Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка23/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

Ты – вечная боль, Афганистан…
Руденко Ірина, учениця 8 класу Первомайської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 5 Первомайської міської ради Харківської області

Керівник: Мартиненко Надія Георгіївна, учитель історії
Пожалуй, на земле никогда не наступит такое время, когда слово «солдат» станет ненужным и незнакомым. Войны на нашей планете не прекращаются с древних времен. А путь войны всегда страшен.

В нашем городе есть памятник воинам-афганцам, где всегда лежат цветы.

На Афганской войне погиб выпускник нашей школы Кондратьев Валерий Александрович. В 1986 году он закончил Полтавское высшее зенитное ракетное командное училище и добровольно попал в Афганистан

Принимал участие в 5 боевых операциях по уничтожению банд, формирований мятежников в провинциях Кабул, Лотар, Вардак, Тазни. А также принимал участие в сопровождении 10 колонн по маршрутам Кабул -Хайратон, Пули - Хумри - Баграм. С 3 по 4 ноября 1987 года принимал участие в боевой операции в провинции Кабул. 4 ноября во время сопровождения колонны, в которой находился лейтенант Кондратьев, колонна была обстреляна мятежниками из крупнокалиберных пулеметов и гранатомётов. Оценив обстановку, под непрерывным обстрелом противника, лейтенант Кондратьев умело организовал систему огня взвода и сосредоточенным огнём подавил 5 огневых точек противника, заставив мятежников прекратить обстрел и оставить позиции, тем самым обеспечив дальнейшее продвижение колонны.

24.12.1987 года во время несения патрульной службы ночью бронетранспортер, на котором находился Кондратьев, был обстрелян мятежниками из стрелкового оружия. Оценив обстановку, лейтенант Кондратьев во главе своих патрульных занял выгодную огневую позицию на обочине дороги и огнем из стрелкового оружия уничтожил 4 мятежников. В ходе боя был тяжело ранен и умер.Ему было всего 22 года и он любил жизнь В родном Первомайске в его честь учрежден переходящий кубок по футболу и улица, где расположена школа №5 , носит его имя.

Каждый год ученики школы проводят Вечер памяти Валерия, встречаються с Раисой Васильевеой Кондратьевой.

В школе создан Уголок памяти Валерию Кондратьеву.

Всего же в Афганской войне принимали участие 179 наших земляков, жителей Первомайщины, из них офицеров – 4, прапорщиков—2, сержантов – 65, солдатов – 108. Три человека получили тяжёлые ранения, двенадцать – лёгкие. Четырёх наших земляков война сделала инвалидами. Тридцать семь наших земляков, воинов-интернационалистов награждены медалями и орденами. Для каждого солдата годы службы навсегда останутся в памяти. Кто-то вспоминает друзей, с которыми делил паёк, кто-то незнакомую, чужую природу, кто-то необычную средневековую культуру.


ЗМІЇВСЬКА ШКОЛА №1 У РОКИ ВІЙНИ ТА ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ
Самодурова Дар’я, учениця 9-Б класу Зміївського ліцею №1

ім. З. К. Слюсаренка Зміїської районної ради Харківської області

Керівник: Неоніла Миколаївна Комишанченко, керівник музейного комплексу

Зміївського ліцею № 1 ім. З. К. Слюсаренка


Робота присвячена навчальному закладу, в якому я навчаюся. На сьогодні він має назву Зміївський ліцей № 1. У музейному комплексі, який створений ще в 1967 р., існує відділ «Історія навчального закладу», де представлений матеріал 140-річного періоду його існування. Знайомлячись з експонатами та матеріалами музею, мене особливо зацікавила частина, присвячена періоду існування школи у роки Великої Вітчизняної війни. В 1940–1941 році Зміївська середня школа № 1 (такою була назва навчального закладу) випускала два 10-х класи.

Трагічною була доля випускників 1941 року. Директор школи Т. Ю. Скиба та завуч С. Ляшенко, атож більша частина хлопців загинули. У травні 1981 року, у канун Дня Перемоги, актив шкільного Музею бойової та трудової слави (такою була назва у ті часи) вирішили зібрати відомості про випускників 1941 року та запросити тих , хто залишився живим, на святкування Дня Перемоги. 8 травня на шкільному подвір’ї зібралися всі учні, учителі. Оплесками зустрічали гостей. Посивілі, схвильовані заходили вони до школи. Більшість із них були звичайно жінки, а багато чоловіків були у військовій формі, бо стали професійними військовослужбовцями. У актовій залі школи їх зустрічали адміністрація школи, учні, актив музею.

Після зустрічі у школі випускники 1941-го поклали квіти до пам’ятника воїнів загиблих при звільнені Змієва. Нам сьогоднішнім учням дорога пам’ять про трагічні події Великої Вітчизняної війни. І дуже прикро, що в наш час у рідній Україні йде не об’явлена війна, де також гинуть молоді хлопці. Хочеться сказати тим кому війна ця потрібна «Зупиніться! Ми хочемо миру! Ми хочемо жити в мирній, красивій, єдиній Україні!».

СЕЛО КАМ'ЯНКА В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Свєженцев Сергій, учень 10 класу Кам'янського навчально-виховного комплексу

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Юр'єва І.А., учитель історії
Для кожної людини спогади відіграють важливу роль. Це сторінки життя книги минулого, а без минулого, як говорить народна мудрість, немає майбутнього. І ми раз у раз перегортаємо сторінки-спогади свого життя. Адже це найцінніший дар – наша пам'ять. Хтось хоче відтворити події минулих літ, пережити їх знову, відчути ті почуття, емоції, хвилювання, які відчували тоді. А інші неохоче пригадують моменти свого минулого і роблять все можливе, щоб ті події не повторились.

Так і Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Із спогадів ветеранів, яких залишається з кожним роком все менше і менше, із архівних документів ми знаємо, що в собі містить і несе страшне слово «війна». Вона забрала мільйони життів, скалічила і зруйнувала долі людей, зробила тисячі дітей сиротами. Але, не зважаючи ні на що, ми отримали Велику Перемогу. Боролися старі і малі, жінки і чоловіки. Кожне місто, кожне село, кожен куточок нашої Батьківщини боровся проти німецько-фашистських загарбників.

Влітку 1942-року наше село Кам'янка було окуповане фашистами. Одразу сформувався передовий загін молоді, який чинив опір фашистам. Але їх зрадили і всіх розстріляли.

На території села знаходилися німецькі та італійські війська. Активних бойових дій тут не було. Жорстокі бої точилися в межах лісів Заливне та Чернецьке. Там і зараз видно дуже багато окопів.

В середині січня 1943 року в Кам'янку першим вступив Особливий кавалерійський ескадрон 7-го Гвардійського кавалерійського корпусу зі сторони м. Валуйки (Російська Федерація). 25-26 січня в селі фашистів вже не було.

Зі спогадів очевидця подій Чепрака В.С.:

«В селі Кам'янка, на видному місці, в центрі, на братській могилі стоїть пам'ятник визволителям…

4 лютого 1943 року в Кам'янку першим вступив особливий кавалерійський ескадрон 7-го Гвардійського кавалерійського полку зі сторони Валуйок. В нього влився майже весь особовий склад місцевого партизанського загону на чолі з командиром Чорним Андрієм Яковлевичем.

На наступний день ескадрон відступив в бік смт. Дворічна вздовж річки Оскіл. Цієї ж ночі в Дворічну була відряджена розвідка з трьох чоловік – Чорний А.Я., Чепрак І.С. (мій старший брат), старшина, прізвище якого не знаю.

Пробралися вони на Підварки (околиця Дворічної), залягли за одну з хат. Стали спостерігати. В цю хвилину з протилежної сторони вулиці вдарив фашистський кулемет і чергою в груди розстріляв Чорного А.Я. Мій старший брат і старшина, відстрілюючись, відійшли до своїх.

На світанку Дворічну було звільнено.

В 1943 році в с. Криничне Кам'янської сільської ради перебував 719 АПНБ – авіаційний полк нічних бомбардувальників. Його було сформовано в Харкові у вересні 1941 року на базі Харківського військово-авіаційного училища. Після закінчення формування та тренувань полк отримав свою назву – 719 авіаційний полк нічних бомбардувальників і ввійшов до складу Південно-Західного фронту. Першою точкою базування було с. Шебекіно Бєлгородської області. А всього за час воєнних дій полк базувався на 38 аеродромах, в тому числі і на хуторі Криничне.

У роки Великої Вітчизняної війни на фронтах проти німецько-фашистських загарбників воювали 579 громадян Кам'янської сільради. З них загинули в боях за Батьківщину 392…

У 1956 році в Кам'янці був споруджений пам'ятник. На пам'ятній дошці знаходяться імена учасників війни, кам'янчан, які полягли в боях за визволення Батьківщини від німецько-фашистських загарбників.

І скільки б часу не минуло відтоді, ми завжди будемо пам'ятати героїчний подвиг нашого народу та якою ціною нам дісталася Велика Перемога. Ми дякуємо та схиляємося перед нашим мужнім, сильним та відважним народом.
ВКРАДЕНА ЮНІСТЬ
Світличний Ярослав, вихованець гуртка «Юні археологи» Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості, учень 11 класу Золочівської гімназії № 1

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Світлична О. В., методист
В Золочівському будинку дитячої та юнацької творчості діє історико-краєзнавчий музей. В його архівах зібраний багатий матеріал про земляків – учасників Великої Вітчизняної війни, дослідженням і упорядкуванням якого займаються вихованці гуртків БДЮТ. Результати пошукової роботи гуртківці публікують в районній пресі, презентують на уроках, районній історико-краєзнавчій конференції, обласних, всеукраїнських історико-краєзнавчих та військо-патріотичних акціях та експедиціях.

У далекому 1943 йому Леоніду Дмитровичу Мізяку було лише вісімнадцять. У ті роки було б ще радіти своїй молодості, сміятись, кохати і мріяти про майбутнє. Та війна закреслила все, вкрала юність, відібрала радість. До армії юнака було призвано Форт-Шевченківським райвійськкоматом Казахської РСР. І розпочав свій дорослий життєвий шлях Леонід Дмитрович на кривавих дорогах війни - жорстокої, страшної, несправедливої.

До 166 стрілкового полку 98 стрілецької дивізії він прибув взимку 1944 року, в той час там йшла підготовка до прориву блокади Ленінграда. Саме на вирішальному напрямку діяв 166 стрілецький полк, куди командиром розрахунку був призначений Л. Д. Мізяк. Він згадував, як в селі гітлерівці тримали великий гарнізон, який мав міномети, протитанкові гармати. Бій за це село тривав майже двадцять годин і закінчився лише вночі, тоді, коли на допомогу солдатам прийшов батальйон стрілецького полка під командуванням капітана Г. М. Максимова. Противник почав втрачати віру в свої сили тільки тоді, коли відчув що його обходять. Та наша кулеметна рота понесла теж перші серйозні втрати. Смертю хоробрих полягли командир роти, старший лейтенант Семенов, заступник командира роти, старший лейтенант Липай, командири взводів, лейтенанти Тамащук і Черемнов, комсорг батальйону, молодший лейтенант Сухоруков та багато інших. Це був перший кривавий бій, який запам’ятався на все життя. А попереду ще були бої за села Дятлиці, Глухово. За визволення міста Ронші дивізії було присвоєно звання «Роншинська», а за місто Кінгісепп її нагородили орденом Червоного Прапора. Добре укріплена оборона противника була прорвана на всю тактичну глибину. А 98 стрілкова дивізія переслідувала противника, очищуючи ленінградську землю від ненависного ворога.

Дивізія, в якій служив Леонід Дмитрович Мізяк, брала участь у визволення від німецьких загарбників Естонії, Латвії, в ліквідації «курляндського» угрупування противника.

Після Прибалтики брали місто Несе в Німеччині, визволяла місто Брно в Чехословаччині. Війна для Леоніда Дмитровича закінчилася не зразу. Після оголошення перемоги над фашистами 98 стрілкова ще більше тижня ліквідувала групу німецьких військ фельдмаршала Шернера в Судетських горах. І лише в лютому 1948 року Леонід Дмитрович повернувся додому. Героїчний бойовий шлях молодого солдата приклад нашому поколінню для наслідування.
ПАМ’ЯТНИКИ ТА МЕМОРІАЛЬНІ ДОШКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ НА КУП’ЯНЩИНІ
Святцева Ганна, учениця 10 класу Нечволодівського навчально-виховного комплексу

Куп’янської районної ради Харківської області

Керівник: Дяченко Микола Олексійович, вчитель історії
У кожної держави, кожного народу є події і дати, які складають основу, підґрунтя історичної пам’яті і національної гордості.

У 2014 році виповнюється 70 років із того незабутнього дня, коли фашистських загарбників було назавжди вигнано із української землі і вона знову стала вільною.

Чим далі вглиб історії відходять грізні події Великої Вітчизняної війни, тим яскравіше постає велич подвигу українського народу.

Вдячна пам'ять поколінь навіки закарбувала подвиг, у якому злилися воєдино мужність воїнів, партизанів, героїзм трудівників тилу.

Пам'ять… нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі сторінок улюблених книг, зі старих фронтових фотографій, кадрів фронтової кінохроніки. Вона живе в обелісках і монументах, на братських могилах у бронзі, мармурі, граніті на вулицях і площах України

Пам’ятники та меморіальні дошки Куп’янщини також є невід’ємною складовою історії Великої Вітчизняної війни.

Мета дослідження – описати й систематизувати пам’ятники та меморіальні дошки Великої Вітчизняної війни, що встановлені на території Куп’янщини за радянської доби та часів незалежності на Куп’янщині.

У роки Великої Вітчизняної війни понад 15 тисяч жителів Куп’янщини пішло на фронт, і майже 8 тисяч із них не повернулися в рідні домівки. В пам’ять про загиблих земляків та воїнів, що захищали рідний край у місті Куп’янську створено меморіальні комплекси, встановлено пам’ятники та обеліски:

– меморіальний комплекс у Куп’янську;


  • братська могила жертв фашизму;

  • меморіальне кладовище селища Куп’янськ-Вузловий;

  • пам’ятник воїнам-землякам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни;

  • пам’ятний знак воїнам 108 штурмового авіаполку;

  • пам’ятник-обеліск в селищі Ківшарівка.

Війна, що ввірвалася в життя всієї країни, стала великим лихом і для жителів Куп’янського району. Із сіл на війну було мобілізовано 6033 чолові­ки, з яких 3088 не повернулися додому. 23 пам’ятники на братських могилах та меморіальних комплексах в селах Куп’янщини нагадують про лихо війни. Всі вони встановлені, як і більшість пам’ятників по всій Україні, за подібним сценарієм – спочатку в післявоєнний період відбувалось перепоховання останків радянських воїнів, які гинули в оборонних та визвольних боях за села в одну братську могилу, згодом – у 50-і роки встановлювалися пам’ятники. В 70-80-ті роки з’являються пам’ятні знаки у вигляді меморіальних дощок із прізвищами загиблих у роки війни односельців.

Особливістю пам’ятників району є те, що скульптури пам’ятників повторюються:

– в дев’яти селах встановлено скульптуру «Офіцер з вінком»;

– в п’ятьох – «Скорботна мати з квітами»;

– в трьох селах встановлено скульптуру «Скорботний воїн з автоматом»;

– в трьох селах – «Воїн з автоматом»;

– в двох селах – «Воїн з автоматом, що салютує»;

– лише пам’ятник «Воїн з мечем» у селі Кіндрашівка не має аналогів у районі.

До пам’ятників Великої Вітчизняної війни відносяться і два погруддя – Героям Радянського Союзу Хімушину М.Ф та Ватутіну М.Ф.

Про події Великої Вітчизняної війни на Куп׳янщині нагадують дві меморіальні дошки, які свідчать про перебування в нашому місті штабу 38-ї армії під керівництвом К.Москаленка та Харківського облвиконкому і обкому партії.

З проголошенням незалежності України тенденції щодо вшанування подвигу радянських воїнів у роки Великої Вітчизняної війни зберігаються.

1 вересня 2004 року стало знаковою датою для Куп’янського медичного коледжу, адже в цей день цьому закладу було присвоєно ім’я М.С.Шкарлетової. На будівлі була відкрита меморіальна дошка, а на території коледжу був відкритий пам’ятник медсестрам. Це – перший і єдиний в Україні на той час пам’ятник медсестрам, які вершили подвиги за часів війни, – темна стела у вигляді прапора на постаменті.

Ще один пам’ятник та меморіальна дошка були відкриті до ювілейних дат Великої Вітчизняної війни. Так, напередодні 65-ї річниці Великої Перемоги в Куп’янську поблизу пам’ятника загиблим куп’янчанам в роки війни, було урочисто відкрито меморіальну Дошку Пошани з портретами 44 героїв Куп’янщини, а з нагоди 70-річчя від початку Великої Вітчизняної війни 22 червня 2011 року в селі Ковалівка було відкрито пам’ятник 56 загиблим радянським воїнам.

Дослідивши пам’ятники та меморіальні дошки Куп’янщини, можна зробити висновки:



  • на сьогодні на Куп’янщині встановлено 34 пам’ятники Великої Вітчизняної війни (8 – в Куп’янську, 26 – в районі) та 4 меморіальні дошки (всі в місті Куп’янську)

  • переважну більшість пам’ятників було встановлено в радянські часи, за 23 роки незалежності України відкрито два пам’ятники та дві меморіальні дошки, причому лише один в районі;

  • найбільше пам’ятників було встановлено на Куп’янщині в 50-ті на початку 60-х років, пов’язаних із вшануванням пам’яті та величі подвигу радянських воїнів у роки Великої Вітчизняної війни;

  • переважну більшість пам’ятників встановлювали з нагоди Дня Перемоги, ювілейних дат;

  • за роки незалежності не демонтовано жодної меморіальної дошки, жодного пам’ятника і таких настроїв, на відміну від інших регіонів України, не спостерігається.

Матеріали даної роботи можна використовувати на уроках історії, «Харківщинознавства», під час викладання факультативних курсів та спецкурсів з історії України, на засіданнях історичного та краєзнавчого гуртків, у виховній роботі.
Війна у спогадах очевидців
Семікіна Вікторія, учениця 10-А класу Харківської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів №118 Харківської міської ради Харківської області
У жовтні 1941 р. для багатьох харків’ян стала очевидною смертельна загроза, яка нависла над містом. А з 24 жовтня почалась тривала 21-місячна окупація міста. На відміну від центральних районів України, які увійшли до складу рейхскомісаріату “Україна” і де влада була передана цивільним органам, у Харкові, прифронтовому місті, влада увесь час належала військовим.

Харків під час Великої Вітчизняної Війни постраждав неменше інших українських міст. Його відновлення після закінчення бойових дій було первинним і дуже важким завданням, але Харків'яни впоралися і з нею.

Давайте спробуємо на декілька хвилин повернутися в1943 рік і пережити ці події. Щодня багато хто з нас, крокуючи по вулицях Харкова вулицях, не представляє, які події відбувалися тут 70 років тому.

Анатолій Васильович Пашин, 1933 рік народження

Друга окупація

Знову в місті "безвладдя". Але "грабувати" було вже нічого. Усіх кішок і сусідську собачку з'їли. Незабаром оточене угрупування радянських військ було розгромлене. Червоноармійці у нашому дворі з'їли останнього вола. Прибіг командир, розмахуючи наганом, наказав бійцям самим упрягатися в сани із зенітним кулеметом. І знову німці увійшли до Харкова, але вже розлючені після розгрому їх військ під Москвою і Сталінградом. Проте ми ще про це не знали. Тільки бачили, як багато німецьких гармат і танків проїжджало по нашій вулиці, і багато хто вирішив, що це вже  назавжди. Страшний голод і анархія. Згадується, як цілий день поринку водили чоловіка із зав'язаними очима і написом на грудях: "Продавав людське м'ясо". Повісили за ноги і три дні не знімали.

Спогади Валентина  Зайончковского, професора, доктора технічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України.

У кінці жовтня 1941 року, через декілька днів після окупації міста, за вікном пролунали крики: "Полонених ведуть". Я вискочив на вулицю: колона по 10-12 чоловік у ряд, усі в одних гімнастерках без шинелей і ременів йдуть швидким кроком по проїжджій частині, а по тротуару на доглянутих конях їдуть німці з карабінами або "на руці", або на сідлі упоперек. Наші жінки винесли махорку, цигарки - кидають, а полонених усе женуть, і женуть, колона повзе, як нескінченна змія.

Ми стоїмо, притиснувшись до самої стіни будинку, і ось хтось кидає останню пачку цигарок. Ліс рук намагається її схопити, але лише відбиває, і куриво падає посередині тротуару. Лежить. Зовсім близько. Біжать, біжать ряди, і ось один червоноармієць вискакує з ряду  і хапає такий бажаний предмет. Гримить постріл. З десяти метрів верховий німець без міркувань всадив йому кулю в груди, солдат тихо проїхав по асфальту і залишився лежати із затиснутою в руці безглуздою блакитною пачкою цигарок під назвою "Пілот". У кінці колони гуркотів віз, два полонених погрузили на нього тіло вбитого для точного рахування німцями вбитих.

Луцько  Ніна  Дмитрівна, колишній викладач  Харківського національ-ного університету іменя В.Н. Каразіна.

Мені шість років. Пишу тільки те, що запам'яталося навіки. Спогади – ліхтарики. Перший вступ німецької армії в Харків: це були розвідники на чолі з офіцером. Вони з'явилися у нашому дворі на Далекій Журавлівці в сірозеле­нуватій формі зчорними личками і відразу ж переселили нас в прибудовану літню кухню, де була піч, стіл, полички для посуду і декілька стільців. Нас п'ять: дідусь, бабуся, мама, сестричка і я. Розмір кухні шість квадратних метрів. Солдати відразу ж помчали по дворах і принесли декілька застрелених курей, яйця і шматок сала. Дідуся змусили обскубувати і обсмолювати курей, бабусю топити піч. Потім вони варили суп, а ми усі були у дворі, від духу цього супу крутилася голова. Бабуся наказала не крутитися біля сходинок, а йти чим далі в садок. Мама забігла кудись до знайомих, де німці не стояли. Потім, пам'ятаю, як офіцер обідав, і як денщик його обслуговував: двері стояли навстіж, і все було добре видно. Офіцер сидів у великій кімнаті за столом з білою серветкою, заправленою за комір мундира. Потім денщик вийшов, покликав бабусю, віддав їй залишки супу і сказав: "Kinder".

Фотоматеріали, які представлені в роботі наша з вами історія. Якими б жахливими і кровопро­литними не були ці події, а війна, на жаль, не буває іншою, ми змогли об'єднатися проти загального ворога і вистояти. Ми змогли підняти наше улюблене місто з руїн, надати йому минулий шарм і відновити красу архітектури. Давайте ж ми зможемо не забувати його історію і, ні в якому разі, не повторювати тих помилок, які знову зробили б його схожим на Харків 1943 роки.
СВІТАНКИ ПАМ’ЯТІ
Сергєєв Родіон, учень 11 класу Новомажарівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Годованець Валентина Павлівна, педагог-організатор
Ранки над Дудівкою, що на Слобожанщині, тихі й прозорі, неймовірно чарівні. Повітря, ніби живе, і дзвенить тишею.

Першими прокидаються осики, старі й величні. Був час, коли біля кожного двору росла осика, та ці дерева помирають як і люди. Тріпочуться листям, шепочуться, їм є що розказати.

Потім туман, як ковдра, піднімається над „панським” ставком. Струшує з себе сон село. Ще не видно сонця, ще лише багрянцем маленіє схід, та для села це час пробудження. Горить воно, переливається райдугою людських почуттів, вінком людських доль. Аромат села не малиновий, не дух жовтоокої ромашки, а найрідніший, найближчий, до щему в грудях, запах полину. Гіркий і терпкий, як аромат самого дитинства – далекого, яскравого. Здається, варто тільки дуже захотіти, міцно заплющити очі – і можна буде повернутися туди, куди насправді немає вороття..

Великий дар Божий – пам’ятати. Прокручувати в своїй уяві, як кінострічку, власне минуле.

На краю села Дудівка стояла хата. Тільки злита, так злита. В цій місцині хати не клали, а лили з глини. Тож заглянемо в цю хату, з якої йдуть витоки людського життя.

Тут жила сім’я Маркіяна та Ганни Песиголовців. Дивна була ця пара. Вона – висока, худа, з довгими, навіть для неї, руками. Жилава, з неї можна було плести мотузки, не порвуться. Її рід великий, дружний. Батько – Софієч Роман, був учителем, ніде не навчався, та мав багато талантів, які передалися його нащадкам. Але головне його багатство – родина: 15 дітей. Жили не багато, але й не бідно. Всі діти знали грамоту, все, що могли, дали батьки дітям. Тільки долі їхні перекроїла революція, колективізація, війна.

Він – невеличкий, кремезний, чорнявий. Набагато менший не тільки ростом, а й молодший роками від дружини. Завжди похмурий, скупий на ласку, невеселий. Хоча від чого взятися веселощам? У 1905 році Маркіян, батько, мати і два брати пережили велику радість, збулася мрія – купили коня. Ніхто не знав, що це початок найтрагічніших подій їхнього життя. Однієї ночі два злодії хотіли вкрасти худобину. Марія, яка годувала найменшого Олександра, розбудила чоловіка, про що кляла себе до скону життя. Йосип налякав грабіжників, ті кинули коня. А він навздогін крикнув, що впізнав і всім розповість. За це й заплатив. Через два дні знайшли його мертвим, а вночі вивели коня. Так і залишилася Марія у злиднях, які не покинуть її все життя. Ось таким було одруження цих двох – Маркіяна та Ганни, не по любові, а по життю. Вона – бо роки, він – бо треба було прихилити десь бідну голову.

Дітей народжувала майже щороку, це забирало сили. Але дітки не виживали. Дві доньки: Поля (1925р.н.) та Марія (1928р.н.) пустили коріння і почали тягнутися до сонця.

У 1936 році навесні Господь послав сина, це був єдиний хлопчик з народжених. Назвали Павлом, хоча всі в родині його називали і називають Павичеком. З народженням сина Маркіян затеплів, ніби відтанув. У хаті стало світліше. По – іншому розквітли вишиті рушники, їх було багато, вміла Ганна вишивати. Ще й від матері талант передався. Ніби ожили пучечки висушених трав: це зілля і від кашлю, і від вроків, і ще багато від чого. Любила Ганна, щоб пахло в хаті міцним, колючим, дубовим та деревієвим духом, які додають сили та здоров’я.

Працювала на фермі, у ланці, водоносом, на різних роботах. Маркіяна, колгоспного конюха, за досягнення в праці нагородили векселем на довічне користування 1 га землі біля садиби.

Життя продовжувалось.

Павлуша ріс коханий сестрами. 14 травня 1941 року сповнилось йому 5 років. Маркіян поїхав до Красноармійська до діда Курочки по насіння кавунів. Славились дідові кавуни, бо їхні померзли, рано Галька вкинула, не дочекалася Пуда. Випили з дідом за урожай, за сина. Дід під великим секретом сказав, що хтось чув від когось у Краснограді на базарі, що німці можуть піти війною. Звісно, в це ніхто не вірив. Та чомусь тривога лягла на серце і швидко розвіялась. Не знав він, що , може, через два місяці гнатиме по наряду колгоспну скотину в тил разом з односельцями. Під Первомайськом побачили вперше німецькі літаки, правда, вони не стріляли і не бомбили, тільки низько пролетіли над ними. Дорогою доїли корів, самі пили, віддавали людям, виливали на землю молоко. Оце б його дітям! Йшли, йшли, хоча вже й самі не знали куди і навіщо. Ось саме тоді Маркіян зрозумів, наскільки дорогі йому дружина та діти.

А вони бажали найбільшого: щоб повернувся тато, саме так називали його діти. Були страх і тривога. Перші німці заїхали в село від колгоспного саду на велосипедах. Павлуша ще такого зроду не бачив і побіг за ними, що викликало в загарбників регіт. Маруся відтягла брата, а той плакав, розтираючи сльози разом з брудом по обличчю, йому так хотілося ближче побачити ці дивні механізми, а ще не розумів дії сестри, адже йому дозволялось робити майже все. Та недовго сердився він на Марійку, його цікавість заполонила польова кухня, вона була настільки чистою та блискучою, що аж сяяла на сонці. Особливу увагу і цікавість привернули черпаки, що теліпалися збоку казана. Вони Павлуші здавалися величезними. Часто питав, скільки ж туди влізе затірки, улюбленої його страви, яку так вправно готувала мати. Вона та сестри дуже хвилювалися за непосидючого хлопчика, бо був такий „де не сій, а він вродиться”.

Повернувся почорнілий, змарнований батько. Пішов до кумів Бровків (вони були бездітні, хрестили Павлушу і дуже його любили, вважали за сина і впродовж життя чим могли, йому допомагали) й позичив мірку борошна. На все життя запам’ятав хлопчик, як сидів на лаві і спостерігав, як мама місила тісто, пам’ятає її руки. В хаті пахло степом і джерельною водою. Та головне – це пісня, яку співала ненька, випікаючи такий смачний, на сльозах затіяний хліб.

Пам’ятає, як матір та сестер погнали німці до Ульянівки (сусіднє село), щоб прибрати, очистити та помити церкву. Цей спомин один з найяскравіших з його дитинства. В старій церкві був колгоспний склад. До революції вона була багато вбрана, чепурна. Під час колективізації, на колгоспних зборах, було вирішено ліквідувати „попівське гніздо” і здійснити це на одне зі свят, під час церковної служби. Комсомольці Колісник Іван, Давиденко та інші спочатку побили батюшку, бо він не підкорився їхньому рішенню. А потім почали ламати, трощити церкву. Коли Давиденко піднявся до дзвону, щоб обрубати його, впав і розбився насмерть. Люди, які спостерігали, сприйняли це як кару Божу. Варварство зупинилось, але всі пам’ятали і розповідали один одному, бо ще один учасник тих подій поплатився здоров’ям. Колісник – його, молодого хлопця, спаралізувало. Знав цю історію й Павлуша.

У старій церкві був колгоспний склад. Збіжжя там не було вже - забрали загарбники. Саме вони й надумали відродити храм. Спочатку всіх жителів зібрали докупи, і німецький офіцер виступив із закликом, щоб діяла церква. Тоді всі жителі зможуть молити Господа про швидку перемогу фашистів. Усі слухали мовчки, що не сподобалось оратору. Та всіх здивувало те, що німець говорив російською.

Жінки носили воду, мили помазані глиною стіни. З-під всього цього бруду почали з’являтися ікони, образи, мальовані на стінах. (До кінця двадцятого століття стояла церква, на дерев’яних стінах якої можна було бачити твори мистецтва і милуватися ними.)

Запам’яталися Павлові очі образів: де б не став, а вони дивляться прямо в душу, прямо в маленьке дитяче серце. І ніде від них не сховаєшся. Часто приходили в сни ці спомини, не тліли їхні фарби з роками.

Болем згадується, як вночі почувся гомін у дворі, метушилася мати, плакали сестри. Батько сидів біля ясел, до яких прив’язували худобину, весь побитий, скручений. Як потім вияснилося, спочатку не сподобалося німцям, як зустрів він їх на баштані, де сторожував, та не ті вибрав кавуни. Потім за чорнявість допитували та обзивали „жидом”. Ще й прізвище Песиголовець дуже розсмішило і розвеселило, примушували повторювати декілька разів, а потім побили.

Пам’ятає, як бігла мати босоніж курним шляхом, спіткнулась, впала, вмивалася гіркими сльозами, заламувала руки, кричала, що забирають на каторжні роботи в Німеччину. Всі боялися за Полю.

ЇЇ не забрали. Одвела доля, бо наготувала їй інші страждання. В 1943 році, після визволення, збирали молодь на відбудову Донбасу. Так Поля стала „тяглом”. Маленька, тендітна, в батька, разом з дівчатами 16-17 років витягували грунт з шурфів. Не витримала, втекла, забрали „органи” прямо з поля, не дали й руки помити. Засудили. Повернулась в 1948 році помирати. В сім’ї ніхто ніколи не обговорював цю тему, як і тему заміжжя іншої доньки Марії. Вона вийшла за Дмитра, сина Шевченка Івана, розкуркуленого в 1931 році.

Та повернемось у роки окупації. Повернемось до спогадів Павла Маркіяновича, який давно став батьком, дідом, прадідом. Але коли болить душа і насідають життєві негаразди, часто лине подумки в ті тривожні, голодні , та все ж щасливі роки дитинства, бо щастя від того, що тоді поруч були найдорожчі люди. Підтримували, берегли, дорожили один одним.

Один з таких – німецький солдат, водій військової машини – чистив чоботи. З кабіни дістав шмат яскравої, барвистої тканини, витер нею взуття та так і покинув. Мати забрала, відіпрала і пошила „розкішні” спідниці по фасону „тетянка”. Які були щасливі сестри!

Болісно згадується, як зі старшими хлопчаками в садку знайшли гранату ( в той час це не було дивиною) і вирішили її розібрати. Один загинув , а Бабенко Віктор отримав поранення рук та обличчя.

Одного ранку почувся далекий грім, хоча небо було сонячне та безхмарне. Ніхто не здивувався: чого не буває в природі восени. Грім повторився і набрав сили. Злі та ненависні фашисти заметушилися. Ввечері чорна димова хмара затягла небо, горіло сусіднє село Бердянка. Через метушню в балці забули німецького коня-важковоза. Його батько завів у хлів, бо знав, який це скарб для села. Бої йшли на околиці, від Ульянівки. За визволення Дудівки поклали голови шестеро солдат, які поховані в братській могилі села.

„Життя прожити – не поле перейти”. Коли доля людей переплітається з долею країни, коли треба віддати сили, починається подвиг.

Відроджувалось село. Описати страждання людей, їх непосильний труд неможливо словами. Та сили їм давала віра в майбутнє, взаємопідтримка, безмірне бажання перемоги.

Після приходу радянських військ пройшла мобілізація чоловіків. Серед них і Песиголовець Маркіян Йосипович. Дороги людей України зійшлися біля Дніпра. Там зібрали тисячі знедолених. Багато було з навколишніх сіл. Мирні люди зовсім не підготовлені не вміли користуватися зброєю. Коли відкрити „Книгу Пам’яті району”, то більша частина загиблих саме при форсуванні Дніпра. Поруч з Маркіяном воював і загинув рідний брат Ганни – Софієч Єгор. Сам же був поранений, два місяці пролежав у госпіталі і повернуся додому калікою взимку 1944-го року.

У тому ж році навесні пішов Павлуша до школи. Босоніж. Замість парт у класах Ульянівської школи стояли довгі столи. Учні різновікові, місць усім не вистачало, багато дітей сиділо просто на підлозі, притулившись до стіни. Зошитів не було, чорнило робили з плодів бузини. У свої вісім років хлопчик вважав себе дорослим. Допомагав матері заробляти в колгоспі трудодні. Дуже любив працювати на конюшні з батьком. Досі пам’ятає клички коней, може годинами розповідати про розум та кмітливість цих тварин. Любов до всього живого, до природи навіки прижилася в його серці.

Десятилітнім зустрів Павло страшний та голодний 1947 рік. З величезною вдячністю згадує своїх хрещених, які допомогли пережити цей страшний рік.

У чотирнадцять пішов працювати. Знав, що його покликання – хліборобська справа. Навесні, влітку, восени поле стрічало його. І так більше сорока років. Працював на тракторах. Спочатку на С-80, потім на гусеничних ДТ-54, Т-74, „Білорус”, Т-150. А коли колгосп отримав потужний К-700, його довірили саме Павлу Маркіяновичу. Працював сезонно на бурячних та зернових комбайнах. Багато грамот, дипломів, публікацій в газетах. Та найдорожче – Указом Президії Верховної Ради СРСР від 06.06.1984 року був нагороджений орденом Трудової Слави ІІІ ступеня № 490058.

Як згадує Павло Маркіянович, коли повертався додому після нагородження, то за вікном автомобіля пробігала не дорога, а ніби роки. Юність і перші наставники. Армія і армійські друзі. Батько і мати , які рано пішли до іншого світу. Дружина Марія і три доньки, які чекають його на порозі нової хати, побудованої на батьківському обійсті. Згадав, як ламали стару хату, не ламали, а рвали тракторами. А вона не піддавалася, ніби просила, щоб одумалися. Вона ще міцна. Стогнала і скрипіла, коли рвали її жили. Плакала і сердилася, що така дяка їй від людей. І – піддалася, як піддається людина долі. Нелегко було і Павлові, на серце лягла така туга, що він зрозумів: не стару хату він ламав, а зруйнував той місток, який з’єднував його з минулим.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка