Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка27/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

ПЛЕЯДА СЛАВНИХ ЗЕМЛЯКІВ
Федорова Оксана, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 9 класу Золочівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Федорова К. О., керівник гуртків
Протягом декількох років вихованці гуртка «Історичне краєзнавство» Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості займаються дослідницькою роботою, збирають і оформлюють матеріали про бойовий шлях учасників Великої Вітчизняної війни, наших земляків.

Павло Григорович Стрижак народився в селі Довжик Золочівського району, загинув 28 березня 1944 року. Павло Стрижак був артилеристом, командував батареєю, коли бої йшли вже на Західній Україні. Під містом Броди 121-а гвардійська Гомельська дивізія, в склад якої входила батарея гвардії капітана Стрижака, вела жорстокі бої. «Артилеристи били по фашистам прямими ударами. А вони все насідали, йшли один за одним. Фашисти помітили батарею Стрижака, та напали на неї» - згадують сослуживці Павла Григоровича . Біля однієї з гармат було поранено уламком навідника, Павло Григорович замінив його сам. Декілька пострілів – і підбито ще два танка. Ворог осатанів, ще одне чудовисько мчало прямо на гармату. Але не здригнувся капітан, підпалив і його. Проти тридцяти танків боролися артилеристи Стрижака і перемогли. Але знову з’явилися фашистські тигри, в небі - літаки. Та все ж таки ворог не пройшов. У цьому бою загинув смертю героя П. Г. Стрижак. 23 вересня 1944 році йому присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союза.

Павло Іванович Лабуз народився в с. Івашки Золочівського району. Молодший лейтенант Павло Лабуз прибув на фронт коли радянські війська громили гітлерівців вже на території Польщі. Десятий Уральський добровольчий корпус, в якому він отримав призначення після закінчення танкового училища, воював тоді на Сандомирському плацдармі. 31 січня 1945 р. під час наступу на м. Шейнау, П. І. Лабуз отримав наказ розвідати сили суперника в цьому місті. І там танкісти-розвідувальники побачили колонну ворожих броньованих машин: фашисти залишали місто. Лабуз прийняв рішення атакувати ворога. Екіпаж машини П. Лабуза знищила 6 танків, 2 самохідні установки, 3 бронетранспортера і близько сотні солдат і офіцерів супротивника. Сміливі дії зводу розвідки дозволили батальйону швидко оволодіти містом. За подвиг, здійснений в Штейнау, 10 квітня 1945 р. П. И. Лабузу було присвоєно звання героя Радянського Союзу. Молодий танкіст брав участь в Параді Перемоги.

Світличний Тимофій Іванович народився в с. Світличне Золочівського району, загинув 26 червня 1944 р. Світличний Т. І. був числі перших, хто освоював грізні ракетні установки, що ласкаво називали на фронті «катюшами». Червень 1944 року, йшли жорстокі бої за звільнення Білорусії. Бойова установка, якою керував Світличний, з’являлася там де ворог менше всього її очікував. Раптові смертоносні удари «катюш» наводили на фашистів страх. 26 червня розрахунок Світличного вів вогонь по супротивнику з самого світанку. Ввечері фашисти силою до 2 рот здійснили жорстоку контратаку і оточили бойову установку. За наказом Світличного бійці здійснили 4 постріли по наступаючій піхоті противника, якими знищили більше сотні ворожих солдат. Але гітлерівці продовжили насідати, намагалися захватити радянську реактивну установку. Коли озвірілий ворог прорвався на позицію «катюши», мінометники відкрили по ним вогонь із автоматів, а потім вступили в рукопашний бій. В цьому нерівному бою загинув весь бойовий розрахунок реактивної установки, але ворогу «катюша» не дісталася. 14 березня 1945 р. всьому складу присвоєно посмертно звання Героїв Радянського Союзу.

Звання Героя Радянського Союзу отримали також наші земляки Федір Карпович Яровий, Ємельян Іванович Матлаєв, Микола Федотович Солоділов, Олександр Микитович Чалий – кожен з них має свою історію, подвиги цих чоловіків внесли вагомий внесок в перемогу над ворогом, деякі з них цінною свого життя виконали свій обов’язок перед Вітчизною. Історія бойового шляху кожного з них є прикладом мужності, сміливості, відданості.
Війна у спогадах очевидців
Філіппова Аліна, учениця 7 класу Березівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист

КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


Війна завжди боляче падає на людей, а особливо боляче вона падає на дітей, у яких раптово віднімають дитинство, батьків і, навіть, життя. Праця дорослих чоловіків лягає на плечі підлітків, які водночас подорослішали, малі діти перестали вередувати – важке слово ВІЙНА всіх притисло до землі. У кожній родині пішли на фронт батьки, сини, доньки, брати… У кожній родині, затамувавши подих, чекали листа… У кожну родину прийшло лихо, сльози та горе, а до перемоги було ще так далеко…

Я онука двох держав - Молдови і Росії та донька України. Життєві шляхи моєї родини химерно сплелися задовго до мого народження. Я почну майже з початку другої світової війни: з липня 1940 року, коли Бесарабія, яка входила до Румунії з 1920 року, ввійшла до складу Радянської Молдавії, однієї з республік СРСР.

Ця подія привела до п’ятирічного розриву сім’ї мого прадідуся з боку мого тата по материнській лінії - Григораш Василя Георгійовича, бо його батько, мій прапрадісусь Григораш Георгій Васильович разом зі своїм батьком, моїм прапрапрадідусем – Григораш Василем Георгійовичем поїхали на той час до Бухаресту, продавати коней. Додому вони повернулися тільки після закінчення окупації. У 1944 році прапрадідусь Георгій відразу пішов на фронт, був двічі поранений, дійшов до Берліну. Моя прапрапрабабуся Григораш Марія Олександрівна з трьома своїми молодшими дітьми і моя прапрабабуся Григораш Порфіра Іванівна зі своїми дітьми, яких на той час було п’ятеро, залишились без дорослих чоловіків у хаті. Уся робота у полі, по господарству лягла на плечі жінок і старших дітей.

22 червня 1941 року, почалася Велика Вітчизняна війна, і відразу, з першого дня війни, мої родичі опинились на окупованій території у селищі Лапушна, де жила родина, після того як фашисти пішли в наступ на території Радянського Союзу.

Після Яссо-Кишеневської операції у 1944 році територія Молдавії була звільнена, почалася клопітка робота по відновленню народного господарства і підприємств. Мій прапрадідусь Георгій Васильович після закінчення війни пішов працювати на виноробний завод, він був експедитором і об’їздив увесь Радянський Союз, постачаючи продукцію від заводу. Прапрабабуся Порфіра Іванівна займалася господарством, виховувала дітей. У подружжя народилось 6 дітей - син Василь, 1929 року народження, мій прадідусь, донька Любов, 1931 року, син Микола, 1934 року, донька Анастасія , 1936 року, донька Єлизавета, 1939 року, син Іван, 1948 року народження. У них народилось і виросло 16 онуків.

Мій прапрапрадідусь з боку тата по материнській лінії - Ткаченко Моісей Гаврилович приїхав до Донбасу ще в дитинстві зі своїми батьками, з Полтавської губернії. Уся його сім’я працювала на шахті. На шахту прийшов працювати і малий Мусій у 1887 році, щойно йому виповнилось 13 років. Він працював відкатником у шахті, коли подорослішав почав працювати крепільником, потім, рубав вугілля. У 1897 році він одружився на Ірині Гнатівні, у них народилось 7 дітей, три сина і чотири дочки - Гаврило, Олексій, Іван, Марфа, Оксана, Єлизавета, Устина. Саме молодша донька Устина , моя прапрабабуся, у 1930 році вийшла заміж за Козєлкова Івана Миколайовича, який приїхав до Донбасу з Ярославської області після смерті своїх батьків. У молодого подружжя народилось троє дітей – донька Люба, моя прабабуся, 1932 року народження, син Василь, 1936 року народження, син Микола, 1940 року народження. У січні 1941 року моя прапрабабуся Устина померла, а у червні почалася Велика Вітчизняна війна. Прапрадідусь Іван на той час був у шахті травмований – у нього не стало ноги – і на фронт його не взяли. Пішли воювати прапрадіди Гаврило, Олексій та Іван, чоловіки Оксани, Марфи, та Єлізавети. Коли окупований Донбас звільнили від німецько-фашиських загарбників і мій прапрадідусь Іван повернувся з дітьми з евакуації, він незважаючи на інвалідність, пішов працювати на шахту №14«Тошківська» диспетчером внутрішньо шахтного транспорту.

З війни не повернувся мій прапрадід Олексій, повернувся інвалідом прапрадід Іван, стали вдовами прапрабабці Оксана, Марфа і Єлізавета. Прапрадід Гаврило після повернення з війни знову пішов працювати на шахту «Карбоніт» - державі було потрібне вугілля.

З початку Великої Вітчизняної війни – мій прадідусь Філіппов Опанас Хомич був мобілізований до лав Радянської армії, а прабабуся – Кримова Ганна Микитівна – щойно після закінчення школи пішла добровольцем у армію. Вона була зв’язківцем. Під час лікування у госпіталі у 1943 році познайомилася з Опанасом, який теж був поранений і лікувався у госпіталі. У 1944 році вони одружилися. Перемогу Ганна і Опанас зустріли у Празі, а у червні 1945 року повернулися додому.

Мій прадідусь з боку мами по батьківської лінії, Тарасюк Сергій Іванович, 1925 року народження, пішов на фронт у 1943 році. Його мама, Тарасюк Олена разом з молодшим сином зосталась у Ташкенті, куди вони евакуювалися з Винниці на початку війни. Сергій Іванович пройшов з боями через усю Європу. Був кілька раз поранений, лікувався у госпіталі і знову повертався на фронт. Останній раз його було поранено у квітні 1945 року в Польщі. З медсанбату його відправили до госпіталю, потім прадідусь лікувався у лікарні м. Куйбишева. Там він познайомився з Антоніною і після одужання вони побралися. Мої прадідусь Сергій і прабабуся Антоніна працювали на будівництві. Після війни люди потребували житла, й мої рідні зробили великий внесок у післявоєнну відбудову держави. Після закінчення війни прапрабабуся Олена так і зосталась жити у Ташкенті.

Давно війна зісталась за плечима

і чаша горя випита до дна,

та часто так червневими ночами

у серця вибухає пам’ять зла…

Кажуть, що загиблі воїни чують, коли ми з квітами приходимо до них, тому щорічно усі урочисті свята школа проводить біля меморіалу. І на дереві, що росте біля братської могили, учні повісили шпаківню, щоб кожної весни співали птахи радісні пісні.



Із року в рік часопис віддаляє

Своїх нащадків далі від війни.

Та травень знов і знову нагадає,

Як із життя ішли його сини.

Буяють мирно квіти на могилах,

До сонця красного метелики летять.

А ті, кому війна зламала крила,

Священним вічним сном в могилах сплять…


А МИ ТУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО
Хижняк Юлія, Дзюба Владислав, Мартовицький Юрій, Рукан Анастасія,

вихованці гуртка «Юні туристи-краєзнавці», учні КЗ «Куп’янська спеціальна

загальноосвітня школа-інтернат Харківської обласної ради»

Керівники: Вербицька Тетяна Геннадіївна, заступник директора з навчально-виховної роботи,

Тімко Марина Миколаївна, керівник гуртка «Юні туристи-краєзнавці»
«Історія у певному розумінні є священна книга народів: головна, необхідна; дзеркало їхнього буття і діяльності; скрижаль одкровень і правил; заповіт предків нащадкам; доповнення, з’ясування сучасного і приклад майбутнього» - ці слова М.М. Карамзіна найширше розкривають само поняття історії, її значення.

Народ завжди творить свою історію, державний устрій, його національні форми. Історія пов’язана з кожною особистістю. Це велика споруда, камінці якої – це люди. І так прикро, що інколи люди забувають приклади історії, не вчаться на помилках інших. Це мабуть самий актуальний випадок на цей час.

Життя людини – безмірно мала частка в історії людства, тому цікаво заглянути у минуле, дізнатися, що було, повчитися на помилках інших.

Історія нашого міста яскрава, багатогранна, сповнена різними подіями.

Особливе місце в історії міста Куп’янська посідає сторінка періоду Великої Вітчизняної війни, бо наше місто має стратегічне значення і розташоване на перехресті трьох напрямків, та є важливою висотою у географічному плані.

Купянщина у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.



У перший рік війни.

Велика Вітчизняна війна чорною смугою пройшла крізь історію Куп’янська, зв’язала долі людей. Певний час наше місто було тилом фронту. Відомо, що осінь 1941 року була дуже важкою не тільки для армії, а й тилу. Йшли безперервні дощі. Дороги перетворилися на цілковите болото, тому залізниця на той час мала важливе значення для сполучення різних регіонів. Тому фашистська армія намагалася зайняти важливий плацдарм, щоб без особливих втрат вийти до річки Дону, міст Курськ та Воронеж.

У травні 1942 року за особливим наполяганням Верховного головнокомандуючого Йосипа Сталіна війська Південно-Західного фронту вчинили не досить продуману й слабо підготовлену наступальну операцію проти гітлерівських загарбників. Її метою було визволення міста Харкова і подальший розвиток наступу.

Та операція провалилася. В результаті невдалих боїв радянським ослабленим з’єднанням і частинам довелося перейти в оборону. Західніше міста Куп’янська лінія фронту стабілізувалася по річці Сіверський Донець.

Гітлерівське командування розробило план літньої кампанії, у ході якої ворожа армія хотіла нанести танкові удари з м. Вовчанська на м. Курськ, тоді на м. Воронеж, м. Острогозьк і вийти на селище Кантемірівку. Частина дивізій повинна була вийти до с. Кантемирівки через м. Слов’янськ та м. Старобільськ. Таким чином при реалізації цього плану місто Куп’янськ було на шляху здійснення мрії фельдмаршала фон Паулюса вийти на Північний Кавказ.

У м. Куп’янську на той час знаходилися важливі політико-адміністративні об’єкти, такі як обком партії та облвиконком. Вони знаходилися у центрі міста у приміщенні, в якому зараз знаходиться районний відділ освіти.

Тому на оборону міста Куп’янська було кинуто значні сили.

Бої на ближніх підступах до міста Купянськ.

На місто Куп’янськ було сплановано дві операції наступу. В кінці травня-на початку червня бої точилися на правому березі річки Сіверський Донець поблизу м. Чугуїв, в результаті чого утримувалися два плацдарми - Салтівський та Савинський. Німці мали плацдарми біля м. Чугуєва та селища Печеніги по лівому берегу річки. Саме тоді і виникла ідея у німецького командування закодована під назвою «Вільгельм». Основне завдання операції - було вийти на плацдарм біля м. Бурлук та захопити м. Куп’янськ як стратегічний пункт перед наступом на міста Курськ та Воронеж. Але перша спроба була відбила. Війська німців швидко перегрупувалися та пішли в наступ на другому напрямку – у лоб з боку м. Чугуїв.

22 червня 1942 року у рамках операції «Фредерікус ІІ» німецькі війська почали наступ на м. Куп’янськ. Так прийшлося, що день через рік після початку війни, став для нашого міста трагічним. Під кінець дня 22 червня радянські війська з великими втратами були вимушені відійти до передмість міста Куп’янська. Створилася загроза того, що ворог може відрізати шляхи відходу двом дивізіям.

Важкими для радянських військ, що обороняли Куп’янськ, виявився другий день другого наступу на місто. Перевага ворога в живій силі й техніці була великою. Стримати його не вдавалося на жодному напрямку. (Додаток 3)

Ранок 23 червня почався досить складно і важко. Повітря над Куп’янськом заповнилося гудінням багатьох літаків. На окопи радянських військ посипалися бомби, головні удари наносилися по селам Старовірівка та Гусинка. Перейти через р. Оскіл вдалося тільки частині радянських військ. Основній частині довелося переправлятися тільки наступним ранком, коли їх люто бомбардувала авіація. Тому у нашому місті загинуло дуже багато солдат.

У ці надто напружені, тривожні дні, не покладаючи рук, працювали Куп’янські залізничники, забезпечували перевезення для трьох армій. Над Куп’янським залізничним вузлом безперервно висіла ворожа авіація. В складних обставинах ремонтники вдень і вночі лагодили паровози і вагони, колійники забезпечували справність полотна, локомотивники організовано водили ешелони в тил. По всьому насипу у межах міста для оборони залізничного вузла були вкопані танки та розташовані зенітні установки.

При бомбардуванні залізничного вузла було багато втрат не тільки цивільних, але й військових. Зі слів очевидців, після нальотів авіації ешелони поїздів, які стояли на станції Сортувальна були знищені, загиблих ховали у воронках після бомб. Тому сучасний район станції Куп’янськ - Сортувальна знаходиться на суцільному цвинтарі, бо не всі захоронення були знайдені після війни. Під час будівництва Куп’янської загальноосвітньої школи № 8 у 50-ті роки, при ритті котловану були знайдені рештки військовослужбовців та цивільних. Їх було перенесено на братську могилу до селища Куп’янськ-Вузлового.

Тому не дивно, що на багатьох цвинтарях міста Куп’янська є поховання військових часів Великої Вітчизняної війни.

На цвинтарі у районі вулиці Красна (місце знаходиться біля залізниці) було знайдено могилу невідомим солдатам, які загинули при захисті міста Куп’янська у період 1941-1943 років. Могила була перенесена на цвинтар з приватної садиби на початку 50-х років ХХ століття (Додаток 1). Точна дата перенесення не встановлена. Також не встановлені імена солдат, які поховані. Відомо, що їх будо двоє, і загинули вони при авіанальоті на вузол залізничників (Додаток 2). Свідків тих подій не залишилося. Ця інформація відома з переказів місцевого населення, а саме жителя вулиці Красна Корнійко Сергія Володимировича, який проживає за адресою: вул. Красна 68. Цю інформацію він отримав від бабусі.

Зі слів уповноваженої міської ради у 20 квартальному комітеті Безхутрої Любові Миколаївни, це поховання зареєстроване у міській ветеранській організації, яка ним опікується. У 2014 році поховання не було впорядковане, тому учні туристсько-краєзначчої групи взяли участь у впорядкуванні могили невідомим захисникам Куп’янська.

Поховання не має назви, розташоване на цвинтарі по вулиці Красній у районі зупинки «Оливино» рейса автобуса Куп’янськ-Вузловий. Могила знаходиться на початку кладовища відносно лівого входу, майже біля паркана прилеглої садиби. Стан пам’ятника задовільний. Точної дати його встановлення та ім’я автора не відомо.
РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ
Хижняк Анна, учениця 10 класу, вихованка військово-патріотичного гуртка

Черкаськолозівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник гуртка: Єгорова К.М.


Радянська течія руху Опору.

Радянський рух Опору прагнув до встановлення статусу України у складі СРСР.

Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу.

Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров’ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв’язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.

Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для разгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ.

Організація підпільної та партизанської боротьби була покладена на партійні та комсомольські комітети, яких зобов’язували діяти в контакті з військовими.

У червні-вересні 1941 року в Україні було створено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3500 груп, на червень 1942 року залишилося лише 22, до кінця року їх стало 90.

Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому етапі війни відіграло сталінське керівництво.

В роботі висвітлені біографії основних постатей руху Опору: Сабурова О.М., Строкача Т.А., Ковпака С.А., Федорова О.Ф.

Глибоко розкрита тема національної течії руху Опору та національно-визвольної війни в Західній Україні.

Описана діяльність історичних постатей національного руху Опору: Шухевича Р.Й., Бандери С.А., Мельника А.А., Боровця Т.Д.

В додатках до роботи надані: мапа розгортання руху Опору в Україні; таблиця «Течії руху в Україні»; Гімн українських націоналістів та фото і текстові матеріали.



А ПАМ'ЯТЬ СВЯЩЕННА…
Хлівняк Євген, учень11 класу Люботинської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 5 Люботинської міської ради Харківської області

Пахомова Н.М., класний керівник 11 класу Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5
Актуальність даної роботи полягає у необхідності збереження пам’яті про події Великої Вітчизняної війни в Україні, Харківській області, Люботині через спогади живих свідків цих подій – дітей війни, через встановлення місць поховання воїнів – земляків, через збір відомостей та впорядкування братських могил воїнів, що загинули під час визволення Люботина.

Робота є проміжним підсумком роботи пошукових груп класу, яка включає три напрямки проектної діяльності:

І. Ненаписані сповіді, які опалила війна

Мета проекту:


  • Збір спогадів дітей війни – жителів Старого Люботина, про події, що відбувались під час німецької окупації та визволення Люботина у роки Великої Вітчизняної війни;

  • Створення фільму спогадів свідків подій у Люботині у роки Великої Вітчизняної війни;

  • Оформлення і видання збірки спогадів дітей війни про події часів німецької окупації та визволення Люботина.

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування членами пошукових груп жителів мікрорайону, співбесіди із свідками подій часів окупації та визволення Люботина;

  • Проведення відеозйомок спогадів, створення фільму;

  • Записи спогадів, друкування зібраних матеріалів, створення збірки.

  • Дарування фільму та збірок свідкам подій та їх нащадкам;

  • Проведення шкільної краєзнавчої конференції на основі зібраних матеріалів;

  • Популяризація форм роботи щодо збереження пам’яті про події війни, залучення до проекту учнів інших класів.

ІІ. Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Мета проекту:

  • Встановити списки наших земляків – жителів Старого Люботина, які не повернулись із фронтів Великої Вітчизняної війни;

  • Встановити час і місце загибелі кожного із старолюботинців, що не повернулись із фронтів Великої Вітчизняної війни;

  • Знайти місця поховань загиблих на війні солдат;

  • Встановити зв’язки із нащадками загиблих воїнів, познайомити їх із набутими відомостями про їхніх рідних, про місця їх поховання;

  • Узагальнити відомості про місця загибелі та поховань воїнів-земляків, створити карту поховань загиблих земляків

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування жителів мікрорайону, співбесіди із членами сімей, у яких солдати не повернулись із війни;

  • Робота з Інтернет – ресурсами – ОБД «Меморіал» та іншими;

  • Встановлення зв’язків із волонтерами, офіційними особами тих адміністративних одиниць, де знаходяться місця поховань наших земляків;

  • Збір фотоматеріалів про місця поховань.

ІІ. Братські могили – це пам'ять землі

Мета проекту:



  • Підтримувати у належному стані братську могилу на території школи, забезпечити постійний догляд за станом могили (як частина загальношкільного проекту);

  • Брати активну участь в щорічній підготовці урочистостей до Дня Перемоги, що проводяться на братських могилах у Старому Люботині та хуторі Смородському (як частина загальношкільного проекту);

  • Постійно доглядати за братською могилою у Червоній долині, встановити зв’язки із Харківським обласним департаментом культури щодо встановлення братської могили на облік;

  • Проводити роботу щодо встановлення імен воїнів, похованих у братській могилі в Червоній долині;

  • Встановлення імен воїнів, що перепоховані до братської могили у Старому Люботині з могили від старолюботинського ставка (у 2007р).

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування жителів мікрорайону, співбесіди із жителями, які мають відомості про події, що відбувались на даній території та історію поховання;

  • Робота із матеріалами краєзнавчих музеїв м. Люботина, Харківського та Дергачівського районів;

  • Співпраця із Харківським обласним департаментом культури щодо відновленням інформації про поховання та встановлення братської могили на облік

Активну пошукову роботу ми розпочали ще 2009 року, навчаючись у 6 класі, вболіваючи за те, що свідків подій війни залишається все менше. Пошуковими групами нашого класу зібрані спогади дітей війни – наших бабусь, дідусів, сусідів, які ще сьогодні живуть поруч з нами, а окремих уже немає. Ми створили фільм «Ненаписані спогади, які опалила війна», який брав участь у акції «Слобожанські дзвони Перемоги» 2010 року. Такі фільми ми подарували всім учасникам зйомок та їх рідним.

Сьогодні нами встановлені місця загибелі та поховання шістнадцяти наших земляків – старолюботинців. На даному етапі нашої пошукової роботи ми встановлюєм зв’язки із сім’ями загиблих воїнів та волонтерами, що проживають на території поховання загиблих.

Учні нашої школи постійно доглядають за трьома Братськими могилами, одна з яких – найбільша у Люботині – саме на території нашої школи. Кожного 9 травня ми, учні і вчителі, нашої школи готуємо і проводимо мітинг для жителів мікрорайону. Цим днем живе вся школа протягом в сією весни. У кожного класу є своє завдання – привітання ветеранів, підготовка Почесного караулу, музичних виступів, віршів, виготовлення Гірлянди Слави, покладання вінків і гірлянди. Ми зібрали списки всіх жителів нашого мікрорайону – Старого Люботина -, які пішли на фронт і не повернулись, списки сімей мирних жителів які були знищені фашистами. Ці прізвища й імена звучать під дзвін колокола, але майже щороку перед святом до нас приходять жителі і знаходиться хоч одна людина, про яку ми до цих пір не знали, ми добавляємо її до списку. Зараз ми помічаємо: хоч все далі від нас відходить Велика Вітчизняна війна, хоч все менше ветеранів щороку з нами, але останні 2-3 роки кількість людей, що приходить на наш мітинг вшанувати пам'ять загиблих, збільшується.

Ще одна Братська могила, за якою ми доглядаємо і де теж щороку проводимо мітинг, знаходиться у селищі Смородському, за 5км від школи.

Крім того, у 2010 році випускники нашої школи віднайшли ще одну Братську могилу, яка кілька років (приблизно 20) не впорядковувалась ніким, знаходиться у полі за трасою Харків – Київ, там раніше було поселення, відділення сільськогосподарської організації. Вже шостий рік ми доглядаємо цю могилу, але немає на ній жодного прізвища похованих. У зв’язку з цим нам, звичайно, потрібна допомога дорослих і військкомату Харківського району. Сьогодні нами встановлені зв’язки із Харківським обласним департаментом культури, організована співпраця з міською Радою ветеранів, службами міста щодо відновленням інформації про поховання та встановлення братської могили на міський та обласний облік.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка