Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст реліг моногр. Видання друге. К.: Ат "Обереги", 1994. 424 с



Сторінка8/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

7. Лихі сили в творах українських письменників.

Усі українські письменники по всіх своїх творах більше чи менше описують лихі сили в природі. Описують, бо вони докладно описують живе народне життя, а воно переповнене стародавніми віруваннями. Наші письменники звичайно були й пильними етнографами, і тому їхні свідчення дуже цінні, як народне стародавнє передання. У цьому відношенні свідчення наших класиків: І. Котляревського, Марка Вовчка, Шевченка, Панаса Мирного, Нечуя Левицького, Свидницького, Івана Франка, О. Кобилянської, Лесі Українки, Бориса Грінченка й ін., – дуже цінні п показні їхні свідчення я часто вживаю по всій цій праці. Тут для прикладу подам оповідання Бориса Грінченка (1863–1910), подаю з його Твори т. II 1963-го року:

"В лісі живе полісун. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він – вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм... Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево. І від нього тіні нема: усе має тінь, а він – ні. – А в полі живе польовий, – і то нечиста сила... А в очереті над річкою очеретяник, – вибігає з очерету білим бараном і лякає людей...

А в воді живе водяник, – цей у зелений кушир уплутаний, пакості чинить, греблі рве... А в болоті живе болотяник, – такий замурзаний та вкаляний. У ночі затягає в болото чоловіка: вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люди, іде туди, а воно все далі, далі, аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік...

/149/ "А в скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год – полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами, – такі великі, як у вітряку... І тільки трохи махне крилами – схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, і скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати...

"І в хмарах є нечистий, – збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара... А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу, і сипле й крутить ним, – того й завірюха.

"А ще нечистий літає змієм – перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок, – ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій перелесник. З того часу став літати до неї і жити, як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла.

"А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти. А дома живе домовик, людей давить, як гнівається. А щоб не гнівався, треба становити йому окріп – п'є. А то як розгнівається, то й спалить... І скрізь, де не ступиш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі, – скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям.

"Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече! Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається...

"Який живий зостається, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – і з кожної краплі зараз народжується /150/ гаспид... Кожен щодня наробить їх аж тисячу! Скоро за ними й ступнути не можна буде!...

Та хіба тільки ці? А ще Мана, що манить людей, аби зблукалися, та Мара – голову їм заморочує, та Манія – дратує їх, Моровиця – така як корова або як кінь, та тільки самі кістки, без шкуру... Як пройде по селу вночі – корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать – бояться... І обходить усе село, і де стане – там скотина і гине, і гине.

"Це ще страшніше за русалок, що можуть залоскотати на русалчин Великдень... І русалки, і мавки – все з нехрещених дітей... По полях, по лісах, по водах живуть... І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе... А як хто, то часом і бачить... (Б. Грінченко: Твори, 1963 р. т. II ст. 331–333).

"Всю ніч Гаїнка не спала: трусила Пропасниця так, що аж зуби цокотіли"... 436.

"Тільки ви, пане (він чортихається), не випускайте дорогою отих куцаків... А то як нападуть на мене, то нікому буде вас проводити". 507.

"Нечиста сила на все підводить. Чи випив там чоловік чарку, чи не випив, а вже воно тебе втирить у калюжу"... 564.
8. Боротьба Християнства з дияволом.

Християнство взаконило велике число нечистої сили, бо дуже багато було її в Старому Заповіті, і вияснювало її походження, про що натяки є в Старому й Новому Заповітах, пор. Ісайя 14.12, Лука 10.18, Об. 12.8,9. Стародавнє оповідання каже, що деякі Анголи за свою гордість були скинені з Неба до аду, а новітні додають, що хто попав у воду – став водяником, хто в болото – болотяником, хто в ліс – лісовиком, а хто в поле – польовиком. Живуть ці дияволи там же, де жили старі боги: по /151/ лісах, по болотах, у проваллях, безоднях, ярах, у дуплах сухих дерев, по млинах, по пустках і т. ін.

У Християнстві боротьбу з дияволом, взагалі з різною нечистою силою, взяла на себе Церква. У Требнику маємо чимало найрізніших життєвих Чинів, основою яких є боротьба з дияволом і його злими справами, і в Молитвах звичайно проситься охоронити людину від диявола, злих людей та їхніх чарів. Старий Заповіт має широку демонологію, яка перейшла й до Заповіту Нового й до Християнства.

У Требнику маємо окремі дві Молитві на демонів, напр.: "Молитва запрещательная Святого Василія над страждущим от демонов", а також: "Молитва о храмині, стужаємі от злих духов". У першій Молитві розповідається про повстання бісів: "Бог Богов розгордівшого іногда (вдавнину) Архистратига, і с своєю Єго службою ослушанієм отвергшеся, сверг на землю, і отступльшия с ним аггели, біси злобою бившия во тьму глубини преісподнія предав". І проситься: "Даждь заклинаніє моє, о страшном Імені Твоєм совершаємо, грозно бути йому, владиці лукавствія і всім споспішником єго, спадшим с ним с Вишнія .Світлости, і обрати я (їх) на біжаніє".

Диявол шукає найрізніших способів нашкодити людині і ввести її в гріх, а одним з них є осквернити те, чого вживає вона, а тим і саму людину, Але в Требнику є кілька Чинів і Молитов запобігти цьому лихові: 1. Чин, биваємий, аще случиться чесому скверному якову любо впасти в кладезь водний, 2. ...в сосуд вина, іли єлея, іли меда, іли іного чесого, 3. Молитва над сосудом осквернившимся, 4. Молитва над пшеницею осквернившеюся, іли мукою, іли видом нікіїм, і 5. Молитва о скверно ядших (що з'їли нечисте).

/152/ Зла сила чіпляється до кожної речі, а тому їх треба забезпечити від того. Ось чому в Требнику знаходимо Молитви: 1. Молитва на Освященіє всякія вещі, 2. Благословеніє мрежі іли сіті, 3. Молитва во єже устроїти корабль, і ін. Сіль мала велику силу, тому в Требнику є й "Молитва над солію". А вже до здоров'я людини нечисті духи чіпляються найбільше, особливо "дух немощі", що посилає недуги, тому в Требнику є й "Молитва на всякую немощь". В Требнику в "Чині на нивах" подається стародавнє "Заклинаніє Св. Мученика Трифона", в якому проганяється з наших нив усе нечисте: "Заклинаю вас, – от'ідіте на дивії гори, на неплодная древеса. Заклинаю вас, – ізидіте от міст наших на міста, яже (Бог) предрік вам, непроходимая, і безводная, і неплодная".

У Християнській Церкві від її початку аж до середніх віків був особливий церковний сан – Заклинатель, якого обов'язком було заклинати диявола й лікувати біснуватих. У Католицькій Церкві сан Заклинателя тримався дуже довго. Заклинателі звичайно читали осібні Молитви над "одержимими злими духами" (біснуватими, епілептиками й т.ін.). У т.зв. Великому Требнику 1646 р. є "Молитва для ізгнанія бісов".

У Слові про п'янство Препод. Феодосій († 1074 р.) подає: "Бісний страдаєть невольно. К бісному придеть Ієрей, сотворить Молитву і прогонить біса".

Організовану боротьбу проти віри в злі сили та всякі суєвір'я повів Петро І, що увійшло і в "Духовний Регламент".16

/153/ ДОХРИСТИЯНСЬКА БОГОСЛУЖБА.


1. Ідоли.

Арабський письменник X віку Ібн-Даста пише про слов'ян (але не відомо, про яких саме), що "всі вони були ідолопоклонниками"17. І дійсно, давні пам'ятки наші свідчать про те саме. Та інакше й не могло бути: коли появилися в нас боги, мусіла появитися й богослужба їм, цебто жертвоприношення, боввани, храми, якісь жерці. Персоніфікація богів зараз же привела й до поставлення їхніх ідолів (слово грецьке еісіоіоп), ст. сл. йдоль, наше бовван, відоме ще старе кумир; від "бовван" постало й "бовваніти" – ледь-ледь виднітися здалека, як видніється бовван).

В договорі князя Ігоря з греками 944 (945) року вже згадується ідол бога Перуна в Києві: "Приде Игорь на холм, где стояше Перун", і клявся з дружиною перед ним" (Іпатіїв Літопис). Початковий Літопис під 980 роком розповідає, що почав князювати Володимир у Києві, "і постави кумири на холму вні Двора Теремного", поставив аж шість ідолів: Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибога, Симорегла й Мокоші. А коли Володимир охрестився, то наказав поскидати всіх цих ідолів, – одних посікти, а других попалити, а Перуна наказав укинути в Дніпро. Це цікава подробиця: Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним /154/ богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважаними речами, що вийшли з ужитку, – може щоб не дратувати народу, що плакав за своїм богом. Чернець Яків з XI віку в своїй праці: "Память і похвала князю рускому Владимиру" про це розповідає трохи йначе: "По схрещенні Володимер поганськия боги, паче ж і біси, Перуна і Хорса, і іни многи попра (потоптав), і съкруши (поруйнував) ідоли, і отверже всю безбожную лесть (обман)"18.

Літописи називають тільки великі міста, в яких стояли боввани, але були вони, звичайно, скрізь, де в тому була потреба. Звичайно ідолів ставили на пагірках, як було це в Києві, на берегах річок, по рощах (гаях), ставили в будівлях або й просто під голим небом. Ідоли були різні, напр. у Києві Володимир поставив Перунового ідола "древяна, а главу єго сребрену, а ус злат" (ПСРЛ І. 22). По малих містах боввани були простіші.

Прикраси ідолів були різні; звичайно це були грубо зроблені статуї, часом прибрані в одежу, часом узброєні списами, мечами чи просто з палицями в руках, а деякі були з рогом або з чашею в руці (ріг – символ сили, чаша – Доля). Круг ідолів бували священні військові предмети: прапори, щити, списи, роги й т. ін. Бовванів робили або стоячих, або сидячих. Як подає арабський письменник Ібн-Фадлан, ідолом був стовп з насадженою на нього головою.

Звичайно ідоли були дерев'яні, рідко металеві. Як правило, дослідники приймають, що з каменів бовванів не робили. Що ідоли були головно дерев'яні, /155/ на це вказує й те, що до нашого часу вони" не збереглися, а цього не сталося б, коли б були камінні; вказує на це також і те, що по хрещенні ідолів звичайно палили або кидали в воду, і вони пливли, як це було з Перуном у Києві. Правда, "Хожденіє Богородиці по мукам", пам'ятка XII віку, говорить про грішників, що вони "от камене ту /156/ устроя Трояна, Хорса, Велеса, Перуна"19, а це б указувало на кам'яних ідолів, – певне де-не-де вони таки були, але як виключення. "Бозі ваші древо суть", говорить кн. Володимирові папський посол (Іпат. Літ. 986).

Ідол для язичника сам був богом, а не нагадуванням про бога, не його тільки фігурою. У наших предків було багато різних ідолів, у тому й домових, – їх пильно ховали по домах. Купці возили своїх божків з собою при торгових подорожах, а вояки брали їх на війну, щоб допомагали.

Самі фігури давніх ідолів мало знані20. Кастрен оповідає, що лопарі роблять собі божків з відповідного дерева, викопаного з корінням, і оберненого ним догори, так що нагадувало людське обличчя21. Так могло бути і в нас.

Коли року 988-го киян мали хрестити, багато з них поховали ідолів своїх божків по печерах, оберегаючи їх від знищення. Митрополит Київський Іларіон в свойому "Слові о Законі і Благодаті" половини XI віку розповідає про киян, що вони "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да їх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидітелі єсми сему, самі зрівьше ридати подобьна лихьновенія прелести їх". Тут певне згадка про ті печери, що були біля священного Київського гаю, де незабаром постала Києво-Печерська Лавра22. І взагалі /157/ там, де стояли капища та боввани, пізніше поставали Церкви.

Як я вище зазначав уже, Початковий Літопис під 986-м роком твердить, що перше було природопоклонство, і тільки пізніше постало ідолопоклонство.

З поганськими ідолами не треба змішувати т. зв. кам'яних баб, що часто в нас знаходяться, /158/ особливо на півдні, у степовій Україні, – це стародавні половецькі намогильники, десь ХІІ–ХІІІ віків. Ці кам'яні баби дуже подібні до старо-турецьких намогильних статуй з VIII віку, і саме слово "баба", як указав тюрколог Радлов, походить з тюркського "балбал" – намогильник23. Акад. Соболевський твердить, що камінні баби – це зображення предків східніх скитів ("Извѣстія" 1921 р. т. 26 ст. 18-25).
2. Поганські храми.

Святилища, цебто місця, де молилися, спочатку були просто привабливі природні місцевини в рощах (гаях), під деревами, на березі річок, озер, на пагірках і т. ін24. Тут ставили під голим небом ідолів і жертівника, і сюди сходився народ молитися, як це було й у фіннів; пізніш ці місця стали обгороджуватися й критися, і так поставали храми (хороми, цебто великі доми). Звалися ці святилища різно: храми, кумирні; жертівники звалися капищем або требищем, хоч капищем часом звався й сам ідол (від нашого слова "требище" пізніше постали слова: треба, а книга виконування треб – Требник).

Храми були по великих містах більші (пор. наше хороми), по малих зовсім невеличкі накриття. Повість Временних Літ розповідає, що роди сходяться на Свята "межі сели" й святкують разом на берегах річок чи озер, по лісах, по горах, приносячи жертви. Арабський письменник Ібн-Фадлан докладно /159/ описує в 922 р. святилище, яке поставили слов'янські купці на березі Волги. Стояло воно під голим небом, непокрите, усе обнесене частокіллям. По середині стояв високий стовп з настромленою на нього головою бога, а навколо нього стояли менші боги, його жінки та дочки.

Другий арабський письменник X ст. Аль-Масуді, в своєму творі "Золоті Луги" свідчить, що слов'яни були почасти християнами, почасти сонцепоклонниками. Він докладно описує слов'янські храми й ідолів в них: "В краях слов'ян були будинки, що шанувалися ними (храми). Між іншим, був у них храм на горі, про яку писали філософи, що вона одна з вищих гір у світі. Про цей храм є оповідання про якість його будівлі, про розміщення його різнород-ного каміння і про їхній кольор, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, щоб наглядати над сходом сонця, про покладене туди дорогоцінне каміння, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на будучі події й остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в горішніх його частинах, і про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки".

"А другий храм був побудований одним з їхніх царів на Чорній Горі, – його оточують чудодійні води, різнокольорові й різновидні, відомі своєю користю. В ньому вони мали свого великого ідола в формі людини, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він двигає кості мерців із могил. Під правою його ногою знаходиться малюнок різних мурашок, а під лівою малюнок чорних воронів, чорних крил і інше, також малюнки дивних хабащів та занджців".

"А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, – він був побудований з червоного /160/ коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени зроблені були з дорогоцінного каміння чотирьох родів: зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти нього стояв другий ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви й ладан. Ця будівля приписується якомусь мудрецю, що був у них за давнього часу".25

До якого саме слов'янського народу відноситься це докладне оповідання Аль-Масуді, точно не відомо, – одні його відносять до слов'ян західніх чи балтійських, що справді знали храми, а деякі, напр. І. Срезневський, до східніх.

Про поганські наші храми Літописи зовсім мовчать, а це, треба думати, тому, що великих і величних храмів у дохристиянську добу зовсім не було в нас; коли б такі храми справді були в нас, то літописці, розповідаючи про заведення Християнства, не замовчали б і про поруйнування кумирень або про обернення їх на християнські Храми, що було в інших народів звичайним.

Церковний Устав Володимира забороняв молитися "под овином (клунею), іли в рощеньї, їли у води"26, але згадки про храми в ньому нема. Новгородський Архиєпископ Макарій в 1534 році згадує, що за Володимира Великого по Схрещенні "скверния молбища ідольскіє" були поруйновані27, та трудно сказати, що це були за "молбища": самі жертівники чи й храми.

Але один письменник XI віку, чернець Яків у вже згадуваному своєму творі: "Память і похвала /161/ князю русскому Володимеру" аж тричі говорить, що князь Володимир поруйнував ідольські храми: він "раздруши храми ідольския со лжеіменними боги... І требища бісовская потреби, і храми ідольския раздруши... Храми ідольския і требища всюду раскопа, і посіче, і ідоли сокруши"28.

Є ще одна згадка, що в Києві були таки дохристиянські храми. У відомій Сазі XIII віку про Олафа норвезького розповідається, як Олаф попав у Гардарикію (Русь) до конунга Валдамара (князя Володимира), і там їздив з ним до храму, і коли князь приносив у ньому жертву ідолові, Олаф стояв за дверима й чекав князя29.

Так само й твір половини XI віку Митрополита Київського Іларіона "О Законі й Благодаті" свідчить про капища: по прийнятті Християнства "уже "не капищь сограждаєм, но Христови Церкви зиждем".

Отже, як бачимо, дохристиянські храми таки були, а в них стояли жертівники й ідоли. Як знаємо, у слов'ян балтійських храми були звичайною річчю, а при храмах були й жерці.
3. Жертви й обряди.

Життя первісної людини було повне боротьби з оточенням, з тим, що було в його довкіллі, особливо з звіриною, і з цієї боротьби вироблювався її релігійний світогляд та її культ. Початком релігійного культу було те, що людина стала вмилостивляти вищі сили свого оточення, щоб не робили їй шкоди. З бігом часу, коли ці вищі сили перетворилися на богів, релігійний культ поширився, бо /162/ росли його обряди, але в основі своїй культ позоставався незмінним, – умилостивлення богів, головно при допомозі жертов та молитви.

Коли постали матеріяльні боги, ідоли, вони потребували видимої жертви, яку й поїдали чи то вони самі, чи ніби той дух, що ховався в них у середині. Ця жертва звалася требою чи потребою, а жертівник звався требищем або потребищем. Треба була конче необхідна, і це стародавнє значення позосталося і в нашому слові "треба" (необхідно) аж до сьогодні; пор. ще наші слова: потреба, потрібний, употребляти й т. ін.

Що слов'яни приносили жертви, про це маємо дуже багато найрізніших відомостей за всі давні віки. Так, грецький історик VI в. Прокопій у своєму творі "про Готську війну" (III. 14) розповідає, що слов'яни, "як хто має перед собою видиму смерть чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву богові, і як спасеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що то тією жертвою спас собі життя. Вони почитають річки, німф і деякі інші божества-демони (гр. daimon), приносять їм у жертву все, і з тих жертов ворожать собі".

Другий грецький письменник X віку Костянтин Порфіророджений пише: "Росси приносили в жертву живих пташок під дуже високим дубом. Окреслювали також круга стрілами, а інші клали туди хліб чи що інше, що мали. Потому кидали жеребка й гадали, чи колоти їм пташок і їсти, чи випускати на волю"30. Ці жертви руси приносили на Дніпровому острові Св. Георгія, цебто на Хортиці.

Арабський подорожній X віку Ібн-Фадлан докладно /163/ оповідає, як руський купець 922-го року молився перед ідолами десь на березі Волги біля міста Ітиля, куди він приїхав зо своїми товарами, і приносив цьому богові жертву, і молився, щоб бог послав йому багатих покупців31.

Ось це оповідання: "Коли купецькі човни прибувають до місця, де закидається котвиця (якор), то кожен з купців висядає, маючи при собі хліб, м'ясо, молоко, цибулю й міцний напиток, підходить до високого поставленого стовпа, що має лице, схоже на людське, а круг нього малі фіґурки, а позад них вставлені в землю високі стовпи. А купець підходить до великої фігури, падає перед нею й проказує: "О господине, я прийшов здалека, зо мною (стільки то) дівчат, соболів (стільки) і (стільки) шкур", – і перелічує все, що привіз. А далі каже: "А цей подарунок приніс я тобі", і позоставляє принесене перед стовпом, просячи: "Я бажаю, щоб ти послав мені купця з динарами, який купив би в мене все, що я побажаю, і не перечив би мені ні в чому, що тільки я скажу йому". По цьому купець відходить".

"Коли ж продаж утруднений, і тягнеться довго, то купець вертається з іншим дарунком вдруге й утретє, і якщо бажання його все ж таки затягується то він приносить дарунка одній з малих фіґурок, і просить поклопотатися, кажучи: "Це жінки й дочки нашого господина", і не пропускає ані одної фіґурки, яку не просив би й не благав би поклопотатися, і не вклонився б їй низенько.

Часто продаж іде легко купцеві, і тоді він, продаючи, говорить: "Господин мій виконує моє бажання, треба нагородити його за це!" І бере купець певну кількість рогатої скотини й овечок, забиває /164/ їх, частину м'яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великим стовпом і перед малими, що круг нього, і вішає голови рогатого скота й овечок на стовпи, вставлені в землю. А коли настає ніч, то приходять собаки й пожирають це все, і тоді той, що зробив це, говорить: "Мій господин добрий до мене, – і з'їв мій дарунок"32.

Нарешті Сага про норвезького князя Олафа, по рукопису з XIII віку, як ми вище бачили, розповідає, що наш князь Володимир у Києві заходив до свого поганського храму й приносив там жертви ідолам.

Це були все свідчення чужинців про жертвоприношення слов'ян або русів. Про те саме дуже часто свідчать і наші власні джерела. Так, Початковий Літопис під 983 р. подає, що князь Володимир, розбивши ятвягів, "твори потребу (цебто: жертву) кумиром с людьми своїми. І ріша старці й бояре: мечем жребій на отрока і дівицю, на коєго же падеть, того заріжем богом". Жереб упав на християнську родину варяга Тура, і він з сином був забитий (ПСРЛ І. 35). Це дуже важливе свідчення, бо вказує, що наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першим нашим Мучеником за Віру був Тур33.

Про те саме свідчить цей же Літопис ще й під 980 роком, – коли князь Володимир розпочав князювати в Києві, то поставив ідоли своїм богам, і "жряху (приносили жертви) їм, наричюще ї (їх) боги. Привожаху сини свої і дщери, і жряху бісом, оскверняху землю теребами (требами, жертвами) своїми, і осквернися кровьми Земля Руска, і холм от" (ПСРЛ І. 22-23).

Так само Митрополит Київський Іларіон у своєму Слові половини XI віку пише, що ми, прийнявши Християнство, "уже не ідолослужителі зовемся, – христіани, уже не закалаєм бісом друг друга... Уже не, жертвенния крови вкушающе, погибаем".

Про людські в нас жертви свідчить у Слові на Фомину неділю й Кирил, Єпископ Турівський, вихованець Київський, письменник другої половини XII віку, розповідаючи, що зцілений Ісусом говорить до жидів: "Чи ли на високия холми хощете М'я повести, ідеже ви своя діти бісом закаласте? Отселе бо неприємлеть ад треби закалаємих отци младенець, ні смерть почести: преста бо ідолослуженіє і пагубноє бісовскоє насиліє"34.

Про криваві людські жертви в нас свідчать і чужинці. Так, арабський письменник Ібн-Даста десь біля 930-го року пише про русів, що "є в них волхви, а з них деякі наказують князеві, як ніби вони їхні начальники. Буває, що вони наказують приносити жертву творцеві їх, що їм захочеться: жінок, мужчин і коней. Узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотуза на шию, вішає жертву на колоду, і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва богові"35. Проф. М. Грушевський оспорює, що наші предки приносили людські жертви, але переконливих на це доводів не подає (Історія України-Руси І. 289, вид. 2.). Навпаки, О. Шахматов, Е. Аничков і ін. міцно доводять, що людські жертви в нас таки були.

Відгомін людської жертви маємо ще і в пізніші /166/ часи, в XVII столітті: відомий повстанець Степан Разин († 1671 р.), як свідчить Страус, приніс у жертву Волзі, – як про це подано вище, – полонену перську княжну. Це не є звичайне потоплення обридлої полюбовниці, – це власне людська жертва богові води, щоб став милостивим.

Серед українського народу поширено багато найрізніших оповідань, що невільно ображувати сонця видом крови, а це посередньо вказує, що криваві жертви таки давно вивелися в нас. Можливо, що наші повір'я про кров в основі своїй мають пізніші старозавітні накази, але багато їх постало в нас ще в дохристиянський час. Пролита відкрито при сонці кров буде помщена, бо вона кричить до Неба, (Буття 4. 10). Убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває праведного, приймає гріхи на себе й усіх тих, кого праведний міг би спасти. Див. про це вище, при опису Сонця, ст ?

Свідчень про звичайні жертви, як я вище зазначив, у нас дуже багато. В Літопису під 912-им роком розповідається, що коли на Небі появилися загрозливі познаки, то "князь Олег принесе жертви многи, умилостивляя богов своїх нечестивих".

Митрополит Київський Іоан II († 1089 р.) У своїх "Правилах" подає, що (кияни) "жруть (цебто жертви приносять) бісом, і болотом, і кладязем". В Питаннях Кирика XII віку читаємо: "Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед"36. У "Слові Христолюбця", XI віку, подається, що слов'яни вірять у богів і богинь, "і покладивахуть їм треби, і кури їм ріжуть", "пьють о идоліх своїх"37. В одному Слові /167/ за списком XIV віку знаходимо, що кури "іними в водах потопляєми суть, а друзії, к кладязем приходяще, моляться, і в воду мечють, Велеару жертву приносяще"38. Слово про те, "Како первоє погани віровали в ідоли" розповідає, що "убогая курята, оже не на честь святем породишася, ні на честь вірним человіком, но на жертву ідолом ріжються... Проповідающе м'ясо, і масло, і яйця, і вся потребная бісом, і то все проповіданьє сами їдять і пьють, їх же недостоїть ні псом ясти"39.

В рукопису XIV віку знаходимо таке сповідальне питання: "Не поганим глаголеть, но крестьяном; мнозі бо от хрестьян трапези ставлять ідолом і наполняють черпала бісом"40.

І за пізнішого часу, в XVI-XVII віках, подаються звістки так само про колишні жертви дохристиянським божкам. Так, Архиєпископ Новгородський Макарій у своєму Посланні 1534 р. писав цареві Івану Грозному, що його паства "обичая держахуся от древних прародителей... і всей тварі поклоняхуся, ако Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, і овци, і всяк скот, і птици" (ПСРЛ V. 73). Польський історик Стрийковський розповідає, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня41. Нарешті про жертвоприношення читаємо й у Густинському Літопису XVII в.: "Людіє же тогда, тьмою ідолобісія помрачені суще, жертви богомерзкія богом своїм приношаху, і озером, і кладязем, і рощенієм" (ПСРЛ II. 234). Є відомості, але пізнішого часу, ніби перед /168/ ідолами палили невгасимі вогні42, а арабський письменник Аль-Масуді біля 950-го року свідчить, що курили й ладаном.

Звичайно жрець кидав мотуза на жертвенну худобину, і зачавлював її; ось тому в Християнстві заборонено їсти удавленину.

Археологічні розкопки в різних частинах України-Руси давали немало різних речей культового вжитку: зливальниці, курильниці й т. ін. (див. напр., М. Вязьмітіна: Золота Балка, Київ, 1962 р., ст. 208–218).

/169/ Року 1908-го славний український археолог В.В. Хвойко робив археологічні розкопки в Києві, на місці старого Києва, і знайшов стародавнє капище, – місце, де приносилися жертви поганським божкам. "При цих розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських".* На цьому ж місці року 1937-го знову робили розкопки, знайшли нові деталі.

Стародавні капища знайдені і в інших містах України.

Жертви приносили, як бачимо з поданого матеріялу, або в храмах, або найчастіше під голим небом на святих місцях: під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавинах лісу, в чагарниках, на березі річок чи озер, біля криниць чи джерел, на пагірках і т. ін. Жертви були або одиничні, персональні, або й громадські, коли збиралося багато народу в святкові дні, або в дні потреб: перед виступом на війну, по вдалому поході, під час епідемії, посухи й т. ін. В жертву приносилося найрізніше або з плодів та виробів з них, або домова худоба: воли, вівці, кури тощо, а часом, як ми бачили, і люди.

З жертвою часто пов'язане було гадання про будуччину, як свідчить ще Прокопій: слов'яни "по жертвах гадають". Приносити жертву визначалося словом "жрати" або "жерти", що полишилося аж до нашого часу в розумінні багато й сквапливо їсти, – їли ж чуже. Жертва звалася ще "треба" або "тереба", бо звірину на требу тягнули, "теребили", що також дійшло й до нашого часу. Замість "треба" часом казали "потреба".

/170/ Жертовне м'ясо варилося в казанах, і те, що належалося по жертві людям, тут же врочисто й сквапливо "пожиралося", "жерлося" в присутності бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з відповідними грами, піснями та танцями. Вірили, що жертовна кров має чудодійну силу. Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу воду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бідні, – це соціяльний бік жертви. Багаті люди розвозили залишки жертви по місту й роздавали бідним. Як знаємо, це позосталося і за Християнства, – так робив сам князь Володимир.

До богів приходили подякувати їм за зроблене або попросити ласки в будучому, а то й погадати. При жертвах були певні молитви й пісні, бо жертва завжди зв'язана з молитвою, й чинилися відповідні обряди. Відданість богові виявлялася поклонами або чолобиттям, чи паданням ниць перед ним.

Старих текстів молитов не дійшло до нас, але рештки їх таки залишилися в стародавніх заговорах та заклинаннях; деякі уривки з молитов проте маємо. Ібн-Даста, арабський письменник X віку, подає найстарішу Молитву слов'ян. Під час жнив слов'яни беруть ковша просяного зерна, підіймають до Неба й моляться: "Господине (Господи), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її подостатку!"48

Звичайно, часто молилися й без жертов, по тих самих місцях, обернувшися обличчям на Схід. Як бачимо з Церковного Уставу князя Володимира молилися й під клунями; ще й сьогодні селяни моляться або в хаті перед "Богами" (Іконами), або й на дворі, чи в березі, лицем тільки на Схід.

/171/ Формою звертання до бога було "Господине", цебто Господи, як це бачимо в описах X в. Ібн-Фадлана, Ібн-Даста й ін. Цікаво, що й княгиня Ярославна в "Слові о полку Ігоревім" кінця XII віку так само зве Вітер і Сонце, як богів, словом Господине. Слова Господь і господин спершу не розрізнялися, – розрізнялися вже за християнського часу, – християнським дісталися Господь для Бога, а господин для світських.

Первісна релігія була заснована головно на звичаях та обрядах, оплетених мітами. Ці звичаї й обряди завжди дуже консервативні, і з бігом віків мало міняються, тому багато їх перейшло й у Християнство, змінивши тільки свою первісну ідею. Старі релігійні форми звичайно не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі, без зміни ідеї, чи то в ідеї, без зміни форми. Ось тому сучасні найрізніші народні обряди дають нам дуже багато для вияснення дохристиянського вірування українського народу.

Звичайно, при цьому виясненні не все може бути докладно певним, бо первісний обряд міг трохи змінити свою форму. Нові покоління взагалі пильнували зрозуміти обряд, і часто надавали йому нове пояснення, і таким чином обряд ставав джерелом релігійної творчости навіть і за нових часів. Взагалі, з бігом часу обряд сильно костенів, кам'янів, чому й не міг легко мінятися, тоді як ідея обряду, вірування могли мінятися й тратити початковий сенс обряду.

Ось тому, глибше придивляючись до теперішнього християнського життя нашого народу, ми знаходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики дохристиянського часу. Священики не завжди відкидали /172/ ці звичаї з матеріяльних поглядів. Бувало, що приноси до Церкви Священик вносив у Вівтар, освячував і їв, цебто робив так, як вимагали від нього ті, що приносили44. Звичайно, церковна Ієрархія забороняла все це, але з малим успіхом.

Найстарші жертовні церковні приноси – це канун і кутя, що з початку Християнства не дозволялися. Слово канун походить від гр. kanoun, – наповнений іжею кошіль (гр. kane – очерет, kanes плетінка з очерету), якого приносили звичайно до Церкви під неділю чи Свято, коли споживалося все принесене. Цей принос кошеля-кануна став календарним означенням передсвята; звідси ж пішов і вираз "накануні" – напередодні. Дуже давнє й слово кутя, від гр. koukkia – боби, зерно, – принос за померлого.

Так само й пізніше до Церкви приносили не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска,– це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно був виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням Патріярх Царгородський Єремія II. Але всі намагання викинути це з народнього життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується "Молитва во єже благословити брашна м'яса во Святую і Великую Неділю Пасхи". Святкування так званих Храмів чи Празників, днів Святих, на честь яких побудовано Церкву, часто нагадує первісну жертовну трапезу, та ще з варенням меду. Коли п'ють, то до чарки ще й тепер приговорюють: "Дай боже!" (може старе: Даждьбоже!) й т. ін.

Пири чи щедрі бенкети ведуть свій початок /173/ дохристиянського часу: це щедра жертва богові, що завжди справлялася гучно з возлиянієм. Особливо щедрі були пири на якесь Свято. За Володимира ці жертви – княжі пири з скоморохами45 – позосталися непорушні, як і давніше були, тільки їм надано характеру милосердя, хоч і до Християнства частина жертви все роздавалася бідним. Часті були й жертви своїм домовим божкам, сліди яких дійшли й до нашого часу, як святковий обильний стіл. Церква завжди забороняла Священикам бувати на святкових пирах з піснями, бо це ж "поганський" звичай.

А серед ритуальних українських обрядів позосталося дуже багато такого, що виразно нагадує нам про колишні жертви, про що я не раз говорю в цій праці. Пізніше, вже за християнського часу, криваві жертви замінені хлібними; пор., напр., весільний коровай, як жертву богові. Приноси богам удавнину часом вішали на священих деревах по лісах та гаях, напр., рушники46, що в нас перейшло на фігури, і існує й до сьогодні.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка