Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка16/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

13. Боротьба Церкви з поганськими звичаями на Святах.

Як бачимо, стародавні Свята не позникали безслідно, не були остаточно згладжені, але вперто /306/ позоставалися й за часів Християнства, і дійшли аж до нашого часу. Християнство остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім обрядам і прив'язавши стародавні Свята до певне окреслених дат Свят християнських.

Різні народні свята, а пізніше й Свята церковні переповнені найрізнішими звичаями та повір'ями, які сягають ще доісторичних, дохристиянських часів. І повно гадань, які прив'язуються до тих чи інших Свят.

Дуже багато всього цього постало з глибокої давнини і не в Україні. Проти цих звичаїв, повір'їв та ворожби завжди виступала Церква, звучи це ідольським. Звичайно, багато зникло з життя, але багато ще й позосталося.

Церква завжди виступала проти різних домішок до християнських Свят, і до цього прямували її головно два Канони VI Вселенського Собору, т. зв, Трульського. Це Канони 61 і 62, які міцно берегла вся Православна Церква.

Ось 61-ий Канон: "Ті, хто віддається ворожбитам, або так званим стоначальникам (так звалися старші волхви), або іншим таким, щоб вивідати від них, що ті схочуть їм відкрити, згідно з попередніми про них постановами, нехай підпадають Правилу шестилітньої епітимії.

Ту ж епітимію накладаємо й на тих, хто водить ведмедиць або інших худобин на посміховище і на шкоду простим людям, і, єднаючи обман з безумством, ворожать про щастя, про Долю, про родовід, і багато подібного.

Так само й т. зв. хмарогонів, заклинателів, вироблювачів охоронних талісманів і знахарів.

А тих, що закостеніли в цьому і не відходять від цих згубливих і поганських видумок, постановляємо /307/ зовсім викидати з Церкви, як і Священні Правила наказують. "Бо яка спільність у світла з тьмою", як каже Апостол. Або яке єднання Церкви Божої з ідолами? Або що спільного у вірного з невірним? Яка згода в Христа з белійяаром?" (2 Кор. 6. 14-16).

А ось поширення й продовження попереднього, Канон 6 2: "Так звані Календи чи Вота, Врумалія і народне збіговище першого дня місяця березня прагнемо викинути зовсім з життя вірних.

Також викидаємо і всенародні жіночі скакання (танці), що можуть приносити велику шкоду та погубу, так само й на честь богів, як ложно звуть так елліни, чоловічі чи жіночі скакання та обряди, чинимі за звичаєм стародавнім, але чужим християнам.

І постановляємо: Жодному мужчині не одягатися в жіночу одіж, ані жінці в мужеську одіж. Не носити масок комедійних або сатиричних, або трагічних. При вичавлюванні винограда в чавилах не виголошувати паскудного імені Діониса. І при наливанні вина в бочки не реготати. І з невігластва чи з марноти не робити того, що належить до диявольського обману.

А тому тих, хто відтепер наважиться чинити що з вищесказаного, коли вони клирики – наказуємо викидати з Священного Чину, а коли миряни – вилучати з церковної спільноти".

До цього Канону подаються такі вияснення: "Під назвою Календ забороняється святкування 1-го дня кожного місяця, зо звичаями і забавами, посталими від язицтва. Під назвою Вота – це залишки язицького святкування на честь Пана. Під назвою Врумалія – залишки святкування на честь поганського божка Діониса чи Вакха, якого одна з назв була Вромій".

/308/ Канони Вселенських Соборів користувалися в Православній Церкві глибокою пошаною, тому Церква й постійно виконувала їх.

Ці два Канони мали величезне основне значення у викоріненні дохристиянських вірувань у всьому Християнському світі, а в тому і в нас.


14. Стародавній слов'янський календар.

Уже встаровину видавались різної форми календарі, видавалися вони з різними познаками й на дереві.

Року 1899-го поблизу села Ромашки на Київщині був знайдений (викопаний) глек. Цього глека помістили на виставу в Історичному Музеї в Києві. Більше піввіку цей глек стояв на стенді Історичного Музею, і ніхто не міг окреслити його значення і розкрити таємницю вигадливих візерунків і малюнків на ньому.

"Зигзагоподібні, схожі на блискавки лінії, квадратики, клини повторювались у ритмі, невластивому звичайному орнаменту. Та ніхто не здогадувався, що загадкові зображення мають зміст. Що означали ці символи?"

Минулого 1963-го року п. Юрій Гур'їв у Київській "Радянській Культурі" (1963 р. за 11 серпня) подав про таємничого глека оцю статтю. На жаль, відомості його неповні і без означення дат.

"Нещодавно найбільший знавець Київської Руси академік Борис Рибаков розшифрував цей "орнамент". Вченому довелось поринути в саму гущу язичницьких уявлень, що пізніше злились з християнськими. Невідомий художник взяв їх в основу творчості. Малюнки означали новорічні гадання, радісні масляні, сонячний час танків навколо зелених берізок, урочисті вогнища в ніч на Івана Купала і /309/ суворий Ільїн день, встановлений спочатку на честь володаря блискавок – Перуна.

Мабуть, на глеку був зображений один з найдревніших слов'янських календарів. До цієї думки приводила аналогія малюнків з пізнішими дерев'яними календарями Русі. Там, на гранених палицях, зарубками відзначались будні, а хрестами, кружечками чи постатями вершників – святкові дні.

Академік Рибаков докладно вивчив глек. Зображення були розташовані двома горизонтальними поясами. Кожному знаку малюнка у верхньому поясі відповідав знак – квадратик у нижньому. Верх і низ доповнювали один одного.

За вихідну точку вчений вирішив взяти шестигранне колесо у верхньому поясі – "громовий" знак Перуна, бога грози древніх слов'ян. Пізніший, вже християнський "громовий" Ільїн день припадає на 20 липня. Можна було зробити перевірку. Серед малюнків верхнього поясу Рибаков відшукав символ дня Івана Купала. Він святкувався 24 червня, і отже, відстояв на 27 днів. Рівно 27 квадратиків розділяло малюнки на нижньому поясі. Такий самий суворий взаємозв'язок можна було спостерігати між двома малюнками – Святами і квадратиками – буднями. Древнєслов'янський календар зображує сільськогосподарський річний цикл.

Відлічування днів починалося від 2 травня. Саме тоді сходили посіви.

20–30 травня у верхньому поясі – символ дощів. Саме в цей час виходить у трубку пшениця і ячмінь, і поля особливо потребують вологи.

4 червня позначене символом плодоносних сил природи. Зібравшись біля молодої берізки, древні землероби ходили в танку на честь слов'янського бога родючості Ярили.

/310/ 11–20 червня – знову "дощовий", "русалочний" знак. Полям, що вже заколосились, потрібні дощі, і люди благали про них господарок води – русалок.

24 червня. "Сонячний" символ – день Івана Купали. Свято літнього сонцестояння, зламу року.

4–6 липня. Знову потрібні дощі: зерно в колосі проходить стадію молочної стиглості. І в календарі повторюється знак дощів.

20 липня. "Громовий" шестигранник повідомляє про моління і жертви Перуну. Бо громовержець має позбавити людей від дощу, граду, спопеляючих блискавок. Для врожаю потрібна тиха, ясна погода.

7 серпня. Символ "колосків" – свято врожаю, закінчення жнив.

Розшифрування зображення на глеку-календарі яскраво висвітлює далеке минуле східних слов'ян. Вже у IV столітті, задовго до утворення Київської держави, вони мали великий агротехнічний досвід, що відбилось на їх віруваннях та літочисленні. Характерно, що цей досвід і тоді був багатовіковим.

Ключ, знайдений академіком Рибаковим, дозволив розшифрувати малюнки на чаші IV віку нашої ери. Цей ще древніший слов'янський календар так само тісно пов'язаний з річним сільськогосподарським циклом. Кожен з місяців позначений малюнком у 12 прямокутних рамках.

Образність малюнків, старанність їх виконання і зміст свідчать про високий розвиток культури східних слов'ян у сивій давнині. А наявність календарів ще раз підтверджує думку про можливе існування древньої східнослов'янської писемності".

На жаль, точно не знаємо віку цього стародавнього глека, бо на ньому подається наш стародавній календар уже в розвиненому вигляді.
15. Стародавні народні Свята в нашій літературі.

Стародавні дохристиянські Свята глибоко ввійшли в народне життя, тому письменники, правдиво описуючи це життя, завжди згадують або й описують народні Свята. Біля цих Свят понаростало безліч різних повір'їв. Звичайно, я тут подам тільки деякі приклади.

Євген Гребінка: Минулися гречанії жнива, Семен натяг кожух на плечі 513. Тут Семен – це Семен Стовиник 1 (14) вересня.

У І.С. Нечуй-Левицького повно описів та згадок про народні стародавні Свята. У "Кайдашевій Сім'ї":

Постив 12 п'ятниць на рік перед декотрими празниками 16. Хто постить п'ятницю Палйкопа, той ніколи не потопатиме в воді й не вмре наглою смертю 17. Хто постить 12 п'ятниць на рік та носить при собі Сон Богородиці, той не буде в воді потопати, у вогні горіти, од наглої смерти помирати 135. Він понеділкував 16, цебто – постив у понеділок. На Паликопа не можна жати 33. Селяни поважають неділю й празники, і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла, – возити в неділю та в празники снопи 39. Святий Понеділочку, Божий ключничку 18.

І. Левицький: "Не той став": На Маланки гадають, підслуховують під вікнами. З почутого гадають 90-91. Свято Мироносниць, столи круг Церкви, всі їдять.

"Причепа": Хто нап'ється за Вечерею (Кутя) води, той у жнива дуже хотітиме пити 234.

Повно згадок про стародавні Свята в "Землі" 1901 р. О. Кобилянської: Перед Благовіщенням нема /312/ що зачинати орати 127. Свято Андрія 165.200. У році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду 197. Треба на Благовіщення постити, тоді напевно довідаєшся, що тебе чекає 202.

Коцюбинського Твори, том І: Побила б його Свята П'ятниця! 26.

/313/ Х



ДВОЄВІР'Я.
1. Повільне поширення Християнства по Русі.

На початку Християнство защіплювалося більше зовнішньо, а головно тоді, коли прийняття було обов'язковим або давало якісь земні блага: люди йшли до Нової Віри, але й старої не кидали. Це був дуже родючий ґрунт для т. зв. двоєвір'я, – поєднання старої віри з Новою Християнською. Двоєвір'я є конечний наслідок при всякому сприйманні нової віри: старе, віками набуте, не може відразу забутися. Двоєвір'я рано постало ще на греко-римському ґрунті, і довго й уперто трималося там, і сильне й тепер, породивши істотний релігійний синкретизм.

Те саме було і в нас. Охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, а це й була причина, що народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого нашого тодішнього життя: стародавня віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння – хоч і неправдиве з нового погляду, – життя й довколішніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.

/314/ Нової Християнської Віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було й далі, хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, – і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті.

Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер не тільки в нас, але й по всьому християнському світі. Пор. відродження поганства в Німеччині й нехристиянське поступовання в реальному житті й у реальній політиці всіх сучасних держав, особливо під час війни. На цьому грунті поставали й чинилися та чиняться нелюдські жахи комунізму.

І взагалі треба підкреслити, що поширення Християнства в нас, як і в інших європейських народів, мало від'осередній характер: починалося воно й фактично трималося перше по великих містах, а в них тільки серед провідної інтелігентної класи, і вже звідси й від них воно ширилося поза міста. Ось чому народні маси сприймали Християнство дуже поволі, і довго позоставалися при старій вірі, навіть охрестившись1.

За Великого Князя Володимира охрестилася головно знать, владуща класа: дружина, бояри, збирачі данини, певне й купці. Простий народ не легко відривався від свого стародавнього й довго вважав Нову Віру за панську. Так звані Треби: Хрещення, Вінчання, Похорон і ін. в гущу народню йшли не легко – там їх уважали панськими. "Слово св. Григорья, /315/ како погани кланялися ідолом" XI: віку рішуче заявляє, що "і поне по українам (на провінції) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вілам, і творять отай" (таємно)".

За невідомим нам джерелом історик Татищев про Охрещення твердить у своїй історії: "Иніи же нуждою послѣдовали, окаменѣлые же сердцем уходили в пустыни й лѣса". Е. Аничков про пізню християнізацію села рішуче твердить: "Христіянизація деревни – дѣло не XI и XII в.в., а XV и XVI, даже XVII в." (ст. 306), але це його твердження стосується головно півночі, Московії, а не України.

Глибше писав про це ще Буслаєв: "Уничтоженіе язичества в древней Руси можно опредѣлить не столько вѣками, сколько мѣстностями. В Кіевской области, напримѣр, уже в XII в. господствовало Христіянство, тогда как сѣверо-восточная Русь была погружена в язьічество"2. Це глибока правда!

Духовенство ширило Християнство головно зовнішньо, полишаючи науку на дальший час. Одне давнє Слово, "Поученіє Правия Віри", закликає: "Братіє, первое – приімьше (приіміте?) Святое Крещениє Прави Віри, потом научимся боятись Бога і творити Волю Єго"3.

Двоєвір'я глибоко ввійшло в саму душу всенародню. Мова наша, а в тому й фразеологія складалася за дохристиянських часів, і має в собі багато такого, що з християнського погляду мусіло б бути перероблене, але воно позосталося незмінним, збільшуючи тим наше двоєвір'я. Напр., у Галичині поширений вираз "віддаватися", цебто заміж виходити, явно нехристиянський. Подібні вирази часом знаходимо і в Східній Україні: Живіть, поки моя Марта /316/ віддасться (Марко Вовчок І. 393). Пор.: Дівка на відданні.

Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосібнена, а це тхне поганством, напр., дощ іде, сонце заходить, вітер лютує й т. ін. Замінити цього християнство не змогло.

Є в нас одна цікава форма, що постала під впливом дохристиянських вірувань, – це безпідметові речення на -ло. Вони завжди злого, нехорошого чи небажаного змісту. Підмет у них диявол, сатана, щось нечисте. Але називати відкрито цього підмета не можна, бо ще сам з'явиться, тому постали ці форми на -ло, як нейтральні.

Напр. у "Землі" 1901 р. Ольги Кобилянської: Мову йому відібрало. Зараз по Похоронах кинуло її в гарячку, а відтак мучило-мучило. Руки й ноги йому покривило. У них відвагу відібрало. У Нечуя Левицького: Нічого не бачила й не чула, – неначе в мене одібрало очі й вуха І. 348.

Є в нашій мові слова, що суперечать християн, поведенню, – постали вони здавна. Напр. "одібрати" – вернути позичене: Одібрала борг (християнське: Вернула борг, віддала борг). Або: Іди і сапу відбери.

Такий вислів й таке значення слова "відбери" – поганське, а не християнське.

Наша українська мова, як я вже не раз підкреслював тут, багато має такого, що постало ще за дохристиянського часу. На жаль, з такого погляду мова наша ще не вивчена. Див. відповідні слова у Покажчику.
2. Кволе поширення Християнства в північній Русі.

Ось через усе це хоч стародавні боги потроху й заникали, але не зникали безслідно: народ їхні /317/ якості помалу переносив на нові Божества. Не зникали, як ми бачили, й старі Свята: їх поєднано з новими. Духовенство на початку спокійно й розсудливо не виганяло старого безслідно, але поєднувало старе з новим, – це давало родючий ґрунт легшого поширення Християнства, але разом з тим це стало й причиною двюєвір'я. Духовенство пильнувало на початку заохочувати й не відстрашувати народу від Нової. Віри, тому педагогічне головне з старої віри приспособлювало під нове, поєднуючи їх, і полишаючи часові зробити своє: На жаль, час показав, що старе було дуже міцне, і вперто трималося й далі.

Історичні пам'ятки показують, що Християнство легше защіплювалося на півдні Русі, але на півночі її, в землях Новгородській, Ростовській й ін., воно сприймалося дуже неохоче й дуже поволі, і народ часом і збройне боронив свою стару віру. Волхви тут сильно бунтували народ проти Нової Віри. В Ростові та в його околицях стояли ідоли, і народ їм молився ще дуже довго, і тільки аж четвертий Єпископ Ростовський Ісайя (1077–1089) відважився поскидати їх по головніших містах. В половині XII віку в'ятичі вбили свого хрестителя, Києво-Печерського ченця Кукшу († 1113 р.), що проповідував їм на р. Оці.

Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський письменник І. Наживин у своєму романі "Кремль" 1932 р. ст. 4 пише таке: "Наши историки знают, но не дѣлают из зтого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 верстах, был обращен в "Христіянство" только в XV вѣкѣ, при чем для этой цѣли были развернуты крупныя воинскія сили. Только в серединѣ XVII вѣка было запрещено правительством /318/ праздновать Ярилѣ в богоспасаемом градѣ Воронежѣ".

Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні держаться міцно. Проф. Д. Шестаков написав цінну працю: "Изслѣдованія в области греческих народных сказаній о Святых" (Варшава, 1910 рік, 268 ст.). Це поважна праця про двоєвірство в Греції, яка багато сприйняла від поганських часів. А з Греції це двоєвірство широко сунуло по всьому світу, а в тому й до нас, в Україну4.

Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з давніх часів. Був у нас (і в південних слов'ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошувати церковні Тропарі. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, і такий празник уважався належним. Тому й появилося "Слово про тропарні чарки" десь XII віку5.

Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: "В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що породила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому розумі не родять плачу, то Тропарі, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато Тропарів установили не робітники Бога, а черева, що бажають багато пити"6.

При хворобах хворого треба окропити Святою водою, але неодмірно з вуглинки.

/319/ Ключевський свідчить, що "Єзуїт Авріль, коли року 1680-го їхав з м. Саратова, то бачив, як поганська Мордва пиячила в день Св. Миколи, наслідуючи руських"7.

На Сході часто Ікони звуть богами (Вовк 107), стіна з Іконами – "божник". При в'їзді до села конче стояли фігури, як охоронники від чуми та холери (там само 118).

Як дзвін задзвонить, усі хрестяться: в хаті до Образів, а надворі – на Схід або до Церкви.

Народні маси взагалі не скоро міняють свої попередні вірування, бо вони – їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена має свій філософский світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народніх вірувань ще й сьогодні бачить серед них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з Християнством. У народі ще й сьогодні позостається стародавній ляк перед богом, коли богові догоджувано, щоб допоміг у якій справі. Те саме часте й тепер: Богу моляться й постять часом не з потреби живої душі, але щоб досягти свого бажаного, навіть із заздрощів.


3. Боротьба Церкви з двоєвір'ям.

Проти цих стародавніх залишків Церква рано стала боротися, але без більших наслідків. Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів, і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався. Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх "Правилах" сильно скаржиться, що люди Причастя не приймають; із цих же причин цар Петро І /320/ в 1716-му році видав зарядження, щоб кожен "повсегодно", бодай раз у рік, у Великий Піст, конче посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою8.

Автор Початкового Київського Літопису часто скаржиться, що люди "словом нарицающієся христіане", а насправді "поганьски живуще". І на це ж саме скаржиться ще й автор Густинського Літопису XVII віку.

Збірник-хрестоматія п. XVIII в. стародавніх уривків подає багато наказів проти двоєвірства: "Як появиться Антихрист, то скрізь будуть співати вражі пісні" 17б. Сон толкувати – й розказувати – то гріх 119. 237. "Де сопілки та гусла й пісні сатанинські, там біси збираються" 155 б. "Під час грому молись! 158. Волхвів слухати – то гріх 190. До волхвів не ходіть! 193 б. Від волхва і від ігреця приноса до Церкви не брати 200 б. "Давати що за гру скоморохам чи сопілникам – то гріх" 236 б. "Ворожити чи зіллям що робити – то гріх" 237. Забороняється їсти з волхвами 239 б–240.

Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками, і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, – бодай по своєму, – розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся, і брав із нього те, що розумів, поєднуючи його з стародавнім. Оце й складало істоту двоєвір'я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське. Скажемо, в "Слові о полку Ігоревім" 1187-го року двоєвір'я ще зовсім живе й свіже, і надзвичайно реальне й велике.

/321/ Скарг на двоєвірне поступовання й життя народу знаходимо дуже багато по наших давніх пам'ятках, з XI віку починаючи. З глибокої давнини відоме Слово преп. Феодосія Печерського († 1074 р.) проти п'янства, а в ньому говориться, що люди співають церковні Тропарі під час піятики.

В "Сказанії про Бориса й Гліба" Преп. Нестора, пам'ятці десь 1080-х років, знаходимо цікавий погляд на нові християнські Свята. Тут одна жінка оповідає, що був святковий день Св. Миколая, і всі йшли до Церкви його, а вона взялась до своєї роботи й стала чинити її. Інші жінки, побачивши її роботу, стали її кликати до Церкви й сварити, кажучи: "Що ти робиш, – працюєш у день Св. Миколи, а до Церкви не йдеш?" Вона ж не послухалася й зісталася в своїй хаті й працювала". А далі ця жінка вияснювала: "Я жінка, вдова убога, мені годиться працювати, а не до Церкви ходити"9.

Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550–1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двоєвір'я, яким пов'язані наші народні Свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочільне, Юрія, поминки різні, Купала й ін.10.

Проти двоєвір'я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (у 1688) у різних своїх творах.

Проф. М. Грушевський твердить, що український народ сильніше християнізувався значно пізніше, вже в XVI–XVII віках, коли відбулася "масова християнізація й перебудова життя на основі Нової народньої Віри", коли відбувся великий культурний перелім11. /322/ Думаю, що Християнство просякло український народ значно раніш, але довго повної Християнізації досягали тільки окремі одиниці, як то бачимо й тепер, а двоевірство безперервно панувало, особливо поза містами, але все більше й більше поєднуючись з Новою Вірою. Духовенство не тільки в давнину, а взагалі ніколи не спиняло своєї боротьби з поганством, і зробило таки багато12.


4. Кволе ширення християнських Таїнств та обрядів.

Окремі християнські правно-моральні приписи всенароднього значення, з причин зрозумілих, входили в народні поняття дуже поволі. Як твердить Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх "Правилах", народ був переконаний, що Вінчання існує тільки для князів та бояр. Митрополита запитували: "Оже не биваєть на простих людях Благословеньє і Вінчаньє, но боляром токмо і князем вінчатися; простим же людем, яко і меньшиці поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм".

Через двісті літ на те саме сильно скаржиться й Митрополит Максим (1283–1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві. Але старовина вперто трималася, і ще Стоглавий Московський Собор 1551-го року кидав /323/ анатему на стародавні поганські шлюбні обряди18.

Треба зазначити, що в перші віки Християнства по всій Европі довго не було якогось Чину побрання, і Чин Вінчання з'явився значно пізніше, – побрання робилося простою про те заявою14. Для простого ж народу в нас дуже довго тільки свій стародавній весільний обряд (Весілля) був правомочний для супружжя, а церковне Вінчання було другорядною річчю.

А коли народ перейняв новий весільний обряд, то перейняв його власне від князів, а звідси й увійшли до весілля всі оті бояри, старости, й самі молоді стали зватися князем і княгинею. І вкінці й витворився наш весільний обряд ніби новий, але в ньому з дохристиянського часу позосталося все, як і було: і персні, і вінці, і пов'язання рук, і водження навколо Аналою, і пиття з одного келиха й т. ін. Але це прийняло іншу ідеологію.

Поплутання старого з новим добре видно в обряді, записаному на Переяславщині, коли молодих по "коморі" зараз же ведуть до Церкви на Виводини, а коли Церква далеко, то до криниці15.

Коли Вінчання стало необхідним для всіх, воно довго було для народу тільки формальністю, якої вимагав закон. Так зв. "Шлюб на віру", без церковного Вінчання, коли воно з якихось причин неможливе, відомий у нас увесь час від давнини аж до тепер16.

/324/ Релігійна необхідність Вінчання витворювалася серед нашого народу дуже поволі, і він уперто дивився й далі на весільні обряди, як на єдині правомочні для супружого співжиття. Проф. Хв. Вовк подає (Студії 22), що коли молоді повінчаються, але весільні обряди з якихось причин відкладаються, то вони не живуть разом, і молода живе вдома. Коли молодий помре по Вінчанні, але весільних обрядів не відбулося, то молода носить тільки своє дівоче прізвище. Так само молоду, що повінчалася, але вмерла до весільного обряду, ховають, як дівчину.

Ось через це року 1774-го, з наказу цариці Катерини II, Св. Синод видав наказа, що "дійшло до відома її Імператорської Величності, ніби в Малоросії Шлюби беруть таким способом, що, після Вінчання в Церкві, молоді проте розлучаються, зостаючись багато років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть Весіллям. А деякі з них після згаданого Таїнства розлучуються на все своє життя. Найсвятіший Синод наказує обов'язувати молодих підпискою, перше, ніж вони вийдуть з Церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям"17. Це розпорядження Синоду було підтверджене ще й року 1789-го18.

Слова "вінок", "вінчати", а може й "Вінчання", – це наші стародавні слова, і терміни грецькі їх не заступили. Старе прийняло нове значення і створили одне ціле.


/325/ 5. Дороги для створення двоєвір'я.

Двовір'я позостається сильним у багатьох народів аж до нашого часу, перетворившись на національні вірування та національні звичаї. Як сильно все це поєдналося в людині, добре показує В.Г. Короленко в своєму оповіданні "Сон Макара", М. Коцюбинський в "Тіні забутих предків", або Гнат Хоткевич у "Камінна душя" (гуцули).

Своє старе закорінилося так, що його нове грецьке не могло заступити; напр., ще до Християнства були в нас релігійні терміни: Бог, Господь, Молитва, молитися, Небо, Рай, пекло, гріх, жертва, храм, Свято, Святий і т. ін., і їх грецька релігійна термінологія не змогла заступити: в старий термін вливалося нове розуміння, але сам термін позоставався, див. ст. 85–86.

Нові Християнські Xрами стали будувати на тих самих місцях, де були перше капища (жертівники), де стояли перше ідоли або й поганські храми. Так, князь Володимир на тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив Церкву на честь Святого, якого ім'я він отримав при Хрещенні – Св. Василія (ПСРЛ І. 51).

Християнські Свята поставляні були на час Свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер , джерел, криничок, пагірків, гір і т. ін., на що скаржиться ввесь час Духовенство, як то ми часто бачили вище.

Старі боги, підо впливом Церкви, потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто всетаки вищими надлюдськими силами, /326/ яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір'я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих, і з цього погляду цікаві народні вірування про Св. Пророка Іллю, Св. Власія, й особливо Св. Юрія, як це ми бачили в попередньому IX розділі, ст. 305.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка