Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка25/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

ПИШАЮСЯ СВОЇМИ ПРАДІДАМИ
Стефановська Катерина, учениця 9 класу Миколаївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського будинку дитячої

та юнацької творчості Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, керівник гуртка «Літературне краєзнавство»


Скоро, зовсім скоро прийде на землю весна, розбудить сік в стовбурах дерев, розквітне ніжними підсніжниками і пролісками, зашумить пташиними ключами, зазеленіє садами й лісами. А разом з весною прийде на нашу землю і найбільш хвилююче, щасливо-зворушливе, урочисто-сумне свято – День Перемоги. Свято, з яким не зрівняється жодне. І хоч від далеких днів війни нас відділяють десятиліття, та знову, як і щороку, діти і дорослі прийдуть до братської могили, щоб вшанувати пам'ять тих, хто загинув на полі бою зі зброєю в руках, хто згорів у печах концтаборів, хто кував перемогу в тилу ворога. За цим святом стоять тяжкі, виснажливі будні війни, загибель мільйонів воїнів і мирних жителів, розруха і попелища на величезних просторах Європи. За цим святом – патріотизм і героїзм, мужність і сила тих, хто вірив у перемогу над ненависним ворогом і наближав її. Не було б їхнього подвигу, не було б і нас.

Тож, покладаючи квіти до братської могили, я низько вклоняюся всім загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни, бо вони і понині залишаються для нас прикладом самопожертви і великої відданості.

Не обминуло лихо війни і моїх рідних. Я не дуже багато знаю про своїх пращурів, вони давно померли, але те, що знають про них мої батьки, знаю і я. А починалася ця історія дуже давно. Жила в нашій Миколаївці дуже гарна, роботяща, кароока дівчина Тетяна Середа. До праці була привчена змалку, бо здавна наш люд славиться працьовитістю. До того ж зростало в сім’ї дев’ятеро дітей, тож батькам допомога ой як потрібна була. Правда, потім голодомор 1932-33р. «переполовинив» родину, забрав половину дітей. Та Тетянка вижила, а в 1936 році вийшла заміж за вродливого парубка – Юрія Стефановського. Не злякало її й те, що хлопець був із сім’ї священника, а в нас не завжди влада приязно ставилася до священнослужителів. Молодих людей об’єднало кохання, воно ж і допомагало долати труднощі, піднімати двох дітей – доньку Лізу та сина Анатолія (це мій дідусь, а мого тата тато). Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, прадід пішов на фронт. Був кулеметником. Дружина з двома дітками вірно чекала коханого, мріяла про закінчення війни, раділа кожній вісточці від Юрія Петровича. А потім прийшла похоронка, в якій сповіщалося, що її чоловік пропав безвісти. Відомо лиш, що загинув він у боях під Сталінградом, і де його могила, невідомо. Прабабуся Таня так заміж більше і не вийшла, сама виховувала своїх дітей, все життя берегла пам'ять про свого чоловіка Юрія. Працювала у колгоспі, разом з усіма стійко переносила голод, розруху, допомагала відбудовувати господарство, намагалася бути дітям і батьком, і матір’ю. Тяжка вдовина доля…! У Волгограді зараз живуть наші родичі, тато їздив неодноразово до них, бував на Мамаєвому кургані і до підніжжя пам’ятника невідомому солдату клав квіти. Адже, може, саме там похований і наш прадід – Стефановський Юрій Петрович. Дідуся моєї мами, а мого прадідуся звали Омелян Леонтійович Сидоренко. Жив він у селі Октябрське Балакліївського району Харківської області. Довелося йому повоювати ще на Фінській війні, тож з перших днів Великої Вітчизняної війни він теж пішов захищати мирне життя своєї родини, свого народу. Пройшов усю війну розвідником аж до Берліну. Бачив смерть товаришів, зруйновані міста і села, знівечену, квітучу колись землю, сльози і вогонь – а вдома чекала його дружина Прасковія і люба донечка. І як колись прадід розповідав моєму дідусю, за всю війну у нього не було жодної подряпини. Завжди говорив, що народився в сорочці. А прабабуся Прасковія посміхалася: «То на тебе Бог ту сорочку одягнув. Бо хоч і невіруючий ти, а почув він мої молитви за тебе, то і оберігав від лютої напасті.» З війни прадід повернувся, відзначений багатьма медалями, двома орденами Червоного Прапора, подяками Верховного командування. Після війни працював ковалем у колгоспі. І це, на мій погляд, знаменно: на фронті – кував Перемогу, після війни кував Мир. Помер мій прадідусь уже стареньким у 1983 році, а в моїх дідуся і бабусі, які живуть у селі Сомівка Зачепилівського району, і досі є совок і кочерга, зроблені руками мого прадіда Омеляна.

Я пишаюся своєю ріднею, її славетним, героїчним минулим, хочу бути гідною їх світлою пам’яті. Я вважаю, що мої прадідусі, як і їх ровесники, заслуговують найщирішої дяки і шани за те, що відстояли мир і світле майбутнє. Наше покоління не має права занедбати пам'ять, розгубити літопис подвигу, втратити честь і гідність.

Пишаймося минулим нашого народу! Передаваймо своїм нащадкам священну пам'ять про воїнів – визволителів, що врятували не тільки рідну землю, а й весь світ від «чорної смерті.» Вічна їм, переможцям, пам'ять!

А я обов’язково колись розкажу своїм дітям про сміливих воїнів з нашого роду – Стефановського Юрія Петровича та Сидоренка Омеляна Леонтійовича – щоб знали, гордилися і пам’ятали!


Особисте листування в умовах війни
Стулиус Катерина, учениця 10 класу Сахновщинської гімназії,

вихованка Сахновщинської станції юних

натуралістів Сахновщинської районної ради Харківської області,

Керівник: Гунько Світлана Юріївна, спеціаліст «вищої категорії», старший

учитель, керівник гуртка «Історики - краєзнавці»
Велика Вітчизняна війна та війна в Афганістані забрали життя у мільйонів українців. Ці події назавжди залишаться у пам’яті їх очевидців, вони є об’єктами ґрунтовних наукових досліджень протягом усього повоєнного часу. Але епістолярна спадщина цих періодів майже не досліджувалася. Дана тема є актуальною, тому що з кожним днем можливість дослідження Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані, на основі свідчень учасників, зменшується. У вік інформаційно-комунікаційних технологій приватне листування відходить у минуле, тому аналіз листів дає можливість розкрити засоби духовно зв’язку, оскільки сучасна форма (електронна пошта та sms) більш суха та лаконічна. Також досліджена тема є актуальною у рік відзначення 70 – річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників та 25 – ї річниці виведення радянських військ із Афганістану.

У вступній частині поставлена мета, яка полягає у ознайомленні й аналізі інформації, отриманої з листів, відправлених під час війни. Для її реалізації нам потрібно зібрати та проаналізувати листи періоду Великої Вітчизняної війни та війни в Демократичній Республіці Афганістан. Основна частина складається із трьох розділів. У першому розділі висвітлено мотиви створення партизанських угрупувань під час Великої Вітчизняної війни. У другому - розглянута епістолярна спадщина війни у системі історичних джерел, а у третьому розділі проаналізовано і порівняно зміст листів Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані.

Об’єктом дослідження є листи солдат Великої Вітчизняної війни та воїнів-інтернаціоналістів, предметом – їх емоційний та історичний зміст.

Хронологічні межі: 22 червня 1941 - 9 травня 1945 рр. – період Великої Вітчизняної війни; грудень 1979 – лютий 1989 рр. – війна СРСР в Афганістані.

Територіальні межі окреслюються межею просування радянських військ у Європі та в Афганістані.

Для розгляду цієї теми використано додаткову літературу: підручники з історії, історичні довідки, збірки історичних документів та інші історичні джерела, на основі яких можна проводити власне дослідження. У додатках зібрані листи, які було відправлено під час Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані.



У нашій роботі вперше було опубліковано листи сахновщан, досліджено їх внутрішній світ та духовний стан за екстремальних умов існування. Вперше було проаналізовано і порівняно інформаційний та емоційний зміст листів Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані.

Опрацювання листів дало нам змогу з’ясувати назву військової частини та місце знаходження відправника під час Великої Вітчизняної війни та довести достовірність розповідей про службу воїнів в Афганістані.

Дослідивши епістолярну спадщину війни, ми прийшли до висновків, що листи періоду Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані мають багато спільних рис, а саме: подібність думок та переживань солдат, турбота про рідних та прагнення повернутися додому. Авторів листів періоду 1941-45р.р. об’єднує єдина мета - звільнення рідного краю від нацистських окупантів. Дослідивши листи очевидців двох страшних подій, ми прийшли до висновку, що фронтові листи допомагають вивчати минуле рідної країни, сприяють збереженню пам'яті, завдяки їм складається найбільш повна картина фронтових буднів.
Життя, гартоване війною
Сухарєва Дар’я, учениця 6-В класу Куп’янської загальноосвітньої

І-ІІІ ступенів школи №12 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Дубовецька Зінаїда Іванівна, вчитель історії, спеціаліст вищої категорії "Старший вчитель"
Свою роботу я присвячую своєму земляку, жителю мого рідного селища Василю Іллічу Каминіну. Більше 50 років свого життя він жив і працював у Ківшарівці. Я зустрілася з його рідними.

З уроків історії, з книжок далеко не завжди виносиш усвідомлення реальності страшних подій цієї війни, після якої минуло п’ять з половиною десятиріч. Тільки тоді,коли слухаєш слова про свідка тих грізних років, відчуваєш віддалений дотик полум’я. Про такого учасника великої битви життя поведу я розповідь.

Сповненими небезпек, голодними були дитячі роки Василя Ілліча Каминіна. Бо саме почалась громадянська війна, яка захопила вихором своїх подій і Ставропілля. Тут, у Олександрівському районі, 1918 року і народився Василь. Рано втратив він батька, а в 1920 році померла його мати. Сповна скуштував хлопець жахів сирітського життя. Та бажання вижити, досягти своєї мети надавало сили. І вже в 11 років хлопець робить рішучий крок – відмовляється від сирітського притулку. Бо твердо вирішує – буду працювати.

Вже в 13 років він з повним правом вважав себе дорослим. За плечима був досвід – робота на заводі і одночасне навчання в фабрично-заводському училищі. Василь працював зварювальником. Дещо пізніше поступив на авіаційний завод.

Саме тут зустрів людину, яка багато в чому допомогла йому визначитись у житті. Михайло Водоп’янов був на заводі серед тих, кого називали героями праці, хто виводив в люди молодих робітників. Він і допоміг Василеві поступити до школи, де готували пілотів. Тепер щонеділі юнак оволодівав авіатехнікою, а в будні відвідував лекції у теплотехнічному інституті.

До Червоної Армії юнака було призвано 1937 року Київським райміськвоєнкоматом Москви. У складі своєї частини восени 1939 року він бере участь у приєднанні західноукраїнських земель. Наступного року демобілізується, приїздить до Одеси. Та недовгим було його мирне життя.

Війна відразу опалила юнака своєю жорстокістю. В тих перших боях фашисти, впевнені і зарозумілі, лізли напролом. Радянські частини , недостатньо озброєні, протиставляли ворогу мужність і масовий героїзм.

В екіпажі червонозоряного бомбардувальника Василь Ілліч був бортмеханіком. Це від його ремонтів залежало багато в чому, як витримає літак черговий бій, чи повернеться його екіпаж живим. Вони зробили декілька десятків вильотів під час оборони Одеси. Скидали бомби на німецькі ешелони, на окопи ворога. Особливо відповідальними були вильоти проти німецьких підводних човнів. Адже з Севастополя до Одеси безперервно йшли морські транспорти з бійцями, зброєю, продуктами. Ланка бомбардувальників , у якій був і літак Василя Ілліча, над відкритим морем скидали на парашутах спеціальні бомби проти ворожих підводних човнів і катерів. Німецькі «мессери», маючи чисельну перевагу, просто скаженіли. При поверненні з одного завдання, літак Каминіна дістав сильні пошкодження – заклинило праве викидне колесо, мали пошкодження лопасті гвинтів. Гальмуючи крилом, поранений літак все ж здійснив посадку. То було чудо, що врятувався екіпаж - машина світилася від наскрізних пробоїн…

Натиск ворога на Одесу лютішав. Сімдесята авіаційно-морська ескадрилья бомбардувальників, у якій тоді воював Василь Ілліч, зазнавала значних втрат. Почалася евакуація міста. Севастопольська, овіяна легендарною славою земля,- тут льотчики стали морськими піхотинцями 52-ї Приморської армії, якою командував генерал Петров. Їх батальйон з 1300 чоловік, де Василь Ілліч командував кулеметним взводом, зайняв оборону біля села Комари поблизу італійського цвинтаря. Лишень зайняли окопи,як німці пішли в атаку. Одразу три фашисти несподівано з’явилися біля Каминіна. Майже не пам’ятає, як увігнав багнет у переднього, двох інших скосили кулі товаришів. Після бою не міг дивитися на труп вбитого німця, хоч і розумів, це – ворог.

Ще одна картина з тих боїв уособила для нього власне бачення апофеозу війни. То було поле бою, встелене трупами наших та ворожих солдат, над якими вітер розносив невідомо звідки вихоплені ним папірці грошей…

Нескінченими здавались ті бої – жорстокі, кровопролитні. Втома долала, приходила навіть байдужість до смерті, здавалося, не вистачить сил до наступного бою. Але починалась ворожа атака,і руки бійця стискали гвинтівку. Під кінець бою, дивлячись на закривавлену тільняшку товариша і на чорний мундир есесівця, боєць думав,що смерть примирила ворогів і забрала у них війну…

Але живим довелось витримати чимало. Страшенна спека, сморід, і – до божевілля хотілося хоча б ковтка води. Зі сльозами на очах Каминін залишав Севастополь. Відчував наче провину, що йде звідси живим. Вже з другого пекла він вирвався. А вперед вело одне – бажання помститися гітлерівським нелюдям за рідну стражденну землю. Морський транспорт, вщент заповнений технікою і бійцями, розсікав штормові хвилі Чорного моря, тримаючи курс на Новоросійськ…

Василь Ілліч знову потрапляє в авіацію, до п’ятої авіаційно-морської бази. Німці несамовито рвались до нафти Грозного і Баку. Основна маса ворожої техніки і частин проходила через Краснодар. Василь Ілліч згадував, що якось їх ескадрилью підняли о першій ночі. Невдовзі під крилами їх 15-и бомбардувальників був залізничний вузол Краснодара. Небо освітилося прожекторами та вибухами снарядів ворожих зеніток. Та радянські літаки точно виходили на ціль, нищачи ворога, техніка якого на той час скупчилась тут. Літак Каминіна вже брав зворотній курс,коли снаряд влучив у лівий мотор. Ледь-ледь вдалося дотягнути до аеродрому, загасити полум’я…

Коли ворога погнали з Кавказу, Василь Ілліч рвався на фронт. Але його залишили в авіаз’єднанні Чорноморського флоту. Пам’ятає, як зустрів День Перемоги – він і його товариші стояли на мисі Геленджикського берега і стріляли в повітря з усіх видів зброї, а неподалік салютували корабельні гармати. Якби виміряти сльози щастя і радості того дня, то, мабуть, і води Чорного моря виявилось би менше…

З флоту Василь Ілліч демобілізувався 1946 року. Старшим майстром, інспектором зварювальних робіт він був на Куп’янському ливарному заводі, де працював близько 20 років. Останні 8 років він очолював раду ветеранів війни і праці Ківшарівки. Багатьма бойовими нагородами відзначено Василя Ілліча Каминіна – особливо пам’ятні для нього 2 ордени Червоної Зірки, медалі за оборону Одеси, Севастополя, Кавказу та за Перемогу над фашистською Німеччиною. Та не про нагороди думав ветеран, коли йшов фронтовими дорогами. Найважливіше стало те, що своє життя, опалене війною, він чесно віддав заради людей, миру і щастя.

На жаль, вже більше десяти років ветерана немає поряд з нами. Але пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях.


ПАМЯТАЄМО СЛАВЕТНИХ ЗЕМЛЯКІВ
Тараканов Дмитро, вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості, учень 11 класу Золочівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Слинько О. І., керівник гуртка
На початку березня 1943 року наші війська вимушені були відступати. Разом з групою підлітків залишив свій рідний Золочів і Петро Борох.

Йшли на Схід. Дійшли до Нового Осколу Воронезької області. Місцевим райвійськкоматом сімнадцятирічний Петро Маркович Борох був призваний до лав Червоної Армії. Спочатку його направили в запасний стрілецький полк, де і пройшов курс молодого бійця. Через деякий час був направлений у діючу армію.

Перше бойове хрещення отримав під Бєлгородом. Шостого червня 1943 року був тяжко поранений. Фашистський «Тигр» дав кулеметну чергу. Одна куля пробила ліве плече, інша пройшла поряд, залишивши глибоку рану. Після одужання – знову в бій. В січні 1944 року брав участь в боях за звільнення Кривого Рогу. Був другим номером обслуги станковго кулемета «Максим».

В одному з боїв загинув перший номер, кулемет пошкодило. Петра Марковича поранило осколками міни. І знову госпіталь. І знову в бій.

В травні 1944 року у складі колишнього 1147 стрілецького полку був мінометником. В той час стояли в обороні на річці Дністер.

Бої за Будапешт. В той час Петро Маркович був курсантом колишнього армійського запасного стрілецького полку. Тут навчався і проходив «практику». Доводилося брати участь у розгромі ворожих військ, які були оточені в районі Буди і хотіли прорватися на Захід для з’єднання з своїми частинами в районі озера Балатон. Після закінчення курсів Бороху П. М. присвоєно звання сержанта. День Перемоги зустрів у Австрії, поблизу Чехословацького кордону.

Назаренко Петро Йосифович народився 7 червня 1915 року, ветеран Великої Вітчизняної війни, дійшов до Берліна. Воював старшина гвардії в складі 2-го Українського фронту, 5-ї гвардійської армії, 3-ї дивізії, 523-го полку. Назаренко Петро Йосифович, згадуючи бойові походи, розповідав наступне: «Дивізія, в якій я служив, перейшла річку Прут і підійшла з боями до річки Жежея, де розміщався ворог. Нам довелося зайняти оборону. Німці пішли в контрнаступ, використавши авіацію і танки. Шість днів точились кровопролитні бої, але ворожі солдати так і не змогли зломити славних захисників вітчизни та понесли великі втрати в живій силі і техніці. Тепер вже ми пішли в наступ і впродовж 4 годин звільнили Ясан від фашистських загарбників, взяв до полону 3 тисячі німецьких солдат. Наступний наш шлях проходив по правій стороні р. Прут, де ми зустрілися з 4-м українським фронтом і оточили німецьку армію, яка відступала від міста Кишинів. Потім нас перекинули на форсування р. Вісли, а далі була перемога».

ЗОЛОЧІВЩИНА УВІНЧАНА ЗІРКАМИ ГЕРОЇВ
Тарарака Альона, учениця 8 - А класу Золочівської гімназії № 1

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Духан Н.О, вчитель історії Золочівської гімназії №1
В боях за Золочівщину високе звання Героя Радянського Союзу одержали двадцять один учасник Великої Вітчизняної війни. Серед них: льотчики, танкісти, артилеристи, кавалеристи.

Іван Федорович Базаров Народився в 1916 році в Царицині. Там вчився і працював на заводі. У 1938 році вступив в ряди Червоної Армії. Незабаром вступив в перший бій з німецько-фашистськими загарбниками. Герой Радянського Союзу Базаров Іван Федорович 22 листопада 1943 рік не повернувся з бойового завдання.

До боїв під Харковом командир ескадрильї капітан Базаров зробив 342 бойових вильоти, провів 69 повітряних боїв. Сам збив 6 літаків. Потім на Бєлгородському напрямку його ескадрилья зробила 350 вильотів, провела 56 повітряних боїв, в яких збила 23 і підбила 2 ворожих літака. Командир ескадрильї знищив ще 6 бойових машин противника.

На Харківському напрямку він брав участь у повітряних боях під Харковом, Золочевом, Богодуховом. Збив 2 "мессершмітта".

8 серпня 1943 року командир 247 винищувального авіаційного полку 203 авіаційної дивізії підполковник Кутухин наказав капітанові Базарову йти на прикриття штурмовиків. І ось ескадрилья вже в повітрі. Капітан Базаров вдивляється вперед, визначаючи лінію фронту. На лінії фронту наші літаки були зустрінуті вогнем зенітної артилерії ворога. Але наші штурмовики упевнено продовжували дорогу на захід під прикриттям винищувачів капітана Базарова. Коли до Ольшан залишалося декілька кілометрів командир відмітив, що в хвіст замикаючої пари штурмовиків стали заходити чотири "мессершмітта". Наші винищувачі кинулися ворогам напереріз. Зав'язався бій.

Командир ескадрильї відмітив мету, пішов на зближення. Натискував на гашетку. Вогненні струмені кинулися вперед, прошивши кабіну ворожого літака. У запалі боротьби капітан Базаров вилетів вперед і виявився в парі з ведучим "мессершміттом". Несподівано в навушниках почув голос штурмовиків: - «Відпрацювали. Вирушаємо додому! Дякуємо за допомогу!» Капітан Базаров різко рвонув вгору, зробив крутий розворот і напав на фашиста, що летів поруч. Короткою чергою підпалив його. Добре попрацювали і останні льотчики ескадрильї. Вони не пропустили жодного фашистського «стерв'ятника». Винищувачі наздогнали своїх штурмовиків перед самою лінією фронту.

Того дня аси Базарова ще не раз піднімалися в повітря. Перший - на перехоплення ворожих винищувачів, другий - для перехоплення бомбардувальників. За уміле командування авіаескадрильєю, за мужність, за особисто збитих 12 літаків противника Указом Президії Верхової Ради СРСР від 12 вересня 1943 року капітанові Базарову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Василь Опанасович Меркушев народився в 1910 році в Сюмсинському районі Удмуртської АССР. Там же вчився і працював. У 1931 році вступив у військове авіаційне училище. На фронтах Великої Вітчизняної війни бився з серпня 1941 року. Захищав Одесу, Севастополь, Кубань, бив ворога на Курській дузі і Білгородсько-Харківському напрямі, де зробив свій подвиг. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки і п'ятьма медалями.

У короткій бойовій характеристиці Василя Мєркушева говориться: "За період бойових дій на Белгородсько-Харківському напрямі з 5 липня по 6 серпня 1943 року 270 винищувальний авіаційний полк штурмовиків під командуванням Меркушева здійснив 1183 бойових пострілу на прикриття штурмовиків ІЛ-2. За цей час льотчиками полку збито 96 літаків противника, у тому числі 86 винищувачів. Майор Мєркушев особисто збив 4 фашистських літаки.

Кожен бойовий виліт - це подвиг. Рано вранці 6 серпня 1943 року 6 наших штурмовиків у супроводі 2 винищувачів поверталися на свій аеродром. Вони щойно «відбомбились» і обстріляли передові позиції ворога. Недалеко від Козачої Лопані Золочевського району над бойовими порядками 84 стрілецької дивізії їх атакували чотири фашистські винищувачі. "Яструбки" пішли на перехоплення "мессерів". Літаки зближувалися під кутом 45 градусів і ось-ось повинні були зіткнутися.

Але у фашистів не витримали нерви. Вони залишили штурмовиків і злетіли вгору. Радянські винищувачі почали їх переслідувати. Через хвилину чотири ворожих і 2 радянських винищувач замкнули коло, прагнучи влаштуватися в хвіст противникові. Раптом, один з "яструбків", ведений майором Мєркушевим, блискавично схопився в середину кола і кинувся на головний "мессер." Фашистський літак теж вискочив з кола, але втратив висоту. Тоді радянський льотчик зловив його вприціл чергою з кулемета. Тепер у противника була перевага лише в один літак. Винищувач Майора Мєркушева знову набрав висоту і каменем впав на ворожі машини, що переслідували другий "яструбок." Гітлерівські льотчики намагалися "затиснути" зухвалого радянського аса. Зробивши декілька маневрів, наша машина зробила глибокий віраж і, не втрачаючи висоту, знов приєдналася до "мессершмітту". Ворог намагався вирватися, але кулеметна черга ударила майже впритул, і він врізався в землю. Два уцілілі ворожі літаки кинулися вгору і сховалися за горизонтом. Завдяки мужності і героїзму, високій військовій майстерності два радянські льотчики перемогли чотири фашистських мессера.

Того дня, 6 серпня 1943 року, Мєркушев збив 12 ворожий літак. На той час він в же зробив 264 бойових вильоти. Указом Президії Верховного Ради СРСР від 2 вересня 1943 року за мужність і військову доблесть майорові Мєркушеву присвоєно звання Героя Радянського Союзу.



ЗГАДАЙМО СВОЇХ РІДНИХ
Трегуб Анна, учениця 7 класу Токарівської загальноосвітньої школи I-II ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Ковальова З.Є., учитель української мови та літератури
Наближається жовтень 2014 року, а з ним і пам'ятна дата – 70-річчя визволення України від фашистської Німеччини. Все частіше люди повертаються до цих подій: молодше покоління через книги, фільми, пісні, відвідування музеїв, виставок; старше – через спогади про рідних, про своє воєнне дитинство, переглядаючи пожовклі фотографії, листи, документи, нагороди, часто пускаючи гірку сльозу.

Кожного року ми приходимо на мітинг у День Перемоги до пам'ятника загиблим воїнам, який стоїть у парку. Слухаємо розповіді ветеранів війни, трудового фронту, даруємо їм квіти – і при цьому мало що знаємо про своїх рідних, учасників війни, як жили наші бабусі та дідусі в години лихоліття, яке було їх дитинство. Добре, що в школі є музей, де можна знайти фотографії близьких людей чи якісь матеріали, що проводяться свята, зустрічі з ветеранами. Але цього замало.

Читаємо на меморіальній стелі знайомі прізвища, подумки запитуємо себе: може, то мій родич загинув? І дехто починає розпитувати своїх рідних, чи був хто на війні, як жилося тоді. Але, на жаль, таких мало. Я теж небагато знала про свою родину. Та ось до 70-річчя з дня визволення Дворічанщини в школі провели лінійку пам'яті «Токарівка в роки окупації». Там нам розповіли про загиблих односельчан, використано було багато місцевого матеріалу. Багатьох це вразило. Ми почули більше про нашого земляка, Героя Радянського Союзу Ковальова Олексія Федоровича, про його подвиги.

А ще проведена була акція «Фронтовики в моїй родині». Багато моїх друзів зайнялися пошуковою роботою, щоб дізнатися про своїх рідних у роки війни. Наприклад, Наконечний Віталій був вражений, що в його родині дуже багато фронтовиків. На війні був прадід Ковальов Микола Іванович, а також його брати: Ковальов Михайло Іванович, Ковальов Олександр Іванович та Ковальов Григорій Іванович. Повернулися додому лише прадід та дід Григорій. Також воював його прадід Наконечний Павло Сергійович. Він бився з ворогом на рідній Харківщині, під Ізюмом був поранений. Також бився за міста Лисичанськ, Старобільськ, Слов'янськ, Дніпропетровськ. Попадав в оточення, був у полоні, звідки кілька разів тікав. Додому повернувся у 1945 р. після закінчення війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Вітчизняної війни ІІІ ступеня, медаллю «За бойові заслуги», медаллю «За перемогу над Німеччиною».

Були на війні і брати прабабусі Віталія: Гиренко Олексій Якимович, який пропав безвісти, Гиренко Прокіп Якимович, який воював на Чорному морі, був поранений, вернувся додому у 1945. А сама прабабуся, Ковальова Тетяна Якимівна, була в окупації, рила окопи для танків в с. Нижні Дуванки. Вона колись розповідала, що для того, щоб сходити провідати домівку, а вона жила в Добролюбівці, потрібен був документ – дозвіл, щоб відлучитися з робіт. У кого такого папірця не було, того вважали дезертиром і могли розстріляти.

Було чим похвалитися і Москальову Денису, хоч його сім'я і не проживала раніше в Токарівці. Виявляється, прадід Дениса Москальов Сергій Андрійович воював аж у Польщі, був гвардії сержантом і отримав «Подяки» за визволення міст Гдиня та Лодзь, за оволодіння Берліном. Його прабабуся Мотрона Никифорівна була на трудовому фронті – вона працювала на заводі, підтримувала солдат продуктами. Теж мала нагороди: медаль «Ветеран праці», ювілейні медалі.

Дуже здивувала і привернула до себе увагу знахідка Портаненка Іллі. У нього в сім'ї і досі зберігається щоденник з війни прадіда Блохи Павла Івановича. Він і розповідає про нелегкий шлях фронтовика. А з їхньої сім'ї пішло на війну четверо братів.

Ці учні уже вийшли зі школи, а роботи їхні залишилися. Для нас, наступних поколінь.

Загалом, з Токарівської сільської ради пішли на війну близько 300 чоловік. Серед них і 13 дівчат, які стали медсестрами. На жаль, багато не повернулося додому. У нас є книга пам'яті, у ній за списком – односельчани, які загинули. Ці імена викарбувані на стелі меморіального комплексу і на стенді в музеї. Серед них і два прізвища Трегуб, як і моє. Це родичі чи ні? – інколи я задумувалася.

А коли раз і вдруге до моєї бабусі завітала група учнів з учителем, щоб почути її розповідь про війну, коли вона в колі сім'ї чи сусідів щось згадувала про ті часи, то я вирішила і сама все в неї розпитати, дізнатися, хто ж ті полеглі з прізвищем Трегуб.

Мою бабусю звати Трегуб Марфа Петрівна. Вона народилася 1924 року. У сім'ї було троє дітей. Ледь вижили в роки голодовки 1932-1933 років. На початок війни їй було неповних17 років, тому вона багато що пам'ятає. Якраз закінчила школу, семирічку. Вчитися ніде не пішла, бо ні за що було і почалася війна.

Як згадує бабуся,уже з осені 1939 року помітили, що часто стали літати літаки, для дітей літак взагалі був диковинкою, як пролетить який раз, то довго дітвора говорила про це. А то стали часто літати на захід, робити в небі якісь викрутаси.

Перший день війни їй запам’ятався надовго. Ось що вона згадує: «У селі 22 червня якраз було весілля. Багато людей зібралося біля магазину, що добудовувався, щоб зустріти весільний поїзд. Але раптом дорослі почали бігти до сільської ради. Ми теж галопом побігли. На будівлі висіло одне-єдине на все село радіо, як велика тарілка. І люди, піднявши голови, здивовані стояли. А звідти лунало: 22 червня рівно о 4 годині на нас віроломно напала Німеччина. Жінки зразу заголосили, а чоловіки стали аж чорні.

До нас, дітей, ще не дійшло, що таке війна. Уже і свадьба не свадьба. У понеділок почали збирати на фронт, пішов зразу і вчорашній жених. Хто поступав куди вчитися, ніде не поїхав.

Страх був,особливо в кого були хлопці молоді. Кожного дня по кілька чоловік забирали на фронт. Мого батька, Трегуба Петра Омеляновича, брали якраз на мій день народження, перед Покровою. Я ледь не до Вільшани бігла за підводою, тоді він мене взяв, посадив біля себе. З усіх сіл району зібралося багато чоловіків. Коли попрощалися, я з односельцями вернулася додому. Листів не було. Мати їздила в Боброве, там він був в обозі. Тоді перевели в Старобільськ. Мати вже далеко не могла їздити. І більше батька ми не бачили. Загинув він у січні 1941 року. Ще дядько воював».

Ось так я і дізналася, що то на меморіальній стелі прізвище мого прадіда. Тільки рік народження не співпадає, а може, бабуся забула: у документах 1908, а вона говорить, що 1901. Друге таке саме прізвище належало односельчанину, Трегубу Семену Порфировичу.

Далі бабуся розповіла про свої нелегкі юнацькі роки. Її разом з іншими старшими дітьми і жінками посилали рити окопи. Перший раз везли на окопи під Чернігів. Погрузили на коней, а потім на поїзд. Коли приїхали до якогось ліска, то заборонили вогонь розводити. А недалеко висадився десант фашистів. В них розпочалася паніка… З Чернігова пішки йшла вона додому.

А тоді ще рили окопи на крейді біля Тавільжанки. Пам'ятає, як одного разу (це було влітку 1942 року) вона з іншими дівчатами та жінками рила окопи і бачила, як над Дворічною радянський літак кружляв. А на нього полював німецький. І таки підбили. Льотчик упав на парашуті над селищем, але був уже мертвий. А один дотяг аж за Тавільжанку, у лощині впав, недалеко від села Петровське. Вони були в окопах напроти, злякалися, прищулилися. Тоді побігли до того місця. Літак заглибився в землю. Льотчика шукали довго, так і не знайшли. Зараз там, серед поля, пам’ятний кущ терну росте.

Уже після визволення Сталінграду, жінки дорогу прокидали від снігу на Вільшану. Повернувшись додому дуже втомленою, бабуся раптом побачила чужого чоловіка, який спав на печі. Виявляється, то кінна розвідка прийшла. Було їх чоловік 20 у селі. Попросив він її принести з колгоспної комори продукти. Вона принесла, що дали. Мати її наварила борщу. Усі разом повечеряли.

Радянські розвідники йшли на Вільшану по дорозі, а німці у цей же час по яру з Добролюбівки. І за селом, в напрямку Вільшани, зав'язався бій. Ото лише один бій люди і чули. Бо Вільшана тоді далеко простягалася по яру, і Токарівка трохи далі починалася, ніж зараз. Тому постріли і чути було. (Уже після війни хлопчаки довго у тих ярках знаходили патрони). Від снарядів загорілися дві крайні хати у Вільшані. Прийшов до їхньої хати один тяжко поранений у руку розвідник. Що з ним, точно не пам'ятає. А так німців не було в селі, лише окремі інколи забігали та поліцаї командували. Село не зазнало прямого вторгнення. Як тікали, фашисти скинули кілька бомб на полі між Добролюбівкою і Токарівкою.

У 1945 році моя бабуся працювала на тракторному заводі у Сталінграді, відбудовувала його. Було важко. Доводилося і цеглу дівчатам тягати, і важкі ноші з розчином. Дочекалася вона відпустки додому. Поїхала 25 жовтня. На роботу треба 8 листопада виходити. Але половину відпустки витратила, щоб добратися додому. Не відпочила добре, уже й назад слід вертатися. А грошей нема на дорогу. Плаче мати, плаче й дівчина, бо знають, що за неявку на роботу можуть покарати. І пішки не доберешся до Сталінграда. Повістка приходить одна за другою. Розплакалась, та й пішла на Дворічну.

Бабусю було засуджено. Вирок винесли у Харкові – 10 років. Тоді направили у Львів. У 1947 році помилували. Повернувшись додому, бабуся живе в Токарівці і по цей день. Вона ще розповіла, що під Іванівкою знайшли вбитого солдата, який і похований у братській могилі, де зараз стоїть пам'ятник. Про двох інших їй невідомо. Вона ветеран трудового фронту, має нагороди. Я її шаную і люблю. Часто провідую, розпитую про все.


1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка