Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка18/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30

ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Михайлін Іван, учень 11-Б класу, Данник Оксана, учениця 9-Б класу, Абрамова Тетяна, учениця 9-В класу

Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №75 Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Саган Г.І., учитель російської мови та літератури,

Боброва В. Л., учитель української мови та літератури


Даний твір – колективна робота, яка свідчить про небайдужість учнів до історії свого народу, рідного краю. На Харківщині відбувалися жорстокі битви Другої Світової війни. Місто зазнало страшних руйнувань, і його визволення було полито кров’ю багатьох воїнів.

У праці подано факти про ті воєнні події на території Харківської області, а також спогади Емцевої Любові Пилипівни, Абрамова Олександра Григоровича, дітей війни.

Автори роботи, нащадки тих, хто на власні очі бачив кров і смерть, усвідомлюють той біль втрати, яку відчували сім’і воєнного лихоліття. Це осмислення того, що пам'ять про шлях до Перемоги вічна, подвиг предків – безсмертний. Прикладом мужності, сили духу для молодшого покоління є і завжди будуть люди, які пережили страшні роки війни, діти, чиє дитинство пройшло під виття бомб, гул снарядів. Весь біль, страх, який тоді пережили, назавжди з ними.

Дана робота – свідчення того, що наша молодь гідна подвигу своїх предків, бо від покоління до покоління передається естафета Добра, Справедливості, Милосердя.


З честю виконаний священний обов’язок воїна – інтернаціоналіста
Момот Анна,учениця 10-а класу Краснокутської гімназії

імені Героя Радянського Союзу І.Н.Нестерова

Краснокутської районної ради Харківської області
Дана робота являє собою розповідь про учасника бойових дій в Афганістані Усатого Володимира Олександровича.В роботі розповідається про дитинство воїна-інтернаціоналіста, про його участь в бойових діях на території ДРА. Основна частина роботи побудована на спогадах Володимира Олександровича в яких він розповідає про участь в бойових діях, згадує своїх друзів, наводить приклади героїзму наших солдатів на цій неоголошеній війні. Розповідається також про його життєвий шлях після військової служби. Особливо цінним є те Володимир Олександрович вибрав для себе роботу в системі освіти а останні 12 років працює викладачем предмету «Захист Вітчизни», передає підростаючому поколінню свій досвід, виховує в них патріотизм, відданість своїй Батьківщині, здатність до подвигу. Усатий Володимир Олександрович користується авторитетом серед учнів гімназії, прикладом для наслідування.
Герої живуть серед нас
Морока Микола, учень 10 класу Студенокського навчально-виховного комплексу

Ізюмської районної ради Харківської області, вихованець гуртка «Юні музеєзнавці».

Керівник: Сухомлин Тетяна Михайлівна,учитель початкових класів, керівник гуртка

«Юні музеєзнавці»


- дуже дорогою ціною заплатив радянський народ за визволення рідної землі від фашистських загарбників у війні 1941-1945 років;

- у нашому шкільному музеї є багато фотокарток учасників ВВв та загиблих воїнів, які полягли за село Студенок та Яремівку;

- нашу увагу завжди привертало фото Садовниченка Вадима Прокоповича, генерала-лейтенанта, який народився та проживав у довоєнні роки у селі Студенок;

- Вадим Прокопович живий і нині проживає в Білорусії в місті Мінські;

- Вадим Прокопович написав відповідь, яку ми читали з великою цікавістю та захопленням;

- воїн-герой писав: «Мій батько, Садовниченко Прокіп Кіндратійович, 1891 року народження був учасником російсько-турецької війни 1915-1916 року. Довгий час працював склярем на Костянтинівському скляному заводі;

- мати, Садовниченко Ганна Афанасіївна, 1895 року народження – домогосподарка;

- у батьків було три сини: Євгеній (1920р.н.), Юрій (1921 р. н.) та Вадим (1924р.н. );

- то були «Великі часи»: міцнів Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), закінчувалась друга п'ятирічка;

- у країні розпочинається підготовка до оборони;

- прийшов час мені закінчити середню школу в 1941 році;

- в 1941 році направив документи до Харківського інституту інженерів по транспорту;

- але заняття не розпочинаються у зв'язку з евакуацією інституту в Ташкент;

- у селі формувався загін для оборонних робіт;

- завдання – укріплення лівого берега річки Сіверський Донець в районі Красного Лиману;

- у кінці жовтня 1941 року через Красно - Лиманський військкомат я був оформлений добровільним призивом в армію з зарахуванням у діючу частину;

- з посади командира роти розвідників в 1948 році вступаю в Академію бронетанкових та механізованих військ ім. Й.В. Сталіна в Москві на інженерний факультет;

- у 1954 році закінчую навчання з записом в дипломі: «Спеціальність бронетанкова, воєнний інженер-механік (по експлуатації, ремонту і виробництву танків)»;

- довга служба по багатьох воєнних гарнізонах Радянського Союзу і зарубіжжя. Спочатку Луганськ (1954-1957), після нього – Київ (1957-1960), Артемівськ (1960-1962), Чугуїв (1962-1964), Група Радянських військ в Німеччині (1964-1970), Урал (1970-1972), Далекий Схід(1972-1985), Афганістан (1985-1987);

- присвоєння військових звань: лейтенант (1942р.), старший лейтенант (1942р.), капітан (1945р.), майор (1950р.), підполковник (1958р.), полковник (1963р.), генерал-майор (1977р.), генерал-лейтенант (1983р.);

- нагороди: Ордена Красного Знамені, два – Вітчизняної війни, чотири – Червоної зірки, За службу Вітчизні, Афганський – Красного Знамені і медалі За Відвагу и За бойові заслуги;

- у відставці з 1987року.


«Бойовий шлях 204-78 гвардійської ордена Суворова Віслінської стрілецької дивізії»
Мотроновська Софія, учениця 6 класу Першотравневої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Мотроновська Зінаїда Миколаївна, завідувач історико-краєзнавчого музею

імені Я.І.Красюка


Давно відгриміли останні залпи гармат, майже загоїлися рани на українській землі, та роками не стерти в народній пам’яті ті лихі дні.70 років тому наша рідна Україна була звільнена від фашистських загарбників. Хочеться розповісти про бойовий шлях 78(204) гвардійської стрілецької Віслінської ордена Суворова дивізії, яка визволяла наше село у вересні 1943 року.

Наказ Наркому Оборони про формування дивізії був виданий 5 жовтня 1941 року. А 15 жовтня, коли був створений штаб з його відділами , коли були укомплектовані політвідділ і редакція , коли повним ходом ішов процес збирання сил, дивізія почала “дихати”, як богатир, якому судилося крушити на своєму шляху всілякі перепони.

Формувалася дивізія на Далекому Сході. Управління розмістилося в Черемхові Амурської області. Командиром дивізії був Карнов А.П., комісаром - батальйонний комісар Колісник О.П., начальником політвідділу – Світлов О.Є. Під їх керівництвом йшла бойова і політична підготовка особового складу.

1 березня 1942 року командування прийняв полковник Скворцов О.В., який разом з Колісником О.П. і штабом з’єднання готували солдатів і командирів до майбутніх боїв. І ніхто не знав , коли і де зведе доля цих хлопців з ворогом.

Та час настав. 10липня 1942 року комдив одержав наказ № 52 Військової ради Далекосхідного фронту про відправку на фронт.

Склад дивізії: три стрілецькі полки – 700, 706, 730, 657-й легкий артилерійський полк, 193-й знищувально-протитанковий дивізіон, 372-й окремий батальйон, 306-а розвід рота, 583-я окрема рота зв’язку, 514-а авторота, 358-й медико-санітарний батальйон, 356-а польова хлібопекарня, типографія і редакція газети “Бойова червоноармійська“.

Ледве розмістившись в 15 ешелонів, дивізія 12 липня 1942 року покинула межі Амурської області. Ешелони йшли на захід. На станціях і перегонах жінки та діти закидали платформи квітами, а в букети вкладали записки: “Щасливої дороги!“, “Швидше знищуйте фашистів і повертайтеся додому!”, “Відплатіть ворогам за смерть мого чоловіка”…

25 липня перші ешелони почали вивантажуватися на станції Орловка поблизу Сталінграду. А через два дні, зробивши стокілометровий марш, з’єднання зосередилося в районному центрі Калач. 27 липня, на 11 день оборонної операції, дивізія вступила в бій,маючи у своєму складі 12126 чоловік. То були важкі дні,коли переважаючі сили ворога підійшли до Сталінграду. Весь світ слідкував за найбільшою битвою,на окремих етапах якої діяло з обох сторін більше ніж два мільйони чоловік,більше двох тисяч танків, стільки ж літаків, 26000 гармат і мінометів.

Доводилося воювати не тільки з наземними частинами, а й з повітряними піратами,які обстрілювали з кулеметами і кидали бомби навіть на одиноких і на маленькі групи мирних громадян, які брели по дорогах в тил.

Найбільше всього втрачали стрілецькі полки. На серпень і другу половину вересня припадають найбільші втрати дивізії. Убиті та поранені склали більше половини початкової чисельності. А попереду було ще п’ять місяців боїв тільки під Сталінградом. Сталінградська операція закінчилася 31 січня 1943 року, в цей же день на березі Волги воїни встановили Червоний Прапор.

Дивізія знищила і вивела з ладу 24689 ворожих солдатів і офіцерів,спалила і підбила 227 танків і штурмових гармат,154 гармати і міномети,247 автомашин з військами і вантажем, 903, збила 12 літаків, захопила такі трофеї: 54 танки, 249 гармат і мінометів, 608 автомашин, 41 трактор-тягач, 624 повозки, 284 ручних і станкових кулеметів, 24500 снарядів, 92500 патронів 6500 гранат, 60 кілометрів телефонного кабелю та іншого військового майна. За результатами Сталінградської битви особовий склад дивізії був двічі удостоєний подяки Верховного Головнокомандуючого.

1 березня 1943 року наказом Наркома оборони дивізія була переформована в 78 гвардійську стрілецьку. 700-й та 706 стрілецькі полки нагороджені орденами Червоного Прапора, 4317 чоловік отримали ордени та медалі. Кожен червоноармієць, командир, політпрацівник, лікар, медсестра, санітар, всі були удостоєні медалі ‘’ За оборону Сталінграда ’’.

Після Сталінградської відбулися Курська, Орловська і Бєлгородсько-Харківська битви, в яких брала участь і 78-а гвардійська стрілецька дивізія.

В перших числах березня дивізія прибула під Бєлгород. Чисельний склад – 2500 чоловік. Поповнювалася дивізія ще під Сталінградом. Цей процес продовжувався і на новому місці дислокації. До початку червня було вже 8241 чоловік.

Знаменним став для бійців дивізії день 23 червня. В дивізію прибули командуючий сьомою гвардійською армією генерал-лейтенант Шумилов С.М. Б член Військової Ради генерал-майор Сердюк З.Т., новий начальник політвідділу підполковник Мутовін Б.І. Відбувся мітинг. Прийнявши з рук командарма Червоний прапор, комдив укляк на одне коліно, тричі поцілував святиню і виголосив промову, яку закінчив словами: “Ми з честю та гідністю пронесемо цей Прапор через бурі до остаточної перемоги над ворогом!”

Вручення Гвардійського Прапора було важливим фактором збільшення боєготовності та дисципліни особового складу. Все це плюс величезний досвід, одержаний у боях на Волзі, були запорукою успіху гвардійців у подальших боях, зокрема у Курській битві. Але були і великі втрати. Так, до 15 липня втрати дивізії склали 2189 вбитими та близько 4000 пораненими.

Наступ дивізії продовжувався і 23 серпня 2943 року було звільнено Харків. У боях за місто прийняла участь і 78-а гвардійська дивізія, якій судилося вибивати ворога з території тракторного заводу,заводського робітничого селища,залізничної станції Основа.

Потім були Мерефа, Бірки, Першотравневе. У музеї нашої школи зберігається акт про звірства фашистів, вчинені у селі, який підписали офіцери 78-ї гвардійської дивізії. До речі, цей акт увійшов до числа обвинувачу вальних документів, що були представлені Радянським Союзом на Нюрнберзькому процесі.

Коли німці відступали, то вигнали з хат місцеве населення і змусило йти з ними. Група жінок з дітьми заховалися у підвалі їдальні. Тоді нелюди забили двері підвалу дошками, облили їдальню бензином і підпалили. Всі, хто знаходився у підвалі, загинули мученицькою смертю. 9 вересня 1943 року село визволили від фашистів, підвал було відкрито і перше, що побачили бійці та жителі села, було тільце мертвої маленької дівчинки трьох-чотирьох років. Дівчинка лежала біля самісіньких дверей і міцно притискала до грудей ляльку…

Потім був Дніпро. “Неприступний східний вал”, як охрестили його німці. Тут, на Дніпрі, почалася нова сторінка славної історії 78-ї гвардійської дивізії. У битві за Дніпро воїни дивізії проявили масовий героїзм і це високо відзначив уряд: 38 чоловік удостоїлися високого звання Героя Радянського Союзу, ще 1092 були відзначені орденами і медалями. По достоїнству оцінили цілі підрозділи: 228 гвардійський саперний полк був нагороджений орденом Червоного Прапора, 225 – орденом Олександра Невського, 89-й батальйон і 107-а рота зв’язку – орденами Червоної Зірки.

1944 рік був освітлений новими успіхами 78-ї гвардійської дивізії на шляху до перемоги. 17 квітня завершилася Корсунь-Шевченківська операція. Ворог втратив в оточенні близько 55 тисяч чоловік вбитими та більше 18 тисяч полоненими. На зовнішньому фронті його втрати склали до 27 тисяч вбитими і 15 тисяч полоненими.

Ще не раз особовий склад робить марші, вступаючи в бої на різних ділянках фронту. І так до самого Пруту. А 10 травня дивізія вступає в межі Румунії.

24 червня 1944 року дивізія та інші з’єднання 5 гвардійської армії виходять із складу 2-го Українського фронту, здійснюють марш до станції Верешть, де вантажаться у вагони і прибувають у Гжималув до складу 1-го Українського фронту. Тут, протягом трьох тижнів, воїни займалися тактичною підготовкою, вивченням нової зброї. З 21 липня по 3 серпня форсований марш по території Польщі до міста Глугова. До початку бойових дій дивізія нараховувала 7083 чоловіка.

4 серпня дивізія почала фронтальну атаку. Ідуть бої за Дембіц. 23 серпня місто було визволене від німецьких військ. 1 вересня 1944 року дивізії було присвоєне почесне найменування “Віслінська”. 225-й саперний і 158 артилерійський полки одержали назви Дембіцький, 81 окремий винищувальний дивізіон був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У серпневих боях офіцери показали вміння управляти боями, а рядовий склад – зразки героїзму та кмітливості. Але були і скорботні цифри. Загальне число убитих в період з 4 по 24 серпня становило 664 чоловіка. Було поранено 2454 бійців. Визволенням міст Мелєц, Дембіц і ряду інших населених пунктів Польщі закінчилася Львівсько-Сандомирська операція, але 78-а дивізія не покинула Польщу. Вона зоставалася там до середини січня 1945 року – поповнювалася, готувалася до боїв. В ході цієї операції війська 1-го Українського фронту вийшли до Одера, захопили ряд плацдармів, що створило умови для успішного наступу на Берлінському напрямку. У цій операції брала участь і 5-а армія, в склад якої входила 78-а дивізія.

29 січня з’єднання було перекинуте в район між містами Брігом і Олау, одержавши завдання оволодіти містом Бріг. 6 лютого завдання було виконано. Далі були Лінден, Розен, Лоссен, Штригау, Шпремберг, Радебург, Моріцбург, Дрезден.Дрезден звільнили 8 травня 1945 року. Це був останній день війни, день повної капітуляції німецьких військ, день, який приніс світу саму найрадіснішу звістку за останні роки війни. ПЕРЕМОГА!

Війна закінчилася, але бої продовжувалися в Чехословаччині. 78-у дивізію направляють на допомогу повсталій Празі, яку головорізи фельдмаршала Шернера намагаються потопити у крові. 8 травня гвардійці перейшли через Ельбу і розпочали марш, а 10 травня одержали наказ повернутися у Дрезден, де і пробули два тижні. 3 червня дивізія передислокувалася у Чехословаччину у Карлові Вари, а потім у Прагу. Майже півроку пробули воїни 78-ї дивізії у Чехословаччині, надаючи допомогу місцевим жителям.

Наприкінці 1945 року дивізія перейшла в Угорщину і розмістилася у місті Тату. Влітку 1946 року дивізію було розформовано.

За роки війни більше 14 тисяч солдатів і командирів були удостоєні урядових нагород. 41 чоловік став Героєм Радянського Союзу, а дивізію нагородили орденом Суворова ІІ ступеня. Серед Героїв Радянського Союзу знайоме прізвище – Лаврик Іван Іванович. Це ж наш, зміївчанин! За мужність і відвагу, проявлені у битві за Дніпро, він був нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

У братській могилі вічним сном сплять 293 воїна, які визволяли наше село від фашистських загарбників. Школярі доглядають за могилою: прибирають, висаджують квіти, а на свята приносять букети, вшановуючи загиблих.
ЧАЛЫЙ СТЕПАН СТЕПАНОВИЧ
Немашкало Ярослава, ученица 9-А касса Мерефянской общеобразовательной школы

І-ІІІ ступеней №6 Харьковского районного совета Харьковской области

Руководители: Кукленко Е.С., учитель мировой литературы,

Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права


В семье моих соседей часто рассказывают о Чалом Степане Степановиче (1909-1981гг.), участнике Великой Отечественной войны. В их доме, который построен его руками, сохранилось много фотографий, воспоминаний…

Первый раз Степана Степановича забрали на фронт в конце августа 1939 года, тогда шла война с Финляндией. Ему было 29 лет. Дома остались жена и двое маленьких сыновей, третий должен был вот-вот родиться. Война длилась недолго, и он вернулся домой живым. Казалось, Радости и счастью не будет границ.

Но в 1941году началась Великая Отечественная война. Степан Степановича опять призвали в армию в 1942 году. И почти сразу же полк, где он служил, попал в окружение, а потом в плен. Это случилось где-то под Красноградом, почти рядом с домом! А дома осталась семья, с которой война разлучила его на долгие года.
Пленных погрузили в вагоны и отправили в Германию. Немцам нужны были бесплатные рабочие руки. Лагерь, куда привезли военнопленных, находился в Баварии, там был какой-то военный завод, который большей частью находился под землей. Степан Степанович рассказывал, что их на работу опускали в клетках, как в шахту. Условия были жуткие. Голодные, полуодетые люди работали большую часть суток. Жили в ветхих бараках, кругом колючая проволока, солдаты с собаками. Но и в таких условиях они старались помогать друг другу, поддерживали, как могли. Степан Степанович рассказывал, что еду им готовили в пищеблоках женщины-военные. Так вот одна женщина прятала в руках и выносила из этого пищеблока кости, предназначенные для собак, и раздавала пленным. Тяжело было, но вдвойне тяжелее было сознавать, что работаешь на немцев. Поэтому, рискуя жизнью люди, искали любые предлоги, чтобы не работать. Приходилось самим себе или друг другу наносить травмы, даже увечья, делать все возможное, чтобы поднялась температура. Это было очень рискованно. Но ещё больше рисковали врачи лагерного госпиталя, которые лечили раненых и укрывали их…. Но помогали не только свои, но и некоторые немцы. Он вспоминал часто одного мастера на этом заводе, который подкармливал его и ещё двоих рабочих, конечно же тайком, овощами и сухарями, приговаривая: «Война  капут, Гитлер  капут». Но были и другие случаи, о которых он не любил вспоминать. Лишь один такой эпизод он рассказывал своей дочери о предательстве. Это было в самом начале войны, когда немцы выстроили пленных и приказали всем офицерам выйти из строя. И тут один мужик вытолкнул из шеренги молоденького лейтенанта со словами: «Что ты стоишь, ты же офицер, я же тебя знаю!» Расстреляли и лейтенанта, и предателя.

Вернулся Степан Степанович домой только в 1947 году после того, как их освободили американцы. И все это время семья о нем ничего не знала, только надежда была, что жив, что не убит. А дома без него мальчики подросли, все трое чернявые, черноглазые, как отец. Подошел он к младшему обнимает, приговаривает: «Митя, сына!». А мальчик говорит: «Я не Митя, я Саша!». Улыбнулся солдат сквозь слёзы: «Да когда ж ты, Саша, успел вырасти! Ведь когда я уходил, Митя вот таким же был!» Этот эпизод возращения домой в их семье, как устная реликвия. Как память о тех суровых годах. Уже много лет спустя, он не мог спокойно смотреть фильмы о войне, плакал, как будто заново все переживал. И слёз своих не стыдился.



КУРСЬКА БИТВА: ПОВОРОТНИЙ ТА РІШУЧИЙ ЕТАП У ХОДІ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 рр.)
Нечаєв Микита, учень 10класу Лозівської гімназії, вихованець гуртка

«Історики-краєзнавці» Лозівського будинкудитячої та юнацькоїтворчості

Лозівської міськоїради Харківської області

Керівник: Шеремет Л.П., керівникгуртка«Історики-краєзнавці»


Колишній директор Лозівської вечірньої школи, на той час командир танка, у складі танкової бригади (62 машини Т-34) Бунякін Василь Іванович зі своїми товаришами брав участь у Курській битві. З бою вийшли неушкодженими тільки два наших танки. Але ворог далі не пройшов, і радянські війська утримали тут зайняті рубежі. Ветеран Великої Вітчизняної війни Бунякін В.І. згадує про ті події.

«11 липня фашисти по всьому фронту знову перейшли у наступ. До кінця дня частини оперативної групи «Кемпф» потіснили війська нашої 69-ї армії, а на Прохорівському напрямку танки ворога пішли на підступ до Прохорівки. Ворог був упевнений в успіху.

Радянське командування прийняло рішення зранку 12 липня нанести фашистам контрудар. Основний тягар бою був покладений на 5-ту гвардійську танкову армію (командуючий - генерал П.А.Ротмістров), яка здійснила перед цим прискорений марш. Ставка передала до складу Воронезького фронту зі Степового фронту цю армію та 5-ту гвардійську армію (ко­мандуючий - генерал А.С.Жадов). О.М.Василевський і М.Ф.Ватутін залучили, крім цих армій, ще 1 -шу танкову та 6-ту гвардійську армії, а також частину сил 40, 69 та 7-ої гвардійської армії.

Справжню картину бою в ці липневі дні підтверджує в своїй праці Маршал Г.К.Жуков («Воспоминания и размышления», М., 1990.). Він пише: «В своих мемуарах бувший командующий 5-й танковой армией П.А.Ротмистров пишет, что решающую роль в раз громе бронетанковими войск армии «Юг» сыграла 5-я танковая армия. Это не скромно и не совсем так.

Обескровили измотали врага войска 6-й и 7-й гвардейских и 1 –ой танковой армии, поддержанные артиллерией Главного Командования и воздушной армией в период ожесточенных сражений 4-12 июля. 5-я армія имела дело уже с крайнє ослабленной группировкой неметких войск, потерявшей веру в возможность успешной борьбы с советскими войсками» (т.3, стр.57).

13 липня противник зробивще одну спробу прорватися до Прохорівки, ввівши не менш 200танків. Це вже були останні судороги ворога. Німці вимушені були перейти до захисту й почати відступ на раніше займані рубежі. До 23 липня Воронезький та введений в бій Степовий фронт, просунувшись на глибину до 35 км, відновили становище, котрез аймали радянські війська до 5 липня. Гітлерівський план операції «Цитадель» потерпів повну катастрофу. Радянська арміяперейшла в контрнаступ.

Москва салютувала героїчному подвигу Червоної Армії. За мужність та відвагу десять дивізій Степового фронту були удостоєні високої військової відзнаки: їм було присвоєно найменування «Харківських». Звільненням Харкова завершився контрнаступ Червоної Армії під Курськом.

Близько півмільйона наших та німецьких солдат було поховано на полях Орловщини, Бєлгородщини, біля Курська та на полях боїв. Залишилося багато вибухо­небезпечних предметів, розбитої та згорілої бойової техніки.


ДЕТИ О ВОЙНЕ

Никитская Екатерина, ученица 10-А касса Мерефянской общеобразовательной школы

І-ІІІ ступеней №6 Харьковского районного совета Харьковской области

Руководители: Кукленко Е.С., учитель мировой литературы,

Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права


Колодяжной Нине Федоровне, 1932 года рождения было 9 лет, когда началась Великая Отечественная война. Ее семья встретила войну на Донбассе в городе Ханнонково. Отец Нины Федоровны был шахтером, мама домохозяйкой. В семье было трое детей. Война для них началась взрывами на Коксовом заводе во время бомбардировки немецких самолетов. Все покрылось дымом, и обломками зданий, криком людей, плачем детей. Немцы, кто на машинах, кто пешком вошли в город. Говорили на непонятном для нас языке, держа на прицеле. Ходили по квартирам забирали продукты питания. Тех, кто сопротивлялся, били или расстреливали. Евреев убивали без всяких разбирательств. Одноклассника Нины Федоровны, Яценко Колю, с чернявой кудрявой головой признали за еврея. Вместе с другими заставили выкопать яму и всех расстреляли. В городе жить было голодно. Вся семья переехала жить в село Манино Валковского района Харьковской области. Но и в селе было голодно тоже. Они собирали по полям мерзлую картошку, свеклу. Весной с деревьев обрывали листья и с них делали олади. Село было под соломенными крышами, немцам приказали село сжечь, а жителей гнать в Германию на работу. Всех жителей гнали в сопровождении вооруженных немцев до Хрестищева.

А там их освободила Красная Армия. Началась военная жизнь в тылу. Работали на полях, выращивали хлеб. Ждали победу. Когда объявили о Победе, в каждом доме слышался, плачь радости и боли одновременно.


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка