валити дерева, але їй запропонували працювати поваром.

За весь час трудової діяльності бабуся має багато грамот, подяк, нагород.

Зараз моя бабуся проживає поряд з нами – онуками - та дочкою. Вона почуває себе добре, порається по господарству, ще й на городі встигає. Лагідна мати й дбайлива бабуся, любить людей і радіє кожному прожитому дню.

Нам, сучасним дітям, важко зрозуміти, через які жахи пройшли наші дідусі та бабусі під час війни, але ми просто не маємо права скаржитися на наше життя, адже воно, в порівнянні з життям дітей війни, просто казкове!
ДОЛЯ ЛЮДИНИ – ЧАСТКА ДОЛІ БАТЬКІВЩИНИ
Зимницька Софія, учениця 11-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 70 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Третяк Лідія Олександрівна, вчитель української мови та літератури
Журжалін Василь Григорович народився 15 червня 1926 році в селі Лук’янівка Михайлівського району Рязанської області, в сім’ї простих селян. Батько — Григорій Семенович, мати — Тетяна Петрівна працювали в колгоспі. Він розумів, яке це щастя — жити на рідній землі, віддавати їй свою любов, свою працю.

Одного чудового сонячного дня Василь Журжалін з товаришем сиділи на пагорбі й безтурботно милувалися місцевими краєвидами. Хлопці закінчили 7 класів, попереду на них чекали канікули. Аж раптом почули, як у сільраді зчинився переполох. Голова сільради повідомив односельчанам останні новини, з яких жителі села Лук’янівка дізналися про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз, почалася війна. Такого в планах юнаків не було.

Дорослі чоловіки стали на захист Батьківщини, а підлітків на війну не брали. Тепер обов’язків по господарству у Василя збільшилося. Допомагали всім класом збирати врожай на полях, працювали і навчалися, брали участь у підготовці захисних споруд,бліндажів, копали окопи. Важко було, але все для фронту, все для перемоги. Чекали на радісні новини,сподівалися , що війна швидко закінчиться, але…

Василь Григорович згадує;«Німецькі війська, як грім серед ясного неба, раптово захопили й рідне село. Це сталося 5 грудня 1941 року. До зубів озброєні, впевнені в своїй перемозі нахабні фашисти, як виявилося, не могли переносити наші зими. А зима 1943 року видалася люта, сніжна.

Невдовзі наше село звільнили, навіть вчителі відновили навчання в школі. До нашого 9 класу, в якому були лише дівчата й три хлопці, завітав офіцер. Його цікавили підлітки, які добре знають німецьку мову. Я підняв руку, а вчителька підтвердила, що я кращий. Так я 25 листопада 1943 року опинився в місті Горькому на курсах радистів. Моя військова служба почалася безпосередньо в окремому запасному особливого призначення полку №25 військ НКВД в місті Горькому, нині Нижній Новгород. Нам необхідно було за короткий час серйозно підготуватися, засвоїти всі тонкощі справи радиста».

Надійний радіозв'язок - запорука успіху військової операції. У перші місяці війни противнику вдалося зруйнувати значну частина повітряних і польових кабельних ліній, що призвело до тривалих перерв в роботі зв'язку. Наприкінці грудня 1943 р. була введена в дію надпотужна радіомовна станція н 1200 кВт з оригінальною антенною системою. Тому й готували групу, в якій навчався Василь Журжалін, всім премудростям, навіть виявляти основні і запасні частоти ворожих радіостанцій.

Після закінчення курсів у липні 1944 році Василь Григорович був направлений в місто Калінін в спеціальний підрозділ перешкод, створений у складі Управління військової розвідки Генштабу Червоної Армії. Станція радіоперешкод була оснащена всією необхідною апаратурою і транспортними засобами. У ході боїв особлива роль належала таким спеціальним підрозділам перешкод. За найважливішими радіомережами противника велося цілодобове спостереження, виявлялися основні і запасні частоти ворожих радіостанцій.

Після перемоги Василь Григорович продовжив службу в армії, прослужив ще 5 років, а 25 листопада 1950 року демобілізувався в місті Дніпропетровську. На час звільнення в запас отримав звання сержанта, старшого радіотелеграфіста.



За час служби зустрів свою єдину кохану дружину. Подружжя приїхало до Харкова і влаштувалося на роботу на тракторний завод. 11 травня 1951 року його зарахували в залізнодорожний цех робочим — десятником погрузо-розгрузочних робіт. З квітня 1953 року був переоформлений в ливарний цех №1 формовщиком. Робота цікава, хотілося вміти й знати більше. Вирішив Василь Григорович продовжити навчання, закінчив вечірню школу №30. На цьому не зупинився. Заочно закінчив політехнічний інститут. Навчився сам, удосконалював вміння, не поспішав додому, добре що мешкав поблизу на проспекті Орджонікідзе, а потім вирішив навчати інших. Останні роки працював на Харківському тракторному заводі начальником відділу виробничого навчання.

Прикрашають груди Журжаліна Василя Григоровича ордени та медалі. Це бойові та трудові нагороди, всього їх 14. Журжалін Василь Григорович – ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран праці. У свої 88 років він залишається таким же бойовим та енергійним, як і за часів воєнної молодості. Раді зустрічі з ним учні нашої школи. Він цікаво розповідає про своє життя, про радісні хвилини перемог і біль втрат, переживань. Ветеран війни, праці закликає нас навчатись всьому: опановувати різні науки, які так знадобляться нам у житті, а головне – навчитись жити, спілкуватись та любити свій край, людей. Я прислухаюсь до порад Василя Григоровича, тому що в нього за плечима чималий досвід, він пройшов школу мужності, спритності, витривалості, наполегливості, сміливості.


«Жінки Сахновщинського району в роки Великої Вітчизняної війни»
Зливка Дарина, учениця 11 класу Сахновщинської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів №2 Сахновщинської районної ради Харківської області

Керівник Грицай Тетяна Анатоліївна, учитель історії
22 червня 2014 року виповнилося 73 роки з того дня, як почалась Велика Вітчизняна війна.

Уже перші звістки про напад Німеччини на СРСР викликали у жінок безмежний гнів і пекучу ненависть до ворогів. Жінки і дівчата заявили про свою готовність стати на захист своєї Батьківщини.

У війнине «жіночеобличчя». Саме такою залишилася Велика Вітчизняна війна у свідомості людей. Ми звикли, щоветерани – цев основному чоловіки. Та обличчя в неїможуть бути різними.

Жіноча історія Великої війни залишається малодослідженою, особливо на місцевому рівні, і дописати її з кожним днем стає все важче, адже тим, кому в 1941 році було 18, сьогодні мало б бути 90.

Мета мого дослідження - привернути увагу до жіночої історії, висвітлити роль жінок у роки війни, встановити справедливість щодо сторінок цієї історії.

Дні, що почалися з 9 жовтня 1941 та закінчилися 17 вересня 1943 р. увійшли в історію Сахновщини чорними сторінками й страшним словом – окупація.

З перших днів окупації на території Сахновщинського району діяли партизанські загони. В партизанських загонах було 14 жінок, 18 – діяло в підпіллі.Серед них була і учениця нашої школи – Ольга ПантеліївнаЖорняк.

З жовтня 1941 по 27 травня 1942 року Ольга перебувала в партизанському загоні під керівництвом колишнього директора школи – Осипенка Івана Івановича. Ольга була розвідницею і виконувала різні доручення.

Особливо активно допомагали партизанам Олена Леонова та Ганна Доценко.У лютому 1942 році дівчата отримали важливе завдання: дізнатись про розміщення фашистських сил, їх бойову техніку у сусідньому селі.Та коли повертались додому, їх затримав місцевий поліцай і здав гітлерівцям.

19 лютого 1942 року дівчат вивезли за село і розстріляли. Подвигом юних дівчат - Олени та Ганни – пишаються їхні батьки, односельчани.

За підрахунками істориків, у роки Великої Вітчизняної війни понад 2 мільйони жінок з республік колишнього Радянського Союзу брали участь у війні, 800 тисяч перебували безпосередньо на фронті, з них 127 тисяч з України.Фронтовими дорогами пройшло 52 жінки Сахновщинськогорайону.

Солдатом пройшла бойовий шлях від Сталінграда до Берліна Олена Семенівна Сулима – учениця нашої школи. Вона була учасником багатьох бойових операцій, брала участь у визволенні Варшави, взятті Берліна. Має відношення до обслуговування Потсдамської конференції.

1942 році Марія Семенівна Нечитайло була призначена старшою радисткою армійської радіостанції, яка забезпечувала зв’язок військових частин у Сталінграді, потім на Кавказі. Ворожі пеленгатори відшукали місце дислокації радіостанції і на групу радянських бійців було спрямовано шалений вогонь артилерії. Марію Семенівну, яка була без свідомості, з ледве помітними ознаками життя, всю зрешечену осколками снарядів, підібрали на полі бою.15 довгих місяців велася боротьба за життя молодої військової радистки.

Тетяна Данилівна Пилипенко ввійшла до відомої кіноепопеї Юрія Озерова «Велика Вітчизняна», фільму дев’ятнадцятого «Остання битва», де була показана робота військових регулювальниць. На розвилці доріг Берлін – Аеропорт – Потсдам з червоним і білим прапорцями в руках з «вадівською» пов’язкою на лівому рукаві гімнастерки «господарювала» наша землячка - героїня молодший сержант Тетяна Пилипенко.Вона у складі спецпідрозділу забезпечувала регулювання руху радянської, американської та англійської державних делегацій під час Потсдамської конференції.

На рівні з чоловіками на фронтах війни мужньо і відважно воювали з жорстоким ворогом і наші славні жінки, вони стійко переносили усі труднощі важкого фронтового життя.

Не можливо розповісти про всіх жінок, які пережили окупацію і боролися з фашизмом. Багато з тих, хто міг би розповісти про свою діяльність в роки війни вже пішли з життя, і з кожним днем їх залишається все менше і менше.

В роботі представлено лише 7 біографій окремих жінок. Жінок, що стали прикладом для нас.

Кожна біографія – це життя різних, несхожиходна на одну жінок, які пережили суворі роки військового лихоліття і внесли свій вирішальний вклад у розгром фашизму.

Важко знайти слова, гідні того подвигу, який вони здійснили. Їх внесок у Перемогу є вічним прикладом, який викликає гордість і захоплення нинішніх поколінь.
ВІЙНА ОЧИМА ДІТЕЙ ВІЙНИ
Золотухіна Златослава, Чернікова Юлія, учениці 7 класу Орчицької

загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник : Полішко Раїса Вікторівна, учитель історії
Робота «Війна очима дітей війни» - спроба побачити всі страхіття війни крізь призму згадувань Суравцової Ганни Єгорівни, Черкашиної Варвари Акимівни, Белякової Олександри Яківни. Усі вони діти війни. Всі роки воєнного лихоліття ці дівчата працювали разом з дорослими у рідному селі задля перемоги радянського народу у битві з німецькими окупантами.

Автори роботи однолітки тих Суравцової Ганусі, Черкашиної Варі, Белякової Саші, які на своїх маленьких плечах винесли довгі чотири роки важкої селянської, не дитячої праці, зазнали голоду, втрат рідних людей.

Після зустрічі з цими уже не молодими жінками у авторів роботи склалося своє уявлення про те далеке життя. Вони зробили висновки, що як би тяжко, страшно не жилось тоді в пам’яті назавжди залишились спогади про справді трудовий подвиг дітей у роки Великої Вітчизняної війни, про їх бажання віддати свої сили на те, щоб швидше настав час Перемоги і їх батьки, брати повернулися додому живими.

Побажання бабусь дітям мирної долі примусили замислитися над тим, яке страшне слово – війна і яке радісне та щасливе слово – мир.


ДЕТИ О ВОЙНЕ
Иванов Александр, ученик 9-А касса Мерефянской общеобразовательной школы

І-ІІІ ступеней №6 Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права
Колодяжной Нине Федоровне, 1932 года рождения было 9 лет, когда началась Великая Отечественная война. Ее семья встретила войну на Донбассе в городе Ханнонково. Отец Нины Федоровны был шахтером, мама домохозяйкой. В семье было трое детей. Война для них началась взрывами на Коксовом заводе во время бомбардировки немецких самолетов. Все покрылось дымом, и обломками зданий, криком людей, плачем детей. Немцы, кто на машинах, кто пешком вошли в город. Говорили на непонятном для нас языке, держа на прицеле. Ходили по квартирам забирали продукты питания. Тех, кто сопротивлялся, били или расстреливали. Евреев убивали без всяких разбирательств. Одноклассника Нины Федоровны, Яценко Колю, с чернявой кудрявой головой признали за еврея. Вместе с другими заставили выкопать яму и всех расстреляли. В городе жить было голодно. Вся семья переехала жить в село Манино Валковского района Харьковской области. Но и в селе было голодно тоже. Они собирали по полям мерзлую картошку, свеклу. Весной с деревьев обрывали листья и с них делали олади. Село было под соломенными крышами, немцам приказали село сжечь, а жителей гнать в Германию на работу. Всех жителей гнали в сопровождении вооруженных немцев до Хрестищева.

А там их освободила Красная Армия. Началась военная жизнь в тылу. Работали на полях, выращивали хлеб. Ждали победу. Когда объявили о Победе, в каждом доме слышался, плачь радости и боли одновременно.



ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ У ВАЛКІВСЬКОМУ РАЙОНІ
Іллющенко Ольга Степанівна, вчитель історії Валківського ліцею

імені О.Масельського Валківської районної ради Харківської області

спеціаліст вищої категорії, «Старший вчитель».
Естафета « Слава визволителям України » проходить в Харківській області вже не вперше. Валківщина завжди гідно приймає цю естафету. Цього разу вона була присвячена 70-й річниці визволення Харківської області від німецько-фашистських загарбників. Прибула естафета на Валківщину в один з найсвятіших для кожного валківчанина днів - День визволення від німецько-фашистських загарбників. Саме 16 вересня 1943 року радянські війська остаточно звільнили Валки від фашистської чуми.

Тож прибуття естафети в день 70-річного ювілею стало подвійною подією для всіх громадян міста і району.

На вїзді до міста Валки, біля пам’ятного знаку воїнам Степового фронту, що визволяли місто «Танк Т-34» коломаччан урочисто зустрічала делегація, у складі якої були: тодішній голова Валківської районної ради ветеранів В.А.Білоус, представники обласних та ЗМІ на чолі з заступником голови Харківської обласної ради ветеранів Ю.Бабайловим, члени спілки воїнів-інтернаціоналістів та члени ради Зразкового музею бойової слави Валківського ліцею ім.О.Масельського та їх керівник Губська Н.В., кореспондент районної газети «Сільські новини» І.В.Цікало.

Урочистою ходою центральною вулицею міста продовжилися заходи, присвячені цій визначній даті. Покладанням квітів до Вічного вогню на Меморіалі Слави вшанували валківчани своїх земляків і визволителів.

Особливо цінним для мешканців міста стала присутність на святі головних героїв – героїв війни, чий ратний подвиг буде прославлений у віках. Особливо пам’ятним став візит на нашу землю мешканця с.Скрипаї Зміївського району Владислава Курила, який 70 років тому зі своїми бойовими побратимами брав участь у боях за Валківщину. Серед почесних гостей були присутні і наші земляки - ветерани Великої Вітчизняної війни: учасник штурму Берліна, чий автограф залишився на стінах Рейхстагу Леонід Іванович Мандрич, учасник війни з Японією Іван Миколайович Піднебесний, учасник визволення м.Харкова Микола Олексійович Ганзій.

З вітальним словом з нагоди 70-ї річниці з дня визволення міста від німецько-фашистських загарбників до громади звернулися на той час голова Валківської райдержадміністрації О.М.Холодний, голова Валківської районної ради Ю.Д. Яцина та міський голова В.В.Скрипніченко.

У присутності валківської громади відбулася і передача символів естафети. Копію Прапора Перемоги та гільзу з землею з братських могил загиблих воїнів – визволителів Харківщини на Валківщину привезли учасники бойових дій на чолі з головою Коломацької районної ради ветеранів Н.І.Павловською. Не зважаючи на свій вже досить поважний вік Л.І.Мандрич і І.М.Піднебесний з честю прийняли ці реліквії.

Вже пізніше, у приватній бесіді з учнями ветерани ділилися своїми спогадами та враженнями від свята і шанобливого ставлення особисто до них, а ще зазначили: «Освіта, пошана до культури народу  та пам’ять, врятують людство від майбутніх війн».

Цього ж дня на центральній площі м.Валки відбулися традиційні конкурси: малюнків на асфальті, букетів та букетних композицій, виконавців патріотичної пісні і традиційний пісенний фестиваль хорових колективів «Згадаймо ті роки».

Святковим подарунком для усіх валківчан від народного депутата ВР О.М.Біловола став виступ московського ансамблю «Лейся, песня».

А свято, традиційно, завершилося незабутнім феєрверком.

Вже вранці 16 вересня естафета пам’яті вирушила з гостинного міста Валки до Краснограду.

Валківщина пройшла не простий шлях свого становлення і має багату історію, історію, якою треба пишатися. В роки війни Героями Радянського Союзу стали 15 уродженців та жителів Валківщини:

Йосип Іванович Буцький

Данило Олександрович Видренко

Семен Михайлович Вільхівський

Іван Федорович Войтенко

Іван Андрійович Данильченко

Іван Михайлович Дзюба

Василь Олексійович Коляда

Іван Іванович Лаврик

Тит Парфентійович Новіков

Микола Маркович Онопченко

Олексій Данилович Романенко

Спартак Овксентійович Желєзний ( проживав у Коломаці, який на той час був Валківським районом)

Олексій Миколайович Катрич (народився ще у Валківському повіті, с.Олексіївка, нині– Краснокутщина. З дитинства проживав в смт. Ст Мерчик (Валківський район)

Степан Трохимович Крамар ( народився у с.Різуненкове Валківського района, нині – це Коломацький район)

Володимир Іванович Сентюрін ( уродженець Дніпропетровщини, з 1925 року – проживав на Валківщині )

Микита Омельянович Яцина (житель с. Огульці) і Леонід Пилипович Козаков (житель селища Старий Мерчик) - повні кавалери Орденів Слави.
ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ НА ІЗЮМЩИНІ
Килинник Наталія, учениця 10-А класу Ізюмської гімназії №3

Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник: Майба Наталія Володимирівна, вчитель історії вищої категорії
З кожним роком усе далі відходять події Великої Вітчизняної війни. Історія цієї війни належить до найбільш трагічних періодів минулого століття. Реалії тієї війни викликають дискусії та суперечки. Однією з них у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в Україні та в її окремих областях.

Актуальність теми полягає, по-перше, у з`ясуванні дійсного розвитку подій, пов’язаних з розгортанням партизанського руху на окупованій території ,і, по-друге, у патріотичному вихованні молоді, збагаченні її духовного потенціалу, відродженні історичної пам’яті.

Об’єктом дослідження в нашій роботі є партизанські загони , що діяли на території Ізюмського району та особливості їх існування.

Предметом дослідження є умови формування та діяльності партизанських загонів Ізюмщини, їх місце в загальнодержавному партизанському русі.

Мета дослідження: на основі комплексного аналізу теоретичних праць, документальних та фото джерел дослідити розвиток партизанського руху, його особливості на Ізюмщині та співставити із загальнодержавним партизанським рухом.

Хронологічні рамки обмежені червнем 1941 – серпнем 1943рр.

Територіальні рамки охоплюють території Харківської області і зокрема Ізюмського району.

Дослідженню проблеми діяльності руху Опору в Україні увага приділялась завжди як у загальних, так і спеціальних наукових роботах. Література і наукова, і мемуарна до отримання Україною незалежності вирізняється високим рівнем ідеологізованості, тобто не відступала від офіційного курсу партії. Сучасні праці написані з урахуванням нових архівних даних, документів, що дає можливість подивитися на цю проблему з іншого боку.

Аналіз джерел досліджуваної проблематики свідчить, що в історичній літературі комплексно дана тематика практично не досліджена. Ґрунтовну інформацію з питання діяльності місцевих партизанських загонів надав Ізюмський краєзнавчий музей.

Наукова новизна нашої роботи полягає в тому, що в ній вперше комплексно досліджено основні засади діяльності партизанських загонів Ізюмського району, передумови та складності організації.

Аналізуючи процес розгортання партизанського руху слід зазначити, що партизанський рух на Ізюмщині – це складова частина загальнодержавного радянського руху Опору, а тому неорганізованість, матеріально-технічна незабезпеченість була притаманна і їм, та все ж регіональний рух Опору мав свої особливості:


  • через територію Ізюмщини впродовж тривалого часу проходила лінія фронту, через що партизанські загони діяли із військами Червоної Армії, виконуючи її завдання із розвідки, добували «язиків»;

  • були відсутні великі лісові масиви, де б безпечно могли розміститися партизанські угрупування, тому загони Ізюмщини були мало чисельними.

За видатні заслуги в організації партійного та комсомольського підпілля на Харківщині, за мужність та героїзм, виявлені у боротьбі проти загарбників партизани були нагороджені медалями та відзначенні високими званнями.
ОКУПОВАНА ЮНІСТЬ
Кодацька Олександра, учениця 9-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського, член гуртка

«Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського,керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області


Що таке війна? Чи можна ось так однозначно дати визначення цьому страшному слову? Напевно для будь-кого це слово звучить страшно, не залежно від того скільки років тобі було чи де ти воював……

Та важно уявити, що таке війна для зовсім юної п’ятнадцятирічної дівчини, сповненої радості життя, великих надій і сподівань.

Розповідь цієї жінки колись у 1998 році, навчаючись ще у Валківській середній школі, записала онука Руслана Карпова, учениця

6-А класу.

Карпова Ніна Іванівна народилася у 1926 році в м.Валки Харківської області.

«Коли почалася війна, мені було 15 років. Щойно закінчила 8 класів. У Валки увійшли німці в 1941 році восени. Важко жилося у війну, люди дуже голодали, багато пухло і вмирало. Їсти було нічого: приходилося їсти кропиву, щирицю, а також з неї пекли , так би мовити, млинці. В кого щось було - то їздили в села і міняли на пшеницю. З пшениці робили крупу, товкли і варили суп. В кого був город - то була картопля і буряки. А головне - не було хліба. Німці ходили по хатах з автоматами і забирали те, що є, все що їм траплялось. Забирали все, що бачили. Ходили в старому одязі , доносювали його до самих дірок - коштів купувати новий зовсім не було. Освітлювали будинки свічками і каганцями. До війни в місті була своя електростанція, але під час 23-місячної окупації міста і району її було взірвано. Опалювали будинки дровами. Лише в одиниць було вугілля , а інші - топили соломою. Та частіше – взагалі сиділи в холодній хаті. Інколи, коли не було стрілянини, ходили в ліс по дрова і носили їх на плечах. В нашу хату потрапив снаряд і половину хати розбило. Так і жили в одній половинці.

В місті була лікарня. А до школи ходили зі своїми стільцями, бо пристосованого приміщення не було. Приміщення шкіл ще на початку окупації розбомбили. Тільки знайдуть для школи приміщення, а німці прийдуть і розгонять. Ось тому і ходили з стільцями, бо було таке, що кожного дня у різні приміщення. Був базар і магазин.  Та все ж було дуже важко і дуже страшно.

Людей гнали на роботу. Я працювала у німців на дорозі. Взимку дорогу треба було посипати піском. Коли піску не було, то рили канави і посипали землею. Ставили огорожі по обочині, щоб не замітало дорогу. За роботу одержували пайок: хліб, сіль, крупу. Також німці видавали аусвайс-документ - щоб не забирали до Німеччини. Та коли Місто Валки під час кровопролитних визвольних боїв переходило з рук в руки – до Німеччини вивозили всіх, не дивлячись на документи. І тоді, щоб не вивезли, люди ховалися в лісах, тікали по селах, по сусідах .

Коли була мобілізація, на роботи забирали по роках. Та особливо забирали молодь.

На фронті з рідних ніхто не воював. Батькові було 53 роки і його забрали в труд-армію на Донбасі. Він був кантужений на війні в 17 році, тому на фронт його не взяли».

Ніна Іванівна пішла з життя ще у 2005 році та її прижиттєві спогади й сьогодні дуже актуальні та важливі при вивченні історії рідного краю.
ПАРТИЗАНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ПЕРВОМАЙЩИНИ
Колектив дослідницького гуртка «Історичне краєзнавство» Первомайського

будинку дитячої та юнацької творчості Первомайської міської ради Харківської області

Керівник: Чмуж Катерина Володимирівна, керівник гуртка «Історичне краєзнавство»
20 жовтня 1941 року німецько-фашиські загарбники вторглися в Лихачове та останні бійці партизанського загону пішли до бішкінських та зміївських лісів.

5583 жителів району пішли на захист рідної землі до Червоної армії.

Наступного дня райцентр, що знаходився в Олексіївці, захопили фашисти. Окупанти встановили режим кривавого терору і насилля. 38 хлопців та дівчат зігнали на фашистку каторгу в Німеччину. Всюди з’являлися накази, в яких жителям заборонялося виходити на вулицю після 18-ї години вечора, заборонялося виходити з села, мати велосипеди, радіоприймачі, тощо. Кожний наказ закінчувався погрозою військового суду та розстрілом. Та жителі району не скорилися.

Рано - вранці 7 листопада 1941 року жителі села Берека побачили на приміщенні старого клубу та біля німецької управи червоні прапори на честь 24 річниці Жовтня. Це було справою партизан.

Зокрема, активну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників проводила підпільна партійна група під керівництвом В.С Ульянова. Її члени розгорнули велику агітаційну роботу серед населення, керували партизанським загоном, здійснювали диверсійні акти.

Та радянські люди не корилися ворогові, вони чинили опір німецьким загарбникам. 15 чоловік із селища вступила до партизанського загону Олексіївського району, яким керувала підпільна партійна група, очолювана В.С. Ульяновим (він до війни працював секретарем райкому партії) і О. Г. Бузникою (перед тим працював головою райвиконкому). Бойову діяльність цей загін розпочав у жовтні 1941 року, маючи у своєму складі 31 бійця. Командиром підпільного загону був І. П. Гуторов, а комісаром – І. Л. Лесик.

Перша велика диверсія була здійснена групою партизан в такому складі: І. П. Гуторова, М. В. Золотухіна і М. К. Борзенка на залізничній лінії Харків – Лихачове, між станцією Безпалівкою і 313 кілометром. Партизани заклали під колію залізниці міни, на яких підірвався фашистський поїзд. Внаслідок цього було вбито і поранено багато ворожих солдатів і офіцерів, на кілька годин перервано залізничний зв`язок. Партизани М. К. Борзенко, І. П. Гуторов, М. В. Золотухіна вчинили напад на переправу через річку Дінець, поблизу хутора Коробового Зміївського району і знищили її. Вони також зруйнували міст між селами Булацелівкою та Максимівкою.

В той же час в селищі «Жовтень» при виконанні бойового завдання було схоплено командира загону І. П. Гуторова. Не довідавшись нічого про діяльність партизан, німці розстріляли Івана Федоровича. Через декілька днів на бойовому посту загинув комісар загону І. Л. Лесик, який потратив до рук ворога і був розстріляний в селі Олексіївка.

17 січня 1942 р. О. Г. Бузника виконуючи бойове завдання у колгоспі «Шлях до комунізму», був схоплений гітлерівцями. П’ять днів фашисти знущались над ним: пропікали руки і ноги, ставили босими ногами на розпечене залізо, роздягнено до білизни водили в с. Маслівка на опізнання. 22 січня 1942 р. О. Г. Бузнику розстріляли на сільському базарі. І лише, коли до села прийшли наші війська, героя було похоронено у братській могилі села.

Партизанський загін у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками втратив 6 чоловік, усі вони посмертно нагороджені медаллю «За відвагу».

З січня 1942 року командиром загону стає О. В. Дігтяр, а комісаром – Ф. І. Погорілов. Вони очолювали загін до лютого 1943 року. Весною 1943 року загін перестав діяти, а партизани, що залишилися, приєдналися до складу Таранівського партизанського загону.

Бойова діяльність загону знайшла гарячу підтримку серед населення. Коли загін перебував у Берецькому лісі, місцеві жителі Л.П. Зінов`єв, І.Ф.Татаренко та інші забезпечували загін харчами. Лісник Микола Дяків передавав партизанам цінні відомості розвідувального характеру.

Агітаційно-пропагандистська робота комуністів і комсомольців-підпільників, бойові дії партизанів зміцнювали впевненість радянських людей у перемозі Червоної Армії і радянського народу над фашистами.

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в 1942-1943 pp. у важливий чинник розгрому німецько-фашистських окупантів.

За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці ураїнським народом.
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ЖИВЕ У СПОГАДАХ
Колективна робота вихованців гуртка «Літературне краєзнавство»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, керівник гуртка «Літературне краєзнавство»


Велика Вітчизняна війна 1941-1945рр – небувала в історії за жорстокістю і масштабами битва Радянського Союзу проти гітлерівського фашизму. Стає страшно від усвідомлення того, що якість люди (чи ж люди?)легко і бездушно могли посилати на смерті тисячі людей, кидати в горнило війни безвинних юнаків та дівчат, старих, дітей. І хоч від тих страшних років нас відділяють 70 років, не щезне з людської пам’яті, не піде в забуття подвиг наших прадідів. Не викреслити ті роки з пам’яті ветеранів, не маємо права і ми забути: це завдяки їхній перемозі народилися наступні покоління, народилася незалежна Україна, народилися ми.

Тож наш святий обов’язок - допомагати вдовам, учасникам, ветеранам і дітям війни, черпати знання про той складний в історії людства період із їхніх спогадів.

Члени гуртка «Літературне краєзнавство» Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів цьогоріч взяли участь в акції «Світла пам’ять живе у спогадах». Проект гуртка передбачає різноманітну допомогу людям похилого віку, ветеранам війни та праці.

Наше завдання: створити навколо людей похилого віку атмосферу поваги, любові, турботи; проблеми ветеранів війни зробити нашими проблемами; не бути байдужими до хвороб і самотності, з якими живуть ці люди; подарувати їм тепло наших сердець і спілкування. Таким чином, розвивати активну життєву позицію, громадянську відповідальність, інтерес до історії нашої країни, зокрема подій Другої світової війни, привертати увагу громадськості до проблем ветеранів та людей похилого віку.

Наша мета – поважати, допомагати, розуміти, не бути байдужими.

За час нашої роботи:



  • відвідали сім'ї ветеранів Великої Вітчизняної війни (2 родини), дітей війни (5 родин), вдів (7), ветеранів праці (5), надали їм посильну допомогу по господарству;

  • вітали ветеранів та людей похилого віку зі святами;

  • провели виставку «Дорогами священної війни»;

  • провели акцію «Світла пам'ять у спогадах»;

  • організували та провели зустріч з ветеранами праці до Дня людей похилого віку;

  • збираємо інформацію для краєзнавчої роботи.

Зустрічаючись з ветеранами війни і праці, юні члени гуртка «Літературне краєзнавство» записували спогади рідних та знайомих про тяжкі роки воєнного лихоліття та долю наших земляків.

Пропонуємо деякі з них:

«Мій прадідусь Козина Іван Мефодійович(1921р.н) розповів мені, що коли почалася війна, його не взяли до армії через слабкий зір. Він згадує: «Коли окупанти прийшли в наш район, мене там уже не було, бо юнаків направили до Сахновщини. Сподіваючись, що я теж зможу умовити взяти мене на фронт, я був разом з усіма. Одного ранку, прокинувшись, побачили в селі фашистів, що виганяли всіх людей на подвір’я. Нас теж знайшли; штовхаючи дулами автоматів, погнали до штабу. Фашисти лютували, спалювали будинки. Із Сахновщини всіх полонених погнали на Красноград, штовхаючи і покрикуючи. По дорозі ми бачили, як німці підбили радянський літак, і він розбився. Нас загнали на подвір’я млина неподалік від залізничного вокзалу, загнали до 3 великих сараїв. Їхні дерев’яні стіни мали щілини, через які ми бачили солдатів. Одного разу, придивившись, я помітив, що вони через лаз у паркані виходили до міста і так же поверталися таємно від своїх офіцерів. Тож вирішили і ми втрьох утекти. В останній момент Микола злякався,а я з Свидиною(ім’я вже не пам’ятаю) з Миколаївки на четвертий день втекли. Ховаючись від німців, заскочили в якийсь двір, а хазяйка нам і каже: «Ви гражданські,вас ніхто не чіпатиме. Так ми вийшли і, не поспішаючи, ніби прогулюючись, пішли до вокзалу, а там по шпалах - додому до Зачепилівки. Побачивши, що наша задумка вдалася, десь через два дні втік додому і мій товариш Микола.

Перебуваючи в окупованій місцевості, я страждав, що не можу воювати, рвався на фронт. У 1943р. все ж потрапив до армії, дійшовши до Дніпропетровська без боїв, а там після медкомісії мене знову комісували і відправили до Харкова у будівельно-відновлювальну роту 149. Ми працювали на відбудові народного господарства».

Я дуже рада,що мій прадідусь ще живий і може поділитися своїми спогадами, хоча має вже похилий вік і слабке здоров’я. На жаль, уже давно немає в живих мого другого прадіда, теж учасника Великої Вітчизняної війни. Кілька слів про нього. Довгопол Олександра Кирилович(1901р.н.)жив у с. Олексівка

Бердянської сільської ради Зачепилівського району. Працював у колгоспі. Зі своєю дружиною Надією Микитівною мали двох доньок - Віру і Тетяну. Були ще і хлопчики, але вони ще малими померли від тифу і скарлатини. З початком війни був призваний до лав армії. У боях під Ленінградом на Ладозькому озері був поранений у ногу. Був відправлений у тил аж у Челябінську область. Після лікування-знову фронт…. Додому повернувся в 1945році інвалідом І групи, ходив з милицями, часто лікувався у воєнному госпіталі в Харкові. Війна забрала у нього здоров’я, завадила повноцінно працювати, насолоджуватися життям…Слухаючи розповідь бабусі Тетяни, я розумію, яке це щастя – безхмарне і блакитне небо над головою і завтрашній день, якого чекаєш з надією і радістю. Тож хай ніколи не повториться той жах, ім’я якому - війна! (Таміла Калініченко)

«Моя прабабуся - Сахненко Галина Григорівна - на світ з’явилася з початком війни. Замість дитячих пісень чула постріли і розриви бомб, замість чистого неба бачила літаки-бомбардувальники, що кудись носили свій смертоносний вантаж. Прабабуся навіть не знала, що таке іграшка. Як зіницю ока берегла єдину пошарпану ляльку, зроблену з ганчір’я, з намальованими очима і ротом, а хлопці гралися гільзами та снарядами,що не розірвалися. Від таких «іграшок» часто траплялося лихо». (Півень Катерина).

«А мій прадідусь Шаповал Іван Аврамович народився в с. Чернещина. Коли почалася війна, йому було 23 роки. Був артилеристом артилерійського батальйону № 431. Один із найяскравіших воєнних спогадів: під час перевезення боєприпасів машину обстріляв німецький літак. Солдати кинулися в бік від дороги, а прадідусь з офіцером затрималися. Снаряди на кузові почали вибухати, їх осколки розліталися далеко. Коли все стихло ,виявилося, що з 23 чоловік живими залишилось четверо: офіцер, прадідусь Іван і ще двоє бійців. Свій бойовий шлях дідусь завершив у Германії, довго лікувався у шпиталі. Його нагороди - 5 медалей і орден Вітчизняної війни ІІ ступеня».

(Попова Ольга)

«Велика Вітчизняна війна зачепила своїм чорним крилом кожну українську родину. На фронт ішли батьки, діди, юнаки. Молодих дівчат та хлопців ешелонами вивозили на примусові роботи в Німеччину. Серед цієї молоді опинилася і моя прабабуся Манченко Євдокія Захарівна. В свої двадцять років вона потрапила на роботу до німецького пана. Вдома у неї залишилися батько, мати і четверо молодших братиків і сестричок. Не змирившись з таким горем,що спіткало їхню сім’ю,батько записався добровольцем на фронт. Манченко Захар Савич в числі перших добровольців пішов захищати свою Батьківщину від ворога. У своєму листі до рідних він написав: «Іду на фронт визволяти Дусю з Германії». Це був один із його перших листів додому. В одному із тяжких боїв при форсуванні Дніпра 1943 року він загинув. Похований у селі Червоний Орлик на Дніпропетровщині.

Слідом за своїм батьком старшу сестру пішов визволяти вісімнадцятирічний юнак - Манченко Яків Захарович . Війну пройшов артилеристом, був двічі тяжко поранений. Перемогу навесні 1945 року зустрів у військовому шпиталі. Нещодавно Яків Захарович відсвяткував своє дев’яносторіччя. На згадку про ті жахливі роки він і досі носить у своєму тілі осколки снарядів». (Волохін Владислав)

«Члени моєї родини - мої прадідусі і прабабусі - теж зазнали жахів війни. Мій прадід Литус Кирило Павлович(1910р.н)був призваний до лав Радянської Армії на початку війни. Під час переправи через Дніпро бійці попали під запеклий вогонь фашистів, де він і десятки зачепилян, його односельців, загинули. Похований прадідусь у с. Пушкарівка Дніпропетровської області. На жаль, він так і не встиг дізнатися, що його дружина Любов Якимівна подарувала йому сина Павла(мого дідуся).

Інший мій прадідусь, Ромашов Андрій Васильович(1924р.н) до останнього дня війни боровся за свою країну, мав багато нагород. На жаль, війна і тяжкі поранення далися взнаки, і у 1952р. він помер у с. Добренька Красноградського району.

Фашисти відправляли на примусові роботи до Германії молодих дівчат та хлопців. Кілька разів вдавалося моїй прабабусі Ромашовій Поліні Данилівні уникнути облав, обшуків: ховалася в лісі, в очеретах, у городі. Та одного разу обминула її удача; потрапила до рук фашистів. По-різному складалася доля остарбайтерів: хтось працював на фабриках чи заводах, хтось - на шахтах. Молода дівчина потрапила на ферму, допомагаючи доглядати за худобою і птицею, працюючи по дому. Після визволення Германії радянськими солдатами повернулася до рідного села Добренька. Тут її чекала страшна звістка: за допомогу партизанам батька повісили фашисти на дереві у дворі, а сестру Ольгу закатували до смерті. Біль обпікав душу, але слід було жити далі… І почалося післявоєнне життя, робота в колгоспі…». (Чопик Ліана)

«Мешканка селища Зачепилівка Бондаренко (Коломацька) Антоніна Іванівна не любить згадувати ті важкі часи, бо, хоч і було їй всього 5 років, коли розпочалася війна, але у вразливій дитячій пам’яті навіки закарбувалися страшні картини окупації. Німці примушували працювати дорослих і дітей, які дуже боялися ворожих літаків. Зі сльозами на очах бабуся розповідала про те, як тяжко було жити їхній сім'ї «під фашистом», як голодували прабабуся Єлизавета, прадід Юхим та їхні діти, як іноді боялися навіть залишатися у власній оселі, бо в будь-який момент вороги, не шкодуючи нікого, могли їх підпалити. Згадує бабуся, як одного разу німці, зайшовши на подвір’я, спалили сарай. Діти злякано плакали, а мати їх заспокоювала, пригортала, шепочучи: «Мовчіть, а то розсердяться, ще хату спалять…» В пошуках чогось поживного дітвора часто блукала за селом. Нерадісним і бідним виглядало родюче колись колгоспне поле, сплюндроване вибухами, втоптане колесами машин, поросле бур’янами. Затихла, причаїлась земля, стогнучи від образи, чекаючи того дня, коли роботящі вільні руки засіють її. В роки війни люди були бідні, але допомагали один одному, ділячись останнім. «Так, дитино, - зітхає бабуся Тоня, - війна – це лихо, і дай Бог тобі ніколи не зазнати її, як зазнала я в дитинстві». (Ліна Веклич)

«А моя прабабуся Віра Дмитрівна Чиж зараз живе в місті Лозова Харківської області. Народилася вона 22 червня 1925 року (який дивний і страшний збіг!). Коли почалася війна, їй виповнилося 16 років. Чудовий час величних планів і першого кохання, мрій і радості життя був перекреслений жорстокою реальністю війни. Віра потрапила на примусові роботи в Германію. Було дуже страшно в чужому краї. Добре, що познайомилася і подружила з такою ж, як вона, полонянкою – 18 річною Людмилою. Життя в таборі було невеселе: робота, робота і робота. А найбільше хотілося їсти. Якось дівчата побачили на одному з подвір’їв черешні, зірвали. Ой і крику ж було від хазяйки-німкені! А потім їх повели до лазні, поклали на лаву, і двоє німців били їх ременями й при кожному ударі примовляли «айн-цвай»… Минали дні, місяці. Згадували дівчата рідні домівки, батьків, друзів, сумували за Батьківщиною - і в короткі хвилини перепочинку співали українських пісень. Коли й стусанів за них отримували від наглядачів, а коли помічали, що ті й самі прислухаються, заворожені мелодією. А потім зазнала Віра наруги від одного з фашистів. Плакала, не хотіла жити, прагнула розпрощатися з осоружним життям, та навіть цього не дали вороги: їм-бо робочі руки потрібні були. Так і жила, виношуючи під серцем дитя від супостата. Пробувала позбавитися від нього – не вдалося. Так і народила хлопчика, якого назвала Анатолієм. Незадовго до визволення покохав її Андрій, також полонений. Довго Віра відкидала навіть думку про якісь стосунки, а ще й дитина: «Та дитина ж не винна», - запевняв юнак… Після війни вони одружилися, прожили довге спільне життя, виростили трьох дітей і ніколи не відділяли Анатолія від інших ( не він винен – винна війна). Прадіда вже давно немає в живих, прабабуся Віра дуже хворіє, майже не ходить, але я щаслива, що в мене такі сильні духом, мужні предки, які вижили в тій війні, витримали всі труднощі і випробування, вистояли і дали життя нашому роду». (Ільченко Валерія)

Все далі в історію відходять криваві битви цієї найжорстокішої війни, в якій наш народ проявив мужність, героїзм, відстояв честь і незалежність нашої Батьківщини. Час лікує рани. Вже давно на місці руїн виросли міста і села, заводи і фабрики, сплюндрована колись земля родить щедрі врожаї, квітне садами. Здається, ніщо не нагадує про неї. Але для людей ця війна залишиться в пам’яті назавжди, і стерти її не в силі ні мирне життя, ні час… Пам’ять вічна, нетлінна.
История Великой Отечественной войны

в биографии Харченко Александра Трофимовича
Коллектив воспитаников Балаклейского дома детского и юношеского творчества

Балаклейского районного совета Харьковской области

Руководитель: Шаповалова Надежда Александровна, руководитель

кружка «Бисерные фантазии» БЦДЮТ


Годы Великой Отечественной войны — это годы тяжелых испытаний для нашей страны. Великая Отечественная война оставила множество шрамов в душах людей, как прошедших через нее, так и родившихся после. Сколько искалеченных судеб, сколько разрушенных семей! ...

Все дальше во времени уходит от нас война 1941-1945 гг. и все меньше остается участников и очевидцев тех страшных событий. Но прошлое забывать нельзя, ведь семьдесят лет мирного настоящего было завоевано ценой миллионов жизней. Война всегда жестока, всегда уносит человеческие жизни и поэтому нужно, чтобы поколение сегодняшнее помнило войну и тех, кто погиб в этой войне и почитало тех ветеранов, кто жив сегодня. Нынешними поколениями годы Великой Отечественной войны изучаются не только по книгам, а по рассказам дедов и прадедов, по сохранившимся у родственников документам.

С каждым годом ветеранов становится всё меньше и меньше, из жизни они уходят один за другим. И, к сожалению, с ними уходят воспоминания прошлого, которые помогают нам восстановить и воспроизвести картины ужасающих событий Великой Отечественной войны. Поэтому, в наше время очень важно сохранить память о каждом ветеране.



Сколько было подвигов на этой войне? Вряд ли можно это измерить, нет на свете тех слов, которыми бы можно было это оценить. У каждого солдата свои страницы военной судьбы, потрепанные на передовых, пропитанные потом и кровью.

Цель нашего исследования:

Формирование качеств личности защитника Отечества, выполняющего долг перед своей Родиной, своей семьей и перед самим собой.

Задачи:


1.Исследовать фронтовую биографию простого участника Великой Отечественной войны на примере биографии Харченко Александра Трофимовича. Выяснить, как сложилась его дальнейшая судьба.

2. Изучить историческую хронику и боевой путь 7 АДП РВГК, в которой воевал ст.сержант Харченко А.Т.

3. Выступить с исследованиями перед нашими сверстниками в дни празднования 70-летия освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков.

Объект исследования:ветеран Великой Отечественной войны Александр Трофимович Харченко; документальные архивы ветерана.

Предмет исследования: период Великой Отечественной войны.
Для достижения поставленной цели было взято интервью у сына ветерана Великой Отечественной войны Николая Александровича Харченко. Дополнительные сведения были получены из личной переписки ветерана с однополчанами, из архивных документов, собранных советом ветеранов 7 АДП РВГК.

Восстановлению полной картины способствовало изучение монографии 7-й Запорожской Краснознаменной орденов Суворова и Кутузова артиллерийской дивизии прорыва РВГК за 1942-1945г.г.

Источниковая база:

В работе использованы неопубликованные источники, которые хранятся в личном архиве семьи Харченко (приложение). Эти сведения относятся к разряду личных. Они помогли воссоздать биографические данные. Были изучены: военный билет, наградные документы, трудовая книжка, личная переписка с однополчанами, фотоматериалы.

Исследовав биографию Харченко А.Т., участника Великой Отечественной войны, мы решили изучить историческую хронику тех ее событий, в которых он участвовал, а также исследовать боевой путь 7 АДП КВГК, в составе которой воевал Александр Трофимович.

Авторами работы были изучены и проанализированы материалы, хранящиеся в личном архиве семьи Харченко; проведено интервьюирование Н.А.Харченко (сына ветерана) совместно с руководителем группы Н.А.Шаповаловой; изучены монографии 7 АДП КВГК; написан черновой вариант работы. Обобщение всего материала, правка черновой работы проводились также совместно с руководителем Н.А.Шаповаловой.

Одна изавторовработы, Безверхова Галина – правнучка Харченко А.Т.

МІЙ ПРАДІДПАРТИЗАН ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Коломієць Олена, учениця 5 класу Мереф’янскої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеныв №6

Харківської районої ради Харківської області

Керівник: Безноско О. В., учитель історії, керівник шкільного історико-краєзнавчого музею:
Моє місто Мерефа було в роки Великої Вітчизняної війни повністю окуповане німецькими військами з жовтня 1941 по 5 вересня 1943року. То були страшні часи для мереф’ян. В моїй родині і досі з сумом згадують той час. Моя бабуся Вашкевич Олена Василівна розповідає про мого прадіда, Іван Івановича Груня, який був партизаном під час окупації Мерефи.

…Коли прийшли німці в наше місто то одразу почали вилучати худобу, хліб, і все що було в господарстві. Молодь забирали до Німеччини. З собаками розшукували тих , хто заховався. Знайдутьпоб’ють, або доведуть до смерті. Голод в місті уносив життя людей.

…Це сталось влітку 1943 року. Фашисти відступали від Мерефи. Мій прадід мешкав по вулиці, яка розташована поблизу до лісу. Він мав тісний зв'язок із партизанами, був для них одним з «маяків» (так тоді називали тих мешканців міста, які збирали певну інформацію про німців та передавали до штабу партизанського загону.) Одного разу мій прадід разом із товаришами дізнався, що між Шовкостанцією та с. Ржавець на одному з подвір’ї німці облаштували продуктовий склад. Командир партизанського загону відрядив групу з числа 20 чоловік, серед яких був і мій прадід для проведення операції із знищення об’єкту. Дізнавшись від одного з мереф’ян, який вартував склад, про особливості розмішення та охорону, партизани вночі налетіли та розброїли вартових, які навіть і не встигли вступити в бій. А вранці до партизанського табору прийшов цілий обоз, в якому був і хліб, і масло,і крупа, і цукор… Обози везли трофейні коні, а позаду йшло стадо породистих свиней, корів і замикали процесію полонені німці. Більшість продуктів роздали мешканцям, які були в найскрутнішому становищі, а решту відправили до тилу…

Це один з епізодів, який мені розповіла моя бабуся, але для мене він дуже важливий. Я пишаюсь своєю родиною і своїм прадідом. Він не був на фронті, але не менше герой і , завдяки таким партизанам, як він, радянський народ вистояв і переміг, а німецька армія була розбита.


БОЙОВИЙ ШЛЯХ ПИСКУНА ОЛЕКСІЯ АНДРІЙОВИЧА
Корецький Богдан, учень 7 класу Новомерчицького навчально-виховного

комплексу, вихованець гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської

молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Надія Петрівна, учитель історії,

керівник гуртка «Історичне краєзнавство»


Минуло багато часу, коли затихли на наших землях вибухи німецьких військ. Те, що зробили фашисти і що вони хотіли зробити, не можна ні забути, ні простити.

…Уже давно заросли травою окопи, зарубцювалися рани війни, і навіть 20-річним солдатам, тодішнім захисникам Вітчизни, нині вже за 80. Багатьом, дуже багатьом не судилось повернутись з війни. Тільки на території України налічується 24 тисячі братських могил, в яких поховані сини й дочки майже всіх народів: росіяни і білоруси, грузини і таджики, киргизи і литовці… всі ті, хто ціною свого життя відстояли свободу і незалежність Вітчизни.

Багато минуло часу після закінчення Другої світової війни. Радянські люди виявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожен клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли у тій страшній війні.

Війна – діло жорстоке… Ми назвали її Великою, тому що великою була мужність наших воїнів і великий гнів. Ми назвали її Вітчизняною, тому що захищали свою Вітчизну – найдорожче, що у нас є. Ми назвали її народною, тому що весь радянський народ піднявся на боротьбу. Сьогодні ми, живучи в мирні дні, важко сприймаємо, відчуваємо все те, що пережили в дні війни наші близькі.

У нашій родині також був свій солдат Великої Вітчизняної війни – це мій прадід - Пискун Олексій Андрійович. Народився 18 лютого 1917 року в селі Куликовому на Полтавщині в багатодітній селянській родині. Змалку зазнав наймитування, голоду, нестатків. У 1938 році був призваний до лав Червоної Армії. Службу проходив у прикордонних військах, на кордоні з Афганістаном. Там його застала Велика Вітчизняна війна. В ніч, коли розпочалась війна, саме стояв в наряді. Відразу 23 червня 1941 року був відправлений на фронт.Важко було на душі у солдат, але всі прагнули захищати свою землю. Дорога була далека, на зупинці, в місті Ярославль, йому доля подарувала приємну зустріч з рідним братом Іваном, якого не бачив 4 роки, а зустрітися знову прийшлося аж через 6 років.

Воював у піхоті, підіймав в атаку бійців, які завоювали Велику Перемогу. З 07.12.1941 року по 24.04.1942 року воював в 17 окремій стрілковій бригаді, був поранений і відправлений в госпіталь в місто Муром, де після одужання, пройшов військові курси і на фронт вже повернувся в званні лейтенанта. Далі були бої за Харків, Москву, Мінськ, Вільнюс, міста Польщі, Німеччини та багато інших, де Олексій Андрійович разом з бойовими товаришами мужньо боронили свою землю.

Польща… І ось дивізія прадіда уже на території Німеччини. Місто Кенінсберг.

І…медаль "За відвагу".

На Берлін ідуть машини, танки праворуч,

Гармати ліворуч. Не видно й кінця.

Скільки віддано друзів! Скільки сліз

Країна пролила!

І ось – Берлін. І знову велика битва,

За яку одержав медаль „За перемогу над Німеччиною”.

Ще точилися бої, а на даху рейхстагу, на самому верху, у весняному небі над переможеним Берліном впевнено майорів Прапор Перемоги, який 30 квітня 1945 року розвідники 756-го полку 150-ї стрілецької дивізії Михайло та МелітонКантарія підняли над рейхстагом в Берліні. 20 червня 1945 року Прапор Перемоги з особливими військовими почестями спеціальним рейсом, літаком Лі-2 був доставлений з Берліна до Москви, де 24 червня на Параді Перемоги його урочисто провезли на спеціально обладнаному автомобілі по Червоній площі попереду військ.

Після взяття Берліна, в 1945 році, була ще й Прага, де й зустрів світлий день Перемоги у званні капітана. Але не судилося відразу повернутися додому. Разом з військовою частиною відправився до Білорусії в Гродненську область до міста Ліда, де допомагав відбудовувати зруйноване господарство. Там одружився з молоденькою Ніною Іванівною. В рідну Куликівку повернувся в 1951 році з дружиною Ніною і маленьким синочком Анатолієм.

За бойові заслуги Олексій Андрійович був нагороджений орденом Червоної Зірки, трьома орденами Великої Вітчизняної війни, орденом Богдана Хмельницького, орденом «За мужність», медалями «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною», багатьма ювілейними медалями.

Минають роки. Виповнюється 70 років з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, розриви снарядів, прийшов довгоочікуваний мир, оплачений ціною крові і сліз. Все далі і далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто віддав своє життя і захистив рідну землю від ворогів.
шляхами бойової слави
Корінько Олександр, учень 9 класу Сковородинівського навчально-виховного комплексу

імені Г.С.Сковороди Золочівської районної ради Харківської області



Керівник: Олійник А. С., вчитель історії

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка