Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка3/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

6. Повітря.

Остання стихія, повітря викликало увагу первісної людини тільки своїм відступленням від звичайного свого стану. Вітер звертав на себе завжди /50/ велику увагу, особливо людей приморських, впливав на життя людини, чому й постало в нас навіть окреме божество, – Стрибог, бог вітру, про якого розповім у наступному III розділі.

Про вітер склалося багато різних повір'їв. Напр. хто сильно свище, той викликує великий вітер Хто ж свище тихо й лагідно, той викликує тихий вітерець. Тому при віянні збіжжя звичайно тихенько присвистують, щоб вітер не пустував, а віяв лагідно.

Символом вітру при заклинаннях завжди служить дмухання, – як вітер розгонить хмари, так дмуханя, звичайно поєднане з плюванням, розгонить злі сили, або взагалі хоронить від різних злих духів. А вихор, на думку простого народу, це чортове весілля: "чорт з відьмою береться". Коли несеться вихор, кинь перехрещеною сокирою чи ножем, і вихор ущухне, а сокира чи ніж будуть скривавлені. Під час бурі й грози запалюють страсні або йорданські, а в Західній Україні ще й громничні (стрітенські) свічки, що відганяють страх від людини, а комини затикають, щоб до хати не вскочила нечиста сила, коли за нею женеться Перун, або Св. Ілля.

Марко Вовчок подає: "Була одного разу велика буря, – Гапка запалювала перед Божником свічечки, старий читав Молитви голосно" (III. 385).

Коли в горах бушує гірська метелиця, то це несеться дияволова мати.

Повітря завжди наповнене густо духами, серед яких багато є й злих, що отруюють його на шкоду людям та худобі. Так само багато є в повітрі духів, що можуть стримати дощ, або навпаки, давати його забагато. І люди здавна молилися й приносили жертви різним божкам повітря, щоб не псули його. Віра в повітряних богів – загальноіндоевропейська, повстала в глибоку давнину.

/51/ За давнім віруванням, що ввійшло і в давні книжки, вітри – це чотири істоті, що дмуть з чотирьох боків світу (світ – чотирокутний). Звідси й часте наше прислів'я: "Йди собі на чотири вітри!" Старі малюнки малювали світ чотирокутним, і з чотирьох його боків намальовані чоловіки, що сильно дмуть; звідси й переконання, що вітрів чотири. Звідси й повне очоловічення вітру, яке звичайне в наших піснях, і яке знаходимо ще в "Слові о полку Ігореві" 1187-го року, де Ярославна звертається до Вітра-Вітрила, як до живої істоти. Було в нас і Свято вітру, що святкувалося 15-го липня, на день Св. Кирика, коли не вільно робити біля сіна, бо вітер усе рознесе.

Церква з глибокої давнини взяла повітря під свої ревні моління, і молиться "о благорастворенії воздухов" за кожною своює Службою. Апостол Павел у своєму Посланні до Єфесеян 2. 2 згадує "князя, що панує в повітрі", цебто диявола, а звідси це переконання ввійшло й до церковних Піснопінь; напр. у "Каноні молебному на ісход душі" (пісня 4) згадується диявол, як "воздушний князь". В Молитвах Требника часто згадується повітря, напр.: "Сія сімена, іже воздухом і дождем воспитати благоволив єси", "Да воздуха мирность подадеши" (Чин обхожденія полей), "Ізбави от воздуха смертного" (Молитва во єже благословити стадо), і т. інші.

Ось чому до Требника ввійшли й окремі Чини:

1. Молебноє пініє, піваємоє во врем'я бездождія, 2. Молебноє пініє, співаємоє во врем'я безведрія, єгда дождь многий безгодно ідеть, і 3. Молебноє пініє во врем'я губительного повітрія і смертоносния зарази. Від стану повітря залежить погода, а від погоди залежало життя первісної людини, тому його вірування густо населили духами з повітря.
/52/ 7. Рослинний світ.

Деревопоклонство.

Декотрі з дерев, особливо великого розміру, сильно поважалися ще з глибокої давнини, і то в багатьох індоєвропейських народів. Такі дерева, як дуб, бук, липа й подібні, вважилися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Почитання дуба загальновідоме. Персоніфікація дерев у казках, піснях, поговірках дуже поширена; пор. випадки в піснях-баладах, коли дерева говорять людською мовою, якщо їх хотять рубати30.

Костянтин Порфіророджений (911–945–959, De admin. 9) свідчить, що руси молилися й жертви приносили ("жерли") під великим дубом. Початковий Літопис (ПСРЛ І.263) подає, що поляни приносили жертви "рощенієм", цебто рослинами; те саме твердить Єпископ Кирило Турівський XII віку, а також і Літопис Густинський (ПСРЛ 11. 234, 257). Вказівками на стародавнє шанування дерева в нас позосталися й такі обрядові речі, як весільне вільце, купальське деревце, биття вербою у Вербну суботу й т. ін., – усе звичаї дуже давні.

Древопоклонство, цебто поклонення "ращеніям" було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало. У своїй основі культ цей має, звичайно, сільськогосподарче значення. Священні дерева знані вже в семітів (пор. Прип. Соломонові 13. 16–17). Проф. Е. Аничков доводить, що на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська Лавра, давніше був священний гай, в якому стояли київські боги, а серед них, може, й Перун (Язичество и древняя Русь, ст. 324–325).


/53/ Перекази про дерева.

Коли дерево перестає родити, його на Різдво чи на Новий рік направляють ритуально: перев'язують перевеслом або клоччям, або роблять на ньому Хреста тістом. Крім цього, неродючому дереву на Новий рік погрожують зрубати, і воно, налякавшися, починає знову родити.

Борис Грінченко так описує дерева за народніми віруваннями ("Під тихими вербами", том II вид. 1963-го року):

"Як садовина не родить, то на Святий Вечір /54/ дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахвалюються, що рубатимуть: Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! – Дак воно злякається та й родить". 369–370.

"Дерева розмовляють. Вони все говорять проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос... Дак, було, йде він, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я – каже одно – від того. А те: а я від того... Я від голови... я від любощів... Так і розмовляють... Найбільше вночі.. Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається"...

"Усяка травинка на світі жива... От ходиш так, думаєш, – воно так собі, як камінь... Аж воно – живе, і чує, і розбирає... І земля чує, і трава чує, і дерево чує... А ми не чуємо їх... Може й вони мене не чують, тільки себе... І я серед них, як травинка, манюсінька травинка"... 370.

Про всі дерева існує багато різних оповідань та легенд, які вказують на їхній характер та ролю в житті людини31. Багато є оповідань, що зв'язані з самоповішенням Юди та з робленням Хреста для Голготи. Коли робили Хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що сосна нездатна ані на Хреста, ані на цв'яхи для нього; І Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі.

Але цвяхи для Хреста зробили з верби, і вона стягла на себе незадоволення, чому завжди росте невибагливо, а в її вітах може ховатися й нечиста /55/ сила. Але з другого боку, через свою невибагливість, верба набула собі й пошану. Шанування розвиненої верби дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари – це магічне прогнання нечистої сили від людини: "Верба (в Галичині часто: лоза) б'є, не я б'ю". Верба відганяє від хати злі сили й хвороби. Верба ("під вербою") – стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було може те, що Степан Разин († 1671 р.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою32. Плакуча верба з дуже давнього часу символ опечаленої матері або вдівства.

Коли зрадник Юда постановив повіситися, він перше пішов до берези, але вона налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника. Біла береза здавна стала символом дівочої чистоти. Нарешті Юда вдався до осики й вона прийняла Юду, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, проклята, і вічно дрижить і без вітру, а люди жахаються її й оминають.

Щоб мертвий відун не виходив із гробу й не шкодив людям, у могилу його вбивають осикового кілка. Осика вічно трепоче, чому в нас вона зветься ще й "трепета". Одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед Ним до землі, – не схилилася одна тільки осика. І, коли Христос поглянув на загорділу, вона налякалася, і з тога часу вічно трепоче, чому й зветься трепетою33.

Передання твердить, що на бузині повісили Великомученицю Варвару, тому бузина нечиста, і в ній сидить чорт. Бузини не годиться викопувати, щоб не дразнити нечистого.

/56/ Калина – символ дорослости дівчини, або повносилої жінки взагалі, чому червона калина часта в весільному ритуалі, де вона означує дівочу чистоту. Крім цього, червона калина – символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому й стала їх символом. Комбатанти завжди сильно шанують калину.

В народніх оповіданнях дерево живе, і навіть розмовляє, і лісові сили розуміють їхню мову ("Лісова пісня" 14). Брати сире дерево з лісу не годиться, бо воно живе, і лісовик розгнівається і помститься (там само). Тому взагалі не можна різати сирого дерева, бо воно ж живе ("Л. пісня" 14). "Німого в лісі нема нічого!" (там само 15).

Плакуча верба – символ журби по багатьох землях, вона ж – символ журної вдовиці. Так само береза – символ смутку. Мак-видюк і терлич відганяють нечисту силу від хати ("Л. пісня" 11).

Лозина – також символ дівочости, гнучкости й сирітства. Пор.: Гнеться, як лоза.

Цікавий переказ про райське дерево, чи Дерево Життя, поширений в народніх оповіданнях і колядках. "А посреди Раю Древо Животноє, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листья от всіх дерев, і плоди тоже. Ісходить от него сладкоє благоуханіє (пахощі), а от корня єго текуть млеком і медом 12 істочников"34

Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі /57/ на Небо білка й приносить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б'ють джерела золоте та срібне. Цей переказ частий в усій Европі35.

Сухе дерево втрачає всю свою силу, і стає, за народніми віруваннями, сховищем нечистої сили, – в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди замешкують чорти; пор. приказку: "Закохався, як чорт у суху грушу" (Номис, 168), або прокляття: А щоб ти повісився на сухій гілляці, чи: Учепився сухої верби!

У лісі живе і всім керує лісовик або полісун (пор. у римлян Сильван, з лат. silva – ліс). Це він кричить по лісі, здіймає галас, лякає людину, збиває її з дороги й змушує блукати. Він господар дерев, господар лісу.

Перетворення людини в дерево дуже поширене в українських віруваннях, і дуже часте воно в народніх оповіданнях та в нашій старшій літературі. Як знаємо, одним з перших творів Т. Шевченка була балада "Тополя" 1839 року, як закохана нещаслива чорнобрива

... на диво серед поля

Тополею стала.

І мавка в "Лісовій пісні" 1911 р. Лесі Українки раптом перетворюється у вербу з сухим листям та плакучим гіллям.
Зела.

Серед різних зел багато є такого, що почиталося вже в глибоку давнину, як цілюще або взагалі допоміжне, та тільки звичайні люди того не знають. Відуни та відьми добре знають цю силу /58/ зілля, і часто користаються ним. Напр. папороть цвіте тільки раз на рік, опівночі під Івана Купайла; огненний цвіт цей показує сховані в землі скарби. Євшан зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає36.

Серед різних зел багато чудодійних та помічних, що лікують людину. Зібрані в певні дні, особливо в ніч під Івана Купайла, мають велику цілющу силу. А деякі зілля мають чудодійну силу: розрив трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток чи люби-мене привертає любов дівчини чи жінки. "Купати в любистку – будуть дівчата любити" (Левицьк., "Причепа").

Багато квітів та зел зв'язані з дівоцтвом. Вічно зелений барвінок, свіжий і під снігом, це символ першого кохання та чистого шлюбу, чому він чистий в ритуалі, особливо весільному. З хрещатого барвінку на весіллі плетуть вінки, а в бойків збирання барвінку для весілля – окремий обряд (Вовк: Студії 237). Вінки з барвінку плетуть і на Похоронах, і на Родинах.

Рута завжди зелена, як і барвінок, і йде до дівочих прикрас. Рута, м'ята та барвінок – "щоб любилися, цілувалися", взагалі це дівочі рослини, і часті в ритуалі. Червона рожа – символ дівочої чистоти. Васильки так само вживаються в ритуалі; дівчата ними заквітчуються й прикрашують Образи в хаті.

Є й легендарні квітки, напр. такі братки чи Іван та Мар'я: брат і сестра, не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніщо їх не приймає для смерті:

/59/ Ходім, сестро, в темний ліс,

Нехай же нас звір поїсть...

А ліс каже: не прийму,

А звір каже: вижену...

Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати, –

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на ввесь світ...

Звичай плести вінки й прикрашуватися ними, – це загальноіндоевропейський весняний звичай, а в нас він іде ще з доісторичного часу. Вінок з квітів, особливо червоних, це символ дівочої чистоти та дівування.

Лобода – символ нужди та вбогости, пор. приповідки: Ото ласа їда, – з часником лобода. Або: Зроби хату з лободи, до чужої не веди.

На привернення любові є багато різного зілля, напр.: розмай зілля, терлич, і ін. У О. Кобилянської на любов часто вживаються матриґуни ("Земля" 251. 342)37.

Деякі зілля, коли їх носити при собі зашитими в сорочку чи в що інше, бережуть від злої сили. А часник від цього завжди охороняє. О. Кобилянська ("Земля" 105) розповідає: "Він боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ або під товарину або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті".

Зілля дзвінець розростається на пустій землі, його дуже мало, і воно має есхатологічне значення: Як зародить дзвінець, буде світу кінець.

/60/ Є й нечисті зілля. В чортополоху сидить нечистий, і він полохає людей, як чорт. Нечиста сила водиться також у будяках та крапиві. Чарівниць та упирів палили вдавнину на терновому вогні.

Часник охороняє проти чарів та зроків, і взагалі проти злої сили. Це талісман, що хоронить людину проти всякого лиха та пошестей, особливо ж проти гадюк. Часник уживається і в ритуалі, напр. його вплітають до коси молодої перед Вінчанням.

Стародавня пошана до зілля, створеного на користь людям, і що може дати здоров'я, сильно відбилася і в церковному Требнику, і Церква освячує зілля (й плоди) на Маковея 1-го серпня), на Спаса (6-го серпня) і на першу Пречисту (15-го серпня). В Требнику вміщені й окремі дуже давні Молитви: 1. Єже освятити какоє либо благовоннеє зеліє, 2. На Благословеніє рути і прочих зелій ядомих, і 3. На Благословеніє зелія противу недугом.

В Молитвах цих просимо Господа про всякі зілля, що принесені до Храму: "Благослови і освяти, і рабов Твоїх сих, приємлющих зелія сія с сіменами, от всякія скверни очисти, і доми їх всякого благовонія ісповни, во єже бути сим і всім вірою хранящим я, і кадящимся іми в соблюденіє і ізбаву от всяких вражих прилогов і во отгнаніє всякого мечтанія, от дійства діаволя находящого".

"Молимтіся, да от всіх їм кадящихся, кропящихся, на місті своєго обиталища содержащих і полагающих є, ядущих, абіє сопротивний тілом і душам рабов Твоїх враг діавол отбіжить, і боліє Твоєму созданію ругатися, і їх возмущати і обідити не дерзнеть".

"Благослови, да кождо, іже ім покажден будеть іли у себе імієть є, враг єму нічесоже вредити возможеть, в немже місті окропиться, здравіє /61/ принесеть, і да отступить, і да ужаснеться діавол, і ізбіжить, ніже дерзнеть прочеє сія созданія вредити".

Як бачимо, Церква освятила вживання різного зела на лікування людини, і тим забрала це з рук волхвів і інших чарівників, що вдавнину тримали зіллярство в своїх руках, і тим тримало людей біля себе.

Як знаємо, вдавнину було багато рукописних "Травників" ("Гербаріїв) та ін. У Лексиконі 1627 р. Памви Беринда на ст. 337, виясняючи слово пружіє – коники, автор подає: "О сем чти Книгу, реченную: Корнукопіє".


Плоди та збіжжя.

Багато є різних оповідань і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючости; як і зілля деякі, є й яблука, що дають Людині можність відмолодитися, але дістати їх трудно, бо їх завжди стереже нечиста сила. Жито особливо поважалося, як правдивий середник до життя (жито від жити). Воно – символ плодючості, і тому часте в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі, і т. ін. Червоний цвіт маку – символ дівочої чистоти, і йде на вінки.

"Нема цвіту кращого від маківочки,

Нема роду милішого від матіночки" (пісня).

Недозрілий мак забиває голову, тому й сам мак став синонімом глупоти: "

ж, дурню, бо це з маком" (приказка). Гарбуз – символ відмови, і дівчина, відмовляючи парбукові, за якого її сватають, дає йому гарбуза; звідси гарбуз і до легкої лайки ввійшов: Гарбуз твоїй матері.

/62/ Мед (нова форма: мід), як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах і ін. Біб, особливо сухий, сильно мулький, тому став символом дошкульности, пор. Всипати йому бобу! Хміль здавна служить символом родючости; коли молода йде до Церкви на Вінчання, мати обсипає її хмелем. Просо, гречка й коноплі віддавна мають і сексуальне значення, і то не тільки в нас, але і в багатьох інших народів; Венера серед своїх прізвищ мала й "просяна богиня". Гаряче парне просо, особливо на печі, чи пахкі коноплі та гречка тягли до себе чоловіків і жінок. Звідси й поговірка: Не пхай носа до чужого проса. Високі коноплі завжди давали добре сховище, тому й стали символом безпеки: Лізь у коноплі. Вискочив, як Василь з конопель.

Хліб іще з глибокої давнини в великій повазі38. Він основа життя, Божий Дар, на нього кажуть "Святий хліб", їсти хліб можна тільки з непокритою головою; при ньому не вільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба піднести, обдмухати, поцілувати й покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами.

Як починають їсти цілий хліб, то ножем роблять на ньому Хреста і тоді вже ріжуть, – це є і в інших слов'янських народів. Коли сватають, мати приймає хліб, цілує його і кладе на стіл (П. Мирний II. 121). У стародавньому Збірнику XVIII в. читаю: "Гріх єсть лівою рукою ясти" (з мого Архіву ст. 2366).

Культ хліба в українців ще й тепер сильний, і він частий в ритуальних обрядах. Хліб – символ /63/ розмноження, тому він грає велику ролю на весіллі. Він же символ щастя взагалі, і тому поважну нову людину зустрічають з хлібом, з хлібом ходять у Свята до поважаних людей. Обмін хлібом – ознака повної згоди, що позосталося на сватанні й дотепер. На заручинах молодих благословляють хлібом, і взагалі хліб уживається при батьківському Благословенні.

У "Волині" Харченка (І. 237) читаємо: "Дала шматок свіжого хліба. Максимцьо хліб поцілував, поцілував і тітку в руку". Харч. І. 237.

Весільний коровай – це ритуальний священний жертівний хліб, що заступив м'ясну жертву. Слово "коровай" порівнюють з санскрит. kravja, ст. сл. кравай, лат. саrо – м'ясо, пор. і крава – корова, кров, литовське karaiszis – хліб, пиріг, а це ясно вказує, що коровай – весільна жертва богові. При неможливості повінчатися, молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом. Хліб в українців завжди має соняшну, круглу форму. Андріївська "ка лата" – це різдвяний хліб (див. далі). Хліб уживається також і на похоронах: покійному на труну в останню дорогу кладуть хліб, щоб мав чим живитися в далекій подорожі.

Коли йдуть у гості на новосілля, неодмінно йдуть з хлібом, як символом багатства та щастя. Хліб – найголовніша їжа: Як є хліба край, то й під вербою Рай (приповідка). Хліб з глибокої давнини також і ознака пошани, тому поважаних людей стрічають хлібом. Хто їсть початок хліба, цебто край, яким він горнеться до другого, т. зв. "цілушку", того будуть цілувати дівчата чи хлопці.

Так само поважається й сіль, і часто вживається неодмінно при хлібі, напр. при Благословеннях, зустрічах і т. ін., і взагалі сіль часта при ритуальних обрядах. Крім цього, сіль охороняє від чарів. /64/ Поважання солі йде в нас іще з Чорноморсько-дунайської доби нашого життя, коли солі в нас було подостатку.

Поле з усім, що на ньому, Церква так само дуже рано взяла в свою опіку, і в Требнику маємо: 1. Молитва над сіянієм. 2. Чин, биваємий на нивах, іли вертограді (в садку), аще случиться вредитися от гадов іли іних видов, і 3. Чин обхожденія полей насіяних. Тут просимо Господа про поля: "Сохрани є неврежденно от всякого чарованія і обаянія, і коварства лукавих человік". "Низпосли Святого Ангела Твоєго, да сохранить от всіх напастей діавольских".

Стародавні предки наші вірили в богів і духів, що керують деревами; але в Требнику, в "Молитві во єже устроїти корабль" подається християнський погляд: "Сам, Владико всіх, благоволиш бездушними древеси правити".


8. Звіриний світ.

Загальні відомості. Тотем.

Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спокою, і змушувала її думати про себе.

Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племени, звалися тотемами.

Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було /65/ ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у "Слові о полку Ігореві" князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Зайців, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.

Стародавня стаття: "Толкованіє имен человіческих" подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім'я, той "вмісто світа тму удержав, душу свою погубит" (Алфавит поч. XVII в. ч. 72, бібліотека М. Іларіона).

В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, – на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: "Лис Микита" (у німців "Райнеке Лис"). Та й тепер, вірить народ, усі звірі й птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє.

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це "Бестіярії", що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й "Физіолог", що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народнього знання та вірування. Його охоче читали, а в ХVІ-ХVІІ віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.

Так, славний наш проповідник Іоаникій Галятовський († 1688 р.) у своєму творі "Наука албо /66/ способ зложеня казаня" 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей "треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш". І справді, в друкованих проповідях XVI–XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ39.

Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами40.


Окремі звірі й худоба.

Козел мав у нас обрядове значення, і здавна брав уділ у святкових забавах, – його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:

Де коза туп-туп,

Там жита сім куп,

Де коза рогом,

Там жито стогом,

Де коза хвостом,

Там жито кустом41.

/67/ У культ тотема взагалі входило перерядження тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво, й мати свинячі ковбаси та кишки, як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи, або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець "виді біса єдиного сідяща на свиньі, а другия тянуща около єго" (ПСРЛ І. 82). У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: Знав добре Біг, що не дав свині ріг.

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк – символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у "Слові о полку Ігореві": "Вої скачють, аки сіриї волці по полю". Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: Голодний, як вовк. Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: Такий відважний, як заєць. І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: Зробив ведмежу прислугу; народня назва його – Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр. їх знає "Слово о полку Ігореві" 1187 року; тур – символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах42.

Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий /68/ своєму господареві, а звідси й примівка: Вірний, як собака (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі – то віщує смерть (Кобилянська: "Земля" 262).

"Одної темної ночі на дворі завила собака, за нею друга... І зараз же почався пожар! (Короленко: Історія мого сучасника, 1954 р. ст. 226, том 5).

Собаки щоночі вили – вмирущого чули (Мирний II. 347).

"Гавкаючи, собака вибріхує все зле" (Харчук: "Волинь" І. 284).

Коли кіт покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні "Фізіологи", або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресення. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому "сволочь", а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що по-зосталися дотепер у наших народніх творах, особливо в казках. Кінь може бути й віщим і чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.

/69/ Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, – це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).

Перевернений вовною назовні кожух, як худобина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, – це загальноарійський звичай. Бик – символ творення, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: До чого бик звик, те й волом рик, або: Горе тобі, воле, коли тебе корова коле.

Деяка звірина, особливо чорна, напр. чорна собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити людині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорна собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому дорогу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Коли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в "Слові о полку Ігореві". Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у "Слові": Лисиці брешуть на черления щити. А вже коли собака виє вночі, то це на нещастя, або й на покійника.

Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно відіб'ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси приповідка при несподіванках: "Щось велике в лісі здохло!" Взагалі, звірина може віщувати; напр. коли кіт треться біля ніг або вмивається, – гостей /70/ ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.

Як курка заспіває півнем – на нещастя. Б. Грінченко (вид. 1963 р. т. II) пише: "Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!... Я так і вгадувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна"... 550.

Домовий скот був завжди в великій опіці наших предків, і про нього існує велика сила найрізніших вірувань. Скотарство було сильно розвинене, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, зачинає зоч шкоди його худобі. Волхви й різні чарівники вміли допомагати скотині, і тим підтримували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) позосталися в повній свіжості ще й тепер (пор. "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського).

Християнство мусіло рахуватися з таким близьким стосунком людини до свого домового скота, і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Благословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во єже благословити стадо, і 3. Чин противу губительству скотов. Церква просить Господа, "да не ізволиши погибнути скотом, без них же человіческий род воспитатися не можеть", і молиться, "о єже всякія козни отгнати, і всякеє чародійство от сея огради ізвергсти", "Ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшебства, от дійства находящого діавольского, отгоняя от него". "Ти, Боже, от сих скотов всякія лесті сатаніни отжени, сотвори здраву пищу, отжени сатанинство, /71/ да угаснеть в них всякая вдасть діаволя. Сохрани я (їх) от злости іли рвенія людей злобних, от обаваній чародієв, діаволов, чародійств і нечистих духов".

Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива "Молитва над солею", а в "Чині Благословенія огради скотов" про це молиться: "Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю".

В Требнику в "Чині на нивах" є стародавнє "Заклинаніє Св. Мученика Трифона", а в ньому згадується "Ангел Божий, іже над звірьми".

"Блаженний, хто й скоти милує", – це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже "Руська Правда" XII віку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка