Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка15/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30

Кожного року учні нашої школи відвідують меморіальний комплекс "Висота маршала Конєва". І мені пощастило побувати на цьому священному місці. Незабутнє враження справила на мене ця поїздка. Меморіал знаходиться неподалік від селищ Гаврилівка та Солоницівка на висоті 197,3 м. Як розповіла екскурсовод, у серпні 1943 року тут розташовувалися спостережні пункти командувача військ Степового фронту, генерал-полковника І.С. Конєва, командувача 53-ї армії, генерал-майора І.М. Манагарова та командира 252-ї стрілецької дивізії, генерал-майора Г.І. Анісімова. Звідси здійснювалося оперативне керівництво військами у запеклих боях завершального етапу Бєлгородсько-Харківської наступальної операції. 
Операція вимагала розгрому угрупування ворога на підступах до Харкова,щоб не допустити втрат серед мешканців міста та руйнування житлових будинків і промислових підприємств. Увечері 22 серпня 1943 року І.С. Конєв віддав наказ арміям Степового фронту про нічний штурм Харкова. До 12 години 23 серпня 1943 року війська 69-ї, 7-ї гвардійської та 53-ї армій остаточно звільнили місто від німецько-фашистських загарбників. У той же день столиця СРСР м. Москва салютувала визволителям Харкова двадцятьма артилерійськими залпами з 224 гармат, а десять дивізій Степового фронту (15-я, 28-а, 89-а, 93-а гвардійські стрілецькі, 84-а, 116-а, 183-я, 252-а, 299-а, 375-а стрілецькі) наказом Верховного Головнокомандувача були удостоєні почесного звання “Харківських”.

Інколи я починаю думати: а навіщо люди воюють, чому їм не живеться у мирі і злагоді? Війна руйнує все: життя, кохання, домівки. Заради чого це? Відповіді, на жаль, я не знайшов.


Багато горя принесла Велика Вітчизняна війна. Мільйони людей пройшли через пекло, винесли жахливі муки, але вони вистояли і перемогли. Живі пам'ятають імена загиблих, пам'ятають Перемогу, здобуту кров'ю, високим патріотизмом. Учні нашої школи беруть активну участь у зборі матеріалів про військових, що звільняли Харків у роки Великої Вітчизняної війни. Вони знайшли родичів загиблих героїв. Старшокласники вели переписку з родичами загиблих.

70 років відділяє нас від закінчення Великої Вітчизняної війни. Все менше і менше залишається людей, які були свідками тих жахливих подій, все менше і менше серед нас тих, хто кував перемогу, хто визволяв нашу державу, а з нею і майже півсвіту, —  ветеранів. Завдання нашого покоління — шанувати тих  хто ще поряд із нами, спілкуватися з ними, допомагати, підтримувати, а найголовніше — зберегти спогади, відомості про учасників бойових дій, тому що кожен їх спогад – безцінний. Нам вдалося відшукати спогади наших земляків, а саме одного з них ветерана Харченка Степана Терентійовича, якому довелося воювати на Південно-Західному фронті з 22.06. 1941 року, Сталінградському, Донському, Прибалтійському і на III Білоруському фронті . Він розповів нам про свої подвиги в боях під Сталінградом.

Ішов 1942 рік. Війська з боями відступили до річки Дон. Олександр Терентійович був у складі 141-го артилерійського дивізіону, яким командував капітан Сіромаха Микола Іванович. Німецька авіація кожного дня бомбила переправи на річці Дон, не даючи нашим частинам, що відступали, переправитись на протилежний берег. Через деякий час з’явилися німецькі танки. Їхня батарея з 76 мм гармат відкрила вогонь. Один танк був підбитий, а два повернули назад. Їм був даний наказ терміново відходити у напрямку. Вони ще не знали, що німці переправились уже через Дон і рушили до Сталінграда. Коли прибули до місця призначення, то побачили, що Сталінград уже горить. Німецька авіація його бомбить. Був даний наказ окопатись, вирити траншеї і приготуватися до оборони. На другий день з’явилися німецькі танки і мотопіхота, відкрили вогонь, зав’язався бій. Їм вдалося підбити один танк, потім загорівся і другий, але німці не відступали, у них було вбито вже три солдата і поранено командира взводу. Олександр Терентійович був помічником командира і тому прийняв керівництво на себе. Так вели бій цілий день. У них залишилося дуже мало снарядів, по п’ять на гармату. Атака була відбита. Вечір і ніч пройшли відносно спокійно. На світанку атака повторилася. Налетіли німецькі літаки і почали бомбити їхні позиції. Знову з’явилися танки. Снарядів так і не підвезли і вони вирішили оборонятися гранатами пляшками з горючою речовиною. Залягли в траншеях і чекали. Німці відразу помітили, що їх батарея не веде вогонь і повернули танки на них. Один танк наблизився прямо на Олександра Терентійовича . Коли залишалося лише метрів 40-50, він піднявся з траншеї і кинув протитанкову гранату, але вона не долетіла і зірвалася. Танкіст помітив і повернув до Олександр Терентійовича. Його серце колотилося…Танк був уже над ним, посипалася земля. Танк пройшов, він вхопив пляшку і кинув по танку, він загорівся, але і в його в траншеї горів вогонь. Одяг на ньому теж горів, він вискочив з траншеї і качався по землі, щоб збити полум’я. Олександр Терентійович отримав опіки на тілі, особливо на голові. Його відправили в госпіталь у Комишин, де він лікувався майже місяць. Це було його перше хрещення під Сталінградом.

Після лікування Олександра Терентійовича знову відправили під Сталінград, де йшли бої по-оточенню німецько-фашистського угрупування. Треба сказати, що йшли запеклі бої, з обох боків були великі втрати. Їхній батареї доводилося часто міняти вогневі позиції, входити на пряму наводку по танках. Літаки часто бомбили їхні позиції. Але кільце поступово стискало німецьке угрупування, яке нараховувало 330 тисяч німецьких солдат і офіцерів.

Якось під час нальоту німецьких бомбардувальників бомба впала у розташування їхньої батареї. Трьох солдат було вбито, двох-поранено. Олександр Терентійович знаходився в траншеї, в яку потрапила бомба, його заділо і присипало землею. Відкопали і витягли його хлопці. Кров пішла ротом і вухами, він нічого не чув і не міг розмовляти, вже думав, що кінець. Знову госпіталь. Повернувся в Сталінград, вже була зима. Німецьке угрупування було оточене. Гітлерівське командування доклало зусиль, щоб врятувати людей, робили контратаки, але марно. На запит здатися в полон вони відмовилися. Полонені німці говорили, що у них не має харчів, почали їсти коней. Зимового одягу теж немає, а морози були до 20-250 С.

Тоді наші війська почали розсікати на частини німецьке угрупування. У цьому казані крім німців були й румуни, італійці. Вони почали здаватися в полон частинами. Багато було вбито. З них самі німці стягували одяг і одягали на себе.

Так голодні, холодні загнані в далекі краї, здавалися і полон, мерзли, вмирали, їх колонами відправляли в Саратов та інші місця. На полі було залишено багато танків, автомашин, мотоциклів, гармат і іншої техніки.

Так закінчилася битва під Сталінградом. За бої Олександр Терентійович одержав нагороди: « Медаль за відвагу», « Медаль за оборону Сталінграда».
« Біль війни »
Коробков Іван, учень9-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №26 Харківської міської ради Харківської області

Керівник:Швець. В.В.
ОБЛІКОВА КАРТКА

на учасника бойових дій у Великій Вітчизняній і Другій світовій війні, який проживає в місті, районі для занесення до Книги Пам'яті

Ковтун Дмитро Якимович 1926р народження, народився в Харківській області Шевченківського району в селі Семенівка.

Сержант третього українського фронту, взвод зв’язку під керівництвом маршала Толбухіна.

Тільки закінчив навчання в школі. З 1943-1951рр

Ветеран труда,орден Великої Вітчизняної Війни, медаль за взяття Вени, медаль за взяття Бухаресту, медаль за взяття Белграда.

Після війни: перебував на Сахаліні в військовій частині з 1945-1951рр.

З 1951-1957рр працював в колгоспі «Куйбишева», 1957-1975рр на верстатобудівельному заводі, з 1975-1984рр на ХТЗ.

Проживає зараз разом з рідними за такою адресою: місто Харків, переулок

Підшипниковий будинок № 11.телефон 993712.



Велика Вітчизняна війна 1941-1945 роках - це не лише її подих, ще і сьогодні холодить кров у жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств фашистських загарбників. Вона кардинально повернула життя всієї країни прийшла в кожний дім, кожну сім‘ю. Війна залишила в своєму полум‘ї мільйони людських долей, принесла страждання і горе, які гостро і скорботно хвилюють народну пам‘ять.

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої

жорстокості. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили

увесь хід цієї війни.

В цій роботі я хочу звернути увагу на ІІІ-й український фронт під командуванням маршала Толбухіна, в якому служив наш герой Ковтун Дмитро Якимович.

Утворений на південно-західному напрямку 20 жовтня 1943 р на підставі наказу Ставки ВГК від 16 жовтня 1943 шляхом перейменування Південно-Західного фронту. Включав 1-у та 8-у гвардійські армії, 6-у, 12-у,46-у армії і 17-у повітряну армію. У подальшому в нього входили 5-та ударна, 4-а і 9-я гвардійські армії, 26-а, 27-а, 28-а, 37-а, 57-а армії, 6-я гвардійська танкова армія, 1 - а, 2-я і 4-я болгарські армії. В оперативному підпорядкуванні фронту перебувала Дунайська військова флотилія.У жовтні-листопаді 1943 р. війська 3-го Українського фронту в ході битви за Дніпро звільнили міста Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ, просунулися на захід від Дніпра на 50-60 км. В подальшому, діючи на криворізькому напрямку, силами 6-ї армії захопили плацдарм південніше Запоріжжя, а до кінця грудня разом з 2-м Українським фронтом утримували на Дніпрі великий стратегічний плацдарм. При звільненні Правобережної Україні війська 3-го Українського фронту у взаємодії з 4-м Українським фронтом, здійснивши Нікопольсько-Криворізьку операцію 1944 р., вийшли на р. Інгулець, звідки в березні-квітні розгорнули наступ на миколаївському-одеському напрямі. Провівши послідовно Березнеговато-Снігурівський та Одеську операції, вони за сприяння Чорноморського флотузавершили визволення півдня України, звільнили значну частину Молдавської РСР  і просунулися до Дністра, захопивши плацдарми на його правому березі, в тому числі кіцканскій плацдарм. 8 вересня війська фронту вступили на територію Болгарії і до кінця місяця звільнили її. 28 вересня - 20 жовтня1944 3-й Український фронт у взаємодії з Народно-визвольною армією Югославії за участю військ Вітчизняного фронту Болгарії здійснив Бєлградську стратегічну операцію, в результаті якої були звільнена столиця Югославії Белград і велика частина Сербії. В жовтні 1944р. - Лютому 1945р. 3-й Український фронт частиною сил брав участь в Будапештської стратегічної операції. Його війська форсували Дунай і захопили плацдарм на його правому березі. У січні 1945 р. вони відбили контрудари противника, який намагався деблокувати оточену в Будапешті  угруповання, а в березні, під час Балатонським операції, зірвали контрнаступ німецьких військ в районі озера Балатон. Успішне завершення цієї операції дозволило без оперативної паузи почати 16 березня у взаємодії з лівим крилом 2-го Українського фронту Віденську стратегічну операцію, завершити звільнення Угорщини вигнати ворога зі східної частини Австрії і звільнити її столицю Відень.15 червня 1945 р. на підставі директиви Ставки ВГК від 29 травня 1945 фронт було розформовано, польове управління фронту реорганізовано в управління Південної групи військ.

Народився в Харківській області Шевченківського району в селі Семенівка.17 років пішов на фронт захищати свою Батьківщину

Йому дали до рук гвинтівку, але не запитали чи вміє хлопець нею користуватися.

В цій жорстокій боротьбі за життя загинуло понад 6млн українців,в тому числі й брат Дмитра Якимовича.

Війна - це зло, розруха яка приносить тільки лихо, тому необхідно пам’ятати

яку ціну заплатили наші діди та прадіди.
Харківська операція (травень 1942 року) на Балаклійській землі. Останній бій 106-ї Казахської кавалерійської дивізії
Косенкова Катерина, учениця 7-А класу, Курило Кирило, учень 7-А класу

Балаклійської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Подольська А.Ф.,вчитель географії



« Я сегодня до зари встану.

По широкому пройду полю...

Что-то с памятью моей стало,

Все, что было не со мной - помню…»
З кожним роком усе далі відходить від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розорані траншеї і засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам'ять знову і знову звертається до минулого. Що звідане і пережито, не забудеться ніколи. Час – нещадний, але об’єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.

Перемога дісталася дорогою ціною. У справі розгрому гітлерівських загарбників гідний внесок зробили і балаклійці, як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так і в тилу ворога.

Ні, Балаклійська земля їх не забула. Їхня пам’ять зрошена болючою сльозою при відкритті пам’ятника в с.Гусарівка на якому викарбовано золотом «Погибшим, но не побежденным». Трагічна, можливо, найбільш трагічна сторінка Великої Вітчизняної війни, але і вся війна – трагедія.

Маловідомі сторінки Вітчизняної війни завжди викликали інтерес у співвітчизника, якому не байдужа наша історія.

Напередодні Дня Перемоги на Балаклійщині побувала делегація з Казахстану. До складу делегації увійшли представники громадського об’єднання «Меморіальна зона» під керівництвом професора Евразійського університету ім.Гумільова Майдана Кусаінова, а також Біжамал Магзумова та Баткен Жексембекова, племінниця та донька героїчно загиблих в районі Лозовеньки в травні 1941 року кавалериста та політрука 106-ї казахської кавалерійської дивізії. Першого дня перебування гостей з далекого Казахстану на Балаклійщині відбулася тепла зустріч їх з керівництвом нашого району. У ході зустрічі представники делегації докладно розповіли про діяльність громадського об’єднання «Меморіальна зона», яке протягом двадцяти чотирьох років під керівництвом Майдана Кусаінова займається пошуком загиблих у часи Великої Вітчизняної війни радянських солдатів та, за рахунок благодійних спонсорських коштів, на місцях колишніх боїв встановлює пам’ятники та меморіальні зони. Ця робота проводиться не тільки в Казахстані, а й на території всього колишнього Радянського Союзу. Розповідаючи про це, Майдан Кусаінов зазначив:»Якщо зараз нас і розділяють кордони, то історична пам’ять нас не розділить ніколи. Ми повинні її передати дітям та онукам, щоб жива нитка історії тягнулася крізь роки безперервно». Казахська делегація на Балаклійщині перебувала вісім днів і, як нам повідомив пан Кусаінов, за цей час гості відвідали Меморіальний комплекс та братську могилу в Гусарівці, побували в Савинцях, куди в 1941 році залізницею з Казахстану прибула 106-а кавалерійська дивізія, у Чепілі, куди потім була вона передислокована та війькові готувалися до боїв. У всіх населених пунктах учасники делегації вшанували пам’ять загиблих воїнів покладанням квітів до пам’ятників та обелісків. Також члени об’єднання «Меморіальна зона» пройшли бойовими шляхами 106-ї казахської кавалерійської дивізії. Як зазначив Майдан Кусаінов, у ході цієї пошукової роботи в полі та ярах було знайдено багато відголосків війни, від перетлілих клаптів солдатської сорочки до снарядів, які лежали майже на поверхні. А скільки їх ще в землі, нікому невідомо…

Останнім пунктом перебування казахської делегації була Лозовенька, де 1942-го проходили найжорстокіші бої. За спогадами лозовенчан, свідків тих страшних подій, після кривавої битви земля так густо була заслана тілами загиблих солдатів, що й ступити ніяк було…

Саме в цьому селі, на завершення візиту гостей з Казахстану, був проведений мітинг, присвячений пам’яті загиблих на балаклійській землі радянських воїнів. Висловлюючи щиру подяку за гостинність, Майдан Кусаінов зазначив: «Щороку під час експедицій наша пошукова група знаходить та здійснює перепоховання понад тисячі загиблих воїнів і майже всі вони невідомі. Може, й тут серед 244 безіменних свій вічний прилисток знайшли батько Баткен Жексембекової та дядько Біжамал Магзумової, жінок, які, незважаючи на свій поважний вік та відстань між нашими країнами, приїхали, щоб вшанувати пам’ять своїх рідних. І нас дуже глибоко зворушило тепле ставлення до нас як керівництва району, так і простих людей. Тут ми відчули, наче Україна є нашою другою батьківщиною. Також ми приємно вражені вашим ставленням до таких пам’ятних місць та до збереження пам’яті про подвиг солдатів Великої Вітчизняної. Щиро дякуємо вам за це!» Потім учасники мітингу поклали квіти до обеліска, на вшанування пам’яті загиблих бійців 106-ї Казахської кавалерійської дивізії біля його підніжжя була закладена капсула з казахською землею.



Історія створення меморіального комплексу села Різуненкове
Крамарь Владислав, учень 5 класу Різуненківського навчально-виховного комплексу

Коломацької районної ради Харківської області

Керінвик: Крамарь Світлана Василівна
1944 рік.

На території Різуненківської сільської ради було 5 братських могил і ще багато місць, де були поховані поодинокі загиблі воїни.

Братські могили мали вигляд звичайних пагорбів, огорожених дерев”яним штахетником, який постійно білили білим вапном. Школярі доглядали могили, саджали квіти.

1948 рік.

На засіданні виконавчого комітету сільської ради було прийняте рішення про побудову з цегли на братських могилах невеличких постаментів. Могили також були обнесені цеглою.

Виконком сільської ради:

Було прийняте рішення про перенесеня братських могил загиблих бійців в одну братську могилу в центр села, де треба поставити постійний цегляний пам”ячник, зробити огорожу, написи, посадити дерева. Могили перенести до 25.10.1950. Поставити пам”ятник і огорожу до 07.11.1950 .

Спочатку звезли всіх загиблих бійців в одну братську могилу в центр села (де вона знаходиться і зараз), посадили сад навколо і зробили огорожу. На Харківській скульптурній фабриці за кошти сільської ради було замовлено пам”ятник.

Постамент і підніжжя пам”ятника було зроблено з цегли:

Висота – 3 м, висота фігури солдата – 2 м.

Зображений був солдат з автоматом у руці, з каскою на долоні і схиленою головою над загиблими воїнами

Встановили пам”ятник спеціалісти з Харкова. Відкриття пам”ятника відбулося на день визволення села у вересні 1951 року.

Було дуже багато рідних тих загиблих воїнів, що поховані у братській могилі.

У вересні 1983 року на день визволення села від німецько-фашистських загарбників на місці пам”ятника було відкрито Меморіальний комплекс.

Ідея зробити Меморіальний комплекс – Божка Миколи Степановича голови спецгоспу “50-річчя Жовтня”.

Ним та завідуючим Будинку Культури Різуненком В.П. були розроблені зарисовки і попередній проект Меморіального комплексу.

Сам Меморіальний комплекс створювався у два етапи:

1980р. – поставили скорботну Матір-Батьківщину.

1983р. – стеллу, журавлі, впорядкували плитами та клумбами майданчик. Було висаджено велику кількість троянд , підведено газ для Вічного вогню, зроблено освітлення верхнє і підсвітка з прожекторів (знизу).

Стелла з журавлями на Братській могилі, яка була зроблена за задумом Миколи Степановича Божка, стала рукотворним пам`ятником йому самому.



МІЙ ЗЕМЛЯК – ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ВАСИЛЬ ЯРЕМЧУК
Краснокутська Юлія, учениця 11 класу Лозівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 7 Лозівської міської ради,

вихованка гуртка «Історики-краєзнавці»

Лозівського будинку дитячої та юнацької творчості

Керівник: Шеремет Л.П., керівник гуртка«Історики-краєзнавці»
В роки Великої Вітчизняної війни хоробро воював у тилу ворога партизанський загін імені Г.І.Котовського, яким командував лозівчанинМ.Й. Воронцов. У складі загону громив фашистів колишній вчитель Новоіванівської школи Лозівського району В.М. Яремчук. Очолюючи групу підривників, народний месник пустив під укіс десятки ворожих ешелонів, наводив страх на окупантів та їх прислужників. За проявлені хоробрість і мужність йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ця розповідь про нього.

Десять місяців боротьби у тилу ворога багато чому навчили харківських мінерів та їх командира Яремчука В.М. Поступово, по маленькому зернятку здобувалися бойовий досвід і уміння. А найістотнішим було те, що в Яремчука виробилось обачливе терпіння і дивний спокій, який межував із справжнім натхненням мінера-підривника, Він, як ніхто інший, навчився чекати. Цього навчав і своїх товаришів. Про них складали легенди.

Одного разу фашисти оточили підривників. Тоді загинули В.Тушинський, В.Калушний та В.Чернов. Розвідка наша знайшла трупи, по яких важко було когось впізнати. Тоді і занесли до списків загиблих і Василя Яремчука. В тому бою він був тяжко поранений і його підібрали партизани з іншого загону, відправивши літаком в Москву до шпиталю. Лікарі зробили все, щоб поставити мінера на ноги.

Швидкому одужанню Василя Максимовича сприяла також радісна звістка: 3 березня 1943 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Так Батьківщина оцінила подвиг свого сина, який в тилу ворога пустив під укіс 12 ешелонів, зруйнував багато мостів, підірвав десятки танків та автомашин ворога.

Після видужання Яремчука призначили командиром окремого диверсійного загону імені Кармелюка.

Наприкінці травня 1943 року десантний загін було викинуто з літака поблизу Рокитного на Ровенщині. Партизани міцно осідлали залізницю Сарни—-Коростень. Минуло кілька днів, і вони підірвали перший військовий ешелон. Так розпочали «кармелюківці» свій великий бойовий рахунок.

Фашисти кидали проти партизанів карателів,та Яремчук, уміло маневруючи й уникаючи великих боїв, своєчасно виводив загін з-під ударів переважаючих сил ворога і впевнено продовжував диверсії на залізницях та шосейних шляхах.

Щоб скомпрометувати партизанів перед місцевими жителями, фашисти організували провокаційні пограбування та побоїща, називаючи народних месників «радянськими грабіж­никами», «червоними бандитами».

«Які ж вони бандити, коли ними командує Герой Радянського Союзу?» — розпізнавши брехню, всміхалися селяни.

Не може такого бути. Герой командує лише такими, як і сам, справжніми геройцями.

Так і утвердилося на Волині та Ровенщині за партизанами Яремчука це влучне народне слово. Протягом року «геройці» пустили під укіс у цій місцевості чимало ешелонів з живою силою, зброєю і технікою ворога. Любов'ю, довір'ям і підтримкою народу кармелюківці дорожили й тоді, коли навесні 1944 року їх літаками перекинули на територію Польщів Люблінське воєводство.

Пізніше серед населення пронеслася чутка, що під Сокалем загинув командир загону. Це і дало привід вважати полеглим прославленого героя.

Але Василь Максимович не загинув. Відлежавшись у шпиталі після тяжкого поранення, Яремчук очолив у Києві середню школу № 39. Понад двадцять п'ять років він виховував підростаюче покоління, прищеплював дітям високі якості стійких бійців і умілих будівників нового життя. І лише перенесена тяжка хвороба змусила його піти на заслужений відпочинок.
І день цей жахливий нащадки забути не в змозі
Кухтіна Дар’я, Пирожкова Олена, учениці Більшовицької гімназії, вихованки гуртка «Географічне краєзнавство» первомайського будинку дитячої та юнацької творчості

Первомайської районної ради Харківської області

Керівник: Христосова Олена Юріївна, керівник гуртка «Географічне краєзнавство»
Більш ніж півстоліття минуло відтоді, як над повергнутим рейхстагом, у столиці гітлерівської Німеччини, було піднято Прапор Перемоги.

Перемога дісталася дорогою ціною. Мільйони людей віддали найдорожче-власне життя, щоб захистити свободу і незалежність Батьківщини, визволити народ Європи від фашистського поневолення.

Не оминуло горе і мешканців Первомайського району. Дев’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот сорок першого року чорнохресні фашистські літаки скинули бомбу на станцію Лихачове. Сотні мирних жителів були вбиті і поранені.

Як і всюди, фашисти застосовували бузувірські методи знищення мирного населення. Жахлива трагедія розігралася 17 лютого 1941 року в селі Єфремівка. Рано-вранці у село увірвалися есесівці. Автоматні черги глушили стогони і крики людей. Палали будинки. Фашисти вбивали усіх підряд - дітей, старих, жінок.

240 чоловік, в основному чоловіків та підлітків, фашисти зігнали до церкви і підпалили її. За винятком п’ятьох , які чудом залишилися живими, усі вони загинули від ворожих куль, заживо згоріли в полум’ї. У той день кати знищили 860 жителів села. Керував цією звірячою розправою майор дивізії СС «Адольф Гітлер» Іоахім Пайпер.

Зі спогадів

Страхов Мефодій Федорович, 1900 р.н., колишній голова Єфремівської сільської ради, розстріляний німцями як партизан у 1943 році, за те, що він убив німецького офіцера у лютому. Після цього випадку німці почали спалювати село Єфремівка і вбивати мешканців. Усього було розстріляно 412 мирних жителів.

Згадує Кухтінов Василь Якимович. У 1943 році німецька армія відчула свою неминучу загибель і почала творити звірячі вчинки в нашому селі. 17 лютого 1943 року дивізіон СС «Адольф Гітлер» під керівництвом майора Іоахіма Пайпера почав розстрілювати жителів двох сіл – Семенівна та Єфремівка. Обливали бензином дівчат і палили, наїжджали танками на жінок з дітьми на руках, і так у кожному подвір'ї. А 17 лютого я запам'ятав на все життя: я втратив матір і 4 сестри, яких розстріляли фашисти. А мій батько і брат загинули на фронті. Ось такою ціною заплатила наша сім'я за війну.

27 березня 2006 у селі Єфремівка Первомайського району Харківської області відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу загиблим у роки Великої вітчизняної війни місцевим жителям. Також було проведена молебень з приводу закінчення будівництва храму Святого Великомученика Дмитра Солунського.

 «Для селян усіх став

Храм останнім притулком,

Бог у рай їх прийняв

За пекельні їх муки.

Всім прийдешнім на згадку,

Усім спаленим вам

Ваші вдячні нащадки

Збудували цей храм», - такі слова вибиті на стелі, стилізованій під червоне полум’я.

На відкриття меморіалу прийшли не лише залізничники та жителі села Єфремівки і сусідніх сіл. Вшанувати пам'ять  загиблих своїх родичів та близьких приїхали з усіх усюд. 74-річний Іван Васильович Кисельов прибув з Білорусі. Йому, 14-річному хлопцеві, судилося стати свідком страшної трагедії, в результаті якої він втратив свою сім’ю. «Не можу стримати тих сліз, які досі не виплакані ще за 60 років. Я приїхав низько вклонитися тим, хто був розстріляний і спалений на моїх очах і вшанувати їх пам'ять. Такої жорстокості й насилля не знала жодна країна і жоден народ, - згадує Іван Васильович, - мені, як очевидцю тих подій, важливо, щоб було місце, де можна схилити коліно і проронити сльозу», - говорить Іван Кисельов.

Російське село Краснуха, білоруська Хатинь, ческе Лідице, французьке містечко Орадур…Їх знає весь світ. У ряд із ними можна поставити і українське село Єфремівка. Як вічну пам'ять і вічну скорботу.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка