І науково-практична інтернет-конференція 24 квітня 2014 р



Сторінка1/13
Дата конвертації11.03.2016
Розмір2.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА СПОРТИВНОЇ МЕДИЦИНИ, БІОХІМІЇ ТА АНАТОМІЇ
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МЕДИКО-БІОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА СПОРТУ

І Науково-практична інтернет-конференція

24 квітня 2014 р.


Збірник доповідей

Харків


2014

АКТУАЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ ДЕОНТОЛОГИИ В СПОРТИВНОЙ МЕДИЦИНЕ

Авраменко О.Н.

ХГАФК, Харьков, Украина



Актуальность проблемы. Качество медицинского обслуживания лиц, занимающихся физической культурой и спортом, определяется многими факторами: состоянием материально-технической базы здравоохранения, решением научных, организационных и кадровых вопросов. В широком плане и медицинская деонтология служит повышению уровня качества работы спортивных медиков 8.

Спортивная деятельность включает в себя все возможности человека, данные ему природой изначально и развитые путем изнурительных тренировок, желание победы над собой и, очень часто, над своим недугом, а также материальную заинтересованность и стремление к известности.

В Украине спортивная медицина является составной частью лечебно-профилактического обслуживания населения и лиц, занимающихся физической культурой и спортом. Однако часто наблюдаются предпатологические и патологические состояния, которые при неправильно дозируемой физической нагрузке могут наложить запрет на занятия избранным видом спорта. Уровень спортивных рекордов и достижений в настоящее время зависит от объема и интенсивности тренировочных нагрузок. Тренер и спортивный врач практически постоянно вносят коррективы в график тренировок, чтобы они были наиболее рациональными для каждого спортсмена 3,4,6,9.

Изучение врачебной этики и вопросов деонтологии является одной из актуальных проблем спортивной медицины. Однако, если деонтологические аспекты применительно к целому ряду медицинских специальностей целенаправленно рассматриваются и пропагандируются, то в спортивной медицине в доступной нам литературе вопросы деонтологии освещены недостаточно 1,2,8,11.

Деонтология как наука о должном в области медицины и практического здравоохранения в отличие от других отраслей имеет свою специфику. Это объясняется тем, что усилия медицинских работников направлены не только на лечение больных, но и на профилактику заболеваний, охрану здоровья и жизни человека 2,8.

Медицинская деонтология тесно связана с врачебной этикой – учением о морали, нормах нравственного поведения и общественном долге врача. Высокое чувство ответственности перед человеком и обществом, постоянное совершенствование медицинских знаний и врачебного мастерства, заботливое и внимательное отношение к больному, сохранение врачебной тайны – это те качества, которыми должен обладать врач, дающий клятву Гиппократа 1,2,8.

Относительно молодой отраслью медицинской науки является спортивная медицина. Активно развиваясь, она завоевала признание физкультурно-спортивной практики. Этому способствовала активность энтузиастов молодой отрасли знаний, бурные темпы развития физической культуры и спорта, непрерывный рост спортивных результатов, растущее понимание роли активного двигательного режима в укреплении здоровья нации, профилактике и лечении заболеваний. Создана государственная система медицинского обеспечения физической культуры и спорта. Физическое воспитание, физическая культура и спорт – это процесс, в первую очередь, социально-педагогический, что и определяет ведущую роль в нем педагога, тренера, организатора. Однако объектом этого процесса является человек со всей сложностью его организма, психики, реактивности, взаимоотношений со средой. Поэтому эффективность во многом зависит от степени соответствия применяемых средств и методов педагогического процесса состоянию здоровья, физическому развитию, функциональным возможностям, возрастным и индивидуальным особенностям каждого занимающегося физической культурой и спортом 4,5,7.

Медицинская деонтология охватывает самые различные аспекты деятельности врача – отношения с больным и его родственниками, с коллегами, средним и младшим медицинским персоналом; это вопросы научной организации труда, рациональных методов исследования и лечения. Перечисленные вопросы являются общими для всех клинических дисциплин, однако каждая из них имеет специфические, только ей присущие деонтологические особенности 1,8,11.



Цель работы: систематизировать существующие в современной медицинской литературе данные об актуальных проблемах деонтологии в спортивной медицине.

Задачи исследования:

1. На основе анализа современной медицинской литературы охарактеризовать основные цели, задачи и проблемы спортивной медицины.

2. Рассмотреть актуальные деонтологические положения спортивной медицины.

Методы исследования: анализ современных литературных источников по данной проблеме.

Результаты исследований. Спортивная медицина – это отрасль медицины, изучающая здоровье, физическое развитие и функциональные возможности человека в связи с занятиями спортом и физической культурой. Спортивная медицина содействует рациональному использованию средств и методов физической культуры и спорта для гармоничного развития человека, укрепления его здоровья, повышения общей и специальной работоспособности, спортивного мастерства, продления активного творческого периода жизни. Спортивная медицина изучает также нарушения в деятельности организма, в том числе при нерациональных занятиях, разрабатывает методы диагностики, средства профилактики, лечения, восстановления, повышения спортивной работоспособности. Практическим разделом спортивной медицины является врачебный контроль за занимающимися, медицинское обеспечение занятий и соревнований. Среди актуальных проблем спортивной медицины выделяют и разработку медицинских критериев отбора и спортивной ориентации, заболеваемость, спортивный травматизм, антидопинговый контроль 9.

Здоровье – это центральная проблема спортивной медицины, имеющая огромное социальное и общественной значение. Здоровье – величайшая ценность общества и каждого человека, основа экономического процветания страны, материального благополучия каждого, сопротивляемости, устойчивости и надежности организма человека, его нормальной жизни и долголетия. Особенно велико значение здоровья в спорте, поскольку от его состояния во многом зависит правильная интегральная реакция организма на физическую нагрузку и восстановление, уровень и стабильность спортивных результатов. Любое нарушение здоровья ухудшает общую и спортивную работоспособность, мешает достижению высоких спортивных результатов, способствует срывам, травмам, физическому перенапряжению, снижению спортивного результата, преждевременному уходу из спорта 4,7,9.

Здоровье рассматривают не только как нормальную структуру и функцию органов и систем, отсутствие жалоб и болезненных проявлений, но и возможность приспособиться к повышенным и меняющимся требованиям и условиям среды, в том числе и к физическим нагрузкам, без патологических проявлений, способность полностью выполнять свои биологические и социальные функции, что и определяет запас жизненных сил организма человека и уровень его здоровья 2,3,6,7.

Между здоровьем и болезнью четкая грань имеется далеко не всегда. Поэтому выделены, так называемые, переходные состояния, которые могут быть, как специфическими, конкретными для каждого заболевания проявлениями, так и общими, ослабляющими организм, снижающими его защитные силы, и тем самым предрасполагающими к заболеваниям. Это – последствия стресса, десинхроноз, физическое перенапряжение, переутомление, нарушение обмена, аллергия, алкоголь, никотин, наркотики, неблагоприятные и резко меняющиеся условия среды, неустойчивое состояние функциональных систем, длительное недовосстановление после нагрузок и тяжелого труда. В спортивной медицине переходные состояния имеют важное значение для предупреждения и выявления болезни 4,7,9.

Существуют деонтологические принципы, общие для любой специальности. Нет необходимости доказывать, что чуткое, душевное отношение к больному мобилизует его силы и создает тот благоприятный психологический фон, который способствует успешному лечению. Напротив, действия медицинского персонала, которые противоречат деонтологическим принципам, провоцируют психическую травматизацию больного, являются ятрогенным фактором, существенно осложняющим течение заболевания. Эти положения в полной мере относятся и к практической деятельности спортивных врачей 1,2,8,11.

Среди специфических деонтологических положений спортивной медицины выделяют такие:



  • большинство лиц, занимающихся физической культурой и спортом, - это практически здоровые люди;

  • для квалифицированных спортсменов характерен высокий уровень мотивации здоровья вплоть до возможности аггравации перед соревнованиями, что повышает требования к профессиональной подготовке спортивных врачей;

  • существует возможность отрицательного влияния чрезмерных физических нагрузок на организм, в том числе и при высоких спортивных результатах;

  • возраст лиц, занимающихся физической культурой и спортом, имеет широкий диапазон, резко омолодились некоторые виды спорта (плавание, гимнастика и др.);

  • значительно возрастает ответственность спортивного врача за состояние здоровья спортсмена в связи с экстремальными условиями тренировки и соревнований всех рангов 4,6,7,9,11.

Определенные особенности имеют также лечение спортсменов в условиях специальных клиник и реабилитация после травм и заболеваний нервной системы и опорно-двигательного аппарата 4,6,12.

Спортивный врач обязан быть компетентным не только в медицинских, но и в педагогических вопросах спортивной тренировки. Постоянной самооценки и совершенствования профессиональной подготовки требует от врача чувство ответственности его перед спортсменом, многие годы готовившим себя к высокому результату, перед командой и медико-спортивным персоналом 4,7,9,10.

Перед медиками наряду со специальными широкий круг деонтологических вопросов ставит проблема спортивного отбора и прогнозирования спортивного мастерства, как юных, так и взрослых спортсменов. Сколько, например, надо иметь умения и такта, чтобы в связи с перенесенными заболеваниями или травмой объяснить спортсмену целесообразность перемены спортивной специализации. Иногда повреждения нервной системы и опорно-двигательного аппарата у спортсменов приводят к ограничению или полному исключению спортивной деятельности. Врач в этой ситуации должен по возможности устранить негативное психологическое влияние, оценить оптимистически сложившиеся обстоятельства. Руководствуясь деонтологическими положениями, спортсмену-пациенту предварительный клинически неуточненный диагноз сообщать нельзя 1,6,8,11. Поведение спортсмена может быть неадекватным. Он отказывается от предлагаемого лечения или рекомендаций. Такая ситуация может быть спровоцирована болезненным состоянием и недооценивать ее опасные последствия врач не должен. В подобных случаях безаппеляционно исключать возможность и недооценивать необходимость дополнительных консультаций не следует, особенно если больной спортсмен на них настаивает 8,11.

Вопрос об отношении медицинского персонала врачебно-физкультурных диспансеров, всех спортивных врачей к своим ошибкам требует чуткости, понимания и высокой ответственности. Всегда необходимо помнить, что в число обязательных качеств медика, согласно деонтологическим принципам, входит постоянная готовность признавать свои ошибки и недостаточность своих знаний. Относительно спортивной медицины, это, не умаляя авторитета медицинского персонала, мобилизует его силы на более качественную работу и повышение своей профессиональной квалификации 1,8,11.

Быть в курсе последних достижений в области клинической фармакологии и физической реабилитации – прямая обязанность спортивного врача. Недопустимо, например, слишком длительное использование фармакологических средств, ускоряющих процессы восстановления работоспособности спортсмена после интенсивных физических нагрузок. Эти препараты, облегчая адаптацию к физическим упражнениям, снижают их тренирующее действие и соответственно эффективность учебно-тренировочного процесса. Возможное побочное влияние отдельных химиопрепаратов, особенности их действия на фоне физического утомления, опасность передозировки, которая может негативно сказаться на здоровье спортсмена или на его спортивных результатах, требует максимальной осторожности, напоминая о вреде фармакомании и акцентируя внимание спортсменов и лиц, занимающихся физической культурой, на опасности самолечения 4,6,7,9,11.

Существенной проблемой для спортивной медицины является антидопинговый контроль. Использование допинга, искусственно повышающего работоспособность спортсмена, нарушает не только этические и моральные основы спорта, но и способствует физическому перенапряжению, развитию различных предпатологических и патологических состояний. Антидопинговый контроль, с позиций деонтологии, заключается не только в проведении специальных мероприятий по выявлению участников соревнований, принимавших допинг, но и бескомпромиссном применении к ним санкций, имеющих, как юридическое, воспитательное, так и чисто медицинское значение. Определенные трудности стоят перед спортивным врачом при проведении лечения спортсмена до соревнований, так как использование препаратов, отнесенных к числу допингов, в этот период запрещается 9,11.



Выводы:

1. Спортивная медицина в современных условиях - это отрасль научных знаний и система медицинского обеспечения физической культуры и спорта. Спортивная медицина - это прикладной клинико-физиологический раздел медико-биологической спортивной науки, изучающий здоровье, физическое развитие и функциональные возможности человека в связи с занятиями спортом и физической культурой.

2. Спортивная медицина содействует рациональному использованию средств и методов физической культуры и спорта для гармоничного развития человека, укрепления его здоровья, повышения общей и специальной работоспособности, спортивного мастерства, продления активного творческого периода жизни.

3. Общие для врачей любой специальности деонтологические принципы в полной мере относятся и к спортивной медицине, к практической деятельности спортивных врачей.

4. Специфика актуальных деонтологических аспектов спортивной медицины состоит, во-первых, в том, что занимающиеся физической культурой и спортом – это практически здоровые люди; во-вторых, для квалифицированных спортсменов характерен высокий уровень мотивации здоровья вплоть до возможности аггравации перед соревнованиями, что повышает требования к профессиональной подготовке спортивных врачей; в-третьих, существует возможность негативного влияния чрезмерных физических нагрузок на организм и при высоких спортивных результатах; в-четвертых, возраст лиц, занимающихся физической культурой и спортом, имеет очень широкий диапазон; в-пятых, ответственность спортивного врача за состояние здоровья значительно возрастает в связи с экстремальными условиями тренировки и соревнований.

6. Спортивный врач обязан быть компетентным не только в медицинских, но и педагогических вопросах спортивной тренировки, а проблемы спортивного отбора и прогнозирования спортивного мастерства, как юных, так и взрослых спортсменов, заболеваемость и травматизм в спорте, применение допингов ставят перед медицинскими работниками, физическими реабилитологами наряду со специальными задачами широкий круг этических вопросов.



Литература.

  1. Авраменко О.М. Основи медичної деонтології: навчальний посібник / О.М. Авраменко. - Харків: ХДАФК, 2006. – 46 с.

  2. Антропова Т.О. Обстеження та визначення стану здоровя: підручник / Т.О. Антропова, А.А. Пісарєв, О.І. Колісниченко. - К.: Медицина, 2006. – С. 21-28.

  3. Баевский Р.М. Оценка адаптационных возможностей организма и риск развития заболеваний / Р.М. Баевский, А.П. Берсеньева. - М.: Медицина, 1977. - 236 с.

  4. Граевская Н.Д. Спортивная медицина (часть 1) / Н.Д. Граевская, Т.И. Долматова. – М.: Советский спорт, 2004. - 306 с.

  5. Ланда Б.Х. Методика комплексной оценки физического развития и физической подготовленности: учебное пособие / Б.Х. Ланда. – М.: Советский спорт, 2004. – 192 с.

  6. Майкели Лайл. Энциклопедия спортивной медицины / Лайл Майкели, Марк Дженкинс. - СПб.: Изд-во «Лань», 1997. – 400 с.

  7. Макарова Г.А. Справочник детского спортивного врача: клинические аспекты текст / Г.А. Макарова. – М.: Советский спорт, 2008. – 440 с.

  8. Назар П.С. Основи медичної етики / П.С. Назар, Ю.Г. Віленський, О.А. Грандо. – К.: Здоровя, 2002. – 344 с.

  9. Пєшкова О.В. Спортивна медицина: навчальний посібник / О.В. Пєшкова. – Харків: ХДАФК, 2003. – 84 с.

  10. Підкопай Д.О. Підготовка спортивного масажиста: навчальний посібник / Д.О. Підкопай. – Харків: ХДАФК, 2005. – 104 с.

  11. Соболевский В.И. Деонтология в спортивной медицине / И.В. Соболевский // Советское здравоохранение. – М.: Медицина, 1982. - №7. – С. 17-21.

  12. Яковенко Н.П. Фізіотерапія: підручник / Н.П. Яковенко, В.Б. Самойленко. – К.: Медицина, 2011. – 256 с.

ПОТЕНЦІЇ СУЧАСНОГО ФІЗИЧНОГО У ФОРМУВАННІ НАВИЧОК

ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ ШКОЛЯРІВ

Ажиппо О.Ю., Ткачов С.І.

ХДАФК, Харків, Україна



Актуальність. В історії людства фізичне виховання завжди визнавалося важливою та невід’ємною складовою процесу формування всебічно розвиненої й гармонійної особистості. Про це, зокрема, свідчать погляди античних філософів – Платона, Аристотеля, Сократа, які вважали, що повноцінна підготовка людини до життя забезпечується шляхом поєднання морального, розумового та фізичного розвитку [6, с. 27-28].

В сучасних умовах фізичне виховання як соціокультурний феномен набуває своєї виключної значущості, тому що повинно виконати доленосну місію – врятувати людство від виродження та деградації [2, с. 7].

Реальність такої загрози зумовлена не лише поширенням шкідливих звичок (куріння, алкоголізм, наркоманія) або порушенням раціону харчування, а й стрімким в останнє десятиліття розвитком комп’ютерних технологій, які, значно вдосконаливши процес комунікації в суспільстві, водночас спричинили й небажані наслідки.

Можливість оперативного доступу до необхідної інформації та обміну даних, не виходячи з помешкання або офісу, негативно позначилася на характері людського існування. Зокрема, одним із небезпечних наслідків стало поширення малорухливого способу життя. Особливо це стосується дітей і молоді, які, використовуючи можливість спілкуватися, розважатися й отримувати необхідну інформацію в мережах Інтернет, наповнюють свій кожний день багаточасовим і нерухомим «проживанням» у віртуальному просторі, що суперечить природним потребам даного віку, тому що на цьому етапі життя людині необхідно активно рухатися, а також набувати соціального досвіду в реальних умовах спілкування та взаємодії з навколишнім світом.

Отже, обрана для висвітлення у даній статті проблема відображує потреби сьогодення та пов’язана із такими завданнями сучасної фізичної культури та спорту, як:

- необхідність постійного підвищення рівня здоров’я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства (Закон України «Про фізичну культуру і спорт», 1993 р.);

- призначення фізичного виховання як важливої складової процесу повноцінного розвитку особистості та дієвого засобу профілактики захворювань, підготовки до високопродуктивної праці, захисту Батьківщини, забезпечення творчого довголіття (Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, 2004 р.).

Фізичне виховання в контексті специфіки сучасного життя дійсно виступає вирішальною складовою формування гармонійної особистості, тому що забезпечує мобілізацію «здорового духу» особистості, потребує певної самоорганізації, сприяє самовихованню, є несумісним зі шкідливими звичками та створює необхідність збалансованого й корисного харчування.

Крім того, фізичне виховання - це основний засіб формування фізичної культури, яка в контексті розв’язання проблеми здорового способу життя містить коло знань, пов’язаних не тільки з уявленнями про стандартні рухові вправи та процедури загартування, а й необхідність дотримання правил гігієни, режиму та раціону харчування. Інакше кажучи, фізичне виховання забезпечує формування фізичної культури особистості як складової її загальної культури – своєрідного «життєвого принципу», на основі якого будується повсякденне життя кожної людини [2, с. 15].

Серед основних компонентів фізичної культури (цінності, знання, уміння, навички, правила життєдіяльності) своє вирішальне значення мають навички, тому що вони, завдяки своєму механізму утворення (мотивація, засвоєння знань, вироблення умінь, формування навичок як засвоєних на автоматизованому рівні дій) стають достатньо міцним, стабільним і глибоким особистісним надбанням, що забезпечує вироблення певних правил, настанов, за допомогою яких й реалізується на практиці здоровий спосіб життя [2, с. 14].

Як свідчать розробки вітчизняних науковців (Л. Сергієнко, 2001; А. Ільченко, 2003;
А. Ровний, 2004; та інші), вже на початку ХХІ століття від 50% до 80 % школярів мали низький рівень розвитку рухових здібностей, що стало одним із факторів утворення стійкої тенденція до погіршення стану здоров’я підростаючого покоління – нині практично здоровими є лише 27% дошкільнят, 65% дітей молодшого шкільного віку та 60% підлітків (В. Платонов, 2006; С. Марченко, 2008; М. Макаренко, 2011; О. Повар, 2011; О. Смоляр, 2011).

Загальний несприятливий стан фізичного розвитку школярів підтверджується й результатами наукових напрацювань кафедри теорії та методики фізичного виховання Харківської державної академії фізичної культури. Зокрема, про це свідчать емпіричні дані, одержані І. Масляк (2007), Т. Балою (2013), І. Кузьменко (2013).

Слід наголосити, що у справі фізичного виховання школярів має місце суперечність: з одного боку, діти не виявляють належного інтересу до уроків фізичної культури, а з іншого – готові займатися популярними на сьогодні видами спорту. Виходячи з цього, можна стверджувати, що резерви фізичного розвитку сучасного підростаючого покоління знаходяться передусім у площині урізноманітнення навчального змісту та методики проведення уроків з фізичної культури.

Проте, слід зауважити, що ці заняття достатньо регламентовані за змістом і розкладом. Звідси бажання школярів займатися популярними на сьогодні видами спорту доцільно забезпечити шляхом вдосконалення спортивно-педагогічної роботи, яка за своїм характером була б послідовним продовженням уроків з фізичної культури та мала б на меті досягнення першочергового завдання – формування навичок здорового способу життя. У цьому сенсі саме фізичне виховання набуває своєї провідної ролі, тому що за своєю суттю воно є спеціально організованим процесом всебічного розвитку фізичних, морально-вольових якостей і життєво важливих рухових умінь й навичок людини [4,5].

Отже, постає потреба у докорінній перебудові сучасної системи фізичного виховання. Сьогодні вкрай необхідно створювати «здорове» мікросередовище, в якому фізичне виховання повинно відіграти свою провідну роль і зайняти належне місце. Для цього слід акцентувати увагу школи, сім’ї, громадськості на рівень фізичного розвитку підростаючого покоління, а тренерам, спортивним педагогам, вчителям власним прикладом постійно демонструвати важливість фізичної культури та здорового способу життя.

Метою данної статті є визначенняролі та місця, розкриття можливостей фізичного виховання у формуванні навичок здорового способу життя школярів.

Результати дослідження. Першочерговим кроком до використання здоров’язбережувального потенціалу фізичного виховання учнів у позашкільний час є необідність скорочення репродуктивного навчання, яке сьогодні все ще превалює в освітній системі, що дасть можливість вивільнити час для занять фізичною культурою та спортом. Особливо це стосується школярів, оскільки в сучасній школі доцільно встановити навчальне навантаження на тиждень у межах 24–30 годин.

Наступним кроком є зміна основного підходу до організації фізкультурної та спортивно-педагогічної роботи в школі – вона повинна стати формою активного відпочинку, сприяти зміцненню здоров’я та задоволенню потреб учнів.

Також невідкладним завданням у справі покращення стану здоров’я та рівня фізичної підготовленості дітей є модернізація фізичного виховання та спорту в школі, яку доцільно здійснювати в таких аспектах:


  • покращення матеріально-технічної бази для занять з фізичної культури;

  • планування та виконання системної роботи з фізичного виховання школярів: культивування здорового способу життя, функціонування безоплатних шкільних спортивних секцій з сучасних видів спорту (шейпінг, атлетизм, фітнес, чирлідинг, бодибілдинг тощо);

  • проведення спортивних змагань, зустрічей з відомим спортсменами, відвідування спортивних заходів;

  • оновлення змісту та методики проведення занять з фізичної культури через вдосконалення у вищій школі підготовки фахівців спортивно-педагогічного профілю;

  • створення ефективної системи підвищення кваліфікації для тренерів і педагогів у галузі фізичного виховання та спорту;

  • впровадження у практику передових методик фізичного виховання в межах постійно діючих семінарів для вчителів шкіл;

  • реалізація ідеї здорового способу життя та популяризація фізичного виховання та спорту через систему «сімейного лекторію», на який запрошуються діти, батьки та члени їхніх родин.

Безпосередньо сам процес формування навичок здорового способу життя школярів може бути представлений за такими блоками: знання про здоровий спосіб життя та цілісність його складових, система відповідних навичок, шляхи реалізації на практиці [1, с. 162-163;3,5,8], які конкретизуються наступним чином.

Знання про здоровий спосіб життя та цілісність його складових. Здоровий спосіб життя – це все (цінності, принципи, засоби, поведінка та дії), чим керується й що використовує людина для збереження та зміцнення свого здоров’я у навчальній або професійній діяльності, побуту та відпочинку. Основними складовими здорового способу життя визнано елементи, які пов’язані між собою й відбиваються у духовній, соціальній, психологічній і фізичній сфері, що своєю чергою зумовлює цілісність його сприйняття та розуміння.

Система відповідних навичок. Вітчизняні педагоги визначають певні загальні групи навичок, які забезпечують здоровий спосіб життя. Перша група містить такі, що сприяють фізичному здоров’ю, друга - соціальному, третя - духовному та психічному здоров’ю.

Перша група конкретизується в таких навичках: санітарно-гігієнічні (дотримання особистої гігієни, виконання гігієнічних процедур, доглядання за шкірою, зубами, волоссям тощо), раціонального харчування (дотримання режиму та раціону харчування з урахуванням реальних можливостей, користі та потреб), рухової активності (виконання ранкової зарядки, заняття спортом, руховими іграми та фізичною працею).

Друга включає навички, що сприяють збереженню соціального здоров’я та благополуччя: ефективного спілкування (чітке висловлювання думок, адекватні реакції та почуття, здатність до співчуття, конструктивне ставлення до критики, володіння невербальними засобами), розв’язання конфліктів (визначення суті, шляхи конструктивного подолання), соціальної взаємодії та співробітництва (здатність працювати в команді, коректна оцінка свого внеску та досягнень інших, виконання різних ролей, протистояння насильству).

Третя група узагальнює навички збереження і розвитку духовного та психічного здоров’я: самооцінки та самоконтролю (адекватна оцінка і самооцінка, позитивне ставлення до життя та людей, контроль свого стану, подолання тривоги, невдач), визначення життєвих пріоритетів, цілей і програм (усвідомлення потреб і можливостей, планування етапів і засобів, аналіз досягнень і коригування подальших планів).



Шляхи реалізації на практиці. Здоровий спосіб життя реалізується через раціональне харчування (споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних продуктів і харчових добавок і т. ін.), належну організацію побуту (якість житла, умови для пасивного й активного відпочинку, рівень психічного та фізичного комфорту), створення умов праці (безпека у фізичному та психічному аспектах, наявність стимулів і можливостей професійного розвитку), рухову активність (заняття з фізичної культури та спорту, «активне» відновлення фізичного стану після фізичного та психічного навантаження, «пішохідний» спосіб пересування тощо).

У позашкільній роботі використання здоров’язбережувального потенціалу фізичного виховання у формуванні навичок здорового способу життя школярів можна здійснювати за вже напрацьованими й апробованими в цьому напрямку формами: діяльність спортивних секцій, спортивних товариств, проведення змагань і турнірів, заняття в дитячо-юнацьких спортивних школах, туристичних гуртках і т. ін. Однак сьогодення потребує більш вмотивованої та різноманітної спортивно-педагогічної роботи, в основі якої доцільно поєднати зусилля вчителів фізичної культури та тренерів, спортивних педагогів і викладачів вищих навчальних закладів фізкультурного та спортивного профілю.

Звідси, розпочинаючи процес формування вказаних навичок, слід не просто представляти для учнів узагальнену базову інформацію (спираючись при цьому на вже отримані ними знання на уроках з предметів «Біологія, людина і природа» та «Основи здоров’я»), а впроваджувати більш досконалі форми та методи фізкультурної роботи.

Так, наприклад, необхідно одразу зосередити увагу на застосуванні інтерактивних форм і методів просвітництва, для чого у позашкільний час проводити зустрічі зі спортсменами, дієтологами, агітаторами здорового способу життя, але не в традиційному, а більш різноманітному вигляді: показові виступи спортсменів або представлення комплексів оздоровчих вправ, проведення тренінгів, демонстрація слайдів або відеофільмів, які супроводжуються «живим» коментарем або обговоренням (на зразок ток-шоу, майстер-класів, ситуативних «імітацій», інтелектуальних «боїв» і т. ін.).

Одним із можливих варіантів подальшого просвітництва учнів в означеному напрямку є розробка агітплакатів як у традиційній, так й електронній формі – тобто виставка наочних плакатів, розміщення на сторінках Інтернету рекламних роликів, дизайнерських розробок і т. ін., тематика яких пов’язана зі здоровим способом життя.

Для закріплення знань учнів про здоровий спосіб життя доцільно використовувати відповідні алгоритми, інструкції, настанови тощо.

Так, наприклад, сьогодні широко пропагуються сконцентровані у простій і зрозумілій формі такі підходи у виробленні навичок здорового способу життя:


  • шляхом усвідомлення цінності здоров’я відмовлятися від шкідливих звичок;

  • підтримувати себе у фізичному тонусі за допомогою активних занять фізичною культурою та спортом;

  • загартовувати тіло та волю;

  • досягнути комфортних психологічних умов життя;

  • встановити чіткі принципи життя.

Задля реалізації на практиці означених підходів пропонується дотримуватися певних правил:

  • люби себе, природу й інших людей;

  • дбай про своє майбутнє та пам’ятай, що «рух - це життя»;

  • їж більше фруктів і овочів;

  • не спокушайся шкідливими звичками;

  • роби свій день організованим і активним;

  • не «зациклюйся» на неприємностях, мисли та живи «позитивно»;

  • спілкуйся зі «здоровими» людьми [3].

Використовуючи для просвітницької діяльності наявну спортивно-технічну базу за місцем проживання учнів, слід не ігнорувати й можливості їх самостійних занять фізичною культурою, для чого створювати потрібні передумови. У цьому сенсі доцільно використовувати такі інноваційний підходи, які дозволяють привернути інтерес учнів до фізичної культури та спонукати до занять, тобто, наприклад, організувати змагання або конкурси на рухливій основі, які можуть бути реалізовані в наступному варіанті.

Команди учнів у спортивній формі долають певні етапи, при проходженні яких пропонується виконати різні фізичні навантаження (наприклад, біг, спортивна ходьба, плавання, елементи футболу, баскетболу тощо), а наприкінці - відповісти на контрольні питання, пов’язані з чіткими уявленнями та знаннями про здоровий спосіб життя.

Інноваційним шляхом формування навичок учнів зі здорового способу життя є такі види позашкільної діяльності, в основу яких покладено ідею поєднання засобів фізичного виховання з історичною реконструкцією, яка може бути відображенням подій, пов’язаних з олімпійським рухом, рицарськими турнірами, спортивними змаганнями минулого. У цьому випадку учні виступають у ролі відомих олімпійців, спортсменів або героїв і в їхніх образах розігрують конкретні події (бої, походи, змагання), що своєю чергою потребує від них уважного вивчення історії конкретного виду спорту, а також дозволяє формувати навички здорового способу життя у поєднанні «фізичного» та «духовного».

Правомірність вищевказаного підтверджується прикладами та зразками, які пов’язані з життям і творчою діяльністю таких відомих теоретиків і пропагандистів здорового способу життя, як Пол Брегг і Шелтон Герберт (дієтологи, ініціатори та автори книг зі здорового харчування), Микола Амосов (хірург-кардіолог, автор праць з геронтології та «соціальної інженерії» – раціонального планування суспільного життя), Семенов Сергій (лікар, поет, філософ, духовний і громадський діяч), Порфирій Іванов (творець оздоровчої системи через загартування шляхом використання природних сил), Володимир Жданов (активний пропагандист здорового способу життя).


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка