Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка16/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30

НА КАРТІ ДОЛІ ЩАСЛИВИЙ МАРШРУТ
Лимар Ліліана, учениця 9-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
Географія належить до шкільних дисциплін, з якими в учнів, як правило, не виникає значних труднощів. Там не має складних математичних формул і граматичних правил, натомість присутні пізнавальність і романтика далеких мандрів. Про них колись так цікаво розповідала на своїх уроках учитель географії Валківської середньої школи Євдокія Родіонівна Лебеденко. Всього цього і в неї на віку було вдосталь.

Родом Євдокія Родіонівна з Краснодарського краю, краю кубанських козаків. У станиці Шкуринській минуло її дитинство, рано обірване війною. Після звільнення від фашистської окупації 12 – річною дівчинкою почала вона працювати в місцевому колгоспі. Тоді, пригадує, працювали всі, бо робочих рук не вистачало.

Закінчивши школу, Євдокія Родіонівна вступила до учительського інституту в Ростові-на-Дону, на природничо-географічний факультет. Визначитися з майбутньою професією допомогла улюблена вчителька, та й географія дуже подобалася. Почала вчителювати в сільській десятирічці – викладала біологію і хімію в 5-7 класах, а ще у вечірній школі, де були учні навіть старші за неї – ті, кому війна завадила вчасно здобути освіту. Не раз тоді відчувала себе на місці героїні фільму «Весна на Зарічній вулиці», який щойно вийшов на екрани.

І все ж мрії про далекі краї теж здійснилися. 1954 року Євдокія Родіонівна вийшла заміж за капітана В. Є. Лебеденка і поїхала за місцем його служби в Угорщину. Там було дуже неспокійно, назрівали військові заворушення. Це було схоже на шпигунський роман наяву: стеження з боку місцевих, спроби вивідати в офіцерських дружин відомості про наші війська. А якось у Євдокії Родіонівни ледь не викрали маленьку доню. Коли ж починалися бої, відчуття було таке, наче повернулися в минулу війну…

Після угорських подій сім’я Лебеденків оселилася на Харківщині. Спершу – у Золочеві, куди чоловік Євдокії Родіонівни був призначений на роботу у військкомат. Вона ж продовжувала освітянську діяльність. Працювала вихователем дитсадка, викладала трудове виховання в Золочівській політехнічній школі. Найскладнішим, пригадує, тут була не побутова невлаштованість, як це часто буває в родинах військових, а незнання мови. Тоді ще незнайому українську опанувала в процесі роботи і спілкування. І коли навесні 1973 року, переїхавши у Валки за новим призначенням чоловіка, Є. Р. Лебеденко прийшла працювати в нашу школу, то вже змогла без особливих ускладнень викладати українською.

Середній школі Євдокія Родіонівна віддала майже два десятиліття. Спершу кілька років вела групу продовженого дня, а з 1 вересня 1977-го почала викладати за фахом. Географів тоді в школі не вистачало, отож навантаження в педагога було чимале – географія в усіх класах, природознавство, класне керівництво.

Вийшовши на пенсію 1990 року, залишилася такою ж активною. Працювала в складі ради ветеранського осередку школи, за місцем проживання очолює будинковий комітет. Незмінно привітна і добросердна, вона завжди відгукується на всі звертання і готова надати допомогу.

Сумлінна професійна діяльність Є. Р. Лебеденко неодноразово відзначалася грамотами районного і обласного відділів освіти, вона – ветеран праці, нагороджена медаллю «За добласний труд». І хоча в житті випадало їй не мало труднощів, та почувається вона щасливою – дітьми, онуками, улюбленою професією, учнями, які пам’ятають свою добру, справедливу вчительку і підтримують з нею зв’язки.

З автобіографії:

Я, Лебеденко Евдокия Родионовна, родилась 6 ноября ( за паспортом ) 1931 г. Хотя всю жизнь праздную день рождения 14 марта, на Явдошку, в станице Шкуринской Кущевского района Краснодарского края в семье крестьянина.

Мать – Бершакова Феодосия Корнеевна – колхозница. Отец – Бершаков Родион Степанович – работал парторгом в колхозе 32-м гвардейском (до войны).

В 1939 г. я пошла в 1-й класс. Окончила школу в 1950 г. когда началась война мне было всего 10 лет. На этом детские годы обрываются. Мы вмиг взрослеем.

Мужчины ушли на фронт и все заботы в колхозе легли на плечи женщин, стариков и детей. Мы были на сенокосе, женщины мешали стога. А это ведь искусство поставить стог так, чтобы его не промочило дождем и чтобы он не упал от сильного ветра, а мы, дети, сгребали сено граблями и подносили к стогам. А мальчики моего возраста и даже меньше работали на покосе. Они сидели верхом на лошади, а лошадь тащила за собой волокушу, которая собирала сено. Работали мы и на зернотоке: перелопачивали зерно овса, пшеницы, ячменя, отгребали зерно от веялки, и подметали на току. В общем, где работали взрослые там были и мы. Работали мы и дома. Ведь в каждом почти доме держали корову, которая и спасла нас от голода. Была и другая живность. Всё требовало ухода. Приходилось готовить обед, полоть в огороде морковь, картофель, свеклу и т.д. жили очень трудно, но никто не жаловался, не унывал. Потому что надеяться было не на кого. Мы быстро взрослеем. Понимаем, что идет война. Люди были дружелюбными, сплоченными, и трогательно добрыми. Это были дни тяжелых испытаний. Но еще, тяжелее стало когда пришли немцы. Для нашей семьи начался ад. Отца сразу на фронт не взяли. Он был очень болен, и нам нелегко пришлось во время его длительной неизлечимой болезни. Каждую неделю облавы, обыски, проверки забирали с квартиры всё, что им под силу тащить. И однажды прискакала конница, окружили весь дом в два часа ночи, всё обшарили во дворе, затем ворвались в дом. В доме всё перевернули вверх дном, полицаи стащили отца с кровати и поволокли во двор раздетого, и босого. Перед нами закрыли двери. А морозы в то время были сорокаградусными и снег лежал выше крыши. Отца долго допрашивали. Искали секретаря Райкома. Естественно отец ничего не сказал. Стоять на ногах он уже не мог. Тогда они со всей силы ударили его прикладом и он повалился, без сознания, в снег. Полицаи сели на лошадей и ускакали. Тогда мы затащили отца в квартиру, привели его в чувство. Мы поняли, что его в живых не оставят. Позже маме сказали, что отец в списках тех, которых должны расстрелять. Но он уже скрывался у соседей до самого ухода немцев.

Когда немцы убежали снова надо было сражаться. Восстанавливать разрушенное хозяйство, бороться с голодом, ломать голову во что обуться и одеться. В школу ходила в отцовских сапогах. А на Кубане чернозем. Грязь невылазная, сапоги снимались с ног. Да и в школе не хватало учителей которые предметы вели десятиклассникам. Учителя были опухшие от голода. В школе зимой холодина, была. Топили печи как дома так и в школе соломой, чтобы хоть как-то согреться. Уроки учили при керосиновых лампах. Зажигали их поздно, когда страшные тени начинали ходить по стенах и потолке. А то и вообще учили уроки при коптилках.

Весной опять помогали в поле взрослым. Лошадей не было. Землю пахали на коровах. Утром вставали в 4-5 часов, чтобы успеть подоить коровок лозинкой, а мамы вели её за веревку. Вот так и обрабатывали землю гуртом.

Еще успевали, мы дети, собирать лекарственные травы для раненых солдат в госпитале. Ходили их проведывать. Носили им скромные гостинцы: шерстяные носки, табак (мы его выращивали дома), ставили концерты для солдат.

Нелегче стало и когда закончилась война. Кроме того помню, особенно трудно было на Кубане в 1946 г. взрослые ездили в Украину менять вещи на еду. В Украине было немного легче, а в 1947 г. стало наоборот. Приезжали с Украины к нам. Летом было еще ничего, а когда начиналась зима, морозы 40 градусов, снегу горы. Сколько людей замерзло, сколько детей не дождались своих матерей домой. Это вспоминать очень тяжело.

Удивительно, как долго может хранить память, не только события, но и подробности давно минувших лет. Стоит только зацепиться за что-нибудь и начнет разматываться длинный клубок воспоминаний.

Да быстротечна наша жизнь! Время летит, мы стареем. Но к жизни надо относится с пониманием. Так легче жить.
Женщина, пережившая войну
Лисенко В’ячеслав, учень6 - А класу Люботинської загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів № 4 Люботинської міської ради Харківської області

Керівник : Іванченко Олена Анатоліївна, учитель історії та правознавства
22 июня для Веры Васильевны Губской – дата особая. В этот день в 1921-м она появилась на свет, а в 1941-м пришла в военкомат. Чтобы пройти фронтовыми верстами Великой Отечественной четыре неимоверно долгих и тяжелых года, потерять на этом бездорожье близких ей людей и встретить своего суженого…

Горюшка Вера Королева, прежде чем поменяла свою фамилию, хлебнула немало. В Огульцах, что под Валками, где она выросла, в 20- 30-е годы, как и во всех украинских городах и селах, было голодно. Местный колхоз, в котором ее отец, Василий Иванович, работал кузнецом, а мама, Анна Григорьевна, - поварихой, еле сводил концы с концами. Все зерно выметала из амбаров продразверстка. Дошло до того, что за хлебом маленькую Веру вместе с теткой отправляли в Харьков.Там, на углу улиц Свердлова и Дмитриевской, в очереди у булочной они не раз ночевали- в холода девочку в таких случаях тетка прятала в большой мусорный ящик.

Спасаясь от голода, семья Королевых, в которой было пятеро детей, в конце 30-х годов перебралась в Дергачи, устроившись при тамошнем детдоме.А Вера, закончив семилетку, подалась в Харьков на курсы медсестер- за полное среднее образование тогда платить надо было, а в доме ничего не было, кроме голодных ртов младших сестер и братьев.Домой Вера вырывалась нечасто потому, что ученицы медкурсов при 12-й совбольнице все два года совмещали занятия с дежурствами в палатах хирургического отделения.Тяжелая была работа: помогать у операционного стола, менять гнойные бинты…

И не ведала тогда девушка, что всего через пару лет будет вспоминать ее как сказочный сон. Все же чистая операционная с яркими лампами под потолком – не полевой госпиталь под открытым небом.

Не за праздничным столом встретила свой двадцатый день рождения Вера, а в Дергачевском райвоенкомате. Зря они с подругами кроили нарядное белое платье, а подарить его пришлось сестренке. 22 июня 1941 года надела Вера шинель с сержантскими погонами и отправилась с воинским эшелоном в составе передвижного эвакогоспиталя № 1774 прямиком под Ленинград. Там, в непроходимой топи Волховских болот, и состоялось ее боевое крещение. Долгих 900 дней стояли насмерть под невской твердыней бойцы Волховского фронта. Люди умирали от фашистских мин и снарядов.Вера вытаскивала из-под вражеского обстрела раненых бойцов.

В этом кромешном аду выживали немногие.Вере повезло – ни разу даже не ранило.Наверное, Бог хранил, хоть комсомолка Королева в него и не верила.Хранил он ее до самого конца войны, пройдя по родной земле, а затем и по чужой в составе 3-го Прибалтийского и 4-го Украинского фронтов, Вера Васильевна встретила в польском городишке Мысловице.Там ее и нашла медаль «За оборону Ленинграда», которую вручили ей 20 июня 1945-го.Там же в ноябре 1945-го начальник СПЭП № 1774 майор медслужбы Беленький выдал сержанту Королевой характеристику для вступления в компартию. Но только почти через год, в сентябре 1946-го, демобилизовали Веру из действующей армии.

Вернулась она из Польши в Огульцы – а от крепкого, построенногоеще дедом дома, осталось только три стены. Узнала, что сестренка ее Клава подалась вслед за Верой на фронт, да по дороге немецкая бомба, брошенная с неба, угодила прямо во фронтовую полуторку.И что родных ее, тех, кто уцелел, разбросала по свету война.

Присела девушка у отчего пепелища, а вдруг подходит военный с майорскими звездами на погонах. И узнает она в нем Савелия, с которым судьба свела их еще перед войной. Приехал тогда прошедший финскую войну капитан на побывку к другу с Дальнего Востока, да из Огульцов ушел на фронт. И отправилась Вера к далекому озеру Хасан, где майор Савелий Губский после войны нес службу. Там, в Хасанском райвоенкомате, в феврале 1947-го и вручили ей вторую боевую награду – «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 – 1945гг».И только после демобилизации главы семейства они вернулись домой на Слобожанщину. Работали оба на мельнице, как называли тогда элеватор, расположенный у Южного вокзала.

Тридцать лет как нет уже на свете Савелия Матвеевича – военные раны до болячки подсобили. Вера Васильевна – жива. Я смотрю на свою прабабушку, которая незаметно пытается вытирать слезы, и удивляюсь, сколько силы, выносливости сокрыто в ней, в этой маленькой, хрупкой женщине, которая пережила эту страшную войну.

МІЙ ПРАДІД
Літвінов Лев, учень 5 класу Дворічанської загальноосвітньої школи I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Бабай Л.В., методист ЦДЮТ
Що таке війна – я знаю, на щастя, тільки з книг і кінофільмів. Ось уже близько семидесяти років минуло з того часу, як перестали рватися снаряди і гуркотіти гармати. Ще про біду, яку принесла війна, мені розповіли мої рідні.

Прадід мій – Винник Микола Сергійович – народився в 1923 році на Полтавщині в селянській родині. З початком колгоспного будівництва його батька обрали головою колгоспу, а мати була рядовою колгоспницею, різноробочою. В сім'ї було п'ятеро дітей. Старший брат Іван служив в армії. Коли розпочалася війна і німці окупували рідне село, то батька – як голову колгоспу – забрали фашисти. Згодом вони його розстріляли. Менший брат і сестра залишилися вдома, а Миколу вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Спочатку йому довелося працювати на заводі. Там він познайомився з німецькими антифашистами. Після однієї з акцій, яку вони провели, на їх слід напали гестапівці. Німецького комуніста, з яким Микола дружив, заарештували, а його самого перевели до концентраційного табору.

Прадід, коли був живий, то розповідав про все це, про те, як врятував двох німецьких дітей, батька яких заарештували гестапівці. Вони, знаючи його в обличчя, приходили до колючого дроту і просили їсти. Щоб вижити в тих умовах, крав лушпиння картоплі на кухні. Так він підгодовував і своїх друзів, рятував їх від голодної смерті.

Моєму дідусю протягом 1942-1944 років довелось побувати в кількох таборах, зокрема в Освенцимі і Дахау.

Концтабір Освенцим знаходився в Польщі, його називали фабрикою смерті, символом зла і страху. За різними даними загинуло там до 4 млн. чоловік. Фашисти вивчали дію хімічних речовин на людський організм, випробовували нові препарати, також проводились медичні досліди. Для експерименту штучно заражали в'язнів малярією, гепатитом і іншими інфекційними захворюваннями.

Неподалік від німецького міста Мюнхен розташоване містечко Дахау. Воно стало одним з найстрашніших місць на землі, символом фашистських концентраційних таборів, де десятки тисяч людей вмирали у страшних муках у роки Другої світової війни. Там був і мій прадід. Коли 26-го квітня 1945 року американські солдати звільнили Дахау, то побачили суцільне страхіття. Над в'язнями ставили медичні експерименти, а потім спалювали в крематорії. Нині на цьому місці стоїть меморіальний камінь з написом «Подумайте, як ми помирали тут».

То були жахливі часи. Ніколи не зможуть забути їх ті, хто потрапив у цей вир страху, безнадії і смерті. Ніщо не виправдає таку жорстокість до людей. Все це довелося пережити моєму прадіду. Скільки страждань випало на його долю! «Воля до життя перемагала, і ми терпіли голод, знущання, ми продовжували жити». Найбільший страх в його житті – повернення тих часів, втрата миру.

В кінці 1944 року, перед тією ніччю, коли його разом з друзями перевели до бараку, з якого вранці повинні були вести до крематорія, щоб спалити в печі, їх визволили наші союзники в боротьбі проти фашистської Німеччини американські солдати. То, мабуть, була найстрашніша ніч…

Серце втрачало спокій, коли дід пригадував той час і розповідав. На кожному кроці – смерть, страшні муки, голод, приниження людської гідності. Спали на нарах. Годували в'язнів баландою, звареною з бурякового листя. Давали і хліб. Але важко було назвати це хлібом. Ні за запахом, ні за смаком він не був схожий на справжній. Важко було визначити, з чого його пекли. Більше половини до борошна добавляли тирси. З часом люди ставали настільки виснаженими, що не могли самостійно пересуватися.

Гітлерівці ввели тавро – знак «OST» («Схід»). Остарбайтери зобов'язані були носити його на правій стороні грудей чи на рукаві. Робочий день починався о четвертій ранку. Спочатку в'язні повинні були митися холодною водою, після цього – перекличка, яка могла тривати більше двох годин. Білизну, мило тощо, як правило, не видавали. Люди виглядали, наче скелети. Трупи померлих виносили з бараків та складали штабелями.

В кінці 1945 року, після служби в піхоті радянської армії, було омріяне повернення додому. Більшого щастя, мабуть, у нього ніколи не було...

Після демобілізації дідусь працював на вагонобудівному заводі. В 1948 році одружився, родився син, потім донька. В 1960 році почав працювати в Градизькому рибному колгоспі «Прибій» рибаком на баркасі. В 1962 році поступив в технікум рибної промисловості в Білгород-Дністровському і став працювати бригадиром риболовецької бригади. Там працював 32 роки. Став заслуженим колгоспником, його неодноразово нагороджували грамотами і медалями.

На початку 90-х років напередодні чергової річниці Перемоги над фашистами мій прадід відвідав Німеччину у складі української делегації. Тоді відбулася зворушлива зустріч з тими, кого рятував маленькими дітьми в роки війни. Учасникам зустрічі були вручені пам'ятні фрагменти спецодягу в'язнів концтаборів з нашивкою «R» на червоному фоні, що означало належність до полонених-росіян.



Щороку 11 квітня відзначається Міжнародний День визволення в'язнів концтаборів. Цю дату відзначають ті, хто побував у фашистській неволі. Через табори смерті, а їх налічувалось 14 тисяч на території фашистської Німеччини та окупованих країн, за роки Другої світової війни пройшли більше 20 млн. осіб із 30 країн світу. Загинуло в них близько 12 млн. людей різних національностей.

З кожним роком ми віддаляємося від часів найстрашнішої в історії людства війни. Може мій прадід і не був героєм з бойовою славою. Мені його побачити не довелося. Та пам'ять про нього я шаную з гордістю.



Ми славимо хоробрість і мужність героїв, їх подвиг

безсмертний навіки віків
Луговий Іван, учень 11 класу Власівського загальноосвітнього навчально-виховного комплексу (загальноосвітнього навчального закладу І-ІІІ ступенів-дошкільного навчального закладу) Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Дригайло Олександр Олексійович, вчитель історії


Працюючи над даною темою, автор взяв для прикладу події воєнного лихоліття с.Власівка, хуторів Петрівський, Козачі Майдани, які входили до Власівської сільської ради.

За цей період вимерло чимало свідків, очевидців і безпосередніх учасників бойових дій. Документи, архівні дані теж, як слід, подекуди не збереглися. А на сьогодні стали відомі деякі подробиці подій та нові імена загиблих в далеких 1941-1943 роках. Цим і обумовлюється актуальність дослідження.



Мета роботи дослідити і розкрити маловідомі факти про загибель деяких жителів с.Власівки, а також розширити інформацію про окупаційний режим с.Власівки з жовтня 1941 по вересень 1943 років, та трагедію села Власівка 19 лютого 1943 року.

Завдання дослідження : поетапно висвітлити події війни на території Власівської сільської ради; повніше розкрити трагедію с.Власівки в лютому 1943 р.; висвітлити життєвий шлях Т.Р.Сулими.

В результаті проведеної роботи були встановлені маловідомі факти воєнного лихоліття та нові імена загиблих.

Ці матеріали можуть бути використані вчителями історії, Харківщинознавства, керівниками історико–краєзнавчих музеїв Слобожанщини, класними керівниками у виховній роботі, викладачами курсу «Захист Вітчизни».


ВІН ДИВИВСЯ СМЕРТІ В ОБЛИЧЧЯ
Лук’яненко Микита, учень 9 класу Будянського ліцею, вихованець

клубу «Краєзнавець» районного центру дитячої та юнацької творчості

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Безрукова Тетяна Миколаївна керівник клубу «Краєзнавець»

РЦДЮТ Харківської районної ради, Почесний краєзнавець України
У селищі Високий Харківського району мешкає Заслужений тренер України, старший тренер паралімпійської національної збірної команди України з лижних гонок та біатлону, кандидат у майстри спорту з біатлону, учасник чемпіонатів України Казаков Валерій Миколайович. З 2002 р. Валерій Казаков обіймає посаду старшого тренера збірної команди паралімпійців України з лижних гонок та біатлону. У 1990-х роках Валерій Казаков був тренером колишнього воїна-афганця Миколи Овчаренко.

Микола Миколайович Овчаренко у 1980 р. закінчив Артемівський індустріальний технікум. У цьому ж році був призваний до лав Радянської Армії. Служив у Афганістані санінструктором роти. У вересні 1982 р. на бойовій операції у Панджшерському міжгір’ї під час бойових дій перебував на території, що обстрілювалася, надаючи медичну допомогу пораненому товаришу, і, нажаль, підірвався на міні. В результаті – відрив лівої гомілки, подвійний перелом правої ноги. Він нагороджений двома медалями «За відвагу», орденом Червоної Зірки, срібним хрестом «За мужність».

«Це була страшна війна, – згадує Микола Миколайович. – Бої йшли по всій території. Не було ніякого фронту і тилу. А ще засідки душманів. Вони підстерігали всюди. Звивисті дороги начинені мінами. Кожну секунду – від смерті на волосинці».

Микола Миколайович завжди прагне бути на передовій життя, тому займається і спортом, і громадською діяльністю: з 1985 по 1989 рік він був депутатом Верховної Ради України. Зараз М. Овчаренко – голова Союзу ветеранів Афганістану Московського району м. Харкова, працює над створенням музею-діорами «Афганська війна – як це було».

У 1993 р. М. Овчаренко почав займатися плаванням, виконав норматив майстра спорту України з цього виду. З 1996 р. займається лижними гонками. Учасник Паралімпійських ігор 1998 р. у Нагано (Японія). У 2002 р. став срібним призером Єврокубку з лижних гонок у Німеччині.

На Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті у 2002 р. М. Овчаренко завоював першу олімпійську медаль серед харків’ян із зимових видів спорту. Президент Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич назвав успіх М. Овчаренко подвигом: «Він показав усім, як важко зламати українського спортсмена, а його «бронза» на вагу «золота». Українських паралімпійців у Солт-Лейк-Сіті підтримувала тогочасна перша леді України Людмила Кучма. Цей факт додавав авторитетності українській команді, ще більшої поваги, бо в черговий раз засвідчив серйозне ставлення до спорту інвалідів в Україні.

Президент країни Леонід Кучма назвав фізичну культуру і спорт інвалідів важливим критерієм цивілізованості держави, а виступ нашої паралімпійської збірної на іграх у Солт-Лейк-Сіті – справжнім подвигом, великим досягненням усього вітчизняного спорту. На урочистій зустрічі глави держави з героями Паралімпіади, яка відбулася наступного дня після прильоту команди зі США, Леонід Данилович особливо оцінив досягнення нашої лижної дружини, в складі якої виступав М. Овчаренко. Указом Президента України Овчаренко Миколу Миколайовича та Казакова Валерія Миколайовича нагороджено орденом «За заслуги» ІІ ступеня.

ЛЮБОТИН В РОКИ ОКУПАЦІЇ
Ляшенко Анжеліка, учениця 11 класу Люботинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 5 Люботинської міської ради Харківської області, вихованка гуртка «Юні археологи»

Керівник: Чурілов Євген В`ячеславович, вчитель історії, керівник гуртка


Ми живемо, вчимось і трудимося в чарівному Люботині – місті славних історичних, революційних, бойових і трудових традицій. Безмежно любимо його і хочемо, щоб воно з кожним роком ставало кращим, а люди ставали щасливішими і заможнішими. Про рідне місто, його мешканців, його історію в роки Великої вітчизняної війни і піде наша мова.

Минає час, з космічною швидкістю летять роки. Ідуть з життя люди старшого покоління. На їх місце приходить талановита молодь, що не пізнала страшних років голодомору, репресій, жахів Великої Вітчизняної війни. Вічною ж залишається лише пам’ять.

Ось і сьогодні, коли всі люди доброї волі урочисто відзначили славне 69-річчя Великої Перемоги, ми подумки звертаємося до людей – очевидців, безпосередніх свідків років фашистського лихоліття, пізнавши горе і сльози, відчувши безпосередньо на собі.

Це потрібно теперішньому і прийдешнім поколінням, що вони, ці покоління, знали, якою ціною завойовано мир, про ті величезні втрати, котрі заплатив наш народ за Велику Перемогу, про турботи, що випали на долю радянських людей, мешканців України, зокрема земляків – люботинців.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Почалася Велика Вітчизняна війна.

З перших днів виявилося важливе стратегічне значення Люботина, як залізничного вузла. Через наше місто в тил країни евакуювали устаткування з фабрик і заводів, продовольство, матеріальні та культурні цінності, велику кількість людей. На фронт безперервно йшли ешелони з військовими , зброєю, боєприпасами.[1]

В трудових коллективах міста пройшли мітинги, на яких люботинці засудили напад агрессора і висловили впевненість у перемозі. Сотні добровольців подали заяви з проханням направити їх на фронт.

У Люботин в період окупації була відновлена робота медичних установ, але ліків не було, не вистачало інструментів. Прийом хворих у лікарні був платний, а основна маса населення ніяких ні окупаційних, ні радянських грошей не мала. Завідуючою поліклініки працювала Бойко Ксенія Василівна..[1]

За даними Харківської управи за квітень 1942 р. у Люботин діяли люботинські народні школи №№ 12, 13, 15, 16 з семирічним терміном навчання та Гиївська народна школа з чотирирічним терміном навчання. У Гиївській школі завідуючим був Кудін..[1]

Хоч деякі дії окупантів і були схвально сприйняті багатьма незадоволеними радянською владою, але насправді «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, у порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським.

Гітлерівські варвари арештували, катували, розстрілювали, спалювали живцем сотні невинних мирних громадян, воїнів Червоної Армії. Так, наприклад, згідно з документів, зібраних Т. І. Юрченком, у лютому – березні 1942 р. окупанти проводити масові арешти серед мирного населення, внаслідок яких понад 400 чоловік колишніх активів міста, що не змогли евакуюватися, зібрали в приміщенні філії школи №1, звідти завантажили у вагони і відправили до Холодногірської в’язниці Харкова, звідки купками переправили на вулицю Чернишевського, в гестапо, і після нелюдських катувань завантажили у машини – душогубки, відправляли на розстріл в Дробицький Яр або лісопарк....[2]

А скільки злочинів вчинили гітлерівські нелюди у старому Люботині. За свідченням ветерана педагогічної праці Анастасії Онисіївни Бондаренко, п’ятдесятитрьохрічного Івана Степановича Чопенка окупанти забрали з домівки, посадили на танк і, виїхавши на шосе, кинули під гусениці, Якова Семеновича Мінька разом з синами Василем і Степаном розстріляли на очах сім’ї. Устину Петрівну Крохмаль, її дочок Надію, Євдокію та Ганну, їх сусідів Федора і Олександра Соловей убили в льоху, де вони ховалися.

9 березня 1943 р. схопили хворого Каракаптана Івана, витягли його у двір, а будинок підпалили. Коли будинок почав горіти, вони кинули його у полум’я. Його п’ятирічний син Саша вискочив з палаючого будинку і намагався втекти в город, та автоматна черга наздогнала хлопчика.

Згадує Анакіна Людмила Трохимівна – учитель нашої школи, яка дівчинкою пережила німецьку окупацію:“В приміщеннях нашої школи був табір для радянських військовополонених.

Вся територія школи була огороджена колючим дротом, охоронялась поліцаями. Ми, дітлахи, інколи бігали до нашої школи, щоб передати голодним військовополоненим хоч яку-небудь їжу. Намагались передавати тоді, коли близько не було охоронників.[1]

На все життя запам'ятався мені жахливий випадок, коли я передавала полоненому радянському солдатові великий помідор через колючий дріт і не помітила охоронця, який раптом звідкись взявся. Він з усієї сили вдарив прикладом гвинтівки полоненого по обличчю крізь колючий дріт. Обличчя полоненого залилося кров'ю, бо колючки прямо вп'ялися в обличчя. Я страшенно перелякалася і побігла додому.

Багато тяжких спогадів залишилося в моїй пам'яті про тяжке життя при окупантах. Ось іще одна згадка. Фашисти зігнали на площу біля нашої церкви юнаків та дівчат, яких забирали в неволю до Німеччини (в нашій церкві фашисти тримали коней). Жахливо було чути людське прямо-таки ревище – голосіння, коли фашисти силою відривали хлопців та дівчат від матерів і гнали їх по шосе в бік Харкова, щоб звідти відправити до Німеччини.”

Фотографiю сім’ї Bipи Іванівни Пилипенко принiсГригорiй Давидович Зельдман, учасник Вітчизняної вiйни, який пройшов й вiд Гомеля до Гамбурга. Ось яку iсторiю він розповiв. У Xapкoвi до вiйни жив його рiдний брат, який уже помер. Мав родину, двох дiтей. У першi ж дні після вiроломного нападу фашистів пiшов на фронт. Його дружина, Bipa Іванівна Пилипенко, українка родом з Люботина, залишалася в окупованому Харковi. Жила зi своїми батьками, маленькими сином i дочкою на Холоднiй гopi по вулицi Ільїнській, 48. У серпнi 1943-го пiдроздiл, у яком у служив брат Григорiя Давидовича, брав участь у визволеннi Харкова. Перше, що зробив він, як тiльки це стало можливим,- побував на Ільїнській. I був дуже вражений тим, що йому повiдомили. Він довiдався, що в нього бiльше немає нi дружини, нiдiтей ...

Того грудневого дня 1941-го, не передчуваючи лиха, Bipa одягла дiтей i вийшла з ними в двiр. 3 того часу, коли до міста ввiйшли нiмцi, вона робила це рiдко. Берегла малят, намагалася нiде з ними не показуватися. Але, мабуть, хтось усе-таки вистежив їх. Бо саме тодi, коли молода жiнка з п'ятилiтнiм сином i крихiткою-донечкою стояла бiля воріт, звiдкись з'явилася поруч iз будинком крита машина. Ніхто iзcyciдiв i опам'ятатися не встиг, як усе сталося. Дверцята автомобiля зачинилися за Вiрою та й дiтками назавжди. Казали, що це була «душогубка» .

Про трагічну долю партизанської групи розповідав старожил Гаївки, ветеран війни та праці Андрій Йосипович Куценко: “Гестаповцы и их приспешники, узнав об активной деятельности народных мстителей, решили во чтобы-то не стало уничтожить смельчаков. Они окружили лес, постепенно сжимая кольцо. Близился вечер. Партизаны решили сражаться насмерть, хотя силы были явно не равные. В ближнем бою погиб один патриот, вскоре, чтобы не сдаваться врагам покончил с жизнью второй.Сопротивляющегося, тяжело раненого Павла Беляева настигли каратели и после жёстких побоев обессиленное тело бросили в сани”.

У ході жорстоких тривалих боїв, що чотири рази за час війни точилися на території нашого міста, народному господарству було завдано величезних збитків. Було виведено з ладу майже всі промислові підприємства, залізницю, розграбовано колгоспи і радгоспи, пошкоджено більшість медичних та культурно-освітніх закладів. Фашисти вбивали, грабували, підривали, палили все, що могли, щовстигали знищити. Багато людей залишилось без даху над головою і змушені були жити на згарищах у напівзруйнованих будинках та землянках. Сотні гектар і в землі в околицях Люботина та Гаївки були спотворені окопами та траншеями, на великих площах посіви були спалені або витолочені солдатськими чобітьми та гусеницями танків. Зруйновано все.[1]


  1. В. В. Стрілець. Люботин. Історико-краєзнавчий нарис – Х., Торсинг, 2002.

  2. Стрілець В.В. Календарювілейних та пам’ятних дат м. Люботина на 2008 рік. – Люботин, ІВЦ ЛММК, 2008. – 20с.

  3. Стрелец В.В. Люботинская дистанция пути: История и современность. – Харьков, 2008. – 154с

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка