Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка6/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

6. Стрибог.

Стрибог був богом вітру. Його ім'я часте по давніх пам'ятках, але, як і інших богів, мало виразне. У "Слові о полку Ігоревім" читаємо: "Се вітри, Стрибожі внуці, віють с моря стрілами", тут онуки – діти, взагалі породіння. В 980 році князь Володимир поставив у Києві боввана Стрибогового /108/ для поклоніння, як свідчить про це Початковий Літопис. Княгиня Ярославна в "Слові" звертається до Вітра, як до бога: "О Вітре-Вітрило, чому, Господине, насильно (силою) вієши?"

Назву Стрйбог виводять різно21. Огоновський виводив її з Стриб-бог, від "стрибати". В. Ягіч (Архів V) виводив від дієслова "стерти"; так само роблять Сребрянський та Зеленин ("Изв. ОРЯС" 1903 р. кн. 4 ст. 268), – це Стрибог, бог-нищитель, бог війни.

Перша частина назви Стрибог мусить бути приказовий спосіб, як у Даждьбог, і інших подібних складених іменах (Тягнибіда, Перебийніс і т. ін.). Цю назву Стрибога, як бога нищителя, рівняють з гр. Аполоном того ж значення. Виводять і від чеського setriti (шетржити) – берегти, щадити, милувати.

Деякі вчені виводять назву Стрbбог зо Сходу. Так, акад. Ф. Корш і ін. виводять цю назву з Іранського Стрибага – високий бог (Всевишній).

Баратц бачить у Стрибозі Істр-бога, Істар-бога, Астара. Е. Аничков зовсім відкидає боже значення Стрибога, бо це ніби не бог, але назва якогось племени.

Як бачимо, остаточно походження слова Стрибог не встановлено, а тим не встановлено правдивої істоти цього бога.
7. Симарегл.

Це загадковий божок, про якого мало що знаємо. Але, видно, це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980-му році, як розповідає про це Початковий Літопис, поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень. Літопис /109/ зве його Симорьгл, а інші пам'ятки роблять з нього двох богів: Сима і Регла, назва якогось іншомовного походження.


8. Мокоша.

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нам ближче. У цій богині дослідники мітологи добачували сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають іще й форму Макошь, пізніше Мокоша. В народніх піснях П. Куліш записав підозріле:

Десь наш бог Посвистач спав,

Чи в Макоші гуляв?22

"Слово Св. Григорія Богослова" також згадує цю богиню серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші" (Пам. учит. лит. III. 235).

Сама форма "Мокоша" ще не конечно визначає жінку, богиню, пор. Кузьма, Хома, Ярема, Святоша й т. ін., – чоловічих імен на вдавнину було багато. Так само й форма Мокошь не конче жіночого роду, пор. кош, грош.

Е. Аничков уважає Мокошу фінською богинею, що, по підбитті, мусіла підлягти Київському Перунові й увійти в число Володимирових богів. Мала вона й гадальний характер (ст......).

Саме слово неясного походження, – його зближають з мордовським Мокша, черемиським Мокш (Е. Аничков ст. 275). Ягіч (Архів V) уважав Мокошь за слово слов'янське, в якому -ошь закінчення, як напр., у слові пустошь.

Уважалася Мокоша в Україні ще й покровителькою пологів та породіль.

/110/ В.А Рибаков здогадується, що Мокоша була богинею і пряжі23. Це богиня пряля. Коли вона ставилася до кого добре, то й пряла тому або за того. У Християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця24.


9. Лада й Ладо

Зате ясніша друга богиня нашого Олімпу, Лада, що відома і в чоловічій формі Лад або Ладо, – це були боги вірного супружжя, боги любові й веселощів, богині щастя та весни. Слово "лада" визначає вірна дружина, любка полюбовниця, а "лад" чи "ладо" – вірний чоловік (пор. "Слово о полку Ігоревім"), полюбовник. Ці слова дуже часті в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Пам'ятки добре вияснюють нам значення цієї богині. Так, у чеській пам'ятці 1202 р. Венера пояснена словом Лада. Польський історик Стрийковський свідчить, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня; його святкували цілий місяць, з 25 травня по 25 червня25, цебто Ладо збігався з Купайлом. Густинський Літопис XVII віку оповідає за Стрийковським про цього бога: "Ладо – бог женитви, веселія, утішенія і всякого благополучія. Сему жертви приношаху хотящія женитися, даби єго помощію брак добрий і любовний бил" (ПСРЛ 11. 257). Так само Архимандрит Інокентій Гізель у свойому творі "Синопсис" 1674 р. свідчить, що Ладі "приносять жертви готовящіїся к браку, помощію єго мняше себе добро, веселіє і любезне житіє стяжати, Ладу поюще: Ладо, Ладо. І того ідола ветхую прелесть діавольскую на брачних веселіях, руками плещуще і о стол біюще, воспівають".

/111/ Але деякі дослідники, напр. Крек (ст. 403 вид. 2) доводять, що бога Лада зовсім не було.

В наших весільних піснях згадується ладо, але як молодий чи молода. Слово ладо позосталося й приспівом у веснянках:

Ой дід-ладо виорем.

Взагалі ж, божество це неясне26.

Шевченко пише: "Перед богами Лель і Ладо огонь Рогніда розвела, драгим єлеєм полила і сипала в огнище ладан", ст. 180. Тут Ладо – богиня весни та кохання, а Лель – її син (ст. 286).


10–11. Лель, Полель.

Лель – дохристиянський бог любові взагалі, і бог побрання. Але істота цього божка зовсім не вияснена, не відоме й походження слова. Стрічається звичайно в піснях як приспів.

Преображенський (Етим. сл. І. 445–446) уважає, як і інші, звуконаслідувальним словом, з якого зробили божка.

Полель те саме, що й лель. Це одне й те, але дослідники часто їх відокремлюють.

Обидві слові згадуються і в польському фольклорі.
12. Ярило.

З дуже давнього часу відомий і Ярило, бог любові й пристрасти, сили та хоробрости. Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючости. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітороддя, чому зображався з видатним половим органом.

/112/ Пень назви Ярило – яр, ярий, визначає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весінній, гнівний. По давніх пам'ятках про Ярила нема згадки, але його традиція дуже сильна. Свято його було або на запусти перед Петрівкою, або зараз по Петрі. Бог цей більше знаний в середній та східній Росії, а також у Білорусі, в Україні він майже зник. Але Свято похоронів Ярила, звичайно 30-го червня, ще знане і в Україні, див. про нього нижче, в розділі IX про Свята27, ст. 299.
13. Купайло.

Широко знаний був і божок Купайло, що в літі мав гучне Свято. Це був бог плодючости, земних плодів, радости, згоди та любові, чому він в'яжеться з Ярилом (пор. латинську Цереру). Густинський Літопис XVII віку подає, що Купайло – це бог достатку та врожаю, а Архим Інокентій Ґізель у "Синопсисі" 1674 р. це стверджує, – це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив.

З приходом Християнства Купайло поєднався зо Святом Івана Хрестителя 24-го червня, і став Іваном Купайлом. Про Свято Купайла розповідаю нижче, див. далі, розділ IX.
14. Див, Діва.

Давні пам'ятки згадують про бога Див, але не подають його значення. В одному рукопису читаємо: "Ов Дию жьреть, а другии Дивии. Требу кладуть Диві, Перуну, Хорсу". Саме слово "Див", диво, дивний, одного походження з санскритським /113/ і перським Deva, божество, латинське Deus – бог, грецьке Zeus – Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудовище (пор. наше "диво")28. Крик Дива визначає громовий удар і бурю29, і вважається за злу ознаку, як це бачимо в "Слові о полку Ігоревім" 1187 року: "Дивь кличеть верху древа", "Уже вержеся Дивь на землю". Збірник приказок Номиса подає: "Щоб на тебе Див прийшов" (42, 73), як заклинання.

У всіх дивах, чудовищах величезна надприродня сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме слово це визначає велета, великана.

У "Слові о полку Ігореві" згадується й богиня Діва: "Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступи Дівою на землю Трояню", але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива30.

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В. Ягіч (Архів IV) не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим (ст. 260) Див – це лісовик.
15. Тур.

Деякі пам'ятки згадують бога Тура, але що це був за бог, своїм звичаєм не подають. Арх. Інокентій Ґізель у своєму "Синопсисі" 1674 р. на ст. 49 пише про цього божка: "На своїх законопротивних сборищах і нікого Тура, сатану, і прочія богомерзкія скареди премишляюще, вспоминають". У Львівському Номоканові XVII віку в числі поганських грищ /114/ згадуються й Тури. Дійсно, дослідники подають, що в Галичині на Подністрів'ї було Свято Тури чи Туриці на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, Туре небоже, ой обернися та й подивися"31.

Деякі дослідники зв'язують Тура з соняшними богами. Від слова Тур позосталося багато топографічних назов, напр.: Турія, Турійськ, Турковичи, Турів і т. ін. Тур з давнього часу вживається, як епітет хоробрости, напр. у Іпатіевому Літопису: "Храбр бо бі Роман, яко тур" (ПСРЛ II. 155). У "Слові о полку Ігоревім" князь Всеволод зветься яр-тур або буй-тур, або й просто Тур: "Камо Тур поскочяше". Звичайно, тут "тур" може бути й від відомої звірини; але, пор. що в сербів бог Тур визначав ратного бога.

Самі тури, чорні лісові бики, були широкознані в Україні аж по XVI вік. Взагалі тур добре знаний в народніх приказках32.


16. Рід і Рожаниця.

Давні пам'ятки нераз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кирика з XII віку читаємо: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед"33. Отже, як бачимо, цим ботам приношено жертви. Дослідник Афанасьев доводить, що Рід – це бог долі, Доля, талан, суд-присуд; пор. приказку: "Так йому й на роду (з давнього Роду) написано". А Рожаниці – це богині людської Долі, як грецькі Мойри, чи латинські Парки34, це феї, що появляються при народженні дітей.

/115/ Устав Св. Сави в "Сповідальних питаннях" ставить Рід і Рожаницю в число головних богів: "Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду і Рожаницям, і Перуну, і Хурьсу".

У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. "Слово Св. Григорія" розповідає, що "по Святім Крещенії череву роботні Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи". Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з "крупичного хліба, сира й добровонного вина", пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку35.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто з учених, напр. Владимирів, приймають Рода за лісовика.
17. Троян.

Стародавні пам'ятки часто згадують про бога Трояна, але що це був за бог, не вияснюють, як не вияснюють значення й інших богів. В "Хожденії Богородиці по мукам" XII в. говориться, що грішники поробили собі ідолів "Трояна, Хорса, Велеса, Перуна"36, отже, висовується Троян навіть на перше місце. В рукопису XVI віку "Слово і откровеніє св. Апостол" читаємо, що люди сприймають "боги много: Перуна, і Хорса, Дия і Трояна".

Старші наші дослідники, напр. А. Афанасьев (т. /116/ II. ст. 642–643), і А. Фаминцин (ст. 35) і інші, уважали Трояна за бога, але новіші вважають його за відгук у слов'ян обожуваного славного римського імператора Траяна (101–107 по Р. Хр.). В "Слові о полку Ігоревім" XII віку цей божок згадується аж чотири рази, але все, як прикметник: "Земля Трояня" – це Русь, "віці Трояні", "рискаху в тропу Трояню", "на седьмом віці Трояні", усе вирази, з яких докладно про Трояна нічого дізнатися не можна.

Бог Троян дуже добре відомий і в сербів, і в них одне оповідання говорить, що він мав три голові, воскові крила й козлині вуха.


18. Доля.

Стародавні пам'ятки не знають окремого бога Долю, але ввесь пізніший світогляд свідчить виразно, що такий був. За народнім повір'ям кожен має свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в Небі зараз по народженні людини, а з її смертю зірка спадає з Неба додолу. У нас Доля, поділилася пізніше на добру й злу, – це Доля й Недоля.

Грецький письменник другої половини VІ-го віку Прокопій у творі "Про готську війну III. 14 розповідає, ніби слов'яни й анти – "не мають поняття про незмінний порядок речей (фатум, Доля), і зовсім не визнають, щоб він мав якусь владу над людьми. Як хтось має перед собою видиму смерть, чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що як не згине, то принесе жертву богу. І як станеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що цією жертвою купив собі життя".

Очевидно, це Прокопієве твердження перебільшене: слов'яни визнавали свою неминучу Долю, хоч все таки пробували її умилостивити. В "Науці кн. Володимира Мономаха († 1125 р.) дітям" чуємо сильні впливи власне Долі, хоч із християнським /117/ забарвленням: "Так як не загинув ні на війні, ні від звіря, ні від води, ні з коня падаючи, так і з вас ніхто не може скалічитись чи забитись, коли не буде Божого повеління. А як буде від Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не заступлять від неї". А в "Слові о полку Ігоревім" Доля представлена як Суд Божий:

Ні хитру, ні горазду,

Ні птичю горазду,

Суда Божия не минути!

Тільки тут не ясно, з якого саме пункту зору автор Слова подає це: чи з стародавнього, чи вже з християнського. Але що це подається, як прислів'я, для складення й сприйняття якого потрібний довгий час, треба думати, що це дохристиянське прислів'я.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, те невідмінно станеться. Хочби ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє... Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: "Якось то буде!" У нас часто говорять: його спіткала зла Доля.

На щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині: в чепці) вродився. В повісті Іллі Киріяка (1888–1955) "Сини Землі" (т. III ст. 110, 1945 р.) про це читаємо: "Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить". Щасливий і той, хто розв'яже ремінчика зо свого пупа. "Як дитина вродиться, то їй баба-повитуха пупа відтинає й зав'язує його в сім ґудзів, і дає мамі, щоб заховала. А коли дитина доросте семи літ, тоді мама дає їй того ремінчика, /118/ щоб руками позад себе розв'язала. Як розв'яже, то їй розум розв'яжеться, до голови впуститься". Хто Долі-щастя не має, тому завжди не ведеться.

Український народ має багато приповідок про Долю. Крім вище поданих, наведу ще: Що має бути, того не минути. Що Бог дасть, те і в вікно подасть. Долі й конем не об'їдеш. Перед Долею не втечеш. І багато інших.

Як указують дослідники, поняття про неминучу Долю прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-Дунайської доби життя, прийшло від римлян. Як показав дослід Проф. Сонні, наша Доля – це римська Фортуна, що була сильно зв'язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна чи лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме скрізь, де тільки були римські впливи: у східніх слов'ян, у сербів, румунів, греків, іспанців37. Неминучість Долі – це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчата вилазять на воротя й кличуть Долю. Про неї існує багато різних легендарних оповідань, особливо ж, що краса не завжди йде з хорошою Долею. Є деякі казки, в яких герої збуваються своєї злої Долі й міняють її на добру.

Пор. вище 16: Рід і Рожаниця ст. 114.


19. Переплут.

"Слово Св. Григорья, како погани кланялися ідолом" XI віку (див. його нижче в джерелах) твердить, що "словенський язик" приносить жертви Переплуту, "і верьтячеся, пьють єму в розіх". Так само й давнє "Слово Св. О. нашого Іоанна Златоустого" († 407 р.) подає, що люди "вірують в Стрибога, Дажьбога і Переплата (Пам. Учит. лит. ІІІ. 238). Звичайно, це вставка в Слово.

Але ближчих відомостей, що це був за божок, не маємо. Саме етимологічне значення слова свідчить, що може це було зле божество, що змушувало людину плутатися, блудити, близьке до Блуда. Взагалі ж це якийсь сумнівний божок.
20. Марена.

Є ще одна стародавня богиня, – це Марена, богиня весни, добре знана у слов'ян, а особливо в українців, її завжди пов'язують з Купайлом, або й звуть жінкою його. Часом Марену в'яжуть з Мокошею.

Пам'ять Марени святкували двічі на рік: 1-го березня і вночі з 23-го на 24-го червня (за старим стилем), звичайно святкується разом з Святом Купайла.

Свято Марени постало дуже давно, – ще за чорноморсько-дунайської доби, за родового ладу. Стародавні пам'ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. В Україні вона міцно защепилася, а в кінці переродилася на підступну жінку-чарівницю, а то й смерть. Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її назва Марена, від лат. Marinus – морський. Часті й інші фонетичні форми: Морена, Морина, Моряна.

/120/ IV

Українська демонологія.
І. Надприродні сили.

В глибоку давнину первісна людина всюди довкола себе бачила багато такого, що було їй незрозуміле й сильніше від неї, що звичайно їй шкодило, і все те треба було не тільки вмилостивляти, але й зрозуміти. Зрозуміння довкільного світу давало первісній людині заспокоєння, бо навчало її відповідно жити, щоб не попадати в великі клопоти. Усі надзвичайні явища дуже рано були персоніфіковані, але злі духи звичайно отримували збірну назву, а не одиничне ім'я, певне тому, що їх було занадто багато, напр. лісовик, русалка й т. ін.

Стародавні писані пам'ятки часто згадують, що наші предки почитали річки, болота, потоки, криниці, джерела, гори, рослини, ліси тощо, і приносили їм жертви ("жряху"), то це треба розуміти так, що почитали тих божків, які де проживали. Слов'янська демонологія була досить розвинена, бо слов'янин круг себе бачив цілий світ вищих істот, усе було в його уяві одухотворене й персоніфіковане. Усе кругом було сильніше від людини, і все йому часто шкодило.

Спочатку довколишні духи були добрими, але з бігом часу вони ставали й злими, особливо деякі з них, що все пильнували дошкульно нашкодити. Шкода від злих духів була найрізніша, але вони звичайно шкодять кожен у своїй ділянці. Скажемо, під час сну злий дух може влізти в людину, що лягла /121/ спати, не проказавши заклинання, і створити їй різні хвороби; може влізти злий дух і з водою, коли не прийняти відповідних мір. Неврожаї, голод, затьми, завірюхи, бурі, холод і т. ін., взагалі всяке зло в природі чинять злі духи, щоб нашкодити людям. Навіть зла людина може тебе перестріти, наврочити, зочити й т. ін., і треба вміти відцуратися від цього своєчасно й належно.

Найголовніше, щоб берегтися від надприродних сил, – треба вміти їх належно вмилостивляти, вміти приносити їм улюблені жертви, і деякі духи справді вмилостивляються ними. Але на деяких і це не впливає, – тоді треба їх заклинати, залякувати, обманювати й т. ін. Злі духи здавна сильно бояться кукурікання півня та брехання пса, а пізніше стали боятися й церковного дзвону, ладану та найбільше Хреста, – цього всього вони не терплять, а почувши, лякливо втікають до постійних своїх сховищ.

Коли злі духи приносять на яку оселю загальну хворобу (пошесть), то ще й тепер рятують її самі жінки вночі: голі або в самих сорочках, з розпущеним волоссям, вони оборують оселю навкруги, при тому сильно галасують і б'ють у сковороди, чавуни, заслонки від печей й т. ін., і перелякана галасом хвороба втікає з оселі, і вже не вернеться у виораний круг. Коли така хвороба в літі, можна й обманом позбутися її: вночі жінки колядують по-під хатами, а хвороба з того думає, що то вже прийшла Коляда з зимою, і налякана втікає.

Взагалі всякої нечисти, бісів та дияволів дутим кругом, за який нечиста сила не дістанеться, пор. оповідання М. Гоголя "Вій". Як на кого нападає зла сила, то від неї можна й відігнатися, вдаривши її наодлі (навідмах) правою рукою. Коли пристріне зла людина, то шептуха мусить "вилити" й відшептати цей пристріт.

/122/ Взагалі всякої нечисти, бісів та дияволів, дуже багато. Любить вона селитися по прірвах, безоднях та бур'янах. Пустка, порожня хата, улюблена оселя для нечистих: тут вони справляють свої гулянки вночі, аж хата ходором ходить! Особливо любить нечисть розгулювати вночі на молодику, коли народжується новий місяць. До здохлого всяка нечисть лине, а звідси й вираз: "Вішати на кому здохлих псів".

Різних родів злої чи нечистої сили було дуже багато. Як я вже вище говорив, на початку ці надлюдські духи були спокійні й допомагали людині, але пізніш вони обернулися, особливо підо впливом Християнства, в силу нечисту, в бісів, і їх зайняттям стало шкодити людям. Та людина проте давала собі раду з цими духами, – їх треба вмилостивляти, треба вміти з ними обходитися й жити1.

Значно пізніше до надприродної сили віднесено й велетів, – великанів, що живуть десь на краю світу, на Сході. Це чудодійні стародавні сили, з якими воював ще Олександер Македонський, і які згадуються в "Олександрії"2.


2. Вплив Християнства на демонологію.

Християнство застало в українського народу вже розвинену демонологію, і властиво істоту її змінило /123/ мало, – воно головно принесло нові назви: диявол, демон, сатана. Але, з бігом часу, Християнство змінило сам погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту.

Зате Християнство принесло багато нових способів боротьби з цими малими божками, що стали зватися головно бісами. Слово біс (ст. сл. бес) широко відоме в нашій літературі з XI віку, яким тепер у полемічній християнській літературі стали звати стародавніх богів. Але слово це добре було знане й до Християнства. Уся зла сила не може зносити Хреста чи Хресного Знамення, – він охорона від бісів. Воду можна пити тільки перехрестившись або перехрестивши її, тоді вона буде поживною, а зла сила (біс) не вскочить ротом у людину. Кладучися спати вночі, треба, помолившися, перехрестити всі вікна, двері й усі подушки, – нечиста сила напевне не влізе.

Зла сила часом закриває роди жінці, тоді треба відкрити в Церкві Царські (Райські) Врата, і роди легко зараз відбудуться. При родах взагалі треба все відкривати: двері, вікна, комин. Щоб нечиста сила не входила в хліви й не знущалася над скотиною, що вона любить робити, треба страсною свічкою поробити Хрести на дверях, а худобу окропити йорданською водою; помагає ще й розвішування по хлівах деякого зілля.

Хто кладеться спати на полі чи в лісі, неодмінно треба перехреститися, тоді змій чи зла сила не влізе ротом під час сну, що вона любить робити. Навіть при позіханні або чханні треба добре стерегтися, щоб не влізла нечиста сила, а тому треба хреститися.

Про впливи Християнства я розповім пізніше докладно, в X відділі про двоєвір'я, а тут зазначаю /124/ його тільки поверховно; див. іще кінцевий розділ демонології: Боротьба Християнства з дияволом.


3. Родинний культ.

З давнього часу родина була в нас дуже міцна, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий, відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище (очаг), на якому горів невгасимий вогонь, здавна був головною Святинею дому, – він беріг щастя дому і всіх членів родини. Домове родинне вогнище було в нас першим жертівником, а голова родини – першим жерцем. Старший в родині, батько (пор. пізніше "батюшка" – Священик) виконував усі необхідні обряди, зв'язані з домовим вогнищем.

Богом домового вогнища став у нас домовик, чи домовий, що витворився з найдавнішого часу; в давніх "Словах" він зветься "хороможитель". Домовик – постійний вартовий дому, покровитель і охоронитель родини3. Живе він під піччю чи в запічку, куди з часом перенеслося домове вогнище. Звичайно домовик своїм допомагає, а чужим шкодить; перед нещастям він конче появиться своїм. Але він може шкодити й своїм, коли вони належно не задобрюють його. Розгнівавшись, домовик псує скотину, заїжджує вночі коні, грюкотить уночі по хаті, в сінях, на горищі, і не дає людям спати, – це ясна ознака, що розгнівили домовика й треба його задобрити.

Часом домовик буває привередливий, і любить скотину тільки якогось одного кольору, а скотину іншого кольору мордує. З цим господар мусить рахуватися, і тримати домову скотину тільки любої домовику масті. При конях у стайні добре тримати /125/ козла, – він боронить їх від домовика4. При переході на нове чи друге помешкання треба виконати цілий обряд, щоб і свій домовик перейшов з родиною.

Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" – відділятися, відійти від когось за мету Цура, "спекатися" – позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний (без Пека).

Чур або Цур, ст. сл. Щур, – це обоготворений предок, пор. пращур. Кажемо часто й тепер: Цур тобі, пек тобі! Божок Цур охороняв і родове майно, границі. "Від-цуратися" – покинути свою родову границю, своє родове (див. Ключевський: Історія Росії т. І ст. 139).

У хаті деякі частини її набирали великого значення. Піч стала річчю ритуальною, – це родинний вівтар, де знаходяться боги родинного вогнища. Ось тому піч грає важливу ролю в домовому ритуалі, напр. при сватанні: дівчина її "колупає", ніби просячи ради й заступництва в домовика. Коли молода вперше входить до хати молодого, то приносить і чорну курку з собою, яку впускає під піч, де знаходиться домовий бог, – це йому жертва від нового члена родини. Вона ж, жінка, стає й постійним сторожем домового вогнища. На Новий Рік піч у збільшеній пошані, бо тоді її весілля.

Поріг – границя хати, за ним уже чужий бог, /126/ тому й поріг грає ролю при ритуальних обрядах, напр. на весіллі, на Похоронах. Виносячи покійника з хати, конче стукають тричі труною об поріг, щоб покійник уже не вертався до хати.

Найпочесніше місце в хаті – покуть, де в куті сходяться краями дві лавки. Новонароджену дитину, сповивши, кладуть на покуті. Господар хати в Свята сідає на покуті, там же садовить почесних гостей. В глибоку давнину покійників ховали під покутем або під порогом, тому ці місця й дуже шановані.

Стіл у хаті – шанована річ, це хатній престіл; на нього не можна класти нічого нечистого, крім їжі. Поважається й сволок; об нього б'ють короваєм, б'ють і дитиною, щоб добре росла. Сама хата, як така, завжди в повазі, – до неї можна зайти тільки з непокритою головою, свистати в хаті не можна.

Вся хата як ціле сильно шанувалася в Україні з найдавнішого часу, і так само шанується й тепер. Напр., Харчук у "Волині" (т. І ст. 121–122, вид. 1964 р.) розповідає, як батько кричить на сина:

"Я тобі покажу, як у хаті курити, – кричав батько. – Оце тобі за те, що закурив у хаті, оце за те, що за столом курив, оце за те, що під Образами, – проказував за кожним ударом батько".

Домове вогнище з глибокої давнини було надзвичайно шановане в усіх народів, а тому й Церква мусіла поставитися до нього з повною повагою. І справді, в Требнику є на це "Послідованіє над пещію", в якому молимось: "Боже Вічний, благослови пещь сію, і благослови в ней діла рук рабов Твоїх". А в другій Молитві: "Сам благослови пещь сію, і дійствующия ю (її) Твоїм страхом соблюди, і невредимі їх от сопротиволетающих сохрани".

Дім і його забудовання завжди підпадають /127/ злій силі, коли вона хоче пошкодити людині. Але в домі за всім цим пильнує свій домовик, і не підпускає до нього нечистих з їхніми злими задумами. Так само волхви й різні відуни серед своїх обов'язків мали також і прогнання нечистої сили від дому та його забудовань.

В Християнстві охороною дому ревно зайнялася Церква. В Требнику маємо аж п'ять Чинів на це: 1. Молитва на основаніє дому, 2. Чин Благословенія нового дому, 3. Молитва, єгда кто імать внити в дом нов, 4. Молитва над житницею или гумном, і 5. Молитва над стайнею.

У Молитвах про це молимось: "Боже Вседержителю, хотящих в домі жити, от всякого навіта (підступу) сопротивного свободи... і невредимих от сопротивних сохрани... І низпосли Благодать на єлей сей, яко да будеть на прогнаніє всякія сопротивния сили і сатанинських навітов". А над клунею молимось, "да сила Твоя (Господня) вся противна от нея отженеть, да гумно (клуня) сіє от всіх противностей сохранити ізволиши. Соблюди гумно сіє от огня, бурі, грома, молнії, і от всякого уничиженія вражія".

Часом злий дух захоплює дім і не дає спокою мешканцям. На це в Требнику є "Молитва о храмині (домі) стужаємі от злих духов", в якій проситься: "Сам, Владико, вся сущия в дому сем сохрани, ізбавляя їх от страха нощного, і стріли, летящія во дні, от вещі (речі), во тьмі преходящія, от сряща і демона полуденного".

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка