Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка28/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

ПАМ’ЯТЬ ВІЧНО ЖИВА
Хміль Денис, учень 11 класу Шелестівського навчально-виховного комплексу

Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Завгородня Олена Олесіївна, вчитель історії
Майже 70 років минуло від незабутнього травня 1945 року, але й сьогодні величезний подвиг захисників і визволителів Вітчизни символізує тріумф справедливості, залишається невичерпним джерелом патріотизму та незламної віри у свої сили.

День Перемоги – це свято, що гуртує представників усіх поколінь в щирому прагненні віддати данину шани й поваги воїнам-фронтовикам . Ми пам’ятаємо полеглих на ратному полі і низько вклоняємося ветеранам, які на своїх плечах винесли тягар війни і підняли країну з руїн у повоєнні роки. Ми уславлюємо тих, хто в тилу самовідданою працею наблизив розгром ворога. Підбірка розповідей про живих та загиблих героїв, про життя звичайних людей в роки війни, зібрана завдяки праці багатьох людей, які в різні часи працювали та навчалися в Шелестівській школі.



Подвиг героя. В 1941 році на території Коломацького району почалися жорстокі бої. Ворог розмістив величезні сили в районі сіл Шелестове, Михайлівка, Трудолюбівка. Після кількох навальних атак вдалося прорвати оборону на з’єднанні 21 та 38 армії. Захопили Краснокутськ, наблизилися до Богодухова. Правий фланг 38 армії продовжував утримувати В’язову , Шелестове, Качалівку, частини 47 гірськострілецької дивізії 38 армії при взаємодії 7 і 10 танкових бригад нанесли контрудар по фашистських військах. У цих боях 15 жовтня 1941 року здійснив безприкладний подвиг узбек КучкарДурдиєв.

Стрілецьке відділення 353 гірськострілецького полку одержало завдання: знищити вогневу точку ворога на південній околиці села Трудолюбівка. Солдати провели візуальне спостереження і користуючись природним рельєфом по-пластунські вирушили до ворожого дзоту. Хоробрих воїнів було п’ятеро. Незабаром було поранено командира відділення, потім поранення отримали ще два бійці. Залишилися рядові Дурдиєв та Фролков. Вони продовжували наближатись до вогневої точки, що затримувала наступ. Залишилося двадцять метрів, але було поранено і Фролкова. Хоробрий воїн вирішив діяти сам – атакувати ворога. Він блискавично наблизився до нього і через вхід закидав гранатами. Скориставшись замішанням ворога, швидко увірвався у дзот і кинувся в рукопашний бій з фашистами, які залишилися там живі. Узбецький богатир знищив офіцера та двох солдатів, а двох гітлерівців узяв у полон. Ворожий дзот перестав існувати, солдати кинулись в атаку, рота виконала завдання. Дурдиєв примусив полонених німців підібрати на полі боюпоранених товаришів – командира відділеня сержанта Ломакіна та рядового Фролкова і доставити їх в медичний пункт полку.

За мужність і відвагу в боях проти фашистських загарбників Указом Президії Верховної Ради СРСР червоноармійцю Дурдиєву Кучкару Ахмедовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1988 році на 70-річчя героя запросили і представників села, на землі якого Кучкар здійснив подвиг. Нашим землякам випала честь представляти український народ на ювілеї узбецького героя.

Тепло і гостинно зустрів Ташкент посланців з України. О п’ятій годині вечора в обласному оперному театрі відбулося урочисте вшанування героя. На площі було безліч людей, гриміла узбецька музика, снувала телеі радіооператори. Театр не зміг вмістити всіх гостей, а тому урочистості транслювали по радіо. Немало було висловлено вдячних слів герою. Привітання голови ветеранської організації республіки, секретаря обкому та голови облвиконкому відзначалися вдячністю за ратні подвиги і самовіддану працю в мирний час. Потім надали слово представникам України, де було здійснено героїчний подвиг. Говорили на російській мові, а останні слова подяки і побажання довгих років життя і здоров’я виголосили на рідній українській. Під час виступу в залі панувала тиша, а після закінчення привітання був шквал оплесків. Герою вручили українські сувеніри і величезний коровай з українським орнаментом та капсулу з землею, де пролилась кров богатиря.

Слово – відповідь, яке виголосив знатний син узбецького народу, вразило всіх. Двічі, по-узбецькі і на російській мові, він промовив: «Ваша земля – моя земля. Я душею з Україною. Я належу Україні», - і заплакав .

Прощалися представники України з Дурдиєвим в м. Ош, що знаходиться в Киргизії він просив передати сердечні вітання жителям землі, яку він захищав. Висловив бажання відвідати місця, де проходили бої, де він здійснив подвиг, але мрії не здійснилися. Через три роки розпався Радянський Союз, а КучкарДурдиєв пішов у інший, вічний світ.

У війни не жіноче обличчя. Говорять: «У війни не жіноче обличчя». Хоча скільки горя випало на плечі тих, кому довелося жити в роки воєнного лихоліття. Нелегка жіноча доля. Скільки залишилося по війні солдатських вдів та посивілих від горя матерів.

З кожним роком все далі відходять у минуле тяжкі воєнні роки, а з ними – і мужнє покоління захисників, яке забезпечило нам мирне сьогодення.

До однієї із них, Ольги Іванівни Пащенко, і завітали учні нашої школи напередодні Дня Перемоги. Зустріла нас привітна бабуся. Розговорилися. Повідала нам Ольга Іванівна про своє життя досить небагатослівно. Не звикла жінка вихвалятися перед людьми своїми заслугами. Лише від її дітей дізналися ми, що Ольга Іванівна Пащенко має бойові нагороди.

Ольга Іванівна – уродженка Воронезької області. У батька – матері вона була найстарша донька, добра помічниця по господарству. В 1943 році, ледь виповнилося дівчині 20 років, з військкомату надійшла повістка. Дівчині разом з її чотирма ровесницями взяли на фронт. У матері на руках залишилося ще дві молодші доньки та син.

Направили дівчат на шестимісячні курси водіїв, по закінченню яких, їх відправили до Білорусії. Звідти і почалося військове життя Ольги. Було всього. Нерідко колони автомобілів, що везли на фронт все необхідно (боєприпаси, продовольство, медикаменти та взуття) потрапляли під обстріли та бомбардування. Та доля захистила її від поранень та контузії.

Так , дорогами війни і пройшла Ольга Іванівна країнами Європи до самої Німеччини. Перемогу зустріла за 40 кілометрів від Берліну в місті Шотов. «Довелося і Рейхстаг побачити» , - згадує жінка. Ще на фронті познайомилася Ольга зі своїм майбутнім чоловіком. Служили з Михайлом в одному загоні, тож разом переживали втрату друзів, разом раділи довгоочікуваній перемозі.

По війні одружилися Ольга Іванівна та Михайло Прокопович. Оселилися в Пащенівці на батьківщині чоловіка. Не цуралася жінка ніякої роботи. Працювала і в колгоспі різноробочою, і завідуючою дитячим садочком. За багаторічну сумлінну працю удостоєна звання «Почесний колгоспник» колгоспу «Червоний партизан».

За участь у воєнних операціях нагороджена Ольга Іванівна Пащенко ордену «За мужність» та медалями «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.» і «За взяття Берліну».



Війна спопелила душу. Протягом Великої Вітчизняної війни фашистами було забрано в полон, і вивезено до Німеччини дуже багато громадян Радянського Союзу. Полонених брала також і Радянська армія . Наприклад, в нашому селі полонених тримали біля ставка «Капустяне». Відповідальним за них був А.Й. Галковський. Полонені працювали на ділянках, на яких садили картоплю. Жили вони в землянці, були завжди дуже гарно нагодовані , до їхнього раціону входили: різні консерви, риба, картопля тощо. Ставились до них досить добре. На жаль, до сьогодення А.Й.Галковський не дожив, але відомо , що на війну призивався з Вітебської області в липні 1944 року. Був зарахований до 58 гвардійського стрілецького полку. У тому ж місяці був легко поранений і перебував у госпіталі. Після війни ударно працював на залізниці.

Страшну історію з свого життя розповіла його дружина Галковська Марія Петрівна, якій довелося побувати в Німеччині на примусових роботах.

Фашисти вивозили полонених цілими ешелонами до Німеччини. На станціях їх зустрічали люди,які розбирали їх на робітників. Полонені мали працювати, як у заможних маєтках, так і на заводах.

Марія Петрівна Галковська (дівоче прізвище Литвинова) була примусово вивезена до Німеччини 31 травня 1943 року і перебувала до січня 1945 року. Вона жила в місті Требау і працювала у господарки працівницею. Її господарка була найбіднішою із заможних людей міста Требау. Крім Марії, в господині був ще один полонений Стах, поляк. Марія мусила працювати з 4-ї години ранку, коли починали доїти корів, до пізнього вечора. Крім того, що вона доїла корів, вона повинна була проводити цілий день у полі. Господарка ставилася до полонених дуже добре, і навіть годувала їх так, як і свою сім’ю. До їхнього раціону обов’язково входили суп, м’ясо, домашня ковбаса, солодка запіканка і чай. Коли працівники працювали в полі їм приносили підобідник і полудник. На підобідник і полудник їм обов’язково приносили 0,5 л солодкої води, булку та ще або сир або шматочок ковбаси.

Щоправда одного разу Марія Петрівна потрапила до карцеру. Причиною цього стало те, що вона в своєї господарки вкрала близько 3 кг пшеничної крупи. Цю крупу вона взяла для того, щоб відправити посилкою своїй сестрі, яка також перебувала в Німеччині. У Требау було два карцери, Марія Петрівна потрапила до «водного». У цьому карцері були маленькі кімнати з бетонною підлогою, яка була побудована під схилом. У ту кімнату наливали льодяної води, а потім заводили туди покараного, який мав стояти там до самого ранку, і якщо він виживав, то його розстрілювали. Марію врятував від загибелі німецький солдат, який відвів її до господарки. Вона розповідала, що він дуже сварив її господиню.

Десятого березня 1994 року указом Президента України Марія Петрівна була нагороджена пам’ятним знаком «50 років визволення України» та медаллю «50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945гг.».

Згадувати війну Марія Петрівна не хоче – говорить,що це дуже боляче, адже війна обпалила її молоду душу,спопелила серце.

Ім’я героя. На території Шелестівської сільської ради є дві братські могили. Одна – розташована в селі Шелестово, друга - в селі Петропавлівка. В цих могилах захоронені воїни, що визволяли наше село від німецько-фашистських загарбників. Не заростає стежина до могил, не забувають люди про тих, хто віддав своє життя за наш сьогоднішній щасливий день. Свято бережуть і вшановують пам’ять загиблих воїнів вдячні шелестяни.

В 60 – ті роки в Шелестівській школі працював загін «Червоні сідопити» Вони вирішили розшукати рідних воїнів, що поховані в братських могилах.Цікавий звіт про пророблену роботу залишили в шкільному музеї.

Через військомат вони знайшли адреси. І пошук розпочався. Червоні слідопити піонерського загону ім. Аркадія Гайдара одержали завдання розшукати рідних Бжихатлова Фіци Ахмедовича. Написали листа за адресою, яку отримали в районному військоматі. І ось надійшла відповідь. Відповідав молодший брат Фіци Ахмедовича Бжихатлов, Хасанбій Ахмедович. Він повідомив нам правильне ім’я Фіци Ахмедовича. З листа ми дізналися, що Бжихатлов Фіца Ахмедович народився в 1923р. в селі Заюково Баксанського району КБ АСС9. З 1943 року рідні нічого про ньго не знали. Крім повідомлення: загинув на фронті при виконанні службових обов’язків.

Бжихатлов Хасанбій Ахмедович разом з сестрою , дружиною і дочкою приїхали до нас на День Перемоги. Ми сфотографувалися після вогника, на якому були присутні і Бжихатлови. Ми побували з ними на братських могилах в селі Петропавлівка і в селі Шелестово

Бжихатлов Фіца Ахмедович загинув, захищаючи село Шелестово від німецько-фашистських загарбників . Давно відгриміли важкі вибухи бомб і гранат. І в тому, що ми спокійно навчаємось в школі, в тому, що мир на Радянській землі є заслуга і Бжихатлова Фіци Ахмедовича. Фіца Ахмедович захоронений в братській могилі в селі Петропавлівка

Таких людей, які пам’ятають війну дуже мало. На мою думку, всі вони гідні називатися героями лише за,те що пережили такі випробування.

Велика Вітчизняна війна принесла людям багато горя. Тих, хто пережив цю війну і дожив до сьогодення лише за це можна вважати героями. На мою думку , вони цього гідні, адже вони пройшли через всі випробування війни, а після війни,не шкодуючи своїх сил, відбудовували країну. У першу чергу велика їм за це подяка і шана.
СПОГАДИ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ ТА ПРАЦІ, КОЛИШНІХ ВЧИТЕЛІВ ТА ПРАЦІВНИКІВ НВК ІМЕНІ В.Г. КОРОЛЕНКА ПРО ВЕЛИКУ ВІТЧИЗНЯНУ ВІЙНУ
Хоботкова Анна, учениця 10-Б класу, голова ради гуртка «Пошук» музею історії

КЗ «Харківський санаторний навчально-виховний комплекс

імені В.Г.Короленка» Харківської обласної ради

Керівник: Воробйова М.О., учитель-методист, учитель російської мови

та світової літератури
Воспоминания Козедуб Раисы Петровны, бывшего воспитателя

Мне исполнилось 17 лет, когда началась война. Я училась на 2-ом курсе Ростовского морского техникума им. Г. Я. Седова на факультете "Штурман дальнего плавания". Я обратилась в воинскую часть, и меня приняли вольнонаемной в санчасть. Наша часть обслуживала два летных полка: женский - ночных бомбардировщиков и полк дальней авиации.

Летчицы на самолетах У-2 наносили ощутимый урон врагу. Немцы их не любили и охотились за этими фанерными бабочками. Летчицам приходилось садиться вслепую на подвернувшийся "аэродром" - луг, поляну, что приводило к синякам: приходилось "ремонтировать" и самолеты, и летчиц.

В октябре 1942 г. обстановка усложнилась: немцы рвались на Кавказ, их привлекала нефть. Они пытались захватить перевал, чтобы с южных склонов гор приблизиться к Азербайджану, а с северных - к Чечне. Для этого сюда была переброшена дивизия горных стрелков "Эдельвейс".

Бомбежки проводились круглосуточно. Наши части держались. В октябре 42 г. нас объединили в одно БАО, работников санчасти вывели за штат. Мы пошли в военкомат и добровольно пошли в армию. Меня отправили на курсы шоферов - был сформирован отдельный 31-й женский автомобильный полк, входил он в Закавказский фронт. Мы, шоферы, обеспечивали полк продовольствием, горючим, боеприпасами и т.д. Очень трудно было справляться с управлением машин - горные серпантины дорог, перевалы, гололед. А немцы рвутся к нефти. Живя в тылу Красной Армии, чеченцы, хорошо зная дороги, угрожали нашей безопасности. Поэтому передвигались мы только колоннами и с пулеметами.

Окончилась война. В августе 1945 г. я вернулась домой. В техникум я уже не попала, он стал военным училищем. Поступила в педагогический техникум, а после окончания - в Ленинградский пединститут им. А. И. Герцена, на факультет дефектологии. Проработала с детьми-инвалидами по зрению 16 лет, с 1963 г. по 1971 г. в городе Виннице, а с 1971 г. по 1979г. - в Харьковской школе-интернате им. В. Г. Короленко.

Воспоминания Гришина Анатолия Андреевича, бывшего врача школы-интерната для слепых детей им. В.Г.Короленко

Начало войны застало меня в городе Пенза, где я учился в техникуме. Так как мне было 17 лет, в армию меня не взяли. В конце июля 1941 г. я с другими студентами начал работать на заводе боеприпасов. Условия были трудными: рабочий день по 12 часов в две смены и без выходных.

В 1942 году мне исполнилось 18 лет, и меня призвали служить в
пограничные войска. Уже через три месяца я попал на работу в группу по борьбе и предупреждению бандитизма в Саратове. Служба моя проходила в борьбе с преступлениями самого различного характера.

После Саратова был направлен в Куйбышев на ту же работу. В октябре 1943 г. меня направили в пограничное училище. Еще на первом курсе я был направлен на укрепление границы с Турцией. Но неспокойно было и внутри страны, поэтому батальон курсантов-пограничников, в котором был я, перевели с Турецкой границы в Чечню. Здесь мы впервые столкнулись с похищениями людей. По решению Государственного комитета обороны 23 февраля 1944 года произошла депортация всего чеченского населения. Это было жестокое, но необходимое действие. Из оставшихся и бежавших во время выселения чеченцев сложились бандитские группировки, с которыми мы и боролись.

В июне 1948 года в г. Грозном проводился партийный актив. По дороге из районов одна машина была остановлена, и 22 человека убиты. Я в это время уже был офицером и служил в Тбилиси. Срочно меня вызвали в Грозный, где формировался отдельный батальон войск МВД. В составе батальона занимался ликвидацией оставшихся чеченских банд до февраля 1950 г. С поставленной задачей мы справились, потеряв двух офицеров.

В 1953 году я поступил в военно-медицинскую академию в Ленинграде, затем работал врачом. Дальнейшая моя служба протекала более спокойно. Прослужив 36 лет в армии, пришел в интернат, где тоже проработал 20 лет.

Боевые дороги радистки Кий Людмилы Алексеевны,

бывшего учителя младших классов

Давно закончилась война, но ветераны Великой Отечественной войны помнят боевой путь, пройденный ими. Помню и я боевые дороги моей 107 стрелковой дивизии. Прошли мы с тяжелыми боями от Воронежа до Праги. Дивизия брала участие в боях на Курской дуге. Курская дуга! Весь мир знает о ней. А мы, фронтовики, были там, в том смертном огне. Сколько осталось однополчан на ней…

Освобождали Белгород. Брали участие в освобождении Харькова.

В течение ночи на 23 августа 1943г. шли ожесточенные бои за город.

Бойцы нашей дивизии вели бой в направлении Липовой Рощи и в районе поселка Октябрь. Лишая сопротивления противника, продвигались вперед. Связисты, не щадя жизни, выполняли свой воинский долг. Обеспечивали связь между частями. Натиск наших бойцов был решительным.

23 августа Харьков был освобожден. Командир, генерал-майор Божко, получил приказ: «Преследовать врага в направлении Люботина». И снова кровопролитные бои за Люботин, Полтаву, Белую церковь, Житомир.… Всех сражений не опишешь.

Но в памяти моей остался бой за город – крепость Кременец. Гитлеровцы очень укрепили его. Он расположен на горе и имеет стратегическое значение.

Более двух суток, день и ночь не стихали бои. Это были тяжелые бои. Немцы, неся огромные потери, стремились удержать город.

Все время находились на НП командир, генерал-майор Бажко и командующий артдивизионом, полковник Коротков. НП размещен был на опушке леса, откуда хорошо были видны действия войск наших полков.

Телефонная связь работала четко, но часто выходила из строя, так как враг артналетами перебивал кабель. Под огнем противника воины – связисты восстанавливали повреждения и обеспечивали связь. Нам, радистам, приходилось все время держать связь по рации не только со своими 504, 516, 522 полками, батальонами, артдивизионом, но и с соседями. Бойцы дивизии готовились к штурму города. Ждали сигнала.

Настало утро 7 марта. В небе зажглась красная ракета. Это и был сигнал. Орудия и минометы дали первый залп по вражеским укреплениям и началась 40-минутная артподготовка. Артиллерия и минометы всех калибров открыли огонь. Орудийные залпы сменялись залпами минометов, грохот дополнялся гулом наших штурмовиков и бомбардировщиков, которые направлялись громить тыловые части врага.

После артподготовки все подразделения пошли на штурм города. Первыми ворвались автоматчики и пулеметчики. Особенно отличился пулеметчик Карпенко. Будучи уже раненым, вел губительный огонь по врагу, тем самым давая возможность развить атаку. Вражеский гарнизон был полностью разгромлен, и город был освобожден.

За мужество, отвагу и героизм многие бойцы и командиры были награждены орденами и медалями. Нас, радистов, наградили медалями «За отвагу». Пулеметчик Карпенко удостоен звания Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая звезда».

Всему рядовому сержантскому и офицерскому составу дивизии была объявлена благодарность от Верховного Главнокомандующего товарища Сталина.

«Вам, участнику боев за овладение города Кременец - могучей естественной крепости на хребте Кременецких гор, усиленной немцами развитой сетью искусственных оборонительных сооружений, приказом Верховного Главнокомандующего Маршала Советского Союза Товарища Сталина от 19 марта 1944года объявлена благодарность».

В ознаменовании освобождения Кременца нашей дивизии было присвоено наименования «Кременецкой». Поэт Ильин написал стихотворение «Славься, Кременецкая». Эти слова стали нашей песней, песней 107-й дивизии. Есть в ней такие слова:

«Когда война окончится –

И сядем мы за стол,

То вспомним бой за Белгород

За памятный Оскол.

На бой с ордой немецкою

Отчизны голос звал.

Народ нас «Кременецкими» за подвиги назвал.

Нам в бой за счастье Родины

Не первый раз идти.

Идем мы в бой с фашистами

По верному пути»

Впереди были новые, тяжелые бои за Тернополь, Катовицы, Фатибор, Бренно. А День Победы встретили у стен Праги.


«Сохраняем память о подвиге»
Цейко Антон, ученик 11-А класса Харьковской общеобразовательной школы

I-III ступеней № 160 Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Лысенко Людмила Григорьевна, учитель истории,

учитель высшей категории, учитель-методист


Проходят годы и десятилетия, рождаются и вырастают новые поколения, но не померкнет подвиг нашего народа в битве с гитлеровским фашизмом.

В нашей школе уже 25 лет работает музей “Память“, в нем собраны материалы о бывших узниках нацистских концлагерей: документы, фотографии, воспоминания.

Мы поддерживаем тесную связь с Харьковской областной организацией борцов антифашистского сопротивления, в которой в настоящее время состоит 20 человек.

Главную задачу мы видим в сохранении памяти о живых и ушедших участниках войны, освещении истории создания и деятельности нацистских концлагерей как преступления против человечества. А самое главное – не допустить подобного в будущем.

В 2010 году школа начала сотрудничество c Фондом “Взаимопонимание и толерантность”. Ученики приняли участие во Всеукраинском конкурсе на тему: ”Судьба советских военнопленных; узников концлагерей и гетто в рисунках школьников”. Нами было снято 7 фильмов о бывших узниках концлагерей – харьковчанах. Один из них стал призером конкурса.

Именно благодаря работе музея делегация учеников нашей школы представляла Украину в Международном проекте «Память о Собиборе», организованном Фондом.

Делегации молодежи из разных стран обменивались опытом работы по увековечиванию памяти жертв войны, опытом организации волонтерской работы. Мы узнали о жизни молодежи в разных странах, об особенностях культуры и религии.

Траурные мероприятия были приурочены к годовщине восстания заключённых концлагеря. Одним из ключевых событий этого проекта было открытие мемориала на месте концлагеря Собибор и вручение наград выжившим узникам.

Этот концлагерь был создан для массового уничтожения еврейского населения недалеко от города Влодава на юго-востоке Польши. Впоследствии в лагерь стали привозить евреев из Литвы, Нидерландов, Франции и СССР. За время существования концлагеря с 15 мая 1942 г. по 15 октября 1943 было уничтожено около 250000 евреев.

В лагере действовало подполье, планировавшее побег заключенных из рабочего лагеря. В конце сентября 1943 года в лагерь прибыли советские военнопленные евреи, среди которых был Александр Печерский. Под его руководством подпольщики подготовили восстание.

План удался наполовину, завладеть оружейным складом так и не удалось, заключенные вынуждены были прорываться через минные поля. Им удалось снять охрану и убежать в лес. Из почти 550 заключенных 130 не принимали участие и были расстреляны, 80 – погибли при побеге. Остальным удалось бежать.

Все оставшиеся в лагере были убиты в тот же день.

В последующие две недели после побега нацисты устроили настоящую охоту на беглецов. В ходе поисков 170 человек были пойманы и расстреляны, к концу войны дожили лишь 53 участника восстания.

Мы считаем, что в информации о Собиборе, имеющейся в интернете, есть некоторая неточность: восстание в Собиборе было не единственным успешным восстанием заключенных в нацистских концлагерях.

Общаясь с бывшим узником Бухенвальда Эмилем Григорьевичем Альпериным, к сожалению, ушедшим из жизни, знакомясь с его книгой “Бухенвальдский блокнот“, мы узнали об успешном восстании в концлагере Бухенвальд 11 апреля 1945 года, результатом которого стало самоосвобождение узников.

Центральным мероприятием проекта был траурный митинг на месте концлагеря Собибор, на котором были вручены награды трем выжившим участникам восстания. Нашей делегации удалось услышать волнующий рассказ одного из них, Филиппа Бъяловица, и принять участие в митинге.

На сегодняшний день в живых осталось 8 бывших узников концлагеря, в том числе и наш соотечественник А.М. Вайспапир, проживающий в Киеве. В скором времени ему также готовится вручение награды.

Наше участие в проекте не закончилось поездкой в Польшу, в школе была проведена конференция. 26 ноября 2013 г. мы приняли участие в открытии выставки «Как тяжело пережить войну».

Сотрудничество с Международным Фондом “Взаимопонимание и толерантность“ расширило наши представления и возможности, обогатило бесценной информацией о современном отношении официальных кругов Германии к своей истории, бывшим узникам нацистских концлагерей. Новый взгляд на историю войны, особенно важен для молодых немцев.

Общаясь с немецкой делегацией, мы увидели, что современные немцы, сохраняя память о войне, понимая преступность нацистского режима, стараются помочь тем, кто перенес ужасы концлагерей и принудительной работы в Германии.

Такие встречи учат нас быть толерантными, уважать альтернативное мнение, культуру других народов.

Детальное изучение истории концлагерей, поисковая и волонтерская работа очень важна для нас, молодежи. Общение с выжившими узниками концлагерей, ветеранами войны, помогает нам не только глубже знать историю, но и прочувствовать ее настоящую, живую, не книжную.


НІЧИМ НЕ ЗЛАМАТИ НАШ НАРОД
Цапенко Катерина, учениця 7 класу Новомерчицького навчально-виховного комплексу,

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Валківського районного центру

туризму, краєзнавства, екскурсій учнівської молоді

Валківської районної ради Харківської області



Керівник: Корецька Надія Петрівна, учитель історії
В село Баранове фашисти ввірвались в січні 1942 року.

Важко прийшлося жителям села. Німці жорстоко ставилися до селян, а за найменшу провину карали. Неподалік села простягнувся ліс, де перебував невеликий загін партизан під командуванням майора Івана Миколайовича Кулішова. 16 січня 1942 року у Гутянському лісі загін Кулішова з`єднався з партизанським загоном Героя Радянського Союзу Івана Йосиповича Копьонкіна. Важко приходилося партизанам у лісі в жорстокі морози. Місцеві жителі, не думаючи про насідки, як могли допомагали партизанам. Хліб пекли, одежину яку, все потайки передавали до лісу.

19 січня, в день Хрещення, об`єднаний загін підійшов до хутора Наріжнівки, що неподалік Баранова та Нового Мерчика. По дорозі до хутора Наріжного, партизани зустрілися з лісником Мирошниченком Т.С. Довідавшись від нього, що німців у хуторі не має, партизани відпустили лісника, а самі завернули до хат, щоб відігрітися там від лютих морозів. Та маленький хутір (35 хат) не міг вмістити загін із ста бійців і командири наказали перебратися у Війтенки (хутір, що знаходився поряд).

Тим часом лісник Мирошниченко повідомив про появу партизан старості общини Розумовському В.Я., а той – німецькому коменданту. За таку послугу окупаційним властям Мирошниченко одержав від них нагороду – кілька гектарі лісу. Обидва зрадники потім утекли з німцями .

Поки партизани розміщувались в хуторі та виставляли дозори, на залізничну платформу Баранове прибули дрезина з вагоном німецьких солдатів, які тут же вирушили на Війтенки. У цей час староста Розумний привів карателів на хутір Наріжний. Як тільки вороги наблизилися до Війтенок , партизани вдарили по них шквальним кулеметним вогнем. Колона фашистів залягла в снігу і відкрила вогонь у відповідь. В цей час з хутора Наріжного по партизанському сліду, витягнувшись у ланцюг на Війтенки рухалась друга колона карателів. Нищівний вогонь партизанських кулеметів та автоматів примусив цю колону залягти в снігу, та мороз не давав довго влежати в снігових скопах. І німці раз у раз піднімалися в атаки, засіваючи поле своїми трупами. Партизани вели вогонь з хат Тетяни Яківни Войтенко , а також Андрія Пилиповича Россохи. Ось німці з`явилися на подвір`ї Тетяни Яківни і через сарай відкрили вогонь по партизанському кулемету, що строчив з вікна. Ворожа куля влучила в партизана, і кулемет замовк… Партизани теж повели вогонь через сарай. Тепер туго стало німцям. Тож вони підпалили хлів і під прикриттям диму відійшли. На подвір`ї Андрія Пилиповича , куди просочилися німці , одного з них партизани взяли в полон.

Наближалися до хутора й німці, що йшли від лісу. Зачервонів від ворожої крові сніг, зачорніли трупи вбитих. Аж тут пролунав голос жінки:

-Нас оточують!!

Німці почали наступ з яру, що тягнеться від лісу в саме серце хутора. Партизани подалися до околиці лісу і взяли фашистів під перехресний вогонь з обох боків. Там було взято в полон ще одного карателя.

Втративши близько 50 солдат убитими та пораненими, німці відійшли на хутір Наріжний, де, за розповідями очевидців , вскакували в хати і мерщій знімали чоботи з обморожених ніг.

У загонах І.М. Кулішова та І.И.Копьонкіна було вбито по одному бійцю та двох поранено. Під покровом ночі загони залишили Війтенки. Сил протистояти німцям не було, та й боєзапасів було замало.

Вранці 20 січня німці зайшли в хутір і вчинили розправу над його мешканцями. Людей (понад 30 чоловік) зігнали в порожню хату Андрія Пилиповича і почали закривати ставні. Чувся крик «За приют партизан капут, підпалим!» У цей час під`їхала легкова автомашина з німецьким комендантом, який наказав перевезти людей на колгоспний двір. Туди зігнали й жінок з хутора. Комендант декого допитував. Дідусь Павло Григорович, який володів німецькою мовою ще з часів війни 1914 року, вступив у розмову з офіцером . Комендант відпустив дідуся і звернувся до старости села Войтенка П.З., сини якого теж були заарештовані : «Партизани?»

-За інших не знаю, а за своїх ручаюсь, що не партизани,- заявив староста . Його синів теж відпустили.

Останніх заарештованих вишикували в шеренгу біля конюшні, поставили на коліна і два німця пострілами в потилицю почали розстрілювали їх. Напроти стояли жінки і діти. Одна з матерів сховала під поли свого 16-річного сина Андрія. А біля нього зі своїми рідними стояла його ровесниця Наташа. Злякавшись , вона крикнула Андрію:

-Тікаймо! Нас теж розстріляють.

Першою побігла до свого двору Наташа, за нею – Андрій. Та постріл наздогнав Андрія і він упав поранений на засніжений город. Каратель підійшов до нього і, мов мисливець дичину, дострелив хлопця.

У той день було забито 25 мешканців хутора Війтенки , одного жителя Старого Мерчика та двох партизанів, що були поранені в бою.

Так німці покарали місцевих жителів за допомогу партизанам.

Вже після закінчення війни в селі Війтенки спорудили Братську могилу жертвам фашизму, як пам҆ять про те, що жителі в роки війни не задумувались над своїм життям, а допомагали один одному вижити в жорстокі часи німецької окупації.

Не змогли своєю жорстокістю зламати український народ німці. Жителі маленького хутірка Війтенки, показали свою непохитність перед могутньою Німеччиною. Вони з честю відстоювали свою батьківщину – Україну.
Збережемо пам’ять про подвиг!
Чаговець Дмитро, Суріна Ірина, Петрова Наталя, учні 11 класу

Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Чаговець Світлана Вікторівна, педагог – організатор,

учитель російської мови та світової літератури, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії
Минають роки, десятиріччя, віки, але ніколи не змовкне слава тих незабутніх днів. Мільйони життів віддали захисники Вітчизни за свою рідну землю, свій рідний край. Ми завжди пам’ятаємо про них, про їхній подвиг, з ними повязані наші щоденні турботи, наша історія, наші традиції. Вони дали нам, своїм нащадкам, можливість жити під мирним небом. Немає більшої цінності, ніж радість життя на вільній землі. Молоде покоління завжди буде пам’ятати героїчне трагічне минуле для розуміння сучасності і вибору майбутнього для нашої рідної України.

Учні Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 свято бережуть пам’ять про тих, хто приніс в жертву власне життя задля здобуття миру на рідній землі. Нашим обов’язком є вшанування вічного подвигу захисників Вітчизни. Сьогодні, як ніколи, ми повинні доторкнутися серцем і душею до землі могил воїнів, які загинули в боях, бути патріотами своєї держави, відчувати свою приналежність до рідного краю, його минулого.

Волонтери нашого закладу ведуть пошукову роботу, зібрано змістовний матеріал про жителів селища, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. Серед них – і наш земляк, Герой Радянського Союзу Борис Демидович Шевченко. Зібраний матеріал зберігається в шкільному музеї бойової слави. З нагоди 110- річниці від дня народження героя та святкування 70 – річчя Великої Перемоги в музеї бойової слави відкрито експозицію «Місце подвигу є завжди». Активом музею складеноно графік екскурсій для учнів школи та жителів селища.

Народився Борис Демидович Шевченко 29 вересня 1904 року в нашому селищі Андріївка в бідній багатодітній родині. Навчався в церковно-приходській школі.

Початок війни застав Бориса Демидовича Шевченка в Москві. У цей час він складав останній випускний іспит у Військовій академії імені Фрунзе, де навчався заочно.

Тернистим був шлях від сільської школи до академії, від червоноармійця до начальника штабу з'єднання, але Борис Демидович ішов цим нелегким шляхом, ніколи не відступаючи перед труднощами.

У родині Бориса, де росло тринадцять дітей, усі починали трудитися з малих років, і він ще школярем, у вільний від занять час, працював у полі, пас худобу, ходив на поденщину до куркулів. І як би не доводилося важко, навчання не припиняв. Уже будучи токарем харківського заводу «Світло шахтаря», Борис Шевченко закінчив без відриву від виробництва семирічну школу й вступив до технікуму. Із заводом «Світло шахтаря» пов'язана комсомольська юність Бориса Шевченка. Тут він був обраний секретарем комсомольської організації підприємства, став ударником-стахановцем, звідси пішов на військову службу.

За дев'ять передвоєнних років Борис Демидович пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу полку. Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни підполковник Б. Д. Шевченко прямо зі стін академії був направлений у діючу армію. Боровся з фашистськими загарбниками на Південно-Західному фронті, відбиваючи атаки гітлерівців, що рвалися до Києва. То були важкі дні. Але Борис Демидович зберігав глибоку віру в перемогу над ворогом. Він воював на Волзі й на Курській дузі, громив ворога під Білгородом, брав участь у звільненні міста Харкова.

Особливо яскраво проявилися командирська майстерність і вольові якості полковника Б. Д. Шевченка під час боїв за Дніпро. Він уміло організував вихід частин до ріки й майстерно керував ними при форсуванні Дніпра. У ніч на 28 вересня 1943 року передові підрозділи 68-ї гвардійської стрілецької дивізії подолали водний рубіж у районі Києва. Ранком, коли гвардійці відбивали контратаки гітлерівців, у бойових рядах перебував і начальник штабу дивізії Б. Д. Шевченко. Він надихав воїнів своєю мужністю й витримкою. І бійці непохитно втримували захоплений плацдарм, забезпечуючи переправу всіх інших підрозділів. За виявлену відвагу й військову майстерність при форсуванні Дніпра командуючий військами Воронезького фронту генерал армії Н. Ватутін представив полковника Б.Д. Шевченка до звання Героя Радянського Союзу. Цей вищий ступінь відзнаки був присвоєний йому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року.

Борис Демидович з однополчанами пройшов майже всю Україну, звільняючи її міста й села від фашистських загарбників. У жорстоких боях під Вінницею в районі села Липовець 29 січня 1944 року він був смертельно поранений. На могилі бойового начальника штабу гвардійці заприсяглися помститися ворогу, очистити рідну землю від гітлерівських загарбників. У листі дружині й донькам Б. Д. Шевченка вони писали: «Дорогі Катерина Іванівна, Валентина й Ірина! Гірку звістку посилаємо ми Вам. Цими днями в боях з німецькими загарбниками загинув смертю хоробрих Ваш чоловік і батько, наш улюблений друг і товариш, бойовий командир. Разом з Вами гвардійський колектив нашої частини глибоко сумує із приводу смерті Бориса Демидовича».

Ім'я полковника Бориса Демидовича Шевченка пам’ятають і ветерани гвардійської стрілецької дивізії, у рядах якої він воював, і його земляки, і трудівники заводу «Світло шахтаря», де він пройшов трудове загартування.

І ми завжди будемо пам’ятати про величний подвиг нашого земляка. Адже виховання молоді на прикладах героїчних досягнень попередників є запорукою збереження морально – духовних цінностей, виховання самодостатнього та інтелектуально розвиненого покоління. Саме пам’ять та шана справжніх героїв – визволителів рідного краю не тільки підвищує патріотичний дух сьогодення, а й надає змогу в черговий раз визначитись кожному з нас у власних пріорітетах, прикласти всіх зусиль, щоб бути гідними перемоги наших дідів та прадідів і в разі потреби стати на захист рідної землі.



Оборона Києва у 1941 році
Чалов Роман, учень 9 класу Харківської приватної

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів «Лєствіца»

Харківської області, гуртківець Школи мистецтв Харківської міської ради

Керівник: Мясникова Анастасія Сергіївна, керівник гуртка Школи мистецтв


Актуальність теми. У липні 1941 року на величезних просторах України від Полісся до Чорного моря розгорнулася грандіозна битва, що ввійшла в історію Великої Вітчизняної війни як Київська стратегічна оборонна операція. Більш двох з половиною місяців не припинялися кровопролитні бої, що поглинули сотні людських життів [1, С. 56]. Палали села, у купи каменів і металу перетворювалися міста, валилися перекинуті через дніпровські кручі мости. Битва за Київ увійшла в історію війни проти фашизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Дослідження цієї події є актуальним через значимість для подальшого розвитку України та всієї Європи їі наслідків, що виявили можливість протидії гітлерівський армії, яка до цього часу вважалась непереможною.

Об’єктом дослідження виступають передумова, хід та результати оборони міста Києва у 1941 році.

Предметом дослідження є бойова діяльність радянської армії, ополченців і бійців-винищувачів під час оборонних боїв за місто Київ у липні-вересні 1941 р.

Мета роботи – на основі комплексного аналізу, узагальнення і критичного переосмислення доступних опублікованих та архівних матеріалів проаналізувати передумови, хід, результати оборони Києва у 1941 році, а також процес формування загонів народного ополчення і винищувальних батальйонів, бойову діяльність ополченських і винищувальних частин під час оборони міста Києва у 1941 році.

У відповідності до мети дослідження завданнями є: по-перше визначити передумови наступу на Київ у 1941; по-друге охарактеризувати початок оборони Києва у 1941 році; по-третє висвітлити хід оборони Києва у 1941 році;

Розкрити тактику «спаленої землі», що використовувалася при обороні Києва у 1941 році; визначити результати та наслідки оборони Києва у 1941році; охарактеризувати організацію народного ополчення і винищувальних батальйонів у місті Києві; встановити внесок народного ополчення в оборону Києва; проаналізувати участь винищувальних батальйонів в обороні Киева.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Києва і Київської області.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з червня по вересень 1941 року.

Особистий внесок у розв’язання даної проблеми – в роботі використано велику кількість документального матеріалу, який розкриває: передумови наступу на Київ; початок оборони; хід оборони; тактику; результати та наслідки; діяльність народного ополчення.

Дослідивши найбільш важливі аспекти оборони Києва у 1941 році, згідно з поставленими метою та завданнями, можна зробити наступні висновки.

По-перше, до середини липня 1941, опанувавши Смоленськом, німецьке командування прийняло стратегічне рішення про подальший розвиток операції по захопленню території СРСР. Найважливішою задачею гітлерівської армії у наступі на Києв було концентричним наступом на захід від Дніпра знищити 12 і 6 радянські армії, не допускаючи їхнього відходу за ріку [3, С. 15].

По-друге, радянське командування вжило термінових заходів для усунення погрози, що нависла над столицею України: були посилені війська Київського укріпленого району; активізувала дії 5-я армія, що наносила удари з півночі у фланг 6 німецької армії й 1 танковій групі; почався наступ 26-й армії Південно-Західного фронту проти цієї ж танкової групи з півдня. У результаті до середини липня серйозна спроба супротивника використовувати розрив між 5 і 6 арміями Південно-Західного фронту для захоплення Києва з ходу була зірвана. 11 липня війська Київського укріпленого району зупинили передові частини мотопіхоти й танків 3-го корпуса супротивника на річці Ірпінь. Оборона Києва тривала 71 день. Війська Київського укріпленого району й створена в серпні на їхній базі 37 армія, а також 5 й 26 армії, авіація фронту, Пінська військова флотилія непохитно боролися на підступах до столиці України [5, С. 219]. Разом із частинами Радянської Армії її відстоювали прикордонні полки по охороні тилу й народних ополченців. Всі спроби ворога прорватися на лівий берег Дніпра в районі Києва як у липні, так і в серпні були зірвані. Тут, на напрямку головного удару групи армій «Південь», була скована найпотужніша 6 німецька армія, що мала у своєму складі в липні 16, а в серпні 21 дивізію.

По-третє, В наказі ГКО від 10 липня 1941 р. за підписом Сталіна проголошувалась тактика «спаленої землі». Пожежі й вибухи почалися з самого моменту захоплення Києва нацистами — 19 вересня 1941 р. і 24 вересня почали вибухати будівлі на Хрещатику. Спроби німців загасити пожежі в центрі Києва не дали результатів, і, щоб локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будівлі на сусідніх із Хрещатиком вулицях. Усього від радянських і німецьких мін було знищено парний бік Хрещатика — від Інститутської вулиці до Бесарабки, вулиця Інститутська — до Ольгинської, вся Ольгинська, Миколаївська (тепер — архітектора Городецького), Мерінговська (зараз вул. Заньковецької), половина Лютеранської (до Банківської), Прорізна [4, С. 12].

По-четверте, число втрат Червоної Армії в 1941 році становить понад 7 мільйонів чоловік, з них близько 6 мільйонів слід віднести до категорії безповоротних. Стратегічними наслідками оборонних дій Києва у 1941 році були: поразка Південно-Західного фронту відкрила супротивникові дорогу на Східну Україну, у Приазов'я і Донбас; відволікання 2-й танкової групи вермахту з центрального напрямку на південь сповільнило просування групи армій "Центр" і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви.

По-п’яте, при формуванні народного ополчення і винищувальних батальйонів виник ряд труднощів, які так і не вдалось вирішити. Тим не менше, незважаючи на всі недоліки, загони народного ополчення і винищувальні батальйони були сформовані в короткий термін і приступили до виконання своїх обов’язків відповідно до свого призначення [2, С. 259].

По-шосте, попри всі недоліки і відсутність військового і бойового досвіду, ополченці надали суттєву допомогу регулярним військам на найвідповідальніших ділянках оборони, ціною власного життя захищаючи місто. Їх бойова непідготовленість компенсувалась їхньою готовністю віддати власне життя.

По-сьоме, винищувальні батальйони, створені спочатку для охорони тилу, під час оборонних боїв перестали виконувати своє пряме призначення і разом із загонами народного ополчення стали додатковою бойовою силою в боротьбі проти німецьких військ. Разом вони до останнього захищали місто, навіть тоді, коли у Київ увійшли німецькі війська.

Список використаних джерел та літератури:



  1. Віктор Король. Трагедія 1941-го року // Воєнна історія. – 2002. - № 3-4. – С. 56

  2. Герасименко Л.С. Комплектування ополченських формувань у м. Києві // Український історичний збірник. Вип. 5. – К., 2003. – С. 254-263.

  3. Герасименко Л.С. Народне ополчення та винищувальні батальйони в обороні міста Києва (1941 р.). – Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. – Київ, 2006. – С. 15

  4. Герасименко Л.С. Народні ополченці Києва під час першої спроби німців прорватись у місто (липень 1941 р.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. – № 71-72. – К., 2004. – С. 1-16.

  5. Герасименко Л.С. Організація винищувальних батальйонів у м. Києві (червень-липень 1941 р.) // Сторінки воєнної історії України. Вип. 8. – Частина 1. – К., 2004. – С. 216-223



АЛЕЯ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ВОВЧАНЩИНИ
Череда Артем, Воротня Анна, Сидоркін Михайло, Бреус Андрій,

вихованці гуртка «Юні музеєзнавці» Комунальної установи

«Вовчанський будинок дитячої та юнацької творчості»

Вовчанської районної ради Харківської області

Керівник: Ковальова Г.О.
Минулого не повернути, але пам'ять про буремні роки залишається в нашому серці. Минули десятиліття від того часу, як стихли бої Великої Вітчизняної війни на нашій землі. Це була найстрашніша, найкривавіша війна століття. Скільки людей загинуло на фронтах, мабуть, ніколи не підрахувати…

Вовчанський район в роки Великої Вітчизняної війни був ареною битви. 21 воїн Червоної армії за звільнення вовчанської землі одержав високі нагороди Героя Радянського Союзу, а сама Вовчанщина дала світу 17 героїв Радянського Союзу. До 90-річчя Вовчанського району в міському парку було відкрито Алею Героїв Радянського Союзу. Ми відвідали Алею Героїв, ознайомились з біографіями тих, чиї бюсти встановлено в міському парку.

Ось ці герої:

Бєзмєнов Василь Іванович, уродженець с. Бочкове – учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 року. Загинув в бою 4 січня 1943 р.

Голоско Онисим Михайлович – житель с. Варварівка – нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного прапора, орденом Суворова ІІ ступеня, орденом Кутузова ІІ ступеня, Болгарським орденом Олександра Святого ІІІ ступеню, медалями.

Кравченко Олександр Іванович, уродженець селища Білий Колодязь, учасник Великої Вітчизняної війни з 1942 р. Воював на Воронежському, Південно-Західному, Третьому Українському, Першому Прибалтійському і Третьому Білоруському фронтах.

Коржов Данило Трохимович, житель с. Миколаївка Вовчанського району. За мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Лисенко Федір Костянтинович, уродженець с. Юрченкове, учасник Великої Вітчизняної війни з її першого дня. Загинув у бою 22 лютого 1945 р.

Лапін Роман Нікіфорович, уродженець с. Варварівка Вовчанського району, командир 685 стрілецького полку. Відзначився в боях за місто Данциг, звільняючи його від гітлерівських загарбників.

Лісовий Митрофан Трохимович, уродженець с. Рубіжне Вовчанського району. За успішне форсування Дніпра посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Помазунов Олександр Іванович, уродженець с. Верхній Салтів Вовчанського району. Службу в армії з 1936 року. Брав участь в боях на р. Хал-кін-Гол, воював на Західному, Донському, Північно-Кавказькому, Воронезькому, Степовому, Першому та Другому Українських фронтах.

Погорілов Іван Федорович, уродженець с. І-Радянське Вовчанського району, командир протитанкової гармати 267 гвардійського стрілкового полку, 89 гвардійської Белгородсько-Харківської стрілкової дивізії, 37 армії Степового фронту. За успішне форсування Дніпра в районі села Каліберда Кременчугського району Полтавської області було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Пасько Євдокія Борисівна, уродженка с. Хотімля Вовчанського району, гвардії старший лейтенант, штурман ескадрильї. В Червоній армії з жовтня 1941 року. На її бойовому рахунку 708 бойових авіавилетів, біля 100 тис.кг. бомб, скинутих на укріплення ворога.

Сабельников Федір Сидорович, уродженець с. Караєчне Вовчанського району. Всю Велику Вітчизняну війну був на фронті, двічі поранений. За успішне форсування Дніпра йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Саєнко Василь Тарасович, уродженець с. Перше Шевченкове. За вмілі дії в тилу ворога наказом Верховної ради СРСР від 27 червня 1945 року гвардії лейтенанту Василю Саєнко присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Тарасов Лука Федорович, уродженець с. Зарубінка, яке свого часу входило до складу Вовчанського району, учасник Радянсько-Фінської війни. За успішні дії при прориві ліній Манненгейма командиру вогневого взводу, лейтенанту Луці Тарасову наказом Президії Верховної Ради від 7 квітня 1940 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Токаренко Михайло Кузьмич, уродженець селища Білий Колодязь Вовчанського району. Звання Героя Радянського Союзу штурману 153 гвардійського авіаційного полку 12 гвардійської авіаційної винищувальної дивізії присвоєно за успішне здійснення 323 бойових вилетів.

Чайка Федір Васильович, уродженець с. Чайківка Вовчанського району. За уміле управління боями по розширенню плацдарму на лівому березі Одера і на підступах до Берліну за мужність і відвагу наказом СРСР командиру 995 стрілкової дивізії Першого Білоруського фронту Чайці Федору присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Шип Пантелеймон Семенович, уродженець с. Червоноармійське І Вовчанського району. За успішні дії у складі десантно-морської піхоти, мужність і відвагу, проявлені в боях за визволення м. Миколаєва, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Щербаченко Марія Захарівна, уродженка с. Охрімівка, Вовчанського району. За успішне форсування Дніпра, за винесення з поля бою 112 поранених бійців і офіцерів наказом Президії СРСР присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Швидко збігають роки, приходять у світ нові люди, але не старіє, не зникає пам'ять тих літ. Вона живе у спогадах і в суворому монументі, як свідок грізних років і переможних боїв, пильно дивиться на нас в залах музеїв і зі сторінок книг; її, мужню і величну, надійно оберігає народ, педагоги, передають, як святиню, у спадщину поколінням.

Ми будемо пам’ятати тих, хто боровся за нас, за наше життя. Низький уклін їм за мужність і відвагу.



Дитинство, опалене війною
Члени експедиційного загону «Патріот» Красноградської гімназії «Гранд»

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівники: Соловйова Ольга Олексіївна, учитель історії та економіки,

Оніщенко Світлана Костянтинівна, учитель історії та правознавства


Діти війни… Війна забрала в них отчий дім, материнську ласку, батьківську турботу, безхмарне дитинство і юність, а найголовніше – позбавила права жити. Не можна забути сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду животики, опущені в німому відчаї головки і маленькі рученята, які міцно тримали свою єдину іграшку.

А скільки останків дітей, їхніх іграшок було розкопано після війни на подвір’ях шкіл, чи знайдено в попелі згорілих будинків. Гнів перехоплює подих при згадці про ці страшні звірства фашистів.

Поява цілого покоління, яке народилося з 1927 по 1945 рік,у якого вкрали дитинство. "Діти Великої Великої Вітчизняної війни" - так називають сьогоднішніх 68-87-літних людей, їх виховала війна.

У перші 85 днів війни було мобілізовано 4 450 жителів Красноградського району. « Із років, прожитих мною, найбільш незабутніми стали важкі роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945р.р. Наші батьки, брати та сестри пішли на фронт захищати Вітчизну, а ми, діти, допомагали їм чим могли! »- говорить Марія Михайлівна Касьян, 1934 р.н., урожениця села Попівка Красноградського району.

Згадує Фролова Зінаїда Пантелеймоновна ( 1931 р.н.): «Коли почалася війна, я була ще зовсім малою, але деякі фрагменти й факти мені запам’яталися і вкарбувалися в пам’ять. Пригадую, що про початок війни ми дізналися, коли в полі пололи буряки. В моєї мами була ланка, і я допомагала їй.. Спочатку все було тихо, а коли радянська армія відступала, то німецькі літаки стали бомбити наше та сусіднє село. Було страшно, ми плакали. Через наше село відступали колони червоноармійців. Вони були змучені, але в очах, я це добре пам’ятаю, читалася віра в те, що вони обов’язково повернуться і визволять нас. Потім у село вступили німці, але надовго вони не затримувалися, то відступали, то поверталися. І коли вони відступали, то наші матері добровільно йшли копати окопи. Ми, діти, в цей час замикалися вдома і доглядали за молодшими братиками та сестричками..»

15 жовтня 1941 року , в результаті тривалих оборонних боїв,радянські війська залишили територію Красноградського району, а супротивник продовжував зосереджувати підрозділи 295-ї і 298 –ї піхотних дивізії у селах Берестовенька і Петрівка,почалася німецька окупація...

Після окупації в України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн , економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

Так, фашисти вирішили вивозити до Німеччини нашу молодь, серед них було багато дітей. 26 травня 1943р. Чухно Ганну Іванівну примусово забрали до Німеччини в село Лебен,що поблизу міста Шаген. Жульєва Ганна Анисипівна у 1942 році коли німці захопили їхнє село, вона разом з іншою молоддю була відправлена до Німеччини. Там вона працювала на заводі де виготовляли міни. У 1943 році під час роботи на станку, Ганни Анисипівни відрізало пальці. Визволили її з німецької неволі радянські солдати у травні 1945 року. Самойленко Уляна Степанівна 1927 року народження згадує: «Після захоплення міста,німці поселялись в хатах та примушували нас віддавати їм їжу погрожуючи розстрілом,оббирали до останньої нитки. Молодь почали вивозити в Німеччину, необминуло це і мене.». Голян Віра Миколаївна 1931 р.н., мешкає в селі Вознесенске Красноградського району в свої 10 років під час окупації німецькими військами сховала на горищі партизана, таким чином врятувала йому життя. А ось що розповіла колишня вчителька ЗОШ № 1 Надія Миколаївна Лінська: «В 1941-1943 роках я навчалася в Краснограді в 3-му і 4-му класах, бо до війни встигла закінчити тільки 2 класи. Вчителькою моєю була Гороєцька Лідія Яківна. Навчальний день вона завжди починала з обговорення подій дня. Так, ми обговорювали, що чути з Москви, хто знайшов радянську листівку і інші події, інколи Лідія Яківна радила нам допомогти військовополоненим, яких ми бачили, йдучи до школи. На дітей фашисти особливої уваги не звертали, і ми легко передавали нашим військовополоненим варену картоплю, буряки, макуху, папір для куріння, тютюн». Після визволення міста Краснограда, в грудні 1943 року була створена комісія для розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників на території району. Головою комісії був перший секретар РК КПУ Г. М. Дедков, його заступником голова райвиконкому М. Ф. Гаврюшенко, членом комісії священик Благовіщенського храму Лавр. 22 лютого 1944 року комісія закінчила роботу по розслідуванню і підписала акт. Комісія встановила, що з 20 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року німецькі фашисти убили 784 жителів району, крім того 151 військовополонених, хворих і поранених радянських бійців Червоної Армії, вивезено в німецьке рабство 1037 чол., з них 649 жінок (в тому числі дівчат до 18 років- 75), хлопців віком до 18 років - 67. За період окупації Красноградського району ворогом знищено господарство 82 колгоспів і радгоспів, промислові підприємства, спалено 1992 подвір'я колгоспників, робітників і службовців. Збитки, нанесені окупантами трудящим району у грошовому вираженні, по тодішньому курсу становили 25 мільйонів 320 тисяч карбованців.

Некрасов Анатолій Іванович народився 14 липня 1942 року, батько тільки повернувся з служби в рядах Червоної Армії тут почалася війна і його забирають на фронт. «Нас у мами залишилося троє хлопців, я був самий менший. Топили у хаті соломою, яку ми з братами носили з поля,обробляли город так й виживали.В школу ходили по черзі, одягаючи одяг бо була страшна бідність»,- згадує Анатолій Іванович Плужник Галина Петрівна народилась 6 лютого 1942 року в с.Петрівка Красноградського району . «Батька забрали на війну я та старша сестра жили з мамою. І ось в 1944 році прийшла страшна звістка про загибель батька. Мама дуже захворіла та в 1947 році померла. Мене з сестрою забрали до дитячого будинку.Старшу сестричку удочерили,а мене забрали дідусь з бабусею.Я допомагала по господарству,на городі,носила дрова з лісу на зиму. Прагнула працювати невідставаючи від старших хлопців та дівчат, намагалася брати побільше дров,але вони падали,кололи руки, шкарябали обличчя...» Маслова Марія Іванівна народилась 6 серпня 1943 року у самому розпалі війни.Батько воював на фронті. Коли Марії Іванівни було півроку тата вбили. «Пам`ятью мені від батька залишився тільки лист з фронту, який я зберігаю і час від часу його прочитую, щоб якось полегшити душевні страждання та сердечну тугу»,- говорить наша співрозмовниця. Марія Іванівна тремтячими руками дістає пожовклий від часу лист і зачитує: «Добрый день, дорогое мое семейство! Как вы поживаете ?... Аня береги там дочу пусть живет, растет, может непридвидится видить. 17 числа этого месяца идем в бой ... Вы мне часто снитесь..». Зростала з мамою та бабусею. «Все виглядали та очікували батька, може вижив,може повернеться... Мама ходила на роботу в колгосп, а я була з бабусею, допомогала по господарству та городі.Хотілося цукерок,печива а не було можливості купити,була страшна злидота...Відбудовували колгоспи,грошей майже не платили. Пам`ятаю їли масліни,калачики,кору дерев. Пішла до школи .Укого був батько одягалися добре, а я гірше всіх,тому що у мами не було грошей», - з болем на серці та сльозами на очах згадує Марія Іванівна. Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати. Адже їхні батьки або воювали, або трудилися з ранку до вечора. Або батьків вже не було ...

..Діти війни – самі мужні діти …Діти, які відчули війну на смак. Ми мріємо, щоб подібних страждань для дітей більше ніколи не повторювалося. І дуже віримо у світле, мирне майбутнє. І тому низький уклін усім тим, хто пережив ці роки і спасибі усім тим, хто боровся наше майбутнє. Все, що ми можемо зробити для них – це підтримка, любов і повага – те, чого так не вистачало цим людям в дитинстві. Діти війни заслужили гідну старість і турботу держави! Дякуємо вам , дорогі наші, за щасливе дитинство. Ми Вас пам’ятаємо і ніколи не забудемо.


Подвиг і трагедія села Добренька
Члени гуртка «Історичне краєзнавство»

Красноградського районного Центру дитячої та юнацької творчості

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

на базі Добренського навчально-виховного комплексу

Керівник: Щербак О.О.
29 січня 1943 року почалася операція військ Південно-Західного фронту (командуючий генерал М.Ф. Ватутін) під кодовою назвою «Стрибок». На 18 лютого противник створив ударне угрупування у складі 2-х танкових дивізій корпусу СС в районі на північний захід від Краснограда.

Командування Південно-Західного фронту не зуміло своєчасно розгадати плани ворога. Було не правильно оцінено пересування танкового корпусу СС з Харкова в напрямі Краснограда, вважаючи, що противник намагається вивести свої війська за Дніпро.

Ставка Верховного Головнокомандуючого санкціонувала подальший наступ військ Південно-Західного фронту. Командуючий фронту генерал Ватутін дістав вказівку силами 6-ї армії зайняти Красноград, Синельникове, Запоріжжя з метою перешкодити відходові військ противника на західний берег Дніпра.

Наступ на Красноград розпочався о 2 годині ночі 19 лютого силами 172-ї стрілецької дивізії.

Дата 19 лютого згадується в усіх без винятку публікаціях про ІІ світову війну. Про неї повідомляють як радянські історики війни, так і німецькі джерела, зокрема фельдмаршал Манштейн у мемуарах «Втрачені перемоги». На всіх картах бойових дій лютого – березня 1943 року стоїть дата 19 лютого.

Цей день був переломним у битві за Харків та в операції «Стрибок». Він увібрав у себе скільки бойових дій, яких вистачило б не на один тиждень Великої Вітчизняної війни. Як було зазначено вище о 2 годині ночі почався наступ радянських військ з метою оволодіти Красноградом. А о 5 годині ранку починається контрнаступ німецьких військ з Краснограда в південному напрямку на Перещепино – Новомосковськ. Не зважаючи на активні контратаки радянських військ наступ для гітлерівців розвивався успішно. Посилений 56 танками полк «Deutschland» перейшов у наступ. Першим населеним пунктом на його шляху було село Добренька. Протягом усього дня гітлерівці силами піхоти й танків атакували бойові ряди 333-го стрілкового полку 6-ї червонопрапорної стрілкової дивізії 4-ї армії, який захищав село. Зайнявши ключові висоти над селом фашисти з танків і гармат почали шалений обстріл радянських позицій. В цей день в селі полягли десятки відважних бійців полку, які фактично опинилися в оточенні. За 10 днів безперервних запеклих боїв під Красноградом, з 19 по 28 лютого 1943 року, ворог зазнав значних втрат. Лише війська 6-ї армії знищили більше 5 000 німецьких солдат і офіцерів, 30 танків, 127 польових гармат, 1200 автомашин. Значними були і втрати Червоної армії. Лише в Добренці за далеко неповними даними загинули більше 100 радянських воїнів. З 18 по 20 лютого село 4 рази переходило з рук в руки. Про жорстокість боїв в селі свідчить велика кількість осколків снарядів та гільз патронів, які і сьогодні через 70 років можна знайти на благодатній добренській землі.



1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка