Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка7/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

4. Божки природи.

Не маючи поняття про Єдиного Бога, що створив увесь світ, первісна людина була многобожною, і по окремих частинах природи бачила окремих її володарів, окремих богів.

/128/ Коли людина дивилася в воду, вона, бачила там живі обличчя, і тому переконалася, що вода має своїх мешканців. Це різного роду водяники, голі старі волохаті діди з довжелезною кудлатою бородою, що можуть сильно шкодити людині, коли вона непрошено вривається до їхнього царства. Як люди купаються, водяники хапають їх за ноги й можуть утопити. Щоб цього не сталося, треба конче хреститися, входячи в воду (це охорона вже християнського часу).

Люблять водяники перевертати човни, особливо хиткі та маленькі. Рибалки мусять добре знатися з водяниками й задобрювати їх, а то не дадуть ловити рибу. Топельці живуть під водою, перетворюючись у водяників. Взагалі водяники злі та мстиві. Водяник – це водяний цар, що володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, морями й т. ін. Сам водяний цар "живе в кришталевому будинку під водою" (П. Куліш: "Орися").

Леся Українка в "Лісовій пісні" докладно описує водяника: "Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий" 6–7. "Водяник в дряговинні цупкій привик од віка усе живе засмоктувати" 13. Дочки його – русалки, водяні царівни. Він звичайно грається з човнами, або й топить їх.

По болотах живуть різні болотяники чи анциболоти, що люблять затягувати до себе людей, особливо п'яних. По очеретах плодяться очеретники; навіть у криниці живе окремий криничний дід, – криничник.

А по лісах панують різні лісовики, чи полісуни, як його господарі. Живуть на густих деревах або по дуплах сухих дерев. По ночах /129/ дико верещать або стогнуть і лякають людину. Звичайно лісовик дуже високий, – як високе дерево, або й вище. Уся лісова звірина послушна лісовикам, і він пасе вовків. Входячи до лісу, треба неодмінно перехреститися, щоб лісовики не причепилися. У лісі не треба голосно перекликатися, щоб не накликати полісуна, бо він любить відкликуватися людям і заманювати їх у непрохідні нетри. Коли в лісі б'ються полісуни, здіймається буря.

Історик В. Ключевський так описує лісове страхіття: "Східня (руська) людина ніколи не любила свого ліса. Якась неясна боязнь оволодівала нею, коли вона вступала в густий ліс. Сонна дрімлива лісова тиша лякала його. В глухому тихому шумі його вікових верховіть чулося щось зловісне. Щохвилинне чекання раптової небезпеки напружувало нерви, підіймало уяву. І стародавня людина населила ліс різними страхіттями", І. 72.

Лісовика докладно описує Леся Українка в "Лісовій пісні": "Лісовик – малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці" 11. Але "треба тільки слово знати, то й в лісовику може уступити душа така самісінька, як і наша" 35.

Лісова сила звичайно провадить по лісах танці та жарти.

Ліс мимовільно завжди викликав і тецер викликає острах. У південній Америці мешканці сильно бояться лісного духа, і є місцевини в лісах, куди вони нізащо не підуть, – бо там їх зловить злий дух5.

Лісове царство прекрасно описала Леся Українка в своїй драмі-феєрії "Лісова пісня" 1911-го року, – тут уся демонологія Волині. Сильно описане тут і водяне царство.

/130/ По гаях панують гайовики, і так само можуть полювати й на людину.

На полях, у збіжжі живуть польовики, що люблять викочуватися по ньому, – тоді збіжжя полягле, – і носитися по житах та травах із вітром. Часом вони приймають вигляд козла.

Бузина, як я вище зазначив, небезпечна рослина, бо в ній сидить бузничий.

Грецький письменник VI в. Прокопій розповідає про слов'ян, що вони "почитають річки, німфи, і деякі інші божества (демони), і приносять їм у жертву все". Цими німфами здавна були в нас русалки, водяні богині, відомі всім слов'янським народам; удавнину вони звалися берегині. Римське свято Dies Rosae чи Rosalia зайшло й до слов'ян, для чого було не мало доріг через слов'ян південних, і переробилося на Свято русалії, звідки пізніше й пішла назва русалка6. Початковий Літопис уже під 1076 роком згадує про русалок: диявол відхилює людей від Бога "трубами і скоморохи, гусльми і русальї".

На початку весни, як розтане сніг, звичайно з четверга Страсного тижня аж до Трійці, русалки живуть по річках, взагалі в воді, а на Трійцю вони виходять із неї й оселюються по полях та лісах, де бучно гуляють. На зиму вони входять у землю, бо там нема холоду. Вночі русалки виходять на берег, і при світлі місяця провадять хороводи й танці. Русалки ведуть особливо веселі гри весною, коли взагалі в природі багато різних духів, що виходять наверх по зимовому холоді. Цілий Троїцький тиждень русалки гойдаються на деревах та викачуються по житах, і до смерті залоскочують кожного, /131/ хто попадеться в їхні руки, зваблений їхньою красою.

Як описує Леся Українка русалок у "Лісовій пісні" 1911 року, вони ходять з розпущеним волоссям. Вони градрться в воді, ухкають, бризькаються, плещуться. Це вони стережуть порядку на річках, по озерах. Душі вони не мають, а тільки серце. Русалки водяні та лісові мавки – то подруги.

Мавки живуть у лісах на деревах, а не в воді, а русалки – в воді. І освіті мавки гойдаються на віттях дерев, мов у колисці, і заманюють хлопців і залоскочують їх до смерти.

Про мавку подає й Харченко в своїй "Волині" (1964, І. 170):

"Мавка замовкає перед грізним поглядом дідугана-лісовика, якщо він розсердиться. Вона не має права не коритися йому – верховоду й володарю лісу: йому кланяються потерчата, і дерева перед ним шапки знімають".

Літавиця – це та ж мавка, що так само приманює хлопців і лоскоче їх до смерти.

Перелесник заманює гарних дівчат і нищить їх. "Перелесник – гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним як вітер волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима" (Л. Українка "Лісова пісня", 19).

Русалки завжди дуже вродливі, тонкі, аж тіло їхнє просвічує, коси зелені, як водорослини, ходять голі або в білих довгих сорочках. Утоплена дівчина, а також нехрещена дитина неодмінно стають русалками, вони звуться ще мавками чи навками, від "нав" – мерлець7. Сербські вили – це те саме, що наші русалки; назва "вили" вдавнину була відома і в нас, /132/ але значення їх, певне, не розуміли, бо, напр., в одному з новіших списків "Слова Христолюбця" замість "віли" подано вже "воли".


5. Шкідники життя.

Первісна людина завжди бачила кругом себе найрізніших надприродних істот, що вмішувалися в її життя й зміняли його на лихе. Усі життєві лиха людина приписувала надприродним істотам, злим духам, і всіх їх персоніфікувала. Але коли володарі природи мали окреслений людський вигляд, то. ці шкідники життя були звичайно істотами духовими, мало вловимими, і людського вигляду їхнього мало знано. Одна пам'ятка XV ст., "Слово о лінивих", згадує Злидні, Убожіє та Ох8.

Коли домовик не догляне, або коли він розгніваний і не хоче берегти хати, то в хаті можуть заплюнутися Злидні, і помалу довести родину до повного зубожіння й загибелі. Злидні – це домові карлики, маленькі уосіблені істоти, що живуть звичайно там, де й домовик мав би жити, – під піччю або в запічку. Щоб позбутися Злиднів, треба змінити своє життя, а то змінити й помешкання. У нас про Злиднів позосталося стародавнє закляття: "Нехай його Злидні поб'ють!" (Номис, 72). Звичайно Злидні люблять накликувати до хати й іншу злу силу: Недолю, Хворобу, Трясцю й т. ін. дрібні сили.

Леся Українка в "Лісовій пісні" 1911 р. так описує Злиднів: "Злидні – малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі" (ст. 56) сидять у хаті в кутку. А коли відповідної хвилі згадати про "Злиднів, то вони ускочать у хату" (ст. 58).

Подібно до Злиднів існують і Примхи, які також шкідливо можуть обсісти людину. Пор. у /133/ Б.Грінченка ("Нахмарило" II. 500): "Та й сердиті ви сьогодні діду! Чого це ви? Може вас хто роздратував? Або може це вас Примхи обсіли?" Примхи можуть обсісти людину, як і Злидні.

Злидні по наших пам'ятках відомі з давнього часу. Так, у "Слові о лінивих" за списком з XV віку читаємо: Коли людині кладеться на нещастя, "тогда человіку приближаються Злидні, обовьються єму около голови, проструться єму по хрепту, сядуть у него на порозі с віником. Сегодні положил полдензи в калиту, а назавтрея хватиться – Злидні виняли"9.

У народньому віруванні були персоніфіковані всі ті нещастя, що чіплялися до людини, напр.: Біда, Лихо, Нужда, Недоля й інші, хоч чистого ясного образу окремого бога вони в нас не прибрали. У народній уяві часто виступає Біда, як окремий бог, демон. Біда, як і Злидні, дуже мстива й дошкульна, і звичайно в хату не приходить сама, пор. прислів'я: "Біда не приходить сама", "Біда Біду родить" і ін.

Увійшовши в хату, Біда не спить, а все пильнує поширитися. Вона тиняється поміж людей, чинить їм збитки й доводить їх до гріха, а часом справляє на таке, що сміх людям казати. Взагалі ж від Біди трудно втекти, особливо, коли вона заплюнеться в хаті. Коли Біда в хаті, тоді хоч з хати втікай; пор. поговірку: Біда в хату, а господар із хати. Народні поради позбутися Біди: Здуши Біду, зв'яжи і в ставі втопи, або: Вхопи Біду за хвіст і вдар нею об міст, – поради ці мислять про Біду, як про окрему особу. У самій українській мові слово "біда" широко розгалужене: біда, бідний, бідувати, збіднілий, бідкатися й т. ін.

/134/ Про Біду в нас склалося дуже багато приповідок. До вже поданих подаю ще декільки зо збірника Плавюка 1946 року: Біда Біду перебуде, – одна мине, друга буде 14. Біди не треба шукати, – сама прийде до хати 15. Чоловіка Біда пасе 173, і т. ін.

Дуже поширене в нас також Лихо, що разом з Бідою також уривається в життя на кожному кроці, і скрізь чигає на нас. А в мові вживається дуже часто в таких виразах, як: Лихо його принесло, Вже якесь Лихо сунеться до хати, Лихо мене засліпило, Лихо б тебе побило й інші. На ніч звичайно злітається всяке нечисте Лихо, а щоб того не було, треба рятуватися так: посипати попелом землю біля воріт, на доріжках до хати й навколо хати; під вікнами на призьбі поставити цебра, отвором на подвір'я, а в хаті на вікнах ставити миски також лицем на двір, – тоді обманене Лихо не зайде до хати. Дуже люте Лихо однооке, що часте в наших казках.

Замість Лихо часто кажемо: "Побила б тебе лиха година!" як стародавнє заклинання.

Багато є й інших уосібнень злих істот. Так, Блуд зводить людей з дороги й водить їх так, щоб їх понищити або бодай нашкодити. "Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка" (О. Кобилянська: "Земля" 234). Пор. приповідку (Плав'юк 20) Як чоловіка Блуд візьме, то й серед села дороги не знайде.

Мара запаморочує людям розум, і вони роблять собі на шкоду; пор. у нашій мові марити, обмарити, марний, змарніти, марниця тощо. Так само на людину нападає Мана, і людина обманюється, маниться. Ці істоти, Мара та Мана, ходять по людях і роблять їм прикрості.

П. Куліш у "Чорній Раді" про Ману пише так: "Запорожці запускають Ману на чоловіка, їм украсти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать" /135/ (ст. 132). Мана і Мара – одна істота. Він же подає: "А киш, Маро! А киш! Амінь, амінь!" (IV. 203).

Мару часто стрічаємо в творах Б. Грінченка. Напр. з т. II (вид. 1963-го року):

"А Мара його знає! Хіба вгадаєш? Туди думка і сюди думка"... 413. "Він звівся ні на що, ходив, як Мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима"... 428. "Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась Мара, бліда, страшна"... 430. "І до їх у хату темрява зайшла, – по кутках чорною Марою стала, стіни позапинала, і сповнила всю хату, і обняла їх обох... Обняла тіло, поняла й душу"... 431. І тіло його змарніло, зсохло – ходив він Марою". 462.

Слово Мара походить чи не з гебрейського Маrа, і визначає "гірка". У Книзі Рут 1. 20 читаєм: "Не кличте мене Ноємі, а кличте мене Мара (гірка), бо Шаддай дуже гірко вчинив мені".

Те саме й Морок або Морока. Ст. сл. мракъ визначає темрява, темнота, звідси й Морок. У Шевченка: Сестра Морока із пекла вийшла проводжать у пекло римлян (ст. 295), а на ст. 289 вияснюється: "Морок – бог підземного царства у скитів".

У "Лісовій пісні" Лесі Українки ст. 66 читаємо: "А тепер я блукаю, наче Морок по гаю".

З давнього часу поширені в нас також різні оповідання про лихорадки, – це 12 сестер трясовиць, Іродових дочок.

Жура чи Журба, давнє Туга, пече людину й сушить, і може й на смерть засушити.

В "Слові о полку Ігоревім" 1187 року згадуються деякі уосібнені злі істоти, але дуже неясно: "Востала Обида в силах Дажьбожа внука", "Ольгове хороброє гніздо, не було воно Обиді породжене", /136/ "Уже бо Біди єго пасуть птиці по дубію", "За ним кликнула Карна, і Жля поскочи по Руській Землі, смагу мечучи в полум'янім розі", "Туга ізійшла по Руській Землі", а "Обид а вступила Дівою на землю Троянову", "Уже тресну Нужда на волю".

Усі ці божества персоніфіковані, але зазначені тут для нас неясно. Желя чи Жля – це певне якесь божество суму, жалю, плачу, а Карна – теж божество, може кара, жаль, плач, голосіння по небіжчику, або уосібнення самої голосільниці. Нужда – якась мітична богиня насилля. Діва Обида на синьому морі плеще лебединими крилами, – в ній деякі дослідники "Слова" (напр. Вяземський 1875 р.) вбачали аж Троянську Єлену. Обида – це персоніфікація образи, зневаги, а взагалі – лиха.

Грець – невідомого походження, ніби уосібнення якогось лиха. Дуже частий вираз: Хай йому грець! Грець тебе побий! Тут уживається ніби замість чорт, і так його вживає, напр., Іван Багряний у "Тигроловах", напр.: Зайшли грець його знає куди II. 37. "Експрес" зупинився на грець його зна якій лінії II. 61. Звичайно "грець" перекладають як апоплексичний удар, але воно значенням ширше. Там само їв. Багряний пише: Наробили затісок до лиха (багато, II. 31).

Дуже поширена зла недуга Трясця, як уосіблення її, як сама зла сила. Стародавнє – трясовиця, і було багато різних оповідань про неї, а також замов на неї. Іще назва – Пропасниця, бо кого вона схопить, то вже легко не відпустить, і до пропаду заведе. Леся Українка ("Лісова пісня" 22) оминає назвати своїм ім'ям і трясцю: "Поки дійдеш, ще й тая (цебто трясця) нападе, – не тут споминаючи – Цур-пек! а потім буде душу витрясати!" Часта лайка: Бодай тебе трясця трясла! (Нечуй І. 388).

/137/ Завійна – нечиста сила, на холоді завіє. У Марка Вовчка читаємо: "Скиглить, наче його Завійна ухопила (III. 241).

Уся нечиста сила пильнує шкодити людині де тільки зможе й коли тільки зможе. Виробилася віра в пристріт, урок, наврочити, у всяке псування людини.

Є в нас ст. сл. слово прътити – портити, наше теперішнє псувати. Було й слово "порча" – зіпсуття, особливо зіпсуття пристрітом, злим оком, наговором. Взагалі чарування.

Віра в зіпсуття людини ("порча") довго трималася й тримається і в Україні, і в Росії, трималася навіть серед інтелігенції. Ось приклади для Росії.

Невіста царя Михаїла Марія Хлопова р. 1616-го відвідала свого молодого і з'їла багато солодощів, а тому стала блювати. Робився суворий розслід цього, і офіційно признано, що вона була зіпсута супостатами. Тому невіста була заслана в Тобольськ, а з Москви вислана вся рідня її.

Бояриня Всеволозька, невіста царя Олексія Михайловича, коли її сповістили, що то її обрав собі цар за дружину, зомліла й упала. Це пораховано за "порчу", і Всеволозька царицею не стала.

Таких прикладів можна навести багато10.


6. Чорт.

Чорт у народньому віруванні витворився надзвичайно рано; але, на мою думку, витворення нечистої сили йшло в тому напрямку, що перше постали господарі хати й природи та шкідники життя, а розуміння чорта витворилося трохи пізніше. І, справді, наш чорт – це вже уосібнення всієї нечистої сили в одній особі, а для витворення такого розуміння /138/ потрібний був довгий час. Чорт і біс – це свої назви стародавні, рано в нас розвинені; ст. сл. бѣсъ, а "чорта" в мові ст. сл. ще не було.

Слово "чорт" старанно оминали по всіх писаних книжках, – щоб його не називати голосно, бо це було заборонене. У "Матеріялах" І. Срезневського це слово не подане. Але є воно значно пізніше, – у "Лексиконі" Памви Бергинди, Київ, 1627 р. на ст. 101 подається: "Кудес, Кудесник – чорт или чаровник. По нѣких повѣсти в Москвѣ наричется".

Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя, – усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту.

Як я вже вище розповідав, наш Первісний Літопис устами грецького Філософа, що намовляв Кн. Володимира на Християнство, подає (за Біблією) і про постання нечистої сили на четвертий день світотвору. Коли "первий от Ангел, старійшина Чину ангельску", побачив усе, що Бог створив за чотири перші дні, то "помисли в собі, рек: Сниду на землю, і приіму землю, і поставлю престол свой на облаціх сіверських, і буду подобен Богу. Бі же ім'я противнику Сотанаїл, в не же місто постави старійшину Михаїла. Сотана же, грішив помисла своєго і отпад Слави первия, наречеся противник Богу" (Іпат. Літ. під 986 р. ст. 58–59). Ось від цього й пішли по землі /139/ найрізніші роди бісів, що завжди мають злі наміри.

Той же Іпатіїв Літопис навчає: "Біси на злоє посилаєми бивають, на злоє всегда ловять, завидяще" (під 1015 р., ст. 118). "Іскони вселукавий диявол, не хотяй добра всякому хрестьянину і любви межі братьєю" (ст. 370).

Пізніше число злої сили значно зросло, бо з прийняттям Християнства дохристиянські божки зараховані були до бісів, цебто всетаки позосталися особами живими, що говорять і шкодять. Що давні божки – це біси, так завжди твердить Первісний Літопис, зрештою, це погляд і Біблії (Второзак. 82. 16–17, Пс. 105. 37, І Кор. 10. 20). Правда, був і інший, рішучіший погляд: божки – це ніщо (І Цар. 12. 12).

Чорт має багато найрізніших назов, у залежності від своєї праці. Він завжди нашіптує людині злі думки, і сіє ворожнечу в світі. Це наш ворог, і тому його стародавня назва враг, а ворожити – відбиватися від ворога; пор. закляття: Враг би тебе взяв! Він робить тільки зле, чому й зветься чорний. Він сильно обманює людину й зводить її на лихе, а молодих на перелюб, чому й зветься перелесник. Він з своєї природи лихий, пор. приповідку: Лихий поплутав. Він господар пекла, пекельник. І взагалі він нечистий, нечиста або вража сила, вражий син, вража мати. А що має куцого хвоста, то куций, куцан. Убирається, як пан, тому паничик, лях, німчик. Він кат, пор.: Кат зна що, чи казнащо. Дуже часта назва лукавий, і в "Отче наш" ми просимо Бога: "Ізбави нас од лукавого!" (У давнину: "од неприязні").

У Словнику П. Беренди 1627 р. 59 знаходимо: "дѣдко – сице ніциї обикоша діавола именовати". Дуже часті в нас вирази: Лисий дідько, куций /140/ дідько. Якого дідька прешся? Іди хоч до дідька в зуби! (Багр. "Тигролови" І. 111). Куций – диявол, вираз частий.

Гулак-Артемовський пише про диявола: Нехай їм служить рябий в болоті біс 370. І сам враг не знайде 373. Враг батька зна 372. У Котляревського: Не взяв його враг! 165. У Нечуя-Левицького, т. І: Чорта лисого забере 61. Нечистий мене спокусив 364. Нечистий її знає, з ким вона знається 415.

Чорт завзято риє і в річках (робить чорториї, чортовий, вир), і по ярах: чортория. Такі крутії і люди бувають. Б. Грінченко в повісті "Під тихими вербами" 1901 р. пише про людину: "Такий мудрий на вигадки... Мав вилупиться чорт, та півні заспівали – вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї... (Твори, вид. 1963 р. т. II ст. 382).

У народній літературі нерідкий також Ох, про якого вже згадує "Слово о лінивих" XV віку. Уявляють його дуже різно: то це лісовий цар, то звичайний дідько. Живе по могилах та пеньках, і затягує до себе необережних людей. Часом це підземний цар. У всякому разі не вільно говорити голосно ох! на невідповідних місцях, бо явиться Ох і забере до себе. У нас відома ще й казка про Оха, що попала до світової літератури, і глибоко вивчена11.

Потерча – це дитина, що померла без Хрещення. Живуть потерчата по озерах або й болотах. Ходять у темноті з каганчиками. Кажуть іще потороча (Куліш IV. 293).

Леся Українка в "Лісовій пісні" розповідає про потерчат: "Потерчата в руках мають каганчики, що /141/ блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи" 28. Вони заманюють людей у болото. "Потерчата озиваються жалібно, подібного до жаб'ячого кумкання" 32.

Серед українського народу поширені перекази про Попелюх. По давньому звичаю в Україні ввесь попіл з печі викидається в одне місце, а коли недалеко болото, то в нього. І ось у цьому попелі й зароджуються попелюхи, які лякають людей ночами. І горе людині, що побачить попелюху, бо по цьому конче буде нещастя: пожар, хвороба, недуга12.

Чорт, як і всяка нечиста сила, звичайно водиться по безлюдних та нечистих місцях: по прірвах, ровах, безоднях, в очереті, бур'янах, в бузині, в порожніх хатах, пустках, руїнах, млинах і т. ін. Апокаліпсис XII в. твердить, що "обичай єсть звірем і злим демоном в пустині ходити". Люблять чорти і болота та ліси, особливо пущі. Вночі на перехресних дорогах легко зустріти нечисту силу, а вдень вона з'являється в бурі та в куряві; перехресна дорога взагалі дорога віща.

Комин і кагла – звичайне місце пробування чортів. У зв'язку з цим у нас існує багато приповідок про нечисті місця, напр. В. Плавюк подає: Кайся, та в каглу не пхайся 155. Аби болото, а чорт знайдеться 25. Виліз, як чорт з багнюки 39. У старій печі сам чорт палить 254. Пор. Ще: У тихому болоті чорти водяться.

Мельник звичайно має багато клопоту з нечистою силою, що любить жити в млині, чому мусить накладати з нею й добре знати всякі закляття. Любить диявол греблю рвати, і тим докучати і мельникові, /142/ і людям, чому й сам зветься: "Той, що греблю рве".

Дияволи звичайно дуже бридкі й звіровидні. Вони люблять перекидатися в яку звірину, і підступно підходити до людини. Люблять перекидатися в чорного пса, кота, свиню, а то цапом, а сам звичайно ходить з цапиною борідкою; часто перекидається в якого плазуна. А коли приймає вид людини, то частіше панка, панича, жидка, поляка або німця. У постаті блудного вогника заманює людину в болота, прірви та безодні. Диявол любить бавитися з п'яними, і заводить їх у рови, а то й у прірви та болота.

Звичайно чорт невидимий, а коли з'являється, то він чорний, волохатий і з хвостом, а очі в нього – як жарини; ноги звичайно цапині, собачі або курячі. Перекидається чорт і в речі. Коли чорт зодягається, то в одежу європейську, німецьку. Чорт завжди шукає собі людей, щоб за ласощі цьогосвітні продали йому душу, тому звичайно ходить з пером і ножиком, яким достається кров для підпису умови. Звичайно чорт має крила й літає. Має він на лобі й роги, але роги тут ознака його великої сили (пор. у біблійній мові гебраїзм: ріг – сила).

Взагалі ж диявол рідко коли буває в своєму вигляді, а при своїй роботі він міняє вигляд. Іпатський Літопис під 1074 р. подає, що ченцеві Ісакові біс являється "в образі звірином і скотьєм, зміями і гадом" (ст. 138). Під цим же роком ст. 134: "Виді обходяща біса в образі ляха".

Особливо найрізніший вигляд приймає чорт, щоб спокусити ченця, приймає навіть вигляд Святої особи, аби тільки добитись свого. Пор. поговірку в Стороженка ("Мірошник"): Ми не Святі, щоб до нас чорти ходили.

/143/ Чорт надзвичайно старий13, і існував ще до створення світу, і брав навіть уділ у його створенні з Богом. Спочатку чорт був духом всемогутнім, але з часом став страчати свою силу, і тепер часом виступає безсилим недогадою, і таке уявлення чорта бачимо не тільки в себе, але й у багатьох інших народів світу; власне такого чорта-недотепу малював у своїх творах М.В. Гоголь. Казки про дурного чорта – це всесвітня тема, їх і в нас дуже багато.

Але все таки чорт рогів не втратив, хоч ріг – це сила (гебраїзм).

З бігом часу дияволи стали в нас взагалі спокійніші; людина, особливо знаюча, стала з ними поводитися за панібрата, бо стало відомим багато способів, як укокошкати злу силу; пор. диявола, напр., у творах Гоголя, І вже часто Святі люди не тільки не бояться дивольських каверз та спокус, але навпаки, – ловлять бісів у горнятку води, перехрестивши його своєчасно, і їздять верхи на них то до Єрусалиму, то до Риму, як це бачимо в Патерику Печерському.

На чорта переносяться всі злі людські недостачі. Він завжди намагається створити лихо людині, а особливо яку пакість. Особливо любить він сварити людей, та ще й заприязнених, а для цього це він видумав горілку. Взагалі, де горілка, там і чорт. А хто впадає в розпуку, до нього зараз причепиться дідько. Ось тому й приповідки постали: Піп у дзвін, а чорт у клепало, або: Хто вішається, тому дідько мотуза подає.

Любить чорт забрати звичайну річ, що ось її бачили, із-під рук і очей; шукаючи її, треба проказувати: "Чорте-чорте, на твоє, дай моє!" Тоді відразу /144/ пропала річ знайдеться. Чорт любить "насилати" і коли кажемо "наслано", то це від чорта. Пор.: Щось йому як наслано!

Чорти живуть, як і люди: родяться, женяться, їдять, п'ють, але не вмирають, тому вони дуже старі. Номис ч. 8677 подає: Чому чорт мудрий? бо старий. Коли чорт миє руки й трусне ними позад себе, то з кожної краплини постає чортеня. Взагалі ж чортів безмежне число, і їх вистачає по кілька на одну людину. Але їх сильно нищить Св. Ілля, Св. Юрій та Св. Михаїл, а без цього вони переповнили б увесь світ, так що людям не було б де й жити.

Чорти люблять сварливих жінок, і часто ними послуговуються для своїх цілей. Пор. приповідки, у В. Плавюка: Де жінка рядить, там чорт сидить 124, Де дідько не зможе, там бабу пошле 101.

В Іпатієвому Літописові під 1015 роком читаємо: "Біси на зло посилаємі бивают, а Ангели на благоє. Ангел бо человіку зла не створить, но благоє мислит єму всегда, паки же Крестьяном помогають і заступают от супротивного врага. А біси на злоє всегда ловят, завидяще єму, понеже видять человіка Богом почитана, і завидяще єму, і на зло слемі скорі суть".

"Чорт бідний, бо в нього душі нема" стало в нас приказкою. Куліш IV. 151 подає, що "диявол держить на руках Юду в пеклі". Н. Левицький пише, що сатана чорний як чорт, голова як копиця, на голові чорні роги, а очі як кавуни" ("Не той став" 57). "Вночі вже його, нечистого, і сила й воля" 58.

Чорта легко прикликати свистом, особливо в пустках та на перехрестях. Щоб чорт не пошкодив, треба тримати при собі освяченого ножа. Ножа чорт взагалі боїться, тому породілля кладе його собі й дитині під голови на час поки дитя не охрещене. Усі нехрещені в чортовій владі. У жидівський /145/ Судний День (йом Кипур) чорт хапає жидів, і кидає їх у пущі, або заносить до пекла; пор. оповідання В. Короленка: "Йом Кипур". В "Слові о полку Ігоревім" бісами звуться половці, як не охрещені.

Небезпечно згадувати чорта по йменно в хаті, а особливо вночі, бо може прибути, а коли вже хто згадує, нехай додасть оборонне: "Не при хаті (чи: не при нас) згадуючи". А ще ліпше згадувати диявола його іншою назвою: нечистий, патлатий, паничик, той, що греблі рве, враг, дідько (цебто дядько), спокусник, лукавий, або просто: той, і т. ін. Згадуючи диявола, додають: "Щез би!" а звідси й його назва: щезник. А взагалі, коли згадувати чорта занадто часто, і без потреби, то можна накликати його до хати, а тоді вже сам утікай з неї. Диявола можна приманити й свистом, а тому забороняється в хаті свистіти.

У наших старших письменників звичайно повно етнографічного матеріялу, і часом підкреслено оминають нечисту силу. Марко Вовчок: "Коли згадають про нечисте, то говорять: "Наше місце святе – і хрестяться" (II. 432). Котляревський: "Цебто того, що греблі рве? Того, що, не при хаті згадуючи"... (і плюється) (вид. 1948 р. ст. 197). "Горілка і страва не од того, що – не при хаті згадуючи"... 199. Нечуй-Левицький: "Це чиста сатана, – не при хаті згадуючи!" (І. 470). Надто Леся Українка вміє оминати нечистого в "Лісовій пісні": Той що в скалі сидить 9. Той що греблі рве, вік хвалиться:

Місточки збиваю,

Всі гребельки зриваю,

Всі гатки, всі запруди,

Що загатили люди. 3.

Борис Грінченко: "Під тихими вербами" 1901 р. описує: "Знову ти почав того згадувати! – докоряв йому Карпо. Він не любив, як хто згадував /146/ "чорта", а надто в хаті". "Чоловік гарний... І отого, що з хвостом, не любить згадувати." (Твори, вид. 1964 р. т. II ст. 350, 384).

Багато цього знаходимо в творах Панаса Мирного, напр. "Хіба ревуть воли" 20: "Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеличкі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі".

У самій нашій мові сильно відбилося давнє вірування в нечисту силу, і слово "чорт" у простонародній мові дуже часте, пор. "Який диявол (чи чорт) його приніс", "Якого чорта прийшов", "Якого дідька вам треба", "Лихий поплутав", "Яким вітром тебе принесло", "Аж ось лихий царя несе" (Шевченко 268), "Сто чортів на тебе" (звідси: осточортіти)14. Навіть найвищий ступінь можна "з чортом" творити: із чорта гарний, хитрий з біса, із чорта багатий і т. ін., на що звернув увагу ще Ол. Павловський у своїй Граматиці української мови 1818-го року15. Пор. у Н. Рибака: Понаїздило до лиха торгових людей ("Пер. Р." 55). Грошей у нього чорти не злічать.

Різних злих божків в віруванні нашого народу так було (й є!) багато, що вони в нашій мові витворили навіть особливу складневу форму, – форму безпідметового речення з дієсловом на -ло, напр.: Руки йому відняло, Кудись його вхопило, Вже його понесло, Приперло його до хати, Вже його звалило й т. ін., – тут завжди розуміється Лихо, Нечисте й ін., але щоб не згадувати непотрібно Лиха, /147/ воно оминулося особливою формою безпідметового речення. Пор. "Приповідки" В. Плавюка: Викинуло його з пам'яти 239, Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило 260. Такі речення вдавнину не були безпідметові, – їхній підмет кожному був ясний: чорт, лихе, зле.

Вираз "чорта з два!" (не можна, перешкода) дуже старий – тут "чорта" – двійне число.

Слово чорт широко відоме в українській мові, і дало багато похідних слів, напр.: чорторий – те, що чорт риє в воді, вир; чортория – те саме, або ще те, що чорт вирив на землі – яр, яруга; чортополох – зілля. Цікаве слово чортма – нема, з "чорт має" (а не я). Чортихатися – часто вживати слово "чорт".

Б. Грінченко у своїй комедії 1895 р. "Нахмарило" виводить панка Шевцова, який у кожному реченні своєї мови вживає слова "чорт", чортихає: чорти його батька, да чорт його бери, туди ж чорту, стонадцять чортів, а сто чортів, чорт би тебе знайшов, чорт його знає, чорт би вас усіх забрав, хай йому чорт і т. ін.

Загальновідоме слово "чортопхайка", – легенький незвичайний повіз, а пізніше так говорили на авто. Слово старе, знаходиться уже в "Енеїді" Котляревського, у Шевченка й ін. Ось у "На розпутті" 1891 року Б. Грінченка: "Двоє добродіїв устало з поштарської чортопхайки" (Твори, 1963 р. II. 72).

Є ще слово "б і д а" чи "б і д к а" – маленький легкий повіз на дві колесі, – якого Біда пхає, і з ним можна легко мати біду.

В українського народу склалося безконечне число найрізніших приповідок про чорта, див. їх у збірниках Номиса, Франка, Плавюка й ін. Ось іще приповідки із збірника Плавюка: За багачем сам чорт з калачем 8. Довго ходив біс, поки докупи їх зніс 19.

/148/ Бога не гніви, а чорта не дразни 20. Чигає, як чорт на грішну душу 117, і десятки інших.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка