Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка2/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

2. Небесні світила.

Первісна людина рано зрозуміла, що сонце було головним двигуном і джерелом усього життя на землі, – воно давало тепло й світло, а без сонця на землю приходить ніч та зима, а з ними й смерть. Людина й природа всім своїм життям залежать від сонця, – без нього нема на землі життя. Ось чому в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожується, пізніше перетворюється в окремого бога8.

Так само обожувалося сонце і в нас, про що свідчать наші стародавні пам'ятки. Єпископ XII в. Кирило Турівський, радіючи, у своєму Слові про поширення Християнства, додає: "Уже бо не нарекуться богом стихіа, ні солнце, ні огнь". Як саме звалося в нас божество сонця, встановити трудно, бо по різних місцях воно звалося не однаково. В Іпатієвому Літопису під 1114 р. читаємо: "Солнце царь, сын Сварогов, єже єсть Дажьбог", а інші пам'ятки богом /22/ сонця звуть Сварога. Але окремого, міцно усталеного бога з сонця в нас проте не створено, бо взагалі був перерваний розвій слов'янської мітології.

В "Слові о полку Ігореві" 1187-го року княгиня Ярославна зве сонце "Господином", власне Господом. Воно може й дошкульно нашкодити людині своїм сильним вогненним промінням; так, Ярославна промовляє до нього, як до бога: "Чему, Господине, простре горячю лучю (проміння) на лади вої, в полі безводні жаждею їм лучі (луці, луки) сопряже, тугою їм тули затче?"

В українській народній поезії звичайно вживається ще й тепер: сонце святе, чисте, сонце Боже, сонце праведне. В одній пісні співається: "І к сонечку промовляє: поможи, боже, чоловіку!" (Метлинський, 57), так ніби сонце зветься богом. У Чубинського І ст. 93: "Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне". Сонце – це око Боже, або вид Божий. Щоб удався коровай, співають, щоб він був

як Бог милий,

як день білий,

як яснеє сонечко!

У коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний. Отже сонце все ставиться поруч із Богом.

Здавна всі шанують сонце. Нечуй-Левицький подає: Жінка каже: "Не свічу волосом проти праведного сонця" (т. І. ст. 471, "Рус. письм".). Так і в Церкві жінки стоять з покритою головою, не світять волосом перед Богом.

Є відомості, що вдавнину сонцю приносили й жертви, напр. кур.

На ніч сонце йде спочивати й кладеться в море, звідки встає вранці викупане й свіже, така думка /23/ спершу постала, звичайно, в якогось приморського народу, а звідти поширилася й по інших народах. В гірських околицях вірили, що сонце кладеться на ніч за гори.

Злі сили, демони, нападають на сонце, і закривають, а то частинно й поїдають його. Про таке власне вірування згадує вже Іпатіїв Літопис під 1065 роком (ст. 116): "Солнце премінися, не бисть світло, но аки місяць бисть, єго же невігласи глаголють: снідаєму сущю"; те саме й під 1115 роком. Ось тому з найдавнішого часу затьма вважалася вісником недоброго, ознакою незабарних нещасть, як це бачимо в "Слові" 1187-го року. В Іпатієвому Літопису під 1185-м роком описано, що коли князь Ігор побачив 1-го травня затьму сонця, то запитався своїх бояр та дружини: "Что єсть знаменіє се?" І рекоша мужі: "Княже, се єсть не на добро знаменіє се". Те саме подане і в Літопису Лаврентієвому, з додатком: "Страшно бі видіти человіком знаменьє Божьє". Про напад злих сил на сонце свідчить і тепер наша приказка: Зима літо з'їдає, хоч перед ним утікає (Плавюк, 138).

Знамення чи явища (дива) на небі дивували ввесь народ, тому Літописці так часто говорять про них. Ось іще приклади з Іпатієвого Літопису. "Знаменья бивають – каже літописець (1102 р.) – ово же на добро, ово же на зло". "В се же літо (1091) бисть знаменьє в сонці: погибе, мало ся єго оста… В се же літо земля стукну, мнозі слишаша... В се же літо волхв явися у Ростові і погибе" (ст. 150).

Року 1161 було явище (диво) на місяці: "сему же рекоша старші людиє: се благо єсть сіяково (таке) знаменне, се преобразуєть княжу смерть, еже і бисть" (ст. 354)... "Бисть знаменьє в солнці, проявляше Святополчю смерть" (ст. 198). Багато /24/ описано в Літопису різних знаменій, і все не на добро.

Часто буває й затьма сонця чи місяця, так само не на добро. Під 1105 р. подається, що "явися звізда з хвостом" (ст. 186). Затьма місяця в жидів завжди звіщає нещастя, твердить Талмуд (Сука 29а). Бож місяць – основа жидівського календаря. Така затьма все вказує долю Ізраїля.

Збірник XVIII ст. подає (л. 676), що "Бог воздвизає звізду камизу (комету) на воздусі" тоді, коли "царство має перемінитися на запущення, або явиться рать злопогубная, або буде щось люте".

Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (1054) у своїй "Науці дітям" навчає: "Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!"

Як показує листування Кирила з Нифонтом другої половини XII віку, у нас померлих ховали до заходу сонця, щоб померлий і в останнє бачив сонце.

Так само й зорі святі та праведні. Зорі – це віконця до Неба ("Лісова пісня"). П. Куліш у "Чорній Раді" 1857 р. подає: "Зорі – то людськії душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на Небі Анголи... Як же часом покотиться по Небу й погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшу душу" (ст. 129). "Віз – чумацька щаслива зоря" (ст. 129). Він же пише: "На Небесах сияють вічно Божі мислі зорі" (IV. 187).

"Зорі – то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її, /25/ щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться", так подає Панас Мирний в "Хіба ревуть воли"... (ст. 24, Львів). П. Куліш у "Чорній Раді" подає (ст. 128 129), чого на місяці видно плями: "То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяжкий гріх свій". Про це подає й Т. Шевченко в "Назарі Стодолі": На місяці брат брата на вилах держить (1949 р., ст. 515).

Гулак-Артемовський пише (ст. 426, Львів):

Пішов татусь в той край гожий,

Де місяць і сонце

З світлиць Божих на світ Божий

Дивляться в віконце.

"Під тихими вербами" Б. Грінченка 1907 року: "Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить?" (Твори, вид. 1961 р., т. II ст. 346).

І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і ін.

Усі небесні світила, – це одна родина: сонце – жінка, місяць – чоловік, молодий, а зорі – то дітки, як то співається в наших колядках.

У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): "Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах". Небо не одне, а багато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що є 11 Неб ("Ключ Розуміння" 1663 р. ст. 2226).

Місяць скрізь шанувався, бож це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (новика), /26/ той конче мусить перехреститися, щоб щастило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не поведеться, і треба вміючи відплюватися. Гори й долини, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу породили багато різних легенд, з них у нас найчастіша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський, І. 7), або це Каїн Авеля забив.

Денниця чи порання зоря та зоря вечерова, це сонцеві сестри красуні. А зорі – це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше – Божі очі. Кожна людина має на Небі свою зірку, і коли вона народжується, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котиться й зірка її. Молошний шлях – це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.

Вдавнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила. Так само й ворожбитська книга Громник подавала різні гадання й по сонцю, напр.: "Якщо в листопаду померкне (затьмариться) сонце, будуть біди і багато повстань, і містами руїна".

Усі наші давні свята мали соняшний характер, були так чи йнакше пов'язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла (з 23 на 24 червня), в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за обрій, то знову підіймається, "жениться й танцює", кажуть в народі.

В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. "калата", яку хапають хлопці й дівчата на Андрея. Білий кінь завжди був емблемою сонця, що біжить по Небу, чому шанування його позостається й до сьогодні. Яйце – джерело зародження, як і сонце, чому /27/ воно з глибокої давнини стало емблемою сонця й шанувалося. Великоднє червоне яйце (крашанка) набуло особливо великої пошани, ним "котилися" й гуляли "навбитки", проти чого сильно виступала Церква ще в ХVІІ-му віці. При гаданнях і заговорах часто вживається яйця, як речі ритуальної: ним викочують хворобу, пристріт чи вроки (наврочене).

Коли сонце заходило, його провожали сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде; захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. Навпаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід – це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій. Тут, на Сході, живуть і померлі, рахмани чи брамани. Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо ранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве.

Схід – сторона землі, де сонце сходить, цебто, де починається життя. Бог-сонце був у глибокій пошані, – на Схід усі народи молились. Пошану Сходу ще з глибокої давнини прийняла Християнська Церква. Святий Отець і Учитель Церкви Василій Великий (329–378), доводячи необхідність Передання, коли про що не свідчить Св. Писання, уже писав про Схід: "У Молитві треба звертатися на Схід, – яке Писання навчило нас про це?". Ось тому Схід сильно поважається в Церкві віддавна.

Треба дбати, щоб сходяче сонце не застало нас сплячими. Князь Володимир Мономах ( 1125 р.) навчає своїх дітей: "Солнцю восходящю, і узрівше солнце, і прославити Бога с радостью, і рече: Просвіти /28/ очі мої, Христе Боже, і дал мі єси світ Твой красний"9. Звичайно, тут уже старе з новим.

Арабський письменник X віку Масуді описує якогось поганського храма, і каже, що в ньому в стелі була дірка, щоб бачити перші проміння сходячого сонця. Різні заговори, заклинання й молитви звичайно проказували, звернені обличчям на Схід. І тепер Храми в нас будуть Вівтарем неодмінно на Схід, і моляться так само на Схід, але вже з іншим поясненням: до Єрусалиму, до Христа. Коли моляться на дворі, й є сонце, то звертаються до нього, бо воно святе. Як сонце сходить, гуцули й тепер радісно вітають його: здіймають шапку, звертаються на Схід і низько вклоняються.

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в вірування багатьох народів. Напр.: "Перехрестився на схід сонця" (І. Багряний: "Тигролови" І. 157). "Ізольда обернула обличчя на схід і помолилась Богу" ("Тристан і Ізольда", переклад М. Рильського, ст. 140). "Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід (Н. Рибак: Переяславська Рада, ст. 227, вид. 1948 р.).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліотеки) на л. 46 подає: "Аще ли чернець на востокъ помочится – (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей". Це подається як Правило 7-ме Анкирського Собора 314–315 років, але в офіційному Збірникові цього Правила нема.

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв'язаний з соняшним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, "шишками", оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде "посолонь", в напрямі /29/ сонця (пор. обходження Церкви також "посолонь", по сонцю, як було вдавнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв'язані з сонцем, – синонім тепла та плодовитости, а не фаллічности, як дехто вияснює (Вовк: Студії, 269). Так само в весільному ритуалі шанується й місяця: місяць і вечерова зоря – це символ молодого та молодої.

Вдавнину сонцеві приносили жертву, про що розповім далі, ст. 161–172.

Комети завжди віщують нещастя, і люди боялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: "Явися звізда на востоці хвостатая, образом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сея звізди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотрівше, тако рекоша: Мятежь велик будеть в земли. Но Бог спасе Своєю Волею, і не бисть ничтоже".

Так само й криваві зорі – лиховісна ознака, як про це свідчить "Слово о полку Ігореві". В Іпатієвому Літопису під 1102 р. читаємо: "Бисть пламеньє на Небеси, місяця генваря 29, – аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни світящеся".

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у "Слові о полку Ігореві": "Другого дня вельми рано кривавії зорі світ повідають".

Сонце – святе й праведне, тому не можна дразнити його злими подіями. І нечиста сила діє звичайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить крови, і карає вбивця, коли він проллє кров на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: "Людська крівця не водиця, розливати не годиться", – каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних оповідань, /30/ що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки щобудь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими речами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з калини, що виросла на могилі забитого й видає вбивця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку І ч. 79, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Основ'яненко обробив це в новелу "Перекотиполе". Часом невинно вбиті дають знати при допомозі своїх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров'ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, – сторона де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.


3. Вогонь.

Сонце – то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам'ятки часом звуть його Сварожичем, цебто сином бога Неба Сварога.

Різні старші повір'я, а то й пам'ятки, ясно вказують, що і в нас вогонь обожувався й його шанували, як бога. Арабський письменник X віку Ібн-Даста оповідає, що слов'яни були вогнепоклонниками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в XII віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Християнства вірні не будуть уже звати вогонь богом.

/31/ В "Слові Христолюбця" XI віку читаємо про наших предків, що вони "і вогневі моляться, зовуще єго Сварожичем, моляться вогневі под овином" (клунею)10.

Домове вогнище, "очаг", береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вогні, і тоді буде кінець світові.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле "вогник". У гуцулів іще й тепер говориться: "Огонь Святий мститься, як го не шінуїм". Вогонь Святий, Божий, праведний, тому вдавнину ним робився різний Суд Божий, що перейшло й до християнських часів, і було поширене за середніх віків, бо вірили, що невинний не згорить на вогні. Звичайно підозрілу людину кидали в вогонь, вірячи, що вогонь невинного не спалить. Це був "Суд Божий". Таке уживання вогню відоме й тепер у весільному ритуалі: на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить Дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: Студії, ст. 283). Звідси й наша приповідка: На злодію шапка горить.

При вогні не прийнято говорити непристойного, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч нечистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господиня хрестить його й ставить горщик води, – жертва вогню. Як засвітять лямпу – хрестяться всі.

Блискавка – це небесний вогонь, що його посилає бог чи то на кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожару від неї, хіба тільки... молоком. Вогонь своєю силою рівняється /32/ з блискавкою: як ця проганяє злих духів, так проганяє їх і домашнє вогнище, очаг. Взагалі, вогонь Святий, – зужиті освячені речі тепер кидаються або в воду, або в вогонь; напр. шкаралущу від великодніх крашанок можна палити в вогні, або кидати в річку. Так робили вдавнину й зо старими церковними книгами й речами, Церковним Посудом.

Грім, посланець Неба й вогню, має цілющу силу, тому як весною вперше гримить, треба спиною обпертися об дерево чи об що інше, і спина не болітиме до нового грому в наступному році. Ібн-Фадлам свідчить, що слов'яни удар грому вважали за Суд Божий.

Коли Християнство заступило поганство, почитання вогню проте позосталося аж до нашого часу. Ще й сьогодні простолюддя хреститься при запалюванні ввечері лямпи чи взагалі світла, а грамотні ще й проказують: "Слава Тобі, показавшому нам Світ!" Вогонь має й благодійну силу, – Йорданською свічкою підсмалюють волосся дітям, щоб були розумні, щасливі й не страхітливі. Взагалі, первісне пошанування вогню перейшло й на церковні свічки, напр. страсна або громнична (Стрітенська) свічка боронить від грому й подає здоров'я.

Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах, і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купайлову ніч. Вогні Великого Четверга та Великодньої ночі – це очищення землі від нечисти. В Святу ніч під Великдень у нас часто кладуть великі вогні кругом Церкви, чим займаються головно парубки й нестарі чоловіки, – це очищення Громади від злого.

В весільному ритуалі вогонь і тепер частий, як очищальна сила. Коли молоду привозять до молодого, то її й увесь її поїзд переводять через вогонь, щоб очистити всіх, що приходять до іншого роду.

/33/ Обох молодих на дорозі переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо "не обсмалена". По першій шлюбній ночі відбувається обряд "смалити молоду": жінки за селом кладуть вогонь і скачуть через нього з молодою.

Особливо велику силу має живий вогонь, цебто добутий через тертя дерева об дерево.

Вогонь був і символом плодючости, чому на весіллі вживаються свічки.

Відомі в нас і Прометеївські легенди, цебто оповідання, як уперше постав вогонь на землі. В одному стародавньому апокрифі читаємо: "Како огнь зачася? – Архангел Михаїл зазже огнь от зіница Господня, і снесе на землю"11. Так Прометея народня фантазія переробила в Архангола Михаїла.

А народня легенда розповідає таке. Одного разу "розклав чорт велике багаття. Побачивши це, Бог послав до нього Архангела Гавриїла, щоб він добув вогню. Заговорюючи чорта, Гавриїл всадив у вогонь кінця своєї залізної палиці. Коли палиця розжеврілась, Архангел відійшов, але чорт зрозумів, у чому річ, і кинувся його здоганяти, і вже був мало не здогнав. Тоді Бог сказав Гавриїлові: "Кинь палицю". Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь, і з нього посипалися іскри. Так перейшов вогонь до каменю, і люди навчилися здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом".

Протилежно вогню в народньому віруванні є й Мороз, – це старезний дід, що все морозить своїм подихом. Він дуже лютий на тих, хто не кличе його на кутю в Святий Вечір, у вечір під Різдво, і виморожує їм збіжжя на полі. Щоб того не сталося, на кутю (різдвяний вечір) завжди кличуть: "Діду Морозе, діду Морозе, – йди до нас куті їсти!"


/34/ 4. Земля.

Земля – наша мати, вона родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожування її (напр. у греків Гея) пішло з дуже давнього часу. Але в слов'ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася.

Невільно без потреби бити києм по землі, бо їй болить, і це гріх. На Духів день земля іменинниця, і не можна тоді нічого на ній робити, напр. кія стромляти в землю, бо їй болить. В нашому Іпатієвому Літописові під 986 р. читаємо: "Аще ли земля єсть мати, почто плюєте на матерь свою?" Вираз "мати сира земля" широко скрізь відомий. Уже Іван Золотоустий IV в. зве землю матір'ю.

Землі треба конче давати спокій, і встановлено, що від Введення до Благовіщення – Свято землі: в ці дні Бог її благословляє, і вона будиться зо свого зимового сну, і будиться все, що в землі: жаби, гади й ін. По Благовіщенні вільно вже поратись біля землі. "Держімося землі, бо земля держить нас", – це стародавня наша приповідка, відколи людина осіла на землі.

Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригольники (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примівка часта: Хоч ти землю їж, не повірю!

В разі кривди, земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа 16. 31–33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: "Бодай тебе земля /35/ поглинула!". Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований – не згниє. Звідси пішло й прокляття: "Бодай тебе Свята земля не прийняла!"

Земля, за народнім віруванням, покоїться на водах океану. Це стародавнє вірування ще юдейське, – в Псалтирі читаємо 24. 2:

"Заклав Бог землю на морях,

і на річках її встановив".

Пор. Молитва на Хрещення в Требнику: "Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах".

Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. "Шостоднів" Василія Великого ( 379 р.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй "Християнській Топографи" писав, що світ чотирокутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід – Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце – це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору12.

Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: "Бесіда трьох Святителів" читаємо, що земля пливає по великому морю, а тримається на 3 китах великих /36/ і на 30 малих; ці останні закривають 30 морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи13.

В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: "Повелі Бог в морі зо китом от'іти от міст своїх, і поїде вода в си оконци (морські) на землю.14. В "Повість града Ієрусалима" читаємо: "А рибам мать – кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє"15.

Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в "Молитві о храмині": "Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні".

Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: "Плюй, Сатанаїле!" І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув – скелі16. Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.

Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка:

/37/ Коли не било знащада світа,

Тогда не било Неба, ні землі,

Ано лем било синєє море,

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки,

Три голубоньки радоньку радять,

Радоньку радять, як світ сновати:

То спустімося на дно моря,

Та дістанемо дрібного піску, –

Дрібний пісочок посіємо ми,

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанемо золотий камінь, –

Золотий камінь посіємо ми,

Та нам ся стане ясне Небонько,

Ясне Небонько, світле соненько,

Світле соненько, ясен місячик,

Ясен місячик, ясна зірниця,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки17.

На горах та холмах любили міститися боги, – тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить жидам: "Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?"

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: "Будь багатий, /38/ як земля"), і не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Правда, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесення), – іншого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися. Найбільша клятва, як подано вище, – це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор, у Куліша IV. 285: "Аж землі сирої ззів, що матір спалить". У Нечуя-Левицького І. 471 ("Рус. Письм", Львів): "Я готова заприсягтись і землі ззісти". О. Кобилянська подає: "Крові невинного земля до себе ніколи не приймає" ("Земля" 286).

В повісті "Під тихими вербами" 1901 р. Борис Грінченко оповідає: "Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсть, то такої присяги ніхто не зламає". 405. "Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!" 408. "Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?" (щоб ви повірили). 355.

У повісті "Під тихими вербами" 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями:"Земля жива, – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде... А як якого, то й з ями викине мертвого. Як /39/ люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона – наша мати, вона – свята! її цілувати треба, кланяючись... А в нас що роблять? – Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній"...

"Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця – прости Господи – як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти – задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона Свята, й гнівається... (Б. Грінченко, т. II ст. 335–336, 1963 р.).

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму "Ключі Розуміння" 1659 р. л. 495 подає: "Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо єго уж боїться, і утікаєт от него."

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс. 105. 38), що буде пімщено (Буття 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев. 17. 13, Втор. 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: "Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падaху ниций, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падениє многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться".


/40/ 5. Вода.

Первісна людина рано запримітила, що вода приносить йому й природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку; "Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!"), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а вдавнину води взагалі було більше, як тепер.

Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін., – у нас це звалося й "дунаєм", бо "дунай" – вода взагалі, пор. перське dhuni, don – річка. У "Слові о полку Ігоревім" слово дунай – це річка взагалі, вода: "На дунаї Ярославнин голос слишиться", "Дівиці поють на дунаї"18.

Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:

Що ж нам було з світа початку?

Не було нічого, – одна водонька19.

А в заклятті говориться: "Водичко, найстарша царичко"20. Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться "пуп (центр) землі", і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.

Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.

/41/ В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в "Слові о полку Ігоревім" 1187 року: "Іти дождю стрілами". Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.

Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси – пошана воді спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.

Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В "Слові о полку Ігоревім" річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому жиди, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи, й потопити в ній навіки.

Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (і 972 р.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: "Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії". Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) осуджує тих, що "жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем"21. Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова "про біду міста" в пам'ятці XI віку: "Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть"22. Навіть, за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець /42/ Степан Разин ( 1671 р.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну23.

Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді24.

Жива вода – це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.

Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, – додає сил, або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.

"Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться" (Куліш IV. 134). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Ґвадалквівірі на заході сонця по "Анґелюсі", див. Меріме: "Кармен" 17).

У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в "Під тихими вербами" 1901-го року подає:

/43/ "Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!... Мовчить, не озивається!... Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить"... 375.

Вода особливо цілюща, коли вона "не почата", чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.

До нашого часу збереглося й дохристиянське "освячення" води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так "освячується" вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.

Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106–1108 роках писав: "Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву"25. Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.

Роса на здоров'я. Вона завжди цілюща, особливо на Юр'я (див. далі розділ VII). В нашому Требнику в Молитві на Благословення церковних свічок читаємо: "Росу Благодаті ізливий", цебто роса пов'язується з Благодаттю Божою. Плодючість роси передається в нашій приповідці: Діти, – то божа роса, а також: Дай, боже, з роси й з води.

Хмари вважаються джерелом плодючої сили, тому так само були рано обожені. Походять вони з Неба, це збірник небесних вод, воздушний океан. Воду з річок подає до Неба великий смок, веселка /44/ чи райдуга (в Рай дуга): вода йде в хмари, а звідти падає дощем. У хмарах часто живуть і злі істоти, що намагаються закривати сонце, щоб не світило. Але Перун проганяє їх своїми стрілами. Часом хмари символізують вороже військо, напр. У "Слові о полку Ігореві": Чорні хмари йдуть з моря.

У Біблії Бог часто являється в Хмарах, і часом слово "Хмари" вказує, що в них є Бог.

Дощ у давній мітології пояснюється, як наслідок єднання Неба з землею, а тому й тепер дощ у день шлюбу – добра ознака, що подружжя буде щасливе й плодюче. Це повір'я розповсюджене й по Европі26. Злі особи, особливо відьми, можуть легко зробити, щоб дощ не йшов. Град насилають так само злі істоти. Різні обливання водою, – це й виклик дощу, як закляття.

Набував собі шанування й всякий інший плин. Слина походить з нутра людини, дуже плодюча й має чародійну силу, ставши взагалі символом родючого й очищального дощу, або закляттям. Як дощ прочищує Небо, так слина (плювання) очищує від усього злого, чому ворожбити при своїх заговорах широко користуються нею, як ритуальною. Плювати треба три рази, коли хтось хоче відрочитися, охоронитися від впливу злого духа. Замість плювати можна три рази стукнути пальцем об щось дерев'яне, – зла сила тоді не пошкодить. Коли зла людина хоче наврочити або пристріти, то проти цього треба вміючи поплювати ліворуч, і чари не візьмуть.

Мужеське сім'я було символом плодючости, /45/ тому почиталося, а навіть пилося27. В Початковому Літопису під 986 роком розповідається про болгар – магометан: "Сі бо омивають оходи своя, поливавшеся водою, і в рот вливають і по браді мажються. Такоже і жени їх творять ту же скверну і іно пуще, – от совокупления мужьска і женьска вкушають". Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика XII віку: "А се єсть у жен: аще не возлюбять їх мужі, то омивають тіло своє водою, і ту воду дають мужем"28.

В воді повно небезпеки від нечистої сили, тому без потреби не можна лізти до неї; це було причиною, чому старші люди взагалі купалися неохоче. В воді живе водяний, а то й водяниця, і їм треба годити, щоб не робили шкоди. Пізніш болота заселилися чортами. Вода має своїх, власних богинь у великому числі – русалок. Мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджати їй, інакше вона буде йому сильно шкодити. Пізніш млин взагалі був заселений нечистою силою, а мельник став ворожбитом. Кожен зо страхом проходить уночі біля млина.

Вода Свята, чиста, і має велику цілющу силу. Усе Святе чи освячене палять або кидають у воду, коли воно застаріється або непотрібне, напр. шкаралущу від великодніх крашанок. Стаючи цілющою, вода сильно допомагає людині в хворобах, має магічну силу, і це вірування йде з найдавніших часів. Коли хто помре, на вікні ставиться шклянка води, щоб душа могла омитися й чистою прийти до Бога. Як Свята, вода часто вживалася при Суді Божому. Божий Суд водою був різний; відьом, скажемо /46/ кидали в воду: коли вона справді відьма, то втоне, а коли невинна, не потоне.

Ще й досі в нас широко знані стародавні приказки: "Правда в воді не тоне й на огні не горить", "Я виведу тебе на чисту воду", – залишки ще з часів, коли були Суди божі (і Божі) водою.

Очищальну й цілющу силу, як і вода, здавна мають і сльози, – в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини – це дуже стара загальнолюдська звичка.

Вода Свята, плодюча й цілюща. Заговори над водою, як і Молитва, дуже помічні. Ще й тепер, коли в селі близько пожар, то перед хату виноситься застелений стіл, а на нього ставиться Свята вода, – вода помічна проти вогню.

Вода – символ розмноження й парування, і таким уживається в наших ритуальних обрядах. Шлюби в слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді; тут молоді познавалися, як то бачимо ще в Біблії (Буття 29. 10-11). Умичку молодої в нас робили при воді. Кладка через річку ще й тепер щасливе місце для пізнавання молодих; пор. приповідку: "Стою на кладці, а мила на гадці". Пор. оповідання О. Кобилянської "Через кладку". Умитися молодим обом разом, – це символ побратися. Ось тому на святі Йордану парубки й дівки вмивають одне одного, бо Йорданська вода звідна, й як умиються, то й поберуться. Позосталося це й у ритуалі весілля: по коморі молоді йдуть на річку вмиватися, і вмивають одне одного; або відбувається ритуальне вмивання при криниці. Коли молода входить до нового двору, її кроплять водою.

Вода мала магічну силу особливо під час загальних Свят, коли вона надто очищальна, плодюча й цілюща. Обряди купання, обливання, збирання /47/ роси й т. ін. дуже старі й різноманітні. Взагалі вода омиває людину від зла. Особливо в великій шані була вода самородних джерел ("жива вода"), самородних криничок і потоків (див. ст. 42).

Християнство спочатку сильно боролося з цим шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками й т. ін., і власне тут часто появляються чудотворні Ікони. Хресні ходи до таких капличок особливо популярні в нас в Україні.

На Святах сонця шанувалася й вода, і це перейшло й до Християнства. На Святі народження сонця (пізніше Різдво) вода мала цілющу силу, і охочі в ній купалися, що робиться на Водохреща (на Йордані) й тепер. Богоявленська вода взагалі дуже цілюща, – нею окроплюють усі домові будинки і всю домову худобу, бо ця вода береже від злих сил. Цю воду зберігають звичайно круглий рік, аж до нової.

В Требнику Митрополита Петра Могили 1646-го року, в Чині Великого Освячення води на Богоявлення (6 січня) Священик вичитує велику й дуже стару освящальну Молитву Св. Софронія, Патріярха Єрусалимського († 641 або 644 р.), (подаю витяги в українському перекладі): "Сьогодні Благодать Пресвятого Духа в Виді Голубиному на води зійшла, сьогодні Хмари пускають з Небес дощ Правди для людства, сьогодні йорданські води перетворюються на цілющі. Господнім Пришестям сьогодні все створене напоюється таємними струмками, сьогодні людські гріхи Йорданськими водами омиваються, сьогодні вода, що за Мойсея була людям гірка, перетворюється в солодку Господнім Пришестям".

На закінченні, тричі дмухнувши на воду, Священик просить Господа: "Вчини Йорданську воду /48/ джерелом нетління, Даром Освячення, відпустом гріхів, зціленням недугів, на демонів згубною, для супротивних сил неприступною, ангольської сили наповненою. Щоб усі, що черпають її й причащаються, мали її на очищення душ і тілес, на зцілення пристрастей, на Освячення домів, і на всяку користь вибраною". Як бачимо в цій стародавній грецькій Богоявленській Молитві подано всі стародавні народні вірування про воду.

В ніч на Йордана, або в ніч під Новий рік, вода по всіх річках рівно-опівночі перетворюється в вино; пор. у вищеподаній Молитві: "Сьогодні гірка вода перетворюється в солодку". На Юрія дуже цілюща роса, чому люди росяться нею, і виганяють на неї й свою худобу, а пастуха обливають водою.

Обливання водою на Свята здавна відоме; у нас це "обливаний понеділок", – на Світлому тижні молодь обливає один одного, особливо дівчат, коли вертаються з Церкви; правда, цей звичай, "обливаний понеділок", позостався ще тільки в Західній Україні. Про це обливання свідчать у XVII віці докладно: Густинський Літопис, Боплан в "Опису України" 1650 р., Архимандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель у своєму творі "Синопсис" (коротка історія) 1674 р. й інші. В деяких місцевостях обливають тих, хто проспав Великодню Утреню.

Проти цього обливання московський цар Петро І видав був 17 квітня 1721-го року наказа, забороняв його Духовний Регламент, але це нічого не помогло, – обливання таки позосталося й до сьогодні, більше в Україні Західній, а в Східній мало знане. У деяких місцях особливо намагаються облити Священика. Див. далі розділ IX ст. 288–289.

На Купайла так само купаються, а вогонь кладуть так, щоб, перескочивши через нього, попасти /49/ просто в воду, бо вона на Купайла сильно цілюща.

Вода має також і віщу силу, і по ній і на ній гадають, особливо на Святах. Дівчата дивляться в воду й можуть побачити свого судженого. Ввечері на Купайла пускали вінки на воду, й куди вінок попливе, в ту сторону дівчина вийде заміж; коли ж не попливе – заміж не піде; а коли вінок потоне, дівчина того року помре.

Християнство взяло воду під велику свою опіку, – бо шанування її було ще до нього, – навіть воду домову з колодязя. В Требнику маємо аж три Чини відносно колодязя: 1. Чин Благословення новаго кладязя, 2. Чин о копанії кладязя й 3. Молитва над кладязем новим, в яких проситься Господа: "Отжени (від води колодязя) всякую сопротивную дітель (дію), і дійство діаволє, і всім приємлющим і піющим от нея, і миющимся єю даждь бути во здравіє, і изміненіє всякія страсти і недуга, і во ісціленіє всякія болізні".

Вода в Старому Заповіті мала велику ролю, і такою перейшла й до Завіту Нового, і Богоявленська вода вживається для Освячення всього оскверненого, бо нечиста сила сильно боїться власне освяченої води; пор. приповідки: Боїться, як лорт свяченої води, Не боїться чорт кадила, але кропила, й т. ін.

З глибокої давнини по Церквах в новомісяччя, на початку нового місяця служився Чин Малого Освячення води. У православних греків цей Чин позостався й досі, а в нас його нема29.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка