Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка17/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

6. Нові функції християнських Святих і поєднаних старих Свят та обрядів з новими.

Християнські Святі поволі набувають собі зовсім нові функції. Так, наприклад, Іван Хреститель, що в пустині годувався диким медом та акридами, з бігом часу став покровителем бджіл, див. у Требнику "Чин благословенія пчел". Значно пізніш покровителем бджільництва стали Свв. Зосима й Саватій Соловецькі. Багато інших Святих набули собі особливої сили, напр., Св. Варвара рятує людей від наглої смерти, Св. Миколай рятує потопаючих на водах, Св. Великомученик Вонифатій зціляє від запою, Св. Пантелеймон взагалі цілитель, і т. ін.

Ще за дохристиянського часу в нас святкували П'ятницю, і нічого в цей день не робили ані на полі, ані вдома. За Християнства почитання п'ятниці значно збільшилося як дня Христової муки й смерті, і злилося з Св. Параскевою, пам'ять якої святкується 28 жовтня, і вже постала Параскева-П'ятниця.

Вдавнину було дуже поширене в нас оповідання про 12 п'ятниць, цебто про п'ятниці перед великими роковими Святами, що мали особливе значення, і почиталися постом, щоб збулося бажане. Виписана Молитва до 12 П'ятниць носилася при собі, як талісман. Стоглавий Московський Собор 1551-го року й Духовний Регламент 1721 року за Петра І (ч. 2 /327/ пункти 4 і 5) суворо забороняли святкувати таку п'ятницю. Грамота Костянтинопільського патріярха Єремії II 1589-го року до Львівського Церковного Братства суворо наказує не святкувати п'ятниці однаково з неділею14.

Проф. Є. Голубинський твердить, що "в Україні в простого народу ще в кінці XVI в. недільним Святом була п'ятниця, а не неділя"19.

Було в нас і шанування понеділка, так що встановився й піст у понеділок, який тримався аж до останнього часу. Коли року 1677-го в Україні появилися турки, Архиєпископ Лазар Баранович зарядив піст тричі на тиждень, у тому й по понеділках15, і цим церковно визнав конечність посту по понеділках.

З часом у нас уособнили Неділю, й представляли її на взір окремої особи, проти чого не раз виступають давні Слова20.

Стародавні похоронні обряди позосталися в нас і за християнського часу, набравши тільки трохи й нового. Могилу стали запечатувати чотирма Хрестами по кутах, які роблять заступом. Поминки по померлих стали робити на 3, 9 і 40 день, а також у півріччя і в роковини. На Проводи (понеділок чи вівторок Фоминого тижня) всі йдуть на кладовище, і над могилами гостюють на честь небіжчиків, говорячи їм: "Христос воскрес!" До Церкви приносять Коливо на Похорон і на Парастас.

Згадаймо йще, що в нас до труни часто кладуть мідні гроші, – щоб заплатити на тому світі за перевіз /328/ через річку до Раю. Бабі сповитусі кладуть до труни пучок різок, щоб відганялася від тих діток, яких вона не врятувала, коли бабувала.

На день храмового Празника варять мед і врочисто гостюють. Ще за глибокої давнини, коли довго не бувало дощу, просили богів пролити його, і це позосталося й за Християнства: ідуть на поле з Хоругвами, і там Священик править відповідного Молебня й читає Молитви на бездождіє. На Преполовеніє ("Переплавна" середа) звичайно йдуть на поля, де так само Священик править Молебня, щоб у літі було досить дощу. Ходити "з Процесіями" над джерельця позосталося й до нашого часу.

Християнські звичаї й обряди часом міцно поєдналися з старими віруваннями в нове синкретичне ціле: Страсна свічка хоронить від грому; щоб надати розуму й смілості дитині, їй трохи підпалюють Йорданською свічкою волосся. Взагалі свічка стала великою допоміжною силою, і, напр., громнична (стрітенська) подає "здравіє душ і тілес", і в Требнику є "Чин благословенія свіщ на Стрітеніє Господнє".

Коли вмирає людина, конче мусить горіти свічка в руках її, і то свічка громнична. У ритуальних обрядах свічка грала важливу ролю ще до Християнства; вогонь був символом і плідности, тому свічок уживається на Весіллі. Похоронна свічка має темно-зелений кольор. Умираючому в нас дають свічку в руки, щоб освічував собі дорогу на той світ. Давнє "Слово Іоана Златоуста, како поганій кланялися ідолом" виступає проти паління свічок біля джерел.

Так само й кадіння набрало великої очищальної сили: що обкаджується, звідти втікає все нечисте, чому постала й приказка: "Боїться, як чорт ладану". На Свят Вечір, у ніч під Різдво, господар сам обкаджує все своє обійстя й усю худобу. В церковному ритуалі обкаджуються всі речі, дім, колодязь, поля, домові забудовання, стадо й т. ін. Великодня посвячена сіль сильно допомагає домовій скотині, тому її підмішують до їжі їй. Кістки від великоднього освяченого м'яса допомагають на біль зубів та на пухлину.
7. Сила Хреста.

Хресне Знамення, як охоронна сила, набуло в народньому житті великого і, часом, дивного застосування. Воно широко ввійшло до старих обрядів і вірувань; так, треба конче хреститися, коли гримить, а особливо вперше. Побачивши вперше місяця новика, треба перехреститися, щоб щастило цілий місяць. При запалюванні світла ввечері треба конче перехреститися, бо до хати входить бог вогню. Пивши воду, перехрестись, а то нечисть влізе тобі до нутра з водою. Коли починається цілий буханець, то перше, ніж його різати, треба його тричі перехрестити зо споду ножем, а тоді вже різати. Лізучи в воду, перехрестись, а то водяник утопить тебе. Так само перехрестися, входячи в ліс, щоб полісун не причепився й не збив тебе з дороги. Падає вночі зоря з Неба, перехрестися, бо то людина померла. Коли позіхаєш, перехрестися, щоб ротом не влізла в тебе нечиста сила; перехрестися також, коли чхаєш, щоб на здоров'я було, бо чхання може бути й до пристріту. Робиш заговора – перехрестися на початку й кінці його, й т. ін., – силу Хреста народ уживає при кожній потребі в житті.

Нечиста сила особливо розгулює вночі й любить знущатися над заснулим, а тому, клавшися спати, обхрещують всі вікна, двері й усі кути, і проказують: "Хрест у головах, хрест у ногах, на хрест лягаю й хрестом укриваюся". А до цього додаються й різні Молитви про охорону родини та худоби, /330/ напр.: "Поможи, Боже, цю ніч без усякої слабости переночувати, і завтрашньої днинки діждати, та в щасті, в спокої, веселим і здоровим, її в мирі переднювати. Нехай людська й наша худібка буде здорова"21. Дітей на сон хрестить мати.

Звичайно хрестяться перед і по всякій праці, перед і по їді, але за їдою весільною не хрестяться, "Весілля не Похорон" (але це не скрізь).

Про силу Хреста в Початковому Літопису під 1068-м роком читаємо: "Велика сила Хреста: Хрестом перемагаються сили бісовські, Хрестом Господь помагає князям у боях, захищені Хрестом вірнії люди перемагають супротивних супостатів. Хрестом скоро рятуються в напасті, хто з Вірою його призиває. Нічого біси не бояться, крім Хреста. Коли від бісів находить Мана, треба перехрестити лице Хрестом, і вони проганяються".

Значення Хреста в людському житті глибоко висловлене в оцій церковній Стихирі: "Крест – хранитель всій вселенній, Крест – красота церковная, Крест – царем держава (сила), Крест – вірним: утвержденіє, Крест – Анголам слава і демонам язва". Це останнє: Хрест – демонам язва, глибоко ввійшло в наше народне життя. В Требнику містяться Чини: Чин Благословенія і Освященія новосооруженного Креста", і "Благословеніє Креста к ношенію на персах", а в них навчається: "Крест – от всіх діавольских козней ізбава, прогнаніє і отраженіє всіх козней, навітов же і прилогов діавольских". Хрест має силу "к прогнанію і разоренію всякія діавольскія козні". Тому в нас така поширена приповідка: "Боїться, як чорт Хреста".

Схід позостався в повній пошані, як і за дохристиянського /331/ часу: завжди моляться, обернувшись лицем на Схід; Храми ставлять Вівтарем на Схід; мерця ховають так, щоб дивився на Схід; помазання Єлеєм нового дому починається зо східньої стіни, і т. ін. Коли якась треба виконується на дворі, напр., Чин Благословення нового колодязя, всі стають обличчям на Схід. Див. у Покажчику Схід.
8. Побільшена пошана Святині.

Ознак двоєвір'я серед українського народу, як і серед інших слов'янських і неслов'янських народів, надзвичайно багато, – я їх вище вже подавав у всій цій праці. Серед народу російського ознак цих значно більше, як серед нашого; дослідники знаходять у віруваннях московитів навіть у XVII віці дуже багато живого поганства22.

Наприклад, у Московії ще в XVI–XVII віках сильно була поширена віра тільки в свої Ікони; парафіяни приносили й ставили в Церкві свої Ікони, і молилися тільки їм23.

Про це саме пише й І.Ф. Наживин: Московські селяни "одобряли больше старинныя, черныя, домашнія, й даже на далекій погост в Церковь носили они из дому этих своих собственньїх богов и им там й молились. Другіе же пред такими богами и шапок не снимали: то боги не наши й не приходскіе, – пренебрежительно говорили они, – а не то Микулины, не то Яфимовы"24.

/332/ Додамо тут, що назва Ікон "богами" дуже поширена по всьому Сходові, почасти і серед українців. І, справді, до своїх Ікон сильно звикають, особливо до тих, що переходять по наслідству від дідів-прадідів, і вони стають домовою Святинею. Але це не обоження, а тільки пошана.

Ілля Киріяк у своїй повісті "Сини землі" про Ікони пише таке: "Образами Святих Угодників стіни Церкви (в Канаді, наслідуючи Галичину) вкриті були. Кожнісінька родина в Громаді мала там свого Святого, як защитника від лежі довгої й від смерті наглої та несподіваної"25.

В Росії сильно був поширений і тепер ще не вивівся звичай давати й брати Молитву в шапку, коли Священик не може прибути до хати. Той же І. Наживин розповідає, як "Батюшка смиловался, и Молитву в шапку наговорил" для хворої жінки, за чим здалека прийшов її чоловік. Вернувшися додому, де лежала хвора, чоловік цей "снова истово помолился на закоптѣлыя доски Богов и, подойдя мягкими, скорыми шагами к больной, опрокинул над ней рваную шапку свою, й как бы вытряс на нее (хвору) из шапки ту Молитву, которую наговорил туда Поп"26.

Деякі дослідники з цього власне звичаю виводять спосіб приймати єпископське Благословення в зложені жменею руки, приймати його конче окремо, особисто для себе, а не задовольнитися Благословленням загальним. Сюди належить і загальна віра, що перше Благословення Єпископа, зараз по його Висвяченні, особливо благодійне, тому треба конче /333/ його взяти, і Єпископ мусить його давати, хоч би це продовжувалося й п'ять годин підряд...

Серед російського народу склалося дуже багато поговірок про двоєвір'я, як про лицемір'я, що переходило й до України. Так, письменник Г. Данилевський подає такі приказки: Всяк крестится, да не всяк молится. Иной двѣ Обѣдни слушает, да и по двѣ души кушает. Спереди блажен муж, а сзади – вскую шаташася языцы. Читают: да будет Воля Твоя, а думают: кабы то моя! Смирны духом, та горды брюхом27.

Таких приповідок про двоєвір'я повно й серед нашого народу. Так, у збірнику В. Плавюка знаходимо: Як прийде біда, не поможе й свячена вода 18. Має Бога на язиці, а дідька в зубах 22. І Богові свічка, й чортові огарок 22. Богом свідчиться, а чорта за хвіст держиться 95. І з Попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слова 135. Святим ноги цілує, а людей мордує 144. Бога молить, а хлопа неволить 205. В середу постила, а кобилу вкрала 297, і т. ін. Звичайно, це свідчить тільки про двоєвір'я й фарисейство окремих осіб, а не всього народу і не Церкви.

Стародавні вірування, оповідання й перекази помішалися з Християнством, і склали т. зв. апокрифи. У нас апокрифічна література дуже багата, а ще багатіша ця література народня не писана, пор. видання їв. Франка та Вол. Гнатюка, і ін. Власне в апокрифах за християнського часу продовжувались дохристиянські вірування, що бачимо на кожному кроці, пор. хоча б подвійних Святих: Іллю, Юрія, Власія канонічних і неканонічних.
/334/ 9. Церковний Требник.

До виведення з нашого народу стародавніх вірувань і до заступлення їх віруваннями християнськими сильно спричинився церковний Требник. Треба сказати, що в нашому Требнику є окрема показна частина його, що міцно зв'язана з господарським життям вірних, – це Чини й Молитви на найрізніші випадки господарського й хліборобського життя, про які ми докладно розповідали на своїх місцях вище: поле, пашниця, худоба, стайня, клуня, город з зіллями, новий дім, новий колодязь, бджоли, моровиця, посуха, непогода й т. ін.

Церква чуйно прислухалась до стародавніх народніх вірувань, і зв'язала їх з Церквою та з християнскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір'я, але все таки народ рвав зо своїми волхвами й різного роду відунами й горнувся до Церкви, – що дала йому найсильнішу зброю на всяку нечисту силу – Хреста. Требник Київського Митрополита Петра Могили 1646-го року, що сильно наблизився до потреб народу та до його стародавніх вірувань, відіграв у цьому велику ролю й поглибив Християнізацію нашого народу.

Взагалі ж про Требника треба сказати, що це найстаріша Церковна Книга, – в ньому багато стародавніх східніх Молитов, які сильно відбили перші вірування семітського й юдейського світу, ті вірування, що розходилися по всьому християнському світі. Було багато виправлень Требника, але глибокої старовини в ньому не займали: вона була народня і з народом і позосталася.


10. Ще про кволу Християнізацію півночі.

В історії двоєвір'я багато впливав стан Християнізації тієї чи іншої країни. По тих країнах, де Християнство /335/ защіплювалося пізно, там постало сильне двоєвір'я. Розповім тут ще про малу й мляву Християнізацію в Росії, що дало підставу для зросту сильнішого двоєвір'я та закохання в самі обряди.

Християнство на Сході перше появилося в Україні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію. На півночі було багато різних не слов'янських племен, яких слов'яни ступнево освоювали, але вони міцно стояли при своїй поганській вірі, і Християнства вперто не приймали. Це впливало і на вірування слов'янських племен.

Ростовська земля, скажемо, де пізніше працював Митрополит Арсеній Мацієвич, аж надто багато мала чужого населення Мері, яке з слов'янами ще не злилося остаточно28. Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не сягала.

А що було найтяжче, це те, що стан самого російського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці та до виведення двоєвір'я.

На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то й бувало, що вважали її за дияволів плід.

Відомий Архиєпископ Новгородський Генадій Гонозов (1484–1505) так скаржився на темноту Духовенства в Москві за свій час: "От – пише він – приведуть мені мужика на Висвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: "Земля – кажуть – така, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала"...

/336/ І б'ють мені чолом: "Пожалій, господине, звели навчати". Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний... Ти йому одне, а він тобі друге... Накажу вчити його азбуки, а він посидить трохи, та й тікає геть"29...

Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 москвинів насилу один умів читати й писати30. Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.

Російський письменник І. Наживин так свідчить про грамотність старої Московії взагалі: "Не тільки багато бояр, але часом і великі князі не вміли писати. А коли треба було їм підписатися, то ставили свою печатку. А інші, намазавши руку чорнилом, робили відбиток долоні на папері: "Руку приложив"31!

Як свідчать чужинці, Християнізація народу скрізь у Росії була дуже мала, – простий народ і Молитов не знав, навіть "Отче наш". На запит про Молитви звичайно відповідають: "Це знають тільки пани"32!

Чужинці, що побували в Росії, одноголосне твердять, що там за XVI–XVII віки не було живої устної проповіді, – звичайно Священик чи Диякон читав з книжки науку Св. Отців. Навіть Патріярх Никон не давав живої проповіді, а тільки читав з книжки сам, або читав за нього Диякон33.

/337/ А це все спинювало глибшу Християнізацію народу. Сама Віра замінялася обрядністю, і ця обрядність панувала.

Чужинці свідчать: "Грубість характеру, п'янство та темнота – оце характерні риси московського Духовенства XVI і XVII віків".

Про аж надто велике п'янство свідчать багато хто з подорожніх, напр. Олеарій, учений подорожній († 1671 р.), що був у Росії в роках 1633– 1636, про це пише, що в великі Свята над вечір завжди можна було бачити в Москві п'яних Священиків, що валялися в болоті. Коли їх будили, вони казали: "Сьогодні Свято, тому я п'яний!"34...

Той же Олеарій свідчить, що в Московії насилу десятий монах знає "Отче наш"35. Звичайно, це помітно перебільшене, але загально було мало освіченого монашества.

Отаких і подібних прикладів можна було б подавати довгими десятками, і всі вони однозгідно свідчать: темна була Московія!

Видатний письменник Д.С. Мережковський пише: "Цар Петро І скасував Патріяршество, і, за прикладом протестанських князів, оголосив самого себе Верховним Єпископом, цебто Патріярхом Російської Церкви. Коли він вернувся а подорожі по чужих краях, він зараз же став диспутувати зо своїм Духовенством, і переконався, що в справах Віри воно мало що розуміє. І він став закладати для них школи, щоб вони добре навчались, бо до цього вони насилу вміли читати"38.

/338/ Історики часто підкреслюють пізню й мляву Християнізацію півночі Руси. В'ятичі не були християнами ще на початку XII віку37. Е. Аничков твердить, що "в Київській області уже в ХІІ віці панувало Християнство, а північне-східня Русь була тоді в поганстві... Християнізація села – це справа не XI і XII віків, а XV і XVI, а навіть XVII віку"38.

Християнські Таїнства, особливо Вінчання, приймалися народом дуже поволі. Історик свідчить, що "з Правил Митрополита грека Івана II бачимо, що століття по Схрещенні Руси прості люди (не князі і не бояри) звичайно заводили сім'ї по-старому поганському звичаю – без церковного Вінчання, і Церква визнавала ці родини позашлюбними, незаконними"39.

Поєдинки, як Боже вирішення справи, існували й далі40.

Літопис Іпатіїв подає: "Ви словом зветеся християни, а живете по-поганському. І хіба ж не по-поганському живемо, коли віруємо в стрічу? Бо коли хто стріне ченця, чи монаха, чи свиню, то вертається. Це за диявольською наукою, щоб таке чинити. А інші вірують у чхання, що воно на здоров'я голові... Диявол приваблює нас трубами, скоморохами та гуслями, і русаліями"41.

Усе це ясно свідчить, що Християнізація Московщини ішла поволі, і не охоплювала глибоко народу. /339/ Росло двоєвір'я, велику вагу грала зовнішня обрядовість.

І все це треба брати на увагу в історії духовости народу.


11. Народне двоєвір'я в творах наших письменників.

Двоєвір'я повно в творах наших письменників, І то найрізнішого. У наших класиків цього надзвичайно багато. Я подам тут тільки дещо, бо належні приклади подаю в усій цій праці.

У "Байді" П. Куліша читаємо: Дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертанням погоні, а тепер, ставши ченцем, ще приправить чернечими Молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить (IV. І31).

П. Мирний: Батько напалив на сволоці Хреста, як із Страсті вернулися. Устругали того Хреста, дали випити (т. II. 503).

Нечуй-Левицький: На пасіці серед Хреста було видно Обрала Зосими й Саватія (Львів, видання І. 166). "Причепа": Позіхав, хрестячи рота за кожним разом 23. Лемішка мимо воді забубонів Молитву "Світе Тихий", котру читають прості люди, як уперве побачать або місяця молодика, або як блисне у вечері 203. "Кайдашева сім'я": Кайдашиха на ніч хрестила ножем вікна й двері 179.

Ольга Кобилянська, "Земля" 1901 р.: Треба завжди пильнувати, щоб "не вмерти без свічки, не висповідавшись передом 287.

/340/ ХІ

ВДАЧА Й СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ НАШИХ ПРЕДКІВ.
1. Родовий побут у давнину.

Вірування людини завжди відбиваються на її вдачі й на формах її родинного та суспільного життя. Вони вказують дорогу в житті й впливають на зложення тієї чи іншої вдачі, а тому я закінчую цю свою працю розділом про вдачу й суспільне життя наших предків.

Про суспільне доісторичне життя маємо не багато джерельних відомостей. Жили тоді патріярхальним родовим життям. Родина була міцна, на чолі її стояв батько, як керівник її. Кілька родин становили рід, на чолі якого стояв старший в роді чи літами, чи з вибору. По смерті батька родина не ділилася, але позоставалася в роді. З бігом часу влада родових старшин побільшувалася, а часом трималася й одного роду, звідки пізніше й постала наша керівна династія. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, на початку довго не було, – вона постала значно пізніш.

Жили головно сільським життям серед свого поля (давнє ст. сл. "село" – це поле), але рано появився й "город" – загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронити своїх перед нападом ворота. Городи (міста) ставили на місцях менше доступних для нападу ворога, – на кручах при річках, на пагірках, і т. ін., обносили їх валом і обкопували ровом. Таких городів, фортець від нападу ворога, /341/ на нашій землі було багато, чому скандинави звали Русь "Ґардарікі" – "царство городів". Ті городи, що лежали при більших річках або при більших дорогах, помалу розрослися в правдиві городи-міста.

Головні зайняття наших предків були: хліборобство, скотарство, ловецтво, бджолярство, рибарство й т. ін. Що здобувалося, служило для життя роду чи родини, а окремий член їх нічого свого не мав, усе було спільне. Нічого не продавалось, хіба вимінювалось, тому гроші спочатку були непотрібні.
2. Слов'янське життя. Незгода.

Довго слов'яни жили окремими родами, які не єдналися в більшу племінну організацію. Взагалі, державне почуття наших предків було дуже кволе, і розвивалося помалу. Над усе слов'яни любили особисту волю, а це не давало їм змоги єднатиси в великі суспільні. організації й родило поміж ними незгоду та ворожнечу. Слов'янська незгода була вдавнину загально відома, і сусіди сильно з того користалися, особливо німці, що рано зовсім поглинули балтійських слов'ян1.

Про слов'янську незгоду однодушне свідчать письменники і візантійські, і арабські. Візантійський імператор Маврикій (582–601), у своєму підручникові військової справи "Стратегіка" пише, що слов'яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. "Вони не визнають загальної влади й завжди б'ються, між собою". Маврикій воював з південними слов'янами, тому добре їх знав і радить: "У слов'ян багато царьків, /342/ які між собою в незгоді. Але не зашкодить деяких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж потім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воювати зо всіма, можно довести їх до об'єднання або й до монархії".

Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці "Про війну з готами", хоч пише головно про південних слов'ян: "Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одному протирічать, і ніхто не хоче уступити один одному".

Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так само свідчить, що "слов'яни – відважний та войовничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм силою, коли б їхні численні роди не були такі порізнені та відокремлені"2.
3. Державне життя.

З IX віку, десь року 862-го постала в нас уже й держава, але попередні родові звички міцно трималися, чому князь у нас довший час був без якоїсь більшої сили, – він був тільки військовим провідником та охоронцем родів, а фактичну силу й надалі мали старші в роді, старшини, що рано перетворилися в княже боярство. Князя завжди контролювало т. зв. віче, – рада старших, яке часто /343/ збиралося й мало в своїх руках фактичну владу, а князь був тільки їхнім виконавцем.

Князеві Володимиру Великому (975–1015) одному вдалося було об'єднати всю Русь-Україну в своїх руках, але він сам не розумів ще великого значення об'єднання, і поділив свою землю синам. Князь Ярослав Мудрий (1018–1054) добився був знову об'єднання, але з його смертю 1054 р. Україна остаточно поділилася на уділи, а далі дробилася все більше, а об'єднуюча влада Великого Київського Князя все маліла. І князі почали без перерви воювати між собою за кращі уділи, руйнуючи рідну землю. Боярство й народ виховувалися в тій волі, що завжди легко переходила в сваволю, і не давали змоги постати в Україні сильному державному об'єднанню.

Автор "Слова о полку Ігоревім" 1187-го року сильно й яскраво описує цю незгоду й карамоли українських князів, чим вони руйнували свою землю: "Усобица князем – нам од погания погибель. Рекоста бо брат брату: "Се моє, а то моє же". І начаша князі про малоє "се великеє" молвити, а самі на себе крамолу ковати. А поганії с всіх сторон прихождаху с побідами на Землю Русскую, ймучи дань по білі со двора". Автор "Слова" відкрито дорікає князям: "Ви своїми коромолами начали єсте наводити поганих на Землю Русскую".

Дохристиянський наш світогляд культивував особисту волю, і тим відкидав можливість сильного проводу. Християнство несло покору своїм провідникам, але це власне мало прививалося серед нашого народу, а тому наше перше об'єднання легко розлетілося при першому сильнішому ударі, – в половині ХІІІ-го віку татари заволоділи Україною, і з того часу спинилося вироблення державницького світогляду в нас, бо татар змінили литовці, поляки, москвини, і стародавня воля, духова прикмета /344/ українського народу, розкладалася на сваволю. Церква ввесь час молилася за зменшення цієї нашої історичної незгоди, і в старих Требниках знаходимо такі Чини, як "Чин братотворенія" – присяга вважати до смерти обраного товариша чи товаришку за брата, а також "Молитва, умиревающая во вражді сущих", в якій проситься Господа про ворогуючих: "Вкорени в них страх Твой, і друг к другу любов утверди, угаси всяку распрю, от'іми вся розногласія соблазни".

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка