Iii культура велику роль у формуванні цілісності суспільства, його якіс­ної визначеності відіграє культура



Скачати 150.05 Kb.
Дата конвертації27.03.2016
Розмір150.05 Kb.
III. КУЛЬТУРА
Велику роль у формуванні цілісності суспільства, його якіс­ної визначеності відіграє культура.

Поняття культури

Слово "культура" — латинського походження і спершу озна­чало обробку землі, її культивування. У подальшому цим терміном стали позначати все створене людиною, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину, суспільство від природи. В цьому зна­ченні розвиток людства означає розвиток його культури. Вона по­в'язана з тим, що відрізняє людину від тварини, від Природних інстинктів, з тим, що зростила людина в собі, в суспільстві, а не взяте в готовому вигляді у природи. Це знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, зразки, норми, соціальне регулювання по­ведінки, соціальний контроль і т. п. Та коли це все, що, на перший погляд, і складає суспільство, то для чого тоді ще одне поняття? Насправді, суспільство й культура — це різні поняття, тут відсутнє дублювання, бо вони співвідносяться як характеристики цілого та його якості.

Поняття культури якісно характеризує суспільство, виражає міру його прогресу, рівень та міру досягнутого в плані панування над силами природи та своїми власними соціальними зв'язками й відносинами.

У загальному значенні цього слова культура — це системна інтегративна властивість суспільства, що виражає рівень досягну­того в його розвитку. Це має відношення до всіх типів, видів куль­тури, її проявів. Під культурою завжди розуміють явища, процеси, відносини, котрі якісно відрізняють суспільство, людину від приро­ди, є результатом соціальної взаємодії.

Культура — поняття складне, багатогранне. Її можна розгля­дати різнопланово. Звідси різноманітність соціологічних визначень культури. У широкому значенні слова культура — це соціальний механізм взаємодії (методи, способи, зразки, засоби взаємодії) осо­бистості, спільноти з життєвим середовищем (природним та со­ціальним), який забезпечує передачу досвіду і розвиток реформа­торської діяльності.


76
У вузькому значенні слова — це цінності, переконання, зраз­ки, норми поведінки, властиві певній соціальній групі, певному суспільству [7, с. 41]. Навряд чи можна протиставляти одне одному поняття культури у вузькому та широкому значеннях цього слова, бо культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, котрі забезпечують підтримку діяльності та її розвиток.

У залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії розрізняють типи, види та форми культури. Так, кожне конкретне суспільство створює протягом своєї історії власну суперкультуру, яка передається з покоління в покоління. Соціальні спільноти ви­робляють свою культуру. Кожний вид діяльності також пов'язаний з формуванням відповідного виду культури і т. п.

Тому поряд із загальнолюдською культурою та домінуючою суперкультурою виділяються субкультури — моделі переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для тієї чи іншої соціальної спільноти. Наприклад, професійна, національна, кон­фесійна (християнська, мусульманська та ін.) субкультури. Моделі, що сприймаються суспільством як дивні, визивні, конфронтаційні щодо домінуючої культури, субкультур, визначаються як контркультури. До них належать, приміром, молодіжна контркультура, яка сформувалася на основі руху "хіпі" у 60-х роках, расистські мо­делі ку-клукс-клана, моделі расистського напрямку у розвинутому цивілізованому суспільстві і т. п. Соціолог вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, протиріччя між ними та доміную­чою субкультурою суспільства, виявляє, як оцінюють їх різні со­ціальні ірупи. При цьому є поширеною тенденція оцінки інших культур за стандартами власної культури. Ця тенденція дістала наз­ву етноцецтризму. На практиці вона часто виявляється у нав'язу­ванні своєї системи цінностей, свого способу життя. Альтернати­вою етноцецтризму є культурний релятивізм, який вимагає оцінки будь-якої культури лише за її власними стандартами. Насправді, оцінка різновидів культури немислима без порівняльного аналізу, зокрема, без урахування загальних тенденцій розвитку суперкуль-тури та загальнолюдської культури.

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Елітарна включала в себе перш за все кла­сичну музику, живопис, літературу, які створювали професіонали високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, казки, міфи, які створювали люди у повсякденному житті. Як пра­вило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби не-


77
багатьох, народна ж була пов'язана з життям широких народних

мас.


У сучасному суспільстві в зв'язку з розвитком засобів масової інформації виникає що одна форма — масова культура, котра апе­лює до всіх і розрахована на масове споживання.

Для масової культури характерне зведення дійсно високої куль­тури до посереднього, поверхневого, вихолощеного змісту, поту­рання нсрозвиненим смакам. Масова культура пов'язана з уніфіка­цією, стандартизацією духовного в особистості, у суспільстві. Це не виключає високого рівня окремих проявів масової культури.

Багатогранність культур не виключає загальних елементів чи культурних універсаліи. Американський соціолог та етнограф Джордж Мердок виділяє 60 культурних універсаліи. Р. Мертон, вив­чивши сотні культур, називає десятки спільних рис, властивостей різних культур. Це виготовлення знарядь праці, спільна праця, зви­чай дарувати дарунки, похоронні ритуали, засудження вбивств, роз­крадань, образ і т. п. Культурні універсалі!' дозволяють говорити про загальнолюдську культуру та основні соціокультурні тенденції, які ведуть до розвитку суперсистем типу, приміром, Захід і Схід та ін.

Які ж основні елементи культури?

За всіма розбіжностями конкретних тлумачень, послідовності викладу у соціологічній літературі, як правило, розглядаються такі елементи:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інфор­мації.

2. Цінності, що включають смисложиттєві цінності (уявлен­ня про щастя, про мету, про сенс життя), вітальні , цінності громадського покликання, міжособового спілкування, де­мократичних свобод, сім'ї. Вірування, переконання.

3. Норми, що висловлюють вимоги до поведінки. Це волеви­явлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль і демон­струє зразки поведінки.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок у історії людства. Обря­ди — стереотипи символічних колективних дій, які виражають по­чуття.


78
Усі ці елементи є засобом не лише зберігання і передавання досвіду, а й засобом перетворювальної діяльності.

Культура — це не свідомість взагалі, не просто ряд духовних елементів (уявлення, знання, переконання, цінності, норми та ін.), а спосіб, метод ціннісного опанування дійсності. Це вміння і навички застосування знань, норм тощо. Це те, що втілюється в практичну діяльність, в стійкі повторювані зразки і моделі дійсності.

Функції культури

Культура виконує цілий ряд функцій. Перш за все вона вис­тупає як засіб зберігання і розповсюдження людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам'яті. Разом з тим вона не зводить­ся до цього. Культура поєднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регуля­тивну функції. Індивід стає особистістю у міру соціалізації, опано­вування культури: знань, мови, цінностей, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, свого суспільства. Саме культура робить людину людиною. Вона ж здійснює соціальний контроль, стиму­лює і регулює його поведінку. У цьому розумінні культура — це людський зріз історії. Будучи способом, засобом соціального впли­ву, культура забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто вико­нує функції інтеграції і диференціації суспільства. Опанування куль­тури формує у людей відчуття належності до певної групи, народу, нації, релігії і т. ін. Культура в цьому плані забезпечує цілісність спільнот суспільства. Разом з тим, згуртовуючи одних, вона про­тиставляє їх іншим і є джерелом дезінтеграції.

Методологічні підходи до аналізу культури

Існують різні методологічні підходи до соціологічного аналі­зу культури.

Функціональний підхід розглядає цінності як основний еле­мент культури. За Т. Парсонсом, культура — організована певним чином система цінностей, яка відповідає потребам. Культуру виріз­няє стабільність, стійкість. Різні культури мають багато спільного, тому природним розвитком є лише еволюція.


79
Конфліктний підхід аналізує культуру як динамічну, супереч­ливу систему, як арену конфліктів, породжених нерівністю людей. Цінності зазнають впливу інших факторів, зокрема, К. Маркс роз­глядає їх як похідну від економічних відносин. Існуючі культурні системи не здатні рівною мірою забезпечити всіх членів суспіль­ства. Соціальна нерівність призводить до постійної соціальної на­пруги, до революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це, як правило, результат нав'язування панівною групою власних норм, цінностей. Вона підкорює інші групи, закріплює відносини пану­вання через орієнтацію соціальних інститутів на цінності панівної фупи, стимулює конфлікти.

Обидва ці підходи мають і свої переваги, і свої недоліки. Функ­ціональний підхід у силу своїх висхідних положень про стабільність культурних систем менше уваги приділяє культурним змінам та відхиленням. Конфліктний підхід розкриває протиріччя культури, аналізує джерела розвитку. Разом з тим, він надміру підкреслює відмінності культур, не бачить спільних рис.

Цілком очевидно, що для забезпечення більш повного аналі­зу необхідно сполучати елементи різних підходів.

Свого часу спробу поєднати конфліктну та функціональну теорії зробив Р. Мертон. Він ввів поняття напруженості, взявши його з теорії конфлікту і застосувавши до загального функціональ­ного підходу. Продовжуючи цю тенденцію, Л. Козер підкреслює функціональність самого конфлікту.

У вітчизняній філософській та соціологічний літературі ча­сом протиставлялися два підходи до характерне тики культури. Вона розглядалася або як творча діяльність, або як спосіб (технологія) діяльності [5]. На ділі ж ці підходи доповнюють один одний. Куль­тура як спосіб освоєння світу забезпечує творчий, перебудовчий характер діяльності.

Зміни культури

Культура не є застиглою, раз назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни пов'язані зі взаємо­дією внутрішнього саморозвитку культури та зовнішніх факторів.

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії роз­витку різних культур. Цікаві у цьому плані матеріали Міжнародно­го проекту "Очікуючи на зміни в Європі", розробленого Міжна­родним дослідницьким інститутом соціальних змін. Порівняння


80
цінностей відповідних російських та європейських когорт свідчить, що відмінностей між ними стає менше, особливо в молодому віці. Нові покоління, що формуються у сучасних умовах, активно ово­лодівають рядом західних соціокультурних стандартів, приписів, норм поведінки Однак це не виключає своєрідності і навіть уні­кальності російської ментальності [3, с. 1Я, 19).

Соціальні зміни виявляються у виникненні або зникненні певних елементів культури, трансформації внутрішніх та зовнішніх зв'язків, котрі знаходять своє відображення у способі житія індивідів.

Соціальні зміни універсальні та разом з тим варіабельні. Рівні, швидкість соціальних змін зростають з розвитком суспільства. Вони можуть бути стихійними і запланованими, різнитися за тривалістю та соціальними наслідками, мати докорінний чи поверхневий ха­рактер, суперечливий та несуперечливии.

Розглянуті в динаміці соціальні зміни являють собою соціаль­ний процес. Розрізняють соціальні процеси функціонування, котрі забезпечують відтворення якісного стану об'єкту, та соціальні про­цеси розвитку, котрі обумовлюють перехід до якісно нового стану.

Розвиток — це не що інше, як незворотні закономірні зміни (складу, структури), тобто такі, що носять характер докорінних, якісних. За направленістю розвиток може бути прогресивним та регресивним.

У соціологічній літературі розмежовуються два типи соціаль­них механізмів зміни, розвитку: еволюційний та революційний, та, відповідно, формулюються два методологічних підходи до аналізу змін.

При цьому еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні кількісно-якісні перетворення, революційні — як відносно швидкі, докорінні якісні зміни. Ці підходи виходять з ідеї поступальною розвитку як переходу від простого до складного, від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Найбільш повно еволюційний підхід представлений у Г. Спенсера, який розглядає історичний процес як частину глобальної ево­люції світу. Критерієм проі-ресу Г. Спенсер вважав ускладнення соціальної організації суспільства.

Е. Дюркгейм, розвиваючи ці ідеї, обґрунтовує положення про те, що причиною та результатом зростаючого ускладнення суспіль­ства є розподіл праці.
81
Представники еволюційного підходу розглядають розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного до сучасного суспільства. У ф. Тьонніса в книзі "Община та суспільство" кри­терієм прогресу названа зміна в системі зв'язків і типові регуляції поведінки. Якщо для традиційного суспільства, за Ф. Тьоннісом, характерні нерозвинена спеціалізація, особливе значення сім'ї та общини, общинних цінностей та релігії, то для сучасного суспіль­ства характерне виникнення спеціалізованої професійної діяльності, крупних об'єднань людей, послаблення соціальної солідарності, орієнтація на особисту вигоду. Якщо регуляція поведінки в тра­диційному суспільстві здійснюється більше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізова­них правових норм.

На основі порівняння традиційного та сучасного суспільств виникла й теорія індустріального суспільства, популярна у 60-тих роках. Американський економіст та соціолог У. Ростоу у книзі "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест" го­ворить про п'ять стадій еволюції суспільства: 1) традиційне суспіль­ство — від первісного суспільства до 1780 року (час створення па­рової машини); 2) стадія підготовки переходу до індустріального суспільства; 3) індустріальне суспільство; 4) стадія зрілості інду­стріального суспільства; 5) стадія масового споживання. Критерій прогресу за Ростоу — зміни в характері виробництва та споживан­ня.

У 70-х роках набуває розвитку теорія "постіндустріального суспільства", згідно якої суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: 1) доіндустріальну (аграрну); 2) індустріальну; 3) постінду-стріальну. 3. Бжезінський називає третю стадію технотронною, а А. Тоффлер — надіндустріальною. Якщо для першої стадії харак­терне переважання сільського господарства, для другої — промис­ловості, то для третьої — сфери послуг. Кожна стадія має свою соціальну структуру, мету, специфічну організацію. У постіндустрі-альному суспільстві — це установи науки та освіти, вчені. Стадії розрізняються за первісним продуктом та фактором виробництва, за основними технологіями, за роллю людини. Для третьої стадії висхідним продуктом є послуги, знання та досвід людини, передові технології — організаційні, інформаційні. Людина виступає в ролі творця.

Сучасні теорії долають уявлення про однолінійний прогрес, підкреслюють його багатолінійність, різноплановість, особливо, коли


82
йдеться про нинішній розвиток суспільства. Сучасний французь­кий соціолог Ж. Гурвич говорить, наприклад, про десять типі в гло­бальних суспільств: 1) харизматичні теократії (тину давніх Єгипту, Вавілону); 2) патріархальні суспільства; 3) феодальні; 4) міста-дер­жави; 5) суспільства становлення капіталізму (XVII — XVIII ст. у Європі); 6) суспільства конкуруючого капіталізму (XIX — поч. XX ст.); 7) суспільства розвинутого капіталізму; 8) фашистські суспільства на техніко-бюрократичній основі; 9) суспільства, що спираються на принципи колективного централізованого етатиз­му; 10) суспільства, що спираються на принципи множинного де­централізованого колективізму.

Марксизм пропонує концепцію революційного перетворен­ня суспільства. Згідно марксизму, суспільство у своєму розвитку проходітть п'ять основних стадій: первісно-общинну, рабовласниць­ку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Кожна з них являє собою цілісну суспільно-економічну формацію, у розвитку якої особ­ливу роль відіграє матеріальне виробництво, економічні відноси­ни. Перехід від однієї формації до іншої здійснюється через со­ціальну революцію. Економічною основою революції є протиріччя між продуктивними силами, які постійно розвиваються, та застарі­лими виробничими відносинами, що виражається у загостренні класової боротьби. Соціальні революції розв'язують соціальні про­тиріччя і прискорюють розвиток суспільства.

Крім еволюційного та революційного підходів, що базуються на ідеї прогресу суспільства, існують циклічні теорії розвитку суспіль­ства, які розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення та аналізують цикли їхнього розвитку. Видатні їхні пред­ставники — німецький вчений О. Шпенглер, англійський історик А. Тойнбі.

О. Шпенглер виділяв вісім культурно-історичних типів: єги­петський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський, візантійсько-аравійськпй, культури майя і російсько-сибірська куль­тура, кожний з яких унікальний, своєрідний, підпорядкований внутрішнім законам, і разом з тим проходить одні й ті самі стадії народження, висхідного, а згодом низхідного розвитку та загибелі. Висхідний розвиток О. Шпенглер називає живою творчою істо­рією-культурою, низхідний — цивілізацією, котра містить лише мертві продукти культури.

А. Тойнбі дає інше розуміння цивілізації. Він називає цивілі­заціями всі типи культур. Розглядаючи цивілізацію, А. Тойнбі Виділяє
83
шість основних типів: 1) первісні відособлені цивілізації (єгипетсь­ка, андська); 2) первісні невідособлені цивілізації (шумерська, мінойська, індська, шапська, майя); 3) вторинні цивілізації (ваві­лонська від шумерської, давньоіндійська від індської, давньоки­тайська від шапської і т. п.); 4) третинні, дочірні (православно-християнська, руська, західна, арабо-мусульманська, японська);

5) застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочо­ва); 6) цивілізації, що не розвинулися (далекосхідна християнська, далекозахідна християнська). Критерієм розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважає найбільш повний розвиток внутрішнього самовиз­начення, закладеного в даній цивілізації [9, с. 250]. А. Тойнбі дає порівняльний аналіз цивілізацій, розглядаючи особливості їхнього розвитку.

Зі сказаного очевидно, що поняття "цивілізація" вживається у соціології в різних значеннях. Цивілізація ототожнюється з куль­турою (наприклад, А. Тойнбі). Поняття цивілізації вживається для характеристики більш пізніх, зрілих етапів у розвитку суспільства (наприклад, цивілізація на відміну від дикунства і варварства у Мор-гана). Цивілізація розглядається як особлива сфера, частина куль­тури (наприклад, у О. Шпенглера цивілізація — це закостенілі, мертві предмети культури) [4]. Цивілізація розглядається як рівень куль­тури суспільства. В теорії індустріального та пості індустріального суспільства виділяються такі види (рівні культури), як аграрна, інду­стріальна і постіндустріальна цивілізації.

У сучасну епоху все частіше поняття цивілізації вживається для характеристики розвитку суспільства в цілому. Широке роз­повсюдження засобів масової інформації, прогрес у галузях ком-п'ютерізації, інформаційних технологій перетворюють сучасне суспільство в інформаційне, для якого характерні набагато тісніші зв'язки та взаємодії. У зв'язку з цим людство все більше перетво­рюється на єдину соціокультурну цілісність, єдину цивілізацію з її глобальними проблемами. Це позначається і на загальному процесі модернізації суспільства — сукупності змін, які охоплюють все суспільство, всі його сторони та елементи.

Існують і інші позиції з питання розвитку цивілізацій. Відо­мий американський геополітик С. Хантінггон виступив з концеп­цією неминучого зіткнення цивілізацій [10]. Він визначає цивіліза­цію як культурну спільність найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти вподовж лінії розлому між цивілізаціями: західною (євро­пейською та північноамериканською), ісламською, конфуціансь-
84
кою, православно-слов'янською та ін. Чи можна погодитися з поді­бними прогнозами, що заперечують становлення єдиної цивілізації? Чи можна погодитися, що джерелом конфліктів у майбутньому бу­дуть не економічні і політичні протиріччя, не протистояння ідей, а відмінність культур? Думається, що реальні пронеси не дають підстав для таких висновків. За загостренням національно-етнічних відно­син, за протистоянням релігійних рухів, як правило, стоять певні економічні та політичні інтереси.
Контрольні запитання
1. Що -піке культура?

2. Яке співвідношення культури і природи?

3. Різноманітність культур.

4. Які основні елементи культури?

5. Різні методологічні підходи до соціологічного аналізу культури.

6. Поняття соціальної зміни, розвитку.

7. Що таке цивілізація?

Теми рефератів

1. Культура і цивілізація.

2. П. Сорокін про суперкультурн.



3. Цінності як елементи культури.

4. Субкультура професійної діяльності.


Література
1. Витаньи Й. Общество, культура, социология. — М.: Прогрессе, 1984.

2. Выготский Л.С. Психология искусства. — М.: Наука, 19Я7.

3. Докторов Б.3. Россия в европейском и социокультурном пространстве. // Со- цнологический журнал, 1994. №3,

4. Лісовий В. Культура та цивилизация. // философська и социологична думка. 1993. № І.

5. Маркарян З.С. Теория культуры и современная наука. -• М.: Наука, 1983, с. 33-36.

6. Основы социологии. / Пол ред. А.Г. Зфендисва. ~ М.: МГУ, 1993, с. 149-210.

7. Смелзер Н. Соииология. — М.: Наука, 1994. с. 40-68,

8. Соколов ,З.В. Культура и личность. — Л.: Наука, 1972.

9. Тойнби А. Постижение истории. — М.: Прогресе, [991.

10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Политические исслелования. 1994. N І.



65


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка