Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка20/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30

Бойовий шлях мого прадіда Чалого Д.Т.
Олійник Оксана, учениця 11 класу Золочівської гімназії №1

Золочівської районної ради Харківської області

Керівник: Клюс В.А., учитель історії
Війна – це жахлива трагедія. Болісною раною в історії нашого народу залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Ми не повинні забувати події II Світової війни, щоб не допустити іншої і пам’ятати тих, кого вже немає.  В кожній сім’ї пам’ять про цю війну буде жити завжди.

Особистостям Великої Вітчизняної війни присвячено багато історичних праць, що свідчить про значний науковий інтерес з боку дослідників до цієї теми. Тому для мене стало справою честі дослідити життя і військову діяльність мого прадіда, старшого сержанта Д.Т.Чалого у II Світовій війні. За відвагу і мужність він був нагороджений численними медалями та орденами, тому заслуговує на звання героя.



Мета нашої роботи на прикладі біографії мого прадіда Чалого Дмитра Тимофійовича поглибити знання про історію України та рідного краю.

Представлена робота є актуальною, тому що у 2013 році ми святкували 70- ти річчя з дня визволення Харківщини, а у 2014 році – будемо відзначати 70-ту річницю визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Так як у Золочеві, на батьківщині мого прадіда Д.Т.Чалого, майже ніхто не досліджував його військову діяльність у роки Великої Вітчизняної війни, було прийнято рішення виправити це невирішене питання.
РОКИ, ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Осика Ірина, учениця 10 класу Мечниківського НВК

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Мешкова О.Б., директор Токарівського СБК
Всі за свободу ви боролись,

За це ми дякуємо Вам,

Що в час важкий і в час негоди

Життя ви врятували нам.
Шлях до Перемоги у Великій Вітчизняній війні був нелегким. З перших днів війни весь наш народ піднявся на захист своєї Вітчизни. Не минула війна і нашого села. Понад 300 чоловік мобілізувалися в 1941 році з села Токарівки. Йшли на фронт цілими сім’ями, родинами. Це – брати Кутько: Іван, Арсеній, Андрій, Михайло і Семен; брати Лебединські: Григорій та Мартин Васильовичі та їхні діти – Петро і Ольга Мартинівна; брати Киричок: Єгор, Михайло, Андріян, Микола, Павло та багато інших.

До сьогоднішнього дня дожили лише двоє ветеранів тієї війни з Токарівської сільради – Гиренко Іван Прокопович та Колісник Марія Петрівна.

Ми не маємо права забувати про тих, хто подарував нам життя на Землі. Тому ми дбайливо зберігаємо всі матеріали про ветеранів війни. На цих спогадах виховується не одне покоління дітей. Ми спостерігаємо, як прості жителі глухих віддалених сіл стають героями.

Гиренко Іван Прокопович народився 26.10.1923 р. в с. Токарівка Дворічанського району. В 1929 р. його батько ввійшов до новоствореного колгоспу «Незаможник». В 1933 р. сім’я залишилась без батька і дуже тяжко пережила голодні роки. В 1938 році він закінчив 7 класів, поступив до школи при залізниці (ФЗУ) в м. Дебальцево. Після закінчення працював в Депо «Куп’янськ-Вузловий» до травня 1941р. Був направлений в м. Харків на завод ХТЗ, де його і застала війна.

На початку війни він працював на оборонних спорудах м. Харкова. З наближенням фронту разом з односельцями займався евакуацією різноманітної худоби до тилу. В жовтні 1941 р. мобілізований до 421-го танкового дивізіону під Сталінград, де воював до 1942 р. Тут він стає курсантом. З 1942 до 1943 р. Іван Прокопович перебував у 1-й армії командиром відділення стрілецького полку 87-ї стрілецької дивізії.

В зв’язку з погіршенням воєнно-політичної ситуації у відносинах з Японією був відправлений в складі спецгрупи молодших командирів до кордону з Маньчжурією.

Будучи командиром кулеметного відділення, брав участь у боях по ліквідації укріпрайонів 5-ї Квантунської Армії, визволяв місто Муданьцзян та північно-корейський порт Расин. Нашим військовим протистояли війська п'яти піхотних дивізій разом з артилерією. Підходи до Муданьцзяна були прикриті багатьма залізобетонними спорудами з кулеметами та артилерією. Але наші війська визволили це місто.

Більше всього Івана Прокоповича в Японії вразили хімічні та бактеріологічні лабораторії, які знаходилися поблизу наших військ. Він бачив, як використовували хімічну зброю, як вороги підкладали заражених смертельними хворобами гризунів. Основні його спогади про війну – саме період перебування на Далекому Сході.

Після закінчення курсів молодших лейтенантів з вересня 1945 р. по березень 1947 р. був комсоргом 3-го стрілкового батальону 999 полку 258-ї стрілкової дивізії 25 армії I Далекосхідного фронту (Північна Корея, міста Кайсю і Нантген). В березні 1947 р. повернувся додому на свою малу батьківщину.

В квітні 1947 р. уже працював помічником комбайнера в Дворічанській МТС. Після закінчення Харківського радіоучилища працював завідуючим радіовузлом, електриком в колгоспах «20 років Жовтня», «Шлях Леніна», «Дружба». З 1960 по 1974 роки – помічник бригадира та бригадир тракторної бригади колгоспу «Дружба». З 1974 по 1976 р. – начальник відділення №3 колгоспу ім. Ф. Дзержинського. З 1976 по 1984 р. – керуючий I-м відділенням радгоспу «Дружба». З 1984 р , перебуваючи на пенсії, продовжував працювати.

Має нагороди – Орден Вітчизняної війни II ступеню, Орден «За мужество III степени», медаль «За победу над Германией», медаль «За победу над Японией», медаль «Ветеран труда». Нагороджений багатьма ювілейними медалями та орденами.

Гиренко Іван Прокопович – це добра і мудра людина з героїчним минулим, взірець для нас, молоді, який своєю біографією вчить нас любити свою Батьківщину і вміти її захищати у важкі часи.

На території нашої Токарівської сільради живе також Колісник Марія Петрівна. Вона теж ветеран війни. Ось її спогади.

Народилась 2 лютого 1925 р. в селі Оборотнівка Луганської обл. В сім’ї було троє дітей, Марія Петрівна – найстарша, середній – брат Микола, найменша – сестра Катерина. Жили дуже бідно – не було в що взутись. Фуфайка та черевики були одні на трьох. Мати йшла на зорі працювати. Поверталася ввечері. Їсти готували самі: «Я ставала на стілець біля печі, щоб приготувати їжу, бо була маленького зросту і не дотягувалася до неї. Одного разу ледь не згоріла. Добре, що помітила сусідка та врятувала нас. В хаті було двоє вікон без скла, забитих залізом. Вночі вовки ходили біля хати, тому ми боялися вночі виходити на двір. До війни я працювала на фермі, доїла та доглядала корів. Працювала за трудодні, щоб допомогти батькам»

Початок війни Марія Петрівна зустріла в своєму селі Оборотнівка. Їй тоді виповнилося 16 років. .В 1943 р., коли німців гнали з України, всіх дівчат забрали і повезли кіньми на бричках в Дворічну рити окопи для нашої армії. Тут вона знаходилася кілька місяців, а потім їх повернули додому.

«Коли ми в’їхали в рідне село, ми побачили там нашу танкову частину. Воїни розташувалися по хатах, а їхній шпиталь знаходився біля ставка. Ми з подругами (12 дівчат) добровільно попросилися працювати в шпиталь № 5112. Там ми прали одежу пораненим бійцям, обмивали їх після поранень. То без ніг когось привезуть, то без рук. Після боїв на передовій бійці ходили до бані, і ми також прали їх одежу. Запам’ятався один сивий поранений боєць, який мені зі сльозами на очах дякував за допомогу: «Моя донечко, прийшлось тобі мої руки та ноги мити, як рідному батьку. Хай Бог тебе охороняє та посилає довге життя». Так ми всю війну працювали в пральні при шпиталі – купали поранених, прали прасували і сушили їх одяг, білизну. Було багато вошей під час війни, але ми і з цим впорались.

Довгий шлях пройшла я з цим шпиталем. Після перебування в нашому селі ми переїхали в м. Тіменово, потім в Милуватку. Так ми дійшли до самої Польщі. Демобілізувалася я в 1945 році»

Марія Петрівна нагороджена медаллю «Захиснику Вітчизни», Орденом Великої Вітчизняної війни III ступеню, ювілейними медалями до 50-річчя, 60-річчя, 65-річчя з дня Перемоги, має посвідчення учасника бойових дій.

Нелегкими фронтовими шляхами довелося пройти нашим ветеранам, але вони вистояли, перемогли і вижили, щоб донести до нас ці спогади та стати прикладом для наслідування всім наступним поколінням. Низький вам уклін, наші любі ветерани!
ВІДЛУННЯ ТИХ ЧАСІВ ВОЄННИХ
Павлюк Аліна, Григоренко Ганна, учениці 9 класу Крутоярівського

загальноосвітнього навчально-виховного комплексу

Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Єрмоленко С. П., педагог-організатор


Тематика Великої Вітчизняної війни є актуальною і на сучасному етапі розвитку українського суспільства, адже до неї протягом семидесяти років звертаються науковці різних галузей, студенти, учні, люди зацікавлені даною темою.

Людству вдалося зібрати дуже багато інформації про цей період життя багатьох держав, адже написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати одні тільки назви творів.

В історичних джерелах згадується перше повідомлення про підсумки війни: сім мільйонів загиблих. Потім надовго увійде до обороту інша цифра: двадцять мільйонів загиблих. Зовсім нещодавно названо вже двадцять сім мільйонів. А скільки покалічених, зламаних життів!

У наш час історики стверджують, що більше не залишилося загадок, ми вже все знаємо про Другу світову війну. Здавалося б воєнні місця та події повністю досліджені і в нашому краї.

28 серпня 2014 року на території Крутоярівського ЗНВК було проведено розкопки, у ході яких було знайдено останки п’ятьох осіб, німецьких солдат. Місце поховань було зображено на спеціальній карті. Також було віднайдено ряд важливих експонатів, а саме: ніж, розчіску, шматки шкіри, предмети, для знезараження води, наповнені сухим гідрохлоридом натрію та пляшку з рідким гідрохлоридом натрію, медальйони.

Події даного дня стали несподіванкою для жителів села, а у довгожителів породили спогади про воєнні часи

Розкопані предмети стали важливими експонатами шкільного музею Крутоярівського ЗНВК. А події даного дня несуть важливу історичну цінність як окремо для селища так і для Кегичівського району вцілому.
«Неизвестные страницы истории моей семьи»
Пензина Полина,ученица 11-А класса Харьковской общеобразовательной школы

I-III ступеней № 160 Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Лысенко Людмила Григорьевна

учитель истории, учитель высшей категории, учитель-методист


История человечества – это история каждого человека.

Я – харьковчанка. Мне близка история родного города, людей, которые здесь жили, работали, обороняли его от врагов.

Все мои предки на протяжении шести поколений – харьковчане. В нашем семейном архиве бережно хранятся фотографии, документы, воспоминания моих близких о прабабушке, Свежинцевой Лидии Варфоломеевне, участнице подполья в период немецко-фашистской оккупации, бывшей узнице концентрационного лагеря Равенсбрюк, которая активно работала в Харьковской областной организации борцов антифашистского сопротивления.

Именно документы о жизни моей прабабушки, рассказы о ней членов моей семьи, участников Организации борцов антифашистского сопротивления, в частности Игоря Фёдоровича Малицкого, материалы о деятельности нацистских концлагерей, хранящиеся в школьном музее «Память», встречи с ветеранами, стали основным источником для написания данной работы.

Из воспоминаний я узнала, что в начале войны моя прабабушка работала в военном госпитале. Она не успела эвакуироваться и во время оккупации стала членом подпольной организации. Через некоторое время её назначили заместителем секретаря Центрального подпольного райкома г. Харькова, о чём имеется документальное подтверждение. Подпольщики распространяли листовки, настраивали харьковчан на борьбу с фашизмом, устраивали диверсии.

Однажды прабабушка попала в облаву и была угнана на принудительные работы в Германию. Как остарбайтер работала на военном заводе, где несколько человек создали группу сопротивления и занимались саботажем: вместо взрывчатки в снаряды засыпали песок. Их раскрыли и отправили в тюрьму в городе Потсдам, а оттуда, как политических заключённых, - в концлагерь Равенсбрюк, о чём имеется справка из Международной службы розыска.

Изучая документы, монографии, я узнала, что с момента прихода к власти Гитлера в январе 1933 года до окончания Второй мировой войны на территории Германии и оккупированных ею стран Европы фашистами были созданы 23 концлагеря, куда были брошены 18 миллионов человек, 11 миллионов из них были уничтожены. Одним из этих концлагерей был Равенсбрюк – исключительно женский концлагерь.

Он был окружён высокими каменными стенами с колючей проволокой под высоким напряжением. По периметру стояли вышки с эсэсовцами, вооружёнными пулемётами. В лагере женщины не имели ни фамилии, ни имени, только номер. На левый рукав пришивали винкель, по которому определялось, за что заключённый попал в концлагерь. В бараках были отдельные комнаты с трёхэтажными нарами. Постелью служили набитые стружками подушка и матрац, солдатское одеяло. Горячей воды не было. В лагере был только один кран питьевой воды, но он находился в блоке для немцев.

Несмотря на такие жестокие условия содержания, узницы старались сохранить человеческое достоинство и пытались сопротивляться. Так, например, моя прабабушка вместе с подругами отрывала от хлебной пайки кусочки, собирала их, и к празднику 7 ноября вылепила макет Кремлёвской башни. За это их посадили в карцер.

В середине апреля 1945 г. Лидию Варфоломеевну должны были расстрелять. Однако, по счастливой случайности, она смогла выжить: прабабушка потеряла сознание за несколько мгновений до того, как в неё должна была попасть пуля. Её обнаружила Эрика Бухман, член антифашистской группы сопротивления, и спрятала в канализации. Там Лидия Варфоломеевна скрывалась до 30 апреля – дня, когда армия под командованием маршала Рокоссовского освободила Равенсбрюк. Впоследствии Эрика Бухман разыскала мою прабабушку, и они вели переписку.

Через Равенсбрюк прошло около 132000 женщин более чем из 20 стран мира. Но в живых осталось только около 40000.

После освобождения моя прабабушка ещё некоторое время работала в госпитале, а затем – при штабе маршала Рокоссовского.

Как известно, все, прошедшие концлагеря, были подвергнуты проверке. Не была исключением и моя прабабушка. А пока шла проверка, она работала на лесозаготовках в Беловежской Пуще. После возвращения в Харьков Лидия Варфоломеевна недолго работала кладовщицей на заводе «Свет Шахтёра», потом – в сфере торговли.

Когда в 1963 г. Образовалась организация бывших узников нацистских концлагерей, которой руководил Александр Иосилевич, Лидия Варфоломеевна стала её членом. Она часто выступала с лекциями перед школьниками, студентами, на заводах, рассказывая о деятельности подполья и о своём пребывании в концентрационном лагере. Бабушка рассказывала, что она часто повторяла: «Пока жива, буду рассказывать о том, что пережила, пока последний фашистский преступник не будет наказан».

Моей прабабушки не стало 7 апреля 1987 г. Председатель организации бывших узников, Игорь Фёдорович Малицкий, подчёркивал, что Лидия Варфоломеевна была ответственна, аккуратна, на её выступлениях аудитория всегда была переполнена.

Жизненный пример моей прабабушки учит нас быть активными, всегда противостоять злу во всех его проявлениях, чувствовать свою ответственность за настоящее и будущее.

Работая над данной темой, я открыла для себя много нового, ведь тема эта – очень важна и актуальна. Память о той войне, унёсшей миллионы человеческих жизней, необходимо сохранять в семьях.

Мы – последнее поколение, которое может услышать о войне из уст непосредственных её участников. И эту память мы должны передать своим потомкам, так как на свете есть ещё преступные силы, которые при решении конфликтов не брезгуют методами насилия, террора и геноцида.


«Моя земля, Моя Вкраїна… Тут моя сім’я, Моя родина…»
Пересада Андрій, учень 10 класу Барвінківської гімназії № 1

Барвінківської районної ради Харківської області

Керівник: Пересада Руслана Володимирівна, учитель англійської мови
Друга світова війна стала справжнім лихом не тільки для українського, а й для багатьох інших народів світу. Це були роки страшних втрат, нелюдських жертв та знищення мільйонів людей. Українцям війна принесла багато горя, тисячі дочок і синів нашого народу стали жертвами фашистських катів, мільйони не повернулися додому, залишившись лежати на численних полях кривавих битв.

Як завжди, кращі сини Барвінківщини йшли на бій з німецькими загарбниками. Пройшли наші земляки, барвінківчани, довгий шлях війни:

Кров’ю вмили ми Дін, і стоптали Сиваш

Кожну гору на Одері й стежечку кожну!

Здобували Перемогу бійці дорогою ціною, а допомагали їм у цьому міць і велич рідної Вкраїни, її багата історія перемог над ворогами, її обереги.

Барвінківська земля під час фашистської окупації міста полита кров’ю тисяч воїнів, жінок і дітей, не можна забути страшних подій Барвінківського котла та визволення від німецької навали у 1943 році. На знак великої подяки загиблим визволителям на Чумацькій горі побудовано величний Монумент Слави. Над братською могилою схилила голову Мати-Вітчизна, яка начебто виросла з полум’я Вічного вогню. Її скорботу продовжила 12-метрова стела, виконана у вигляді схиленого прапора, де було викарбувано заповітні слова: «Живі, пам’ятайте, - вони віддали життя за ваше щастя!»

І ми пам’ятаємо. Немає жодної родини у Барвінковому, якої б не торкнулася війна, пам’ять про неї пронесли через усе життя наші діди та прадіди. Тому вважаю своїм громадянським обов’язком дослідити матеріал про їх участь у Великій Вітчизняній війні.

У даній роботі розглянуто життєві долі мого прадідуся Осьмухи Григорія Макаровича та прабабусі Киян Віри Тимофіївни, які на власні очі бачили та відчули всю тяжкість воєнних часів.

Мій прадідусь Осьмуха Г.М. народився у м.Барвінковому Харківської обл.. у 1912 р. У 1934 р. він був призваний Ізюмським РВК у 1-й кавалерійський полк – командиром кавалерійського відділення. У 1942 р. його мобілізовано Барвінківським РВК до 776 артилерійського полку – командиром стрілкового відділення.

Прадідусь був учасником легендарної битви під Сталінградом. З його слів я дізнався, що бої з фашистами велися запеклі. З обох боків трупів були гори, на яких встановлювали кулемети та міномети для ведення бою. Стогін поранених йшов такою луною, що часом перекривав звуки пострілів. Той запал боїв не можна передати словами чи описати.

У серпні 1942 р. прадідуся тяжко поранили. Його ледве врятували від смерті у госпіталі № 3661 у 1943 р. Війну він закінчив сержантом-командиром 776 артполку стрілкового відділення. Мав багато бойових орденів та медалей. Після війни працював на залізничній станції м.Барвінкового.

Я дуже пишаюся своїм прадідусем, адже він пройшов всю війну. Незважаючи на важкі часи та поранення, ніколи не здавався і не занепадав духом. Він справжній взірець солдатської мужності.

Моя прабабуся Киян Віра Тимофіївна, 1925 р. н., до війни закінчила 7 класів, працювала в колгоспі. Перед початком війни пройшла курси медсестер.

З розповідей мого дідуся я дізнався про один цікавий випадок, який стався у житті прабабусі під час фашистської окупації Барвінкового. Так, одного вечора, повертаючись з поля, де збирала колоски та буряки, вона помітила під лісопосадкою чоловіка, який був без свідомості. Ним виявився поранений льотчик Радянської Армії. Вночі разом з друзями Віра Тимофіївна перенесла його до однієї з покинутих осель. Там вона робила йому перев’язки, туди приносила їсти. Місцеві поліцаї остервеніло шукали цього льотчика. Але бабуся весь час була насторожі та міняла місце перебування. Коли перші частини Радянської Армії ввійшли в Барвінкове, льотчика передали до санітарної частини 57 Армії 84 передвижного польового госпіталю. На знак подяки за виявлену хоробрість при рятуванні радянського льотчика, командир госпіталю зачислив Віру Тимофіївну, якій було тоді 16 років, рядовою 57 Армії 84 ППГ. У 1947 р. надійшов лист від того льотчика. Ним виявився підполковник авіації Гришин Василь Васильович.

Наша родина у післявоєнні роки ще довго спілкувалася із героєм-захисником нашого міста. Я вдячний дідусеві, що він зберіг в пам’яті стільки цікавої інформації про війну, часи окупації міста. І я розумію, що про це не прочитаєш в жодній книзі, бо це – пам’ять серця, яка передається тільки з покоління в покоління. А носити в собі спогади про Велику Вітчизняну необхідно, щоб усвідомлювати себе громадянином, частинкою Батьківщини, бути готовим захищати свою родину, свою Вітчизну.
ДОСЛІДЖЕННЯ ДОЛІ СВОЄЇ РОДИНИ В РОКИ ВІЙНИ ТА В ПЕРІОД ВІДБУДОВИ ГОСПОДАРСТВА КРАЇНИ,СТВОРЕННЯ РОДИННИХ ЛІТОПИСІВ
Погорєлєнко Владислав, учень 9-А класу, Ізюмської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №10 Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник: Кирильченко Людмила Іванівна, учитель російської мови та світової літератури
Ця робота розкриває тему за напрямком «Війна у спогадах очевидців» такого змісту: дослідження долі своєї родини в роки війни та в період відбудови народного господарства країни. Робота складається з даних положень:


  • Слобожанщина – багатий на історичні події Великої Вітчизняної війни край;

  • мільйони людей знають про лихоліття страшної навали фашистів;

  • у живих продовжують кровоточити рани;

  • література – джерело пізнання про події минулого;

  • мою родину також не оминула війна;

  • « Бабусю, розкажи, я теж хочу знати про дідуся.»;

  • виявляється, мій дідусь був героєм;

  • найбільший скарб родини: дідусеві нагороди;

  • інвалід – це не вирок! Життя продовжувалось після війни;

  • минали роки. Рани боліли…Дідусь помер;

  • 70 років пам’яті, шани;

  • почуття гордості за рідну людину в моєму серці назавжди.


РОЗМОВА З ВОЇНОМ-АФГАНЦЕМ
Покуль Владислав, Федосієнко Валерія, учні 10, 11 класів Дублянської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Краснокутської районної ради Харківської області

Керівник: Покуль Олена Миколаївна, вчитель світової літератури та російської мови
Дана робота – спогади про війну. Коврига Микола Миколайович, Вельможний Олександр Якович, сватенко Федір Олександрович, Чаюн Сергій Олексійович, Лопатка Петро Миколайович, Храновський Ігор Олексійович – учасники бойових дій на території Республіки Афганістан.

Метою зустрічі було ознайомитися з трагічною сторінкою нашої історії, виховувати повагу до учасників військових подій в Афганістані, дізнатися про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам′яті полеглим воїнам-афганцям.

Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти – своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам′ятати, що серед нас живуть люди, які стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

Посивілі завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. Їм досі важко повертатися до цих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити й забути.


ОЛЕКСА ДЕСНЯК – ЖУРНАЛІСТ, ПИСЬМЕННИК, ВОЇН
Полоз Альбіна, учениця 10класу Лозівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1,

вихованка гуртка «Історики-краєзнавці» Лозівського будинку дитячої та юнацької творчості

Лозівської міської ради Харківської області

Керівник: Шеремет Л.П., керівник гуртка «Історики-краєзнавці»

Лозівського будинку дитячої та юнацької творчості
Справжнє прізвище Десняка‒ Руденко Олекса Гнатович. Народився він 17 березня 1909 р. у сім'ї бідняка в с.БондарівкаСосницького району на Чернігівщині. Навчався хлопець у Бондарівській початковій школі, семирічку закінчив у Макошині. Під час навчання у Борзнянській сільськогосподарській профшколі в 1927 р. вступив до комсомолу. Перші публікації його нарисів і оповідань з'явилися 1928 р.

Творчий злет Олекси Десняка стався у другій половині 30-х років. Сам письменник про це писав так: "Я вступаю в нову фазу життя і діяльності. Якась внутрішня щира урочистість оволоділа мною... Я даю собі обіцянку ще краще працювати на користь нашої прекрасної Батьківщини!"

Новим етапом у творчості О.Десняка були роки Великої Вітчизняної війни. Порівняно за невеликий час, з кінця 1941 р. до травня 1942 р., письменник написав понад 60 нарисів і оповідань та близько 50 фронтових листів. Друкувались твори в газетах "Комуніст"," СоветскаяУкраина", та харківському "Літературному журналі".

У травневі дні 1942 р. йшли тяжкі бої на Ізюмсько-Барвінківському напрямку, в долині р.Берека біля с.Павлівка-2 на Лозівщині. Тут О.Десняк вдруге потрапив у вороже оточення, з якого вже не вийшов...

Штаб 6-ї армії знаходився у цьому селі, а на хуторі Зелений Гай була розміщена редакція газети. О.Десняк жив тут у старенької колгоспниці Калашникової. Вона добре знала його і розповідала про те, як він працював.

18 травня 1942 р. почалося оточення німецькими військами наших частин. На Павлівку-2 25 травня був здійснений сильний наліт ворожої авіації. Цього дня й загинув Олекса Десняк. В останні хвилини свого життя він знаходився у хаті матері голови колгоспу Демченка. Вона розповідала, що Олекса Гнатович прийшов на квартиру рано-вранці, був схвильований, адже війська наші відступали. Під час нальоту авіації жителі села, в т.ч. і громадянка Демченко, спустилися у погреби. А О.Десняк залишився у хаті... Командири і бійці поховали свого товариша тут же, на городі, від вербою. В 1952 р. прах було перепоховано в с.Павлівка-2, між школою і сільрадою. Вдруге його останки перезахоронено поблизу сільського Будинку культури, де встановлено обеліск. На могилі завжди є квіти. Її часто відвідує син Олекси Гнатовича ‒ Олександр Олександрович Руденко-Десняк, який мешкає в Москві, а також учні Бондарівської школи, земляки письменника.

Виступаючи на V з'їзді письменників Радянської України, товариш В.В.Щербицький говорив: «Радянські люди з покоління в покоління зберігатимуть у своєму серці імена 42 письменників України, імена видатних літераторів Росії та інших братніх республік, які полягли смертю хоробрих в боях за Радянську Батьківщину. Серед з них ─ Олекса Десняк…». Ці сказані про Олексу Десняка слова ─ визнання його заслуг і таланту, його літературної спадщини, що є зразком служіння силою художнього слова своєму народові, рідній Комуністичній партії».

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка