Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка3/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

ПОКЛИКАННЯ СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ
Баранченко Аліна, учениця 11 класу Чугуївської спеціалізованої школи

І-ІІІ ступенів № 8 з поглибленим вивченням іноземних мов

Чугуївської міської ради Харківської області

Керівник: Кривенко Т.В., педагог - організатор, класний керівник 11 класу


Моя розповідь про людину, яка пройшла складне, важке, голодне, холодне життя, про Мальовану Діну Іванівну.

Гортаючи фото знімки в сімейному альбомі Діни Іванівни, я натикаюсь на фото датоване 1939 роком. І ось, що розповіла мені Діна Іванівна.

«Цей знімок у нашій родині зберігається, як реліквія з 1939 року. Він зроблений моїм дядьком Іваном перед тим, як його забрали на фінську війну. На ньому я зі своєю бабусею Устинією Олексіївною Мироненко 1888 року народження, у якої було троє дітей: двоє синів Петро та Іван – це мої дядьки і донька Оксана – моя мама. Минав час і розлетілись бабусині діти, як пташенята з гнізда, хто куди. Позаводились сім’ями, понароджували дітей, моїх сестер – Зіночку і Людмилку. А 3 червня 1936 року з’явилась на світ і я.

В своєму дитинстві, я пережила страшне лихоліття – війну. Вона залишила в моєму серці, біль, страждання, смуток. Все пережили і голод, і холод, розруху, кровопролиття і смерть своїх рідних. Ніхто з батьків моїх однокласників не повернувся живим. У 1943 – му й ми одержали «похоронку», в якій писалось: «Іван Єгорович Кулаков загинув смертю хоробрих у боях на Орловсько – Курській дузі. Вічна йому слава!» Як розповідали очевидці, бої там були такі жорстокі, що горіла кругом земля і плавився метал.

У 1944 році я пішла до школи. З шинелі бабуся пошила мені пальто, а з рушника – сумку для школи. Ні книг, ні зошитів тоді не було. Писали саморобним чорнилом на шматках газет, шпалерах, якими обклеювали люди стіни в хатах. А більшість уроків просто запам’ятовували. Та слід сказати, що перша вчителька Валентина Пилипівна Пивоварова, яку ми дуже любили, дала нам таку силу волі і такі міцні знання, що залишились вони у пам’яті на все життя.

Учились тільки на «відмінно». І не одна я, а й Коля Токар, Вітя Финота, Боря Шевченко, Володя Левченко та інші, бо всі ми умовно дали клятву своїм батькам- фронтовикам так же гідно вчитись, як вони захищають рідну землю від фашистської навали.

Та настала довгоочікувана Перемога! Незважаючи на засушливий 1946-й і голодний 1947-й роки країна почала відбудовуватись. Люди тішили себе тим, що скоро налагодиться життя, мир опанує усім світом. Школу нашу з хати перенесли до будівлі машино- тракторної станції (МТС). І хоча ходити туди з райцентру було далеко, транспорту ніякого не було, та ми знали, що ці труднощі тимчасові. І тому ніхто з дітей не скаржився. Незабаром поряд з міським парком і центральною бібліотекою виросла нова середня школа, яку я й закінчила в 1954 році.

Після закінчення школи поїхала поступати до Донецького педагогічного інституту, але не судилося туди потрапити. І я вирішила піти працювати. Так у січні 1955 року у моїй трудовій книжці з’явився запис: «Прийнята на посаду інструктора – методиста районного Будинку культури».

І тут спало на думку спробувати поступити до інституту культури уже не десь, а в Харкові. І з першої спроби, на радість, усе вийшло. Проректор Віктор Іванович Малина, доброї душі людина, дізнавшись, що я співаю, танцюю, граю на гітарі по нотах, беру участь у художній самодіяльності, виступаю на концертах у РБК і в сільських клубах, дозволив мені відвідувати лекції клубної і бібліотечної роботи. Заочно навчалась, працювала і була рада і вдячна долі, що все йде успішно.

Минали трудові будні і одного разу я спробувала свої сили на газетному поприщі. Перші інформації, замітки, замальовки і, як результат, у моїй трудовій книжці з’явився новий запис «Літературний працівник». Крім творчої роботи, (у кожному номері на четвертій сторінці моєю була ціла колонка інформації з культурного та шкільного життя, про введення до ладу нових об’єктів, про медицину, торгівлю і т. ін.). Я займалась друкуванням на машинці, приймала з Києва та Москви матеріали ТАРС і РАТАУ з міжнародного життя і навіть займалась вичиткою сторінок, тобто вела контроль за роботою російських та українських коректорів.

Набуваю нових обовязків мене призначають кореспондентом Вовчанської газети «Вперед» по Великобурлуцькому району. А десь через рік запрошують до Чугуєва. Тут почалося нове, бурхливе, цікаве життя в газеті «Красная звезда». Мені довелося багато навчитися у моїх колег, я завжди з повагою ставилась до ветеранів нашої нелегкої роботи. Усі вони уміли «горіти» на роботі. А запалювала творчий колектив на плідну працю, як завжди Марія Данилова. Справа в тому, що «Красная звезда» дублювалась українською, бо виходила вона на п’ять районів області:, Чугуївський, Харківський, Зміївський, Печеніжський і Шевченківський, і мала велику потребу в якісному перекладі. А виконувати цю роботу міг тільки грамотний газетяр. От і зупинилось обласне керівництво прямо на моєму прізвищі. Першим помічником були тлумачні словники та довідники, за допомогою яких я мала можливість вписати у зміст кожного слова, старанно підходити до побудови складних речень і оборотів.

З часом набувався досвід і професійна майстерність перекладача. До того ж, громадкість Чугуєва обрала мене депутатом міської ради, а колектив газетярів і поліграфістів довірили очолити первинну партійну і журналістську організації. Навантаження було неймовірне, та в молоді роки де й бралася сила, кипуча енергія і наснага! Планувалась партійна і журналістська робота. Проводились зустрічі з ветерана війни, практикувались круглі столи з партійно- профспілковим активом району з керівниками промислових, будівельних і сільськогосподарських підприємств, депутатами.

В молодому трудовому колективі газетярів, я першою вступила до спілки журналістів . Згодом літописці Харківщини обрали мене делегатом V з’їзду журналістів України, який до речі, проходив у стінах Верховної Ради. Це була велика честь виступати з тієї трибуни.

Уже на вершині журналістської зрілості, я часто думала, що ще встигну зробити немало добрих справ, порадувати читачів новими публікаціям. Та настав час, коли творча стежка члена спілки журналістів України досягла межі. І довелося, не за своїм бажанням, залишити улюблену роботу, хоч ще двадцять років у снах я писала, вичитувала оригінали своїх колег, мостувала газетні шпальти і підписувала їх «у світ». Щастя моє, що люди, які добре знали про мій професійний досвід, про уміння володіти словом, не дали «погаснути» «живому» вогнику і запропонували роботу і бібліотеці, бо ж, крім журналістської, я ще мала й бібліотечну освіту.

Мій трудовий шлях довгий: тридцять три роки свого життя віддано праці на журналістській ниві, понад два дисятиліття – на ниві культури і освіти. Маю багато грамот від керівництва редакції, міської ради та відділу преси при виконкомі.

Ось таку історію свого життя повідала мені Діна Іванівна. Почувши її розповідь, я наче сама пережила її життя. Яке воно незвичайне: важкі дитячі роки голод, холод, війна, яке цікаве було подальше життя. Про її долю можна писати книжки. Переживши такі лихі часи, народ піднявся. Народилось нове покоління дітей. Скільки було збудовано нових будівль, створено нових місць відпочинку в місті. Я навіть не підозрювала, що це створено моїми ровесниками, що люди створювали все самі, а саме головне що вони хотіли жити краще ніж їхні батьки- , а саме головне - в мирі.



Будемо гідні пам’яті Героя, ім’я якого носить наша школа…
Барбіна Юлія, учениця 11 класу Довжанського навчально-виховного комплексу

імені Героя Радянського Союзу П.Г.Стрижака

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Барбіна ОленаВасилівна, , керівник музею Довжанського НВК


Час віддаляє нас від подій Великої Вітчизняної війни. Свята пам'ять про неї залишається як високий зразок мужності, сили духу, самопожертви, тяжкої праці і водночас – вічної скорботи за тими, хто віддає життя за свободу Вітчизни.

Дуже важливо, щоб трагічні та величні подвиги запеклої боротьби з фашизмом не канули в забуття, не були стерті часом. Ніхто не забутий і ніщо не забуто! Це не тільки гасло, але й керівництво до дії кожного, хто вважає себе справжнім патріотом держави.

Тому я хочу розповісти про славний бойовий шлях і про подвиг свого двоюрідного діда-Героя Радянського Союзу Павла Григоровича Стрижака.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Стрижак з грудня 1941року воював на Західному, Брянському, Білоруському й Першому Українському фронтах. Член ВКП(б) з 1943 року. Під Орлом тільки в одному бою батарея Стрижака знищила 3 танки, дві самохідні установки й сотні живої сили ворога.

Воїни визволяли Україну від підлого ворога. Батарея Стрижака з боями пройшла до західної частини української землі. Та фашисти не хотіли відступати без бою. У березні 1944 року важкі бої йшли за визволення Рівненської області Червоноармійського району (нині Радзивилівський район) Командир батареї з 13го гвардійського артилерійського полку (121 гвардійська Гомельська стрілецька дивізія, 13 армія, Перший Український фронт) гвардії капітан Павло Стрижак до останньої хвилини свого юного життя боровся з нечестю. 28 березня 1944 року під містом Броди батарея Стрижака відбила контратаку 2х батальйонів піхоти й 18 танків противника.

Будучи важко поранений Стрижак не залишив поста й першим залпами підбив головний танк ворога. Наступними підбив ще три танки.

Однополчанин пригадував: «Чотири батареї проти двох десятків танків. Ворог заходив з флангів. Довелося командирові швидко вирішувати, що далі робити. Тільки показалися перші танки, командир закричав: «Батарея! По танках…Бронейними…

Стрижак стояв біля гармат не відриваючись від бінокля. Він розумів, що почнеться найстрашніше, бо німці зрозуміли, де знаходяться запасні позиції.

Танки йшли на батарею. Була підбита одна гармата. Стрижак кинувся туди. Наводчик загинув, командир розрахунку також. Один лише рядовий Цуваров залишився.

Стрижак разом з пораненим бійцем почав стріляти бронебійними по ворожих танках. І раптом щось рвонуло біля самої гармати. Стрижак упав. Сержанти Забегалов перев’язав рану. Та Стрижак продовжував стріляти і керувати боєм.

Скоро його пальці почали німіти, і голос слабішав; Березневий сніг все більше ставав червоним від гарячої крові комбата»

28 березня 1944 року перестало битися серце нашого земляка Павла Григоровича Стрижака.

Указом Верховної Ради СРСР від 23 вересня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками й проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії капітанові Стрижаку Павлу Григоровичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Також, він нагороджений орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної зірки.

Я хочу, щоб був завжди мир між усіма народами, об ніколи не вмирали люди в такому віці, як двоюрідний брат мого діда Володимира.


На полі за селом Бровки. Вересень 1943 року
Бездітко Анна, учениця 8 класу Різуненківського навчально-виховного комплексу

вихованка гуртка юних краєзнавців будинку дитячої та юнацької творчості

Коломацької районної ради Харківської області

Керівник Шинкаренко Олександр Олексійович, учитель фізики


Коли їхати з Коломака на Перекоп за селом Бровки праворуч дороги знаходиться ліс, а за лісом розкинулось безкрайне рівне поле. Біля лісу дорога розгалуджується: одна веде до Валок, а друга до села Перекоп. В сторону Перекопа поле поділено трьома перевалами між якими течуть невеликі струмки. Третій перевал знаходиться на околиці самого села Перекоп. Живописне тут місце. Зеленіють ниви, зріють золоті хліба. Співають пташки. Високо в небі кружляють соколи.

Та не тільки красою відоме це поле. В вересні 1943 року тут ішли жорстокі бої. Рясно полита кров’ю радянських воїнів ця земля. Тут лише випадково не загинув командуючий Степовим фронтом маршал Радянського Союзу Конєв та командуючий 53 арміїї генерал-полковник Манагаров. Тут полягли сотні наших бійців різних національностей. Кожного літа вони проростають травами, квітами, буйним колоссям. Це поле нашої бойової слави, мужності, героїзму і доблесті. Поле гіркої пам’яті землі.

23 серпня наші війська визволили Харків. А вже 1-го вересня фронт наблизився до лінії Високопілля-Перекоп. Гітлерівці тут створили міцну оборону з трьох смуг траншей. Перед кожною смугою поставлено протипіхотні та протитанкові міни. Оборона була густо насичена протитанковими засобами. Всі підступи до оборони прострілювалися сильним артилерійським вогнем.

На висоті 194,5 м. за 400 м. від лісу німці облаштували командний пункт 2-го танкового корпусу у складі танкових дивізій “Райх”, “Вікінг”, “Мертва голова”. На ділянку Високопілля-Перекоп стягувалися поспішно і резервні танкові частини.

З 12 по 14 серпня в Харкові був Гітлер, за свідченням німецьких полонених і трофейних документів. Вранці 15 серпня із Харкова Гітлер прибув на командний пункт 2-го танкового корпусу. Він наказав командуючому групи армій “Південь” фельдмаршару Манштейну добре укріпити оборону: Високопілля-Перекоп-Валки і не допустити просування радянських військ на Полтавському напрямку.

Уже на початку вересня на цій ділянці фронту зав’язалися кровопролитні бої. Командування Степового фронту вирішило завдати удару вздовж Коломацького шляху на Полтавському напрямку силами 1-го механізованого корпусу генерала Соломатіна. На військовій раді фронту, на якій був і представник Ставки Верховного Головнокомандування Жуков, заступник командира 1-го мехкорпуса Герой Радянського Союзу (удостоєний) цього звання за проявлену мужність в Іспанії в 1936-1939 роках, генерал Погодін висловився за те, щоб 1-й мехкорпус використати північніше Полтави, де німецька оборона була слабша і 60-та армія генерала Черняховського уже наближалася до Дніпра. Але йо-го пропозицію ніхто не підтримав. Жуков виконував наказ Сталіна, фронтальними ударами скоріше визволити Лівобережну Україну. Конєв сподівався сильним ударом 1-го мехкорпуса уже на другий день наступу вийти до Полтави і оволодіти містом.

Погодін зрозумів, що 1-й мехкорпус (150 танків) посилають на неминучу загибель. Він сам сів у танк і повів корпус у бій. Оборону ворога прорвати не вдалося. Всі танки не досягли навіть третьої лінії оборони противника були підбиті і згоріли. Загинув в танку і генерал Погодін. Поховали його у місті Владимирі. А в селі Перекоп його ім’ям названа восьмирічна школа.

13 вересня 1943 року о 13 годині 1-й мехкорпус атакував позиції ворога. Танки розгорнулися трьома колонами. За боєм спостерігав сам командуючий Степовим фронтом маршал Конєв. Начальник зв’язку 53 армії Степового фронту генерал-майор у відставці Д.Г.Макаренко згадував:”На околиці села Перекоп стояв невеликий цегляний будинок, в якому розмістився спостережний пунк командуючого 53 армією генерал-полковника Манагарова. В розпал боїв сюди прибув командуючий Степовим фронтом Конєв І.С. Вони обговорювали становище, що склалося на ділянці армії. Раптом фашисти почали інтенсивний артилерійський обстріл. Цегляний будиночок, в якому перебували воєначальники захистив їх від неминучої загибелі”

Бій був дуже важкий. Обстановка ускладнювалась тим, що німецькі траншеї знаходилися на зворотних схилах перевалів і не проглядалися з фронту, а гармати били із закритих позицій. До тогож 12 вересня пройшли ливневі дощі і танки не могли швидко рухатися по мокрій землі.

Як тільки танки вийшли на вершину третього перевалу по них ударила важка артилерія. А внизу прямо на відкритому полі стояли три “тигри”. Вони в упор розстрілювали наші танки. Лобову броню “тигрів” наші снаряди не пробивали. Один за одним танки зупинялися і горіли. Багато підривалися на мінах. Танкістів, які вискакували з палаючих машин розстрілювали німецькі автоматники. До другої лінії ворожих траншей прорвалася лише половина корпусу. Через неї пройшли кілька Т-34 і перед третьою лінією були знищені. І тільки один, прорвавшись через третю лінію, направився прямо на командний пункт 2-го німецького танкового корпуса. Це був танк командира танкової роти лейтенанта Чміля, родом з Чернігівщини.

З усього корпусу живим залишився він один. Уже після війни він розповів у своїх спогадах “Остання тридцятьчетвірка.” Із села Перекоп корпус вирушив трьома колонами. На краю села колони розгорнулися в бойові порядки і пішли в атаку. На вершині перевалу, зразу за селом, корпус потрапив під артилерійський вогонь. “Тигри” били прямою наводкою по нас. Коли ми подолали першу лінію, я відкрив люк башти і подивився назад. Із дев’яти машин моєї роти, що йшли за мною, було тільки чо-тири. Решта зупинилися і горіли.

Після другої лінії я знову подивився. Позаду був тільки один танк і в цюж мить він загорівся. Моя машина проскочила третю лінію оборони німців перший перевал і перед нами відкрилося безмежне поле до самого горизонту. А перед нами на відстані 300-400 м на висоті знаходився командний пунк 2-го німецького танкового корпусу. Ми направилися прямо на нього. Раптом машина здригнулася від удару снаряда, але не зупинилася. Другий снаряд ударив в лобову броню і рикошетом відлетів. Танк не зупинився. По нас бив “тигр”, вкопаний у землю на краю лісу. До командного пункту залишилося метрів 200. Третій снаряд пробив правий борт, потекла солярка, наш танк зупинився і спалахнув. Я дав команду покинути машину. Ми відбігли метрів на двадцять і залягли. В цю мить у башті вибухнули снаряди, і її відкинуло метрів на пять. Під вогнем ворожих автоматників ми відповзли в кукурудзу. Весь екіпаж був живий і неушкоджений. Діждавшись вечора, ми вирішили пробиратись до своїх. До Перекопу було кілометрів пять. В темноті ми наскочили на німців і залягли у ворнці. Вони закидали на сгранатами. Живим я залишився один. Я вирішив іти у протилежну сторону фронту. Три доби поранений і знесилений я блукав, потім знепритомнів. Прийшовши до тями, я побачив дуло німецького автомата, що дивилося мені в обличчя. Так я потрапив у полон. Повернувся додому після війни.

На цьому полі здійснив свій подвиг командир танкової групи Анатолій Миколайович Балашов, родом із Ленінграда. У 1975 році він приїздив у село Шляхову. Побував на місці памятного бою. Ось що він розповідав. Було це 15 вересня 1943 року. Біля села Бровки у невеликому лісі зосередилися значні сили ворога: вісім тигрів, три самохідні гармати фердинанд, три протитанкові батареї та баталйон піхоти. Я командував тоді танковою групою. Командуючий 5-ю танковою армією генерал Ротмістров поставив мені завдання знищити скупчення противника. Чотири рази танкова група з 20-ти танків Т34 ходила в атаку на ворога і відходила назад під суцільним вогнем. Тоді Балашов виршив перехитрити ворога. Ще раз послав групу в атаку, а сам здвома танками зі сторони Іванівки щерез балки і яри непомітно пробрався до лісу і вдарив по їхньомолівому флангу. Німці не помітили нашого маневру. Два німецькі танки, самохідна гармата та чотири гармати знищив у цьому бою Балашов. Ворог, не витримавши раптового удару, відступив. В бою група Балашова втратила лише танки.

За відвагу, мужнність і військову майстерність, виявлені в бою під селом Бровки, за представленням командира 5-ї танкової армії генерала Ротмістрова старшому лейтенанту Анатолію Балашову було присвоєно звання героя Радянського Союзу.

Свято шанують пам'ять героїв полеглих і живих жителі села Шляхова. За ініціативою сільського голови Коновалова за селом Бровки біля лісу на розвилці двох доріг споруджено курган Слави. На обеліску будуть викарбувані золотими літерами імена героїв Радянського Союзу: ДД Погодін та АМ Балашов.

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ 1941-1943 рр.
Бездітко Катерина, учениця 9-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, учитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,керівник гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
Німецькі війська вступили на територію Валківщини у жовтні 1941 року. Протягом 17-20 жовтня вся територія Валківського району вже була захоплена фашистами, які встановили тут свій порядок. У Валках і в кожному селі діяла німецька комендатура , яка жорстоко розправлялася з мирними жителями. У Валках було призначено бургомістра, а в селах діяли старости з місцевих жителів . В колишніх колгоспах було створено господарські двори, де працювали колишні колгоспники , а все вирощене ними багатство - відправлялося до Німеччини.

Буквально з перших же днів перебування на Валківщині, німці розпочали каральні акції над мирними жителями за прояви непокори . Для цього була створена поліція з місцевих жителів , які допомагали німцям виловлювати патріотів, що активно діяли проти німецького режиму.

Найбільшого розмаху набули розстріли мирних жителів у Дідовій долині ( околиці міста). Особливо активними були розстріли взимку 1941-42-го, влітку та восени 1942-го та в лютому - березні 1943 років. Фашисти змушували жителів навіть копати для себе ями . Крім того, були розстріли в кожному селі за найменшу протидію німецькій владі ( близько 500 осіб ). Це були переважно патріоти рідного краю , які протидіяли фашистському режиму , насамперед учителі, культосвітні діячі , патріотично налаштована молодь.

Під час окупації на території Валківщини були створені табори радянських військовополонених. Їх тримали за колючим дротом просто неба в умовах неймовірної скупченості масових епідемічних захворювань, розстрілювали за найменшу провину. Були навіть випадки закопування живими в землю. Такі табори існували в Черемушній , Литвинівці та Ков’ягах. Дуже часто фашисти використовували військовополонених для своїх робіт, зокрема для розчищання снігу.

Чимало лиха під час німецької окупації завдали місцеві поліцаї, перекладачі, старости та інші німецькі прислужники, які сліпо вірили в перемогу фашистського режиму. Більшість з них потім відбували покарання у радянському ув’язненні.

Перше, невдале, визволення Валківщини від фашистської неволі відбулося в лютому - березні 1943року. Однак уже 6-7 березня 1943 німці завдали нашим військам нищівного удару і вже 8 березня вони були змушені відступити, а Валківщина знову потрапила до фашистського рабства. Німці ще з більшою жорстокістю почали каральні акції над мирним населенням, які не припинялися аж до остаточного визволення Валківщини. Лише 19 вересня 1943року Валківщина була повністю й остаточно визволена після жорстоких боїв з фашистськими окупантами . Однак це вдалося як радянській армії , так і мирним жителям ціною великих втрат.

Валківщину звільняли 242-а, 280-а та 299-та гвардійські стрілкові дивізії 4-ї гвардійської армії, 327-й окремий саперний батальйон 107-ї стрілецької дивізії, воїни Степового фронту під командуванням І.С.Конева.

Додому не повернулося майже 6 тисяч (5954) наших земляків. 2 697 чоловік загинули, 319 – померли від ран, 139 - повішено, розстріляно, страчено у Дідовій долині, 2 799 – пропали без вісті. Місця захоронення 990 чоловік – невідомі й досі.

Сама ж Валківщина майже уся перетворилася на суцільний попіл. Починаючи з Огульців , німці знищили близько дві третини сільських хат, чимало господарських будівель , шкіл, лікарень, бібліотек. А у Валках фашисти зруйнували паровий млин, електростанцію, будинок середньої школи, технікуму, Будинок культури, 84 будинки.

Німецька окупація, яка продовжувалася понад 700 днів (майже 2 роки) підійшла до кінця. Попереду були тяжкі випробування відбудовного періоду та радянські репресії.



СЕРЦЯ ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Бережная Ольга, ученица 9 класса

Кегичевского лицея Кегичевского районного совета

Руководитель: Хвесик Валентина Филипповна, учитель истории
Уже больше семидесяти лет мы содрогаемся от слов «Великая Отечественная Война». Сколько горя принесла она мирным жителям. Города разрушены, тысячи, нет, миллионы людей преданы сырой земле. Дети остались без родителей, пожилые матери потеряли своих сыновей. А ведь они были так молоды, не познавшие жизнь и погибли за честь и свободу Отчизны. Страх закрался в человеческие души, когда по радио объявили о наступлении фашистских войск на советские земли. Как однажды говорил Джордж Оруэлл: «Война — это способ разбивать вдребезги, распылять в стратосфере, топить в морской пучине материалы, которые могли бы улучшить народу жизнь и тем самым, в конечном счете, сделать его разумнее.»

К чему я веду? Я веду к тому, что человечество уничтожает созданное собой, чтобы исправить ошибки. Построить новое общество, стереть прежние заблуждения и навязать чьи-то. Но зачем? И стоит ли такая цель затраченных средств. Как беспечно с моей стороны, назвать средствами человеческие жизни... Но именно так считали те, кто начали этот ад. Люди - всего лишь расходный материал. Возможно, именно из-за такого отношения они и потерпели поражение, в то время как советские войска сражались за каждого жителя Союза.

Ничего не бывает просто так. Не будь войны - не было бы НАС. Были бы другие люди, но не мы. Получается, мы обязаны жизнью войне? Как так? Именно разбираясь с этим я решила побеседовать с очевидцем того страшного времени. Эту женщину зовут Феодосия Ивановна, она приходится прабабушкой и именно она поведала мне о тех событиях.

Её отец ушел на фронт, когда она была еще совсем маленькой. Вот, что говорит она по этому поводу: «Прощаться с ним мне было очень трудно и невыносимо больно. Когда мы подошли к военному поезду, отец сказал:"Не печальтесь, я всегда буду с вами!" - эти слова стали последним моим воспоминанием о нем. Он ушел. Я помню его легкую улыбку, когда он запрыгивал на ступеньки поезда. Она навсегда осталась со мной… Его нежно- голубые глаза часто снились мне… Я всем сердцем верила, что он вернется к нам. Тогда оставалось только надеяться на это. Мама долго плакала, и я ничего не смогла с этим поделать как бы и не старалась. Мы с сестрой долго успокаивали её».

Больше она его не видела, как и старших братьев. Из-за гибели сыновей и мужа, её мать заболела, но держалась из последних сил. Когда война закончилась, Феодосия вышла замуж за летчика, и казалось, что жизнь начала налаживаться, она уже ждала ребенка, как ей сообщили, что её супруг разбился на военных учениях. «Он был летчиком-испытателем. Через пару недель он разбился на самолете. Сгорел весь экипаж и этого нельзя было предотвратить. Его родственники просили привезти его вещи, но из них остались только шинель и фуражка. Шинель я отправила бандеролью, а фуражку оставила себе. Они просили меня приехать вместе с ребенком, а затем просили, нет, требовали отдать им ребенка, который родился через неделю после смерти Петра. Я, конечно же, отказалась, ведь Геннадий – так я назвала сына, это все, что осталось мне от Пети. У него были Петины черты лица, и он был чрезвычайно на него похож. Каждый день он напоминал мне своего отца, первую нашу встречу, разговоры, время, когда я за ним ухаживала. Я не могла отдать ребенка, ведь он последнее, что у меня осталось. Мама была тяжелобольная туберкулезом и вскоре умерла, и я осталась одна, с ребенком на руках. Было трудно переживать потери, ведь за те года я потеряла много дорогих и близких мне людей. Когда вспоминаешь об этом становиться невыносимо больно. Но я держусь. Держусь до сих пор».

Феодосия через несколько лет снова вышла замуж и родила второго ребенка. Через некоторое время умерла её мать. Но женщина, закаленная потерями, не сдалась. Она жила, живет и будет жить всегда. И все её близкие будут рядом с ней, ведь они живы, пока мы о них помним…

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка