Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



Сторінка9/30
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.9 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30

ПАРТИЗАНИ СЕЛИЩА ЛАГЕРІ
Глушко Олег, учень 8 класу Балаклійської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №5

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Ткаченко Світлана Володимирівна, учитель історії
1 вересня 1939 року фашистська Німеччина почала Другу Світову війну. 22 червня 1941 року удару військ фашистської коаліції піддався і Радянський Союз, у тому числі й Україна. Складовою частиною Великої Вітчизняної війни була героїчна боротьба проти німецько-фашистських загарбників партизанських загонів. Останнім часом йде переосмислення ряду основних питань історії партизанського руху, тому актуальним є питання виникнення, розвитку та ролі партизанського руху на Балаклійщині зокрема у селищі Лагері. Робота присвячена діяльності партизанського загону № 10, який діяв в селищі Лагері.

Вже 25 жовтня 1941 року авангард німецьких військ появився в районі села Мілової і передмісті Балаклеї – селища Лагері. Та місто не здавалося. Весь кінець жовтня, листопад, 10 днів грудня йшли важкі кровопролитні бої за Балаклію. В цей час на правому березі Дінця успішно розпочав бойові дії партизанський загін №10.Командиром загону було призначено Миколу Івановича Вербицького, комісаром Івана Пилиповича Колотилова, секретарем парторганізації ІванаКузьмічаРазінькова. Всього на перших порах до складу загону ввійшло 29 чоловік.

Перша зустріч народних месників з фашистами відбулась 25 жовтня. В перестрільці відважні бійці убили двох офіцерів і 5 солдат.

Згідно з матеріалами облархіву в період з 7 лютого 1942 року по 15 лютого 1943 року було здійснено цілий ряд успішних операцій:



  • 6 – 19 лютого 1942 року партизанський загін №10, тісно співпрацюючи з розвід ротою 337 дивізії, провели глибоку розвідку на території Високоборськоїдачї з західного боку с Лагері, на території від хутора Криничне і с. Лагері до с. Андріївна, в х.Червоний шлях Мілоської сільради, роз’їзду Янковський;

  • 1-4 березня 1942 супроводжували бійців 337 дивізії;

  • У лютому 1942 партизани взяли участь у звільненні села Чепіль та ін..

Далі в роботі вказані результати дослідження життєвого і бойового шляху командира загону М.І Вербицького; комісара І.П.Колотилова; секретаря парторганізації І.К.Разіньковата бійців загону: Козуба Т.І.; Марченк В.Г.; Галі Руденко, сім*ї Коновалових; сім*ї Шопавалових та ін..

Мужність, самовідданість та героїзм партизанів та жителів тимчасово окупованих територій наближала перемогу Радянського Союзу.



ТАНКИ НЕ ПРОЙШЛИ
Голенко Юлія, учениця 8 класу Олександрівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Золочівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Смицько Л. Ю, педагог-організатор
Тимофій Федорович Кармацький народився в 1918 році в селі Кротово Ромашевского району Тюменської області. Закінчив Бікінську вечірню школу № 1 Хабаровського краю. Працював бугалтером. У 1938 році був призваний до лав Червоної армії. Член КПСС, заступник командира батареї з політичної частини 839-го гарматного артилерійського полку 29-ї гарматної артилерійської бригади 10-ї артилерійської дивізії 40-ї армії Воронежського фронту, лейтенант.

У 1942 році закінчив Владивостокське воєнно-політичне училище. В боях Великої Вітчизняної війни з грудня 1942 року. Сибіряка - лейтенанта добре знали в полку та цінили як вольову, хоробру людину. Ці якості особливо були проявлені в боях.

12 березня 1943 року перша батарея, де заступником командира з політчастини був Тимофій Федорович, займала оборону західніш села Олександрівка. Ввечері фашисти здійснили контрнаступ на місце, зайняте радянськими військами. Удар вони направили вздовж шоссе. Відгадавши задум ворога, радянські артилеристи виставили міцний вогняний заслін. Командир і його заступник лейтенант Кармацький ще раз перевірили гарматні розрахунки. З –за пригорку з’явилися ворожі танки. Двадцять одна машина прямувала на батарею.

- Батарея, до бою! – зкомандував командир батареї Рагозін. Дружній залп усіх гармат розірвав тишу. Перші машини зупинились. Один танк завертівся на правій гусені. З другого вирвався великий язик полум’я. Фашисти відповіли нервовою стріляниною. Їх cнаряди накрили батарею. Тяжко поранило командира. Командування прийняв Кармацький.

Перша атака ворога була відбита. На полі залишилось п’ять розбитих машин супротивника. Озлоблені гітлерівці знову кинулись в наступ, знову полізли танки. На цей раз їх було шістнадцять. Земля гуділа від артобстрілу.

У батареї три гармати вийшли із ладу. Мовчали і дві противотанкових рушниці. Порідшали гарматні розрахунки. Десь позаду Кармацького роздався вибух. Тимофія різко ударило в ноги, він відчув нестерпний біль і впав, стікаючи кров’ю, Тимофій продовжував керувати боєм.

- До останнього снаряду!.. Битися до останнього снаряду» - наказав поранений лейтенант артилеристам.

Коли на полі бою нерухомо застигли 12 підбитих машин, замовкла і остання гармата. Тоді супротивник вирішив взяти батарею в кільце. Вцілілі танки пішли з двух сторін. На батарею наступали німецькі автоматчики. Їх було в шість разів більше, ніж радянських воїнів. Розсипавшись по полю, фашисти намагалися окружити наших бійців.

Та піднявся окривавлений Кармацький.

- Не пропустимо ворога! – крикнув він. – За Батьківщину! Вперед!

Бійці, багато з яких були поранені, пішли в контратаку. Разірвався снаряд. Тимофій Кармацький, вдруге поранений, упав на сніг. Гітлерівці не пройшли.

21 вересня 1943 року Тимофію Федоровичу Кармацькому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В газеті «Червона зірка» в номері за 20 листопада 1957 року надруковано статтю «Бессмертна батарея». Подана стаття починається з того, що рядовий Жданов повідомляв командира 839 гарматного полку підполковника Мартина Денисовича Пустена про смерть лейтенанта Кармацького. Підполковник подає клопотання про присвоєння лейтенанту звання Героя Радянського Союзу посмертно... Але ця інформація, як далі зазначається в статті, виявилася неправдивою. Лейтенант Кармацький опритомнів у шпиталі та через сім місяців знову повернувся воювати.

21 вересня 1943 року за проявлені в бою мужність і героїзм Т. Ф Кармацькому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням медалі Золота зірка (№ 1763). Нагороджений орденами Леніна, Червоного прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани», медалями. В 1944році закінчив курси Вищої офіцерської школи в Ленінграді, в 1948 році – Дальньосхідні курси вдосконалення офіцерського складу, в 1959 році – Центральні артилерійські курси. Тимофій Федорович пройшов Велику Вітчизняну та Японську війни. До 1973 року продовжував службу в армії. У відставку вийшов у званні полковника.

Жив у місті Черкаси . Помер 10 травня 2002 року. Похований в Черкасах. На площі Слави цього міста встановлена в 2012 році пам’ятна стела воїнам-визволителям. Серед імен героїв викарбоване ім’я Кармацький Тимофій Федорович.
КОЗЛИНКОВ ВЛАДИМИР АЛЕКСАНДРОВИЧ - СВЯЗИСТ
Голец Владислав, ученик 9-А касса

Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права


В годы Великой Отечественной войны - героизм наших солдат поражает и восхищает до сих пор. Жаль, что многих имен героев, которые отдавали свои жизни за Родину, за ее свободу и независимость мы просто не знаем. А жаль! Сколько еще неизвестного. Но еще есть живые свидетели той войны. Но и их с каждым днем все меньше. Про наших ветеранов мы вспоминаем только перед праздником Победы. А ведь им так важно наше внимание, уважение. Ведь сколько они, пережившие страшную войну, могут рассказать нам. Вот одна из таких историй, которую нам рассказал, Козлинков Владимир Александрович, ветеран великой Отечественной войны.

1942 год. Февраль. В это время я служил связистом в 38 армии. Во время одной ответственной операции, случилась непредвидимая ситуация: случилось обрыв на линии связи. Повреждения нужно было устранить очень быстро. Нужен был доброволец, и я вызвался идти. Я шел осторожно, но все-таки напоролся на немецких разведчиков. Они заметили меня. Я начал отстреливаться. Когда я видел воронку от бомбы, то укрылся в ней. У меня был автомат и 2 гранаты. Я знал, что если не смогу отстреляться, то живым не сдамся. Но удача в этот раз не отвернулась от меня, я убил троих немцев, а двоим, удалось скрыться. Выйдя из своего “окопа”, я забрал документы у убитых немцев, устранил поломку на линии связи и вернулся в часть. За это я был награжден медалью “За отвагу”.

Скоро 9 Мая  день Великой Победы нашего народа. Пускай же, хоть в этот праздничный день ветераны почувствуют нашу заботу, уважение. Ведь это единственный праздник, который возвращает их в молодые годы. Путь хоть этот праздник останется чистым, всенародным, вечным!
«Свідчить ветеран Великої Вітчизняної війни»
Головенчик Альона, учениця 11 класу Октябрської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Орел Л.В., заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель

російської мови та світової літератури


Все далі і далі відходить від нас страшне відлуння Великої Вітчизняної війни. Все менше залишається живих її свідків – учасників визволення нашої Батьківщини від німецько-фашистських окупантів. У нашому селі залишився всього 1 ветеран війни – Приймак Федір Охрімович.

Я, Головенчик Альона, відвідала вдома ветерана та взяла у нього інтерв’ю. Незважаючи на похилий вік, Федір Охрімович із задоволенням відповів на мої запитання.

- Розкажіть, будь ласка, скільки Вам було років, коли почалася війна?

- Мені було 13 років, коли розпочалася війна. В 1942 році все чоловіче населення с. Петрівське, де я народився, пішло на фронт. В селі із підлітків я залишився один, весь час переховувався, боявся бути відправленим до Німеччини. В 1943 році, коли до села прийшли наші солдати, я попросив командира взяти до своєї частини, так і став сином 101-го піхотного полку 3-го батальйону. 35 гвардійська дивізія, яка в цей час дислокувалася на Балаклійщині, була перекинута в район Яремівки, Сухої Кам’янки (червень 1943 р.)В липні тут розпочалися жорстокі кровопролитні бої. Я був у 2-му або в 3-му ешелонах, допомагав зв’язківцям, пушкарям, медикам, а потім попав в саперну роту, оволодів справою мінування, встановлення дротяних перешкод.

- Чи були у вас поранення?

- В одному з боїв мене сильно контузило, і мене відправили на лікування.

- Де ви служили після лікування у госпіталі?

- Від свого полку я відстав, тому мене відправили в спеціальну саперну роту, яка займалася розмінуванням звільнених територій. Довелося проводити очищення полів Балаклійщини, Ізюмщини, Барвінківщини від смертоносного металу.

- Чи воював з вами хтось із вашої родини?

- Разом зі мною, в одному полку, воювала моя рідна сестра Марія. Вона була медсестрою у медсанбаті 101 полку 35 стрілецької дивізії. У серпні 1943 року в районі Сухої Кам’янки Марія була тяжко поранена в голову і 18 жовтня 1943 року померла в медсанбаті.

- Чи є у вас нагороди?

- У мене є Орден за мужність.

- Як склалася ваша доля після війни?

- Я закінчив сільськогосподарський інститут у місті Харкові та викладав біологію та хімію.

Пам'ять про учасників Великої Вітчизняної війни ніколи не згасне. А ми тую славу збережемо!
Воїни-інтернаціоналісти селищ Буди та Високий

Харківського району
Голубка Катерина, учениця 10 класу Будянського ліцею, вихованка клубу

«Краєзнавець» районного центру дитячої та юнацької творчості

Харківської районної ради, Харківської районної ради

Керівник: Безрукова Тетяна Миколаївна, керівник клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ

Харківської районної ради, Почесний краєзнавець України
Вихованці клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ Харківської районної ради на базі Будянського ліцею та Височанської ЗОШ № 2 Харківської районної ради на протязі багатьох років проводять дослідницьку роботу військово-патріотичного напрямку. За останні декілька років було організовано: п’ять зустрічей з членами Харківської обласної Спілки ветеранів Афганістану; дві зустрічі з головою Харківської обласної Спілки ветеранів Афганістану Володимиром Рижковим та головою Харківської районної Спілки ветеранів Афганістану Валерієм Теслею; організовано книжково-ілюстративні виставки «Військово-патріотична робота клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ Харківської районної ради»; покладання квітів до пам’ятного знаку воїнам-афганцям у місті Південний по вулиці Гагаріна; організовано спільні подорожі з ветеранами Афганістану Василем Немашкаловим, Володимиром Гутником, Олександром Кекало до Нижнього та Зарицького ставків у селищі Буди.

На заняттях, присвячених Дню виводу радянських військ з Афганістану, найбільше враження на дітей справляє бланк Почесної грамоти Харківської обласної Спілки ветеранів Афганістану. На ньому є перелік країн, на території яких були військові дії за участі радянських вояків: Алжир (1962-1964), Ангола (1975-1979), Афганістан (1978-1989), Бангладеш (1972), В’єтнам (1961-1974), Ефіопія (1977-1979), Єгипет (1962-1963, 1967-1975), Іспанія (1936-1939), Йемен (1962-1963, 1967-1969), Камбоджа (1970), Китай (1924-1927, 1929, 1937-1953, 1969), Куба (1962-1963), Лаос (1960-1970), Мозамбік (1967-1969, 1975-1979), Монголія (1939), Північна Корея (1950-1953), Сирія (1967, 1970, 1972, 1973), Сомалі (1977), Угорщина (1956), Фінляндія (1939-1940), Чехословаччина (1968-1969), Югославія (починаючи з 1992), Японія (1938, 1945).

Селище Буди

У селищі Буди мешкає більше 30 чоловік, які приймали участь у локальних конфліктах на території інших держав: офіцер Абрамов Федір Михайлович (1917 р. н.) [Китай, Японія 1938 – 1945 ]; рядовий Биков Віталій Іванович (1951 р. н.) [Єгипет 1969 – 1972]; сержант Чистяков Павло Володимирович (1945 р. н.) [Чехія]; рядовий Пустовалов Іван Іванович (1948 р. н.) [Чехія 1967-- 1968 ]; рядовий Баранов Ігор Валерійович (1976 р. н.) [Югославія]; рядовий Кульша Андрій Олексійович (1977 р. н.) [Югославія 1995 – 1997]; рядовий Кришталенко Володимир Олексійович (1958 р. н.) [Ефіопія 1976 – 1979]; Радченко Євген Федорович (1935 р. н.) [Угорщина].

У воєнних діях на території Афганістану приймали участь мешканці селища: старший лейтенант Бурка Андрій Сергійович (1963 р. н.)[воював у Афганістані 10.1982 – 01.1985]; ст. сержант Велікород Олексій Олексійович (1966 р. н.) [ воював у Афганістані 1984 – 1986]; сержант Гопфалов Віктор Миколайович (1961 р. н.) [ воював у Афганістані 1979 – 1981]; рядовий Гутник Володимир Борисович (1967 р. н.) [ воював у Афганістані 1985 – 1986]; ст. лейтенант Донченко Сергій Андрійович (1962 р. н.) [ воював у Афганістані 1985 – 1987]; підполковник Загоруйко Валерій Васильович (1962 р. н.) [ воював у Афганістані 1987 – 1988]; Кришталенко Ігор Анатолійович (1961 р. н.) [ воював у Афганістані 1979 – 1982]; єфрейтор Захарченко В’ячеслав Анатолійович (1967 р. н.) [ воював у Афганістані 1985 – 1987]; молодший сержант Захаренко Леонід Олександрович (1963 р. н.) [ воював у Афганістані 1982 – 1984]; сержант Куценко Микола Юрійович (1959 р. н.) [ воював у Афганістані 1978 – 1980]; Курушин Валерій Павлович (1963 р. н.) [воював у Афганістані 1981 – 1984]; рядовий Кекало Олександр Васильович (1966 р. н.) [ воював у Афганістані 1985 – 1987]; Куц Олександр Васильович (1967 р. н.) [ воював у Афганістані 1986 – 1988]; єфрейтор Монахов Владислав Володимирович (1965 р. н.) [ воював у Афганістані 1983 – 1985]; єфрейтор Маточка Віктор Леонідович (1962 р. н.) [ воював у Афганістані 1981 – 1984]; рядовий Надточій Віктор Миколайович (1962 р. н.) [ воював у Афганістані 1980 – 1983]; рядовий Немашкалов Василь Михайлович (1960 р. н.) [ воював у Афганістані 1979 – 1980]; рядова Олендаренко Олена Юріївна (1959 р. н.) [ воювала в Афганістані 1982 – 1984]; рядовий Педан Анатолій Сергійович (1966 р. н.) [воював у Афганістані 1985 – 1987]; рядовий Рябуха Олександр Леонтійович (1964 р. н.) [воював у Афганістані 1982 – 1984]; рядовий Радченко Олег Володимирович (1967 р. н.) [ воював у Афганістані 1985 – 1987]; єфрейтор Радченко Микола Володимирович (1962 р. н.) [воював у Афганістані 1980 – 1983]; рядовий Спіцин Олександр Костянтинович (1967 р. н.) [воював у Афганістані 1986 – 1988]; прапорщик Тасуй Сергій Миколайович (1959 р. н.) [ воював у Афганістані 1979 – 1985]; рядовий Цибульнік Микола Васильович (1963 р. н.) [воював у Афганістані 1982 –1985]; рядовий Шевченко Роман Сергійович (1967 р. н.) [воював у Афганістані 1985 – 1988]; рядовий Шеін Валерій Вікторович (1960 р. н.) [воював у Афганістані 1979 – 1981]; рядовий Юрченко Володимир Євгенович (1966 р. н.) [воював у Афганістані 1984 – 1986].

Будянські воїни-афганці мають бойові нагороди: Велікород Олексій Олексійович нагороджений орденом «Червоної Зірки»; Гутник Володимир Борисович – орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За відвагу»; підполковник Загоруйко Валерій Васильович – орденом «Червоної Зірки», медалями «За бойові заслуги» та «За службу Батьківщині»; Радченко Микола Володимирович – орденом Демократичної республіки Афганістан «Сонце свободи» та медаллю «За відвагу»; Шеін Валерій Вікторович – медаллю «За бойові заслуги». Майже всі воїни-афганці отримали ювілейну медаль «Від вдячного афганського народу» у 1988 – 1990 рр.

За останні декілька років померли воїни-інтернаціоналісти: Власенко Олег Іванович (1936-1996) [воював в Угорщині]; Захаренко Володимир Михайлович (1947-2003) [воював у Чехословаччині]; воїни-афганці: молодший сержант Волков Володимир Олександрович (1963 – 2009) [воював у Афганістані 1982 – 1984]; сержант Івченко Олександр Васильович (1967-2003) [воював у Афганістані 1985 – 1987]; рядовий Шевченко Микола Іванович (1964-2009) [воював у Афганістані 1982 – 1984].

Селище Високий

Інформацію про воїнів-інтернаціоналістів минулих років вихованці клубу знайшли в альбомі ветерана Великої Вітчизняної війни (нині покійного) Олександра Петровича Сіренка «Вони воювали за Батьківщину». Тут є інформація про офіцера Асаулова Сергія Павловича, який воював в Іспанії [1936 – 1939] та приймав участь у війні з білофінами [1939 – 1940].

У останні 50 років мешканці Високого приймали участь у бойових діях на території інших держав. Рядовий Білецький Микола Володимирович (1982 р. н.) приймав участь у бойових діях на території Іраку; старший матрос Бутов Віктор Михайлович (1953 р. н.), рядовий Ляхевич Микола Семенович (1951 р. н.), сержант Моргун Олександр Миколайович (1949 р. н.) – на території Єгипту; єфрейтор Верещаков Микола Михайлович (1953 р. н.), рядовий Козлов Микола Кузьмич (1947 р. н.), рядовий Корнєв Іван Григорович (1948 р. н.), рядовий Кофанов Микола Васильович (1947 р. н.), сержант Ляшенко Володимир Феоктистович (1949 р. н.), рядовий Островерх Михайло Михайлович (1947 р. н.), старший сержант Полтавський Анатолій Миколайович (1949 р. н.), капітан Пчелінцев Віктор Іванович (1948 р. н.), єфрейтор Сутковий Сергій Іванович (1949 р. н.), – на території Чехії.

У воєнних діях на території Афганістану приймали участь мешканці селища: старший сержант Баліченко Юрій Борисович (1966 р. н.); капітан Буравльов Володимир Олексійович (1961 р. н.); майор Власенко Олександр Васильович (1957 р. н.); сержант Власенко Павло Васильович (1960 р. н.); старший сержант Гладков Геннадій Іванович (1961 р. н.); сержант Джур Володимир Анатолійович (1966 р. н.); рядовий Зінченко Володимир Вікторович (1966 р. н.); молодший сержант Ковтун Юрій Олексійович (1959 р. н.); лейтенант Комягін Андрій Петрович (1966 р. н.); рядовий Конопля Олег Олександрович (1965 р. н.); рядовий Корсун Юрій Геннадійович (1961 р. н.); майор Кривуца Володимир Федорович (1955 р. н.); рядовий Крючек Олександр Федорович (1967 р. н.); рядовий Лебідь Віктор Олександрович (1964 р. н.); рядовий Мозаєв Віктор Миколайович (1966 р. н.); рядовий Мочульський Сергій Вікторович (1965 р. н.); молодший сержант Олійник Олександр Миколайович (1953 р. н.); рядовий Понуровський Ігор Костянтинович (1953 р. н.); рядовий Селівестров В’ячеслав Федорович (1968 р. н.); рядовий Скобліков Вадим Володимирович (1968 р. н.); рядовий Тесля Валентин Володимирович (1963 р. н.); рядовий Тесля Валерій Володимирович (1963 р. н.); старший сержант Тиницький Олександр Миколайович (1967 р. н.); рядовий Хоменко Микола Іванович (1961 р. н.).

Височанські воїни-афганці мають бойові нагороди: Власенко Олександр Васильович нагороджений «Орденом Червоної Зірки» (1982 р.), Мозаєв Віктор Миколайович – медаллю «За відвагу» (1990 р.), Скобліков Вадим Володимирович – медаллю «За відвагу» (1987 р.), Тиницький Олександр Миколайович – медаллю «За бойові заслуги» (1987 р.). Корсун Юрій Геннадійович у 2004 р. отримав подяку Харківської РДА.

У 1975 р. під час виконання інтернаціонального обов’язку в Анголі загинув місцевий мешканець Дегтяр Олександр Володимирович (1956 р. н.). У 1984 р. під час виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані загинув місцевий мешканець Золочевський Олександр Іванович (1969 р. н.). На їх честь на фасаді Височанської ЗОШ № 2 встановлені дві меморіальні дошки за сприяння Харківської районної організації Соціалістичної партії України у 2009 р.

За останні декілька років померли воїни-інтернаціоналісти: майор Толмачов Валентин Вікторович (1939-2014) [воював на території Єгипту], сержант Калабухов Геннадій Вікторович (1969-2013) [воював на території Афганістану].

За офіційними даними, у радянській армії в Афганістані загинуло та пропали без вісті 14 453 чоловіка. За неофіційними даними кількість загиблих склала 45 тисяч. Кількість загиблих афганців, у тому числі і мирних мешканців, як мінімум 1 мільйон чоловік.

Взимку 1989 р. 40-ва армія СРСР покинула Афганістан – останній панцерник пересік Аму-Дарью 15 лютого.


У ВІЙНИ НЕ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ
Гончаренко Світлана, учениця 11 класу Новобурлуцького навчально-виховного комплексу

«дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа I-III ступенів

Печенізької районної ради Харківської області

Керівник: Мутазаккі Тетяна Михайлівна, учитель історії


„ Війна!” - це страшне слово. Особливо страшне для тих, хто відчув її на собі. „ Вставай, страна огромная!” - тривожним набатом пролунали слова священної пісні-заклику. На захист рідної Батьківщини піднялася вся країна, від малого до великого. У ті часи кожен намагався чимось допомогти в боротьбі з фашистами. Українці робили все, щоб рідну землю більше не топтали чоботи іноземних загарбників. Ми знаємо, що перемога кувалась не тільки на фронті, а й у тилу. Підлітки заміняли дорослих, жінки - чоловіків. У ті воєнні роки вони сіяли, збирали урожай. Війна, як ніяке лихо, згуртовує людей. Дружба, підтримка, взаємодопомога, доброзичливість перевіряються у боротьбі з ворогом. Саме про них - героїв тилу я хочу сьогодні повести мову. Кажуть, у війни не жіноче обличчя, але вона з цим не рахується. Всі ми звикли поєднувати слова «чоловік» і «війна», а тут жінки, дівчата і війна. Ці тендітні створіння піднялися проти ворога, сильного, жорстокого, добре озброєного, нещадного. Війна довела, що жінка - людина сильна. В роки війни вона бачила сенс свого життя в праці, яка могла б допомогти чоловікам перемогти ненависного ворога.

Війна й сьогодні живе в пам'яті моїх односельчан, як найстрашніший гіркий спогад. Марія Петрівна Редько-звичайна селянська жінка, народилася 14 жовтня 1920 року в родині Склярова Петра Івановича і Анни Феногенівни. Батько рано помер. Сім’ї, яка складалася з матері та 6 доньок, довелося пережити колективізацію, голод, війну. Війна й сьогодні живе в пам'яті моїх односельчан, як найстрашніший гіркий спогад. Марія Петрівна Редько-звичайна селянська жінка, народилася 14 жовтня 1920 року в родині Склярова Петра Івановича і Анни ФеногенівниТому звістку про війну вона почула саме там по радіо о 13-й годині. Відразу вирішила повернутись до неньки. Але не для того, щоб сховатись за її спиною, а щоб допомогти пережити ще одне лихоліття, щоб разом з односельцями боронити свій рідний край. Ходила на оборонні роботи: рили окопи, носили дубки.

Коли фашисти зайняли Печеніги, районне начальство переїхало в Новий Бурлук. З цього часу село бомбили кожен день. І з кожним днем натиск фашистів сильнішав, і радянські бійці змушені були відступати з села. Відступаючи, вони зробили димову завісу, підпаливши будинки. З гори, зі сторони с. Юрченкове, сунули німецькі танки. Спершу йшли війська СС. Вони забирали в мирних жителів все їстівне, чинили безчинства. Марія Петрівна пішла забирати дітей своєї сестри Поліни. Коли йшла повз будинки, що горіли, побачила радянського бійця біля палаючої хати. Він мав тяжке поранення, не міг сам підвестись і тому благав цю тендітну дівчину допомогти йому. Марія Петрівна позвала своїх старших сестер Поліну та Любов, які жили через город, перенести солдата в хату сестри. Протягом того дня їм вдалося перенести 17 бійців. Та ще більші випробування для дівчат були попереду: солдат потрібно було забезпечувати харчуванням, лікувати рани, і це в той час, коли в селі порядкували фашисти.

Годували солдат тим, що давали односельці. У скрутну годину кожен ладен був ділитися шматком хліба, сухарем, тютюном. Взаємодопомога - неписаний закон. Без цього б радянський народ не зміг перемогти.

Нерідко доводилося нехтувати небезпекою. Одного разу мама Марії Петрівни, в будинку якої квартирували фашисти, сказала доньці, щоб вона в діжечці з просом взяла для солдат яйця. В цей час один із німецьких солдат, який розумів нашу мову, швиденько вийшов з хати і забрав яйця. Марія Петрівна, побачивши це, накинулась на нього, як яструб. Фашист схопив її за горло, кинув на землю і став душити. Інший постоялець відштовхнув кривдника, врятувавши цим їй життя.

На Кулішівці, на краю села, ще зберігся колгосп. І звідти Корнейко Федір Романович, якого фашисти призначили старостою, привозив для поранених молоко.

Цигарки радянським бійцям іноді давали німецькі солдати, а ще - дядя Стьопа - перекладач, якого фашисти називали Штефаном. В нього в Харкові була сім’я і тому, даючи цигарки Марії Петрівні, говорив: «Якщо фашисти дізнаються про це, то розстріляють мене, мою сім’ю, а заодно і тебе». Але, допомагаючи пораненим, Марія Петрівна ніколи не думала про наслідки, а завжди раділа від думки про те, що вона рятує людське життя. І це надавало їй сили, мужності.

Але як Марія Петрівна з сестрами та односельцями не старались врятувати життя радянським воїнам, та, не маючи належного медичного догляду, двоє солдат померли від ран. Тоді Марія Петрівна, переговоривши з перекладачем, звернулася за його порадою до німецького лікаря і попросила допомоги пораненим. Лікар із санітаром пішли з Марією Петрівною до радянських солдат. Обробили їм рани, зробили перев’язки, пробули там з 10 години до 17.

Одного разу жінки в окопі знайшли солдата, що хотів вийти з оточення. Він був сивий, знесилений від пережитих потрясінь. Всі 20 днів, що він сидів в окопі, їв жаб. Жінки перевели його до будинку Поліни Петрівни. Поліцаї дізналися про нового раненого, прийшли подивитися на нього. Дізнавшись, що він лейтенант, забрали його. В цей час у дворі Поліни Петрівни стояли жінки - Бражник Христя, Маренич Параска та багато інших. Вони попросили поліцаїв: „Ви ж свої, хлопці, дайте його хоч нагодувати!”. Та старший поліцай Кизим Микола був невблаганний, він забрав лейтенанта, вивіз за село і розстріляв.

А вночі до Марії Петрівни прийшов староста - Корнейко Федір Романович і наказав пробратися до поранених і сказати, щоб вони втікали, бо завтра їх вивезуть в табори. Йшла Марія Петрівна, як завжди, низами (фашисти боялись туди наближатись). Повзком пробиралась по городу до будинку Бражник Христини Іванівни, а звідти в хату сестри - до солдат. Почувши новину, 13 солдат вночі втекли, лише двоє тяжкопоранених бійців залишились. Деякі з солдат, що втекли, пристали в прийми до вдів у сусідських селах і ще деякий час передавали звісточки про себе своїм ангелам - охоронцям.

Марія Петрівна та її сестра, Лозова Поліна Петрівна, були в списках на повішання за те, що віддали свій будинок пораненим. Та це не лякало жінок, бо багато чого може зробити людина, якщо вона знає, заради чого і за що вона бореться. Але фашисти не встигли здійснити свій задум, бо прийшли радянські війська.

Марії Петрівні і болісно, і радісно згадувала ті часи. Болісно тому, що багато її друзів, односельців, рідних загинули. Радісно тому, що радянський народ все ж таки виграв цю війну, вигнав ворогів з рідної землі.

Проминули роки, відійшла в небуття Марія Петрівна, але пам'ять про неї й досі живе в серцях односельців і рідних.

У травні 1945 року закінчилася війна. Через деякий час вийшов наказ про демобілізацію, а солдатів немає. Прийшло декілька поранених та пристарілих, які служили в тилах. А де ж інші, молоді? І тоді по-справжньому зробилося жахливо. Жахливо було думати, що це ж дорогі серцю земляки, рідні ніколи не повернуться. Розум говорив, що їх вже ніколи не буде, так сталося, не всі повертаються з війни, а жіноче серце, воно не хотіло вірити і тоді, коли руки тримали похоронку, не хотіли вірити і очі. Та це була дійсність, реальна, жорстока і невблаганна. Туманіли очі від солоних і гірких вдовиних сліз, туманіли і відцвітали, бо назавжди поселилася в них журба.

Не знали жінки воєнних років красивого одягу, не користувалися паризькими парфумами, та від цього не німіли їхні серця і душі. Вони жили любов’ю, вірою, надією. І дітей своїх ростили в любові до праці, рідної землі, до батьків. Молоді, красиві, тендітні і жіночі, вони впрягалися в плуг, орючи колгоспне поле, туманіючи від роботи. Незграбний одяг і незугарне взуття псували струнку поставу, передчасно горбила їх важка чоловіча робота, а вічна скорбота гнула до землі.

Важка і виснажлива праця від зорі до зорі, напівголодне існування – ось що випало на вашу долю, дорогі жінки. І ми, молоде покоління, маємо зберегти пам'ять про вас. Адже пам'ять - священна.




ЗАЛИШИЛАСЯ ПАМ'ЯТЬ ПРО ФРОНТОВИКА
Гончарова Анна, учениця 9-В класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст I категорії, керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
Головне для сучасної молоді у спілкуванні з ветеранами – дізнатися від них якомога більше інформації про ті страшні воєнні роки. Та, навіть, читаючи в газетах статті про фронтовиків - розумієш, які випробування їм довелося пройти.

Але коли до рук потрапляють такі аркуші, які є у нашому музеї, де самі ветерани, власноруч, пишуть історію свого життя, свою біографію - щімить серце у грудях, особливо коли розумієш, що цієї людини вже немає на цьому світі.



Автобіографія.

Я, Щербаков Алексей Иванович, родился 28 мая 1923г. В г.Рыбинск Ярославской обл. в семье рабочих. После окончания школы (7классов) в 1937году поступил в ФЗУ завода авиационного моторостроения. Окончив который работал токарем на этом же заводе до сентября 1941г. До эвакуации завода в Башкирию. Там ещё проработал 2 месяца и был призван в Красную Армию в пехотное училище. Учился там до мая 1942 года, и потом всё училище направили на Калининский фронт. По болезни попал в госпиталь, откуда попал на формирование шестой отдельной лыжной стрелковой бригады в Казани. Зимой 1943г. бригаду перебросили на Средний Дон в направление на Харьков. В одном из боев в январе был ранен и снова попал в госпиталь. После госпиталя был направлен на Степной фронт, который освобождал г. Харьков. На ст. Казачья Лопань был ранен и опять попал в госпиталь. После был направлен на фронт седьмой армии 78 стрелковой дивизии 76 артполк и пошли дальше освобождать до Днепра Царичанский р-н. В сентябре формированием перешли Днепр и образовали Домоткатський плацдарм. Дальше направились на Корсунь-Шевченковский, а оттуда - на Молдавию. Форсировали р.Прут и пошли в Яссо-Кишиневском направлении. Это было уже осенью 1943 г. Прошли Молдавию, попали в Румынию, потом под Тернополь. Пошли на Польшу и дальше на Сандомырский плацдарм. Уже в январе 1945 года попали в Германию. 28 февраля 1945г. был тяжело ранен в ногу и опять - госпиталь. Сначала лежал в Германии, потом повезли во Львов- там и лечился до сентября 1945г.

Из Львова попал в г.Полтава и поступил в училище для инвалидов, которое окончил в 1949году, в котором потом и работал.

В 1950г. поступил в Харьковский сельскохозяйственный институт им.Докучаева, который окончил в 1955г. По специальности – агроном. Позже я был направлен на работу в Калининградскую область. Работал агрономом в совхозе «Чистые пруды» Нестеровского района. Работал до 1960г.

По состоянию здоровья вынужден был уехать от сырого климата: открывались раны на ноге. Приехал в Харьковскую область Валковский район в совхоз им. 1-го августа. Работал агрономом в поле и саду, а в 1980году вышел на пенсию.

В войну был награжден орденом «Отечественной войны 1 степени», медалью «За отвагу», а после войны многими юбилейными и другими медалями.
С женой вырастили двух сыновей. Старший закончил Харьковский авиационный институт, служил в авиации, потом в органах внутренних дел области и в звании подполковника вышел на пенсию. В мае 2008 года он умер. Младший сын закончил Каспийское высшее морское училище им. Кирова в 1982году, служил на Тихоокеанском флоте на атомной подлодке. В 1989-1991гг. учился в Ленинградской военно-морской академии и после окончания пошел служить на Чорноморский флот г.Севастополь (Украина). Там проживает и в настоящее время. По выслуге лет вышел на пенсию в звании капитан 1 ранга. Имеет семью: жену и двоих детей: сын ( а мой внук) заканчивает морской институт, дочь(моя внучка) - художественный лицей

Я в 2004году перенес инсульт и уже скоро 5 лет парализован.
Пам'ять серця
Горшков Денис, учень 9-В класу Харківської спеціалізованої школи

I-III ступенів №119 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Маюнова Лариса Олексіївна, учитель російської мови та літератури
Я знаю, никакой моей вины

В том, что другие не пришли с войны,

В том, что они – кто старше, кто моложе –

Остались там, и не о том же речь,

Что я их мог, но не сумел сберечь,-

Речь не о том, но все же, все же, все же…

О.Твардовський
З кожним роком на травневих вулицях все менше і менше можна побачити і почути ветеранів Великої Вітчизняної війни.Ось і я свого прадіда Губченка Олександра Івановича ніколи не знав, він помер за місяць до мого народження.   Про прадідуся мені розповідала моя бабуся Раїса Олександрівна. На захист рідної землі прадід пішов з перших днів війни, йому було тоді 22 роки. Воював в 136-ій стрілецькій дивізії, яка за бойові заслуги 16 лютого 1942 перетворилася в 15-у гвардійську дивізію. Олександр Губченко служив шофером. Мій прадід брав участь в оборонних боях на Донбасі, Сталінградській і Курській битвах, звільняв Лівобережну і Правобережну Україну, брав участь у бойових операціях: Львівсько-Сантській, Сантсько-Сілезькій, Нижньоселезській, Верхнеселезській, Берлінській і в Празькій. Він був нагороджений орденами і медалями: «Вітчизняної війни 1-го ступеня», «За відвагу» і «За бойові дії»,»За оборону Сталінграда», «За взяття Будапешта»,»За визволення Праги» та багатьма іншими орденами і медалями.  За розповіддю бабусі , у вересні 1944 року прадідусеві випала велика честь бути за кермом автомобіля начальника дивізії гвардії полковника В.Б.Гонтмона , який зустрічав і супроводжував у розташування дивізії прославленого полководця Маршала Радянського Союзу І.С. Конєва. Маршал прибув в дивізію на честь її п'ятої річниці.

Війна - це важка щоденна, щогодинна праця. Боєць Губченко тягнув своєю вантажівкою гармату, в кузові знаходилися снаряди і бійці-солдати.Війна - це смерть, біль, страждання і ще страх. Страх тому, що в секунду від твоїх товаришів і вантажівки може залишитися глибока димляча воронка.

Прадідусь брав участь в небезпечних боях, двічі був важко поранений, але вижив і повертався на фронт. Перемогу зустрів у Берліні. Війна для старшини Губченка Олександра Івановича, мого прадіда, закінчилася в 1947 році. Аж через два роки після закінчення війни він повернувся додому на Батьківщину. Найбільшим святом для нього і його товарищів було 9 Травня - символ непереможності всього народу.Світла пам'ять і вдячність за мирне небо всім, хто воював і загинув у Великій Вітчизняній війні, помер у мирний час. Здоров'я, щастя, вдячність і повага всім живим ветеранам , хто боровся за нашу свободу. Сьогодні ми, юні українці, учимося в школі. Проте кожен із нас саме сьогодні має замислитися над майбуттям прийдешніх поколінь, узагалі над долею нації.

СЛАВЕТНІ ВАШІ ПОДВИГИ – НАШІ ДІДУСІ
Грінченко Віталій, учень 7- Б класу Харківської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів № 67 Харківської міської ради Харківської області

Керівник:Медведєва Вікторія Леонідівна, заступник директора з виховної роботи, учитель географії,

спеціаліст вищої категорії


Я хочу розповісти про Дмитра СпиридоновичаСлишова - дідуся моєї мами по материнській лінії. Дмитро Слишов народився 20 жовтня 1911 року в селі Карлівка Полтавської області в родині з селян-середняків. Вступивв 1928 році в Липковатівський технікум м'ясо-молочної промисловості, який закінчив у 1932 році. Після закінчення навчання дід потрапив у радгосп «Шлях індустрії» в Козачій ЛопаніХарківськоїобласті. Потім була служба в Червоній Армії, де дід отримав військову професію артилериста. Після служби в армії, в 1937 Дмитро Слишов повернувся в Козачу Лопань, в кінці 1939 року Дмитро Спиридонович був призначений на посаду Голови Козачолопанської селищної Ради в віці 28 років, він заслужив довіру односельців, і не побоявся взяти на себе більшу відповідальність у складний для країни час. 21 червня 1941 року почалась війна. Дідусь Дмитро з перших днів війни очолив роботу по мобілізації до лав Червоної Армії всіх військовозобов'язаних селища Козача Лопань. Паралельно з цим почалася робота з евакуації найбільш важливих об'єктів народного господарства Харківської області вглиб країни. В умовах швидкого наступу ворога і загальної плутанини робити це було досить складно, але з завданням тоді впоралися.

20 жовтня 1941 році Слишову Дмитру виповнилось тридцять років, і саме в цей день він пішов добровольцем на фронт. З листопада 1941 по травень 1942 Дмитро Слишов проходив навчання, яке закінчив у посаді командира артилерійського відділення.

З травня 1942 року мій дідусь потрапив на фронт на Воронезький фронт в 75 гвардійський мінометний полк. Прибувши на передову, мій дід став командиром однієї з гармат. Вже через місяць після прибуття, Воронезький фронт був передислокований до Волги і став Сталінградським. Дмитро Спиридонович брав безпосередню участь в легендарній Сталінградській битві.

Сталінградська битва тривала з липня 1942 по лютий 1943 року. У цей період мій дідусь був заступником командира вогневого взводу мінометного полку. Він безпосередньо командував системами польової реактивної артилерії БМ-13 ТА БМ-8, більш відомими під назвою «Катюша». Після війни дідусь розповідав, що завдяки «Катюшам» радянським військам вдалося завдати значної шкоди німецьким військам. В ході боївв полон було захоплено кілька румунських офіцерів, у одного з них був виявлений документ, який говорить, що його володар отримує від німецького уряду земельну ділянку на території України. Цей факт дуже вразив мого діда і його однополчан і надав їм ще більші сили для боротьби з ворогом. У Сталінграді моєму дідусеві пощастило він, залишився живий, не отримавши навіть серйозного поранення.

Після розгрому під Сталінградом Радянські війська перейшли в наступ. Мій дід був перекинутий на Південно-Західний фронт. При цьому він був призначений вже на посаду командира вогневого взводу свого 75-го гвардійського мінометного полку. Дідусева частина не брала участі в битві на Курській дузі, а наступала на південь, рухаючись в бік Донецька і Харкова. Дід у той період був дуже схвильований, адже він йшов визволяти свої рідні місця. Однак до Харкова йому дійти не довелося. Під Слов'янськом Донецької області в серпні 1943 р. в ході боїв він був важко поранений. «Катюші» вели вогонь біля соснового лісу. Одна з машин, в якій був і мій дід, стояла біля дерева. Німці намагались влучити в «Катюшу». Один з великокаліберних снарядів потрапив безпосередньо в дерево поруч з дідівською «Катюшею», вирвавши його з корінням. Від осколків загинув весь екіпаж бойової машини. Мій дід отримав численні поранення - у вухо, шию, ключицю. Ці осколки так і не були видалені ніколи. До останніх днів дід носив їх у собі.На жаль, після поранення він повністю оглух на одне вухо, а невидалені осколки. Незважаючи на це, Дмитро Слишов нічого не хотів чути про демобілізацію і після госпіталю попросився назад у свою військову частину.

У листопаді 1943 року мій дід був призначений командиром розвідувального взводу свого 75-го гвардійського мінометного полку. Спочатку він воював на Південно-Західному Фронті, а потім почалося звільнення Білорусії та Польщі. У серпні 1944 року дідусь Дмитро отримав чергове підвищення і був призначений на посаду командиром всього артилерійського парку полку, відповідаючи за боєздатність своєї частини. У складі Першого Білоруського фронту Дмитро Слишов брав участь у визволенні багатьох міст Польщі й Німеччини.

Брав участь дідусь і в легендарній нічній атаці 16 квітня 1945 року, якою керував маршал Жуков. Наші війська наступали на Берлін. З капітуляцією Німеччини у травні 1945 року прийшла Перемога. Мій дідусь зустрів її в німецькій столиці в званні старшого лейтенанта. За свої бойові заслуги він був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, орденом Червоної зірки, медаллю «За Відвагу», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною» та іншими нагородами.

Тільки в серпні 1946 року мій дід повернувся додому в селище Козача Лопань під Харковом. Відразу по поверненню він знову був призначений на посаду Голови Виконкому Козачьолопанскої селищної Ради. Країна в післявоєнний період перебувала в складному економічному становищі. Багато було зруйновано, доводилося відновлювати практично з нуля. І ці завдання лягли на плечі і мого діда.

Дмитро Спиридонович Слишов керував Козачою Лопанню аж до серпня 1969 року. Його трудові досягнення були високо відзначені, в тому числі і у вигляді Урядових нагород. Після 1969 року мій дід ще довгий час обирався депутатом селищної ради, беручи участь у безпосередній життєдіяльності і розвитку свого селища. На жаль, в листопаді 1984 року мого прадіда Дмитра Слишова не стало.
Страшне дитинство
Грубник Олена, учениця 9 класу Покровської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Скрипник С. М., учитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Мистецтво живого слова» БДЮТ Коломацької районної ради


Війна. Це слово у кожної людини викликає страх, біль, відчай, паніку, хвилювання. І відразу перед очима постають кадри з повоєнної хроніки, ті крики, плач, вибухи.

Особисто мені пощастило, адже я на власні очі війни не бачила. Моє дитинство минуло спокійно й безтурботно. Доки була малою, мало замислювалась над поняттям «війна». Для мене це було просто слово, яке я часто чула від своєї прабабусі. Але я подорослішала, і, як то кажуть, порозумнішала. Бабусині розповіді про війну стали страшнішими, і кожного разу я вслухувалася в кожне слово старечої розповіді. А в очах прабабусі бачила сльози, які застилали очі при одній лише згадці про війну. Увесь той біль, відчай, страх і ненависть вона мужньо пережила, її серце стало міцним до буденних тривог, адже загартувалося у часи війни.

Їй було 10, коли фашисти напали на Батьківщину. Діти саме пасли худобу на полі, коли над головами почали ревти літаки. Малі не розуміли нічого, а матері вже бігли до них з криками: «Тікай!».

Батькові прийшла повістка. Варя, найстарша з шести дітей, дивилася на тата і хотіла запам’ятати кожну зморщечку біля ока, його посмішку, голос. Дівчина обійняла його, що є сили й гірко-гірко заплакала. Батько крізь сльози сказав : «Цить, цить! Ще на весіллі твоєму погуляємо!». Й пішов. Пішов туди, де жорстокий німець, де кров і біль, де польова пошта, де безсонні ночі, де згадки про рідний дім та сім’ю.

Війна тривала. У Варі народилася маленька сестричка Ліда. Маля дивилося на світ з любов’ю та надією, не розуміючи всієї загрози, що витала в повітрі. Матері було дуже важко тягти на собі тепер вже семеро дітей. Від батька звісток не було.

В село прийшли німці. Вони ображали мирний народ, палили хати та двори, знущалися з юних дівчат. А от старих людей вони поважали. І, мабуть, саме це й врятувало мою прабабусю з сім’єю. Бабуся Марія (бабуся Варі ) - була мудрою старою. Очі її світилися розумом й добротою. Саме вона й зупиняла німців, а ті її поважали й нікого з сім’ї не чіпали.

Довгі чотири роки здавалися вічністю. Кожен день був сірим та страшним. Немає радості, одна лише надія. Надія на перемогу, на те, що всі будуть живі, і, що тато повернеться додому.

Перемога дісталася нам великою ціною. У 1943 році Україну звільнили, село Покровка Коломацького району, Харківської області, поверталося до повсякденного життя. От тільки чоловіки з фронту не поверталися. Вони ще довгих два роки не потраплять додому.

Хати погоріли, тому люди почали копати землянки. Допомагали один одному. Навіть діти брали до рук лопати. Пощастило, що в погрібах вціліла картопля. Для селян це було найбільшою радістю.

У грудні 1945 року у дверцята землянки хтось постукав. Вдома були діти та бабуся Марія. Стара запитала: «Хто там такий?» Чоловічий голос промовив: « Мамо, це я!» Двері відчинилися. На порозі стояв батько. Його очі світилися від щастя, замучені очі, які бачили війну, і пройшли її повністю. Діти з бабусею кинулися до Панька й почали його цілувати. А чоловік тихо заплакав й сказав : «Рідні мої!» Коли мати повернулася додому з малою Лідою, то не повірила своїм очам. Почала цілувати чоловіка й все плакала, плакала. А мала Ліда злякалася, адже за своє життя вона бачила батька вперше. Залізла під стіл і говорила, що то «чужий дядько».

Життя почало налагоджуватись, село відроджувалося з попелища, обличчя людей посвітлішали, але в очах був сум, бо не всі дочекалися рідних з фронту.

Ось таке нелегке дитинство було у моєї прабабусі Варі. Та вона пережила. І, коли я дивлюся в її старечі очі, мені на серці стає легше. Адже я знаю, що поряд є людина, яка завжди мені щось порадить, яка є наймудрішою. Я дуже люблю і поважаю свою прабабусю.



За покликом юного серця
Група «Оберіг» Вовківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник групи: Петровська Надія Вікторівна, педагог-організатор
У страшні роки Великої Вітчизняної війни разом з дорослими взялися за зброю діти, щоб захистити Батьківщину від ненависного ворога. Хлопчики та дівчатка йшли на фронт у військові частини, ставали синами та доньками полків. Вони були розвідниками і зв'язківцями, сестрами милосердя і підривниками. За покликом юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогові за смерть батьків та братів, за наругу над матерями і сестрами, за спалені домівки, за всі нелюдські злочини фашистів. Вони гинули в боях, їх катували гітлерівці, але юні герої не здавалися.

Вони взяли на себе обслуговування партизанів - прали білизну, пекли хліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів.

В роки Великої Вітчизняної війни Волкові Хутори належали до Сахновщинського району. Але на території Кегичівського та Сахновщинського районів діяв партизанський загін, яким командував К.І.Баклагін. Безстрашні народні месники підривали містки, виводили з ладу залізницю та інші шляхи сполучення окупантів, порушували лінії зв'язку, передавали цінні розвідувальні дані частинам Червоної Армії за Сіверський Дінець. Винахідливими й хоробрими розвідницями зарекомендували себе в загоні юні патріотки Анастасія Андрусенко та Віра Галан. Багато користі приносили вони загонові, повідомляючи про плани окупантів, чисельність та озброєння їх гарнізонів. Але при виконанні чергового завдання відважні партизанки потрапили в лапи фашистів. Кати обіцяли дівчатам зберегти життя, якщо вони видадуть дислокацію та чисельність партизанського загону, зв’язки народних месників з місцевим населенням. Та полонянки вперто мовчали. Так і не добившись від них нічого, гітлерівці по-звірячому познущалися над патріотками, стратили їх лютою смертю.

Народні месники вели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному, Гришівці, Германівці, Максимівці, Мажарці, Волкових хуторах. Разом з розвідкою, а потім з частинами Радянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині. 27 січня 1942 р. частини Радянської Армії вступили в селище. Прийшов час визволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямку значні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.

В березні 1942 р. в загоні народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремих груп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів. Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський, І.Ю. Сидоренко, І. Сосюрко та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітря залізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військову техніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизани взяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Землянки переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Під час окупації мешканці Волкових хуторів допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. З розповіді жительки с.Вовківка Голованової Надії Харитонівни діти приймали посильну участь у боротьбі з ворогом.

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. Багато жителів району мали безпосередні зв'язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ.

Комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 центнерів хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до загону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Комсомолки, школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольський комітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки, допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юні патріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.

Ці люди не завдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей, які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справу Перемоги над ворогом.
ГЕРОЙ, ЯКИЙ ТАК І НЕ СТАВ ГЕРОЄМ

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка