Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка13/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

5. Похоронні обряди. Голосіння.

Плакання чи голосіння за покійним відоме з найдавнішого дохристиянського часу в багатьох європейських народів, і це голосіння – це ритуальний обряд20. Уже "Слово о полку Ігоревім" згадує якусь Карну чи Желю, яких дослідники приймають за голосільниць на Похороні. Найстарший запис голосіння з 1551-го року, – його подає Ян Менецій, польський ксьондз, у своїй праці латинською мовою: "Про поганські звичаї прусів, ливів і інших сусідніх народів".

По покійному звичайно плаче тільки рідня, але самі жінки, – чоловіки ніколи не плачуть. В Західній Україні ще й тепер знані фахові голосільниці чи "плачки", що оплакують покійників. Голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою; у деяких місцях голосіння повторюється при поминаннях померлих. На Лемківщині знаний обряд йойкання: коли померлого засипають землею, то всі присутні, а також усі, хто це почує й на селі, викрикують: /253/ Йой-йой-йой. І голосять, аж поки не закопають покійника.

По деяких місцях України забороняється сильно плакати за померлим, а то він повірить – і вернеться вночі додому.

В давнину плачі над покійником звалися "желенія", наші голосіння. Церква рішуче виступала проти таких голосінь, але спинити їх не могла; пор. "Слово Св. Денисья о желіющих", XIV віку21. Як ховали гетьмана Івана Мазепу в серпні 1709-го року в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й голосили22.

Голосіння над покійниками відоме з найдавнішого часу як на Сході, так і в Европі. Про голосіння згадує вже Біблія. Так, у Книзі Буття 23.2 читаємо: "І прибув Авраам голосити над Саррою та плакати за нею". Як бачимо, в глибоку давнину голосили й чоловіки. У Пророка Амоса 5.16 знаходимо: "І покличуть селян на жалобу й голосільниць, що знають плачливі пісні."

Але ранитися на тризні Біблія забороняє. Вона наказує: "Не робіть на своєму тілі нарізу за душу (померлого), і не робіть на собі наколеного напису" (3 М. 19.28).

Найстарша в нас відомість про голосіння – це те, що подає Іпатський Літопис про кн. Ольгу під 945 роком (ст. 36): Ольга просить учинити тризну на місці, де був розірваний кн. Ігор, "да поплачюся над гробом єго". І коли вчинили тризну, вона "плакася по мужи своєм". Безумовно, тут справа голосіння.

Це саме дуже поширене було і по Европі. Скажемо, в "Трістан і Ізольда" читаємо: "Мати й дочка чергою керували погребовим голосінням жінок"28.

/254/ Московський цар Петро І року 1715-го заборонив "непристойный і суєвѣрный обычай выть, приговоривать и рваться над умершими".24 Звичайно, це більшого впливу не мало.


6. Тризна.

Літопис розповідає, що над похованими сипали могилу й справляли тризну, цебто справляли похоронні поминки, пили й їли, а на могилах багатих робили ще й різні гри, а на тризнах по князях були й військові бої. Душа покійного ще була тут, і тішилася грами. Спочатку тризну справляли тільки по військових, і значно пізніше вона обернулася на похоронний пир.

Найстаршу вістку про тризну в слов'ян подає візантійський письменник VII віку Теофилакт, який оповідає, що візантійське військо, прийшовши 590-го року на землю слов'ян, знайшло ватажка їхнього п'яним, бо він справляв похоронний обряд по своєму братові. Візантійський історик X віку Лев Диякон свідчить, що воїни Святослава (942-972) поховавши побитих, кидали в Дунай немовлят та півнів, цебто приносили жертви воді. В Іпатієвому Літопису описується тризна по князю Ігореві під 945-м роком (ст. 36).

"І послала Ольга до деревлян, кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля міста там, де ви вбили мого мужа, щоб мені поплакати над гробом його, і справлю тризну по моєму мужеві. Почувши це, вони звезли дуже багато меду". Узявши небагато війська, "Ольга прийшла до його гробу, і плакала за своїм мужем. І наказала людям насипати велику могилу, а як насипали, наказала творити /255/ тризну". За тризною деревляни сильно повпивалися, і Ольга, наказала їх перебити.

Року 969-го Ольга померла, а перед тим наказала "не творити тризни над собою".

Звичайно, християнська Церква скрізь боролася проти тризни, але наслідки були малі, – залишки тризни позосталися (в зміненій формі) і до сьогодні.

На т. зв. Стоглавому Соборі 1551-го року в Москві постановлено, щоб тризни не чинити. До актів записано, що на цвинтарі "по гробом начнуть скакати, і плясати (танцювати), і в долоні бити, і піти пісні сатанинські".25

"Лексикон" 1627 р. Панви Беренди на ст. 259 вияснює: "Тризнище – містце, гре бивают поєдинки, або ширмірства, або боіованя, витечки... й инши таковии... Тризник – ширмір, або тот, що на игриску єст".

Тут же на ст. 36 про крики на тризні подається: "Воскликновеніє: выкриканьє, похваленьє, гуденьє, хлипаньє, кричаньє, вытьє, гук, гуканьє як по умерлому".

Царство мерців було далеко за морем, куди вела річка. Ось тому вдавнину часто клали мерця і в човна, чи в видовбане дерево, щоб цим човном небіжчик легше діставався річкою до Раю. Взагалі гріб і човен здавна були об'єднані. Як ми бачили вище, Ібн-Фадлан описує обряд спалення багатого руського купця в 922 році в човні. І взагалі наша "домовина" – це стародавній човен.

А то ще князів палили чи ховали верхи на коні, щоб конем легше й скоріше дістатися до Раю.

Зразком похорону в човні треба вважати і похорон, /256/ який зробила кн. Ольга деревлянським послам до неї.

"Найдавніша форма гробу (колоди) та сама, яку мала в глибоку давнину лодка – видовбаний човен"19.

Стародавні назви скрині для покійника: 1. Деревище – бо видовбувався човен з грубого дерева. 2. Домовина – дімок для небіжчика. 3. Західньо-українська назва: труна, часом трумна, з польського trumna, з нім. Тruhe – скринька.

Засипавши покійника, могилу його запечатували, – привалювали великим і тяжким каменем, щоб не міг виходити з могили й лякати людей. Це дуже давній східній звичай, пор. Єванг. Матвія 27.60, 28.2 і ін.

Похоронний обряд був довгий й різнорідний, і мусів бути ввесь неодмінно виконаний, бо інакше душа покійника полишалася на землі й блукала неприкаяною. Звичайно все потрібне при Похороні робили чужі, бо на своїх мерлець би й погнівався, що хотять його позбутися, а свої тільки голосили, і навіть землі на могилу не кидали.

В сучасному українському похоронному обряді полишилося ще й тепер дуже багато старовини. В цьому обряді кидається у вічі, що багато робиться такого, щоб забезпечити себе від повороту мерця; зрештою, це саме бачимо і в інших народів світу. Поки мерлець лежить у хаті, припиняється всяка робота, крім тієї, що необхідна для Похорону; хто робить для Похорону, тому не вільно брати жодної заплати за це, не вільно й відмовлятися від цієї роботи. Хата під час Похорону не мететься, – мететься по Похороні, а сміття виноситься на безлюдне місце. Від часу смерті аж до кінця Похорону всі чоловіки ходять при мерцеві й на подвір'ї без шапок.

/257/ Покійника до могили несуть завжди ногами наперед, а люди йдуть ззаду, щоб він їх не бачив, бо кого побачить, то може собі вподобати. В деяких місцях України при Похороні вживають речей переважно кольору білого, білим покривали труну й волів; для військового, навпаки, кольор був червоний. Подушку в труну набивають не пір'ям, а стружками з дощок, що з них робилася труна. Є повір'я, що на гріб не можна вживати нічого з металу, напр. цвяхів, бо все мусить зогнити з небіжчиком. Взагалі, при Похоронах і при самому небіжчикові є чимало всяких повір'їв; напр., якщо вдова хоче вийти незабаром заміж знову, то мусить непомітно потягти небіжчика за ноги. Кому зуби болять, беруться за небіжчиків палець, і біль минає.

Труну для мерця в багатьох місцях України ще недавно видовбували з стовбура дерева, розколотого надвоє, як човна, і така труна зветься "деревище". В Галичині в труні (тут кажуть трумва чи трунва) часом роблять дірочку, щоб душа час-від-часу могла прилетіти до свого тіла. Коли несуть покійника, на труну кладуть хліб, – виряджають у далеку дорогу.

У деяких місцях України в похоронному обряді помічаються заходи вернути мерця до життя (Грушевський: Іст. Літ. 1. 115), чому знущаються над його тілом, щоб змусити ожити (там само). Родичі померлого конче сидять при тілі аж до Похорону, – чи часом не вернеться душа до тіла.

Взагалі похоронний обряд і тепер справляється в нас за давніми звичаями, помішаними з новими. Як хто конає, то неодмінно в руку йому дається засвічена свічка, і взагалі пильнується, щоб хто не помер без свічки. Коли людина вже помре, то душа відходить від тіла, і про це треба сповістити всіх /258/ церковним дзвоном, що зветься подзвіння або подушшя.

Для зазначення "померти" в українській мові створилося багато слів: найчастіше – померти, але також: переставитися (на інший світ), упокоїтися, опочити, Богові душу віддати, минутися, зчасуватися; зневажливо: дуба дати, одубіти, опрягтися, ґиґнути, окочуритися, дриґнути, витягти ноги й т. ін. Хто близький до смерти, то говорять: стає на Божу дорогу. Божа дорога – дорога з цього світу на той світ.

В нашій літературній мові панує умерти, вмерти, померти. Про духовних осіб: упокоїтися. Іпатіїв Літопис 158: В се же літо преставися Єпископ, – переставився в інший світ.

Марко Вовчок часто вживала переставитись: Душа праведна представилась II. 59, Полежав та й переставився 139.

У "Синах землі" І. Кирияка 1939 р. знаходимо зах. укр. форми: Були б ви минулися вночі т. III. 208, Мало не минулася 148, Без свічки зчасувала 201.

У "Кобзарі" Т. Шевченка зневажливе: застогнав поганець, та й опрігся 217. Пор. у Гулака-Артемовського: Коли на панщині душа не опряглася 400.

У того ж автора: Узяв його кисим 409 (татарське слово, смерть).

Українська мова знає й подвійні вирази на "померти". Дуже часто: дуба дати (застигнути як дуб), витягти ноги (від агонії) і ін.

В "Енеїді" Котляревського 1798 р. Тут Ренгус душу ізригнув 91. Душа із тіла вилітає 92. Гулак-Артемовський: Що не роби, то все одкинеш ноги 393. Е. Гребінка: Махне, – і жаба цицьки дасть 473. Свидницький: "Люборацькі": Господь прийняв їх до себе 67.

Мерця кладуть у труну, що ще зветься здавна /259/ деревище, дубовище, а взагалі – домовина. Вдавнину домовину вистелювали пухом, звідси й поговірка пішла: Земля йому пухом чи пером. Коли покійник іще в хаті, то від нього треба відходити назадгузь, задкувати, цебто дивлячись на нього.

Саме слово "тризна" загально-слов'янське, ст. сл. тризна або трызна, – боротьба, змагання, герць, окремо-врочисті поминки на честь небіжчика. В XI в. відомі слова: тризникъ – борець, боєць, тризнище – місце тризни, арена, тризна – боротьба, тризновати – чинити подвиг, чинити змагання, тризнь – боротьба, змагання, тризньникъ – борець і т. ін.

Як залишок стародавньої тризни позостався в нас по деяких місцях України звичай тішити покійника піснями та танцями, що звичайно робить молодь у гуцулів26, а часом на Поділлі, на Уманщині й ін. місцях. На могилах у бойків ставлять горшки з водою, – вода для небіжчика, або це залишки тризни (Вовк: Антроп. 117).

Тепер на похоронах і на поминках померлих уживають конче т. зв. коливо, – розварена пшениця чи ячмінь, облиті медом. Коливо несуть при похороні перед труною, і ним починають похоронний обід. Це ще дохристиянський звичай, що прибрав собі грецьку назву, – kollybon, ст. сл. Коливо.

На Великдень, коли поминають небіжчиків, не можна казати на них померлі, бо вони присутні й чують, що про них говорять.

Тризни чи поминки покійного справлялися першого року кілька раз, але перші були найпишніші, щоб задобрити небіжчика. Про річні поминки в русів /260/ згадує арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте, і каже, що в ці поминки брали кухлів з 20 меду, несли на могилу й там родина пила та їла. При кожних поминках звичайно досипували могилу над покійним, і вона все росла.
7. Церковні поминання й повір'я.

Пізніш, за християнського часу були встановлені різні поминки покійних, напр. по т. зв. "родительських" суботах перед м'ясницями й Трійцею, й ін., і справлялися дуже бучно. Так, т. зв. Стоглавий Московський Собор, 1551 р. скаржиться, що в Троїчну суботу по селах і менших містах сходяться чоловіки й жінки на могилки, і плачуть тут з великим криком, а по плачі починають грати скоморохи та дудники, а люди танцюють, і в долоні б'ють, і сатанинські пісні співають (розд. 41 питання 23).

Коли поминають небіжчика, тоді його душа навідується додому. За Різдвяною Вечерею небіжчики поминаються неодмінно, і сядаючи за цю Вечерю, треба конче продмухати своє місце, щоб часом не сісти на душу родича, що збираються на Святу Вечерю. На цій Вечері полишається для померлих на цілу ніч кутя з мисками й ложками на столі, або ставиться на вікно, а по кутках розкидаються боби.

Особливо врочисто справляють поминки померлих на початку Фоминого тижня, – це т. зв. Проводи; правда, вони справляються не в один день (в Галичині буває й другого дня Великодня). Це Великдень для померлих. Цього дня господині й господарі по обіді несуть паски, крашанки, м'ясиво й ін. "на гробки", правлять там Панахиди по померлих, і врочисто бенкетують, за кождою чаркою згадуючи небіжчиків і ллючи горілку й на гробки. На могили кладуть крашанки, а то й закопують їх до могил. Діти й старці можуть забирати ці крашанки, проказавши Молитву за померлого.


/261/ Митарства.

Подам ще відомості про позагробове життя на основі церковного Передання, як воно відбилося в Життях Святих та в творах Отців Церкви. Передання це дуже старе, і дуже рано перенесене було з Християнства до нас, і в нас змішувалося зо своїм дохристиянським, творячи апокрифічні передання. Церква встановила Молитви за небіжчиків на 3, 9 й 40 дні, а також на півріччя й рік по смерті.

Преп. Макарій Олександрійський (301–91) бачив видіння, і йому Анголи розповідали, що два дні по смерті душа позостається на землі, де хоче, разом зо своїми Анголами. Звичайно цей час вона проводить біля свого дому, де ще лежить її тіло. А третього дня Спаситель наказує вознести душу на Небо, на поклін Богові. По цьому шість день показують душі численні Оселі Святих і красоту Раю, після чого Анголи, на дев'ятий день, знову возносять душу на другий поклін Богові.

По цьому Бог наказує показати душі ад зо всіма його муками, і душа оглядає його 30 день. А на 40-й день душу втретє возносять до Бога, і Він призначає їй ад чи Рай. На дні цих трьох поклонів душі Богові й установлені перші церковні поминання небіжчиків.

Душа, коли возноситься на Небо, стрічає по дорозі багато перешкод, осібних застав, що звуться митарствами. В житті Св. Василія Нового († 944, пам'ять його 26 березня) преподобна Федора, що допомагала Святому в старості (жив сто літ), явилася по своїй смерті й розповіла в сні учневі Св. Василія, Григорію, що душа її терпіла, розлучившися з тілом, – вона найдокладніше змалювала всі митарства. Митарства – це митні застави, де грізними митниками стоять демони.

/262/ Кожна християнська душа, чи праведна чи грішна, мусить пройти всі митарства. Душу супроводять два Анголи, а на всіх митарствах стоять демони з найдокладнішим списком гріхів небіжчика ще з дитячих літ починаючи, і, мов справжні митники, не пропускають душі далі, поки Анголи не викуплять гріхів добрими вчинками душі.

Усіх митарств 20, згідно з родом гріхів, – кожне митарство для окремого гріха. Ось ці митарства: 1. гріхи язика, 2. брехня, 3. осуд і клевета, 4. обжирство та п'янство, 5. лінощі, 6. крадіж, 7. грошолюбство, 8. лихва, 9. неправда, 10. заздрощі, 11. гордощі, 12. гнів, 13. злоба, 14. убивство, 15. чари, 16. блуд, 17. перелюб, 18. гріх содомський (мужолоство, скотоложство й под.), 19. єресі й 20. жорстокосердя. На кожному митарстві демони пригадують зо списків душі найменші грішні дрібниці, і намагаються забрати її до себе. І тільки та душа, що пройде всі митарства переможною, приходить у Рай. Про митарства розповідає й Св. Кирил Олександрійський († 444 р.) у своїм "Слові на ісход душі".

Таким чином, митарства – це перший суд над душею ще перед Страшним Судом. Як тільки но душа розлучається з тілом, демони, як ті мурини, вже товпляться біля неї й чатують її вихід, але душу стереже її Ангол-Хоронитель.

І тут же приходить смерть, – страшний скелет з косою. Як би хата щільно не зачинена була, смерть усе таки влізе до неї й на приказ Ангела спинить страждання людині. В видінні Св. Федори X в. смерть описана так: "І от прийшла смерть, рикаючи, як лев. Вигляд її був страшний: вона мала деяку подобу людську, але тіла зовсім не мала, а була самі тільки кості. При собі вона мала всякі знаряддя мук: мечі, стріли, списи, коси, серпи, залізні роги, пилки, сокири, рубанки, й інші, нам незнані знаряддя".

/263/ Загальноукраїнська поговірка каже: "Блідий, як смерть!" Або "Поблід як смерть!" "Бліда як смерть" (Нечуй І. 347).

Гулак-Артемовський на смерть каже: Кирпата свашка, кирпата, кирпа (Твори, 398, 399).

Народне повір'я твердить, що цілий великодній тиждень двері Раю широко відкриті, і тому, хто помре цього часу, йде просто в Рай. Це вірування ввійшло й до Київського Церковного Требника, і тому Царські (Райські) Врата цього часу не зачиняються. Але великоднього тижня, твердять у народі, звичайно помирають люди праведні.

Іван Нечуй-Левицький у "Кайдашевій сім'ї" розповідає таке: "Хто умре на Великоднім тижні, той піде просто в Рай. Бо на Великоднім тижні Царських Врат не зачиняють і в Церкві, і в Раю, – душа через Царські Врата так і полетить просто в Рай" (ст. 135).

Це дуже старе передання, і згадка про нього записана в Требники київського видання, починаючи з Требника М-та Петра Могили – 1646-го року.

Із смертю пов'язано дуже багато різних повір'їв та звичаїв.

З дуже давнього часу по всьому світі поширене повір'я, що коли хворий відвертається до стіни, то він скоро помре. Основа цього – Книга Пророка Ісаї 38. 2: "І відвернув Єзекія обличчя своє до стіни, і помолився до Господа". І тільки чудом видужав.

Іпатіїв Літопис подає, що року 1147-го кияни вбили свого князя Ігоря. Є повір'я, що кусочки тіла чи одежі вбитого дуже цілющі в хворобах. І збігалися люди до свого вбитого князя, і "брали з крові його, і з покрова, що був на ньому на тілі його, на спасіння собі і на зцілення". І досі скрізь поширине це, а також мотузка, на якій повісився хто, – її люди розхоплюють, бо вона сильно цілюща...

З найдавнішого часу самогубці позбавлені християнського /264/ Похорону, – їх ховають не на Цвинтарі, а при ньому. Про це Нечуй-Левицький (Твори І. 482, Львівське видання) подає: "На великому трахту на розпутті ховають вішальників та шибеників".


8. Повір'я про смерть у творах наших письменників.

Наші письменники у своїх творах завжди багато передають найрізніших народніх повір'їв, а в тому і про смерть. Я подам тут для прикладу хоч кілька.

Марко Вовчок: "Він кинувся до віконця – одсунув, кинувся до дверей – відчинив" (т. III. 71), – це щоб душа легче вийшла з тіла при вмиранні.

Ольга Кобилянська: "Земля" 1901 р.: Не можна ховати під ніч: переходити в другий світ треба при Божім світлі, вдень 309. Умерлий не матиме на тім світі супокою, як за ним побиватися 317. Умерлий в перших днях буде являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла 320. Умерлий ходить і блудить по світі, коли без свічки переставився 336. Що за місячна нічка! Аби добра душечка не блукала 290.

П. Мирний, том II: Душа, кажуть, до дев'ятого дня літає по світу. Відьма довго вмирає, – тиждень 448.

Н. Рибак: "Переяславська Рада" 1949 р.: Попросила, щоб у чоло поцілував, як небіжчицю 357.

/265/ ІХ.

СТАРОДАВНІ НАРОДНІ СВЯТА.
1. Річний ритуальний календар.

З дохристиянського часу ми мали свої Свята, цебто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам'ять того чи іншого свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв'язаний з природою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні Свята – це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар Свят.

Точно усталеного дня якогось Свята вдавнину ще не було, бож це були Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських зайнять, у залежности від сонцеобороту та соняшної сили, і тільки Християнство пізніше поприв'язувало їх до певних днів. Звичайно Свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі Свята були пов'язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й соняшних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства.

Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, /266/ гаїлки, купальські, колядки, щедрівки й ін. До кожного Свята заздалегідь готувалися, напр. докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в "чистий" четвер у хаті мусить бути чисто.

В обрядовому українському календарі заховалося дуже багато глибокої старовини1. Наші обрядові пісні взагалі йдуть з дуже давнього часу, ще з доби українського розселення, а деякі вірування, що виглядають з них, сягають доби Чорноморсько-дунайської. Ось чому в наших святкових обрядах немало спільного з обрядами балканських слов'ян.

Наші обрядові /267/ пісні часто являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, – піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало вивчений, але він зв'язаний головно з культом сонця, а через нього – він календар хліборобський. Вироблявся він з найдавнішого часу, все поповнюючись та поширюючись. Пережив він багато різних впливів, і зо Сходу, і з Заходу; і ще за Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми на Дунаї стикалися з римськими впливами, ми немало з них перейняли, напр. русалії, Коляда, непохитність Долі й т. ін.

Переслідування народнього календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, – старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких менше, хоч Західня Церква в цьому відношенні не була лагідніша за Східню. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двоєвірство, про що буде мова в наступному X розділі, ст. 313–339.

Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, волочільного, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін.

/268/ Виступав проти двоєвір'я й Архимандрит Іоаникій Галятовський († 1688). "Супліка на Попа" ще в XVIII віці скаржиться, що той

... Не велів Коляди колядувати,

На вулицю ходити, й на Купайла через огонь скакати,

Об клечінні заказав вінців робити,

І тих вночі на воду до річки носити.

Згадаю ще, що року 1719-го вийшов був наказ проти вечорниць, – з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.

Але в істоті речі Церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх вірувань на Свята, – вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і кольорово пов'язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з християнських Святих увійшли до народнього стародавнього календаря, але набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народніми потребами. І навпаки, стародавні Свята й Святі міцно поєдналися з новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Усе це створило т. зв. двоєвір'я, і тому розгляд усіх Свят можна було б, власне кажучи, віднести до наступного X відділу, де я це двовір'я докладно описую, бо всі вони тепер – помітне двоєвір'я. Див. ст. 313–339.

Дохристиянська віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх об'єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські Свята, і стали засвоюватися в суспільному /269/ житті, народ і на них попереносив свої попередні хліборобські вірування, обряди й повір'я. Святий Петро-Павло з бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський 337):

Святий Юрій землю одмикає,

Святий Петро жито зажинає,

Святий Ілія у копи складає.

І зо всіма Святами, зо всіма Святими народ пов'язав свої хліборобські приказки. Ось трохи їх, які беру з "Приповідок" В. Плавюка 1946 р.: Хто не посіяв до Богослова, (8. IV), той не варт і доброго слова 262. На Юрка (23. IV) сховається в житі курка. На Прокопа (8. VII) жита копа 123. Як прийде Ілля (20. VІІ), то наробить у полі гнилля 148. На Іллі новий хліб на столі 147. На Бориса-Гліба (24. VII) берися до хліба 340. Хто лежить до Покрови (1. X), той продасть усі корови 180. Дочекався Луки (31. X): ані хліба, ні муки 188. На Петра-Вериги (16. XII) половина снігу й криги 246, і т. ін.*

Християнство принесло нам нового календаря з установленим поділом на місяці й дні. Новий рік удавнину розпочинався з 1-го березня (марта), коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і Церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше Церква пішла за грецьким Новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський Новий рік остаточно прив'язався до стародавнього природного часу, до 1-го березня.

І тільки в 1721 році цар Петро І встановив на /270/ Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер. Різний час Нового Року видно, скажемо, на наших колядках, в яких нерідко описується не зима, а початок весни; колядують і літом під час моровиці, щоб нагнати її.

Дохристиянські назви місяців усі походили від стану природи, і такими позосталися в нас аж до сьогодні, – Християнство їх не змінило. Наші сучасні природні назви місяців2 подані вже в "Церковному соборнику" в додатку до Київської т. зв. Остромирової Євангелії 1056-го року та до Галицької Євангелії 1144 рі, а також по Острізьких виданнях кінця XVI віку.

Ось стародавні природні слов'янські назви місяців: 1. Январ: просинець, 2. февраль: січень, сніжен, 3. март: сухий, березол, 4. апріль: брезозол, березозол, 5. май: травень, 6. іюнь: ізок (коник), 7. іюль: червень, 8. август: зарев (дозрілий), 9. сентябр: рюен, 10. октябр: листопад, 11. ноябр: груден, 12. декабр: студен. Наші сучасні назви місяців почасти пішли й за польськими.

З глибокої давнини тиждень (цебто "той же день", міра часу, коли повторюється той же день) у нас був семиденний, причому деякі дні, як я розповідав про це вище, були відмічені стародавніми віруваннями. Понеділок – це тяжкий день, тому починати робити в цей день щось поважне, чи взагалі робити, не можна, бо не поведеться. В понеділок /271/ не тільки не робили, але пізніше й постили. В п'ятницю взагалі святкували, як і в неділю.

Церковний календар оснований на пам'яті Святих, що припадають на той чи інший день. У старовину по всій християнській Европі, у тому і в Україні по різних актах, де треба було зазначати дати, то часто писався Святий, а не день-число його святкування. В українського народу це позосталося й до сьогодні. Напр.: на Маковея, на день перед Введенням, другого дня по Спасі і т. ін.

Описуючи далі наші дохристиянські Свята, я буду спинятися тільки на головнішому, відсилаючи за деталями до вищезгаданої літератури. Підкреслю тут, що всі Свята в Україні святкуються не однаково, але все таки скрізь позосталося в них дуже багато старовини, особливо в місцевостях гірських, напр. на Гуцульщині.

Усі календарні дати подаю тут за старим стилем.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка