Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка4/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Птахи.

Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися, як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.

Зозуля (старе: зегзиця) – символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.

Пор. у "Кобзарі" Т. Шевченка: "Зозуля кувала, правдоньку казала, – буду сто літ жити!" ст. 93 вид. 1947 р.) У "Лісовій пісні" 12 Л. Українка про зозульку подає: "Зозулька масличко сколотить, в /72/ червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа".

Кує зозуля тільки на весні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним "подавиться", перестає кувати.

Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка зозула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є "власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд43. Друга легенда, навпаки, розповідає, що зозул сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в "Слові о полку Ігореві" "Ярославна зегзицею рано кичеть". Коли весною вперше почуєш кування зозулі, а в кишені є гроші, то щаститиме тобі цілий рік.

За оповіданням Б. Грінченка "Під тихими вербами" 1901 року ст. 375 зозуля постала так: "Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би. Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються... То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко... А батько князь ішой гаєм, як чорна хмара... Вже довідався!... А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: "Ти ж моя зозуленька!" та й пригорнув. А князь як кинеться туди: "Будь же – каже – ти, проклята, навіки зозулею!" Дак вона – пурх! та й полетіла з рук у козака... І літає тепер пташкою-сиротою, та й плаче"... 375.

Так само й чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка, і взята чи то Богданом Хмельницьким, чи Мазепою за /73/ символа матері – України, що вивела діти при битій дорозі; взагалі вона – символ матірнього побивання за дітьми. Символом тужної жінки являється також і горлиця, перепілка та лебідка.

Голуби в багатьох народів символ щирої й ніжної та вічної любови: Любляться, як голубів пара, тому фігурками голубів оздоблюють коровай. Лебідь часом віщує й лихо, коли кричить. Каня п'є тільки дощ, а не готову воду, тому й приповідка: Виглядає, як каня дощу. Качка – символ забарности, несили: Бодай тебе качка копнула!

Соловейко сильно скрізь поширений, і про нього повно легенд та оповідань. Ось одна:

"Соловейко був колись людиною, та став пташкою. Одна мати та прокляла своїх діток – сина й дочку, що вбили її мужа – вужа. Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала, вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком, та щебечи людям і пізно і раненько, щоб тебе люди слухали й ненаслухались". А ти, каже, дочко, стань жалкою кропивою, щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали". .. От, син полетів соловейком, а дочка стала кропивою"...44

Коли Христос помер на Хресті, і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: "Жив – жив!" І голінки перебили. А голуб: "Умер!" Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи45. На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало.

/74/ Яструб, коршак – символ хижацтва. Ворона – роззява. Ластівка – символ весни, її не вільно брати до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Де ластівочка покладе собі кубельце, там буде щастя. На Семена ластівочки ховаються по криницях, позщіплювавшись лапками.

Бджола – "Божа пташка" (Номис, 9), або "Божа мушка", захавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на Похоронах чи поминках. Бджолярство – Святе зайняття, пасіка – Святе місце, а пасічник – побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий» тому тільки він іде на церковні свічки. Наші предки любили "бортництво" (борт – улик з дерев'яного дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола – символ працьовитости: Будь робоча, як бджола (приказка).

Церква так само любовно поставилася до бджіл, і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. "Чин Благословенія пчел" і 2. "Благословеніє роєв пчельньїх, во улія нова всажденних". Церква молиться: "Да разоряться і погибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем",. бо пасіка мусить бути місцем чистим від злої сили,, диявольської й людської, "да явиться неподвижним многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохранен". Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони держать по пасіках.

Сонечко чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.

/75/ Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними, напр. ворон чи ворона, а також галка, що можуть накаркати біду. Пор. у "Слові о полку Ігореві": "Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи... Всю ніч звечора бусові ворони везграяху"; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то попереду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.

Сова, коли кричить, то це на біду, і таке повір'я існує в Україні ще й сьогодні. Напр. Харченко в "Волині" 1964 р. т. І. 126 подає: "Не на добре сова кричить, – видно, біду накликає".

У "Землі" О. Кобилянська розповідає: "У день перед смертю чорні ворони окружували безнастанно криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго"... "Не дурно перелетів мені чорний ворон дорогу, – тут має бути або моя смерть, або я не витримаю" (ст. 190).

Крук – трупожер, і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: Ворони крячуть – зміну погоди бачуть (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщують лихо та нещастя, а то й смерть. Сорока стрекоче, бо гостей хоче, сорока стрекоче – новина буде, але не все добра, пор. у "Слові о полку Ігореві": "Не сороки встріскотали" коли за втікаючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й "Орли клектом на кості зовуть".

Про орла Лексикон 1627 р. на ст. 150 подає: "Орел – птах, который на пятсотноє лѣто обновляєтся в источницѣ воднѣ, паки юн бываєт".

Коли миша з'їзсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).

Сокіл завжди символ хоробрости та скорости, й дуже далеко бачить.

/76/ Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, – таким здавна є півень. Коли він проспіває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях-кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у могилу.

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя – хату: Без півня хата глуха, каже приповідка. "Червоний півень" здавна став символом пожару, підпалу; пустити "червоного півня", – це підпалити хату.

Про те, чому "кур" (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: Кожного дня доручує Бог стам Анголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.

А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається, і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресення.

/77/ А інше оповідання пояснює так: "Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить "кукуріку!", що значить: "Світлодавче Господи, подай мирові Світло!". І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній" (рукопис 1531 р.)46. З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.

З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел – птах побожний.

Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. "На клуню часто кладуть старе колесо, – щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі" (Вовк Ф.: Антропологія 113). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.

Наш поет П. Филипович про це пише:

Шануй гніздо старого чорногуза, –

Він стереже і клуню, і стіжка.

Горобець – як уже сказано вище ст. 73, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли підійшли /78/ до Христа, то горобці відразу зацвірінькали: "Жив-жив! Жив-жив!" Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і Йому поперебивали голінки... Через це горобця часто мучать, особливо діти... ("Чорна Рада" П. Куліша, ст. 184).

Пугач звичайно провіщає смерть. У "Кобзарі" Т. Шевченка: Пугач над стріхою в вікно завиє (вид. 1947 р. ст. 214), – на смерть.

Так само й сичі: "Сичі вночі недобре віщують на коморі" ("Кобзар" 129).

Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.

Цвіркун в хаті шанується. "Люди твердять: цвіркун у хаті – щастю бути" (Рибак ст. 526). "Коли співає цвіркун під час розмови про справу, – добра прикмета" (там само 319).


Плазуни.

Багато є різних переказів про плазунів. З гадюки виростають чорти, і тому вона нечиста. Усі гади на Чесного Хреста ховаються до свого Вирію, а тому небезпечно цього дня йти до лісу. Але від гадюки відрізнюється вуж, – він сильно допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щастя, тому вбивати його не вільно47. Навпаки, гадюка дуже шкідлива, особливо т. зв. полоз (згадується в "Слові""), і за її забиття відпускається сім тяжких гріхів. Убити гадюку – це ніби сім Літургій прослухати. Заклинання на злих плазунів відоме з найдавнішого часу. Напр. Біблія в Книзі Єремії 8. 17 згадує про закляття на вужів та гадюк:

Бо ось я пошлю проти вас

тих вужів та гадкж,

/79/ що немає закляття на них,

і вони вас кусатимуть, каже Господь.

Так само й легендарний змій може сильно шкодити людині. Вогненний змій чи дракон, звичайно багатоголовий, частий в народніх віруваннях, і часто виступає, як зла сила, як демон. Такі змії нападають на сонце чи на місяця, й тоді стають затьми. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста, і пожирати людей, вимагаючи собі ще й царівни. Власне такого багатоголового змія вбив Св. Юрій48. По ночах змій літає до деяких жінок і з ними живе. Взагалі ж полове співжиття жінок зо звіриною в переказах не рідке. Змій, живучи з жінкою, сильно її сушить, і є приміта: якщо жінка суха, аж світиться, то певна ознака, що до неї ночами літає змій.

Етнографічний матеріял дає багато оповідань про співжиття зо змієм, те саме дають і письменники. Напр. П. Мирний, "Хіба ревуть воли": "Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає" 18. Нечуй: "Одна жінка бачила на свої очі, як огневий змій упав у вивід над хатою" І. 133.

Взагалі змії – постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі – герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство – це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.

Християнство перетворило змія на нечисту силу, а то й на простого перелесника. Постає змій з тієї гадюки, що сім літ не чує ані людського голосу, /80/ ані дзвону, тоді в гадюки виростають крила, і за сім літ вона стає змієм.

Легенди про змія відомі багатьом народам, і на утворенні їх знати багато найрізніших впливів49.

Про віру в оборотництво подаю далі, в розділі VI: Відунство, ст. 184–187.

Дуже часто пізнають погоду по птахах чи по худобі. Напр. Коли ворони понадуваються, – то на мороз. Як гусак ховає носа, то на холод. Поговірка: Надувся, як кулик на вітер (М. .Вовчок II. 83, III. 281). У "Люборацьких" Свидницького 4: "Знать на вітерець збиралось, бо свиня попала шлею в зуби й почала тормосить".

На зиму пташинний світ відлітає в Ірій чи Вирій, а на весну вертається назад. Пророк Єремія 8. 7 вже подає про це:

І відає бусел у повітрі

умовлений час свій,

а горлиця й ластівка та журавель

стережуть час прилету свого.

Про Вирій розповідаю далі, в розділі VIII.
9. Дивовижні звірі та птахи.

У давнину було багато оповідань про різних дивовижних звірів та птахів, і ці оповідання були по різних рукописних збірниках, словниках і ін. книгах. Для прикладу я подам деякі оповідання з друкованого Лексиса Лаврентія Зізанія 1596-го року.

"Гієна єсть звір дикий а окрутний, которий, пршедши до пастухів, пристосовуєть свой голос до чоловічого, і перевикаєть імена пастушії, і на змордованиї пси нападши, поїдаєть їх" (Лист 215).

/81/ "Онокротал – птах, подобний кшталтом (видом) лебедеві, которий писок уложивши в воду, гукаєт як осел, гупач, гуковище" (Лист 215).

"Онокентавр – звір ніякісь, от голови як человік, а от ног як осел. По словенску китоврас (Лист 215).

"Неясыт, по грецку пелекан, – птах єсть в Єгипті, подобний бусюлові, которий в пустині рад мешкати, которому змії врогують, і діти єго умерщвляють. А он, прилетівши, клюється в перси (груди) свої і кров іспущаєт на них, і так оживают" (Лист 20).

Не мало подає оповідань про дивовижних звірів, птахів і ін. також київський "Лексикон славеноросскій" 1627 р. Ієромонаха Памви Беринди. Ось хоч трохи:

"Івин" – птах, ужами кормячійся, боцянові подобний" (ст. 412).

"Саламандра – бестійка вел(ика) як ящорка. Так зимна, же огнем жиєт й пломень гасит" (стр. 450).

"Сирена – див морський: до пояса стан панянський, а далій рибій" (стр. 454).

"Скилла – звіря морскоє, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, тоєсть тісноє море, где як вир пожираєт кораблі" (стр. 455).

"Xімера – коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера".

Різні Збірники та Словники також подають багато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же Лексис 1596-го року Лавріна Зізанія подає:

"Драчіє єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічуєт уха, ропи полни й очи уразовиі, то єст раненні албо ударенні". (Лист 12). Це драч, колючий /82/ кущ (Б. Грінченко І. 441). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає те саме.

"Сморщ – оболок, которий, з Неба спустившися, воду з моря смокчет, і єсли корабль набігнет на тоє місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, й розобєт корабль" (Лист 27). Це смерч, вихор на морі. В Алфавиті початку XVII ст. це смерчь на ст. 320.

/83/ ІІІ.



УКРАЇНСЬКА МІТОЛОГІЯ.
Слов'янська мітологія.
1. Зложення мітології.

У розвої первісних вірувань звичайно було так, окремі явища природи уосібнювалися, і з бігом віків перетворювалися в окремих самостійних богів. У деяких народів, напр. у греків чи римлян, ця антропоморфізація (очоловічення) окремих явищ природи й життя з бігом часу дробилася все більше та далі, чому через це постало багато окремих богів. Про богів з часом народжувалося все більше різних оповідань, мітів (по стародавньому – кощун), що в кінці склалися в певну систему, мітологію. Кожен бог-божок мав свій окреслений родовід, чому вони спочатку не плуталися один з одним.

Звичайно, щоб говорити про українську дохристиянську мітологію, ми не маємо ще потрібного матеріялу, а той, що є, ще не опрацьований належно, – можемо говорити про мітологію всеслов'янську, і вже на її тлі виділювати й українську. Питання своєї мітології розроблені в нас мало, а цілих систем і зовсім нема, хоч матеріялу зібрано вже досить.

Як ішов розвій Київського Олімпу, знаємо мало. Треба думати, що він починався від єдиного бога Неба й Світла, і йшов до окремих богів природи, цебто окремі явища природи потроху уосібнювалися й перетворювалися в окремих богів, – /84/ так постали, певне, боги: Перун, Даждьбог, Хорс, Велес і ін., а початковим богом був у нас може Сварог.

Слов'янська мітологія мало розвинена, і не відлилася в таку стройну систему, як, скажемо, мітологія грецька чи римська. Генеалогії, родоводу слов'янських богів, – не знаємо, – боги сильно плутаються між собою. Кидається в вічі, що в нас мало богинь, а Лада та Мокоша неясні.

У слов'ян балтійських, навпаки, мітологія була розвинена значно сильніше, як у інших. Слов'яни, а з ними й ми, були многобожниками; розуміння Одного Бога хоч і було в окремих одиниць, але маси того не знали.

Правда, у Початковому Літопису під 1114 р. (Іпат. ст. 200) знаходимо спробу дати на основі грецького Хронографа початкову генеалогію богів: "Прозваша й (його) Сварогом. І посем царствова син єго, іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог", але вона сильно поплутана.

Кидається в вічі, що наші божества часом дуже неясні, – їхній антропоморфізм мало розвинений. Установлювати якусь хронологію чи доби в такій мітології немає ще можности, і всяка наукова система її буде штучною, яка тільки здалека нагадуватиме правдиву стародавню.

Слов'янська мітологія досить убога, але все таки слов'яни дійшли до уосібнення деяких своїх божків, і мали для них окремі назви. Персоніфікація наших божків помітно мала, – це головно природні сили та метеорологічні явища.

Наші боги були: 1. Уосібнення сил природи, 2. Покровителі господарства, і 3. Покровителі і охоронці людського життя. Головніших богів було небагато, але богів другорядних усе ж таки було помітне /85/ число, тільки вони мали збірну назву: домовики, лісовики, польовики й т. ін. Для багатьох цих божків наші предки так і не склали назви, бо не глибоко персоніфікували їх.

Не було й остаточного певного родинного зв'язку поміж богами, так що боги наші не складали ясної родини, і майже про всіх їх ми не можемо певно сказати, чиї вони сини, чиї діти, й як вони доводяться один одному.

На початку всі боги жили на землі, у сусідстві людини, і допомагали їй або шкодили. Але земне життя було тяжке й убоге, для богів невигідне, а тому пізніше, у міру розвитку мітології, головніших богів переселено на Небо, що над нами, звідки їм легко оглядати і вони бачать увесь свій світ. Але й перенісши богів на Небо, люди мислили їх таки по-земному, у людському вигляді, – до поняття духових божеств наші предки ніколи не дійшли.


2. Релігійна термінологія.

Цікаво тут підкреслити, що головні релігійні терміни в нас були ще задовго до Християнства, і нова Грецька Віра не змогла їх вигнати з всенароднього вжитку й замінити новими грецькими. Робилося звичайно так, що старі наші релігійні терміни набирали собі нового християнського значення, але формою позосталися незмінними, – грецькі терміни приходили тільки тоді, коли в нас не було й відповідного поняття, напр.: Ангол, Ікона, Літургія, просфора, Апостол і т. ін.

Таким чином найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким teos. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського /86/ світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha – багач, багатство, добро, податель добра. Наші слова: багач, багатий, багатир, багатство (давніші: богач, богатий, богатир, богатство), збожжя – збіжжя й т ін. одного спільного пня зо словом бог.

Взагалі слово "бог" сильно розгалужене в нас, а це вказівка, що воно старе й дуже поширене з глибокої давнини. Слово "збіжжя" (збожжя, корінь "бог") – це те, що подають боги; позбавитися заступництва богів – "зубожіти"1. А "небога" це та, від кого відступається опіка Божа, сирота, безпомічна; звідси й "небіжчик" людина без земного опікуна бога."

З дуже давнього часу в нашій мові склалося багато виразів зо словом бог, які дійшли й до нашого часу: бозна – бог знає, помагайбі – помагай Боже, спасибі – спаси Боже, Бог вість, боронь Боже й т. ін. Цікаво, що в нас слово бог де-не-де змінилося на біг, а це вказує на його глибоку давність та засвоєність, бо, скажемо, Господь не змінилося в нас ніде на Госпідь.

Головна основа нашої християнської релігійної термінології позосталася дуже давня, часто дохристиянська, напр.: Молитва, молитися, гріх, грішити, грішник, жертва, жертвувати (пор. жерти), жертівник, Сповідь, сповідатися, говіння, говіти, Причастя, причащатися, проповідь, Храм, Вечірня, Утреня, Рай, пекло (грецьке ад), святкувати, Свято, Небо, небесний, душа, вінчатися, Похорон, – і десятки інших релігійних термінів.

/87/ У наших народніх приповідках часом полишилися відгуки про колишніх богів, напр.: По що чужого бога взивати, коли свій біля хати. Може й ці приповідки теж старі: Нам Бога не вчити, як хліб родити, або: Пошли, Боже з Неба усього, що нам треба.
3. Стародавні назви богів.

Для більшости назов богів були в нас свої імена, але старші й головніші боги мають назви стародавні, тепер для нас не завжди ясні, напр. Сварог, Хорс і ін. А що божі назви добре ввійшли в людську свідомість, на це вказує нам те, що в нас не мало топографічних імен мають своє походження від назви старих богів, напр. Турів, і такі інші, див. далі.

Для етимологічного вияснення значення божих імен виставлено багато найрізніших теорій, – майже кожен учений давав свої пояснення, та задовільних і сталих пояснень іще й досі нема. Це могло б указувати на глибоку старовину цих назов, таку, яку маємо в назвах наших річок, напр. Дніпро, Дністро й ін. а це вказувало б також і на глибоку старовину постання в нас цих богів. Кидається ще в вічі, що в наших народніх піснях зовсім нема згадок про дохристиянських богів, – підо впливом Церкви імена ці в піснях протягом віків зовсім таки позникали, бо були в явній разячій суперечності з новою дійсністю.
4. Володимирові боги.

У всій розлогій старій Руській Державі за історичного часу головні боги були однакові як у Києві, так і по всіх більших інших містах: у Ростові, Новгороді, Володимирі й ін. Боги ці ввійшли і в правнодержавне життя, і, напр., у разі потреби /88/ в Києві присягали Перунові. Так само в разі умов з іншими державами, напр. з греками, кияни присягали своєму Перунові в присутності грецьких християн.

Проф. Е. Аничков у своїй цінній праці 1914 р.: "Язичество й древняя Русь" твердить, ніби в давній Україні-Русі було три релігії: 1. Князь і дружина головним своїм богом мали Перуна, 2. Купці міщани признавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", цебто бога маєтку, і 3. Простий народ цих богів не визнавав, але мав своїх божків. Коли Київський князь підбивав собі якого іншого народа, – то боги підбитого народу ставали в підлегле становище до головного бога князя.

"Володимирові боги", на думку Е. Аничкова, мали ціль політичного об'єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружинні військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, кн. Володимир вивів своїх богів з укриття, і поставив їх у Києві на холмі, "вні Двора Теремного". На чолі цих богів був Перун, як головний Володимирів бог, і його він оточив іншими, богами підбитих народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх підвладних племен.

Опираючись на тому, що вже В. Ягіч твердив, що бог південний не конче почитався на півночі, і, навпаки, Аничков рішуче твердить, що "Володимирові боги не тільки не боги всього слов'янства, але навіть і не всіх північносхідніх слов'янських племен" (ст. 345). Якубудь зв'язь цих богів з богами германськими чи грекоіталійськими Аничков відкидає (ст. 344)2. Усі Володимирові боги, як тільки /89/ він прийняв Християнство, з часом позникали цілком (ст. 268, 269).

З цими теоретичними припущеннями Е. Аничкова трудно погодитися вже хоча б тому, що, скажемо, слово Перун – перун було поширене в низах, і ще й сьогодні воно загально відоме по всій Західній Україні, де визначає грім та блискавку. Суспільні класи України могли мати якогось бога за більшого свого покровителя, але в загальному Релігія була одна для корінного українського народу, – фактів проти цього з давнини не знаємо. Взагалі теорія Аничкова помітно суб'єктивна і місцями явно натягнена, чому й сам автор на ст. 269 признається: "Весьма возможно, что я преувеличиваю".

Для вияснення української мітології дуже важливе "Слово о полку Ігореві" 1178-го року. У ньому згадуються чотири головні боги: Дажьбог, Хорс, Волос і Стрибог, а також кілька малих божків: Див, Обида, Желя й ін. Перун, як бачимо, не згадується зовсім, а мав би бути згаданий, за теорією Аничкова, як головний княжо-дружинний військовий бог. А головне в "Слові" – спокійний дохристиянський фон і тон, помішаний з християнським, свідчить про ще не заснулу міцну поганську ідеологію.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка