Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни актуальні проблеми професійної орієнтації та професійного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності



Сторінка5/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Список использованной литературы

  1. Евдокимова Н.В. Становление понятий «компетентность» и «компетенция» в современной педагогической практике. – http://www.t21.rgups.ru/doc/1/07.doc.

  2. Зеер Э. Ф., Сыманюк Э. Компетентностный подход к модернизации профессионального образования. // Высшее образование в России. – 2005. – № 4. – С. 22–28.

  3. Зимняя И.А. Ключевые компетенции – новая парадигма результата современного образования // Интернет-журнал "Эйдос". – 2006. – 5 мая. http://www.eidos.ru/journal/2006/0505.htm.

  4. Змеёв С.И. Андрагогика: основы теории, истории и технологии обучения взрослых. – М.: Per se. – 2007.

  5. Исаева Т.Е. Классификация профессионально-личностных компетенций вузовского преподавателя. // http://www.portalus.ru/modules/shkola/ rus_readme. php?subaction=showfull&id=1194530829&archive=1195596857&start_from=&ucat=&

  6. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык. – 1988.

  7. Психология. Словарь. Под ред. А.В. Петровского и М.Г. Ярошевского. – М., 1990.

  8. Российская педагогическая энциклопедия. – Т. 2. – М., 1999.

  9. Смышляева Л.Г. Возможности современных образовательных технологий для реализации компетентностно-ориентированных андрагогических программ. // Сибирский педагогический журнал. – 2009. № 4. С. 55-64.

  10. Хуторской А.В. Интернет-журнал «Эйдос». – 2002. – 23 апреля. http://www.eidos.ru/journal/2002/0423.htm

  11. Ячина Н.П., Мухутдинова Т.З., Хазиева Н.Н. Профессиональная компетентность как показатель качества образования. // Вестник Казанского технологического университета. – 2009. – № 2. – С. 180-186.

  12. European Qualifications Framework for Lifelong Learning. – European Commission. Education and Culture. – 2008.

  13. Shared ‘Dublin’ descriptors for Short Cycle, First Cycle, Second Cycle and Third Cycle Awards. – http://www.jointquality.nl/ content/ descriptors/ CompletesetDublin Descriptors.doc\

  14. TUNING Educational Structures in Europe. Universities’ Contribution to the Bologna Process. An Introduction, 2nd ed. – Bilbao, 2008. – 164 p.

  15. Woodruffe, C. Competent by any other name. // Personnel Management. – 1991, September, p. 30-33.

Лісогор Л.С.,

Інститут демографії та соціальних досліджень

імені М.В. Птухи НАН України
Підвищення конкурентоздатності працівників

як напрям забезпечення інноваційних перспектив розвитку ринку праці
Стаття присвячена аналізу проблем забезпечення конкурентоздатності працівників, пов’язаних з реалізацією інтелектуальних чинників конкурентоспроможності, визначенню специфіки впливу інноваційних змін на якісні параметри робочої сили у контексті підвищення рівня її конкурентоздатності.
Глобалізація світової економіки призводить до поступової трансформації наукових знань та сучасних технологій інформатизації суспільства у пріоритетний чинник підвищення конкурентоспроможності країн. В умовах поглиблення інтеграційних процесів у системі світогосподарських зв’язків пріоритетного значення набуває ефективне використання геостратегічного та ресурсного потенціалу, що може бути забезпечено на основі реалізації інтелектуальних чинників конкурентоспроможності. Стійкі конкурентні переваги в економіці можуть бути реалізовані на основі підвищення конкурентоздатності та професійної успішності працівників на ринку праці. Особливого значення ці чинники набувають в умовах посилення соціально-економічної нестабільності. Саме тому в сучасних умовах поступово актуалізуються проблеми формування інноваційних засад функціонування економік, посилення значення «знаннєвої» складової їх розвитку.

Останнім часом достатньо уваги у наукових працях зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів приділялося дослідженню проблем, пов’язаних із визначенням специфічних чинників впливу на конкурентоздатність працівників та професійної успішності працівників (зокрема, В.С. Васильченка, О.А. Грішнової, Е.М. Лібанової, І.Л. Петрової, В.А. Савченка, М.В. Семикіної). Водночас, окремі аспекти визначення специфіки дії інтелектуальних чинників конкурентоспроможності, пов’язаних із поліпшенням якісних характеристик людського потенціалу за допомогою професійного навчання, дотепер залишаються недостатньо дослідженими. Саме тому метою статті є дослідження чинників підвищення конкурентоздатності працівників, пов’язаних із забезпеченням ефективного професійного навчання з метою поліпшення якості людського потенціалу країни.

Поступова зміна пріоритетів економічного розвитку у глобалізованому світі відбувається на основі створення та нагромадження нових знань. Зокрема, найбільш ефективною стає економіка, у якій основним виробничим ресурсом стають знання та інформація, розвинене інформаційне суспільство, тобто «економіка, яка основана на знаннях» (knowledge-based economy). На думку Л. Туроу, саме «... знання стає новим джерелом багатства, а працівник інтелектуальної праці є найважливішим ресурсом та активом будь-якої корпорації...» 1, с. 115. Пріоритетного значення в інформаційному суспільстві набувають знання, які виходять на ринок товарів і послуг. Саме знання використовуються в якості технологій для виробництва матеріальних товарів і послуг, для задоволення потреб споживача в інтелектуальному та фізичному розвитку, відповідно, забезпечують підвищення конкурентоспроможності країн.

Серед найбільш вагомих чинників впливу на конкурентоспроможність, зазначених І.В. Крючковою 2, с. 20, виокремлюються, насамперед, фундаментальні чинники (розвиток інституцій, розвиток інфраструктури, розвиток макроекономіки, стан системи охорони здоров’я та початкової освіти), які виступають основою підвищення конкурентоспроможності країн. Еволюція суспільного розвитку призводить до формування на базі цих факторів чинників, що підтримують ефективність (якість вищої освіти, ефективність ринків, технологічна готовність). І саме ці чинники, у свою чергу, призводять до активізації чинників інноваційності (витонченість бізнесу та інновативність). Таким чином, саме реалізація чинників ефективності та інноваційності, пов’язаних з поліпшенням якісних параметрів функціонування економіки та відповідним підвищенням її ефективності, забезпечуватиме можливості підвищення рівня конкурентоспроможності країни.

Перехід економіки на інноваційні засади розвитку неможливий на основі екстенсивного використання ресурсів, необхідно посилення конкуренції та стимулювання оновлення інновацій. Забезпечення інноваційності економіки можливе лише за умов наявності конкурентоспроможної робочої сили, здатної обслуговувати інновації. Згідно даним «Звіту про глобальну конкурентоспроможність» Всесвітнього Економічного Форуму (World Economic Forum), саме високий рівень технологічної готовності країни, здатність до інновацій, сприйняття технологій забезпечують реалізацію науково-технологічного та інноваційного потенціалу країни. Саме тому країни зі значним інтелектуальним та науковим потенціалом посідатимуть високі щаблі у рейтингу конкурентоспроможності. Про це свідчать дані щодо чинників підвищення конкурентоспроможності національних економік (фундаментальних чинників, чинників, що підтримують ефективність та чинників інноваційності) (рис. 1).

Стабільний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у сучасному суспільстві може бути забезпечений лише на основі швидкого реагування на існуючі технологічні зміни з боку людського чинника. Саме перехід від екстенсивного використання людських ресурсів з невисоким рівнем базової професійної підготовки до використання кваліфікованої робочої сили, здатної більш гнучко підходити до процесу прийняття рішень, забезпечуватиме підвищення рівня конкурентоспроможності національних економік.



Рис. 1. Чинники підвищення конкурентоспроможності національних економік, 2013


Джерело: The Global Competitiveness Report 2013-2014. World Economic Forum [Електр. ресурс]. − Режим доступу// // www.weforum.org
Для високотехнологічних секторів економіки характерним стає збільшення обсягів попиту на висококваліфікованих спеціалістів-універсалів, які успішно оволодівають навичками підприємницької та управлінської діяльності, а не тільки мають спеціалізовану професійну підготовку.

Водночас слід зазначити, що рівень конкурентоздатності працівників не може бути високим в умовах збереження індустріальної структури зайнятості. Досвід зарубіжних країн підтверджує доцільність підготовки та перепідготовки працівників як основи підвищення рівня його конкурентоздатності. Важливим є забезпечення систематичного підвищення професійного рівня HR-менеджерів, пріоритетного фінансування впровадження новітніх інформаційних технологій. Експерти підтверджують, що здобутих у вищих навчальних закладах знань вистачає лише на перші роки роботи, після чого потрібна перепідготовка або підвищення кваліфікації: без цього неможливо забезпечити зростання конкурентоспроможності працівника [3].

Підвищення ефективності розвитку економіки в умовах посилення конкурентної боротьби на світових ринках потребує покращення якості людського потенціалу країни. Це передбачає удосконалення існуючої системи освіти та професійної підготовки конкурентоспроможної робочої сили, здатної обслуговувати технологічне устаткування, запроваджувати інноваційні технології та виробляти інноваційну продукцію. Разом з тим, можливості реалізації цих завдань залежать від ефективності державної політики у сфері людського розвитку, місця інноваційних складових людського розвитку в ієрархії державних пріоритетів, бюджетних можливостей держави. Також важливими чинниками покращення якості робочої сили на мезорівні виступають фінансові можливості місцевих бюджетів, ефективність регуляторної політики, пріоритети галузевого та регіонального розвитку, ресурсні можливості мезоекономіки. Покращення якості робочої сили на мікрорівні залежить від обсягів фінансування підприємствами програм професійного навчання та перепідготовки персоналу, існуючих стимулів суб’єктів виробництва до підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників як важливого чинника підвищення конкурентоспроможності продукції.

Місце країни у рейтингу геополітичної конкуренції в сучасних умовах визначатиметься освітнім рівнем нації, розвитком виробничо-технологічних систем та інформаційного середовища, рівнем інноваційної активності підприємств, про що свідчать дані рейтингу конкурентоспроможності країн (за методикою Всесвітнього економічного форуму), опубліковані у «Глобальному Звіті про конкурентоспроможність» (табл. 1).

Таблиця 1
Індикативні показники конкурентоспроможності країн у контексті розвитку освітнього потенціалу


Індикативні показники

Швейцарія

США

Фінляндія

Швеція

Сінгапур

Німеччина

Індія

Чехія

Угорщина

Естонія

Латвія

Польща

Україна

Якість освітньої системи

2008


2010

2013


6,0


6,0

6,0


4,8


4,7

4,6


5,9


5,9

5,9


5,3


5,3

4,6


6,2


5,9

5,8


4,7


4,9

5,2


4,4


4,4

4,2


4,8


4,1

3,6


3,4


3,5

3,3


4,5


4,4

4,4


3,8


3,7

3,8


4,1


3,7

3,6


3,9


3,8

3,7


R&D витрати компаній

2008


2010

2013


6,0


6,0

5,9


5,6


5,3

5,5


5,3


5,7

5,7


5,9


5,8

5,4


5,1


4,9

4,8


5,8


5,5

5,5


3,6


3,7

3,8


4,1


3,9

3,7


2,8


2,9

2,9


3,6


3,3

3,6


2,7


3,1

3,1


3,2


2,9

2,8


3,0


3,0

3,1


Розвиненість системи навчання персоналу

2008


2010

2013

5,9

6,1


5,7

5,3


5,0

5,0

5,3

5,3


5,3

5,7


5,5

5,1

5,6

5,4


5,3

5,2


4,9

5,0

4,5

4,0


3,9

4,7


4,3

4,1

3,6

3,4


3,6

5,5


4,7

4,4

3,9

4,0


4,4

4,1


4,1

4,0

3,4

3,3


3,8

Якість системи підготовки менеджерів

2008


2010

2013

6,0

5,9


6,2

5,9


5,4

5,6

5,4

5,3


5,6

5,4


5,5

5,2

5,8

5,6


5,8

5,0


4,8

5,0

5,4

4,9


4.4

4,7


4,0

4,3

4,1

4,0


4,3

4,8


5,3

4,6

4,3

4,2


4,6

4,5


4,0

4,0

3,7

3,4


3,9

Джерело: The Global Competitiveness Report 2013-2014@World Economic Forum // www.weforum.org


Достатньо високий рівень якості освітньої системи у контексті забезпечення зростання загальної конкурентоспроможності демонструють країни – лідери інноваційного розвитку (Швейцарія, США, Сінгапур, Фінляндія, Швеція), які характеризуються адаптованістю до інноваційних змін, тоді як країни пострадянського простору (Казахстан (50 місце), Україна (76 місце)) відрізняються невисоким рівнем сприйнятливості вимог інноваційної моделі розвитку.

В умовах посилення тенденцій глобалізації формується стійкий попит на високоосвічених спеціалістів, які володіють технікою обробки інформації, здатністю до сприйняття нових знань і можливістю швидкого перенавчання. Водночас стимулюється попит на представників «наскрізних професій», пов’язаних з розвитком інформаційних комунікацій, сферою обслуговування, медичним обслуговуванням.

Згідно із загальноєвропейським прогнозом потреби у робочій силі (за секторами, професійними групами і кваліфікаційними рівнями) для Європи до 2020 р., розроблених CEDEFOP [4], найбільшим попитом на ринках праці країн користуватимуться працівники з середнім рівнем кваліфікації.

Рис. 2. Прогноз кваліфікаційної структури робочої сили країн ЄС до 2020 р., %


Джерело: New Skills for New Jobs. European Employment Strategy // [Електр. ресурс]. − Режим доступу// ec.europa.eu/social/main.jsp?catId=568
Пріоритетного значення на інноваційній стадії розвитку економіки набуває здатність до здобуття нових знань та набуття навичок у процесі трудової діяльності, а також уміння їх творчо застосовувати. При цьому економічно розвинені країни використовують можливості стажування працівників з творчими здібностями у дослідних центрах. Цим створюються умови для активізації трудової поведінки, підвищення професійної мобільності, зростання конкурентоспроможності трудового потенціалу працюючих.

Активізація інноваційних процесів обумовила посилення ролі освіти та професійної підготовки у розвитку людських ресурсів. Підвищення рівня вимог до якості робочої сили по мірі розвитку сучасних технологій потребує постійного удосконалення знань та умінь індивіда протягом трудового життя з метою забезпечення його продуктивної зайнятості, професійної мобільності та конкурентоспроможності. Поліпшення якості освітніх послуг на основі формування системи безперервної освіти «life-long education» з метою оптимізації професійно-кваліфікаційної структури робочої сили, виступає одним з дієвих напрямів зростання рівня конкурентоздатності працівників.

При переході від індустріального до постінформаційного етапу розвитку суспільства найбільшою мірою змінюються технологічний спосіб виробництва, характер виробничих відносин і відносини власності. Домінування «фордистської моделі виробництва», що характеризувалася спеціалізацією найманих працівників на виконанні обмеженої кількості чітко спланованих виробничих операцій, виступало найважливішою ознакою індустріального суспільства. Функціональні обов’язки працівників характеризувалися вузькою спеціалізацією, передбачали механічне виконання розроблених операцій. Індустріальне виробництво потребувало стандартизованої робочої сили, оскільки у традиційних секторах економіки робітники виконували стандартизовану роботу.

З переходом до постіндустріального суспільства непродуктивними стають архаїчні форми праці, які приходять у суперечність з потребами нової техніки і технології. Поступово поширюється незалежна, винахідлива, ініціативна праця, що передбачає володіння спеціальністю та професійним знанням. Одночасно обмежується сфера дії праці жорстко регламентованої, уніфікованої праці. Сучасні високотехнологічні галузі економіки потребують ініціативних та освічених працівників, які, відповідно, потребують індивідуального ставлення до себе на роботі.

Отримання стійких конкурентних переваг інноваційного характеру можливе на основі залучення країни до єдиного інформаційного простору (за рахунок розширення доступу до Інтернет-технологій, розвитку інформаційно-комунікативних технологій) в умовах інноваційного розвитку глобалізованої економіки. Це може бути забезпечено за умов дієвої підтримки з боку держави розвитку інформаційно-комунікативних технологій, посилення захисту інтелектуальної власності, забезпечення умов для трансферу технологій, поглиблення зв’язків між науково-дослідницьким та підприємницьким сектором.

Розвиток людського потенціалу у контексті інноваційних змін залежить від рівня освіти населення, зокрема, утримання високого освітнього рівня населення в результаті забезпечення високої якості освітніх послуг, збереження якісних показників функціонування освітньої системи. Система освіти повинна гнучко реагувати на сучасні вимоги ринку, і не тільки збільшувати обсяги підготовки спеціалістів по престижних професіях, але й зберегти і відновити на більш якісному рівні інженерні спеціальності. В умовах активізації інноваційних процесів, необхідності забезпечення зростання конкурентоспроможності країни в технічній та технологічній сферах, посилюється актуальність підготовки спеціалістів науково-технічного профілю.

Водночас слід зазначити, що об’єктивний хід економічних процесів свідчить про поступову стабілізацію числа вакансій на заміщення вільних робочих місць за певними спеціальностям внаслідок обмежених можливостей економіки. Не менш важливим стримуючим фактором виступає збільшення обсягів пропозиції робочої сили певного профілю, обумовлене суттєвим збільшенням числа навчальних закладів, що спеціалізуються на підготовці спеціалістів по престижних спеціальностях (економіка, правознавство, менеджмент). Обсяги попиту на престижні професії задовольняються із насиченням національного ринку праці спеціалістами даного профілю. Перевищення цього рівня може, відповідно, призвести до посилення конкуренції між ними за отримання належного робочого місця, та, в подальшому, посилити напруженість на ринку праці.

Однак трансформаційні процеси, які відбуваються у ринково орієнтованій економіці України, суттєвим чином вплинули не тільки на професійно-кваліфікаційну структуру зайнятості, але й обумовили кардинальні зміни у рівні кваліфікаційних вимог роботодавців, необхідність забезпечення відповідності рівнів кваліфікації працівників вимогам сучасної технології. У першу чергу, це стосується виникнення нових інтегрованих професій; розширення діапазону вимог до працівників з боку роботодавців, які, поряд із професійно-кваліфікаційними, включають також вимоги до базових функціональних та особистісних якостей працівників, що не входять до переліку обов’язкових навичок (відповідно з класифікаторами професій).

Відповідно, об’єктивність активізації інноваційних процесів у сучасних економічних системах обумовлює існування тісного зв’язку змін організаційно-технологічної структури підприємств виробничої сфери із динамікою професійно-кваліфікаційного рівня зайнятих на них працівників. В умовах глобалізації світової економіки конкуренцію на міжнародному ринку праці витримують лише представники найбільш кваліфікованої робочої сили, тоді як відсутність відповідності спеціальної професійної підготовки представників масових професій міжнародним вимогам значно ослаблює їх позиції на міжнародному ринку праці. Це, відповідно, потребує поліпшення якісних параметрів людського потенціалу з метою забезпечення конкурентоспроможності робочої сили, її відповідності умовам інноваційної економіки.

Існуючий стан професійної підготовки в Україні свідчить про скорочення кількості як навчених новим професіям, так і кількості працівників, що підвищили кваліфікацію. Зокрема, кількість охоплених навчанням новим професіям зменшилася загалом по економіці з 302,6 тис. осіб у 2007 році до 196,9 тис. осіб у 2013 р. (на 34,9%). Причому найбільш суттєвим було скорочення їх кількості у промисловості внаслідок неможливості забезпечення можливостей професійного зростання працівників за рахунок фінансових ресурсів підприємств. Можливості підвищення кваліфікації кадрів залежать від фінансового стану підприємств. Кількість працівників, що підвищили кваліфікацію, зменшилася з 1071,2 тис. осіб у 2007 році до 1020,9 тис. осіб у 2013 р. [5, с. 71].

За якісними показниками системи перепідготовки персоналу Україна значно відстає від рівня країн − лідерів конкурентоспроможності, що свідчить про існування загрози відставання за якістю підготовки відповідно до запитів і вимог сучасних технологій. В умовах погіршення макроекономічної ситуації, коли індекси промислової продукції у січні-вересні 2014 р. знизилися порівняно з січнем-вереснем 2013 р. на 8,6%, підприємства намагаються економити на витратах на підготовку працівників. Обмежені можливості фінансування витрат роботодавця на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації працівників, щодо яких є загроза вивільнення у зв’язку з реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, тимчасовим припиненням виробництва (за умови збереження за працівниками місця роботи), погіршують перспективи покращення якості людського потенціалу країни.

Таким чином, можна зробити висновок, що місце країни у рейтингу геополітичної конкуренції за умов посилення інтеграційних процесів світової економіки залежить, насамперед, від освітнього рівня нації, здатності економіки до генерації високої інноваційної активності. Державна політика щодо підвищення конкурентоздатності працівників має бути спрямована на реформування оплати праці та доходів, освіти та професійного навчання, організацію безперервного навчання на засадах соціального діалогу, стимулювання інноваційної активності працюючих.



Список використаних джерел

1. Thurow L. Creating Wealth. The New Rules for Individuals. Companies and Countries in a Knowledge-Based Economy. – N.Y., 1999. – 325 р.

2. Крючкова І.В. Концепція програми підвищення конкурентоспроможності економіки України //Вісник Інституту економіки та прогнозування, 2006. – С. 20-26.

3. Системы обучения: адаптация к изменениям в экономике // Человек и труд, 2001. – № 7. – С. 63-69.

4. New Skills for New Jobs. European Employment Strategy // [Електр. ресурс]. − Режим доступу// ec.europa.eu/social/main.jsp?catId=568.

5. Праця України у 2013 році. Статистичний збірник // [Електр. ресурс]. − Режим доступу// www.ukrstat.gov.ua.


Лисогор Л. С. Повышение конкурентоспособности работников как направление обеспечения инновационных перспектив развития рынка труда.

Статья посвящена анализу проблем обеспечения конкурентоспособности работников, связанных с реализацией интеллектуальных факторов конкурентоспособности, определению специфики влияния инновационных изменений на качественные параметры рабочей силы в контексте повышения уровня ее конкурентоспособности.
Lisogor Larysa. Competitiveness growth of employees as a way of the providing of innovative perspectives of labourmarket development.

This article is devoted to the analysis of the providing of competitiveness of employees, connected with the realization of the intellectual factors of competitiveness, definition of the specific of the influence of innovative changes on the quality parameters of the labor force at the context of the competitiveness growth.

Лук’янова Л.Б.,

Інститут педагогічної освіти і освіти

дорослих НАПН України
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАНЯ ЗАКОНОДАВСТВА

У ГАЛУЗІ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ
У сучасних умовах освіта дорослих набуває дедалі більшого значення в європейському та світовому просторі як важлива складова неперервної освіти. Цей підхід знайшов відображення у численних нормативних документах. Наприклад, у декларації Гамбурзької всесвітньої конференції ЮНЕСКО, зазначено, що «Освіта дорослих – це ключ у XXI століття» [1]. Проблема розвитку дорослих визначена як «проблема номер один» на міжнародному рівні на зустрічах «Великої вісімки» (Освіта в змінюваному світі. Заключний документ зустрічі міністрів освіти «Великої вісімки», Токіо, 2000 р.).

У 2000 р. у Дамаску (Сирія) відбулося засідання Міжнародної ради з освіти дорослих, де представниками 704 недержавних організацій, які працюють у сфері освіти дорослих, із країн Африки, арабських держав, Азії, Карибського басейну, Європи, Латинської та Північної Америки було прийнято Декларацію «Заклик до дій у сфері грамотності й освіти дорослих для усіх» [2]. У декларації наголошується необхідність посилення фінансової політики та удосконалення законодавства у галузі реалізації права громадян на освіту впродовж життя.

У документах європейських самітів зазначено, що освітні системи мають пристосуватися до нових реалій ХХІ ст., а «безперервна освіта повинна стати головною політичною програмою громадянського суспільства, соціальної єдності й занятості» [4]. Так, за розрахунками учених збільшення середньої тривалості освіти дорослого населення лише на один рік у довгостроковому вимірі призводить до економічного зростання на 3,7 % та підвищення прибутків на душу населення на 6 %. Проте, освіта і навчання дорослих виходять далеко за межі соціально-фінансової сфери, зокрема, підвищення кваліфікації, перепідготовка або просування дорослих по службі. Неперервна освіта відкриває можливості для всіх, висуваючи при цьому різні цілі – надання другого або третього шансу в житті, задоволення прагнення до знань і краси або удосконалення й розширення підготовки, безпосередньо пов’язаної з вимогами професійної діяльності, разом із практичною підготовкою [5].

Отже, формуючи політику у сфері освіти дорослих, європейські країни дедалі більше уваги приділяють не тільки її економічній доцільності, роль якої визначається ринком праці, але й підносять значення соціально-культурної складової, оскільки освіта стає визначальним чинником як професійного, так і особистісного розвитку. У найближчому майбутньому, як стверджують фахівці, освіта відіграватиме провідну роль для ефективної «включеності» людини у суспільство (social inclusion).

Слід зауважити, що переважна більшість європейських країн мають нормативні акти щодо законодавчого врегулювання освіти дорослих, де визначено її цілі, принципи й механізми державної підтримки, основні суб’єкти, їх права і обов’язки, способи координації дій різних провайдерів освітніх послуг, а також принципи та схеми отримання коштів з бюджету. Наприклад, у Норвегії «Акт про освіту дорослих» набув чинності ще у 1976 році; у Німеччині діють відповідні земельні закони; першою на пострадянському просторі Закон про освіту дорослих прийняла Естонія. Тобто, сприймаючи гамбурзький символ як програму дій, більшість країн Європи вже активно використовують «ключ у ХХІ століття».

Водночас, в усвідомленні ролі освіти дорослих в Україні, можна вести мову про наявність певних суперечностей. Зокрема, наша держава чітко визначила вектор свого розвитку, спрямований на інтеріоризацію загальноєвропейських цінностей, задекларувала прагнення приєднання до європейського простору. Проте в Європі освіта дорослих давно вже стала вагомою складовою державної політики як за змістом суспільного розвитку окремих країн, так і за сутністю освітньої політики Європейського Союзу загалом. Нині в Європі успішно розробляються концепції, модельні закони, впроваджуються національні програми з освіти дорослих, які реалізуються в держаних і недержавних інституціях та установах. Натомість в Україні освіта «дорослих як складова освіти впродовж життя не посідає належного місця й не набула відповідного визнання, а ставлення до неї можна радше схарактеризувати як особисту справу, якою опікуються переважно комерційні структури» [3, с. 8]. У звіті засідання робочої групи національного рівня в сфері «Освіта дорослих» зазначено, що в Україні є надзвичайно велика потреба в освіті дорослих, яка не озвучена суспільством, державою, зацікавленими суб’єктами. На відміну від країн ЄС, де цей напрям давно й успішно функціонує, в Україні сектор освітніх послуг для дорослих безсистемний, ситуативний, спонтанний, малоефективний, його діяльність переважно представлена недержавними організаціями. Україна тільки підходить до осмислення цінності концепції впродовж життя, їй необхідно передбачити створення різних компонентів структури системи освіти дорослих, які було би підпорядковано єдиній меті [6, с. 116].

У розробленій нами Концепції освіти дорослих в Україні наголошується про необхідність визнання освіти дорослих на державному рівні невід’ємною складовою національної системи освіти й розроблення відповідно до цього нових підходів її правового регулювання, у першу чергу, необхідність розроблення Закону України про освіту дорослих [3, с. 18]. Основою для розробки проекту закону Про освіту дорослих повинні стати оцінка та аналіз потреб у навчанні дорослих громадян України, можливостей їх задоволення, тобто оцінка державної та особистісних потреб громадян, а також територіальної і вартісної доступності освітніх програм різних провайдерів. У цьому сенсі слід ураховувати, що на ринку освітніх послуг для дорослих поряд з державними закладами підвищення кваліфікації, установами, що здійснюють професійну підготовку, перепідготовку і навчання, працюють комерційні структури, громадські організації тощо.

Вважаємо, що розроблення Закону України про освіту дорослих дасть можливість не тільки закріпити права людини на освіту впродовж життя та визнати її суспільну корисність; забезпечити доступність освітніх послуг для всіх дорослих громадян України незалежно від рівня освіти, доходів і місця проживання, а також легітимізувати цю освітню ланку; закріпити на законодавчому рівні вимоги щодо координації і взаємодії різних суб’єктів у сфері освіти дорослих та гарантії її розвитку через виділення спеціальних статей бюджету, розробку схем фінансової підтримки у навчанні найбільш соціально незахищених верств населення. Окрім того законодавче унормування уможливить державну підтримку наукових досліджень у галузі освіти дорослих та підготовку професійних кадрів для системи освіти дорослих.

Надзвичайно важливим компонентом такої роботи є вивчення, узагальнення та систематизація міжнародного досвіду, його осмислення і пошук найбільш перспективних напрямів, які можуть бути адаптовані для правового поля України. Отже аналіз законодавчої бази Європейських країн та США й Канади у галузі освіти дорослих, здійснений нами з цією метою, дав підстави для таких висновків.

По-перше. Закони, що діють у правовому полі освіти дорослих, можна умовно об’єднати у дві групи. Перша група – законодавства, засновані на цілісному й конкретизованому сприйнятті цієї освітньої сфери, назва яких має відповідне формулювання. Зокрема, «Закон про освіту дорослих», прийнятий у США – в 1966 році, Естонії – у 1993 р., (нова версія 2009 р.), Норвегії – у 2009 р.; «Закон про освіту і навчання дорослих» (Республіка Косово, 2001); «Закон про подальшу освіту та навчання» (Велика Британія (2007), Закон «Про сприяння освіті дорослих» (Австрія, 1979) та ін. Друга група – це законодавства, в яких освітня практика, як предмет врегулювання, не підпадає у сферу застосування інших законів. Наприклад, у Данії було прийнято «Закон про неформальну освіту дорослих» – 1998 р., оновлений в 2010-2011 рр., та «Закон про вищі народні школи»; у Швеції – це «Декрет про урядові субсидії освіти дорослих» (1991), у Ліхтенштейні – Закон «Про фонд «Освіта дорослих» (1998); «Закон про приватні заклади професійної підготовки», що регламентує освіту дорослих, який набув чинності у Канаді в 2003 році та ін.

Водночас, слід зазначити, що в окремих країнах законодавство у сфері освіти дорослих є надзвичайно потужним, розгалуженим й поєднує обидві групи законів. Наприклад, у Фінляндії діють Закон і Указ про професійне навчання дорослих (1998 р.), Закон про неформальну освіту дорослих, що набув чинності у 1998 р. та оновлений у 2010-2011 рр.; Закон і указ про добровільну просвітницьку діяльність (1998 р.), а також Закон про матеріальну підтримку в системі навчання дорослих (2000 р.), Закон і указ про професійну підготовку вчителів для дорослих (2003 р.). У Данії також система освіти дорослих регулюється сукупністю законодавчих актів. Так, у 1985 р. набув чинності один з перших законів «Закон про освіту робітників», що врегульовує освіту дорослих у країні. Окрім цього у країні діють «Закон про освіту для дорослих іммігрантів» (1986), «Закон про спеціальну освіту для дорослих» (1991), Закон «Про оплачувану відпустку для навчання» (1992 р.). У 1993 р. в країні було прийнято Закон «Про освіту для дорослих та подальше навчання». Декілька законів було розроблено урядом країни спеціально для матеріальної підтримки і заохочення дорослих до освіти і навчання, зокрема, «Закон про допомогу для освіти дорослих» (1989).



По-друге. Не зважаючи на певні відмінності предмету законодавчого регулювання, переважній більшості нормативних актів у галузі освіти дорослих притаманні спільні риси. Найбільш характерними з яких є:

  1. визнання освіти дорослих рівновагомою складовою національних систем освіти та права кожної людини на освіту впродовж життя;

  2. наявність у законодавстві розділів, що описують цілі освіти дорослих, принципи та механізми її підтримки, типи основних суб’єктів, їх права і обов’язки, характер взаємовідносин з державою, механізми координації між різними провайдерами, а також принципи та схеми отримання коштів з бюджету;

  3. урахування професійно важливих цілей освіти дорослих та особистісних потреб у навчанні дорослих громадян;

  4. визнання й підтримка неформальної освіти дорослих та гарантії державної підтримки непрофесійної освіти дорослих, зокрема у сфері культурної, громадянської і політичної освіти;

  5. рівноправність суб’єктів різної форми власності та гарантії державної підтримки недержавних провайдерів.

Проте, питання щодо визнання пріоритетів освіти дорослих, визначення шляхів розв’язання вузлових проблем, зокрема, валідація результатів неформальної та інформальної освіти, визначення рівнів професійної підготовки педагогічного персоналу для роботи з дорослими та ін. залишаються відкритими. Такий стан, на нашу думку, можна пояснити відсутністю чітко сформульованих підходів до освіти дорослих, усталеного категоріально-поняттєвого апарату. Наприклад, переважна більшість європейських країн, незважаючи на ступінь розробленої нормативно-правової бази, визнає глобальне значення усіх ланок дорослих освіти, проте конкретизація її економічної або особистісної значимості у різних країнах суттєво відрізняється.

Надзвичайно цікавим у цьому сенсі є досвід Федеративної Республіки Німеччини, законодавство якої є дворівневим: федеральний і земельний рівні. На федеральному рівні немає законів, прийнятих спеціально для врегулювання питань освіти дорослих, так само і в Основному законі ФРН практично не містяться спеціальні положення про освіту дорослих, проте констатується відповідальність федеральних земель за її здійснення. Переважно це закони, що регламентують підтримку заходів професійної й академічної освіти дорослих, реалізацію дослідницьких програм та апробацію нових підходів. На цьому рівні ключові позиції посідає міністерство освіти та досліджень, яке у своїй діяльності керується «Концепцією ціложиттєвого навчання», схвалену у 2003 році [7]. Федеральне міністерство у справах сім’ї, людей похилого віку, жінок та молоді (BMFSFJ) також переймається питаннями освіти дорослих. Відповідальність за загальну неперервну освіту також покладається на Міністерства освіти, культури та науки. Вони є найбільш важливими державними органами в галузі неперервної освіти.

Безпосередньо принципи, механізми регулювання та підтримка системи освіти дорослих, права та обов’язки відповідних закладів, персоналу, суб’єктів навчального процесу та ін. регулюються земельними законами, які є в усіх землях за винятком Гамбургу й Берліну. Перший закон про освіту дорослих було прийнято у федеративній землі Нижня Саксонія 13 січня 1970 року [10].

Загалом назви земельних законів переважно сформульовано у такій редакції: «Закон про освіту дорослих» (Тюрингія); «Про врегулювання і сприянні продовженій освіті у землі Бранденбург»; «Про продовжену освіту» (землі Макленбург-Передня Померанія; Райнланд- Пфальц); «Про продовжену освіту у землі Бремен»; «Про сприяння освіті дорослих» (Баварія, Саксонія-Ангальт), «Про сприяння продовженій освіті» (землі Саар, Баден-Вюртемберг, Гессен), «Про організацію і сприяння продовженій освіті» (земля Північний Рейн-Вестфалія); «Про врегулювання і сприянні продовженій освіті у землі Бранденбург». Слід підкреслити, головним критерієм відмінності у цих законах є питання підпорядкування закладів освіти дорослих. Так, в одних землях законодавство орієнтоване на надання гарантій інституційної самостійності муніципальним і громадським закладам освіти дорослих, в інших приписує державі провідну роль у наданні послуг у сфері освіти дорослих.

На окрему увагу заслуговує досвід Великої Британії. У цій країні освіта дорослих знаходиться у підпорядкуванні Департаменту бізнес-інновацій та навичок, який охоплює цілий ряд галузей – інновації, науку, ділові кола, економіку, статистику, зайнятість, торгівлю, експорт, а також освіту дорослих, додаткову та вищу освіту. Загалом у країні останніми роками значного поширення набув термін «навчання впродовж життя» як загальний термін для пост-обов’язкової освіти, що виходить за межі системи вищої освіти. Він охоплює подальшу/додаткову професійну освіту, громадянську освіту, навчання на робочому місці й інші подібні заходи, що мають добровільний характер та відбуваються у межах державного й комерційного секторів .

Слід підкреслити, що Доповідь КОНФІНТЕА узагальнила велику кількість програмних документів, спрямованих на формування політичного підґрунтя щодо освіти дорослих. Зокрема, Чотири парламентські акти, які безпосередньо стосуються навчання громадян після завершення школи, вступили в силу останніми роками, дещо пізніше набули чинності ще два Законопроекти. У період з 2000 по 2009 роки було прийнято низку законів і законодавчих актів, які безпосередньо впливають на розвиток освіти дорослих у країні. Так, у 2000 р. набув чинності Закон про освіту і професійну підготовку, за яким Раді з освіти і професійної підготовки (LSC) надаються повноваження щодо керування коледжами подальшої освіти, а також покладаються обов’язки щодо заохочення роботодавців та фізичних осіб до участі в навчанні.

Окрім того, у Великій Британії систематично відбуваються офіційні консультації з проблем освіти дорослих, приймаються відповідні документи, найбільш відомими з яких є так звані Зелені і Білі [8]. Заслуговує на увагу діяльність Британського національного інституту неперервної освіти дорослих (National Institute of Adult Continuing Education, NIACE), який щорічно під егідою Світової асоціації освіти дорослих (World Association for Adult Education, WAAE) проводить конференції та семінари для студентів, викладачів, молодих науковців з проблем освіти дорослих. Провідна мета NIACE – сприяти збільшенню загальної кількості дорослих студентів у формальній та неформальній освіті в Англії та Уельсі, одночасно удосконалюючи можливості широкого доступу до навчання усіх верств дорослих та забезпечення навчального процесу [10 ].

Цікавим є факт, що в уряді Великої Британії існує посада Міністра з подальшої освіти, кваліфікацій і навчання впродовж життя (Minister of State for Further education, Skills and Lifelong Learning).

Однією з перших на пострадянському просторі, зокрема у 1993 р., Закон про освіту дорослих прийняла Естонія (його нова версія набула чинності у 2009 р. [12]. Окрім того в країні діють багато інших документів, що регламентують різні аспекти освіти дорослого населення. Наприклад, Постанова Міністра освіти і науки «Про порядок і умови навчання в базовій або старшій середній школі у формі вечірніх курсів, дистанційного навчання і закінчення школи екстерном», яка регулює навчання дорослих в основній і старшій середній школах. 3 листопада 2005 року Уряд Естонії прийняв Стратегію освіти впродовж життя на 2005-2008 рр. (Lifelong Learning Strategy). Стратегія є документом, що закріплює державні цілі в галузі освіти дорослих після відновлення незалежності у 1991 році. План розвитку освіти дорослих Естонії на 2009-2020 є продовженням Стратегії освіти впродовж життя [13].

По-третє. Вивчення, аналіз та узагальнення наукової, правничої джерельної бази з питань ролі й місця освіти дорослих у сучасному суспільстві, а також виявлення пріоритетів, цілей, завдань та шляхів розв’язання цього освітнього напряму, дає підстави для виокремлення чотирьох підходів: суспільно-політичного, культурологічного, політично-діяльнісного і економічного.

Перший підхід (суспільно-політичний) ґрунтується на тому, що неперервна освіта дорослих є передумовою й інструментом для розвитку, підтримки суспільно-політичних систем, а відтак заохочення громадян до неперервної освіти є результатом їх активної участі у суспільно-політичному житті країни. Такий підхід набув найбільшого поширення у північній Європі, передусім Скандинавських країнах. Наприклад, шведська програма реформ спрямована на забезпечення підвищення конкурентоспроможності як усієї країни, так і окремих осіб, їх навичок і можливостей.

У межах другого підходу (культурологічного) – освіта дорослих виступає як провідний засіб розвитку, збереження і передачі культури, через освіту, уможливлюється сприяння розвитку особистісного потенціалу, відбувається формування етичних і моральних цінностей, міжкультурне міжгенераційне спілкування. Такий підхід має місце в освітній політиці країн Європейського Союзу, зокрема, його реалізація відбувається в освітніх програмах, в рамках проектів як формальної, так і неформальної освіти.

Третій підхід певною мірою можна розглядати як поєднання двох попередніх, оскільки ключовими словами тут є «участь» (суспільно-політичний підхід) і «розвиток» (культурологічного підхід). Цей підхід вписується у контекст концепції сталого розвитку. Набув поширення у північноєвропейських країнах, США та Іспанії.

У межах четвертого підходу (економічного) домінуючою позицією є усвідомлення освіти дорослих як чинника, що забезпечує економічне зростання держави. Така освітня політика є прийнятною у пострадянських країнах. Хоча цей підхід поступово поширюється і в країнах, де пріоритетне завдання освіти дорослих полягало в заохоченні громадян до участі у суспільному житті.

На нашу думку, для України найбільш прийнятним є комплексний підхід, у межах якого відзеркалено сутність освіти дорослих через усі її види, форми, а сама освіта дорослої людини розглядається як «суспільний добробут». Саме цей підхід разом із гарантією права особистості на освіту у будь-якому віці став підґрунтям для розроблення законодавчих актів у багатьох європейських розвинених країнах.



Вважаємо, що лише пильна увага до проблем освіти дорослих, чітка національна стратегія в цій сфері, прийняття Закону «Про освіту дорослих» та відповідних підзаконних актів зможуть перетворити Україну на сучасну цивілізовану демократичну державу, де інтереси і потреби кожної людини є предметом турботи держави і суспільства.

Список використаних джерел

  1. Гамбургская декларация об обучении взрослых Гамбург,1997 г. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 11.05.2014:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка