Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка10/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

5. Церква була проти ворожбитства.

Усяке ворожбитство чи чаклунство не рідко згадується в Біблії, особливо в П'ятикнижжі" (Тора) Мойсеевому. Напр. І М. 44. 5 – ворожбитство чашею, 5 М. 18. 10, 12, 14: ворожіння. Єгипетські чаклуни чинять різні чари 2 М. 11, 7. 22, 8.3, 8. 14-19, 9. 11.

Усяке чаклунство Біблія суворо забороняє: "Не будете ворожити й не будете чарувати З М. 19. 26. "Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не шукайте їх" 3 М. 19. 31, 20. 6, 27. Усі Пророки сильно виступали проти всяких ворожбитів, /197/ сновидців, знахорів, чаклунів, і т. ін., напр. Єремія 27. 9.

І вже Книга Вихід 22. 17 наказує вигубляти чарівниць: "Чарівниці не позоставиш при житті!" Так само 3 М. 20.27: "А чоловік або жінка, коли в них буде дух померлий або дух ворожбитства, – будуть конче забиті вони, Камінням закидають їх!"

Це було основою боротьби з ворожбитством.

В. Ключевський в "Исторіи Россіи" І. 314 подає: "В Церковному Уставі кн. Ярослава є стаття, яка наказує жінку, що чинить якебудь волхвування, обвинувативши, стратити".

Ось тому старі пам'ятки часто свідчать, що Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їхніх порад та помочі. Уже Церковний Устав князя Володимира XI в. забороняв "відьство, зелійничьство, потвори, чародіянія, волхвуванія"65. Одна стара пам'ятка остерігає: "Многіє человіци нерозумьєм вірують в сон, і в стрічю, і в полаз, і в птичій грай, і загадки загадивають, і сказки сказивають небилиє, і празднословієм, і сміхотворієм душі свої гублять"66. А в грамоті Костянтинопільського Патріярха Єремії II 1586 року на заснування Львівського Церковного Братства наказувалось: "А єсли в которим місті іли селі будеть чаровница іли ворожка, сосуди діавольскія, іли волшебница, да істребиться от Церкве, і тих, коториї діаволом прельстившися, до чаровниць і до ворожок ходять, отлучайтеся"67. І ще в XVII віці в Московії відбирали від скоморохів /197/ їхні музичні струменти й палили, а музикантів карали.

Та всі церковні заборони нічого не допомагали, бо віра в волхвів-ворожбитів була в нас дуже сильна. Чарівники, відуни знають усе минуле й будуче людини, і добре допомагають зіллями та заговорами при недугах. Але з бігом часу, може підо впливом Християнства різні чарівники переходять помалу в злих людей, що часто шкодять людині. Вони починають наврочувати на людину не тільки наочно, але й навіддаль, можуть наврочувати (від "ректи", наворожувати) навіть над її слідом. Ворожбит діє словом, рухами, поглядом, зіллями й т. ін.

Позосталися й заговори, але вони поєдналися з християнськими Молитвами, та християнськими Особами: з Спасителем, Богородицею, Св. Миколаєм, Св. Іллією, Св. Юрієм, Св. Варварою й іншими Святими. Силу заговору-талісману за християнські часи набули собі навіть деякі твори, напр. "Сказаніє про 12 п'ятниць", "Сон Пресвятої Богородиці", і вже саме читання їх допомагає людині в задуманому, а виписка з них носилася, як талісман. Проф. Тихонравов твердить, що багато стародавніх заговорів за християнського часу були сильно підновлені й увійшли навіть до складу сербських та російських Требників, як Молитви68.

Форма заклинань взагалі перейшла й до Требника, напр. у "Чині, биваємому на нивах, іли вертограді, аще случиться вредитися от гадов, іли їхніх видов", подається стародавнє "Заклинаніє Святого Мученика Трифона", в якому проганяється все нечисте, і багато раз вживається формула "заклинаю вас", і заклинається Богом Отцем, Вочеловіченієм /199/ Єдинородного Сина Божія й т. ін., як про це подавав я вище69.


6. Відунство в творах наших письменників.

Відунство чи чаклунство сильно відбилося в творах наших письменників, особливо старших, і нема письменника, який би не описував його. Старші письменники, наші класики, обома руками користають з народніх оповідань.

Подам тут тільки для зазначення, бо подаю дуже мало.

"Енеїда" 1798–1842 р. Івана Петровича Котляревського (1769–1838) переповнена оповіданнями про чаклунство, напр.: Мучили у пеклі відьом 4 (за виданням 1948 р.).

Кому чи трясцю одігнать,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать,

Шепчу – уроки проганяю,

Переполбхи виливаю,

Гадюк умію замовлять 38,

це зайняття чаклунки шептухи.

Іще приклади: Вередував, як в греблі біс 45. Нащо ти замовив ружжо? 189. Подається опис знахаря 59. Як ворожать на травах 56 (III. 136). Водою непочатою ворожать 56.

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам. 55

"Кобза р" Т. Шевченка так само має багато різного ворожіння. Напр. (видання 1947 р.):

/200/ І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-Долю за три шаги

З воску виливала. 114.

Або:

Кете лиш кресало



Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились! 26.

В "Народніх оповіданнях" 1857 р. Марка Вовчка (1834–1907) дуже багато цінних прикладів ворожбитства. Напр.: "Може на тебе хто недобрим оком глянув? Може тебе такий вітер обвіяв? Скажи нам!" т. II. 42. "Се сон передільний: як до обіда не справдиться, то й не ждати нічого!" ІІ. 165. "Яких мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок, Павлютиха напувала гіркою полинню, і трилистником; ходило ще дві бабі-лікарки, – ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з Ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... Та чи згадаєш усе! III. 391.

П. Куліш (1819–1897) у всіх своїх творах пише про ворожбитство і т. ін. Козак харктерник – це козак чаклун. У "Чорній Раді" 1857-го року Куліш описує його так: "Чував я нераз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно мабуть іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає од татар, розстеле на воді бурку, та й попливе, сидя, на другий берег" 132. "Характерник намалює углем на стіні човен, сяде, та й попливе, неначе по Лиману!" 311. "Характерника хіба срібна куля візьме! (Оповідання 50).

/201/ У Творах Куліша (Львівське видання) про походження козака – характерника читаємо:

О козаки! Зветесь ви християни,

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки погани

Навчили у віки якісь далекі. IV. 131.

"З нами плистиме характерник, – сей знає, чим погоню відвернути". IV. 131. "Щоб прокляття сповнилось, треба, говорячи, плюнути на свій слід" Ч. Р. 295.

"Химорбдник заморочив вам голови" 164. "Приводили всяких бабів-шептух і знахарок. Виливали віск, зашептували, приговорювали, переводили Олесю через поріг" II. 123. "Княгиня дала розмаю, чи може тирличем тебе поїла, і до дочки твій дух приворожила? IV. 56.

А ось самі чаклуни: "Утрьох якусь читають чорну книгу при чорній зачарованій свічі". IV. 291.

Панас Мирний (1849–1920) сильно досліджував народні вірування й описував їх у своїх творах. Ось кілька прикладів: "Боїшся, щоб не зурочив... У мене не такі очі!" т. II. 218. "Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав, наче вмер!" 335. "Засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма прокрала росу з Неба... Давай її викупаємо! Спіймали її раз та й укинули у ставок"... 340. Божевільні – це ті, що їх "нечиста сила обуяла" 410. Для любощів "вона тебе кошачим мозком напоїла" 448. "Кусає не холод, а дід Морозенко: він холод посилає" 485. Хворій "давала непочатої води, і вмивали, і збризькували – не помагало" 507. "Баба знахурка повернеться, аж тричі на слід плюне та ще й ногою розітре, проказуючи: "Згинь, зникни, сатано!" 595. "Наша знахурка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує" 595.

У "Повії" П. Мирного виливають переляк, що стався з очей: "Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося" 62–63.

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) глибоко знав народні вірування й часто подає їх у своїх творах. Львівське видання ("Руска Писм." т. І): "Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатись з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли та й підгледіли, що в неї ззаду хвіст, хоч невеличкий, – завбільшки на два пальці. Вона вміла: клубком качатися під ноги, доїла молоко просто з стріхи, ніколи зроду не клала горсток навхрест, як мочила коноплі" 457-8. "Я піду з Святим Образом під пахвою: не заподієш мені лиха, чарівнице!" 478. Солов'їха дала б мені дання в горілці" 458.

"Відьма перекидається чи собакою, чи кіткою, чи свинею, чи білим клубком" ("Не той став" 59). Коли в Церкві читають "Діяння", то гроші горять у землі. Тоді знайти місце, де вони закопані 48. "Як горить червоним вогнем, то закопані червінці, а біло – то срібло. Не всі це бачать" (це на "Діяння"). Гроші стереже сатана, і взяти їх дуже трудно 53–56. Про "закрутки" на житі, – є жінки, що вміють відкручувати їх 52.

Ольга Кобилянська (1865–1942), родом з Буковини, у всіх своїх творах подає дуже багато оповідань про народні вірування. Роман "В неділю рано зілля копала" 1908 р. переповнений ними. Дуже багато їх у творі "Земля" 1901-го року Докладно описує ворожок і ворожіння в багатьох творах, напр. у "Землі" 207. "Не говори такого, – /203/ ще в лиху годину скажеш!" (то сповниться) 237. Замовлення на болячку 184, проти злих очей 212-3, проти слабости й смутку 196 і багато ін.

Леся Українка 1871–1913 глибоко знала народні вірування, головно волинські, їх повно в "Лісовій пісні" 1911-го року, – я їх уже багато тут подавав. Ось знавець лісу Левко про себе каже: "Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі. Посієш коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, то й не приступить ніяка сила"... 11. У "Боярині": "Як сниться, що літаєш, то ростеш. Отим воно замолоду й сниться" 47. "Приязнь": "Не смій мені клясти дитини, – ще, борони Боже, в такий час скажеш... 63.

Звичайно, я подав дуже мало прикладів, і то тільки на чаклунів та чаклунство. А взагалі наша старша література переповнена оповіданнями з народніх вірувань.

Усі ці вірування про чаклунство поширені не тільки серед слов'ян, але й по всій Европі.

/204/ VII

ЖИТТЯ ЛЮДИНИ В ОБРЯДАХ Й ПОВІР'ЯХ.
1. Народні звичаї й обряди.

Усе життя первісної людини було наповнене різними обрядами культу та найрізнішими повір'ями. Від самого народження аж до смерти людина жила в обрядах, то в своїх домових, то в обрядах публічних чи Святах. Добрі божества допомагали їй, але було багато й такого, від чого треба було боронитися. І так в умилостивленні богів добрих та в забезпеченні себе від злого проходило все життя людини. І всі обряди та повір'я випливали з своєї віри, як її звичайний висновок.

Певні чини в важливих подіях життя людини й суспільства спочатку були тільки звичаями; – але кожен звичай, коли він повторюється довгий час, перетворюється в релігійний обряд. Скажемо, в глибоку давнину померлих везли ховати на санях, бо воза тоді ще не знали; але коли появився віз, звичай возити на санях перетворився в обряд, і тому санне воження їх позостається й надалі. Кожен обряд випливає неодмінно з якогось вірування, й являється його зовнішнім висловом; напр.: обряд ставити горнятко води на вікні чи на столі, коли небіжчик у хаті, випливає з віри, що душа, вийшовши з тіла, буде обмиватися в цій воді. У цьому й виявляється велике значення обрядів, – вони нам показують стародавні вірування.

З бігом часу, старі вірування, позаступувані /205/ Християнством, стали помалу забуватися, – позостався сам обряд чи дія, а його вияснення вивітрилося. Призабуті вірування звемо повір'ями; напр. коли чорний кіт перебіжить дорогу, то можна чекати невдачі. Це повір'я, але чому саме так, для нас уже неясно, хоч свого часу воно випливало з певної віри чи прикмети.

Культові чи релігійні обряди завжди виявляють і певні вірування, чи простіш, – обряди, це зовнішній вияв вірування. Але звичайно обряд так тісно пов'язаний з віруванням, що вони нерозірвальні; скажемо, обряд класти небіжчику до труни горнятко з їжею тісно пов'язаний з вірою, що небіжчик її таки споживе.

Більшість наших обрядів надзвичайно стародавні, і дослід їх показує нам і стародавність самого вірування. Приймається, як правило, що православна людність заховала свої давні обряди чистіш і сильніш, як людність католицька, де вплив Церкви на неї був сильніший. Обряд звичайно закостенілий, а іноді навіть так сильно, що під ним неясним стає саме вірування, і тому багатьох обрядів ми тепер уже не розуміємо. Магічний елемент в обрядах завжди був дуже сильний, і таким позостається він і тепер. Взагалі, обряд дуже живучий, хоч саме вірування може й забутися.

Княжа династія для цілого Сходу, як знаємо, пішла з Києва, і тому український обряд дуже довго позоставався й серед князів на півночі. Про це проф. Хв. Вовк пише: "Усі старинні звичаї, наприклад, шлюбний ритуал, похорон, тощо, переховалися в Москві серед вищої класи, при дворі царів, у той час, як у старовинній Русі, що починає носити назву України, навпаки, вищі класи були більш-менш європеїзовані, чи скоріш – полонізовані, а старовинні звичаї заховались тільки серед простого люду, /206/ серед клас нижчих" (Студії 341). Скажемо, похорон на санях вищі класи в Україні рано згубили, тоді як у Московії він позоставався аж до Петра І († 1725). Так само й царське московське весілля довгі роки робилося за українським ритуалом, як київською традицією.

Цікаво ще підкреслити, що ритуальні обряди усіх чотирьох сусідніх народів: українського, московського, білоруського й польського в своїй більшості зовсім різні. Обряди московські звичайно пересякнені чужими фінськими та азійськими елементами; обряди білоруські часто заховують глибоку давнину походження, а коли новіші, то мішані, московсько-українські. Польська обрядовість уже більше в'яжеться з західньою, а в першу чергу з чеською та німецькою.


2. Народження людини.

Коли народиться дитина, батьки її справляють породільні обряди, звичайно розлеглі й широкі. Обряди ці йдуть з дуже давнього часу, і як усі обряди, сильно пов'язані з віруванням народу. Як я вже вище розповідав, були в нас Рожаниці, богині Долі новонародженої дитини. І вже в глибоку давнину, коли народжувалась дитина, то справляли бучного бенкета, як жертву тим богиням, Рожаницям, – це так званий Рожаничний пир. Це був обрядовий пир, Родини, на якому подавали хліб, сир та мед або вино. Слово XI віку зве Рожаничну трапезу другою, цебто, по звичайній їжі подавалася друга, Рожанична, яка з'їдалася в молитовному настрої. На Рожаничних трапезах звичайно бувало й Духовенство й читало чи співало Тропаря народженню Богородиці.

Про це "Слово Григорья, како погани кланялися ідолом" з огірченням розповідає: "Череву роботни /207/ Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородици к Рожаничьній тряпезі, отклади діюче".

Церковна Ієрархія довго боролася з цими Рожаничними трапезами, але вони таки позосталися зо всіма стародавніми обрядами. Було подібне й на Заході, – це ставлення їдального посуду для Фей на родинах.

Святкування родин позосталося аж до сьогодні. У "Чорній Раді" 1857-го року П. Куліш подає, що в Києві того часу (1663 р.) справлялися родини. На родини звичайно запрошували кожного, кого стріли: хто йшов чи їхав.

У теперішній час породільні звичаї вилилися в довгий обряд, що в основі своїй зберігає глибоку старовину. Бабу сповитуху до жінки звичайно кличе чоловік, а до неї йде з хлібом, символом багатства та щастя. Баба не може відмовитись, бо це праця Божа. Прийшовши до хати, де лежить породілля, баба кладе 30 поклонів і виконує вступний обряд, читаючи свої молитви.

Коли породілля не може породити, і роди йдуть тяжко, тоді в хаті відчиняють усе, що відчиняється: двері, вікна, відмикають усі скрині, розв'язують усі вузли, – щоб так само розв'язався й відчинився вихід дитині1. Коли роди йдуть і далі тяжко, приносять із Церкви церковні речі й кладуть їх на живіт породіллі. А як і це не помагає, як остання допоміжна річ, прохають Священика відчинити Царські (Райські) Врата.

Навпаки, коли жінка не хоче більше дітей, то /208/ вона жертвує до Церкви нову завісу на Райські Врата: як завіса зачиняє вхід, так щоб і вона була зачинена для дитини. По народженні дитини перерізується пупок на сокирі в хлопчиків, або на гребні в дівчаток, – щоб прикріпити дитину до господарства.

Часом бувають випадки, що дитина народжується разом з послідом матері, у тій "сорочці" (в Галичині в "чепці"), в якій була в лоні, – така дитина буде щасливою, і про неї кажуть: "У сорочці родилась".

Хто народиться з якоюсь ознакою на тілі, буде віщим, як то Літопис розповідає про князя Всеслава Полоцького. І взагалі, пильно приглядаються до ознак народженої дитини, і по цих ознаках ворожать їй будуче. Відомий хан Темучин (чи Чингиз-хан), коли народився, то мав у руці згусток запеклої крові; волхви з цього прирікли, що хан буде володіти світом. Славний запорозький кошовий Іван Сірко († 1690 р.) народився на світ уже з зубами, і з цього пророкували, що це на те, що він буде гризти все своє життя ворогів, головно татар та турків.

Новонароджену дитину сильно стережуть від нечистої сили, аж поки не охрестять, бо якраз цього часу вона може найбільше нашкодити. Диявол боїться ножа, і його кладуть під головку дитині й матері. У всякому разі не вільно згадувати нечистого в хаті породіллі, бо явиться відразу й учепиться дитини. Щоб дитина мала велику сексуальну силу, їй під голову кладуть зуба від борони.

Над новонародженою дитиною читається з Требника Молитва, а в ній просимо: "Збережи її від ревнощів, заздрощів та від ока лихого".

Для охрещення дитини треба двох кумів і їх запрошує батько дитини, прийшовши з хлібом. Відмовитись від кумівства не вільно. Якщо діти в батьків /209/ скоро вмирають, то проти цього в куми запрошують перших стрічних на вулиці, але тільки не дітей, – такі куми, вернувшися від Хрещення, вносять дитину не через двері, а подають через вікно. Але перед тим, як несуть дитину до Хреста, на роздоріжжі кидають нечистому жертву-відкупне, промовляючи: "На тобі, чорте, плату!"

Як принесуть дитину від Хреста, справляються Хрестини, в міру спроможности батьків, при чому дитині бажається щастя та здоров'я. Робляться маленькі букетики з барвінку, калини, м'яти й ін., і роздаються гостям; ці квіти, принесені додому, приносять щастя домові. За ці букетикі бабі даруються дрібні гроші2.

І породілля, і дитина ввесь цей час легко підпадають пристріту (по старому: призору), а тому їх конче бережуть від цього, завішуючи й закриваючи від очей не тільки чужих, але й своїх.

На Холмщині ще й досі існує звичай пошанування першого кумівства, – такого кума садовлять на солому на санях, і везуть від його хати до хати батьків дитини з пошаною. При кінці обряду такий кум повинен викупитися.

З бігом часу Родини й Хрестини злилися в одне. Але часто ще їх справляють різно, – Родини спочатку, Хрестини в день Хрещення. Від Хрестин не можна відмовлятися (Нечуй: "Причепа" 16), бо це гріх (П. Мирний II. 209). А хто відрікається йти на Хрестини, той не буде мати Хрещення і своїх дітей.

Щоб у подружжя діти були, є багато переказів. Напр. І. Нечуй-Левицький у своїй "Причепі" подає: "Вже я й хату святив, і пшеницю сіяв на чотирьох рогах дому. Пшениця посходила, значить місце благословенне", а дітей нема (ст. 18).

/210/ По Хрестинах, другого дня справляють По-хрестини, – в шинку частують кумів та бабу, й інших гостей, коштом породіллі, може тому, що колись дитина причислялася до роду матері (Вовк: Студії, 189).

По цьому йдуть обряди очищення баби, яка покидає хату, виконавши всі свої ритуальні обряди. Очищення ж самої породіллі наступає на 40-ий день по родах, – це Виводини, чи правдивіше Вводи-ни матері й дитини до Церкви, бо до цього часу мати до Церкви не може ходити.

Усі породільні обряди Церква взяла під свою опіку, а самі обряди ці йдуть ще від старозавітніх часів. У перший день Народин Священик вичитує з Требника над породіллею встановлені Молитви, в яких просить: "Владико, Господи Боже наш, породіллю от скверни очисти, і соблюди от всякого наітія невидимих духів, от ревности і зависти, і от очес призора" (пристріту). Проситься також зберегти й дитину ,,от всякія лютости, от всякія бурі сопротивного, от духов лукавих дневних же і нощних".

У Старому Заповіті обряд Обрізання чинився на 8-ий день (Луки 2.21), на цей же день Церква встановила свій обряд надання імени дитині. Але звичайно робиться це так, що дитину хрестять другого чи третього дня, не чекаючи восьмого. Священик читає Молитву, в якій просить зберегти дитину також "от всякаго лукаваго навіта вражія".

У нас довго панував звичай 8-го дня дати ймення дитині. І довго в нас держався звичай, що вірні самі надавали своє світське ім'я, а Священик при Хрещенні надав ім'я церковне, грецьке. Для князів і бояр це було завжди. Напр. князь Володимир Великий до Хрещення звався Володимир, а Церква назвала його Василій.

/211/ А в сороковий день чиниться обряд очищення матері і вцерковлення дитини, як то було і в Старому Заповіті (Луки 2. 22-24). Мати приносить дитину й стоїть у бабинці, аж поки не відчитають над нею очищальних Молитов, а потім дитина вцерковляється. Мати нечиста, бо осквернилася народженням, і в Молитві проситься за неї: "Очисти от всякія скверни", "Омий єя скверну тілесную і скверну душевную". Це церковне очищення від первородного гріху.

Сам обряд Хрещення відбувається, як обряд вирвання нового члена Церкви від влади диявола, чи нечистого взагалі.

В Книзі Буття 21. 8 читаємо: "І дитина (Ісак) росла, і була відлучена. І справив Авраам велику гостину в день відлучення Ісака". На основі цього в багатьох народів, у тому і в Україні, справлялися відлучини. Але тепер їх забуто.

З дуже давнього часу відбувається обряд постригу чи Пострижин, – це врочисте перше по-стриження дитини. Пострижини відбуваються різного часу: через рік або й більше по народженні; з Літопису знаємо, що Пострижини над княжатами відбувалися на 5-му чи 7-му році. Дитину садовлять на розстеленому кожусі вовною доверху або на коноплях, що робить баба, а обряд Пострижин виконує кум: вистригає трохи волосся з чотирьох сторін; спереду, ззаду та з обох боків біля вз^х. Батько на кожуха кидає трохи грошей, щоб дитина багата й щаслива була.

Обряд Пострижин першого волосся Церква також перейняла в свою опіку, але тепер цей обряд "постриженій власов" приєднаний до Таїнства Хрещення. В Молитві на це проситься: "Начаток сотвори стрищи власи".

Пізніше, коли юнак обростає вусами чи борідкою, /212/ чиниться обряд першого голення; обряд цей докладно описав Квітка-Основ'яненко в своїй повісті: "Пан Халявський", в якій взагалі є чимало описів стародавніх українських вірувань та звичаїв.
3. Українське весілля.

Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер3, розвинулися ще до Християнства. Обряди /213/ ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь "законною" жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово "братися", побратися, побрання. Цього слова вживає в "Кобзарі" Шевченко: як бралися... (260, вид. 1947).

Серед весільних пісень є багато дуже старих, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив'язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: "У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою".

В романі Анатоля Свидницького (1834–1871) "Люборацькі" 1862 року, переповненому описами українських звичаїв, пані-матка Люборацька каже:

/214/ "В мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю. Коли хочете, беріть старшу" (ст. 117).

На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, – по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.

Молоду призначує Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір'я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог (чи може ще бог), і в'яже до пари шматки кори, – це шлюбні пари, і як він зв'яже, так і буде (Вовк: Студії 218).

В весільному обряді тепер сполучилися три обряди: 1. сватання, 2. заручини та 3. весілля; вдавнину ці обряди були окремі, між ними проходив певний час, а молоді часом жили разом уже й по сватанні.

1. Сватання – окремий стародавній обряд, в якому відбилися давні способи побрання, про що розповідаю в останньому розділі цієї праці. При сватанні молодий стоїть у коцюбах, а молода піч нігтем "колупає", – питається ради домашнього вогнища.

2. Заручини в загальному повторюють сватання, а в своєму ритуалі тепер в'яжеться зо шлюбом чи вінчанням в одну частину. Коли молоду дають молодому, то підводять її кінцем хустки, за яку вона держиться.

3. Вінчання – це Чин цілком церковний, і нічим не зв'язаний з самим весільним обрядом, і з усього видно, що воно значно пізніше вставлене до нього, сам весільний обряд складався без нього /215/ й до нього. Народ традиційно вірить, що без весільного ритуалу саме Вінчання не дає молодим права на співжиття.

З самим Вінчанням зв'язано багато різних повір'їв. Напр., хто з молодих перший переступить церковний поріг або перший вступить на килимок перед Аналоєм, той буде керувати в домашньому житті.

Староста на весіллі грає таку особливу ролю, що в ній легко бачити стародавнього-жерця; без його благословення нічого не робиться. А коровай – це жертовний хліб, теж залишок глибокої старовини.

Весілля супроводиться багатьма найрізнішими звичаями. Книга Буття 29. 22–23 свідчить, що Лаван, справляючи весілля, сам веде молодого до дочки: "І зібрав Яків усіх людей тієї місцевости, і справив гостину. І сталося ввечері, – і взяв він дочку свою Лію, і до нього впровадив її. І Яків із нею зійшовся". В Европі й тепер ще батько веде молоду до вінця, в Україні ж батько-мати на Вінчання не ходять, – ждуть удома повернення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому. Звичай обсипання молодих житом – дуже старий, знаний в Европі ще до Християнства.

Чин побрання – найвеселіший час у житті людини, тому й назву одержав – весілля. Повно радости, повно веселих (весільних) пісень. В Західній Україні ці пісні звуться ладкання4.

Глибоко шанується дівоча честь чи дівочий вінок, а в разі недодержання – відповідає батько-мати. П. Мирний свідчить: "Не одну матір, не одного батька на доччинному весіллі в хомутах через село водили" ("Хіба ревуть воли"... ст. 108, 1880 р.).

/216/ Дівчина, що втратила вінка, зветься покритка, бо мусіла вже покривати своє волосся хусткою, як молодиця. Зветься ще й стрига, бо їй хлопці, за зраду, волосся остригали.

Коли молода чесна, то молодий і бояри та дружки – всі пришивають собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив'язують до довгої тички, і з нею танцюють, коли йдуть від молодої до молодого. Танцює все село чи вся громада.

Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.

Саме весілля мало характер стародавній княжий: молодий зветься князь, а молода – княгиня, їхні друзі – бояри. Коли їде поїзд з молодим – молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хочби то був і пан, бо це ж іде князь і княгиня. Розпорядчики на весіллі звалися старости й підстарости, – це вже терміни литовсько-польського походження.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка