Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка17/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30

МИ ДИВОМ ЗАЛИШИЛИСЬ ЖИВІ
Малик Костянтин, учень 10 класу Великобурлуцької загальноосвітньої школи I-III ступенів Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Морозова Л. В., вчитель історії, керівник музею «Пам'ять»

Дана робота - спроба віддати данину тим, хто помер у страшному пеклі німецьких концентраційних таборів, і тим, хто вижив. Побував у німецькому полоні і колишній директор Великобурлкцької середньої школи, нині покійний, Ніколенко Микола Михайлович. Моя розповідь про нього.

22 червня 1941 року Микола Михайлович привіз з пологового будинку 8-денну донечку. Від радості хотілось співати. Але водночас змінилося все. З репродуктора пролунав голос Левітана… Війна… Його сімейне щастя потонуло у всенародному горі… На фронті точилися жорстокі бої, в тилу створювалися загони самооборони. Такий винищувальний батальйон був створений і у Великому Бурлуці. Командиром зводу було призначено Миколу Михайловича.

У жовтні 1941 р. Миколу Михайловича призвали до військової служби. Був командиром взводу управління 3-ої батареї окремого артдивізіону. У січні - лютому 1942 року у складі 34-ї кавалерійської дивізії довелося йому брати участь у Барвінківсько-Лозівській операції, згодом реорганізованої в 5-й кавкорпус. А дивізіон, де служив Микола Михайлович, став окремим 16-м.

Після успіхів під Москвою, радянське командування поставило завдання провести Харківську наступальну операцію. Радянські війська на правому березі Сіверського Дінця зайняли 38-м плацдармів - Барвінківський виступ. Німецьке командування планувало вирівняти фронт, ліквідувавши Барвінківський виступ.

«Очевидно, ця операція не була глибоко продумана, бо біля переправи, яка тільки наводилася, було величезне скупчення людей, коней і техніки. Це було доброю мішенню для ворожої авіації, яка вже займалася цим. Десь о 12-ій годині, коли переправа була завантажена від берега до берега, 12 юнкерсів зробили свою чорну справу. Донець клекотів від людського крику, ржання коней і розриву бомб та снарядів. Я перевів свій взвод, перепливши річку. Цим я зберіг людей, коней і техніку»,- згадував про ці події Микола Михайлович. Дивізіон Миколи Михайловича вів ар’єргардні бої, стримуючи наступаючого ворога. Шлях відступу лежав через Борову, Сватове, Біловодськ на Богучар. Німці перейшли в наступ вздовж правого берега Сіверського Дінця. Шлях відходу радянських військ, що діяли на Барвінківському виступі, був відрізаний. В липні 1942 року радянські війська були повністю оточені ворогом. Потрапив в оточення і Микола Михайлович зі своїми бійцями. Що робити? Вирішили спробувати вийти з оточення, переодягнувшись в цивільний одяг. Але де його взяти? Неподалік було село Тарасівка. Прийняли рішення йти туди, розжитися одягом, переодягнутися і спробувати вийти з оточення. Але тут їхня група і потрапила в полон. Це був початок життя в пеклі. Спочатку морили голодом, щоб фізично були немічні, не могли чинити опору, й щоб зламати психічно. А потім напівживих, що ледве пересували ноги, погрузили в товарні вагони і повезли… Куп’янськ. Полтава. Дарниця. Новгород-Волинський табір. А далі-чужа земля.

Микола Михайлович опинився за 12 кілометрів від Нюрнбергу. Помістили в табір для військовополонених. На полонених одягли спеціальну форму і закували в дерев’яні колодки. Всі полонені мали свої номери. Номер Миколи Михайловича-924. Знущання, приниження, голод були постійними супутниками Миколи Михайловича. Полонених примушували важко працювати. Микола Михайлович працював на електродній фабриці Ротенбаха. Постійні думки не давали спокою. Думки про втечу, про родину, про перемогу. Думка про втечу не полишала його ні на хвилину. Але куди тікати? Чужа країна, чужа мова. І як втекти? Привезли на роботу - постійна охорона, забрали з роботи в табір - ще сильніша охорона: собаки, автоматники, електричний струм. Харчувалися в основному «руським хлібом», який виготовляли за розробленим німцями рецептом, що складався наполовину із очистків буряка з добавлянням целюлозного борошна, борошна із листків або соломи. Лежачи в бараці, подумки переносився на Україну, до родини, і ні жодної хвилини не сумнівався в перемозі над ворогом. Це дало йому можливість вижити в німецькому пеклі.

При підході радянської армії в квітні 1945 року всіх полонених за наказом Гімлера, під сильною охороною конвоїрів і собак, повезли в напрямку Мюнхена. Німці планували їх стратити в Дунайській ущелині. Але в Айхштадті їх перехопили американські війська. Закінчилася німецька неволя.

В травні 1945 року Микола Михайлович був репатрійований. Опинився в таборі для репатріантів. Пройшов дві перевірки. В листопаді 1945 року був демобілізований з відновленням звання молодшого лейтенанта. «Скоріше б додому, скоріше б на роботу», - мріяв Микола Михайлович.

І ось нарешті Великий Бурлук. Спочатку працював завідуючим районним педагогічним кабінетом при Великобурлуцькому районному відділі народної освіти (10.11.1945 р.–15.08.1946 р.) У серпні місяці 1946 року був призначений директором Великобурлуцької середньої школи та вчителем хімії. У роки війни дві Великобурлуцькі школи були зруйновані. Тому заняття учнів проходили в приміщенні колишнього маєтку Задонських. Школи злилися в одну - Великобурлуцьку середню школу. В 1949 році перейшли у відремонтовану «Білу» школу.

У 1948 році Миколу Михайловича призначили заступником директора з навчальної частини своєї школи. На цій посаді він пропрацював 10 років. А в 1958 році - знову директор школи. 5 років очолював педагогічний колектив, а потім -знову робота завуча. 11 років Микола Михайлович очолював навчальну частину школи. Працював на цій посаді до виходу на пенсію в 1976 році. 40 років свого життя Микола Михайлович віддав учительській праці. І жодного разу про це не пожалкував.

Уже немає Миколи Михайловича серед нас, але пам'ять про нього продовжує жити.

ДОЛЯ ЗВ’ЯЗКІВЦЯ
Марченко Олена, студентка І курсу Харківської гуманітарно-педагогічної

академії (ХГПА), Почесний член Ради Зразкового Музею Бойової Слави

Валківського ліцею імені О.Масельського

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області


З кожним роком усе далі й далі відходять від нас часи страшної події в історії всього людства – роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Вже відійшли у вічність більшість очевидців та, безпосередньо, учасників тих подів. Все частіше у засобах масової інформації звучать призиви про збереження воєнної пам’яті для майбутніх поколінь, а молодь, все частіше намагається віднайти хоча б якусь інформацію про своїх родичів, що пройшли шляхами Великої Вітчизняної та ІІ світової, визволяючи рідні домівки та всю Європу від фашистської чуми, працюючи в тилу, піднімаючи в післявоєнні часи господарство та відбудовуючи державу.

Напривеликий жаль, інколи дійсно не можливо знайти ніяких даних і людина, так би мовити, начеб то і не існувала. Та хіба ж так повинно бути?!

Але ж навіть маленький запис у військовому квитку може багато про що розповісти.

Мій прадід Іван Іванович Коверя народився 24 жовтня 1913 року у селі Гонтів-Яр Валківського району Харківської області у звичайній робітничій сім’ї . Освіту мав, як і більшість у ті часи, початкову, 5-ть класів. На військову строкову службу був призваний у червні 1935 –го року, після проходження якої працював телефонним монтером з системі зв’язку.

На початок війни у 1941-му році йому вже виповнилося аж 27 років, тому зрозуміло, що в перші ж дні війни, а саме 23 червня 1941 року, Іван Іванович пішов на фронт. Фронтовими шляхами, увесь час на передові, молодший сержант, командир відділення зв’язківців-дротяників та зв’язківців кабельних ліній 245-го окремого лінійного батальйону зв’язку Коверя Іван Іванович пройшов аж до кінця. Зустрів День Перемоги у самому Берліні і закінчив свою війну 9 травня 1945 року. Що правда демобілізований з лав Радянської Армії Іван Іванович був лише 18 жовтня 1945 року.

У складі І Українського фронту брав участь у Київській наступальній операції 1943 року, у 1943-1944рр. – Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій та Львівсько-Сандомирській операціях. Потім були Сандомирсько-Сілезька, Верхньо-Сілезька, Нижньо-Сілезька, а в квітні-травня 1945-го року - Берлінська та Празька операції.

За героїзм та самовіддану працю у боротьбі з фашистськими окупантами був нагороджений орденом «Червоної Зірки», а також медалями «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.»

Після війни професію не полишив – й надалі працював монтером у Валківському районному вузлі зв’язку. За вислугу років та бездоганну працю був нагороджений медаллю «Ветеран праці».

Вже в післявоєнний час на грудях Івана Івановича Ковері засяяли нові нагороди – медаль «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», медаль «60 років Збройних сил СРСР», медаль «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

6 квітня 1984 року стомлене війною і стражданнями серце Івана Івановича не витримало. Не стало дорогої для мене людини, хоча й особисто його я не знала, дуже сумно про те, що рідні не здогадалися раніше запитати його про все, записати спогади, вислухати і запам’ятати. Запам’ятати, щоб потім розповісти своїм дітям і онукам. Та тоді, напевно, гадалося, що все буде вічно…

Нині один син з родиною проживає в Києві, інший – у Валках. А пам'ять про прадіда ми зберігаємо разом з фотокартками, листами та документами. Бо допоки живі спогади – жива й людина!
ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Махонько Анастасія, Воробей Світлана, Кубарєва Валерія, учениці 9-А класу

Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 104 Харківськоїміської ради Харківської області

Керівник: Піддубна Олена Михайлівна, провідний бібліотекар
Вже 68 років Україна живе під мирним небом. Поряд з нами не вибухають бомби, не горить під ногами земля, ми не чекаємо похоронок на своїх рідних. Та немає в нашій країні жодної сім’ї, яку б не обпалила своїм смертельним полум’ям Велика Вітчизняна – ця найжорстокіша, найкривавіша війна.

Життя швидкоплинне, і з кожним роком Велика Вітчизняна війна все далі йде в історію. І з кожним роком ми, нажаль, втрачаємо наших дорогих ветеранів – живих свідків тих подій, хто воював, йшов на смерть за свою країну. Не шкодуючи сил і здоров’я, наші батьки і матері заново відбудовували будинки і вулиці, піднімали заводи і фабрики. Завдяки ним за лічені роки Україна повстала з руїн і попелу, повернула своє неповторне обличчя.



Вауленко Аврора Миколаївна 

Народилася 23 лютого 1931 року в місті Карабаш, Челябенської області на Уралі. В 1945 році закінчила сім класів середньої школи, продовжила навчання у вечірній школі. Навчання поєднувала з роботою у геологорозвідувальній партїї, де працювала кресляркою.

Спогади:

Із років, прожитих мною, найбільш незабутніми стали важкі роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Наші батьки, брати та сестри пішли на фронт захищати Вітчизну, а ми, діти та люди похилого віку, допомагали їм у тилу на Уралі чим могли. Мені на той час було 11 років. Перший поверх нашої середньої школи перетворився на військовий шпиталь, у який надходили важкопоранені, і ми, школярі, після занять у школі допомагали санітарам – доглядали бійців. Привозили у 40-градусний мороз зі станції на санях торф для підтримки тепла у приміщеннях шпиталю. Вчили ходити одужуючих, записували під диктовку листи їхнім рідним, читали вголос новини, підтримували морально виконанням патріотичних пісень, давали концерти. Нас «убивали» голод та холод, невтішні звістки від Інформбюро, похоронки. Для шпиталю збирали пляшечки для ліків, старі простирадла для перев’язувального матеріалу. Ми вчилися визначати групу крові, стріляти із гвинтівки, кидати гармати, збирали металобрухт для переплавки. Дорослі відправляли на фронт посилки з теплими речами, відраховували до фонду оборони країни компенсації за невикористані тарифні відпустки. Деякі дорослі – свої збереження. З територій, окупованих німцями, до Сибіру і Уралу було вивезено обладнання заводів, на якому місцеві підлітки та люди похилого віку виготовляли деталі для військової техніки. В одну із квартир будинку, де мешкала моя мама з чотирма дітьми, поселили молоду жінку з українського села. Її дитина, дівчинка шести-восьми місяців, постійно плакала, тому що у матері не було грудного молока. Як і всі жінки цієї місцевості, ця жінка постійно здобувала продукти харчування: часто ходила до лісу по гриби та ягоди. Я у свої 10 років залишалася з малою на період відсутності її матері, і на все життя запам’ятала випадок, коли зголодніла мала із неабиякою силою схопила мене за сосок-кнопочку на моїх грудях.

Занадто довго тягнулися жахливі роки війни, всього пережитого неможливо переказати, відлуння того часу відчувається дотепер.

Вауленко Аврора Миколаївна має 46 років трудового стажу. Нагороджена медалями: «Ветеран праці» , «Захистник Вітчизни» та ювілейними відзнаками, є членом Міської ради ветеранів.

Вауленко Володимир Федорович, підполковник у відставці, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни.

Спогади:

Хочу, щоб наші нащадки мали уявлення про те, що таке війна і що не можна допустити повторення подібного! Ми з матір’ю проживали поблизу фронту на лівому березі Дніпра. Смерть чекала на нас на кожному кроці: повітряні бої над нами, обстріл із бойової техніки, голод, знущання німецьких солдат, життя під відкритим небом. Німці спалили наші хати, мати знайшла для себе притулок під заваленим дахом, а я – в наметі над льохом. Я разом зі своїми друзями допомагав радянським розвідникам визначати місцезнаходження німців, копали траншеї, намагались зберегти урожай для виживання та допомоги партизанам. Молодь німці гнали на роботу до Германії, і, щоб урятуватись від угону, деякі дівчата частково спотворювали своє тіло, обпікаючи кислотою. Хворих німці боялися і не чіпали. Особисто я двічі тікав від вивозу до Германії прямо із ешелону, після чого ховався в якомусь селі у чужих людей, які ховали мене, не даючи померти від голоду. 22 вересня 1943 року. Завдяки наступу радянських військ німці залишили наш район, залишивши після себе кривавий слід і розруху. Про звірства німецької армії у Новомосковську згадується в Нюрнберзькому процесі 1946 р. Після звільнення від німецьких загарбників місцеве населення брало активну участь у відновленні доріг, мостів. Вічна пам’ять радянському солдату-розвіднику, який урятував мене від залишку німецького снаряду, заслонивши собою… Мені, хлопчині 16-17 років, хотілося на фронт, але мій рік народження – 1928 – був непризовним, і правдами-неправдами мені вдалося умовити воєнкома видати мені приписне свідоцтво із вказівкою «1927 рік». Таким чином, були відкриті шляхи для здійснення моїх планів – пройшов прискорену підготовку у військовій справі, служив у запасному 160 стрілковому полку. У 1945 році направлений на навчання до запасної учбової танкової бригади. На посаді механіка-водія в Нижньому Тагилі отримував бойові машини Т-34. На службі перебував сім років, після чого у 1951-1953 р.р. закінчив прискорений випуск командного складу Можайської академії в Ленінграді. Проходив службу в ВПС (Військово-повітряні сили). У 1953 році при отриманні офіцерського звання був направлений до Закавказького військового округу. Звільнений до запасу із загальним стажем військової служби 28 років.

Великий подвиг солдата і трудівника тилу назавжди залишиться в нашій пам’яті. Ми не забудемо про внесок у здобуття Великої Перемоги над злом і насиллям, перемоги у війні за незалежність нашої Батьківщини, за право жити на своїй землі, за вільне майбутнє для прийдешніх поколінь. Кожен з нас збереже в душі щиру гордість за батьків і дідів, які захищали країну, глибоку вдячність тим, хто вистояв і переміг у священній війні, хто віддав своє життя в ім’я миру і спокою, не доживши до сьогоднішніх днів. Ми схиляємось перед доблесними фронтовиками і працівниками тилу за величезний внесок у Велику Перемогу, за післявоєнний героїзм у відновленні народного господарства, за науку життя, яку вони передають молоді.

Про ветеранів, тих, хто захистив наше майбутнє, наше життя від фашистської навали, ми повинні згадувати не лише у святкові травневі дні. Ці люди гідні того, аби про них і їх ратний подвиг пам’ятали щодня, не залишали наодинці з проблемами.



ГЕРОЇ КОЛОМАТЧИНИ
Межерицька Анна, учениця 3 класу Коломацького навчально-виховного комплексу

імені Героя Радянського Союзу І. Є. Єгорова Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Мельник Лариса Олександрівна, керівник гуртка «Спадщина рідного краю»
Я, Межерицька Анна вже третій рік ходжу до НВК який носить ім'я Героя Радянського Союзу І. Є. Єгорова. Нам класний керівник розповів про цього героя, та я захотіла дізнатися більше і з малим братом першокласником Максимом пішла в шкільний краєзнавчий музей і ось про що дізнались...

Герой Радянського Союзу Іван Єгорович Єгоров похований в центрі Коломака де знаходиться меморіал. Він з перших днів війни пішов на фронт і був учасником великих боїв під Сталінградом, Калініним, Москвою. Три рази був поранений, але після одужання разом з військовою частиною був перекинутий на південний фронт. Брав участь у визволенні нашої області, району, нашого селища.

Звільняючи наше селище, Єгоров пішов у розвідку, несподівано потрапив у розташування ворожих солдат і куля смертельно ранила його в голову. Тяжко пораненого Героя вдалося винести і доставили в Коломацьку лікарню. Досвідчений лікар боровся за його життя та спасти не вдалося. Ще рвались снаряди, в небі кружляли німецькі літаки, але майже всі жителі села вийшли провести безстрашного захисника в останню путь.

Наказом по Міністерству Освіти УРСР від 17 лютого 1964 року №22 на основі Постанови РСР від 8 лютого 1964 року за №154 школі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу Івана Єгоровича Єгорова. Слідопити музею постійно намагалися віднайти родичів героя. Така зустріч відбулася з онуком Олексієм Єгоровим в 2006 році.

Після почутого і побаченого ми хочемо розповісти про Василя Степановича Колісника, який народився 26.02. 1916р., а помер 9.10.1989р. У сім`ї був другою дитиною, мав дві сестри, одну звали Надею, а іншу Олександрою. Був офіцером. Пішов на війну ще в 1939р. в ті часи це була битва с фінами, після чого пішов на Другу Світову Війну. У 1941р. був поранений під Кривим Рогом, його врятувала 16-річна санітарка з Криму. Її звали Плахотнік Лукерія Маркіянівна, вона витягла його з поля бою. Вона переховувала його разом зі своїми батьками. Вона виходила його, коли приходили німці вона відповіла, що це її чоловік. Після того як Василь Степанович одужав, вона разом з батьками переправили його через кордон в село Коломак. Де він працював начальником почтового відділення, пішов на пенсію, після неї працював вагарем у Кірово. Жив разом з жінкою на ім`я Марія Назарівна після того як в них народилась дитина Лідія Василівна вони одружилися. Проживала сім`я у Водолазі після чого у 1954р. переїхали знову жити у Коломак. Марія Назарівна народилася 3.04.1925р., а померла 1.04.1996р. весь цей час Василь Степанович спілкувався зі своєю рятівницею з Криму, яка на той час проживала в Алушті, після своєї смерті з ним листувалася його дружина та його дочка. Наприкінці життя Василь Степанович дуже хотів з’їздити до Кіровограду, бо саме там він вперше воював, але не судилося він занедужав і помер.
РАДЯНСЬКО-АФГАНСЬКА ВІЙНА 1979-1989 рр.;
Мельничук Дмитро, учень11-а класу Первомайської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 5 Первомайської міської заради Харківської області

Керівник: Мартиненко Надія Георгіївна, учитель історії
Вибираючи радянсько-афганську війну темою для своєї роботи, я керувався в бажанні подивитися на цю війну як на частину історичного минулого, нехай і недалекого, довідатися через що відбувся цей конфлікт і які були наслідку цієї війни.

З кожним роком з'являється усе більше робіт, де війна показується об'єктивно.. Я вибрав цю тему, щоб вивчити досвід війни у виді глобальної погрози тероризму.

Афганська проблема дотепер залишається однієї з найбільш гострих в усім світі. При більше глибокому розгляді, вона зачіпає інтереси не тільки жителів цієї країни, але й усього миру в цілому. Поки не буде врегульована цей криза, ми не зможе повністю відгородитися від Афганістану - а це не так просто, як здається.

Об'єкт дослідження - радянсько-афганська війна в контексті відносин двох країн і міжнародних відносин.

Предмет дослідження - причини, хід, підсумки й наслідки війни.

Актуальність дослідження - показати щирі причини війни, її неминучість і значення в боротьбі з тероризмом.

Ціль дослідження - на основі об'єктивного дослідження, що проводилося за допомогою сучасної літератури, документів і свідоцтв учасників війни охарактеризувати підсумки й наслідки війни для Афганістану й країн миру.

Завдання:

1) коротко простежити історію відносин між двома країнами;

2) охарактеризувати хід бойових дій;

3) розглянути міжнародну обстановку напередодні уведення радянських військ і після;

4) проаналізувати людські й матеріальні втрати сторін;

Я думаю, що миючи робота буде корисною моїм друзям, учням школи. Сподіваюсь, що цією роботою зацікавляться дорослі - батьки, вчителі..

Структура та обсяг роботи включає зміст, вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел і додатки.


Збережемо пам'ять про подвиг
Мирошніченко Катерина, учениця 11 класу Пришибської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Білодід Наталія Іванівна, вчитель початкових класів
Розповіді про ветеранів, які мешкали в селі Пришиб.

Ситник Михайло Митрофанович був призваний ранньою весною 1945 року*до лав Червоної Армії. Службу проходив в Азербайджанському військовому окрузі, зенітних військах. Перед ним та солдатами була поставлена задача: не допустити бомбардувань Кавказського регіону. Був відважним солдатом. Має багато нагород. Часто відвідував Пришибську ЗОШ І-ІІІ ступенів. І вів велику патріотично - виховну роботу серед підростаючого покоління. В 2013 році серце ветерана зупинилось.

Чорненький Олексій Федотович потрапив до лав Червоної Армії в 1943 році, II автомобільної бригади 10-го полку, І роти, І відділення. Одразу ж на службі вивчили його на шофера. Перевозив снаряди на передову. Був під Києвом, Литвою... Пройшов аж до Берліну. Повернувся додому 28 лютого 1948 року. Має багато нагород. Відвідував Пришибську ЗОШ І-ІІІ ступенів, проводив уроки мужності. В 2011 році Олексій Федорович помер.

Колодяжний Степан Йосипович був розвідником. На завдання йшов першим. Ні ворожа пальба, ні смерть - ніщо його не лякало. Ним керувало завдання: швидше звільнити рідну землю від коричневої чуми. Троє з його сім'ї боронили Батьківщину: батько Йосип і двоє його синів - Степан та Іван. Один на один Степан Йосипович зустрівся з ворогом в окопі. Це був поєдинок, в якому злилися і помста й ненависть до німецького солдата.

Доля посміхнулася до Степана Йосиповича: з перемогою він повернувся додому. А груди прикрасили бойові нагороди.



Целуйко Василь Андрійович. Забрали на війну 3 вересня 1941 року. Брав участь в боях Волховського фронту, де був тяжко поранений. Після шпиталю був знятий з військового обліку, став інвалідом Великої Вітчизняної війни II гр. Мав нагороди.

Устиченко Андрій Ілліч. У роки війни воював в 666 особовому батальйоні зв'язку. Першим йшов на ворога. За бойові заслуги нагороджений «За победу над Германией», «За освобождение г. Харькова» - 1942 рік, ювілейними медалями. В 1946 році демобілізувався.

Гранкін Михайло Гаврилович. З січня 1943 р. по 20.08.50р. - служба в Рядянській армії. Воював на Курській Дузі біля с. Писарівка Сумської області. Був відважним воїном. Нагороджений орденом «Красной Звездьі», орденом «Знак почета», медалі «За взятие Берлина», «За победу над Германией».

Приходько Михайло Прокопович пішов на війну в 1942 році. Направлений був у місто Бейс у маршову роту. Потім на Північно-західний Волховський фронт в 641 стрілковий полк. Додому повернувся 24 листопада 1945 році. Мав багато нагород.

Кулик Дмитро Гурійович. Почав свій шлях від Кавказу в 5 ударній армії 406-а артилерійська бригада. Гнав німців через Миколаїв та Одесу. Потім його бригаду переслали на центральний фронт до Жукова, де бригада приймала активну участь у звільненні Польщі та її столиці Варшави. Мав багато медалей, орден ВВ війни II ст; орден «Красной Звездьі».

Лисун Володимир Єфимович. В 1941 році забрали на війну в 111 залізничний полк Південно-західного фронту. Перебуваючи на станції Жовті води Дніпропетровської області поїхали в розвідку до станції Знаменівка. При нальотах бомбардувальників хотів сховатися за тополю, але потім передумав і втік в окоп і упав. Якраз в цю хвилину бомба влучила в ту тополю, де я хотів сховатися. Мене в окопі присипало землею, на диво він залишився живим. Мав багато нагород. Додому повернувся в 1946 році 25 червня.

Пойда Феодосій Степанович. Учасник ВВ війни з 1943-1945р.р. Повертався з наступу, побачив маленького хлопчика. Він плакав і повторював слово: «Мама»... За тоненькою сорочкою він приховував портрет своєї матері, він шукав її. А у них працювала медична сестра Тетяна. На Тетянине село напали німці і її сина повезли не відомо куди. Вона не знала де він, і не знала живий він чи ні. А коли його привели до військової частини, мати впізнала свого сина. Але ж щастя було не довгим. Через деякий час не стало ні матері, ні сина... Приймав участь в звільненні міста Кіровограда. Воював у Новоукраїнці, в місті Будапешті... Мав багато нагород.

(Матеріал взято з краєзнавчого музею Пришибської ЗОШ І-ІІІ ст.)

Гідне місце в нашому шкільному музеї займає Микола Пилипович Матерієнко, який прожив селі Явір (Пришибської сільської Ради).

Не збирався Микола бути військовим, відмінно закінчивши Явірську семирічку, поступив до залізничного технікуму. Був вже на третьому курсі, коли на нашу землю ступили німці.

Микола одразу попав у протитанкову артилерію, і воював так, що командування швидко відзначило його і відправило на курси командирів.

В кінці 1942 року командиром танкової артилерії він заслуговує Орден Вітчизняної війни II степеня .

Яке коротке солдатське щастя. Будучи на фронті разом з батьком не довелося їм зустрітися. Знаходячись в госпіталі, надійшла йому сумна звістка про загибель батька , і не зміг більше залишатися там, на попутних машинах добирався він до своєї частини і продовжує воювати .

Стояло літо 1944року. А на батарею , яка зайняла рубіж біля с. Круман , сунула колона з 50-и ворожих танків . Витримала команда Миколи цю атаку, не пропустили танків. Але не зосталося жодного живого солдата і також загинув з снарядом в руках , посічений осколками Микола Пилипович Матерієнко. Сталося це 22 червня 1944 року .

Ми будемо завжди пам'ятати тих , хто ніколи не прийде, їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях

Кожного року на 9 травня біля пам'ятника солдату, що знаходиться в центрі села проводиться мітинг, вшановується пам'ять загиблим воїнам хвилиною мовчання, покладання живих квітів та вінків.

В школі проводяться святкові концерти , де учні та вчителі нашої школи приймають активну участь . Кожного року в школу запрошуються ветерани ВВ війни на уроки мужності, де діти з нетерпінням чекають їх.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка